Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Політичне та культурне життя України за епохи Хрущова

Першою, хоч і тимчасовою ознакою політичних змін з приходом до влади Хрущова стало «колективне керівництво», що заступило одноосібне правління Сталіна.

Росіянин Хрущов народився в невеликому селі на межі Росії та України. Життє-радісна людина, але типовий партійний апаратник, він піднісся на вершину владизавдяки неабиякій спритності та рабському плазуванню перед Сталіним, а такожвакансіям у партійній ієрархії, що їх створювали чистки. Як ми вже знаємо, у 1938 р.його послали на Україну, щоб завершити «Велику чистку» й почати відбудову укра-їнської компартії. Через рік він контролював процес включення Західної України доРадянського Союзу. А в повоєнні роки Хрущов наглядав за відбудовою економіки,повторним включенням Західної України до складу СРСР і боротьбою з українськи-ми націоналістами. Хоча Хрущов був безжальним виконавцем сталінських вказівок,він здобув деяку особисту популярність завдяки увазі, яку звертав на «місцевийколорит», часто з'являючись в українських вишиванках і демонструючи замилуван-ня українськими піснями.

Переїхавши до Москви у 1949 р., Хрущов зберіг тісні взаємовигідні стосунки зукраїнською компартією. Тому вона стала першою республіканською парторгані-зацією, яка підтримала його в боротьбі за владу й залишалася для нього надійноюопорою. Хрущов віддячив послугою за послугу. Через кілька місяців після смертіСталіна за звинуваченням у русифікації вищої освіти на Західній Україні та дискри-мінації місцевих кадрів було усунуто з посади першого секретаря КПУ малопо-пулярного російського шовініста Леоніда Мельникова. Натомість було призначеноОлексія Кириченка, першого на цій посаді українця (відтоді першими секретаря-ми КПУ призначатимуться тільки українці). Високі пости отримали також українці:Дем'ян Коротченко очолив уряд республіки, Никифор Кальченко — Раду Міністрів.Правління «трьох «К» підсилювалося іншими призначеннями, які імпонували ук-раїнцям. Урядові посади дістали паплюжений свого часу драматург Олександр Кор-нійчук та син славетного українського прозаїка Семен Стефаник.

Зміни в особовому складі супроводжувалися зростанням чисельності членівпартії на Україні: у 1952 р. вона налічувала 770 тис. членів і кандидатів у члени партії,а в 1959 р.— уже близько 1, 3 млн, з них 60 % українців. Із факту призначення ук-раїнських комуністів на високі посади та їхнього кількісного зростання з усією оче-видністю випливало, що нове кремлівське керівництво відкрито заграє з україн-ськими комуністами, це різко контрастувало з політикою Сталіна.

Українські комуністи поширили свій вплив не лише у власній республіці, деякі зних швидко дісталися союзного рівня. Військові Родіон Малиновський, Андрій Греч-ко та Кирило Москаленко досягли високого рангу Маршала Радянського Союзу, адва перших були також міністрами оборони. Володимир Семичастний обійняв постголови союзного КДБ, а чотири українці — Олексій Кириченко, Микола Підгорний,Дмитро Полянський та Петро Шелест — увійшли в одинадцятку Політбюро ЦККПРС — найвищого органу влади в СРСР. Головною причиною їхнього піднесеннябули тісні зв'язки з Хрущовим, а не те, що вони були українцями. Як кар'єристи,котрі прагнули піднятися на вершину радянської системи, ці люди, як правило, неквапилися виявляти прихильність до своєї нації. І все ж їхня присутність на вершинівлади свідчила про зростаючу вагу українців та їхньої республіки.

