Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Родина Остроградських

Спадщина традиційного суспільства Гетьманщини та Запорозьких Вольностей, традиційне ієрархічне суспільство Російської імперії створювали специфічну соціокультурну ситуацію у південному краї. Водночас з поступовим приєднання спочатку до Новоросійської та Азовської губерній, а потім й до Катеринославського намісництва значних частин Полтавщини і катастрофічною нестачею чиновників для заповнення штатів постійно створюваних адміністративних установ та територіальних одиниць, цілком природним стало стрімке кількісне зростання в адміністративному апараті степового краю шляхетних родин з Правобережжя, Слобожанщини і особливо – колишньої Гетьманщини. Дуже скоро колишня полкова старшина, посівши провідні, і не тільки провідні посади в адміністративному апараті, заполонила установи степового краю.

Втім, безмежні простори степового краю, певною мірою ізолюючи локальні спільноти, консервували ціннісні та світоглядні імперативи населення регіону. Не були виключенням і новоспечені чиновники. В межах своїх груп та прошарків вони продукували традиційні для себе відносини, переносячи їх на виконання функціональних посадових обов’язків. Дуже часто прийняття ними рішень зумовлюється не російськими законами та настановами, в яких вони ще не дуже й орієнтувались, а традиційними нормами Гетьманщини. У діловодних паперах таких чиновників не рідкість посилання на малоросійські права та постанови гетьманів. Як наслідок, традиційне протистояння зросійщеного, переважно через адміністративний апарат, міста сільському аграрному населенню, у степовому краї, принаймні у окремих місцевостях та на окремий час, набуває специфічного забарвлення.

У зв’язку з цим, для розуміння позначених процесів, особливого значення мають біографічні відомості про безпосередніх дійових осіб. Для дослідника, особливо якщо він намагається заглибитися у таке бурхливе та суперечливе море соціальної історії, не може бути зайвим жодний факт, який якщо не проливає світло, то хоч натякає на ту чи іншу рису дійової особи. Історія родини Остроградських конкретизує ті процеси, що відбувалися в середовищі нобілітованого товариства південного краю останньої чверті XVIII століття.

Старовинний український шляхетський рід Остроградських, який веде свій початок з XVII століття від бунчукового товариша Івана Остроградського, впродовж XVIII – XIX століття давав своїх представників до гетьманського уряду, а після скасування гетьманства і до губернських правлінь. Після включення частини Полтавщини до Катеринославського намісництва Остроградські не залишилися осторонь процесів, що відбувалися в південному краї.

Після зруйнування Запорозької Січі і включення запорозьких земель до Новоросійської та Азовської губерній та з початком поміщицької колонізації, Остроградські поспішають придбати найкращі землі. У 1781 роцібунчуковий товариш Микола Остроградський просить Новоросійське губернське правління про виділення йому під поселення слободи 3000 десятин землі у Новопавлівському повіті при вершині річки Єланець [2]. Про позитивне вирішення питання свідчить той факт, що вже у 1782 році суміжно з землею Остроградського відведено землю капітану Некориці [3]. Розгалужені гілки цього роду – родини Андрія, Павла, Максима, Григорія, Матвія Остроградських, – отримали в Катеринославському, Новомиргородському, Олександрійському повітах понад 20 тисяч десятин землі [1]. І це при тому, що вони мали на Полтавщині 7 слобод, які на початок 90-х років ще не були розмежованими.

Андрій Остроградський, обраний у 1784 році предводителем дворянства Кременчуцького повіту, входить до оточення Катеринославського намісника Г. Потьомкіна. А. Остроградський відзначається при виконанні доручень намісника по господарській частині і за його поданням нагороджується Катериною II коштовним подарунком та чином. Його доля віддзеркалює усі наслідки наближеності до знакової особи в ієрархічному суспільстві. На той час бути при Потьомкіну означало увійти до когорти, яка складала адміністративну систему південного краю. Прийнятим до когорти просування по службі було гарантоване, особливо коли претендент проявив організаційні та виконавчі здібності. Тому логічним уявляється призначення Андрія Остроградського радником Казенної палати Катеринославського намісництва у соляних та винних питаннях. Ордером від 23 липня 1790 року Г.Потьомкін доручає А.Остроградському цю посаду[4]. Посада радника казенної палати з таких прибуткових питань як соляна торгівля та винний відкуп означала не аби яку нагороду і довіру намісника. Водночас крім матеріальної вигоди – це надавало можливість наблизитися до верхніх щаблів влади. Адже винний відкуп та поставку вина до армії здійснювали на той час графиня Браницька, канцлер Безбородько, правитель канцелярії Попов, бригадир Фалєєв. Слід сказати, що А. Остроградський використав надану йому можливість і увійшов до потьомкінської когорти.

