Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

ІВАН МАЗЕПА

У 1654 році, вибившися з-під польської неволі, гетьман Богдан Хмельницький вступив у союз із Москвою на правах рівної держави. Се не була навіть автономія, се була чиста федерація. Так думав Хмельницький — та не так думала Москва. Вона зразу ж почала дивитись на Україну як на свою провінцію і всю свою діяльність, весь свій розум уживала тільки на те, як би убити в українськім народі дух самостійності і зробити українців такими ж рабами, якими вічно були москалі.

І Хмельницький скоро, зараз же побачив, що союз демократичної України з самодержавною Росією добра не дасть. А коли Москва першим же ділом ввела в Київ сильний свій гарнізон і поставила .там свого воїводу, побачила біду й старшина козацька — і от з того часу нема вже союзу України й Москви, з того часу—тільки боротьба: Москва хоче наложити руку на всі права і свободи українського народу, а народ в лиці кращих своїх людей бореться протів того. І ся боротьба червоною ниткою проходить через всю дальшу історію України. Проти московських кайданів повстають і Виговський, і Юрій Хмельницький, і Тетеря, і Брюховецький, і Дорошенко; свідома інтелігенція козацька чує всю гіркість будучої неволі свого народу і бореться за свободу. Але ворог показався сильнішим, ніж Польща — і шаг за шагом, рік за роком Україна тратить свої права, Москва забирає все в свої руки і обертає вільну, незалежну Україну в свою область.

Послідні сплески сієї боротьби за долю свого народу бачимо три гетьмані Мазепі, але Москва жорстоко роздавила сю послідню спробу — і від того часу нема України. Загибло й саме ім'я її, викреслилася вона з історії вселюдської. Поділила Москва Україну на «губернії», убила не тільки дух свободи, але й душу саму, вирвала язика — і став наш народ безграмотнішим серед безграмотних, темніший серед темних, рабом рабів.

Але прийшли інші часи, розбилася віковічна московська тюрма, висипали на вільне повітря всі віками томлені невольники, а серед них і Україна. То ж настав час спомянути всіх наших борців за долю народню, а в їх числі і гетьмана Мазепу. Може, й не весь він чистий, як Христос, може, й не один гріх є на його душі, але все ж його ім'я серед борців, а не серед тих, хто «за шмат гнилої ковбаси» продавав і рідний край, і народ, і його будучність, і свободу, а гетьмана Мазепу узивав зрадником і анахтему йому в церкві возглашав.

25 червня 1687 року, тобто через ЗО літ по смерті Хмельницького, у Глухові був вибраний гетьманом військовий осаул Іван Мазепа. По звичаю, гари виборі і новий гетьман, і московське правительство підписували мовби договори такі — що кожна сторона зобов'язується робити і чого робити не сміє. Був такий договір підписаний і Мазепою, а зі сторони московського правительства воєводою князем Василем Голіциним (тоді на Москві царя не було, а були тільки царенята: Іван і Петро; правила державою старша їх сестра Софія, а що Софією правив князь Василь Голіцин, то властиво царем московським був він). От головнійші з тих пунктів — усіх їх 22.

Пункт 1. «Щоб український народ мав усі свої права і свободи, про які договорено було ще при Богдані Хмельницькім». На се московське правительство дало згоду, бо що ж? В такій ширині усе можна признати на папері, але в життю можна з того нічого не дати—так московське правительство і робило: на бомазі признавало всі права, а в дійсності не давало ніяких (так воно робить і в сю хвилю—середина 1917 року).

Пункт 2. При Хмельницькім царський воєвода сидів в Київі, але згодом царі, «чтобь впредь в Малороссійськихь городахь замышанія й измьны ни оть кого никакія не было», поставили своє військо і воєвод і в Переяславі, і в Ніжині, і в Чернігові, і в Острі. Так от пункт 2-й просив, щоб хоч нехай тільки не давали їх більше, у другі міста. А що до сих воєвод, то пункт 2-й просив, щоб вони прав українського народу не нищили і в суди не мішалися. На се теж була згода правительства, бо все одно фактично воно і не думало переставати мішатися в усе.

Пункт 6. «Щоб гетьман був обраний вільними голосами». Се був один з головніших пунктів автономії України: право вибрати собі президента своєї республіки на тлі вибирання всіх нижчих правителів — се ж уже велика річ. І досі гетьмани наші обиралися вільними голосами на підставі загального рівного козацького голосування. Але тепер московське правительство положило лапку і заявило, що вибирати гетьмана можна буде тільки після «челобитья», тобто після того, як московське правительство розрішить: «А безь» челобитья й безь Указу Великихь Государей гетмана не обирать»... От тобі й свобода виборів.

Пункт 7. Се теж був важний пункт в автономнім укладі України і про нього дуже дбав ще Хмельницький. — <Щоб гетьманові вільно було писати до чужих монархів і від них листи відбирати». Право зносин з чужими державами — се ж велике право і цілком іреальне, але Москва, милостиво згоджуючися на пункти, які мало мали під собою реального грунту, на все важне накладала руку. Наложила і на сей пункт, заявивши: «ни сь которыми государи такихь. ссылокь чинить не велено для того, что оть того чиняться вь Малороссійскихь городьхь многіє ссоы». Замісць того повелівалося всі листи й документи від сторонніх держав посилати не розпечатуючи в Москву. От тобі й автономія.

У сім же пункті заборонялося українцям вести торговлю з Кримом: «остерегать того накрЪпко, чтоб изъ малороссійскихъ городовъ, въ Крымъ съ торгами и со всякою живностью не Ъздили и лошадей въ Крымь не продавали». Се вже лапка й на економічну сторону життя України.

Пункт 8. Щоб військо московське не ставало у козаків постоєм, «й мужиками й измінниками ихь не називали». Се знов такий загальник, на який московське правительство цілком могло погодитися.

У сім же пункті говорилося й от про що. Україна була краєм свободи й рівності, і тому багато москалів, не зносячи царського тюремного режиму, переселялося жити в Україну. Але Москва історично все мала претензії бути краєм благоденствія для всіх, а хто не хотів благоденствувати, того били кнутом і сажали в тюрму. Так московське правительство робило і з отими своїми переселенцями: розшукувало їх через своїх шпіонів на Україні і хоч чоловік нічого нікому злого не подіяв, тягло його в Москву, а там уже коротка розправа: «да не імел лі глова какова умисла на Єво Царская Велічества, да не чініл лі с кєм угавору» і т. д... А що єдиним способом діяти правди, був кнут та муки, то били й терзали чоловіка не знати за що й про що. Так от пункт 8 просив, щоб «русскихь людей, которые на Украйну зашли давно, изь Украйнн не виводить». Але цар, як одвічний кат, очевидно на се згодитися не міг і повелівав нікого на Україну не приймати, а які єсть московські люди — видати їх Москві головою.

Пункт 9. В нім новий гетьман хотів забезпечити й своїх людей. Річ у тім, що Москва по якому-небудь доносу, а то й просто по капризу воєводи забирала наших людей до себе (так само, як і досі робили губернатори) і там мучила, держала в тюрмах. Часом такий нещасливець вирвався й тшав додому, але гірка його була година, коли він по раз другий попадався в московські руки. Так от пункт 9-й просив, щоб хоч тих, що вернуться на Україну «не учиня никакого воровства» — щоб хоч тих не забирала Москва назад та не мучила. І царське правительство великодушно на се згодилося.

А от пункти, які вставляло саме правительство московське. Таким є, наприклад, пункт 14. В нім говориться от про що.

Наші торгові люди їздили з торгом і до Москівщини, між іншим продавали тютюн і горілку. Але ж царі московські—то одвічні шинкарі, і цар заявив, що від того торгу українських купців «кабацькими сборамь чинитца поруха й недоборі». Так от цар вимагав, аби гетьман «подь жестокимі наказаньемь» заборонив українським купцям торгувати в Москівщині. Що ж гетьманові робити? Мусів згоджуватись.

Але найцікавіший то є пункт 19-й. Річ у тім, що для плати війську московські царі робили в Сєвську спеціальні «чехи» — мабуть, щось не краще отих наших теперішніх марок та бонів. Але на Україні народ тих «чехів» не хотів приймати, бо то ж було сміття. Так от цар і вимагав, аби гетьман звелів ті «чехи» приймати. «А естьли бь кто піротивень учинился — й тьмь чинить смертная казнь»... Московська розправа коротка: не захотів московського п'ятака прийнять — голову геть.

В сім же пункті повелівалося—і се власне і показує всю московську політику від давніх часів до послідніх днів — «народь Малороссійській всякими меры й способы сь Великороссійськимь соединять й вь неразорванное й крепкое согласіе приводить супружествомь й инымь. поведеніемь».

От де вона, та «кровна» єдність двох «братніх» народів — на кінці московської нагайки. Для обрусенія всі средства були добрі: навіть супіружество з акту взаїмної любови оберталося в средство русифікації.

А закінчення 19-го пункту дуже звучне. Повелівалося, щоб «никто бь голосові такихі не иапущал, что Малороссійскій край — Гетьманского Регименту, а отзывались бы везде единогласно — ИХЪ ЦАРСКАГО ПРЕСВЪТЛАГО ВЕЛИЧЕСТВА САМОДЕРЖАВНОЙ ДЕРЖАВЫ».

От він і єсть, весь дальший путь і шлях російської політики. «Не было, неть й быть не можеть» ніякого українського народу, ніякої української мови — так говорив міністр Валуев в XIX століттю. І сі слова — тільки логічне закінчення акту XVI століття, в якім повелівалося «никто бь голосовь такихь не испущаль», що Україна не то щоб там самостійна чи автономна, а що вона тільки «Гетьманського Регименту». Але натомісць всякий мусить всюда говорити, що Україна — не більше, як область «Ихъ Царскаго ПресвЪтлаго Величества Самодержавной Державы».

Отакі-то пункти мусив підписувати новий гетьман і старшина козацька. Очевидно, для кождого щирого українця було ясно, що Москва попросту ковтає Україну, послинить-послинить і ковтне трошки, а потім ще послинить—і ковтне. Але що робити, як узятись, щоб відбити свободу, того не знав ніхто. Політичні думки в усій своїй ясності зріють не скоро.

І от новий гетьман вступив в урядовання. 13-го жовтня прийшла йому вже офіціальна, «жалованная грамота», де виписувалися і потверджувалися попередні пункти, а, окрім того, й ще дещо додавалося.

