Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Генерал Петро Григоренко, дисидент 60-х рр. ХХ ст.

ПЛАН

1. Становлення П.Григоренка – як людини честі і совісті

2. Свободолюбивий і правдивий виступ генерала.

Його цькування

3. Життя і робота за кордоном

Використана література:

1. Становлення П.Григоренка – як людини честі і совісті

Минуло 97 років від народження і 15 по смерті Петра Григоренко. Отоді про нього згадували, розповідали, писали. А люди все ж не знають. То пригадаймо — хто такий Петро Григорено, оскільки він заслужив вічну пам’ять.

Був Петро Григоренко нашим земляком, народився 16 жовтня 1907 року на Україні - село Борисівка, Приморського району Запорізької області (тоді — північна частина Таврійської губернії). Родовід його по батьковій лінії бере початок у Січі, тобто був Петро Григорович нащадком запорізьких козаків. Але так склалося, що більша частина життя минула за межами України.

По закінченні Харківського політехнічного інституту вступив до Московської військово-інженерної академії, яку закінчив з відзнакою, був направлений в Академію Генерального штабу — і там навчався блискуче. Далі — служба на Далекому Сході (1939-1943), участь у боях з японцями на річці Халхін-Гол. А 1943 року знов опинився на Україні, воював за визволення Вітчизни від гітлерівських окупантів. По війні — викладання у Військовій академії ім. Фрунзе у Москві.

Де б не служив, де б не працював Петро Григорович — скрізь виявляв пречудові здібності, справжній талант науковця й організатора. Не дивно відтак, що був призначений керівником першого в СРСР факультету військової кібернетики. Від 1956 року Петро Григоренко — генерал-майор. І чого йому ще бракувало, що завадило продовжити кар’єру? Совість. Сумління офіцерське й людське. Успадковані від предків чесність і порядність.

2. Свободолюбивий і правдивий виступ генерала.

Його цькування

Захоплений хрущовською «відлигою», авторитетний військовий діяч і науковець піддав прилюдній критиці корупцію в найвищих ешелонах влади.

Щоб краще зрозуміти хід думок П.Григоренко наводимо його нашумівший виступ на черговій партійній конференції в Москві (серпень, 1961):

«Товариші! Я довго думав: піднятися чи не піднятися і порушити спокійний течію конференції, і потім подумав, як Ленін, якби він побажав що-небудь сказати, він обов'язково піднявся б.

Товариші! Проект програми комуністичної партії — документ такого величезного звучання і такої колосальної мобілізуючої сили, що навіть критикувати його не зовсім зручно, але саме це його велике наукове і мобілізуюче звучання зобов'язує кожного з нас поуважніше подивитися в деталях, що потрібно і що можна підказати з'їзду партії, що буде обговорювати цю програму. Я особисто вважаю, що в проекті програми недостатньо повно відпрацьоване питання про шляхи відмирання держави, у питанні про можливість появи культу особистості і про шляхи боротьби за здійснення морального кодексу будівельника комунізму.

Чому я хочу сказати про цьому? Тому що ми завжди повинні звертатися до досвіду. Надумати — це справа не таке складне, усебічно вивчити досвід — це складніше.

Який же ми маємо досвід у питанні про державу і про культ особистості? Сталін устав над партією; це ЦК установив. Більш того, у досвіді нашої партії є випадок, коли у вищого органа влади, партії і держави, виявилася людина, не тільки далекий партії, але ворожий усьому нашому ладу, я маю на увазі Берия. Якби це був один випадок, можна було б не тривожитися, але ми маємо факт, коли інша комуністична партія, що прийшла до влади (Югославія), виявилася під п'ятої в що порвав чи ворожої людини, що змінив склад партії, перетворив цю партію в гіршу, сугубо культосвітню організацію, а не в революційну силу, що боре, і веде країну по шляху капіталізму. І це можна було б вважати випадковістю, але ми маємо факт, коли албанські керівники стають на той же шлях, і ми не маємо сильної, авторитетної албанської партії, що могла б протистояти цьому.

Виникає питання — значить їсти якісь недоліки в самій організації постановки усього справи партії, що дозволяють це. Що відбулося в нашій партії?

Уявіть собі, якщо б вдалося Хрущева знищити як Вознесенського та інших. Адже це чиста випадковість, що в ЦК до моменту смерті Сталіна виявилися сильні люди, здатні підняти партію з ленінською силою. Чиста випадковість, що Сталін помер так рано, він міг жити до 90 років.