Недарма вже після смерті князя Потьомкіна, правитель його канцелярії, а на той час вже статс-секретар імператриці, правитель її кабінету В. Попов, за дорученням О. Безбородька звернувся 1 березня 1792 року до правителя Катеринославського намісництва В.Каховського з проханням подати прізвища тих, кого слід було нагородити по закінченні російсько-турецької війни. Крім традиційного списку осіб В. Каховським була зроблена приписка з проханням “зробити добро” Тібєкіну, Герсеванову, Остроградському та Сахновському – “особам вам знайомим та людям достойним” [5].

Не аби яке значення для відтворення окремих постатей з родини Остроградських мають протокол засідання комісії дворянських зборів для складання дворянської книги Катеринославської губернії та грамота комісії про внесення А. Остроградського до першої частини дворянської книги. Обидва документи подані в додатках.

При тому, що дворянські книги складалися з шести частин, а до першої частини за указом імператриці вносилося виключно спадкове російське дворянство, можна гадати, що Остроградським прийшлося не мало попрацювати, щоб здійснити такий запис. Зауважимо, що після заборони у 1784 році надавати колишні чини скасованої Гетьманщини, депутатські дворянські зібрання, яким доручалося “розібрати” українське шляхетство, не мало точних вказівок щодо критеріїв включення до спадкового дворянства [6]. Як наслідок, намагання козацтва отримати дворянство усіма засобами, помножене на зловживання дворянських депутатів призвело до того, що на 1791 рік на Україні до дворянства було записано більш ніж 22 тисячі чоловік.

Як наслідок, герольдія вже з 80-х років XVIII століття почала особливо пильно контролювати поповнення дворянських родів з української старшини. Остання змушена була знаходити більш вагомі підтвердження свого шляхетного стану, ніж виписки з компутів про службу полковими осавулами, хорунжими, писарями та сотниками. З кінця 80-х років їх взагалі було наказано не включати до дворянського стану. Подібна ситуація призвела до того, що українська старшина почала “шукати” підтвердження свого шляхетства у шлюбних союзах з російським дворянством.

Матеріали протоколу демонструють нам цю тенденцію. Андрій Остроградський був одружений на дочці російського капітана Гаврилова, а Павло Остроградський – на дочці генерал-майора М.Чорби. При цьому простежується намагання укладати шлюби з не аби якими представниками російського дворянства. Максим Чорба – брат генерал-поручика Ф.Чорби, предводителя дворянства Олександрійського повіту у 1784 році, а сам М.Чорба вже наприкінці 80-х років став крупним землевласником Південної України, отримавши під заселення на колишніх Запорозьких Вольностях понад 10 тисяч десятин землі [7]. Подібне маємо і з іншими українськими шляхетними родами України, які воліли закріпити свої дворянські позиції через шлюб з російським дворянством Південної України. Родзянки, а потім і Синєгуби повторили шлях Остроградських [8]. Те, що розгляд питання про запис Остроградських до дворянської книги припадає на 1792 рік, та кількість документів, які змушені були вони представити до депутатської комісії Дворянського зібрання свідчить про всю складність процесу нобілітації української шляхти.

Водночас документ ставить питання, які вимагають додаткових пошуків і копітких досліджень. По-перше. Ми маємо справу з гілкою Омельницького сотника Григорія Матвійовича Остроградського. В той же час в протоколі немає жодних згадок про гілку Миргородського полкового судді Федора Матвійовича Остроградського, син якого Василь Федорович був Голтвянським сотником ще у 1761 році. Маємо також гілку Івана Остроградського, син якого Володимир, був Голтвянським сотником у 1783 році [9]. По-друге. Маємо відомості, що бунчуковому товаришу Миколі Остроградському у 1781 році було відведено 3000 десятин землі в Новоросійській губернії. Однак у протоколі про поміщика Миколу Остроградського не згадується. Малоймовірно, що йдеться про сина Павла Остроградського – Миколу, якому на той час було 9 років. Все це потребує додаткових досліджень.