«А кь окрестнымь Государемь, а именно кь Королевскому Величеству Польскому й Крымскому хану й кь инимь государями тебь, подданому нашему Хетману, й всей старшині ни о чем не писать й ссылокь сь ними никакихь не чинить. А если которихь государей или хана Крымскаго будуть кь вамь письма — й ть письма, принявь вамь, присылать кь Намь, Великими Государями, Нашему Царскому Величеству».

«А старшини генеральной й полковникові безь воли й указу Нашего Царскаго Величества теб'ь, подданомунашему сь урядникові не перемінять; єсть ли которая старшина й полковники піреді Нашимь Царскимі Величествомь обьявлятся вь какой винности, а к тебь, подданому нашему, вь непослушаніи — й о томь писать кь Намь, Великимі Государямі». Ну, а от як хто нападе на московську державу — тоді «Ми Великіе Государи, Наше Царокое Величество, изволяем-ь тебя, подданого нашего, Ивана Степановича, й всю старшину й войско запорожское держать вь Нашей Государской милости й оті непріятеля во всякой обороні». Помогати тобі будуть «Нашей Царскаго Величества рати сь боярами нашими й воеводы из-ь Великороссійскихь городовь», але, «когда по нестройному какому пути осенью или весною не вскоре те рати придуть», так ти вже справляйся як сам знаєш.

Столиця гетьманська мав бути в Батурині, але — «при тебе вь Батурине для охраненія й цьлости твоей бьгги полку Московскому Стрьлецкому»... Бач як беспокоїлося царське правительство за гетьмана українського... «А хльбные запасы на тоть полкь давать тебе изь своихь доходові»...

А від гетьмана вимагалося, щоби він хотів «службу свою й радіше показать» в усю широту. Йому велілося проти Кодака на сій стороні Дніпра зробити шанець; на р. Самарі, на р. Оірелі та в устях річок Берестової й Корчика «построить городн й населить их'ь Малороссійскими жителями». В усім «Наше Государское пожьленіе исполнять, по Нашему Царскаво Величества указу», и всьому українському народу, «видя кь себь Нашу Царскаго Величества милость—подь Нашею Царскаго Величества Самодержавною високою рукою бьіти во вьчномі поданств'ь й служити Нам, Великими Государямь», Нашему Царскому Величеству й Нашими Царскаго Величества Наследникомі й впредь будущимь Великимь Государемь Цаіремь и Великимь Княземь Російськимь вьрно».

Он як заклинали руські царі! Віковічна кабала. А за які радості, за яке щастя?

І розпочалося гетьманування під царською рукою. Насамперед треба було побудувати ті кріпості, що згадувалися в грамоті. З них найважнішою була на Самарі, але вона мусила стати на запорожських землях і гетьман знав, що запорожці будуть протестувати. Та мусив чинити царську волю, а запорожцям казав, що кріпость будується тільки на час, бо буде похід на Кірим, так щоб було де провіянт зложити. Але кріпость була вже побудована, і сів у ній московський воєвода, а війни все не було. Запорожці кричали:

— То нас просто дурять! Кажуть, буцім кріпость тільки для війни, а на війну не йдуть. І виходить, що то тільки зроблено нам на досаду.

Були голоси, що лучче тепер же розірвати а Москвою, а самим свобідно вести торговлю з ким хочеться.

Але Москва таки думала воювати з Кримом. Царицин любимець князь Василь уже ходив раз сромотно у такий похід, але, загубивши мало не всю армію, мусив ні з чим вернутися назад. Тепер хотів знов виступити— і 19 вересня 1688 року Москва об'явила похід. Очевидно, в нім і наші люди мали брати участь. Але і другий похід був такий само неудачний, як і перший: Голіцин вернув ні з чим, тільки даремне полягли наші козацькі голови.

Тим часом на Москві сталися великі переміни: малий Петро виріс, скинув з трона свою сестру і сам сів на царство. Софію заточив у монастир, Голіцина послав у Сибір, боярам порубав голови—словом, управивсь чисто. Вороги гетьмана думали, що от тепер новий цар і Мазепу скине, але так не сталося і гетьман зостався на своїм уряді.

А на Україні не було спокійно. Чулося в народі, що якось не так все йде, не по правді — а куди кинутися, що зробити — від людей було сокрито. Поки гетьман був у Москві — по краю уже пішли чутки ходити, що і гетьмана, і старшину Москва заарештувала, і що на Україні мають бути якісь відміни. А запорожці так пірямо післали до польського короля післанців, пишучи: Ми вже у вічній неволі у царя та його бояр. І військо Запорожське, і народ козацький весь з немалим болем і жалем сердечним на се нарікають, що самі собі руки й ноги сплутали, і доведеться вже нам під ярмом московським довічно стогнати. Москва водить нас за ніс: Задніпрянщину забрала, нарід одвічний козацький звідти та й з Іінших городів наших козацьких виперла і хоче не тільки ім'я козацьке згубити, але й Запорожжя викоренити і щоб ми, Вільне Військо запоріжське і весь народ козацький, були їм вічними рабами». Хоч з післанництва й нічого не вийшло, але се показує, яким хистким був союз Укаїни з Москвою і що жадоба свободи ще не вмерла в українськім народі.

А різні-прерізні доноси на гетьмана тим часом сипалися й сипалися. Скільки було в них усіх правди — ми поки що не знаємо, але чимось у повітрі віяло. Так ще в 1689 році проявився в Варшаві якийсь чеірнець, котрий передавав королю листи буцімто від самого Мазепи, де гетьман писав, ніби хоче з усією Україною вернути назад в польське підданство. Се все показалося вигадкою—і листи, й печаті були підроблені. В 1690 році знов у Києві появилося «подметное письмо», в котрім писалося, що Мазепа хоче віддати Україну Польщі. Такий само донос подав якийсь Михайло Чалієнко. Потім ще якась черниця — але вже з одного того, що тих доносів було так багато — з одного того в них нічого не виходило: слідство кождий раз доводило, що то неправда. Та московське правительство хоч і показувало, ніби вірить гетьману, а саме не дуже вірило: іще в початку 1691 року думний московський дяк Українцев секретно доручав генеральному писарю Кочубею поглядати за Мазепою. Але поглядати було нічого, бо хоч і збиралося там щось у серці у гетьмана, та поки що не було ясним — і він вірно служив Москві. На Січі навіть говорили, що Мазепа продався Москві і хоче усю Січу розруйнувати, а козаків порубати...

Взагалі на Запоріжжі ніколи не бувало спокійно. Від московського благоденствія багато тікало туди народу, і сі люди приносили з собою відомості, що робить Москва на Україні. Запоріжжя завжди було чутке на національну кривду, і тепер голосно говорило, що пора вже москалів побити добре та в Кортомлин повкидати. Тому, коли появилася охоча людина — багато народу пішло за нею.

Такою людиною стчв військовий канцелярист Петро Іваненко, або коротше Петрик, як його називали. Він появився на Запорожжі у 1692 році і підіймав запорожців проти Москви. Потім подався до татар і опинився в Кизикирмені (се тепер Борислав у Херсонщині). Звідти знов писав до запорожців.

«Часто багатьом з вас я говорив, у якім горі живе наша Україна і до якого приходить вона упадку. Але що ніхто не хоті'в узятися за діло, то я сам став за весь український народ, для чого й пішов до держави Кримської. Колись-то предки наші жили з татарами в союзі, ї тоді ніхто з нас не сміявся».

І от тепер кликав Петрик запорожців піднятися і йти на Москву.

«Хто хоче йти з нами для відобрання дорогої отчизни нашої з-під московської власті, той нехай готовиться до походу».

Сі заклики робили шум не тільки в Запорожжі, а й по всій Україні, і люди почали збігатися на Січ.

«Доконче треба городове свавільство припинити,— писав Мазепі один з його вістників,— бо вже не тільки полем, але й річкою почали бігти: по п'ять, по шість душ на липі пливуть».

Але в самій Січі не було однодушності: одні хотіли йти за Петриком, другі ради московських червінців (Москва щороку присилала гроші на Запорожжя) хотіли бути й далі вірнопідданими.

Мазепа прислав кошовому лист, в якім радив і надалі бути вірним царям. Кошовий відповідав, що запорожці на Москву не підуть, але нагадував, що коли Хмельницький робив договір із Москвою, то умовлено було, щоб нарід український зостався свобідним.

«А тепер бачимо, що бідним людям великі кривди робляться. Ваша Вельможність, правду пишете, що за ляхів погано жилося, але ж Богдан Хмельницький вибив нас із неволі. Тоді ми думали, що вже навіки-віков нарід наш не буде в неволі — а тепер бачимо, що бідним людям ще гірше, ніж було при ляхах».

І послу Мазепи, Горбаченку кошовий Гусак те ж саме говорив: що запорожці на Москву не підуть, але нехай же Москва буде обачніша.

А Петрик тим часом уже підписав договір із Кримом. По сьому договору княжество Київське і Чернігівське з Військом Запорожським разом складають самостійну державу, причім полки слободські будуть переведені на Чигиринський бік. До запорожців же Петрик прислав велику грамоту, в якій писав, що Україна стогне від сусідніх царів та королів.

«І не диво, що так робить польський король: тільки з Божою поміччу за Богдана Хмельницького вибилися ми s неволі, але так багато польському королю шкоди наробили, що він і досі не стямиться. Не дивно, що й Кримський хан з нами ворогує: ми з давніх-давен робили вред Кримській державі та й тепер завжди робимо. Але дивом дивують поступки московських царів. Не мечем же вони нас здобули, а предки наші добровільно з ними з'єдналися ради віри християнської. Переселивши з правого боку Дніпра на лівий наших людей — москалі обсадилися нашими людьми від усякого ворога, бо звідки б не прийшов неприятель— все буде наші села перше палити, наших людей у неволю забирати, а Москва буде за нами в безпечності, як за кам'яною стіною. Але Москві й того мало — і вона хоче всіх нас обернути у своїх рабів та холопів. Гетьманів наших Многогрішного й Самойловича, що за нас стояли, забрала в неволю, а теперішньому гетьману Москва дозволяє роздавати старшині маєтності, а старшина позаписувала наших людей своїм дітям у вічну неволю, і тільки що у плуг не впрягає. Се Москва дозволяє нашій старшині таке робити для того, щоб наші люди оплошіли та омужичилися, а москалі тим часом заволодіють Дніпром, Самарою та набудують там своїх городів.

