Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Козацький фактор у адміністативній політиці російського уряду у 70-80-х роках XVIII століття

Після ліквідації у 1775 році Запорізької Січі перед російським урядом постало завдання вирішення подальшої долі запорізького населення. В очах уряду, який активно впроваджував курс уніфікаці усіх складових імперії, козацтво з його прагненням автономії було вкрай небажаним соціальним елементом. Окрім того, уряд розумів, що запорізьке козацтво, яке вважало себе повноправним володарем південноукраїнських степів, мало стати на перешкоді нововеденням щодо соціально-економічного устрою регіону, які активно впроваджувалися у кінці XVIII століття. Слід зазначити, що одним із напрямків курсу щодо соціально-економічного розвитку південноукраїнського регіону була колонізація земель краю. З точки зору російського уряду, сусідство нових переселенців поруч з запорожцями могло сприяти небажаному поширенню запорізьких традицій серед державних та поміщицьких слобід. У той же час уряд розумів, що спішні радикальні зміни щодо становища запорізького козацтва, унеможливлювалися нестабільністю зовнішньо та внутрішньополітичних позицій Російської імперії у регіоні. У кінці XVIII століття російський уряд активно впроваджував у життя грандіозну зовнішньополітичну програму – Грецький проект, реалізація якого зводилися до захоплення Російською імперією Північного Причорномор’я. Було зрозуміло, що російсько-турецька війна 1768-74 року не є останньою. Для активної зовнішньої політики була необхідна політична стабільність у південноукраїнському регіоні. Водночас, одразу після ліквідації Запорізької Січі російський уряд не мав достатніх силових та адміністративних важелів для радикальних змін щодо запорожців, розпорошених по зимівникам на значній території. Отже, російський уряд був поставлений перед необхідністю випрацювання і впровадження механізмів, за допомогою яких можна було б контролювати запорізьке населення на той період, доки ситуація у краї стабілізується. Паралельно уряд вирішував питання уніфікації соціально-економічного та адміністративного устрою Запорізьких Вольностей.

Для стабілізації внутрішньополітичної ситуації у регіоні після ліквідації Січі уряд мав вирішити наступні завдання: 1) ліквідація соціальної напруги у регіоні, пов’язаної з маргіналізацією запорізького козацтва; 2) припинення втеч запоріжців до Османської імперії; 3) контроль щодо життєдіяльності запорізьких зимівників і їх поступове зведення до стану державних слобід.

Розробка і впровадження проектів щодо реалізації даних завдань було покладено на генерал-губернатора південноукраїнського регіону Г. Потьомкіна. Генерал-губернатор розумів, що для ліквідації соціальної напруги у краї необхідно, хоча б на деякий час, ввести у регіоні козацькі формування. Їх необхідність обумовлювалася також потребою у зміцненні охорони кордонів, поповнення російської армії боєздатними підрозділами легкої кінноти. Тому, не дивлячись на несприйняття ідей щодо відновлення козацьких формувань при дворі, з його сприяння у 1787 році з’являється Катеринославське і Чорноморське козацькі війська. Погоджуючись на створення козацьких військ на півдні України, уряд разом з тим розумів, що це тимчасових захід. Тому не поспішав юридично визначити стан козацтва та створювати на відведених для поселення козацьких військ територіях нові адміністративно-територіальні одиниці.

Створення іллюзій щодо відновлення козацтва не мішало російському урядові паралельно здійснювати курс на переведення запорожців до інших верств. Вже ордером від 8 серпня 1776 року Г. Потьомкін наказував новоросійському губернаторові М. Муромцеву розподілити запорізьке населення на верстви селян, міщан, купців.

Втечі запорожців до Османської імперії були небажаними для Російської імперії по декільком причинам. По-перше, з втечами запорожців зменшувалася чисельність населення у регіоні. Кількість запорожців, які покинули Запорозькі Вольності, була не дуже великою. Однак, в умовах здійснення російським урядом активної колонізаційної політики, зменшення людності у краї було вкрай небажаним явищем. І що було ще важливішим, дані втечі могли стати традиційними також для новоприбулого населення південноукраїнського регіону. По-друге, перебіг запорізького населення до Османської імперії мав несприятливі наслідки для зовнішньополітичного авторитету Російської імпеірії. І по-третє, Османська імперія отримувала додаткову військову силу.

