Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Україна після скасування кріпосного права

Друга половина XIX ст. в історії Російської імперії позначена різноманітними подіями. Наприкінці 50-х років XIX ст. внаслідок кризи феодально-кріпосницької системи господарювання, поразки Росії у Кримській війні (1853-1856 рр.) царський уряд, щоб уникнути революції, почав здійснювати соціально-економічні та політичні реформи. Тут належність Україні певних територій встановлювалася першим у Росії переписом населення (1897 р.) у дев'яти українських губерніях. У другій половині XIX ст. чисельність населення збільшилась з 13,4 до 23,4 млн. Зокрема українців налічувалося 17 млн.

На початку 60-х років царський уряд здійснив "визволення селян" згори: 19 лютого 1861 р. цар Олександр II підписав маніфест про реформу. Водночас з маніфестом були затверджені окремі положення і додаткові правила. Законодавчі акти 19 лютого 1861 р. проголошували скасування кріпосного права, надаючи селянам і дворовим людям права "вільних сільських обивателів як особисті, так і майнові". Селяни-кріпаки перестали бути власністю поміщиків. Вони могли вільно торгувати, відкривати промислові та ремісничі підприємства, торговельні заклади, записуватися в цехи, купувати і збувати рухоме й нерухоме майно, без дозволу поміщиків одружуватися, віддавати дітей до навчальних закладів. Поміщики за встановлені повинності — роботою або грішми — змушені були надати селянам у постійне користування "садибну осілість" і повний наділ польової землі та інших угідь. Селяни залишалися тимчасово (на невизначений час) зобов'язаними. Тільки з 1 січня 1883 р. селяни в обов'язковому порядку мали викуповувати польові наділи.

Оскільки в переважній більшості повітів України земля була високої якості, тут встановлювалися менші порівняно з іншими районами Росії норми селянського землеволодіння (від 3 до 6,5 десятини на ревізьку душу в південних губерніях і від 3 до 4,5 десятини у лівобережних). Поміщикам надавалися широкі можливості зменшувати площі селянських земель, надавати їм неповні душові наділи. У селах Лівобережжя і Півдня було відрізано близько 1 млн десятин, або 15 % загальної площі землекористування. Із загальної кількості 2,5 млн ревізьких душ колишніх поміщицьких селян в Україні 220 тис. (із сім'ями — 440 тис. осіб) були зовсім позбавлено землі. Майже 100 тис. одержали наділи до 1 десятини на ревізьку душу. Наділи, менші за 5 десятин, тобто менші за прожитковий мінімум, одержали 94 % ревізьких душ. До того ж поміщики залишали собі найкращі землі, а селянам віддавали найгірші, позбавляли селян випасів, водопоїв, луків, лісів та інших угідь. Інтересам поміщиків відповідала також закупівельна операція, яку здійснював царський уряд. Загалом селяни повинні були внести закупівельних платежів на суму, що приблизно в чотири рази перевищувала тогочасну ринкову вартість землі.

Для державних селян (50 % селянства України — 2,2 млн ревізьких душ) умови реформи були сприятливіші. Вони одержали майже вдвічі більші земельні наділи, ніж поміщицькі селяни, а викупні платежі вносили менші. Хоча реформу 1861 р. було здійснено в інтересах поміщиків, вона сприяла розвитку капіталізму в Україні. Селянська реформа була першою серед низки інших реформ. У 1862 р. було здійснено реформу фінансового господарства держави й управління фінансами зосереджено в руках міністра фінансів. Того ж року розпочато військову реформу: переозброєно армію, вдосконалено постачання, управління. Військову реформу було завершено в 1874 р. запровадженням загальної військової повинності для чоловіків віком 21 рік. Реченець військової служби зменшено з 25 до 6 років. У 1864 р. здійснено судову реформу. Було встановлено триступеневий суд: мирові, суди, що їх обирало населення, та державні (окружний суд і судова палата). Державний суд поділявся на цивільний і кримінальний. Судові засідання були відкриті, і в них брали участь сторони, прокурор та захисники. У 1864 р. було впроваджено земське самоуправління, що охоплювало все економічне та культурне життя губерній. У ньому брало участь населення, що мало земельну власність: дворянство, духовенство, міщанство та селяни.