Отже подумайте, розумні голови, чи краще нам бути в неволі чи на волі? Чужим слугою чи самому собі паном? У москаля або ляха мужиком — а чи вільним козаком? Коли славної пам'яті Богдан Хмельницький з Військом Запорожським вибився з-під лядського підданства — хіба погано тоді було жити на Україні? Чи не було тоді у козаків золота, серебра й сукон дорогих, коней табунами і скота чередами? Усього було багато. А як стали ми московського царя холопи, то загибла в кінець чигиринська сторона, а у тих наших братів, що перегнала Москва на лівий бік Дніпра, і їсти не було чого. Багато наших людей сидять у неволі по московських городах. А ще нехай вам, панове, буде й те відоме, що сам гетьман з поради aqx полковників прислав до мене секретно чоловіка і велів передати, що як тільки ми наблизимося до Самари, то всі вони від Москви відстануть, зійдуться з нами і будемо разом бити москаля».

І Петрик пішов з ордою до Запоріжжя. В Кам'янім Затопі (се була кріпость недалеко від Січі) запорожці стріли Петрика і вели з ним довгі переговори. Петрик казав одно: «Як тепер ми не виб'ємося з-під московського ярма, то не виб'ємося вже з під нього ніколи».

Але ж Січ Запорожська й тепер не рішилася вся піти за Петриком, і дозволено було йти тільки охочим. Таких набралося тисячі зо три. І вони виголосили Петрика гетьманом. Новий гетьман випустив універсал до всього народу українського, де писав що хоче вибавити народ з-під тиранства московського, і закликав готовитися, «в сю військову путь проти ворога свого москаля, аби з божою поміччю скинути невільниче ярмо з ваших козацьких хребтів. Знайте, що ся війна проти москаля роспочалася не з чого іншого, як ради вашої свободи й загального добра. Самі знаєте, що з нами роблять москалі — станьте ж дружно за свою свободу! Коли тепер поможе Господь Бог вибитися з-під ярма московського — заведете тоді самі у себе такий порядок, який самі захочете. І будете мати ту свободу, яку мали предки ваші піри Богдані Хмельницькім. А коли тепер ви не встанете за свою свободу то знайте, що згубите її навіки і вічно зостанетеся московськими рабами і ніхто вже потім за вас не заступиться».

Що ж робить Мазепа? А висилає проти Петрика п'ять •полків, а сам з другими п'ятьма іде услід, пославши до Москви просьбу, щоб теж поспішали із своїми військами. Вислані вперед полковники повідомляли, що деякі міста переходять на сторону Петрикову: от перейшла Царичанка, от перейшов Китай-городок (се тепер містечка Кобелякського повіту при р. Орелі); кишенські й сокільські жителі по правім березі теж готові перейти, і всюди по людях іде гомін, навіть серед війська самого гетьмана чуються крики: «будемо москаля бити!»

Москва сильно перетривожилася. Бо приїхав туди стрілець з України і розповідав, що весь край схвилювався і всі явно говорять:

«Нехай тільки прийде Петрик з Військом Запорожським — то ми всі пристанемо до нього».

Але—скінчилося то все несподівано. Татари ніколи не були добрими союзниками і тепер вони нараз кинули все діло. І Петірик зостався сам. Він пішов назад з ордою і жив у Перекопі. Туди прибували до нього люди, і він усім казав:

«Я що надумав, те зроблю. Вижену москаля й усіх вас освобожу з московської неволі».

І дійсно, коли кримці вибрали собі нового хана, Петрик уговорив його таки йти на Москву, а до запорожців знов вислав грамоту. В ній говорив, що минулого літа не міг довести діла до кінця, бо татари його покинули, але новий хан тепер твердо постановив допомогти українцям вибратися з-під московського підданства.

«Не ласьтеся, браття, на ті гроші, що вам шлють московські царі: се вони роблять так тому, що бачуть вовка у лісі. Але нехай тільки Москва помириться з Кримом — зараз же видасть частину України орді, а другу забере собі у вічну неволю. Не прив'язуйтеся до тої Москви, як риба-судак до волока, що її ще тягнуть, а вона вже до ниток прилипла. Отак і ви добровільно прийшли до Москви, а вона з вами те ж зробила, що учинила й з тими, яких перед Вами у неволю забрала».

Але Запоріжжя знов не пішло все за Петриком, а тільки охочі. Петрик з ордою підійшов аж до Полтави, та знов повторилася торічна історія, татари його кинули й пішли геть. Так не вдіяв нічого Петрик і на сей раз.

Ще раз бачимо його в 1695 році, коли він ішов разом з ордою і знов писав універсали до народу, але не судилося Петрикові нічого зробити. Татари знов його кинули—і Петрик зостався сам. Мазепа пообіцяв дати тому тисячу рублів, хто уб'є Петрика. Знайшовся охочий, якийсь Вечірченко: він догнав Петрика й проколов його списом, але нагородою не поживився, бо й самого його вбили.

Ми умисне зупинилися довше на Петрику, щоби показати, що нарід український не забув ще своєї свободи, що знаходилися люди, які уміли говорити слова про Україну, про весь нарід український, про волю й незалежність. Значить, були ще ті слова в устах народних. А хто ж знав їх тепер, перед революцією? Який не тільки канцелярист, а хто хочете, від посліднього мужика до найвищої людини на Україні—хто кричав так, як Петрик:

«Як тепер не виб'ємося з-під Московського ярма, то не виб'ємося вже з-під нього ніколи! Станьте дружно за свою свободу! Коли тепер поможе Господь Бог вибитися з-під ярма московського—заведете тоді у себе самі такий порядок, який самі хочете, і будете мати ту свободу, яку мали предки ваші при Богдані Хмельницькім. А коли тепер ви не виступите за свою свободу — то знайте, що згубите її навіки і вічно зостанетеся московськими рабами».

Ні, таких уже слів не знав ніхто. Прийшла світова війна, прийшов єдиний час, коли можна було щось видобути для свого народу, інші й добували — а ми... мовчали. Покірно, як бики, ішли «русскими полками», ішли куди погонять, ішли навіть на рідного брата, в Галичину. Ішли нищити свою ж українську культуру, і ніхто тоді не крикнув Петриковими словами: «Гей, українці, начувайтеся! Прийшов такий час, який не повториться ніколи! Коли тепер не здобудемо волі своєму народу — вічно зостанемося московськими рабами...»

Ні, ніхто таких слів не говорив, забув народ сі слова... І котила над українськими головами всемирна війна грізні свої хвилі, і ніс наш народ жертву криваву — але не для себе, не для своїх дітей, а для чужих дітей.

А тоді бач ще такі слова говорили. Канцелярист говорив і голову свою ніс не за чужу ідею і не на чуже торжество, а за долю рідного народу. Що не піднявся за ним увесь нарід? А за ким із соціалістів він зразу піднімався? Чи не убивав він так само кождого соціаліста, як Вечірченко убив Петрика? Завше люди убивали самих Пророків, починаючи від Христа і по днесь-день, бо тільки кров пророка, а не слово, возвишає маси і веде їх за тінями пророків. Петрик не пророк, але ідея його пророча—ідея свободи рідного краю. І поліг Петрик, але «слава не вмре не поляже» — і настав час, коли видобудемо ми із старих архівів всі імена борців наших за волю народу, а серед них і Петрикові місце.

А що ж робилося ще по Україні? Воювала вона. Безперестанно воювала по приказу царському. От наші люди добувають Очаків під командою генерального осавула Ломиковського. Держить наше військо безперестанну сторожу при тій нововибудованій кріпості на Самарі. Під проводом Гамалії б'ється проти татар під Доматовим. Знов ідуть козаки під Очаків і на Буджаки за Дніпро іде Лизогуб Яків з 20 тисячами. І під Перекоп, куди з такою бідою ледве дістався колись князь Голіцин. І зимували наші полки в боєвім строю. І ретраншементи робили коло р. Синюхи. І на берегах Азовського моря билися—словом, де тільки й не лягало нашого трупу козацького.

А потім затіяв цар Петро Пзова добувати. Велів самому Мазепі з усіма козаками йти. Козачество пішло. Чернігівський полковник Яків Лизогуб пішов на байдаках Дніпром, а гетьман з усім військом степом. Козаки в сей похід взяли 14 міст, а цар Петро нічого: як пишеться в літописі: «Государь Царь Петрь Алексіевичь сь войскомь ходилі подь Азові, но не взяль, токмо каланчу».

Тоді цар на слідуючий рік узяв уже й українські полки з собою під Азов і се йому вийшло на добре. «17 числа іюня козаки ворвались вь самый городь й овладели однимь городскимь больверкомь сь четырьмя вь нем большими пушками, вь которомь укрепившись й прибавивь кь тому й пушекь своихь, произвели внутрь города сильну пальбу, продолжавшуюся безпрерывно целые сутки». Турки не видержали й піддалися. Цар на радощах поїхав празникувати, а діло все поручив Мазепі, Мазепа розбив сильну армію Ісляма-паші і два роки ще держав турків на своїх плечах, аж поки вони не замирили за царем на 30 літ.

А не встигли козаки вернутися з походу, як прийшов царський приказ—готовитись до війни зі Швецією... Сього було занадто. «От уже 11 літ, писав Мазепа царю,— вершиться війна з Кримом і всі війська московські йдуть через нашу землю. Люди терплять, бо їм топчуть трави й хліб, витинають і випалюють байраки. Гінці безперестанно їздять не тільки з царськими грамотами, але й з воєводськими листами, гребують від жителів собі корму й пиття, а ні—то б'ють і безчестять навіть старшину козацьку. Хоч і є царський указ аби без царських грамот гетьманських проїзжих аркушів нікому нічого не брати, але на то ніхто не дивиться й знати того не хоче».

А в другім місці він пише:

«За 12 літ з початку свого гетьманства я зробив 11 літніх і 10 зимових походів—то ж не тяжко всякому розсудити які трудності, убитки й розір від тих безперестанних походів терпить Україна».

А царю Петру все мало — він об'являє похід на Швецію. На Україні голод, люди їдять хліб з половою і лободою. Москва давить, притісняє—а тут іди, воюй. Задля якої причини, задля чиєї користі — невідомо. Для відбудовання Великої Росії.

І от чи не тут уперше зародилася у Мазепи думка, що куди ж се ми, направду, гатимо свої сили, куди тратимо народне багатство, кому добуваємо світлу будучність? За яким же гаслидом замість Великої України ми маємо будувати Велику Росію? Чия ж се дика фантазія така — кров і достояніє своє все віддавати для чужого добра, зоставляючи дітям своїм тільки руїну і рабство.

Та чи не гріх же то проти свого народу, проти рідного краю, проти Божої правди нарешті?

Але хоч, може, й роїлися ті думки не тільки в Мазепиній голові, а й у багатьох інших, та всі сиділи тихо, мовчали: для зросту ідеї треба більше часу, ніж для зросту дерева.

