Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Буковина у 1921-1923 рр.

Після військової окупації Буковини прийшло і формальне приєднання цього краю до складу румунської держави, яке відбулося в ненормальних обставинах і при цілковитій відсутності представників більшості населення краю. В цьому періоді на Буковині не могло бути й мови про якісь правні норми, респектування права самовизначення чи дотримання підписаних міжнародних зобов'язань, бо єдиною підставою для румунської влади була її військовополіційна сила. За її допомогою шовіністично настроєний румунський провід запроваджував нові зміни на новоздобутих територіях, жорстоко придушуючи спротив автохтонного елементу.

Після внутрішніх затверджень залишалася ще, одна, міжнародна санкція. Щоб затвердити за собою новоокуповані території, Румунія 9.11.1918 р. відмовилася від Бухарестського договору, складеного між Антантою і Румунією 17.08.1916 р., на підставі якого за нею визнавалося Буковину тільки до Прута. На мировій конференції в Сен-Жермен (2.6-10.09.1919 р.) Австрія на підставі 59 арт. зрікалася на користь Румунії всіх своїх прав над тією частиною колишнього воєводства Буковини, що межує з Румунією. Кордони мали усталити згодом Головні Союзні й заприязнені Держави.

Союзні держави, здаючи союі справу з того, що новопостала Румунія охоплювала в своїх кордонах 1/3 чужинців, вимагали від останніх спеціальних пунктів-зобов'язань щодо оборони потужностей. Тодішній румунський премьєр-міністр Йон Братіяну з галасом залишв мирову конференцію в червні 1919 р., а у вересні відмовився підписати Сен-Жеременський договір та від устійнень у справі меншостей. Із свого боку союзники почували себе подразненими впертими вимогами цього "ліберала" і це напруження дійшло до того, що Антанта загрозила зірвати з Румунією дипломатичні відносини, якщо остання не підпише домовлення у справі меншостей і не звільнить Угорщину.

Внаслідок цього ультиматуму Й. Братіяну здемісіонував у жовтні, і в листопаді нові вибори, після яких новий уряд сформулював семигородець Вайда-Воєвод. Новий прем'єр підписав 9-го грудня 1919 р. договори з Saint-Germain i Neully, а також додаткові пункти у справі меншин. Остаточне визнання всієї Буковини за Румунією відбулося 10-го серпня 1920 року в Sevres, де головні союзні потуги, разом із заприязненими державами, (але без участі США) – визначили кордони Польщі, Румунії, Югославії і Чехословачини. Сервський договір визнав за Польщею буковинські громади: Бабин, Прилипче, Лука, Звичайне й Крищатик, які, одначе, і надалі залишилися під тимчасовою румунською адміністрацією. Договором від 28.01.1928 р. Польща відступила ці громади Румунії.

Відходом української влади з буковини аж ніяк не закінчилися змагання українців за прилучення цієї південно-західної околичної землі до української держави. Поруч із різними протестанційними заходами, що їх робила "Буковинська Рада", яка мала тимчасовий осідок у Коломиї, на особливу увагу заслуговують різні державно-депломатичні кроки урядів чи їх офіційних представників ЗУНР, УНР та навіть УРСР. Характерний той факт, що за всіх видів української державності, українська нація ніколи не зрікалася Буковини, постійно протестувала проти румунської окупації і старалася легальним шляхом приєднати її до корінного пня.

Внутрішній татус Буковини як однієї із провінцій румунської держави, змінювався на протязі всього періоду, набираючи різних форм, відповідно до змін у Румунії.

Про правну основу нового ладу на Буковині не доводиться багато писати, бо румунського законодавства якнайменше притримувалися самі румунські чинники в окупованих краях.

До зміни румунської конституції у березні 1923 р. політичну адміністрацію нормував законодекрет з грудня 1918 р., на підставі якого, управу цієї провінції доручено одному міністрові; він, як відпоручник румунського уряду, керував справами, спираючись на секретарів, поставлених на чолі різних ресортових ділянок. У квітні 1920 р. змінено назву такого відпоручника уряду на президента регіональної комісії уніфікації із завданням ліквідувати всі регіональні уряди і передати їхні функції відповідним міністерським ресортам у Букарешті. Міністром, а потім президентом регіональної комісії Буковини з рамени ліберальної партії був І.Ністор, який ніоли не приховував своїх намірів денаціоналізувати українців; з націонал-цараністичної – Т.Савчук-Савяну. Березнева конституція 1923 р., не тільки знехтувала зобов'язання відносно "охорони меншин", але й узаконила дотогочасну варварську практику над нерумунами. Параграф 128 стверджував, що "теперішню конституцію не можна знести ні цілком, ні частинно, однак, на випадок державної небезпеки заводиться через закон цілковитий або частинний стан облоги".