Ми схвалюємо проект програми, у якому засуджений культ особистості, але виникає питання: чи всі робиться, щоб культ особистості не повторився, а особистість, може бути, виникне. Якщо Сталін був усе-таки революціонером, може прийти інша особистість.

Я вважаю, що головні шляхи, по яких йшов розвиток культу особистості, це, по-перше те, що скасували партмаксимум, дуже мало повертали на виробництво людей, що забюрократились, послабили боротьбу за чистоту рядів партії. Ви подивитеся, скільки пишуть, що таке-те крався, обманював покупців, а потім повідомляється, що «на так-те накладене партійне, адміністративне стягнення». Так хіба таких людей можна тримати в партії?

Я вважаю, що виступ т. Бірюзова у відношенні позбавлення мене слова не відноситься до ленінських принципів, тому що цей спосіб затиску засуджений. У партії заборонена фракційна боротьба, але в статуті прокламовано, що член партії має право з усіма питаннями звернутися в будь-який орган. Я і виступаю на партійній конференції.

Мої конкретні пропозиції наступні. Підсилити демократизацію виборів і широку змінюваність, відповідальність перед виборцями. Зжити всі умови, що породжують порушення ленінських принципів і норм, зокрема, високі оклади, незмінюваність. Бороти за чистоту рядів партії.

Необхідно прямо записати в програму про боротьбу з кар'єризмом, безпринципністю в партії, хабарництвом, обкраданням покупців, обманом партії і держави в інтересах одержання особистої вигоди, що несумісно з перебуванням у партії.

Якщо комуніст, що знаходиться на будь-якому керівному посаді, культивує бюрократизм, тяганину, догідництво, сімейність, і в будь-якій формі затискає критику, то він повинний піддаватися суворому партійному стягненню і безумовно відсторонятися від займаної посади, направляється на роботу, зв'язану з фізичною працею в промисловості і сільському господарстві”.

Слід сказати, що під час “опального” виступу, генерала намагалися лишити слова, було поставлено на голосування – продовжувати виступа Петра Григоренка чи ні. Зал проголосував за продовження виступу генерала.

Після цього виступу наслідки не забарилися — звільнення з високої посади, служба десь у далекосхідному гарнізоні, а незабаром і взагалі звільнення з армії.

Та генерал Григоренко не скорився. Протистояння з режимом тривало.

1963 року під його проводом утворилася «Спілка боротьби за відновлення ленінізму» (може, справді вірили ті люди у правоту ленінського вчення, а може — зумисне прибрали «конспіративну» назву). Та невдовзі Петро Григоренко розчарувався в ідеї «реставрації ленінізму» — були справи реальніші й нагальніші. 1967 року офіційно реабілітовано кримськотатарський народ. І Григоренко починає боротьбу за те, щоб реабілітація стала справжньою, щоби безневинно потерпілі дістали змогу повернутися до рідного краю. Петро Григоренко несе світові правду про репресований народ, оприлюднює відозви кримських татар до світової громадськості. Зрозуміло, так тривало недовго — арешт, короткочасне звільнення, знов арешт, примусове «лікування-перевиховання» у психіатричних закладах (вельми поширена тоді практика боротьби з інакодумцями).

Найтяжчі були 1964-1965 (позбавлення звання, нагород, пенсії), 1969-1974 роки. А непокірний генерал не здавався. У травні 1976 став членом-засновником московської групи Гельсінкської спілки із захисту прав людини, а в листопаді того ж року виступив одним із фундаторів української правозахисної організації, знаної надалі як Українська Гельсінкська група.

3. Життя і робота за кордоном

Боротьба й поневіряння, певна річ, не додавали здоров’я. 1977 року змушений був їхати на лікування за кордон — спершу до Західної Німеччини, тоді до США. Випустили навдивовижу швидко й просто. І одразу по виїзді позбавили радянського громадянства. Вбити не насмілилися — занадто видатна постать. Вдалися до вигнання.

Він написав більше 80 наукових праць із військово-технічних та правозахисних питань, мемуари «У підпіллі можна зустріти лише щурів» (1981 р., перекладені багатьма мовами), публіцистичні твори. Помер 1987 року, до кінця залишаючися відданим своїм ідеалам, переконаним у неодмінному доконечному торжестві добра й справедливості.

Усе життя його — боротьба за волю народів, усе життя — жертовна праця. Сказано: служити народові — це значить служити Богові. Він сам узяв на себе тягар — і гідно проніс його до кінця, не схибив, не збочив, не зрадив.

Використана література:

1. Історія дисидентів 60-х років. – М., 1996.

2. Матеріали фонду “Меморіал” (архівні матеріали).

3. Українська та зарубіжна культура. Посібник. – К., 2001.