І тільки одно Запоріжжя ніколи не мовчало. Кошовим там тепер був Кость Гордієнко, а він москаля любив дуже. Саме по приказу Москви будувалася кріпость коло Січі і се було як болячка запорожцям: вони грозили, що коли-небудь візмуть та й поб'ють к чортовій матері всіх тих майстрів. Гетьман писав для них, просив, щоб дозволили камінь ламати на кріпость, але запорожці відписували у відповідь, адресуючи прямо на царя: «Об'являємо вашому царському величеству всі ми одноголосно, що зовсім не хочемо тої кріпості коло нас на Дніпрі мати і каміння на будівлю брати не дозволимо. Ще й кріпості нема, а ми вже терпимо поруху в свободах наших, чого досі ніколи не бувало за попередніх царів. Проти бусурман по вашому царському указу йти ми завжди готові, але кріпості будувати не позволяємо».

А самі тим часом посилали гінця до татар, предлагаючи їм з'єднатися проти москаля. Та хан не рішався на те сам і постановив знестися спочатку з султаном. Впрочім і на самім Запоріжжу не було однодушності. Одні кричали: «Лучче навіки піддамося трукам, ніж зостанемося в московській неволі», другі тягли за Москвою. Татари теж не відбирали надії на поміч і казали, що коли Москва не кине своєї охоти будувати кріпості на Дніпрі, то татари охотно підуть проти москалів.

Се все, очевидно, знав Мазепа і писав о тім цареві. «І не так,—писав,—страшні нам запорожці з татарами, як взагалі народ український: він весь свобідним духом дише. Ніхто не хоче бути під тою властю, під якою є, а полтавський полковник пише лист, що весь його полк, в разі чого, перейде до запорожців».

Нарід дійсно хвилювався на Україні і, чуючи, що запорожці хотять іти Москву бити, сунув масами на Січ. Взагалі москалі побачили, що з нашим народом не можна так, як там із своїми, що наш народ не раб. Відносини ставали все гірші й гірші. Хоч народ ніби й не повставав увесь, але незадоволення чулося, а найбільше тепер від тих невиносимих Петрових походів, податків і поборів. А вже найбільше затяжило козачеству те, що цар почав кидати українські полки всюди: гнав їх на Північ, і в Лівонію, і куди тільки схотів. Наші козаки знали досі тільки свою Україну та степи татарські, а тепер довелося сіяти труп козацький, де тільки погонить цар. Вернувшися, наприклад, з Лівонського походу, Мазепа писав цареві:

«Вернувшися із служби нашої монаршої з границь Лівонських, полковники, старшина і товариство почали на мене дуже нарікати насамперед за те, що понесли такі труди й господарство своє розорили під час такого дальнього походу, а далі за те, що за сіно немало їх товариства побито й потоплено, аброл й коні повідбирані, а управи, не дивлячись на всі спори, їм жадної не дано. Особливо ж вони скаржуться за те, що у Пскові забрали їх гармати польові. Взагалі всі говорять на мене, що я не стою за їхні права і вам, великому государю, не б'юся чолом, що такі діла роблються».

Москва прислала стольника Лутовіяова розглянутися по справі, і сьому стольнику гетьман говорив уже більше подрібно. Показалося, що козаки як були у Пскові, то їздили купувати фураж для коней, але платити могли тільки тими «чехами», якими їм самим платив московській уряд. А що тамошні люди тих «чехів» брати не хотіли аж ніяк, то коні козацькі пропадали з голоду, коли козаки попробували взяти сіна самі, то московське військо накинулося на них, душ 40 утопили та побили, у багатьох повідбирали коней і зброю. Козаки скаржилися боярину Шереметєву, але він нічого не зробив.

«Кажуть про мене,— говорив далі Мазепа,— що гетьман їздить у Москву та получає ордена, а про нас і про наші нужди й не дбає. Але як він і далі так буде робити, то ми підемо служити або польському або шведському королю».

Цар ніби й звелів зробити слідство, але Шереметєв так то все повернув, що вийшли в усім козаки винні:

гармат вони самі не захотіли брати, бо не було на чім везти: бійку зачинали самі й т. д. Так з того нічого й не вийшло.

Але від того часу не перестаємо бачити в листах Мазепи до царя описи настрою українців супроти Москви. «Від тяжких походів козаки й селяне дуже люті і кажуть між собою, що доведеться, мабуть, всім до кінця пропадати: скоро вигублять нас москалі частими та тяжкими походами». Писав і про те, що говорив ханський візир козацькому посланцеві: «Знаємо ми добре, що у вас на Вкраїні-робиться; знаємо, що козаки усі пошилися у злидні. Але нехай тільки будуть із нами по-прежньому в братстві — то за кілька літ стануть такими ж богатими, якими були при Богдані Хмельницькім. Жаль нам вас, як людей військових: пропадете ви скоро, коли будете держатися того народу московського».

І народ дійсно пропадав. Москва, одвічний край насильства і беззаконія, не могла інакше робити як робила, але від того нашим людям було не легше. Історичні документи тих часів—то якась безконечна хартія всякого свавільства, жорстокості і попрання всіх божих і людських прав. Тих випадків сотні, тисячі—і то тільки занотованих у акти. А скільки того пропало, перетерпілося і зосталося навіки невідомим? От їде підполковник Левашов мимо міста Кишенки і шле туди приказ, щоб люди виходили його стрічати хлібом-сіллю—тоді він не буде нікого займати. Кишеньці послухалися, вийшли назустріч з возами, наладованими хлібом, гусьми, курми і всякою їдою, дали ще й грошима 15 талярів. Левашов усе то взяв, але слова не здержав і ввів своїх москалів до міста. Ті п'янствували, безпутствували кілька день:

попалили у людей хати, повиривали усю городину — мов у ворожий лагер попали. Нарешті, пішли, й Левашов обіщав на відході, що вже тепер — то ніяк не буде нічого злого робити. Але тільки вийшов, прислав назад москалів, і вони забрали у людей усіх волів. Довелося кишеньцям їхати услід та викупляти за чисті гроші. А коли хтось-то сказав Левашову, що се ж не по закону, то підполковник кинувся зі списом і мало того чоловіка не проколов.

«Полно вамъ, блядины дети, хохлы свои вверхъ поднимать! Уже вы у насъ въ мЪшкЪ».

Другий начальник Скотін ішов українськими городами і його москалі били людей, а деяких, мов татари, забирали в полон. Та хіба можна перерахувати й перечислити усі ті кривди, що терпів наш народ від москалів? І Україна хвилювалася, казали, що коли б тепер з'явився такий Петрик, то може й інакше поставилися б до нього люди. Коли гетьман скликав полковників на раду й питався, чи слід зібрати усі полки докупи, аби двинути їх проти запорожців, то полковники відповіли, що се небезпечно, бо тоді там, де нема козаків, селяне скоріш підіймуться й підуть за запорожцями.

А запорожці так прямо вже відмовилися навіть і присягати царю, поки не будуть знесені всі кріпості на їх землях. Як не просив їх царський посол, «отложить новоизмыішленные противнне слова», як не завіряв, що ті крі'пості побудовані для їх же, запорожської користі, січовики знати нічого не хотіли. «Коли кріпосні знищать, тоді й присягу приймемо». І грозили, що підуть у Батурин і вб'ють гетьмана за те, що він тягне московську руку.

Так от воно як було на Україні, а зовсім не так, як учили нас по російських учебниках історії, що буцімто весь народ аж не тямився, так любив царя і тільки «гнусный изменник» Мазепа хотів учинити зраду, але йому не удалося. Як бачимо, Мазепа ішов тільки туди, куди пхала його сила річей: а що йому не удалося, то на се є багато причин серйозніших, ніж «любов до царя», якої ніколи в нашім народі не було і бути не могло.

По раз перший Петро потяг українських козаків на північ у 1700 році. Гетьман снарядив козаків, призначив наказним полтавського полковника Іскру — як приходить другий приказ від царя: іти самому гетьману з 10.000 козаків. Збирає гетьман козаків, виступає—новий приказ: не йти зовсім. Іде гетьман назад, розпускає людей на польові роботи—знов указ: якнайскоріше зібрати й вислати 12.000. Ідуть ті люди; наказним є Обидовський. Ідуть до Нарви, але поки дійшли, то шведський король, маючи 20 тис. війська, упень розбив 80 тис. москалів. Не було вже по що Обидовському і йти, але все ж козаки провели там на півночі в тих холодах цілу зиму. Натерпілися добре, аж почали тікати. Гетьман, правда, карав утікачів, але сам писав до Москви, що не можна ж уже так з людей знущатися: «одні вернулися зовсім без коней, у других коні ледве повзуть, а всі козаки зосталися і без одежі й без обуві».

На зміну тим нещасним послав гетьман 7.000 козаків під гадяцьким полковником Боруховичем; але стрічні козаки як поросповідали, що то за добро там на півночі, то боруховчане прямо постановили вертатись назад та й годі. І тільки універсал гетьмана, що він їх тоді буде вішати, трохи спинив.

В лютім 1701 року Петро бачився з польським королем Августом і після доброго п'янства порішили вони воювати проти шведа разом. Уже навіть поділили й землі, які завоюють. А при тій нагоді король попросив, щоб Петро віддав би полякам назад і правобережну Україну. Але у Петра ще стало розуму порадитися о тім з Мазепою, чи віддавати, чи ні. Відповідь Мазепи дуже цікава (ми й не будемо приводити всю). От що пан говорив:

«Поляки просили між іншим дозволяти їм заселити Чигиринщину й другі краї на правобережній Україні, то Мазепа був протів. Чому?»

«Бо тоді з лівого берега будуть люди переходити на правий жити і в одно літо заселиться весь беріг Дніпра. Та й запорожці будуть тягти до правого берега, і мене, гетьмана, будуть слухатися тільки в крайній неволі».

Отака-то була благодать на московськім березі. Аж страшно було, що коли людей не спинять зброєю (під страхом кари не розрішалося переселятися на той бік), то «в одно літо» спустіє московська сторона, сторона православної свободи, а заселиться польська сторона католицької неволі.

Скоро по тім гетьман дістав указ іти самому на війну. Зібрався, пішов, але дістав другий указ, де велено було зостатися, а виправити тільки відділ. Пішов Апостол Данило, полковник Миргородський; розбив шведського генерала Шліппенбаха, але доносячи про те гетьману, скаржився, що москалі відбирали у козаків здобич і всяко зневажали українців.