Вага і суть цього параграфу становляться ясними, коли згадаємо, що румуни вважали на Буковині державною небезпекою будь-яку українську діяльність. У наступному параграфі цієї конституції, (137), узаконювалось запровадження централізації та уніфікації Румунії: "Всі закони, які є в силі тепер по різних провінціях румунської держави, мається зревізувати, щоб годилися і відповідали конституції та одностайності румунського законодавства. Від дня оголошення конституції (21.09.1923) мається знести всі закони, декрети, розпорядки і інші акти, котрі протиставляються законам в оголошеній конституції"

Новий "Закон про адміністративну уніфікацію" з 1925 р. поділяв Буковину на 5 повітів: Чернівці, Сторожинець, Радівці, Кимполунг і Сучава. Цей новий адміністративний поділ мав на меті створити такі адміністративні одиниці, в яких, поруч із українським населенням, знаходилися б і румунські громади. Внаслідок цього перестали існувати такі, чисто українські, повіти: Заставна, Кіцмань, Вашківці і Вижниця. Наступним кроком включення Буковини до Румунії була конституція 1935 р., яка перекреслила окремі провінції як адміністративні одиниці. Повну законодатну уніфікацію "Великої Румунії" приніс окремий закон у 1938 р., на основі якого поширено румунське законодавство старого королівства на Буковину. Остання румунська конституція (від 24-го лютого 1938 р.) перетворила Румунію на авторитарно-тоталітарну державу з необмеженими правами короля та з міністрами, відповідальними тільки перед ним. Парламентарну систему було змінено зібраннями станів. Міністрами і префектами – управителями повітів – стали генерали і полковники. Вневдовзі прийшла й адміністративна реформа (червень 1938 р.), на підставі якої всю Румунію поділено на 10 областей.

Румунська політична влада.

Дуже слабка початкова адміністративна автономія Буковини довго не протрималася; на її місце прийшли представники центральних бухарестських державних органів і все політичне життя Буковини було уніфіковане з політичним станом усієї румунії.

Румунія була конституційним королівством, в якому король рядив на підставі конституції. Король керував державою за допомогою уряду, який він настановляв і звільняв. По повітах, представниками уряду були префекти, їм підлягали претори у волостях та двірники в громадах. Законодавча влада знаходилась в руках парламенту, що складався з двох палат – камери з депутатів або послів і сенату – з вибраних сенаторів і з титулу права. Судівство було не залежне.

За час парламентарного періоду 1918-1938 рр. вся виконавча і законодавча влада перебували в руках тієї партії, що здобувала при виборах більшість голосів. Між собою чргувалися дві найсильніші румунські армії – ліберальна, що прийшла на місце традиційної консервативної румунської партії та була виразником інтересів великих землевласників і промисловців (вона обстоювала сильну централізацію країни), і націонал-цараністична (селянська) партія, що виникла внаслідок злиття семигородської партії (Вайда-Воєвод), селянської партії з регату (Мігалакі) та молдавського блоку з Бесарабії (Галіпа). Ця партія захищала дрібноселянських власників. Поруч цих політичних формацій, певну роль відігравали "політична партія" генерала Аверескула, націонал-християнська Гоги-Кузи і "Залізна Гвардія" Кордіяну К.З.. Дві останні набрали на вазі в 30-х роках і стояли на принципах румунського націоналізму.

Від 1938 р. Румунія стала авторитарною державою, з однією партією, переважно військовим управлінням, з постійним станом облоги та тотальною цензурою.

За період румунської окупації Буковини – суверенами Румунії були королі Фердинанд І (до 1927 р.), Мігай І (1927-30), Король ІІ (1930-40). Впливи Фердинанда і малолітнього Мігая були мінімальні (за їхніх часів керували державою партійні лідери). Але становище змінилося за Кароля, який оточився своїми палатними дорадниками, а державними справами керувала ак зв. камаріля; вона зліквідувала політичних противників, запровадила відверту диктатуру. Цей час позначився політичними вбивствами (Кодріяну) та компрометуючою аферою з мадам Лупеску.