Останньою реформою була міська (1870 р.). У містах встановлювалися міські ради — "думи", членів яких обирало населення, котре платило податки. Виконавчим органом була управа, очолювана міським головою. Усі зазначені реформи впроваджувались і в Україні, однак земства в 1864 р. були засновані тільки на Лівобережній та Південній Україні. На Правобережжі, яке тільки-но пережило польське повстання, земство поширилося в 1911 р., що негативно позначилося на освіті й економіці, а головне — на національній свідомості населення правобережних губерній. Незважаючи на серйозні недоліки, реформи 60-70-х років XIX ст. у царській Росії в цілому сприяли розвиткові капіталізму в імперії. Так, в Україні в 1869 р. налічувалося 3712 фабрик і заводів, а в 1990 р. — 5301.

На розвиток продуктивних сил в України безпосередньо впливав транспорт, зокрема залізничний. У частині України, що входила до складу Росії, перші залізничні колії було прокладено в 1866-1871 рр. між Одесою і Балтою для прискорення транспортування збіжжя. За 70-ті роки XIX ст., що стали піком у прокладанні залізниць в Україні, вони сполучали всі головні українські міста і, що найважливіше, поєднали Україну з Москвою — центром імперського ринку. На кінець XIX ст. довжина залізниць в Україні становила 1/5 залізничної мережі Росії. Велике значення для подальшого економічного піднесення України мав розвиток морського торговельного флоту. Найбільшим портом на півдні України стала Одеса. Важливе значення для розвитку важкої промисловості України мала розробка багатющих покладів криворізької залізної руди. Наприкінці XIX ст. на Україну припадало 57 % видобутку залізної руди в Росії.

У певний спосіб на розвиток промисловості в Україні впливав іноземний капітал, приплив якого помітно посилився з 80-х років XIX ст. Особливо великий потік бельгійських, французьких, англійських і американських капіталів ринув в гірничу промисловість. У порефор-мений період швидко збільшувалося індустріальне населення, створювалися нові промислові центри. На 1897 р. міське населення України становило близько 13 % загальної чисельності населення.

Землеробство України дедалі більшою мірою втягувалося в товарний оборот, поступово перетворюючись на капіталістичне. Протягом 1863-1902 рр. у ринковий оборот в Україні надійшло понад 25,6 млн десятин приватновласницької землі. Південь України став основним районом виробництва товарного зерна; правобережні губернії спеціалізувалися на виробництві пшениці й цукру, лівобережні — на виробництві зерна, тютюну і частково цукру. Капіталізм поступово втягував у свою сферу тваринництво та інші галузі сільського господарства України.

Незважаючи на колоніальну політику царизму щодо економічного розвитку в Російській імперії, Україна посідала в ній одне з перших місць. Вона випередила інші райони за видобутком вугілля, виплавленням чавуну, обсягами виробництва цукру. Україна належала до окраїн царської Росії, які у промисловому розумінні мало чим відрізнялися від центру імперії, хоч її економіка мала досить однобокий характер.

Стрімкий розвиток капіталізму у промисловості та сільському господарстві, наявність численних пережитків кріпосництва поглиблювали соціальні суперечності, були причиною незгасаючої боротьби в місті та на селі.

Гострого характеру набрала боротьба трудового селянства протягом 70-х років XIX ст., яка, особливо в губерніях Правобережної України, була спрямована проти розверстання угідь, на обстоювання селянами своїх прав на сервітути. Боротьба селян проти поміщиків ще більшою мірою посилилася в 90-х роках XIX ст. За неповними даними, протягом 1890-1900 рр. в Україні відбулося 152 заворушення селян.

Тяжкі економічні та політичні умови життя штовхали робітників до боротьби проти фабрикантів і заводчиків. Спочатку, особливо в 60-70-ті роки, виступи набирали форм заворушень. Другою, вищою формою боротьби були страйки. Загалом за 60-70-ті роки XIX ст. в Україні відбулися 72 виступи, в яких узяло участь понад 40 тис. робітників.

Робітничий і селянський рух в Україні в пореформений період розвивався, збагачувався досвідом, набирав дедалі організованішого та цілеспрямованішого характеру. Спрямований проти соціального гноблення трудового народу, цей рух, однак, не приділяв належної уваги вирішенню національного питання.

Царизм у найгрубіших формах здійснював політику національно-колоніального гноблення України, не визнавав існування українського народу, придушував його культуру. Так, у липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських національних, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Друкувати "малороссийским наречием" дозволялося лише художні твори. П. Валуєв заявив, що української мови "ніколи не було, нема і бути не може". Тим же роком датується розпорядження царя, яке категорично забороняло видавати українською мовою книги "учбові і взагалі призначені для початкового читання народу". Дозволялося друкувати, та й то після суворої цензури, лише окремі твори так званого красного письменства.