Навряд чи хто далі, почувши від товаришів про таке добро з москалями, захоче йти в оту царську службу. Хіба тільки з-під нагая,— говорили полковники.

Козачеству так добре було під москалем, що воно почало тікати до шведів, і цар видав указ, де говорив:

«Намь великому государю, слышать о томь прискорбно, однако ми вась, отамановь і козаковь й все поспольство увьщаваемь даби вы, припоминая Бога й крестное наше цьлованіе й службу вашихь предковь и отечество своє — возвратились вь дома свои безь всякого сумненія, а наша, великаго государя, милость никогда оть вась отьемлема не будеть. Кто же сію милость презрить й попрежнему в'ь дом'ь не возвратится — й т'ь лишени будуть нашей царской милости й воспрімуть смертную казнь і отчество ихь й насльдіе вь вечномь проклятій да пребудуть».

В 1702 році стародубський полковник Миклашевський удачно бився під Биховим, а Раїч бився в Литві зі шведами, а потім Нарву запорожці взяли, а потім Чернігівський полковник Юхим Лизогуб узяв Орішок (тепер Шліссельбург). У слідуючім разі погнав Петро козаків аж з башкирами воювати, а запорожці стояли на Неві. Москалі їм не давали ні крупи, ні сухарів, та й хліба давали тільки половину пайка. Вернувшися додому, багато дечого доброго розказували січовики про московську добрість. Словом, показала себе Москва на всі боки. Аж гетьман уже писав, що у українців у всіх «зьло отпадает сердце кг великому государю»...

1704 року Петрові забажалося послати козаків й у Польщу. Гетьман пішов з усім військом, а вперед з 3.000 послав Апостола. І довелося Апостолу попасти під начало царського посланника німця Паткуля. Добре Паткуль залив сала за шкуру козакам. Учив їх німецькому строю військовому, а хто не скоро вчився, того бив. Коли сотник Родзянко сказав був раз, що козаків хіба півроку теба буде учити — то Паткуль хотів за се повісити сотника. Взагалі Апостол писав до гетьмана: «Від самого початку вірної служби нашої престолу пресвітлійших монархів ніколи не були ми в такім безчестю й нарузі, як тут від пана Паткуля. Він самовольно велить нам бути під його командою і каже, що цар нас прислав сюди тільки по те, щоби тут і ім'я наше пропало. Військо голе, босе й голодне. Коли й далі так буде, то хоч би й під страхом смертної кари козаки розбіжаться, бо нічим жити. Хоч і служимо, обливаючися кровію, за тутешнє Величество, але честі ні від кого не маємо».

І так воно й вийшло, як казав Апостол: Паткуль для своїх німців відібрав у козаків коней — і козаки піші тинялися по Польщі. Подогонили їх шведи, били — і ледве 80 душ вернулося їх додому.

А в 1705 році велено було гетьману йти на Волинь. Потім, як звичайно, прийшов другий указ, де повелівалося йти на Брест; а потім іще указ—іти самому на Сандомир, а в Литву пустити відділ війська. Мазепа йшов до Галичини і 14 серпня був підо Львовом. Новий король польський Станислав Лещинський чотири рази присилав до Мазепи, натякав про увільнення «з під володіння тиранського», але Мазепа всі ті листи відсилав царю.

А де тільки сходилися українці з москалями — діялася кривда. Мазепа послав під Ригу прилуцького полковника Горленка і от що писав Горленко: «Панове полковники драгунські з полками своїми стоять по селах, а козакам не дозволяють не тільки в селах ставати, але й випросити коїрму в село козаків не пускають, а як хто прийде, то драгуни б'ють». Писав і Орлик, що казакам дається хліба вполовину менше, ніж московським солдатам — «але тим хлібом без солі, без крупи, без сала чи можна прожити? Коні у козаків через шестимісячну роботу так уже знужені, що не можуть більше служити. А найголовніше—козаки мало не всі голі й босі, бо все потерлося через оту шестимісячну царську службу на дощах».

Цар звелів там поробити почти й на почти поставити козаків. То що вже тут виробляли московські офіцери — легко догадатися. Забирали силою у козаків коней, а потім козак ішов шукати свою худобину й находив змучену, голодну чортзна-де. Взявши козака з конем, офіцер бив разом і коня й козака: чому твій кінь поганий? Горленко скаржився, що його самого, наказного гетьмана, насильно зіпхнули з коня російські офіцери й забрали підводи й коней у нього й у козачої старшини.

От до чого довела себе Україна. Що всяке сміття, всяка дрань московська могла знущатися над кращими виборними людьми козацькими. От у яке болото втопталася честь національна.

А тут іще пішла чутка, що цар зовсім хоче скасувати козачество, а поробити з козаків драгун, та й послати потім їх учитися військовій муштрі у Німеччину. А тут із чернігівського полку доносять, що Зиков чинить нечувані насильства над людьми: «хати відчиняли, шуби й одежу забирали, гусей, курччт різали. У сотниковім дворі, коли його не було дома, господаря мало не убили до смерті; горілку з кухви випустили для сміху, дьячка з церкви з клироса вивели і так побили, що ледве чи буде живий. Ганялися за людьми й кололи їх шаблями. Забрали до 70 коней і не вернули—так і пропали». А там якийсь Роптєв їхав з аптекою і вимагав 44 підводи і йому обіцяли, але він не ждав і почав сам ловити коней. Наловивши більш сотні, велів викупати за готові гроші. І з усіх боків, з усіх боків ідуть і йдуть і ідуть вісті, одна другої краще. Та у кого ж, що хоч трохи любить свій народ, не заболіло би серце? І у старого гетьмана вирвалася фраза:

«Якого ж нам добра вперед надіятися за всю вїрну нашу службу і хто ж би ще був такий дурень, як я, щоб під такий час не прихилився на пропозиції короля Станіслава?»

Се були перші слова...

Москва вже показала, хто вона й чого від неї сподіватися треба. Москва України не поважала, не шанувала ні її прав, ні її людей. Цар Петро то носиться з думкою скасувати козацькі полки, а зробити набор драгун, то наміряється викроїти з Українських земель княжество для герцога Мальборо, Мазепу нагородити титулом князя Римської імперії, а гетьманство віддати своєму любимцю Меншикову. Народ стогне від московського насильства, зрештою вся психологія українська зовсім інша, ніж московська. Москаль зжився з рабством — українець-вільнолюбець; москаль централіст-самодержник — українець демократ-конституціоналіст; москаль грубий деспот—українець шанує людське достоїнство. Вони попросту не можуть зговоритися, не можуть зрозуміти один одного. У царського дяді Льва Нарйшкіна була карлиця родом українка. Забавляла-забавляла вона панів московських, але потім якось їй стужилося за рідним степом і вона втекла на Україну. Наришкін з погрозами «требовал», щоби гетьман сю ж хвилю прислав йому карлицю. Москаль не міг зрозуміти, що то ж не невільниця і не кріпачка його, а людина вільна. Але Мазепа то розумів і писав до Головіна:

«Коли б ще та карлиця була сирота безрідна і не мала так багато та ще таких знатних і заслужених козаків-сродникві своїх—тоді б іще я, ради любові боярина його милості, що багато гріхів покрива, хоч би й проти совісті моєї християнської (бо то ж не безгрішно—когось у неволю давати чи дарувати, коли ж вона не єсть ні бусурманка, ні невільниця) звелів би ту карлицю, по неволі в сани кинувши, до двора його милості в Москву привезти. Але хоч вона й карлиця, на зріст і на образ дрібненька, але все ж вона роду доброго козацького заслуженого, бо й батько її на службі монаршій убитий: тому трудно мені тій карлиці неволю і насильство чинити, бо тим я викликав би скарги її сродників та й від сторонніх людей в нашім вільнім народі осуд».

Се дрібний факт, але він яскраво малює дві психології народив. Старий москаль знати нікого не хоче — давай і більше нікакіх: для Мазепи істнують традиції. Боярин ні з чиїм «мненіем» і в голові не покладає рахуватися, бо того «мненія» в тій стороні немає; гетьман України, особа в десять раз вища боярина, оглядається не тільки на старшину, але й на «сторонніх людей», на громадську думку. Словом, се була здорова культурна суспільність — і тільки диявольський помисел історії велів сьому чутливому народу з'єднатися на цілих 250 літ з такою нацією, що деспотизм з одного боку і анархію з другого кладе в основу своєї психології. Багато сил пропало, багато сміття московського внеслося в душу народну...

Але тоді ще не було пізно. Ще ростило майже кожне серце протест, ще не пропали традиції свобідної України. А обставини політичні і все більший і більший нетакт Москви наближали кризу. Політичні обставини були того роду, що шведський король побідно йшов Польщею і тривогою наповняв Московщину: цар вже не надіявся вистояти супроти шведів і посилав укріпляти вже саму Москву, сподіваючися Карла аж туди. При таких умовах не дивно, що в пам'яті козацької старшини мусили повстати старі традиції єднання України зі Швецією, що не вмирали в козачій суспільності ще з часів Богдана. Що ж до московського нетакту, то тут бери жменями. Чого-чого — а поважання не то до національного, а й до людського достоїнства Москва ніколи не мала, не має тепер і, мабуть, ніколи не буде мати.

Коли цар сподівався приходу шведського короля на Україну, він виставив проти нього корпус війська під проводом свого любимця Меншикова, а Мазетіі, гетьманові України велів бути під рукою у Меншикова і в усім його слухатися. «От чого я діждався на старості літ за свою вірну службу,— говорив гетьман гірко.— Велять мені бути під командою Меншикова. Вже не жаль би було хоч би під командою якого-небудь заслуженого чоловіка, а то...»

Цар приїхав у Київ, і Мазепа запросив його до себе в гості. Коли вже всі були добре під напитком, Меншиков відвів Мазепу у бік і каже:

— Гетьман Іван Степанович! Пора вже братися за ворогів,— при тім підморгнув у бік козацької старшини.

Се він натякав на те, що цареві давно вже муляли рештки козацької автономії і він задумував зовсім переробити права українські, а властиво цілком їх скасувати.

П'яний Меншиков і не помічав, що то ж усе чують люди, та ж сама старшина козацька. Мазепа каже йому ніби на вухо, але голосно.

— Не пора.

— Ні, не може бути кращої пори, як тепер, коли тут сам цар з усією своєю армією.

— Але не розумно було б, не скінчивши одної війни, братися за другу, внутрішню.