Становище України у складі СРСР за хрущовської доби влучно визначив БорисЛевицький фразою «друга серед рівних». Дедалі більше фактів указувало на те, щоміж Кремлем і Києвом виникло негласне порозуміння, за яким українцям за під-тримку та співпрацю пропонувалася роль молодшого партнера в управлінні радян-ською імперією, росіяни, звісна річ, були старшими партнерами. Українцям, які невірили в можливість самостійності й не прагнули здобути її, ця модерна версія мало-російства XIX ст., здавалося, пропонувала широкі індивідуальні можливості зробитикар'єру. Для Кремля здобути підтримку українців мало основоположне значення,оскільки вони були не лише другою за величиною, але й єдиною нацією в СРСР, якамогла виступити серйозним супротивником російської гегемонії. Близькі мовні такультурні зв'язки між двома народами полегшували цю співпрацю.

У 1954 р. з метою відзначення російсько-українського партнерства по всьомуРадянському Союзу з надзвичайною помпезністю були проведені святкування трьох-сотої річниці Переяславської угоди. На додаток до численних урочистостей, міріадівпублікацій та незліченних промов ЦК КПРС обнародував тринадцять «тез», у якихдоводилася непохитність «вічного союзу» українців із росіянами. Щоб підкреслити тівеликі переваги, що їх приніс Україні союз із Москвою, святкування річниці Пере-

яслава вінчав акт передачі Криму від Російської Федерації Україні — як «свідченнядружби російського народу».

Але кримський «подарунок» був не таким доброчинним актом, як спочатку зда-валося. По-перше, оскільки півострів був історичною батьківщиною кримськихтатар, що їх вигнав Сталін під час другої світової війни, росіяни не мали моральногоправа дарувати, а українці приймати цей дар. По-друге, через наближеність та еко-номічну залежність від України Крим природно утримував з нею сильніші зв'язки,ніж з Росією. Нарешті, приєднання Криму звалило на Україну ряд економічних і по-літичних проблем. Депортація татар у 1944 р. спричинилася до економічного хаосув регіоні, й компенсовувати втрати довелося з київського бюджету. Ще важливішимбуло те, що, за даними перепису 1959 р., в Криму проживало близько 860 тис. росіяні лише 260 тис. українців. І хоч після 1954 р. Київ намагався переселити до цього ре-гіону українців, росіяни, багато з яких агресивно відкидали усяку форму україні-зації, лишилися тут переважною більшістю. В результаті кримський «^одарунок»помітно посилив присутність росіян в Українській республіці. В цьому розумінні він,без сумніву, став належним відзначенням Переяславської угоди.

Намагання нового керівництва дістати ширшу підтримку серед неросійських на-родів і особливо серед українців були частиною великого плану реформ. Сталінськийпідхід до модернізації, що являв собою поєднання терору, ідеології та примусовоїіндустріалізації, виявився ефективним, але штучним методом просування радянсько-го суспільства вперед. Хрущов розумів, що в остаточному підсумку переконання, а непримус, ефективність, а не задушливий контроль, майстерне управління, а не ре-волюційний запал, забезпечать надійне зростання Радянського Союзу. Щоб здійсни-ти перехід до нових методів, належало спочатку розірвати зі старими.

У 1956 р. на XX з'їзді партії Хрущов виголосив одну з найдраматичніших у ра-дянській історії промов. У тривалому й детальному виступі він піддав нищівній кри-тиці Сталіна та його злочини, викликавши серед партійних ортодоксів велику роз-губленість. Ця «секретна промова» стала сигналом до початку десталінізації. За неюпочали відбуватися помітні зміни в атмосфері життя країни. Було послаблено ідеоло-гічні настанови, що стало початком «відлиги» в культурному житті. Послаблюваласяполітика самоізоляції — в міру того як заохочувалися поїздки (хоч і ретельно конт-рольовані) до СРСР із-за кордону й особливо туризм усередині країни. Невпиннарусифікація неросійських народів стала більш скраденою. Почалася підготовка допроведення глибоких змін в економіці. Це не означало, що зникли тоталітарні рисирежиму — вони лишалися великою мірою недоторканими. Проте відчутно послаби-лися притаманні сталінському періодові всеохоплюючий страх і творчий параліч.

