Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Українські землі в роки Першої російської революції та світової війни

Революція 1905–1907 рр. – перша демократична революція в Російській імперії. Події революції стали виявом загальнонаціональної кризи, яка загострилась на початку ХХ ст. у зв’язку з економічною кризою і поразкою Росії у війні з Японією. Розпочалась революція подіями 9 січня 1905 р. у Петербурзі. Цього дня тут була розстріляна багатотисячна мирна демонстрація робітників, які направлялись з петицією до царя з проханням поліпшити умови їх життя. Проте царизм розстріляв мирну демонстрацію – було вбито понад 200 осіб і кілька сотень поранено. Криваві події в столиці викликали хвилю обурення в усій імперії. Країною прокотилася хвиля страйків і масових демонстрацій, які охопили й Україну, зокрема міста Катеринослав, Київ, Миколаїв, Одесу, Харків та ін. Широкого розмаху набрав не лише робітничий, але й селянський рухи. Селянські заворушення у 1905 р. охопили більше половини повітів України. Революційні виступи поширились і на армію та флот. 14 червня 1905 р. в одеському порту вибухнуло повстання на панцернику „Потьомкін”, серед керівників якого були українці Г. Вакуленко та О. Матюшенко.

У середині жовтня Російську імперію охопив загальний політичний страйк, в якому взяли участь понад 2 млн. робітників, у тому числі 120 тис. – в Україні. Найвищою точкою революції стало грудневе збройне повстання, яке найбільшого розмаху досягло в Москві, Горлівці, Катеринославі, Харкові та інших містах. Армія, хоч і брала активну участь у придушенні народних повстань, проте вже перестала бути надійною опорою самодержавства. Наляканий розмахом революції, царський уряд змушений був піти на поступки. 17 жовтня 1905 р. Микола II видав Маніфест, яким проголошувались демократичні свободи (свобода слова, совісті, друку, зборів та об’єднань) і надання Державній Думі законодавчих прав.

Перша російська революція і жовтневий Маніфест сприяли розвитку українського національно-визвольного руху. Було відмінено антиукраїнські Валуєвський (1863) і Емський (1876) царські укази, отримала застосування українська мова. Вже в 1906 р. в Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі та ін. містах України, а також в Петербурзі і Москві виходило 18 українських газет і журналів, стали виникати в містах Наддніпрянщини культурно-освітні товариства „Просвіта”. Поряд із загальноросійськими, активізувалась діяльність українських політичних партій, створюється українська парламентська фракція у Державній Думі Росії. Українська фракція готувала ряд законопроектів у земельній, робітничій та освітній сферах.

Проте у 1907 році революція явно пішла на спад і 3 червня 1907 року царським маніфестом Дума була розпущена, було змінено положення про вибори на користь панівної верхівки. Видання цього Маніфесту ознаменувало відмову царизму від демократичних реформ та остаточну поразку Першої російської революції і початок нового реакційного наступу самодержавства в усіх сферах життя.

Разом з тим, події революції 1905–1907 рр. справили помітний вплив на життя тогочасного суспільства, однак вони не змінили основного напрямку його розвитку, який диктувався вимогами і законами ринкового господарства. Мабуть, найбільш негативним були наслідки поразки революції у політичній сфері. Встановлювався надзвичайний стан, суворо заборонялися демонстрації, мітинги, збори. По всій країні діяли військові трибунали. У підпілля пішли політичні організації. Посилилися репресії проти українства. Заборонялося викладання українською мовою в освітніх закладах, українські громади та клуби, більшість організацій „Просвіти” були ліквідовані. Така ж доля спіткала практично всі основні українські періодичні видання. Натомість за широкої підтримки влади бурхливу діяльність розгорнули шовіністичні організації, зокрема „Клуб русских националистов”, заснований у Києві в 1908 р.

Після поразки революції 1905–1907 рр. український визвольний рух опинився в складному становищі. Розпадається Українська радикально-демократична партія. У 1909 р. припиняє своє існування „Спілка”. Разом з тим частина діячів Української соціал-демократичної партії, зокрема С. Петлюра, В. Садовський, беруть участь у створенні міжпартійного політичного блоку – Товариства українських поступовців (ТУП). Активними діячами Товариства були М. Грушевський, С. Єфремов, В. Винниченко, Є. Чикаленко, Д. Дорошенко, Л. Старицька-Черняхівська та ін. Найближчим своїм завданням ТУП вважало українізацію освіти, громадських установ, суду й церкви. Політичну лінію Товариства проводила газета „Рада”. Значна увага приділялася відстоюванню українських інтересів у Державній Думі. Найбільш реакційна за своїм складом 3-тя Державна Дума відхилила питання про українську мову навчання в початкових школах, а також про вживання української мови в судах. У 1913 р., коли була скликана 4-та Дума, ТУП у своїх домаганнях заручилася підтримкою фракцій трудовиків та кадетів. Проте консервативна більшість Думи і на цей раз заблокувала ці питання, хоча тоді ж латишам, естонцям, татарам та деяким іншим народам було дозволено заснувати школи з національною мовою викладання.