Заслуговує на увагу й особистість Павла Остроградського. У 1794 році голова 1-го департаменту Катеринославського губернського магістрату колезький радник Павло Остроградський, подав прохання на височайше ім’я про надання йому відставки за старістю. Обґрунтовуючи свою відставку він посилається на свій досить солідний, як на той час, вік, йому сповнилось повних 60 років, на те, що залишившись вдівцем, мусить опікуватися чотирма синами. Два з них знаходились у військовій службі, а двоє – перебували в училищах і отримували освіту. Та ще й чотири дочки, які усі потребували догляду та забезпечення, знаходились на його утриманні. Разом з тим, його жалування та прибутків від досить малого помістя не вистачало для того, щоб забезпечити родину “усім необхідним для достойного дворянству утримання”. Тому він і просив відставки і пенсіону через 35 років служби.

З цього прохання постає досить цікавий життєвий шлях досить значимого суб’єкта степової дійсності. За правління імператриці Єлизавети Петрівни він навчався за кордоном у герцогстві Голштинському, а по закінченні наук там же 10 січня 1754 року вступив у військову службу кадетом. 9 квітня 1756 отримав чин естандарт юнкера; 10 червня 1757 року став корнетом, а вже з 9 березня 1759 року був прийнятий на Російську службу поручиком.

Таке перебування за кордоном, а головне пріоритети та цінності нового царювання, стали причиною того, що черговий чин секунд-майора він отримав лише 1 січня 1770 року. І це при тому, що за ці 11 років він приймав активну участь у битвах Семирічної війни, штурмував Станіславську фортецю у Польщі, брав участь у роботі різних комісій.

Нарешті 29 грудня 1771 року, будучи “не в силах” продовжувати службу – звільнений з нагородою чином прем’єр-майора. Але “за своєю ревністю” прийняв іншу службу. 23 грудня 1772 року за розпорядженням Головної команди знаходився у колишньому Миргородському малоросійському полку в сотні Голтвянській приватним наглядачем та командиром над установленим кордоном та для припинення заразної хвороби, яка відкрилась у Криму та деяких українських містечках.

З відкриттям у 1782 році Київського намісництва був обраний дворянством в повітовий Голтвянський суд повітовим суддею. На цій посаді він знаходився до скасування цього повіту у 1789 році. За цей час він отримав 7 лютого 1785 року чин надвірного радника, і в цьому чині 10 березня 1792 року був призначений Правлячим Сенатом головою 1-го департаменту Губернського магістрату Катеринославського намісництва. На цій посаді він був пожалуваний 2 вересня 1793 року чином колезького радника. Перебуваючи на цій же посаді він паралельно виконував ще й функції голови 2-го департаменту [10, арк. 23 – 25.].

Серед багатьох питань, які ставить перед дослідником постать Павла Остроградського, чи не найцікавішим для дослідника соціальних процесів є питання його відставок. Поглянемо на його першу відставку. У 1771 році він пішов у відставку з регулярної російської армії, щоб стати на службу до Миргородського полку. Для переходу зі служби у регулярних частинах російської армії, яка попри все відкривала обрії у ствердженні свого статусу в ієрархічному суспільстві Російської імперії, на невеличку посаду у Миргородському полку, повинні були бути більш ніж суттєві причини. І не всі вони, як це було притаманно історіографії середини XX століття, беззастережно визначались економічними причинами.

Зрозуміло, що сьогодні ми можемо лише припустити, що це могло статися не без впливу українського оточення та середовища. Зрозуміло, що не обійшлося й без впливу російського армійського середовища, в якому перебував Павло Остроградський і яке підштовхувало його більше полюбити та оцінити саме своє середовище.