Зміни на Україні. Спочатку українці реагували на ці зміни з обережністю, якоївони навчилися за сталінщини. Але коли стало ясно, що критика «культу особи»Сталіна ведеться відверто і в широких масштабах, вони приєдналися до неї з цілимпотоком власних скарг і вимог. Як і належало сподіватися, особливо сильно зву-чало невдоволення у середовищі діячів культури. Одним із перших пролунало, а по-тім не раз повторювалося звинувачення за той жалюгідний стан, у якому опиниласяукраїнська мова. Інтелігенція, студенти, робітники й навіть партійні чиновники —всі повторювали один і той же рефрен: особливий статус в СРСР російської мови ні-як не означає, що українська мова повинна зазнавати дискримінації. Такі гасла, як«Захистімо українську мову!» та «Розмовляймо українською!», дедалі частіше луналипо всій республіці, особливо в середовищі студентів університетів.

Іншим питанням, що стало обговорюватися, був занепад української науки. Іс-торики, на відміну від численних партійних заробітчан, котрі називали себе істори-ками, виступали проти жорсткого ідеологічного контролю Москви в їхній галузі,що призвів до «зубожіння історії». Це зубожіння виражалося у провінціалізмі, рабсь-кому дотриманні партійної лінії, перебільшенні зв'язків і спорідненості з Росією таодночасному приниженні «української історичної самобутності». Аналогічні скаргина стан речей у своїй ділянці висловлювали літературознавці.

Кремль, очевидно, прислухався до всього цього. У 1957 р. українські історикидістали дозвіл заснувати власний часопис під назвою «Український історичний жур-нал». Через два роки почалася публікація Української Радянської Енциклопедії,частково у відповідь на подібний проект, що його здійснювали українські емігрантина Заході. За цим пішли такі вагомі багатотомні публікації, як «Словник україн-ської мови», «Історія української літератури», «Історія українського мистецтва» йдуже детальна «Історія міст і сіл України», якої не мали навіть росіяни.

Намагаючись піднести українську науку й тим самим підняти престиж україн-ської культури, інтелігенція зосередилася не лише на традиційних гуманітарних дис-циплінах, а й вимагала створити в республіці можливості для розвитку таких сучас-них галузей знань, як ядерні дослідження та кібернетика. Так, у 1957 р. в Києві булозасновано комп'ютерний центр, що в 1962 р. став Інститутом кібернетики й вивівУкраїну на провідну роль у цій галузі в СРСР. З'являлися численні україномовні жур-нали з природничих і суспільних наук. Українська інтелектуальна еліта, цілком оче-видно, збиралася використати створені десталінізацією можливості для поширеннясучасних знань українською, а не російською мовою.

Оскільки Хрущов визнав, що багато жертв сталінського терору були репресованінезаконно, дедалі гучніше лунали вимоги реабілітувати їх. Першими, кому посмертноповернули добре ім'я, стали репресовані під час чисток комуністи. На Україні зрос-тали вимоги реабілітувати таких націонал-комуністів, як Скрипник, Хвильовий і чле-ни КПЗУ. Незабаром уже пропонувалося реабілітувати такі ключові постаті куль-тури, як драматург Микола Куліш, театральний режисер Лесь Курбас, кінорежисерсвітової слави Олександр Довженко й видатний мислитель XIX ст. Михайло Дра-гоманов, кожен із яких досяг успіхів у намаганні піднести українську культурунад властивою для неї провінційністю. Позаяк відновлення доброго імені цих діячівторкалося такого політичне чутливого питання, як культурна незалежність Українита її «власний шлях до комунізму», партія реагувала на ці вимоги обережно й неод-нозначне. Але той факт, що українська інтелігенція продовжувала добиватися реа-білітації згаданих діячів, свідчив про те, що ідеї репресованих і надалі зберігали своюпритягальну силу.