Утиски з боку царського уряду продовжувалися й надалі. У 1914 р. уряд заборонив святкування дня народження Т. Шевченка. Це викликало хвилю протестів по всій Україні. Слова обурення пролунали навіть у Державній Думі. Тут вперше розгорнулася гостра дискусія з українського питання, і це справило велике враження не тільки в Думі, а й поза її межами. Незважаючи на репресії з боку влади, українське студентство у березні 1914 р. вийшло на маніфестацію під жовто-блакитними прапорами. Поступово український національний рух набирав нових сил. Але цей процес на певний час припинила Перша світова війна (1914-1918 рр.).

Війна почалася 1 серпня 1914 р. Вона стала для Європи першим жахливим досвідом сучасного ведення воєнних дій. Про катастрофічні наслідки цього конфлікту свідчать хоча б такі дані: країни, які раніше чи пізніше взяли участь у війні, мобілізували 65 млн. солдатів, з яких 10 млн. загинуло і 12 млн. було поранено. Жертви серед цивільного населення були майже такими самими.

Головною причиною Першої світової війни було прагнення імперіалістичних держав загарбницькими методами задовольнити свої інтереси. Проте для Німеччини, Османської та Австро-Угорської імперій, тобто так званих Центральних держав, а також Російської імперії, яка разом з Англією та Францією входила до Антанти, війна, зрештою, багато в чому стала шляхом до самознищення.

Серед загарбницьких планів, плеканих державами-учасницями війни, не останнє місце відводилося Україні. Росія прагнула захопити землі Галичини, Буковини, Закарпаття під прикриттям ідеї „об’єднання всіх руських земель”. Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь. Найбільш далекосяжні плани щодо України мала кайзерівська Німеччина, котра прагнула реалізувати свою давню мету – створення під її зверхністю Пангерманського союзу, в якому Україна мала стати частиною майбутнього німецького протекторату.

З початком війни серед українських політиків стався розкол. Більшість західноукраїнців вирішили взяти бік Австро-Угорщини. В серпні 1914 р. у Львові було засновано Головну Українську Раду – міжпартійний блок за участю радикальної, соціал-демократичної та національно-демократичної партій. Раду очолив К. Левицький. Розпочалося формування українських військових підрозділів. 2,5 тис. добровольців склали Український легіон січових стрільців. Він брав участь у воєнних діях в районі Стрия, Бережан та на інших ділянках фронту. Більшість учасників українських військових формувань були членами організацій „Січ”, „Сокіл”, „Пласт” і змушені були брати участь у братовбивчій війні за інтереси Австро-Угорської імперії.

Одночасно зі створенням ГУР з ініціативи Д. Донцова, В. Дорошенка, О. Скоропис-Йолтуховського, М. Меленевського та інших у Львові постав Союз визволення України (СВУ). 1 вересня 1914 р. „Вісник СВУ” надрукував політичну програму, яка передбачала створення самостійної Української держави з конституційною монархією, демократичним устроєм, свободою для всіх національностей, самостійною українською церквою. Для досягнення цієї мети Союз вважав за доцільне співробітництво з Німеччиною та Австро-Угорщиною.

На початку вересня 1914 р. російська армія окупувала значну частину Східної Галичини. Це був важкий удар по українцях цього краю. Австро-угорське командування повірило в провокаційні чутки, розповсюджувані польською адміністрацією провінції, про „таємні симпатії українців до росіян”, унаслідок чого відступаючі габсбурзькі війська вдалися до переслідувань українців, яких постраждали тисячі.

Царський уряд швидко дав зрозуміти, що не вважає Східну Галичину тимчасовим завоюванням, називаючи її не інакше, як „давньою російською землею”, котра тепер „назавжди возз’єднується з матір’ю-Росією”. Було закрито українські культурні установи, кооперативи та періодичні видання. Вводилося обмеження на вживання української мови й робилися спроби впровадити у школах російську мову.

Стосовно Наддніпрянської України, то газета „Рада”, що виражала лінію Товариства українських поступовців, закликала українців до захисту Російської держави. На цих же позиціях тоді стояв і С. Петлюра. Важко сказати, чи це була його тактика, чи тверде переконання, але декларації вірності владі не врятували український рух від нових ударів. „Просвіту” було закрито. Заборонялося друкувати будь-що українською мовою. Професор М. Грушевський, який повернувся з Австрії до Києва, був заарештований і засланий до Симбірська, Казані і зрештою до Москви, де він пробув до революції 1917 р.

З метою підтримки російської армії був створений Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу земств і міст, у складі якого працювали відомі діячі українського руху А. Ніковський, Д. Дорошенко та ін. У 1916 р. С. Петлюру було призначено помічником уповноваженого цього Союзу на Західному фронті.