— Чи їх, ворогів, боятися й милувати? Яка з них користь його царському величеству? Ти, правда, вірний царю, але треба тобі знаменіє твоєї вірности і пам'ять по собі у вічні часи зоставити, щоб і вперед будучі государі знали й імя твоє блажили — що от, мовляв, один був такий вірний гетьман Іван Степанович Мазепа, що таку пользу государству Російському учинив.

Коли гості всі пішли, зосталсая сама старшина. Мазепа й каже:

— Чули? Отак завжди мені тую ж пісню співають у Москві і на всякім місці.

Розуміються, що се дуже приємно було слухати старшині козацькій.

— Ми служимо царю без усякої противності, вірним і послушним серцем, ідемо в далекі походи — в Ліфляндію, і в Польщу, і в Литву, і на Дін, і в Казанське царство. Козачество гине й маліє—а за всі наші служби не тільки нема нам щирості, але й зовсім нашу погибель замишляють.

Отакий був настрій у старшини козацької. І се не щось хвилеве, се не вродилося сьогодня-вчора, а воно ж росло всі отсі 50 літ. І тому гетьман, що вже рішався на великий чия у душі, бачив, що буде йти не сам. Ще перед тим у нього були початки зносин з княгинею Дульською, яка була чимось вроди посередника між Мазепою і королями польським та шведськими. Бо старий гетьман, як стріляна лисиця, пробував грунт обережно.

Між іншим раз княгиня прислала лист, де писала, що на якімсь приняттю була разом з Шереметєвим і генералом Реном, і Рен буцімто сказав:

— Жаль мені сього доброго й розумного гетьмана. Він, бідний, і не знає, що князь Олександр Данилович (Меншиков) риє під ним яму — хоче сам гетьманувати.

Княгиня питає Шереметєва, чи правда тому. Шере-метєв каже—так.

— Але чому ж ніхто з добрих приятелів не перестереже гетьмана?

— Не можна. Ми самі багато дечого терпимо, але мусимо мовчати.

Отакий лист прийшов від княгині Дульської. Мазепа читав його разом із генеральним писарем Орликом. Потім сказав:

— Я сам добре знаю, що вони задумують зо мною і з усіма вами зробити: хотять мене уконтенгувати титулом Римського князя, а всю старшину викоренити, міста наші побрати під свої області, поставити в них своїх губернаторів, а якби люди противилися, то перегнати їх за Волгу, а Україну своїми людьми осадити. Та що о тім багато говорити...

Дійсно, пора розмов минала — приступала пора робити діло.

А Москва так мовби ошаліла: сила беззаконія завжди оп'яняє — і Москва насильничала, мов п'яна. «З усіх сторін скаржуться мені,— писав Мазепа Голові-ну,— на свавільство московських людей» — і пересилав при тім скаргу городенського сотника Стаховича, де розказувалося, як офіцери полку Рєпіна чинили в сотні Го-роденській. «В селі Хоіробричах чоловіка на смерть замордували: спочатку йому коліна шаблею покололи, а потім з рушниці прострілили за те, що з кіньми своїми у ліс утікав. В тім же селі хлопця з конем у полі узяли, і не знати де поділи; і коней десятеро забрали. Я хотів записати, хто то все робив, але офіцер нічого мені не хотів сказати й говорив, що краще йди, а то й тобі буде те саме. А тільки я вийшов, майор і капітан послали денщиків своїх і вони мене, поваливши, били що лед-во-ледво живого покинули. А коли я, очунявши, пішов на того ж майора скаржитися, то він стрінув мене сміхом ї сказав: <Не шукай коней по дворах. Се тобі за те, що ти у нас управи просиш».

Ох, солоно доставалося українському народу московське «благо денствіє»! А спитати б — чого ради наложили на себе отаке довічне ярмо?

А цар уже затіяв у Києві кріпость будувати, «Как закладана крьпость,— пише літописець,—великое било людямг возднханіе й плач-ь, понеже двори розметчль, садьі прекрасніє вирубали й жильцам велено, где хотя жить искать». А козаків зігнали будувати кріпость — і п'ять місяців вони її будували на всім своїм кошті. Над козаками поставив цар німецького полковника Гейсена із московськими стрільцями. Стрільці били козаків палками, обрубували вуха, а що там дома діялося—козак не знав, але догадувавсь: через Україну ішли безпере-стано московські війська і москалі брали що хотіли, палили, насилували дівчат і жінок, забирали коней, скотину, хліб... І прилуцькій полковник Горленко, трясучи кулаками перед лицем гетьмана, кричав йому:

— Як усі ми за душу Хмельницького Бога молимо — так твою душу і кості стануть діти наші проклинати, коли ти після себе зоставиш Україну у такій неволі!

Чи не ясною ж була тепер дорога українського гетьмана й українських кращих людей того часу?

А Карл XII ішов тим часом всюди побідно — і Петрові приходилося круто. Він шукав по цілім світі союзників (отоді й герцогу Мальбоїро за поміч предлагав Київське княжество), обіщав на всі боки: Польщі, напр., згоджувався віддати всю правобережну Україну. Саме він з поляками переговорив о тім у Жовкві, закликав і гетьмана туди, але зовсім не для поради, а по те, щоб сказати гетьманові про своє рішення — поволі починати касувати козацьке військо. Для того насамперед поробити з козаків «компанії» — взяти п'ятого, решту відправити в поспільство.

Цар се сказав Мазепі 20 квітня на військовій раді. Після ради Мазепа не пішов на обід до царя, а вернув до дому, чорний як ніч, цілий день нічого не їв. Старшину відпустив — так і пішли полковники, не знаючи що сталося.

Російські історики завше малюють Мазепу як себе-любника-зрадника, що ради своєї користі зрадив великому царю. Але себелюбці так близько до серця не приймають народних кривд.

Старшина козацька довідалася про царські думки з інших уст — і сильно схвилювалася. Се ж уже був кінець хоч сякій-такій, хоч козацькій автономії. І сходилися безперестанно то у обозного Ломиковського то у миргородського полковника Апостола: радилися, брали й Хмельницького договори і Гадяцькі пакти Виговського...

А Меншиков так уже й прямо поводився так, мовби гетьмана уже не було: сам віддав приказ компанейському полковнику Танському виступати в поході, взявши грошей на шість місяців. Коли про се донесли гетьману, він аж не стямився від образи.

— Як! То вже без мого відома і згоди Меншиков розсилає прикази людям мого регименту? Та як же ж Ганський смів би йти без моєї волі з моїм полком! Та я би його як пса велів розстріляти!

Словом — усе назрівало. Неминуче, ясно, з предопреділення історії. І коли уночі пізно прийшов до Мазепи перший лист від польського короля Станислава, ставленика шведського — се вже властиво було рішення. Сумними, але яскравими фарбами описує сей момент Орлик, бо він перший читав сей лист.

— Спали передо мною те письмо,— сказав гетьман і довго сидів мовчки. Потім почав говорити.

— Борюся з розумом — чи давати о тім знати царю чи ні? Порадьмося, друже, ще ранком, а тепер іди до себе і молись Богу — нехай буде по його волі. Може, твоя молитва скоріше дійде, як моя. Але Господь бачить — що не для себе я то роблю, а для вас усіх, для дітей ваших.

Орлик пішов додому, але не міг спати. Узяв грошей іі пішов по Київських нетрях роздавати милостиню старцям. То вони з піросоння лаялися, бо думали що то злодії ходять.

Так минула ніч. На ранок Орлика покликали до гетьмана.

Гетьман уже сидів за столом, а перед ним лежав хрест із частицею животворящого древа. Мазепа сказав Орликові так.

— Досі я не насмілювався передчасно відкривати тобі своїх думок і тайни, що тобі вчора відкрилася випадково. Не те, щоб я тобі не вірив, я ніколи не подумаю, щоб ти міг заплатити мені невдячністю за всі мої до тебе милості і був би моїм прєдателем за мою любов. Але я розсуждав так: ти людина розумна і добросовістна, але ще молодий і мало досвідчений у таких речах. Я боявся, щоб ти при бесіді з москалями та й з нашими людьми з довірчивості або й з необережності не проговорився і тим не втопив би і мене і себе. Але що тепер се випадково не утаїлося, то от я призиваю Всемогущого Бога у свідки і присягаю тобі, що не для своєї користі, не для вищої почесті, не для якої іншої гадки, а тільки ради всіх вас, що під властен) моєю й під регіментом стоять, ради жінок і дітей наших, ради загального добра матері нашої бідної України, для користі усього Війська Запорожського і народа українського, для возвишення й розширення військових трав, вільностей хочу я при помочі Божій так робити, щоб ви з жінками і з дітьми нашими і рідний край з Військом Запорожським не погибли як з московського, так із шведського боку. Коли ж би я ради своєї вигоди так мав робити, то нехай поб'є, мене на душі й на тілі Бог в Трійці Святій Єди'ний і невинні страсті Христові.

І гетьман поцілував хрест із частицею животворящого древа, а потім предложив те саме зробити Орлику. Орлик присягнув, але притізд висказв деякі сумніви що до кінця війни.

— Добре ж, як побідять шведи — ми будемо усі щасливі, а як побідить цар?

— Яйця курку учать,— відповів на се Мазепа Орликові.—Хіба я дурний, аби відкривати карти, зарані поки я не буду певен, що цар не тільки України не оборонить, але й своєї Москівщини. Я вже будучи у Жовкві говорив царю, що коли королі польський та шведський розділяться і підуть один на Москівщину, а другий на Україну, то ми не зможемо оборонитися, бо наше військо змаліло й підірвалося від частих походів та битв. І я просив царя, щоб він хоч тисяч десять дав нам у поміч війська, а він відповів, що «не тільки десяти тисяч, а й десяти душ не можу дати—самі обороняйтеся як хочете». Отже ще й те змусило мене увійти у переговори, щоб там не поступали з вами по-неприятельському, й не пустошили вогнем і мечем нашу бідну Україну. Але все ж я зостануся при царю доти, доки не побачу з якими силами прийде польський король до границь українських і який успіх покажуть шведські сили. Коли ми ще в силі будемо обороняти Україну, то чого ж нам ради самим лізти в погибель і убити рідний край? Сам Бог і цілий світ буде бачити, що ми з нужди рішилися так зробити і що ми, як вільний і незавойований нарід, всіма способами старалися робити на користь цілості рідного краю.