Для мільйонів українців, ув'язнених у сибірських таборах примусової праці,десталінізація принесла несподівану волю: багато з них отримали амністію й дозвілповернутися додому. Цю часткову ліквідацію гігантської системи концтаборів при-скорив ряд табірних повстань, зокрема у Воркуті та Норільську (1953 р.), Караганді(1954 р.), в яких провідну роль відіграли колишні члени ОУН і УПА. Проте Кремльдав ясно зрозуміти, що не допустить інтегрального націоналізму ОУН. У 1954 р., врозпал святкувань переяславської річниці, було оголошено про страту Василя Охри-мовича — видатного провідника ОУН на- еміграції, якого з літака закинули на Ук-раїну американці. А в 1956 р. відбувся ряд широко висвітлених у пресі процесів надколишніми членами ОУН, що закінчилися смертними вироками. Не викликалосумнівів, що режим і далі не вагаючись розправиться з кожним, хто зайде надтодалеко в обороні українських інтересів.

Національне питання. Чи не найпромовистішим свідченням рішучості Хрущовадотримуватися основних засад радянської національної політики — навіть якщо

водночас робилися деякі другорядні поступки — стала реформа освіти 1958 р. Тіположення її широкої перебудови, що торкалися вивчення національних мов, містилинадзвичайно багато суперечностей. Отож, школярі були зобов'язані вивчати рідну, атакож російську мову. Позірно ліберальна хрущовська реформа передбачала правобатьків вибирати мову навчання для своїх дітей. На практиці це означало, що можнанавчатися на Україні й не вивчати української мови. З огляду на цілий ряд формаль-них і неформальних спонук до вивчення російської слід було чекати, що багатобатьків віддадуть своїх дітей до російських шкіл, аби не обтяжувати їх вивченнямдругої, хай навіть рідної, мови. Попри бурю протестів, до яких приєдналися навітьукраїнські партійні чиновники, режим завдав цього удару по вивченню національнихмов, продемонструвавши в такий спосіб, що навіть у період лібералізації він міг лишемодифікувати, але не відкинути остаточно політику русифікації.

Проте вплив десталінізації сягнув далеко поза політико-культурні течії та про-титечії, в яких рухалися кремлівські політики й київські інтелектуали. Загальне по-слаблення ідеологічного контролю виявило нові настрої, що зароджувалися середосвіченої міської молоді. Якщо палка меншість була сповнена рішучості виправитикривди сталінського терору, то величезна більшість не виявляла в ідеологічних і по-літичних питаннях великої заінтересованості. І все ж у молоді виразно зросталинастрої непокори владі та прагнення керуватися в житті засадами індивідуалізму,так довго пригнічуваного сталінською ортодоксією. Для молоді стали нестерпнимиодноманітність радянського життя, віджила мораль, старомодна манера вдягатися івкрай ідеологізована система навчання. В її 'середовищі поширювалася мода на за-хідну джазову та поп-музику, що викликало переляк у старшого покоління. А де-які молоді люди, зокрема так звані «стиляги», навіть хизувалися своїм нечуваним(за радянськими мірками) одягом і «антигромадською поведінкою». На Україні, які в усьому Радянському Союзі, почало з'являтися матеріалістичне й егоцентричне«Я»-покоління (вже достатньо сформоване на Заході), дуже відмінне від поперед-нього, що породило таких завзятих комуністів і націоналістів.

Послідовники Сталіна надавали великого значення підвищенню економічноїефективності радянської системи. Від успіху в цій галузі залежало багато, оскільки,випередивши Захід в економічному відношенні, Радянський Союз тим самим зміцнивби своє внутрішнє становище й разом з тим показав світові, що комунізм є справ-ді передовою системою. Хрущов, як не парадоксально, розумів: щоб довести еко-номічні переваги комунізму, партія муситиме стати менш ідеологізованою й більшуправлінською організацією.