На протязі 22-річного Румунського панування уряди змінювалися понад 20 разів. У листопаді 1918 р. до влади повернулася ліберальна партія на чолі з Йоном Братіян. Програвши війну з німцями, румуни намагалися виграти за зеленим столом. Претензії і проступки Багратіяну на мировій конференції обурили альянтів, і вони поставили Румунії ультиматум. Через це Багратіяну Й. в жовтні 1919 р. здемісіонував, а в листопаді відбулися вибори, які принесли перемогу Вайда-Воєводі із семигородської партії. Він встиг підписати тільки мирові договори і додаткові зобов'язання супроти меншостей, як уже в березні 1920 р. мусив податися геть четез селянські розрухи та комуністичну загрозу. Його замінив уряд генерала А.Авереску, що заснував власну партію, так зв. "народну партію", яка, перевшви вибори в травні, здобула 2/3 усіх місць у парламенті. Взагалі, в Румунії існувала така практика, що урядова партія завжди здобувала потрібну більшість при виборах. Уряд Авереску, підтримуваний старими комбатантами, намагався міцною рукою запровадити лад і соціальну справедливість. Він закріплює здобутки війни, а його міністр зовнішніх справ, Таке Йонеску, співпрацює із Бенешем для оформлення Малої Антанти. Наважливішим чином цього уряду було швидке переведення аграрної реворми, коли в усіх чужинців відібрали землю і назначили висоту посілостей до 100 га. Внаслідок цієї реформи частина селян одержала землю, і на деякий час зникли прояви соціального незадоволення. Після 22-місячного урядування Авереску мусив здемісіонувати; у грудні 1921 р. на короткий час владу перебирає Таке Йонеску як останній представник консрвативної партії при владі. У січні 1922 р. король – "виразник народної думки" – покликав знову Йона Багратіяну, якому вибори в березні запевнили вимагану конституційну більшість. Цей централістичний уряд стремить до автаркії, для чого старається індустріалізувати Румунію. Міністр зовнішніх справ Н. Тітулеску, разом із Бенешем, обороняють "Statuts duo", проголошуючи концепцію, що "ревізія мирних договорів це війна". Найзавзятіше проти цієї теорії рлися уорці, яківмагали ревізії умови в справах Семигороду.Супроти меншостей ліберали вели крайнє-шовіністичну політику, не дозволяючи жодних проявів національного життя. Братіяну протримався при владі до березня 1926 року, коли його змінив генерал Авереску. Щоб уникнути повернення лібералів, всі національні меншості підримують Авереску, але при виборах у травні 1927 р. він здобув тільки незначну більшість і не зміг створити уряду. Після 15-денного владування принца Штірбія, Й.Братіяну, здобувши переважаючу більшість послів на виборах у червні 1927 р., повернувся до влади. В липні 1927 р. помер "король-основник" Фердинанд І; на престол сів його онук Мігай І., шестерічна дитина, який "рядив" під опікою трьох регентів (Кароль, син Фердінанда, зрікся трону). В листопаді 1927 р. помер Й.Багратіяну. Довготривала централістична і авторитарна влада ліберальної партії викликала міцний спротив, очолений націонал-цараністами. Під тиском громадсткої думки король доручив адвокатові Ю. Манівові створити націонал-цараністичний уряд. При виборах у грудні 1928 р. Манів здобуває понад три чверті місць у парламенті, що й дозволило йому залишитися при кермі держави три з половиною роки. Хоча за цараністичного управління було знесено стан облоги, який тривав повних 10 років, цензуру та децентралізовану адміністрацію, - уряд не дотримався своїх обіцянок відносно національних меншостей.

Українське політичне життя.