Ще реакційнішим і ганебнішим був Емський указ царя Олександра II. Таку назву указ дістав у зв'язку з німецьким містечком Емс, де відпочивав цар під час підписання цього указу — 18 травня 1876 р. Емський указ був спрямований проти української мови як найважливішого фактора розвитку української культури. Цим указом суворо заборонялося ввозити в межі імперії, без спеціального на те дозволу головного управління у справах друку, книги та брошури, видані за кордоном українською мовою. Заборонялися також театральні вистави українською мовою та друкування текстів до музичних творів. Щоправда, театральні вистави українською мовою були дозволені в 1881 р., але при цьому висловлювалося стільки застережень і обмежень, що від дозволу по суті нічого не залишалося.

Колонізаторська політика царського уряду яскраво виявилась і в його ставленні до народної освіти. Було заборонено викладання в школах українською мовою, що вело до суцільної неписьменності. Тяжке економічне становище, політичне безправ'я, національне гноблення викликали посилення національно-визвольного руху в різних регіонах імперії, зокрема в Україні. Тут виникли дві течії — ліберальна і революційно-демократична.

Ідеологами ліберальної течії в національному русі в Україні були представники української інтелігенції, які перебували в опозиції до царизму і сприяли розвиткові української мови, школи, театру та інших сфер культури. Піонери українського руху — звільнені із заслання М. Костомаров, В. Білозерський, згодом Т. Шевченко, а ще трохи пізніше П. Куліш — згуртували навколо себе понад десяток молодих українців, утворивши в Петербурзі спілку "Громада". Аналогічні спілки української інтелігенції, створені згодом у багатьох містах України — Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові, Одесі та ін., — відіграли позитивну роль в українському національно-визвольному русі. Ідеї громадівців відбивались на сторінках громадсько-політичного щомісячника "Основа", що видавався у Петербурзі протягом 1861-1862 рр. Першочерговою турботою громадівців було поліпшення долі українців, і особливо селянства. Усі, за винятком Т. Шевченка, погодились, що у своїй діяльності "Громада" має бути аполітичною і зосереджуватися на просвітництві мас. М. Костомаров і П.Куліш настійливо обстоювали обмеження діяльності лише цариною культури, уникаючи радикалізму, що викликав би гнів властей.

На початку 60-х років XIX ст. у середовищі студентів, що походили з польської та спольщеної шляхти Правобережжя, виник рух так званих хлопоманів, котрі страждали від докорів сумління через те, що їхній клас століттями гнобив селян, і вирішили зблизитися з народом. Провідником цього руху був В. Антонович, який говорив українською мовою, носив українське вбрання і дотримувався українських звичаїв.

Певну позитивну роботу щодо розвитку української культури виконували громадівці й у 70-х роках. Так, гурток київської інтелігенції, що іменувався "Старою громадою", і далі видавав різну літературу українською мовою. Проте через ганебний Емський царський указ гурток був заборонений, а співробітники репресовані. Лише через кілька років після цього царського погрому "Громада" таємно відновила свою діяльність. У роботі київської організації активну участь брав відомий публіцист, історик, фольклорист М. Драгоманов (1841-1895). Він, основоположник політичної науки в Україні, став "батьком" українського соціалістичного руху.

У 1878 р. у Женеві М. Драгоманов організував видання журналу під назвою "Громада", де друкувалися матеріали про гнобительську суть царизму, тяжке становище селянства, селянські та робітничі виступи, народницький рух. Багато уваги приділялося культурно-освітній діяльності та національному рухові в Україні.

У 70-ті роки в Києві, Одесі, Харкові, Чернігові створюються гуртки революційних народників. Так, восени 1873 р. у Києві виник гурток "Київська комуна", до якого входили представники різночинної інтелігенції, а також студенти Київського університету. Учасники цього та інших гуртків вели революційну пропаганду. "Земля і воля народові!" — таким було їхнє основне гасло. Засобом втілення цього гасла в життя народники вважали повсюдну організацію масових селянських повстань, переростання їх у революцію. Перелом у народницький рух внесло "ходіння в народ", яке з 1874 р. набрало масового характеру. Група народників, наприклад, оселилась у Чигиринському повіті на Київщині. Коли пропагандистська робота не дала бажаних результатів, вони зробили спробу підняти селянське повстання. З цією метою народники використали бунтарські настрої селян, які покладали всі надії у вирішенні земельного питання на "доброго царя". Я. Стефанович видав себе за царського комісара і з допомогою Л. Дейча та І. Бохановського створив нелегальну селянську організацію "Таємна дружина", учасники якої в означений час мали виступити проти царських чиновників та дворян. Проте у вересні 1877 р. "чигиринську змову" було розкрито, майже тисячу людей заарештовано. Організаторам руху загрожувала смертна кара, але їм вдалося втекти з в'язниці й виїхати за кордон.