У період «колективного керівництва» в Кремлі точилися гострі дебати про те,в якій формі і в якому напрямі належить проводити економічні реформи. Але існувалазагальна згода, що хроніч.іим недоліком радянської економіки є сільське господар-ство. На це вказувала проста статистика: між 1949 і 1952 рр. обсяг продукції проми-словості зріс на 230 °о, а сільського господарства — лише на 10 °о. Ця статистикабула для радянського керівництва не лише соромом, а й істотною економічною, полі-тичною та ідеологічною вадою. Низька продуктивність сільського господарства озна-чала нестачу продуктів, що, звісно, викликало сумніви (як у самій країні, так і закордоном) у перевагах радянської системи. Тому, вирішивши, що роки, проведені наУкраїні, зробили його спеціалістом із сільського господарства, Хрущов удався дошироких заходів для покращення ситуації на селі. Для України, цієї житниці Радян-ського Союзу, його заходи мали особливе значення, оскільки вже вкотре Українамала слугувати майданчиком сільськогосподарського експериментаторства.

Сільськогосподарські проекти. Загальновідомим проектом Хрущова було під-няття цілини, що передбачало освоєння для подальшої культивації близько 16 млн ганезайманих земель Казахстану й Сибіру. Розпочатий у 1954 р. проект мав на увазівикористання величезних людських і матеріальних ресурсів, і велику частину цихвитрат мала взяти на себе Україна. До 1956 р. звідси на цілину було перекинутотисячі тракторів і 80 тис. досвідчених сільськогосподарських робітників. Багато з нихоселилися там назавжди. Водночас кожної весни на сезонні роботи добровільно їхализ України сотні тисяч студентів. Хоч ця програма дала неоднозначні результати, во-на, цілком очевидно, вичерпувала з України ресурси й послаблювала сільськогоспо-дарське виробництво республіки.

Інший експеримент передбачав несподіваний перехід до вирощування величезноїкількості кукурудзи на загальній площі 28 млн га по всьому Радянському Союзові. Заамериканською моделлю її мали використовувати як корми для збільшення продук-ції виснаженого тваринництва. Через кілька років Кремль наказав колгоспникамперейти на нову систему сівозміни. Як завжди, більшу частину тягаря цих складнихі дорогих нововведень несла Україна.

Однак найширшою підтримкою на Україні користувалася реформа (власне, самеукраїнці виступили з ініціативою її проведення), що стосувалася машинно-трактор-них станцій, які забезпечували колгоспи технікою (й політичним наглядом). Черезпостійні сутички між МТС і колгоспами навколо того, як обробляти землю, україн-ці переконали уряд ліквідувати МТС, а техніку продати колгоспам.

Зростаюча складність обробки землі вимагала висококваліфікованих і технічновправних фахівців. А їх дуже бракувало в українському селі. В 1953 р. з 15 тис. голівколгоспів на Україні менш як 500 мали вищу й неповну вищу освіту. Для того щобпокращити ситуацію, з міст на роботу в колгоспах залучали досвідчених інженеріві техніків. Відстаючі колгоспи прикріплялися до промислових шефських підпри-ємств, які забезпечували технічну допомогу. В результаті на селі з'явилася нова со-ціальна група «сільськогосподарських технократів». Тим часом уряд підняв колгосп-никам заробітну платню, й розрив між промисловими та сільськогосподарськимиробітниками став повільно звужуватися.

Незважаючи :іа докорінні зміни та грандіозні експерименти, урядові не вдалосядобитися такого швидкого, як планувалося, збільшення сільськогосподарської про-дукції. Кремль і надалі відмовлявся надати селянам достатні стимули для кращоїпраці, чиновники в далекій Москві продовжували вирішувати, які культури виро-щуватиме колгосп, як їх слід сіяти, а селян карали штрафами за обробіток їхніх кри-хітних (хоч і надзвичайно продуктивних) ділянок. Убогі досягнення в перебудовісільського господарства мали, проте, важливі політичні наслідки для українськихкомуністів. Хрущов дуже покладався на їхню допомогу в реформуванні сільськогогосподарства. Тим часом у Києві зростало невдоволення непропорційно великимивимогами, що ставилися до України. Теплі стосунки між Хрущовим та українськимикомуністами старій холоднішати.