В такому контексті людина, яка кинулась в середині 50-х років за кордон отримувати знання, потім повернулась до Російської імперії, отримала чин і могла сподіватися на просування по службі та успішну кар’єри, відмовляється від таких перспектив. Прослуживши в російській регулярній армії, подивившись на реальність, вона повертається до свого середовища. Але яке воно було для Павла Остроградського? Ось питання, яке потребує відповіді. Ми знаємо тільки те, що його оточення, як під час служби у Миргородському полку, потім на повітових посадах Київського намісництва, а незабаром й Катеринославського, зосереджувалось у Кременчуку, а з 1789 року – у Катеринославі. Впродовж усього часу він справно ніс службу, незважаючи навіть на те, що був вдівцем і мав вісім дітей. Та й вік, як для людини XVIII століття був вже достатньо солідним. Але незважаючи на це, він продовжував службу у Катеринославі до 1794 року.

Неважко помітити, що відставка співпадає із кардинальними змінами у житті шляхетного чиновництва південного краю. Смерть намісника князя Г. Потьомкіна восени 1791 року, усування від справ у 1793 році В. Попова – гаранта збереження усталених на півдні відносин та смерть у 1794 році провідника усталених традицій правителя В. Каховського ознаменували прихід нової когорти на чолі із намісником Зубовим та правителем Хорватом. Як наслідок, традиційне суспільство, з яким П. Остроградський себе ототожнював, зазнавало суттєвих змін. В ньому не залишалось місця таким як П. Остроградський. Що це за нове суспільство, які їхні світоглядні та ціннісні орієнтири? Як це позначилось на укладі південного краю та взаєминах міста та села? Усе це потребує подальших студій, серед яких біографічним та персонологічним відводиться не аби яке значення.

Кілька слів слід сказати про документи, що публікуються у додатках. Як протокол, так і грамота зберігаються у фонді М.А. Остроградського (1857-1917) (Російський державний історичний архів. Ф.683) – товариша міністра торгівлі та промисловості, сенатора. Вони являють собою завірені копії 1798 року, написані в аркуш типовим канцелярським начерком кінця XVIII століття. Фактично, на сьогодні це єдиний зразок протоколу та грамоти дворянських депутатських комісій про внесення роду до дворянської книги.

Текст документів друкується за орфографією оригіналу зі збереженням мовних особливостей. Застарілі кириличні літери “і”, “ять” та “фіта” передані відповідно літерами “и”, “е” та “ф”. Твердий знак на кінці слів опускається. Непрочитані в тексті слова позначаються квадратними дужками.

Література

1. ДАХО. Ф.14. Оп.1. Спр.90. Арк.2.

2. ДАХО. Ф.14. Оп.1. Спр.135. Арк.2.

3. РДВІА. Ф.ВУА. Спр. 18725. Арк. 3-4, 21, 80; Спр.18727. Арк. 29, 30зв.

4. Богумил А. К истории управления Новороссии князем Г.А.Потемкиным. Ордера 1790-1791 гг. Выпуск 1. – Екатеринослав: Типография губернского земства, 1905. – С.32.

5. Письма Екатеринославского губернатора Василия Васильевича Коховского состоящему при делах ея Величества Екатерины II, тайн. сов. В.С.Попову, для доклада князю Платону Александровичу Зубову (С 20 января 1792 года по 21 июня 1794 года) // ЗООИД. –Одесса, 1881. – Т.XII.– С.341-342.

6. Романович-Словатинский А. Дворянство в России от начала XVIII в. до отмены крепостного права. – СПб.: Типография Министерства внутренних дел, 1870. –С.106-107.

7. РДВІА. Ф.52. Оп.1. Спр.102. Част.V. Арк.161-161 зв.; ДАХО. Ф.14.Оп.1.Спр.3.Арк.26; Спр. 4.Арк. 14.

8. “Пишу тебе, мой ангельской друг...” (Из эпистолярного наследия начала XIX века) // Составители: С.Абросимова, А.Бойко. – Запорожье: РА “Тандем У”, 1997. – С. 10.

9. Кривошея В.В. Українська козацька старшина. Частина 1. Урядники гетьманської адміністрації: Реєстр. – К., 1997. –С.40-43.

10. РДАДА, ф. 16, оп. 1, спр. 966, част. 1.