Відносно короткий, порівнюючи з іншими, румунський період в історії Буковини вимагає особливої уваги, бо в ньому пануючим чинником став один із двох, конкуруючих між собою народів, який і реалізував свою програму по відношенню до Буковини. У всіх заходах румунської влади на Буковині знайшли підтвердження столітні імперіалістичні заміри румунського напливого елементу супроти тубільних українців – з неприкритою колонізаційною політикою, фальшуванням історичного минулого та примусовою денаціоналізауією всього українського. Супроти агресивного і брутального, а водночас – наступаючого з позиції держави національного противника, українці на Буковині були незагартованими і непідготовленими на протидію тим рафінованим методам, якими користувалася румунська влада. На такий стан справи чимало вплинула й попередня австрійська окупація, що виховувала покірливі, лояльні та прислужницькі елементи, які не зважувалися на підметне ісування, а задовольнялися мінімальними "осягами". Спротив, що пізніше набрав організованих форм і поширився на політичну і культурно-духовну площину, оформлювався вже під час панівного румунського наступу.

Тому при розгляді політичного життя українців під час румунської окупації постійно виступають поруч два його вияви. З одного боку, легальна політична діяльність із визнанням румунської окупації та намаганням в рамках її реалізувати свою програму, і підпільно-революційна, - що заперечувала в самій основі румунську владу на Буковині, проти неї активно боролася і намагалася революційними методами об'єднати духовний і політичний розвиток цієї землі з самостійними стремліннями загальноукраїнської національної революції. Найкраще визначення для цієї останньої – це "українська іредента", назва, якою румуни характеризували все, що було українське, навіть коли воно й не мало нічого спільного із запереченням існування румунської держави на Буковині. Для успішного розвитку боротьби проти всякої окупації ідеальною була б планомірна співпраця керівних чинників визвольного і легального таборів; на Буковині до такої співгри між цими двома течіями не дійшло.

Аналізуючи політичне життя українців на Буковині під час румунської окупації в 1918-1940 рр., констатуємо три періоди з різними окупаційними режимами. Перший період, що тривав повних 10 років (1918-1928), позначений постійним станом облоги, міцними румунізаційними заходами та слабкою організаційною системою українців. Це був час, коли намагалися відновити свою діяльність українські політичні формації з австрійського періоду, які, однак, скрахували в румунській дійсності. У цьому періоді українські політичні представники вже не виступали самостійно, а лише в рамках однієї з існуючих румунських партій. Спротив підпільно-революційний мав більше військовий і спорадичний характер.

Період 1918-1928 рр.

На початку нового періоду українці вважали румунську окупацію тимчасовою, тому очікували на рішення паризької Конференції Миру. В цей же час продовжувалися українські Визвольні Змагання на Наддніпрянщині і Галичині, а багато буковинців змагалися в лавах УГА чи арміях УНР. На Буковині більшість свідомого українського активу перебували по в'язницях, а найативніші політичні діячи були змушені покинути край. Тогочасне становище найкраще характеризує Ю.Сербинюк. Він писав: "У політичному житті запанувала повна дезорієнтація, народ, що звик до політики "згори", лишився нараз без проводу, без програми. без ясної мети, але зі сподіванками на зміни".

Щойно після невдачі Визвольних Змагань та зрозумінні марності сподіванок на міжнродну справедливість, українці Буковини почали думати про зоорганізоване життя і шукати шляхів для політичної репрезентації в новій дійсності.

Першим, хто взявся за політичну діяльність, були передвоєнні партії. Досить активною в той час була соціал-демократична партія, яка використовуючи загальну економічно-соціальну кризу у всій Румунії, знаходила прихильний грунт для своєї діяльності серед українців Буковини. Тоді її лідерами були К.Кракалія, Гр. Андріящук, С.Канюк, І.Стасюк, С.Галицький, Цурканович, а пресовими органами "Воля Народа" (згодом під назвою "Робітник" і "Вперед"). Позбавлена свого проводу, довоєнна українська націонал-демократична партія відновила діяльність аж у 1921 р., до того ж у змінених формах.