Отака була бесіда гетьмана. Тільки замовчуванням фактів і їх перекручуванням удавалося досі російським історикам зробити з гетьмана негативну істоту. А в дійсності — чого справді ще треба було Мазепі? Почесті? То він був перша людина у величезнім краю, і ні цар ні король більшим нічим не змогли би його нагородити. Багатства? То він мав подостатком і грошей, і маєтків, і всього. Нарешті він був уже 70-літий старець — чого він міг хотіти для себе? І чи могла би людина тих часів релігійних цілувати хрест животворящий, говорючи свідому неправду? Самі ці умови психологічні вже говорять, що дійство єдиним імпульсом могло бути тут почуття, як в деяких душах і в деякі часи домінує над усім — почуття бажання добра рідному краю. Що ж до обставин безсумнівних — то політичні умови ще яскравіше о тім говорять. Мазепа — се ж був не Родзянко, чи Терещенко, чи Скоропадський, які ніколи б не сказали — «ми вільний, незавойований народ». Тодішні люди—се ж не були теперішні перевертні, які на завойовання українських областей дивляться «сь общерусской точки зрьнія» і їм однаково «больно», а вірніше однаково «безразлично» чи Волинь завоюють, чи Ригу. Ні, тоді живому чоловікові боліла доля свого краю рідного; він іще чув, що ні за що продав себе в кабалу і думав •про те, як би вирватись, і болів, і страждав за долю свого народу. Міжнародню політику розумів з того погляду, чи принесе вона користь чи вред його краю, а не вручав дипломатію Сазонову чи ще якомусь -ову, розглядаючи потім його політику по газеті знов тільки «съ общерусской точки зрЪнія».

І от лише завдяки сьому здрібнінню, завдяки повному занику національного почуття, завдяки сій національній кастрації, лише завдяки тому не тільки російський історик, але й здрібнілий раб-українець, малий потомок великих предків — і він, не знаючи своєї історії, не знаючи свого народу, накидався на Мазепу. Але наша задача, тих, хто має щастя першим свобідним словом відзиватися до свого народу, наша задача — злущити той бруд, яким укривала Москва досі нас і наших кращих людей, і на прикладах тяжкого, але великого минулого кликати народ до величного будучого. І для нас Мазепа не зрадник і не себелюбець— а герой невчасу, людина, що в послідні дні української свободи, української автономії, перед всезростаючим натиском царів, підпертих своїм народом — все ж пішла, повинуючися голосу совісті народної, пішла з послідним мечем у руках, з по-слідньою гвардією довкола себе. І полковники-мазепинці—се не убогі егоїсти, а рицарі смерті, що віддали за свою ідею, за світлий ідеал національної незалежності — віддали і вигідне своє життя, і спокій, і душу всю. І з глибокою пошаною, голови обнаживши, будемо читати ті імена в скрижалях історії, повторяючи за Кулішем Україні:

Від Тебе, моя Нене (їх імен тепер) туподумство людське не заслонить.

З того часу події пішли швидко. Часть військової старшини зовсім незалежно від Мазепи теж прийшла до мислі, що теперішня історична хвиля — єдина для освобождення України. Прилуцький полковник Горленко, лубенський Зеленський, миргородський Апостол і військовий обозний Ломиковський вже порозумілися між собою і думали тільки, як би перетягти на свій бік Мазепу. Перша ж проба переговорів показала, що і гетьман думає про одно і то саме — і вони заприсяглися всі один перед одним, давши клятву стояти за свою ідею до кінця. «Перед тяглістю традиції,— каже М. Грушевський,— відступали на другий шлях особисті прикмети, мотиви, рахунки діячів. Комбінація, яку насували обставини міжнародної політики, мусила бути використана для розв'язання національної проблеми. Се було переконання старшини. Традиції й заповіти поколінь могутньо кликали до сього всіх тих, хто не закрив душі своєї для впливів сих традицій і заповітів. І вони пішли... Пішли, рискуючи життям, здоров'ям, маєтком, спокоєм і добробутом своїм і своїх близьких. Проміняли достатнє багате життя у власті і пошанівку на гіркий хліб вигнання, на тортури і наслання в сибірські нетрі...»

Але не було ще такої ідеї освобождення, яка не мала б свого Іуди, свого Азефа; знайшовся він і серед української старшини се був генеральний писар Кочубей, родоначальник сих великих панів і магнатів Кочубеїв, що цілі покоління бачимо їх тепер в багатстві й роско-ші, куплених за ціну неволі всього народа українського. Вигодувалися на хлібі зрадництва, викохалися на продажних грошах, крові. За піредательство завше добре платилося на світі: се тільки перший предатель Іуда продешевив «по неопьггности» — первина ж. А всі слідуючі получали харашо, особливо в класичній державі предательства — в Росії. А вже найкраще з усіх царі московські нагородили потомство того, хто продав не ту чи іншу особу або організацію, а весь рідний край — предателя України Кочубея. І княжество, і графство, і тисячі десятин землі з рабами українськими мужиками на ній, і ліси, і поля, і всякі угодья — все посипалося. Дорогу річ купили царі московські, що так добре платили.

Історія самого предательства звичайна. Приплутують там помсту Кочубея за дочку Мотрю, але се в розмаху історії значення не має. Історія має свої закони і каже, що коло кождої ідеї увільнення мусить бути предатель. От він і тут є. А чи була у нього донька чи ні — се не важно.

В доносі своїм з 32 пунктів між іншим Кочубей говорив, що якось Мазепа хвалив Виговського й Брюховецького за те, що стали за волю України. «І ми б, каже, хотіли про дальшу свою цілість і свободу подбати, але нема ще способу, бо не всі наші люди думають однаково». А потім звернувся до жінки Кочубея: «От і твоєму чоловікові я скільки разів накидав слова про такі думки, як би нам безпечність цілості України на будучі часи учинити як для себе, так і для тих, що по нас прийдуть, але він мовчить, жадним словом мені не поможе. Та й ні від кого не маю помочі і не маю кому довіритися».

Там же в доносі приводив Кочубей і пісню, зложену Мазепою, де так само говориться про брак єдності. Ось кілька рядків тої пісні:

Всі покою щиро прагнуть, А не в степ гуж всі тягнуть:

Той направо, той наліво, А всі брати, то то дивої Не маш любві, не маш згоди, От Жовтої взявши Води, Через незгоду всі пропали Самі себе завоювали.

Се та сама думка, яка веліла Мазепі держати весь свій наміїр у великім секреті. Далі говорилося о тім, що вороги України умисне її розшарпують, аби вона ослабіла і не мала вже сил для відпору. А москалі — «мужиками називають, а підданством нарікають». Потім автор звертається до України з окликом: «Чом ти братів не учила, чом від себе їх пустила?» А кінець пісні — зовсім боєвий: автор кличе старшину усю і полковників щиро взятися за руки і не допустити, щоби рідний кра терпів більше.

Самопали набивайте, Острих щабель добувайте, А за віру хоч уміріте І вільностей бороніте. Нехай вічна буде слава, Же през шаблю має права!

Але з кочубеївського доносу нічого не вийшло: московське правительство не пойняло Кочубеєві й Іскрі (бувшому полтавскому полковнику) віри і приговорило їх до смерті. За смертю їх донос був ліквідований.

Король шведський між тим рішив направити свої полки на Україну. Цар Петро велів гетьману іти з усім козацьким військом на з'єднання з московськими військами. Мазепа скликав на раду своїх однодумців полковників і питався, що йому робити: чи їхать чи ні.

Старшина одноголосне) постановила не їхати, навпаки — тепер же писати до шведського короля, аби навіть не пустити московських військ на Україну. І гетьман сам не поїхав, покликавшися на хворобу, а післав лише часть козаків. З листом же до шведського короля все ще отягався, аж поки старшина не напосілася і лист не був написаний: в нім була просьба прийняти під свою протекцію український нарід в справі увільнення від московського ярма. Але гетьман був занадто обережний і не підписав листа ані припечатав його, рахуючи на те, що післанець же може бути перехоплений. Король шведський теж не писав нічого, але передав усно, що буде коло р. Десни на 22 жовтня. Се те, що ми знаємо з документів, але було багато такого, чого не збереглося на апері: були зносини ближчі з королями польським та шведським і з представниками других держав.

Темп подій все ускорявся. Вже не можна було далі ждати і гетьман постановляє їхати назустріч королю. Столицю свою Батурин поручає сердюцькому полковнику Чечелю, котрому було зоставлено чотири сердюцьких полки і часть полків Лубенського, Миргородського і Прилуцького. Сам гетьман узяв із собою тисяч до 5 війська та стільки ж зоставив по сей бік Десни, але...

Але се не були свідомі повстанці. Се не були люди, що йшли за ідеєю, йшли на смерть, свідомо, однодушно. Се були «солдати». Офіцери рішили зробити революцію, а солдатам о тім нічого не сказали. Думали, що вистачить видати приказ — і солдат послухає, і діло революції буде зроблене. В тім була помилка ініціаторів — і в тім лежить трагічний момент революції 1708 року.

Тільки перед лицем уже шведського війська, тільки уже в саму послідню критичну хвилину гетьман об'явив козачеству, куди він веде свої полки. Вийшов перед фронт і прочитав універсал, а потім говорив до козачества.

«Стоїмо біраття над двома безоднями, що готові нас пожерти, коли ми десь не знайдемо добром як безодні обійти, цар московський і король шведський зав'язалися воювати — а терпітимемо від того тільки ми, бо то все буде діятися в нашій землі. Треба ж і нам подумати про себе самих. Моя думка є така.

Король шведський усіх побиває, то поб'є він і царя московського, зімне його царство, а нас віддасть назад полякам, бо він наставив їм королем свого приятеля Лещинського. Пропали тоді всі договори про наші права і гірка буде наша доля. Коли ж подужає цар московський, то буде ще гірше, бо він взяв собі всю власть, мучить людей як сам хоче, так що тепер і свобода народня і майно і саме життя кождого з нас лежить тільки в руках царя. Ви ж бачили, як він карав і мучив наших людей лютими муками. Мене самого бив у лице, а я ж представник ваш: то за яке ж бидло вважає він усю нашу націю? Московські війська на Вкраїні чинять на всякі кривди, але коли ми послали з жалобою нашого депутата Войнаровського і веліли йому просити, аби цар підписав і потвердив договір Хмельницького, бо так кожний цар робив, то Петро бив нашого депутата по щоках, посадив у тюрму, звелів повісити та тільки не вдалося, бо Войнаровський утік.