Для запобігання втеч запорожців генерал-губернатором наказувалося на кордонах, у місцях, де запоріжці переходили за межі Російської імперії, встановити караульні пости. Рапортом від 24 вресня 1776 року генерал-поручик О. Прозоровський сповістив Г. Потьомкіна, що за його підрахунками, у околицях Очакова знаходилося близько 7000 чоловік. Дане повідомленння більш ніж стривожило генерал-губернатора. Г. Потьомкін не уявляв, що втечі запорожців досягли таких маштабів. Він одразу ж надіслав ряд ордерів, з розпорядженнями стосовно припинення втеч. Генерал-поручику О. Прозоровському наказувалося більш точно встановити кількість запорожців, які знаходяться за межами Російської імперії. Необхідно було також “страраться всеми ласковыми способами привлечь их к возвращению в отечество”. Подібні інструкції було надіслано азовському губернаторові В. Черткову.

Одним із заходів для запобігання втеч запорожців було встановлення урядової паспортної системи у регіоні. Російський уряд розумів, що найкраще було б взагалі заборонити перехід запорожців за кордон. Однак це б перешкодило здійсненню запорожцями рибного промислу, який був одним з важливих складових добробуту, і уряд, який ще не мав достатніх важелів для контролювання ситуації, змушений був миритися з усталеним станом речей. У 1775 році видання проїздних документів прокладалося на земських комісарів, які призначалися до повітів з запорізьким населенням. Слід зазначити, що у інструкції секунд-майору П. Голинському, виданій у грудні 1775 року, вказувалося, що він має видавати запорожцям “без всякой проволочки и притиснений билеты”. Укріплення позицій уряду у регіоні, а також розвиток втеч запорожців обумовили встановлення більш жорсткого паспортного контролю. У ордері Г. Потьомкіна Азовському губернаторові від 26 вересня 1776 року В. Черткову ми вже маємо наказ видати паспорти лише тим, хто “в домостроительстве предоставит достаточные уверения”. Ускладнюється також механізм отримання білетів. Тепер документи видавалисся магістратами, або губернатором.

У 1775-76 роках відбувалося встановлення нових органів влади Новоросійської і Азовської губерній. Губернатори були перевантажені спрами щодо складання нових штатів, збирання статистичних відомотей, тощо. Значний обсяг складали також справи стосовно загальногубернського управління. Дані обставини значно ускладнювали здійснення контролю губернських органів влади за запорізьким населенням. У зв’язку з цим для управління вольностей вводиться посада головного командира, яким було призначено у серпні 1775 року підполковника П. Норова. Головний командир запорізьких земель досить активно здійснював свої обов’язки. Так, ним уже у 1775 році призначалися наглядачі з російських відставних офіцерів на певну кількість зимівників. Він, разом з писарем та десяцькими становив місцеву владу. Інститут наглядачів згодом було введено також у Азовській губернії.

У 1775 році для контролювання політичної ситуації у повіти з запорізьким населеням було призначено земських комісарів.

За інструкцією, що надавалася секунд-майору Горлинському, якого було призначено до Кальміуського повіту, до нього переходили усі галузі управління повітом. Він повинен був займатися вирішенням дрібних судових справ, збором податків, видачею білетів на проїзд, організацією пошти та ін. Особливу увагу командир мав приділяти нагляду за політичною ситуацією у краї.

Офіцерові підпорядковувалися усі існуючи в повіті земські правління. На той час їх складала адміністрація колишніх паланок та отаманств. По прибутті в повіт Горлинський мав отримати від старшини земського правління відомість про населені пункти повіту, зібрати представників місцевої адміністрації і роз'яснити зміни в управлінні. Потрібно відмітити, що згадані земські правління не охоплювали населення зимівників, які раніше підпорядковувалося безпосередньо Кошу. Тому для нагляду за усім запорізьким населенням їх було недостатньо. За інструкцією, Горлинський мав на кожні 3-5 зимівників, що знаходились поруч, вибрати з заможних хазяїв "по малороссийскому обычаю атаманом". Окрім того, в селах на кожні 10-15 дворів обирався десяцький. Їх головним обов'язком було наглядати за порядком в селах і доносити командиру. Таким чином, утворювалася система контролю за запорізьким населенням.