У перших виборах до Бухарестського парламенту, що відбулися в північній Буковині у серпні 1919 р., українці в загальному не хотіли брати участі, щоб цим кроком запротестувати проти румунських безправств та вказати на те, що Буковина не була ще міжнародноправно визнана за Румунією. Єдина в той час українська партія соціал-демократична, вирішила все ж таки брати участь у виборах, мотивуючи свій крок "можливістю пропаганди соціалістичних думок під час виборів і своєю залежністю від краєвої міжпартійної (різнонаціональних секцій с-д) екзекутиви, одначе своєю участю у виборах вона дає румунському урядові козир у руки, буцімто українське населення годиться на свою приналежність до Румунії"

У цих виборах було вибрано (на румунським списку лібералів) тільки одного українця, та й він не захищав українських інтересів. При чергових парламентарних виборах у травні 1920 р. українська соціал-демократична партія ставить своїх 4-х кандидатів, з яких вибраними були К.Кракалія і Гр. Андріящук. З рамени авересканської партії вибрано Антона Лукашевича, члена тоді ще не відновленої української націонал-демократичної партії. Значною політичною подією парламентарного життя в цьому періоді був виступ К.Кракалії в румунському парламенті 30 липня 1920 р.: український посол вимагав переведення плебісциту для вирішення долі української частини Буковини. Хоча це домагання було відкинене і тільки наробило галасу серед румунів, воно все ж легальним шляхом заперечувало румунську владу над північно-західною Буковиною і виявляло волю всього українського народу. Та швидко соціал-демократична партія відходить від "іреденти", і вже в кінці 1920 р. дає вказівки для населення Буковини, щоб воно приймало румунське горожанство і брало участі у переписі населення, що саме тоді відбувався.

За уряду Авереску сталися на Буковині дві важливі події. Переведена аграрна реворма дала селянам 82700 га орної землі і 61511 га з дібр релігійного фонду. З цієї реформи скористалися, в першу чергу, румунськи селяни; для українських селян користь була мінімальна. В.Дутчак у статті "Розхапання землі в рамках аграрної реформи на Буковині" писав: "Тут треба з особливим притиском підкреслити, що всілякого рода викрадання землі, призначеної для селян, робилися залюбки головно в північній частині Буковини аж до ріки Серет. Це робилося з метою пробити (про що говорили навіть відверто) полом у сцільності заселення цієї області компактними масами українців та щоб потім виводити з того "румунський характер" цієї частини Буковини. Здавалося, що вдасться зробити з більшим успіхом, ніж продовжувати твердити надто вже очевидно, простацьку й незручну історичну брехню, начебто поселенці на Буковині, українці – були з роду румуни, які під час австрійського панування буцімто забули свою румунську матірну мову…"

Аграрна реформа на Буковині була переведена, в першу чергу, з метою колонізації цієї землірумунськими елементами. Про це явно писав румунський хліборобський часопис "Слово Селянства": "В областях, колись окуплваних, (Буковини), треба було при переведенні цієї реформи ще й направити ті кривди, які заподіялись румунському елементові мачушиним чужинецьким пануванням. Особливо на кордонах краю, де румунів придушила навала чужинців, треба було зміцнити і збільшити їх кількість, що зрозуміли і меншості (українці). Для цього треба було по наділенню землею місцевих селян розділити частки – на Буковині по 5 гектарів – румунським колоністам, щоб вони завели собі господарства й були там вірними сторожами свого народу…"

Проти експлуатаційної політики румунської влади супроти українського населення на Буковині виступав у румунському сенаті А.Лукашевич. На засіданні 24.02.1927 р. він заявив: "При аграрній реформі українських селян найгірше скривджено, бо коли румунські селяни і легіонери, що нікои не були буковинськими уроженцями, діставали пересічно по 4 гектари землі, то з українців лише дехто дістав, і то виїмково по 1 га землі, а 99% всього по ? і ? гектара… Із-за браку найменшої помочі буковинському селянству в останні 8 років зі сторони румунського уряду сільське господарство дійшло до такого упадку, що теперішня його продукція рівняється меншій половині довоєнної…

Другою подією була румунізація українського шкільництва, про що докладніше згодом.

У вересні 1921 р. деякі ультралояльні українські діячи – Платон Мігуля, Степан Коралевич, Роман Івасюк – заклали "Українську Народну Партію", яка ставила собі за мету "підштовхувати румунський уряд у його змаганнях для запровадження ладу й порядку в нашім краю". Цей колаборантський витвір не робив нічого, крім доносів, переслідування гімназійної молоді за її революційні вчинки, та заяв відданості Й.Ністорові і Й.Братіяну – найбільшим українофобам. Тому ця партія перестала існувати, а її лідери покинули український табір.