Отже, народники не змогли ані підняти селян на революцію, ані повалити царизм, вони були не здатні очолити селянський рух. Наприкінці 80-х років гуртки народників на місцях припинили свою діяльність, багато їх учасників було заарештовано.

В Україні дедалі більшого розмаху набувала класова боротьба робітників. У 1875 р. в Одесі виникла політична організація "Південноросійський союз робітників", члени якої керували страйками робітників в Одесі. У грудні 1875 р. царський уряд розгромив "Союз", його керівник Є. Заславський був засуджений на 10 років каторги і помер у в'язниці. Були засуджені також його соратники.

Виступи робітників посилились у 80-ті роки під впливом значного поширення робітничого руху в центральних губерніях Росії. У 1885 р. вперше в історії робітничого руху в Україні під червоним прапором відбувся страйк робітників залізничних майстерень м. Олександрівська (тепер Запоріжжя), які змусили капіталістів піти на поступки. У 1895 р. під керівництвом В. Ульянова в Петербурзі було створено "Союз боротьби за визволення робітничого класу", який вперше в Росії почав поєднувати соціалізм з робітничим рухом. Під впливом цієї організації такі союзи створювались і в Україні. Так, у Катеринославі таку організацію в 1897 р. створив робітник І. Бабушкін — колишній учасник петербурзького "Союзу боротьби", того ж року об'єдналися в "Союз боротьби" соціал-демократичні гуртки і групи Києва на чолі з Б. Ейдельманом, В. Крижанівською і П. Тучапським. Серед делегатів І з'їзду Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), що відбувся в 1898 р. в Мінську, були й представники "Союзу боротьби" Києва та Катеринослава. Наприкінці 80-х років серед молодого покоління інтелігенції посилилося прагнення вивести українство на ширший шлях національного розвитку й надати йому політичного звучання. Першою такою організацією в 90-х роках стало "Братство тарасівців", організоване в 1891 р. студентами Харкова. До визначальних завдань вони зараховували вирішення економічних питань, справедливо вважаючи, що лише матеріально забезпечений народ здатен дбати про національно-освітні справи. У травні 1893 р. братство припинило існувати в результаті арештів.

Таким чином, у пореформений період в Україні завершувався промисловий переворот, який характеризувався переходом від мануфактур до великих фабрик і заводів, оснащених машинами, високою концентрацією виробництва і робітників. Сільське господарство дедалі інтенсивніше еволюціонувало капіталістичним шляхом. Загострювалися соціальні суперечності. Залишки кріпосництва, нерозв'язаність аграрного питання стали причинами незгасаючої боротьби у пореформеному українському селі. Широкого розмаху набувала боротьба пролетаріату. Поширювався національно-визвольний рух, де виразно виявилися дві тенденції — ліберальна та революційно-демократична. В умовах розвитку буржуазних відносин на етнічній території України дедалі помітнішою ставала спільність економічного життя, пожвавилися, міцнішали торговельно-економічні зв'язки, які об'єднували окремі регіони в одне ціле, що було найголовнішою передумовою формування капіталістичної української нації. Період становлення капіталістичної української нації припадає на другу половину XIX — перші десятиріччя XX ст. Проте цей процес остаточно так і не був завершений. На заваді стали російсько-австро-угорські кордони: вони поділяли українську націю на дві великі компактні частини, які розвивалися все-таки у певній ізоляції одна від одної.

На межі XIX і XX ст. в Україні назрівала революційна ситуація, яка згодом переросла в могутні соціальні потрясіння.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.: Навч. посіб. — К, 1996.

2. Бульон-Боровець Т. Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху. Склади. —К., 1996.

3. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). — Львів, 1996.

4. Вернадський Г. Русская история. — М., 1997.

5. Верстюк В. Українська Центральна Рада. — К., 1997.

6. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. — К., 1991-1998.

7. Гуслистий Е. Запорізька Січ та її прогресивна роль в історії українського народу. — К., 1954.

8. Джеджула Ю. Таємна війна Богдана Хмельницького. — К., 1995.

9. Дорошенко Д. Нариси історії України. — К., 1991. — Т. 1-2.

10. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. — К., 1994.

11. Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. — К.; Запоріжжя, 1997.

12. Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. — К, 1998.

13. Історія України. Маловідомі імена, події, факти. — К, 1996.

14. Історія України: Навч. посіб. — К., 1997.

15. Коваль М. В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. — К, 1995.