Зміни у промисловості. На початку 50-х років промисловість України, як і всьогоРадянського Союзу, розвивалася дуже успішно. По суті для неї наставав золотий вік.Але наприкіці 50-х років вона сповільнила темпи. Інша проблема, що стояла передкремлівським керівництвом, була такою: чи продовжувати спиратися в основномуна важку промисловість, чи скеровувати більші інвестиції в легку, від чого виграв биобкрадений радянський споживач. Хрущов схилявся на користь важкої промисло-вості, але, на відміну від Сталіна, він не міг цілковито знехтувати споживачем, особ-ливо після обіцянки, що до 80-х років Радянський Союз за економічними показ-никами наздожене й випередить Захід. Відтак на початку 60-х років у державнихкрамницях стали з'являтися телевізори, пилососи, холодильники й навіть автомо-

білі. Але вони надходили в дуже обмежених кількостях і були страшенно низької

якості.

В 1957 р., щоб розв'язати проблему спаду продуктивності промислового вироб-ництва, Хрущов розгорнув свою суперечливу економічну реформу на основі раднар-госпів (рад народного господарства), що стала однією з найрадикальніших органі-заційних змін у радянській економіці починаючи з 20-х років. Спроба переміститицентр планування економіки від московських міністерств до обласних органів малаза мету обминути вузькі місця бюрократичної організації та чиновництво в центрі.Під контроль раднаргоспів України було передано понад 10 тис. промислових під-приємств, і під кінець 1957 р. вони наглядали за 97 % заводів у республіці (порів-няно з 34 °о в 1953 р.). Не дивно, що українські планувальники економіки й госпо-дарські керівники заговорили насамперед про потреби та інтереси своєї республіки,а не Радянського Союзу в цілому. На початок 60-х років, коли Україна та інші рес-публіки стали проводити виразно незалежну економічну політику, Москва занепоко-їлася, звинувачуючи їх у «місництві». Очевидно, що й тут хрущовські реформи при-звели до несподіваних ускладнень. Як і належало чекати, «флірт» України зекономічним самоствердженням виявився швидкоминучим.

Хоч хрущовські реформи не виправдали пов'язаних з ними сподівань, гіднеподиву зростання валового національного продукту СРСР, що аж до 70-х років пе-ревищував показники Сполучених Штатів Америки, сприяло піднесенню життєвогорівня й різко контрастувало з періодом сталінського правління. Так, на Україні між1951 і 1958 рр. прибутки середнього робітника зросли на 230 %. Найбільше підви-щення прибутків відносно інших категорій населення отримав стражденний колгосп-ник. Інакше кажучи, за Сталіна рівень особистого споживання зростав щороку наІ %, а за Хрущова —на 4 %.

Завдяки тому, що в сільськогосподарське виробництво було включено мільйонигектарів додаткових земель, зросли кількість і асортимент продуктів харчування.Нарешті раціон середньої радянської сім'ї, що звичайно складався з таких основнихпродуктів, як хліб і картопля, розширився до більш-менш регулярного споживанняовочів і м'яса. В крамницях з'явилися навіть такі екзотичні делікатеси, як цитрусові.В далекі села проклали дороги, підвели електрику. Виснажливу працю радянськоїгосподарки, яка звичайно працювала повний робочий день на підприємстві, дещополегшила поява відносно сучасних побутових пристроїв. А телевізор, цей чу-довий засіб пропаганди та розваг, став звичайним предметом обстановки. В містахосновною проблемою залишався брак житла, головним чином через щорічний при-плив до них 2,5 млн чоловік. Проте хоча життєвий рівень ще далеко відставав відзахідного, для радянських людей, які не мали великих сподівань і порівнювали свійсучасний стан з недавнім і жахливим минулим, ці зміни були значним кроком упе-ред. За Хрущова люди мали менше підстав, ніж у сталінський період, скаржитися нарадянську систему.