Чим далі йшла війна, тим більшими були її жертви – як військові, так і цивільні. Трагедія українців полягала в тому, що вони, не маючи власної держави, вимушені були перебувати по різні боки театру воєнних дій і вбивати один одного. Чи не єдиним позитивним моментом було те, що війна виснажувала сили воюючих імперій, створюючи таким чином у перспективі нові політичні можливості для поневолених Росією народів.

У 1915 р. становище на фронтах стало змінюватися. В квітні почався контрнаступ німецьких і австро-угорських військ. Російська армія вдалася до відступу. Патріотичний порив українців Наддніпрянщини поступово минав. Рада РУП прийняла рішення про нейтралітет у воєнному протистоянні. Значна частина українських соціал-демократів за участю В. Винниченка проводила антивоєнну агітацію. Головна Українська Рада у світлі нової ситуації виступила з заявою, в якій проголошувала своєю метою створення самостійної Української держави з земель, які входили до складу Російської імперії. З українських земель у складі Австро-Угорщини планувалося створити автономну область.

У березні 1916 р. стався новий поворот подій. Унаслідок так званого „Брусиловського прориву” російська армія зайняла Чернівці, Коломию, Луцьк та інші міста цього регіону. Австро-угорські війська втратили близько 1 млн. вояків, 400 тис. потрапили у полон. Але на допомогу Австро-Угорщині прийшла Німеччина. 5 листопада 1916 р. Відень і Берлін остаточно домовилися про створення Польської держави. Для українців це означало б неможливість реалізації їхніх планів створення власної держави.

За таких умов Головна Українська Рада на чолі з К. Левицьким самоліквідувалась, а кермо політики перейшло до Є. Петрушевича, який повів курс „орієнтації на власні сили”. 30 травня 1917 р. він зробив в австрійському парламенті заяву, що землі колишнього Галицько-Волинського князівства є українськими землями, а відтак ніяким чином не можуть стати частиною Польської держави. Продовжував діяльність Союз визволення України, який розгорнув активну роботу в таборах для військовополонених. Із набраних там солдатів та офіцерів були створені українські військові з’єднання – Сірожупанна та Синьожупанна дивізії.

Кривава виснажлива війна викликала повсюдне зростання масового невдоволення. Чимало страйків і заворушень в Російській імперії, де наслідки війни були особливо тяжкими, проходили під гаслом „Геть війну”. Особливо багато їх було у промислових районах України. Керували цими виступами переважно соціалістичні організації. Ці настрої не обминули й фронт, де цілі полки відмовлялися воювати. Посилилася глибока економічна криза, занепадало сільське господарство, падав життєвий рівень населення, насамперед робітників і селян. Війна, прорахунки уряду, корумпованість і неефективність влади, зростаюче зубожіння – все це до краю посилювало кризу всього суспільства. Країна опинилася напередодні тотальної катастрофи.

Отже, XIX cт. ввійшло в історію України як період її національного відродження: зростала національна свідомість українців, відбувалася консолідація української нації, об’єднання українського суспільства національною ідеєю. Розгортався національно-визвольний рух, який пройшов шлях від культурно-просвітницької діяльності до активної політичної боротьби. У кінці XIX – на поч. XX ст. як в Західній, так і в Наддніпрянській Україні висувається гасло утворення незалежної Української держави. Проте відсутність державності, колонізаторська політика Російської та Австро-угорської імперій негативно позначилися на політичному, соціально-економічному і духовному розвитку України, не дали змогу українському народові сповна використати свої потенційні можливості. З початком Першої світової війни українські землі перетворилися на арену воєнних дій: а самі українці змушені були воювати за чужі інтереси і брати участь у братовбивчому протистоянні у складі російської чи австро-угорської армій.

Рекомендована література

1. Бовуа Д. Битва за землю в Україні 1867–1914. Поляки в соціоетнічних конфліктах. – К., 1998.

2. Голобуцький О., Кулик В. Український політичний рух на Наддніпрянщині кінця ХIХ – початку ХХ століття. Довідник. – К., 1996.

3. Головченко В. Від „Самостійної України” до Союзу визволення України: нариси з історії української соціал-демократії початку ХХ століття. – Харків, 1996.

4. Гордієнко В. Українські Січові Стрільці. – Львів, 1990.

5. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХIХ–ХХ століття. – К., 1996.

6. Євселевський Л. І., Фарина С. Я. „Просвіта” в Наддніпрянській Україні. Історичний нарис. – К., 1993.

7. Калугін Ю. Декабристи в Україні. – К., 1971.

8. Кондратюк К. Нариси історії українського національного руху ХIХ ст. –Тернопіль, 1993.

9. Кармазін М. С. Ідея державності в українській політичній думці (кінець ХIХ – початок ХХ століття). – К., 1998.

10. Кугутяк М. Галичина: Сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху (ХIХ ст. – 1939). – Івано-Франківськ, 1993.

11. Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. – К., 1990.