Для розширення сфери впливу російської урядової адміністрації на території запорізьких повітів в об’язки земського командира вводилося здійснення судочинства на запорізьких землях. На командира покладався розгляд судових справ, рішення по яким земської адміністрації чи отаманів не задовольнило запоріжців. За умови необхідності популяризації російської адміністрації у даний період, у інструкції було зроблено наголос на швидкому і “безкорысном” судочинстві.

Посада командира відкривала чудові можливості для збагачення за рахунок місцевого населення. Тож в інструкції наголошувалося на те, що офіцер не мав права втручатися в господарче життя запорожців, чи відбирати у них майно або землі, що було досить притаманним для тогочасної адміністрації.

Управління повітом вимагало розгалудженого адміністративного апарату, якого Горлинський не мав. Тож навряд чи його обов'язки виконувалися на якісному рівні. Однак це не лякало уряд. Головним завданням командирів було не допустити поширення опозиційних настроїв у краї і заповнити вакуум в управлінні до введеня нових штатів, що й було ними зроблено.

У 1776 році на території Азовської та Новоросійської губерній були відкриті провінційні та повітові канцелярії. Оскільки управління колишніми запорізькими вольностями мало свою специфіку, були випрацьовані інструкції щодо діяльності канцелярій. За інструкцією, що була надана Слов’янській провінційній канцелярії губернським товаришем Л. Алексєєвим, перед канцелярією щодо запорізького населеня встановлювалися наступні напрямки діяльності: 1) встановлення контролю щодо життєдіяльності запорізького населення, його переміщення та наявності опозиційних настроїв; 2) введення нової фіскальної системи. Введення канцелярій дозволило урядові створити більш централізований механізм контролю за зимівчанами. Канцелярією мали надаватися настановлення земським комісарам, щодо здійнення ними та наглядачами контролю за настроями людності зимівників. Земським комісарам надавалися відомості щодо кількості населення в повітах і кожен місяць вони мали надсилати до канцелярії рапорти про збільшення чи зменшення населення.

Окремо необхідно розглянути долю населення запорізьких зимівників після ліквідації Запорізької Січі. Частина із зимівників опинилася на поміщицьких землях, і їх мешканці ставали поміщицькими підданими. Інші мали перейти до державних та військових слобід. При організації переселення зимівчан до слобід уряд керувався не тільки необхідністю заселення земель, але й розумінням того факту, що запорізький зимівник після ліквідації Січі став осередком козацької автономії. Восени 1776 року Г. Потьомкін подав записку Катерині ІІ, в якій замість існуючих 4 гусарських поселених полків, Сербського і Волоського полків, 2 ескадронів Грузинського, 3 ескадронів Угорського та 2 ескадронів Московського легіонерів пропонувалося створити 9 гусарських та 6 пікінерних полків. До нових полків приписувалися величезні регіони у Азовській та Новоросійській губерніях, на яких проживали запорізькі козаки. Перспектива життя у слободах запорожців не влаштовувала, а тому, не дивлячись на зусилля місцевої адміністрації, вони мешкали на старих місцях. Однак з кінця 70-х років, внаслідок укріплення зовнішньополітичних позицій Російської імперії, ситуація у краї почала змінюватися. Російський уряд почував себе більш впевнено на південноукраїнських землях, і розпочав наступ на зимівники. Навесні 1779 року Новоросійський губернатор М. Язиков наказав сповістити усіх зимівчан про обов’язкове переселення до слобід. Бажаючим переселитися надавалися численні пільги. Козаки зберігали за собою зимівники, хутори для утримання худоби, звільнялися від утримання пошт, державних і військових нарядів, усіх податків на два роки, їм надавалися білети для отримання казенних лісів.З тих, хто не бажав переходити, у повній мірі збиралися податки. На середину 80-х років XVIII століття зимівники перетворилися у слобідські хутори. Але, за думкою А.В. Бойко, зміна назви не змінила суті, зимівчани продовжували мешкати тепер уже в хуторах, збудувавши у містах будівлі.

Отже, у 70-80-х роках відбувався пошук російським урядом компромісних рішень щодо запорізької спадщини. Необхідність витрішення даного питання стала визначальним фактором у формуванні напрямків діяльності повітових установ.