У 1961 р. Хрущов почав нову хвилю десталінізації, кульмінацією якої стало ви-несення труни диктатора з кремлівського мавзолею. Критика Сталіна завжди буладля українців доброю новиною, їхню впевненість у собі посилювали й інші події. Зав-дяки надзвичайно великому врожаю, який того року зібрали в республіці, партій-ні керівники України опинилися у вигідному становищі і могли вимагати від Кремлядальших поступок. У травні 1961 р., намагаючись згладити напруженість, що ви-никла між ним та українцями через проблеми сільськогосподарського виробництва,Хрущов здійснив широко розрекламовану в пресі подорож на могилу Тараса Шев-

ченка. Тим часом набирала сили «відлига» в культурному житті: за кордоном бувопублікований роман Б. Пастернака «Доктор Живаго», який утверджує загально-людські, а не суто радянські цінності (хоч його автора згодом було за це покарано),а в радянській періодиці з'являється повість О. Солженіцина «Один день Івана Де-нисовича», яка в суворих подробицях описує життя в'язнів сталінських концентра-ційних таборів. Здавалося, ці факти вказували на можливість дальшої лібераліза-ції в літературі та культурі попри сердите бурчання, що долітало з Кремля.

На Україні культурна еліта й насамперед письменники в умовах десталінізаціївдалися до нових спроб розширити межі творчого самовираження. Й знову вониписали про втрати, що їх завдав українській культурі Сталін. Письменники старшого•покоління продовжували вимагати реабілітації своїх репресованих колег. Так, Олек-сандр Корнійчук закликав опублікувати «Бібліотеку великих 20-х» для популяризаціїтворів Блакитного, Куліша, Курбаса та інших жертв чисток. Інші прагнули добитисяаналогічного для тих, хто в 40-х роках став жертвами Кагановича. І всі таврувалинаступ русифікації, що продовжувався.

Але особливо визначною подією стала поява нового покоління письменників, кри-тиків і поетів, таких як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, ІванДзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський і Дмитро Павличко, котрі вимагали ви-правити «помилки», яких у минулому припустився Сталін, і надати гарантії того, щокультурний розвиток народу не душитимуть у майбутньому. На їхній погляд, най-краще втілити цю мету можна лише «шляхом повернення до правди». З нетерпіннямспостерігаючи за непослідовністю десталінізації, вони вимагали припинити втру-чання партії в справи літератури й мистецтва, визнати право експериментуватиз різноманітними стилями, забезпечити центральну роль української мови в освіт-ній і культурній діяльності в республіці. На початку 60-х років представники цьогонового покоління в літературі, яке стали називати «шестидесятниками», не лишевідкидали втручання партійних чиновників, а й викривали лицемірство, опортунізм інадмірну обережність своїх старших колег. У своєму бунтарстві, спрямованому од-ночасно й проти контролю партії, й проти позиції старших, ці талановиті молоділюди, звісно, переходили за встановлені Хрущовим рамки лібералізації. До того жнова літературна когорта корлстувалася значною й дедалі ширшою підтримкою,особливо серед молодої інтелігенції.

Неспокій, що поширювався в усьому радянському суспільстві, не міг не стурбу-вати Хрущова та його кремлівських однодумців. У грудні 1962 р. він викликав до себегрупу провідних російських письменників і застеріг їх від надмірного радикалізму.Через кілька місяців дошкульній критиці в пресі було піддано ряд представників ро-сійської інтелігенції. Стало зрозуміло, що режим невдовзі почне погром лібералів.Сприйнявши сигнал Москви, партійні чиновники в Києві приготувалися приструнити«незрілі елементи» в українській літературній громаді.

Навесні 1963 р. наступ почав Андрій Скаба, український партійний чиновник,відповідальний за ідеологічну чистоту, нищівно розгромивши творчість таких лі-тературознавців, як Сверстюк, Світличний і особливо Дзюба. Валентин Малан-чук, головний охоронець ідеології на Україні, застерігав громадськість від моло-дих і недосвідчених письменників, котрі виступають у «ролі перших борців протикульту особи і звертають надмірну увагу на негативні явища цього періоду і, більшетого, вихваляють твори західних письменників». Крім чергового заклику до боротьбиз усіма виявами українського «буржуазного націоналізму», він з гордістю оголошував

про свої успіхи в боротьбі з релігією і обіцяв замінити релігійні свята на такі радян-ські утвори, як «День Серпа і Молота» та «Вечори робітничої слави».