Члени колишньої націонал-демократичної партії на своїх зборах 30-квітня 1922 р. в Чернівцях заснували "Українську Народню Організацію", що мала "заступати український загал та боронити права трудової маси українського народу під управою Румунії". Вона змагалася за українську культурну автономію під Румунією. Визначними діячами організації були: В.Дутчак, А.Лукашевч, Ю.Лисан, Л.Когут. Їхнім органом був у 1926 р. "Народ", а згодом "Рідний Край".

В половині 1922 р. частина активу соціал-демократичної партії, яка не погоджувалася з надто лівим напрямком центрального комітету, вийшли з її лав і заснували українську секцію при загально-румунській націонал-цараністичній (селянській) партії. Організували серед українців цараністичну партію на Буковині К.Кракалія і Г.Андріющак. Організаційно вони підлягали румунський обласній екзекутиві на чолі українофобом Вас. Боднареску. Органом цараністичної партії українською мовою був "Хлібороб", а згодом переіменований на "Хліборобську правду", що її довгий час редагував К.Кракалія.

1922 р. виник проект створення надпартійної української організації, що мала складатися з представників існуючих партій і захищати інтереси всього українського народу на Буковині. При ній також мав бути "Комітет Національної Самооборони" для збереження національно-культурних здобутків. Новостворена організація скликала 16 серпня 1922 р. народне віче в Чернівцях, в якому взяли участь українські представники з усієї Буковини. В своїх резолюціях учасники гостро виступали проти насильств румунської влади над українським населенням. Через нагінки й репресії з боку адміністративних органів ці надбудови в короткому часі після існування перестали існувати.

Совєтофільську групу серед с-деків очолювали С.Канюк (видавець "Громади"), С.Галицький, Іван Стасюк, Теодор Козак і В.Руснак; їхніми пресовими органами були "Громада", якої вийшло 13 числа в 1921 р., пізніше "Боротьба", що виходила в 1926-1929 рр.

Комуністична партія Буковини, створена з лівиці соціал-демократичної партії в лютому 1920 р., існувала нелегально і не мала значнішого льчинського, Гуцуляка і І.Клевчука. Ця група видала в 1926 р. кілька чисел "Буковинської правди".

Політичне становище українців ще більше погіршилося за "ліберального уряду" Й.Братіяну (січень 1922 – березень 1926), коли хоча й були два українських посли, обрані на списку лібералів, однак вони не захищали украхнських інтересів і не виступали проти румунізації шкіл чи заборони української культурно-громадської діяльності. Це був один з найзагрозливіших періодів румунської окупації.

Не увінчилася й найменшим успіхом і зходи українських парламентаристів за другого уряду – ген. Авереску. Іменем української націонал-демократичної партії А.Лукашевич і Ю.Лисан уклали виборчу угоду з авересканською партією і були вибрані до румунського сенату, як незалежні українські представники. На протязі 1926-1927 рр. Антін Лукашевич і Юрій Лисан протестували в румунському сенаті проти примусової накидуваної румунізації, доказували, що "українці на Буковині є автохтонами аж до Серета", домагалися прав у національно-культурній площині та демаскували фальшування румунського перепису населення за 1920 р., у якому українців записувано румунами, рутенами чи гуцулами. Всі ці протести мали тільки моральне значення, румунська адміністрація провадила свою денаціоналізуючу політику як за Авереску, так і за третього правління – Й.Братіяну (червень 1927 р. – листопад 1927 р.). У 1927 р. виступила з націонал-цараністичної партії частина українців: Леонтій Івасюк, Андриян Мигасюк, Василь Лукинюкі Юрій Шпитко; у червневих виборах вони йшли з ліберальною партією. Першого вибирають послом до камери, але він не захищав українських інтересів. Спроба української народної партії виставити своїх кандидатів, В.Ясеницького і А.Кирилова на авересканському спискові – закінчилася невдачею. Так само зазнав поразки і кандидат від націонал-цараністичної партії, К.Кракалія, якого перед самими виборами (червень 1927 р.) заарештували ліберали за "протидержавну діяльність".

Незалежно і всупереч заходам та деклараціям лояльності легальних україських політичних діячив розвивався стихійний рух спротиву українства проти румунської окупації. Він охоплював різні відтінки українського життя, але найсильнішим був серед колишніх українських старшин, які повернули з визвольних змагань, та серед гімназійностудентської молоді Буковини.