Іншим фактом, що вказував на повернення певних аспектів сталінізму, стала по-ява кількох неофіційних антисемітських публікацій. Найхарактернішою з них бувтрактат «Іудаїзм без прикрас», що його у 1964 р. опублікувала Академія наук Украї-ни, цілком ймовірно, за вказівкою Москви, оскільки в останні дні життя Сталінапропагандистський апарат фабрикував матеріали, в яких намагався показати близькізв'язки й тісну співпрацю між українськими націоналістами та сіоністами. Лібераль-на українська інтелігенція піддала книгу суворій критиці. Але справжній вибух обу-рення викликало повідомлення про те, що у травні 1964 р. вщент згорів відділ бібліо-теки Академії наук України, в якому зберігалися тисячі безцінних книжок і доку-ментів з української історії та культури. У вчиненні цього «нечуваного в історії світо-вої культури злочину» признався якийсь Погружальський — русофіл зі схильностя-ми психопата.

Ці події стали промовистим свідченням рішучості Хрущова відновити дисцип-ліну серед інтелігенції. Проте повертатися до політики «жорсткої руки» було запізно.Ряд невдач у внутрішній і зовнішній політиці, серед яких провал ракетної конфрон-тації навколо Куби, розрив з Китаєм, безладдя, породжене реформами, й катастро-фічний неврожай 1963 р., фатально ослабили позиції радянського лідера. В жовтні1964 р. його колеги втратили терпець і змусили Хрущова піти у відставку. Добі ре-форм, експериментаторства й лібералізації прийшов кінець.

Часи Хрущова, цілком очевидно, були перехідним етапом радянської історії. Не-зважаючи на численні невдачі, розчарування й несподівані наслідки від реформ таекспериментів, усе ж таки вдалося перетворити СРСР із країни, де правлять терор ідраконівська політика, на більш раціональну систему господарювання, орієнтовануна передову індустріальну технологію. Цей перехід виразно відчувався на Україні,де сталінізм сягнув найжахливіших форм.

Які ж зміни відбулися в хрущовські роки і — що не менш важливо — які не від-булися? Припинилися масові арешти, терор і чистки. Таємна поліція, прерогативиякої обмежили, тепер викликала «небезпечні елементи» на «задушевні» розмови і, якправило, погрожувала звільненням з роботи чи обмеженням можливостей дістатиосвіту їхнім дітям. Та якщо ці зустрічі не давали бажаного результату, проводилисяарешти (але вже не розстріли), не такою суворою стала трудова дисципліна. Посту-пово підвищувався життєвий рівень. На деякий час письменники, поети та інші діячікультури дістали ширший простір для самовираження. Зростали впевненість керів-ництва республіканської компартії у своїх силах та визнання важливого економічногозначення України у складі СРСР. Але найбільш вражаючою, особливо з огляду нажахливі втрати, що їх зазнала українська інтелігенція в 30-х роках, стала поява но-вого багатообіцяючого покоління діячів культури.

Проте в недоторканості збереглося багато основоположних рис радянськогоспособу життя. Цензура продовжувала жорстоко регламентувати межі того, щодозволялося читати, бачити й слухати. Абсолютну монополію на політичну владу ут-римувала комуністична партія. Попри реформи економікою й далі управляли бюро-крати, а всі громадяни працювали на державних підприємствах і в установах та ку-пували товари у державних крамницях. Зростання значення України в СРСР і полі-тичні успіхи окремих українців ніяк не змінили того факту, що інтереси України ли-шалися цілком підпорядкованими інтересам радянської імперії в цілому.

Використана література

Субтельний. Історія України. – К., 1992.

Україна після Другої світової війни. – Харків, 1995.

Солошко М.І. Політика Країни Рад і сьогодення. – Львів, 1999.