"Буковинський курінь" в Коломиї, організований із біженців із Буковини на початку 1919 р., мав, між іншим, на меті утримувати зв'язок з українським підпіллям на Буковині, постачати йому вишколених військовиків і в сприятливих умовах – допомогти в повстанні. Зв'язковим між "Буковинським куренем" і Буковиною був сотник микола Зав'янський. Під час нелегального переходу кордону в квітні 1919 р. його заарештовано і поставлено під військовий суд за протидержавну діяльність та роззброєння румунської протикордонної стежі. Тільки завдяки інтервенції Української військової місії його було звільнено і примусово вислано з Буковини 2-го листопада 1919 р. через прикордонний пункт коло Атаків. Сотникові М.Зав'янському доручили буковинські представники відозву до головного отамана Симона Петлюри, в якій прохали допомоги для їхньої боротьби проти румунів.

Румуни почали рекрутувати українців до війська вже в 1919 р. Велика частина новобранців опинилася в 113-му і 114-му полках піхоти, що стаціонували на Буковині. В листопаді 1919 р. більшість українських вояків, розібравши зброю. покинула обидва полки, відстрілюючись від переслідувавших їх румунів. У цьому повстанні, що мало свій центр у касарнях на Кучурівській вулиці у Чернівцях, забито кількох румунських старшин, були також спроби пробитись через Хотинщину на Наддніпрянщину. Подібні повстання відбулися і серед українських вояків, які перебували у Сучаві і Радівцях. За допомогою румунської кавалерії ці повстання були криваво придушені: повстанців судили воєнні суди. Як повідомляли учасники, в цьому військовому спротиві загинуло чи було закатовано 150 українських вояків. Це військове повстання було слабко підготовлене і вибухнуло передчасно. Всіх невдоволених стихійно єднала ненависть до румунських драконських порядків у війську.

Однією з форм саботажної акції проти румунської окупації було ухилення українців від примусової військової служби. Втеча з румунського війська мала місце не тільки через жорстоке переслідування українців; вона, в першу чергу, була протестом проти румунської окупації.Український поет Юрій Пентелейчук, відомий під ім'ям Остап Вільшина, тричі дезертирував із румунського війська. аж доки каторга румунських в'язниць не перервала в 1924 р. його молоде життя.

Той же Остап Вільшина організував на початку 1919 р. таємний літературний гурток, який, крім праці серед молоді, провадив також революційно-політичну діяльність. У 1922-1923 рр. цей гурток видава у Чернівцях літературно-науковий журнал "Промінь", в якому співпрацювали визначні українці з-поза Буковини.

Окрему ділянку активного спротиву румунській окупації творила студентсько-гімназійна молодь. ІЇ революційна діяльність мала за мету протестувати проти румуншення українського шкільництва і витворити активний спротив денаціоналізації української молоді по гімназіях, в університеті. В 1922 р. українські гімназисти, серед яких визначилися Зота, Т.Городиський та інші, повиривали українською гімназією в Чернівцях дубки, посаджені румунами на згадку про прилучення Буковини до Румунії. Румунськи вчителі провадили довгі слідства, щоб знайти винуватців, а сама подія набрала широкого розголосу по всій Буковині. В 1924 р. гімназист Андрушко ушкодив на головній площі Чернівців монумент (молдавського бика), поставлений на пам'ять про приєднання Буковини до румунії.

Антирумунську діяльність провадила таємна студентська організація "Комітет Українських Студентів Буковини" (КУСБ) у 1922-1924 рр. та члени заборонених студентських організацій "Союз", "Січ", "Запороже". 1926 р. виникли підпільні гуртки гімназистів "Кубань", згодом "Пороги", які організованим шляхом виховували молодь в національному дусі і ворожому наставленні до окупанта. Найкращим доказом широкого засягу й характеру українського спротиву служить офіційна промова міністра Буковини І.Ністора, виголошена 21 січня 1923 р. в Чернівцях, у якій він заявив: "Я примушений ствердити із жалем, що більша частина українського народу ще не може погодитися із гадкою румунської державності. Я звертаю увагу тільки на події в українських гімназіях, на підпільну працю однієї частини української інтелігенції, на протидержавну акцію, яка вкорінилася в одній частині населення. Уряд не буде ніколи, ні за яких умов спокійно придивлятися то цих подій. Він вживе таких засобів, які зроблять лад".