Отже, з усіх зол нам треба взяти менше, аби потомство нас не проклинало. У мене дітей немає, сам я одною ногою в гробі, отже мені нічого не треба. Я хочу тільки добра тому народу, котрий мене вибрав у гетьмани і доручив мені свою долю. Окаянним би я був, коли б воздав вам злом за добро і продав вас ради своєї користі. І от що я тепер надумав. Я довго займався політикою і знаю, що означає тайна в ділах політичних; тому я сам бачився і з королем польським і з королем шведським, і умовився з ними так: ми не будемо воювати ні з поляками, ні зі шведами, ні з москалями, а будемо стояти на своїх границях і берегти свою землю. А коли прийде час миру—нехай Україна буде об'явлена самостійною, як колись була за князів своїх, нехай їй будуть признані всі права, як кождій самостійній державі.

За таку мою думку взялися і Франція і Германія, бо Германія про таку нашу державу говорила ще з гетьманом Богданом Хмельницьким при імператорі Фердинанді III, але тоді се не рішилося. Тепер я вже маю договір, підписаний мною і швидським королем — отже, від сього часу шведи наші приятелі й союзники, які нам поможуть увільнитися від рабства і зробитися свобідними людьми в самостійній Україні. Бо Москва забрала у нас все, забрала навіть наше імя Русь.

Договори з шведами не ми вперше пишемо: Хмельницький уже був у союзі із шведами, помогаючи їм брати Варшаву і Краків. Отже, й теперішний договір—се тільки продовження попередніх. Та й що ж би ми за народ були, як би ми не дбали самі про себе і не відпирали небезпеки?»

Так, як бачимо, розуміли своє становище люди, що пішли з Мазепою. Не бачимо тут ні демагогічних закликів, ні обіцянок, ні закликань, ні погроз, ні всього того апарата, який супроводить кожне нечисте діло. Суха політика, суха дипломатія, суха конечність історії. Люди дійсно йшли не задля власного капризу чи користі — бо чим же погано жилося полковникові козацькому?—а волокла їх невмолима сила історії, так само як вела вона під шибеницю чи на костер всіх поборників великих ідей. Не всі вони були однаково апостоли не всі вистояли до кінця, але так було, так і буде завжди в усіх людських діяніях. Ось імена тих, що пішли.

З генеральної старшини обозний Ілія Ломиковський, судія Семен Чуйкевич, писар Пилип Орлик, осаул Антін Горленко, хорунжий Іван Сулима, бунчужний Дмитро Максимович. Потім небіж Мазепи Андрій Войнаровський, бунчуковий товариш Хведір Мирович, Клим Довгополенко, Григорій, Іван і Афанасій Герцики, Хведір Нахимовський, Хведір Третяк, Антін Гамалія, Семен Лизогуб.

З канцелярії писарі Михайло Ломиковський, Яків Гречаний, Іван Максимович та канцеляристи Антонович і Григорович.

Полковники: київський Костянтин Мокієвський, прилуцький Дмитро Горленко з зятем Бутовичем, лубенський Семен Зеленський, миргородський Данило Апостол, комнанейські Гнат Голаган та Кожуховський, сердюцький Яків Покотило. Усі зі своїми полками, але з такими, котрим навіть не сказано було, куди вони йдуть.

Перше офіціальне побачення Мазепи зі шведським королем відбулося 29 жовтня, причім гетьману України з огляду на його літа дозволено було сісти, а король слухав його стоячи. А цар уже в сей час знав що сталося. Першим доніс йому про те Меншиков. Положення було грізне; побідні війська шведські, усилені козаками, мали справді повернути колесо історї російської зовсім в небажаний бік—і цар розвивав всю енергію, щоб рятувати становище.

Насамперед велить Моншикову старшину козацьку «сколь возможно ласково призивать» (от аж ось коли понадобилася ласка) а сам видає маніфест, в якім кличестаршину до Глухова на вибори нового гетьмана. «При семь же обьявляемь, что извтьстно намь, Великому Государю учинилось, что бившій Гетман хитростію своєю безь нашого указу арендн й многіе иные оборм наложилі на Малороссійскій народь будто на плату войску, а вь самомь деле ради обогащенія своео - и ягости наложенныя повелеваемь мы ине сь Малороссійськаго народу оставить»... Божією милостію цар брехав.

А Меншикова цар послав на Батурин. Та навряд би взяв Меншиков місто: козаки відбивалися як льви. Кидав і кидав Меншиков московські війська на стіни Батурина, рови усі трупом укрив, а толку нема. Не сила московська була подоліти козацтво. І Меншиков уже був відступив від гарода, перейшов навіть річку і хотів уже, переночувавши, іти назад, але найшвося зрадник і тут, сотник прилуцького полку Ніс—пом'янемо ж щиро його ім'я. Він послав уночі свого прибічника Соло-маху догоняти Меншикова та сказати йому, що в Батурин можна увійти перед світом, коли козаки будуть спати, потайним ходом. Меншиков так і зробив: увійшов до міста і напав на сонних козаків «Рубиль ихг и кололь без всякой пощады, выднейшихь изь нихь перевязалі на крюкі». Упоравшися з козаками, почав бити всіх, хто тільки був у місті: «Выбиль» всехь до єдиного, не щадя ни пола ни возраста ни самыхь сущихь младенцеві». Військо московське палило й грабувало місто, а Меншиков з катами вішав і мучив усіх. «Самая обыкновенная казнь была живыхь четвертовать (себто відрубати праву руку, потім ліву ногу, потім ліву руку, праву ногу) и на коль сажать, а дальше выдуманы новые іроды мученія самое воображене вь ужась» приводящіє»... О, Москва на що на що, на катування завжди була великим майстром! Але сеї Батуринської різанини не забудемо ми Москві ні до Страшного Суду. І на тім суді відшукаємо ми Меншикова з царем Петром та поставимо перед ними усіх замучених батуринців.

І всі літописці тих часів пишуть одними тонами— жаху й огиди. «Люди все мечу преданы какі вь крепости, такь и вь предместьи безь остатку, не щадя ниже младенцевь, ни только старыхь» (Ригельман). «Перебили й старих і малих, решту жінок позабирали. Все розграбили» (Адлєрфельд). «Всі жителі перерізані — са звичай нелюдських московитів. Меншиков звелів прив'язати до дощок трупи начальних козацьких людей і пустити по річці Сейму, щоб вони подали вістку іншим про погибель Батурина» (Фріксель). «При взятій онаго города много невинныхь людей погибло, а при томі й церквы Божій самими единоверннми по ярости войска не были ощажены и оставлена впусте» (невід, літоп.).

«Весь городі, церкви, присудственнне места сі ихь архивами, арсеналы й магазейны сь запасами со всехь стороні зажжены й превращены вь попелі. Тела избіенныхь христіань і младенцевь брошены на улицахь и стогнахь града — «й не бе погребаний их»: Меншиковь бросилі, ихь на сьеденіе птицамь небеснымь, а самі обремененный безсчетннми богатствами й сокровищами городскими, удалился оть города й, проходи окрестности городскія, жегі й разорялі все ему встречавшеесь, об-ращая жилища народная в пустнню».

«Равной участи подвержена была большая часть Малоросіи. Разьезжавшія по ней партій воинства царского сожигали й грабили все селенія безі изьятія. Малороссія долго тогда курилась после пожиравшаго ее пламени».

А шведи йшли зовсім інакше Україною, ніж Москва. «Вступленіе шведовъ въ Малороссію ни мало не похоже было на шествіе непріятельськое и ничего оно въ себе враждебного не имело, а проходили они селенія обывательскія и пашни ихъ как друзья, не касаясь ничьей собственности. Ничего у обывателей не вымогали, но покупали добровольнымъ торгомъ и за наличные деньги. Каждый шведъ выученъ былъ отъ начальства своего говорить по-русски сіи слова къ народу: «Не бійтеся: ми ваші, а ви наші».

А сам Карл розіслав всюди такий універсал:

«Переслідуючи лихого свого ворога царя Московського, що почав воювати нашу Швецію без усякої причини, а тільки по самій злості своїй та гордості, я ввійшов у землю козацьку, але не для завоювання її або ради її багацтв, а тільки для того, щоб вернути українцям давні їх права і свободи,за що й предки мої, королі шведські проти Польщі завжди вступалися. Бо я знаю й сам і від гетьмана Мазепи, що цар Московський, яко ворог непримиримий усім народам у світі, бажав би всі їх покорити під себе, зробивши і з українців своїх рабів, відобравши і знищивши всі ваші права і свободи, колись торжественно договорами й трактатами затверджені. Цар безстидно забув звичайну навіть вдячність, бо хто ж спас Московію, доведену самозванцями та непорядками до знищення? Тільки ви. Бо всьому світу відомо, що українці мали колись свою самостійну державу, а потім з'єдналися з Москвою добровільно і зробили з Москви те, чим вона єсть тепер, а самі від Москви тільки діждалися 'безстидного гніту.

Я ж обіцяю і перед цілим світом клянуся честію своєю королівською, що возстановлю землю козацьку і зроблю Україну самостійною, незалежну ні від кого в світі, про що вже підписав договір з вашим гетьманом Мазепою, а найвищі в Європі держави то потвердили».

А цар Петро собі маніфест. І треба признати по щирості хамський то був папір. Впрочім всі царські маніфести такі. Він писав, що «никогда й вь мьісляхь» не имелі обижать, разорять і порабощать вольный народь Малороссійскій». Казав навіть — повертався ж у нього язик! — «можно нелестно сказать, что ни единый народъ подъ солнцемъ не можетъ хвалиться такою легкостію и свободою, якo же нашъ народъ Малороссійскій»...

Про шведського короля писав, що буцімто він де тільки не проходив: «церкви и святилища грабилъ и делалъ ихъ конюшнями и поварнями, священослужителей тиранилъ и умерщвлялъ сосуды и утвари церковныя переделывалъ на мирскія непристойные вещи а тайны священные рубалъ, сокрушалъ и ногами попиралъ».

Отака-то вона завжди була привда царська!

А в народ пускав чутки, буцімто Мазепа в селі Дехтярі зірвав у церкві із стіни образ Божої Матері, став на нього ногами, і відрікався від своєї віри, а присягав на шведську. Звичайна чорносотенна агітація, яку бачили ми живою ще й не так давно серед московського народу.

У Глухів для вибору нового гетьмана зїхалося всього чотири полковники: зовсім «вільними голосами» були вибори з-під московських рушниць! Та все ж ще стало у старшини козацької стільки духу, що вона перше ніж приступити до вибору, просила царя потвердити всі давні права і свободи українського народу. І цар клявся, що всі права і свободи збереже. Вибраним показався старий і малоздібний стародубський полковник Скоропадський, а не молодий і талановитий ніжинській полк. Полуботок, бо, як казав цар, «з Полуботка може вийти другий Мазепа»..

А по гінці виборів блазень-цаїр зробив велике «представленіе» для народу. Серед Глухова, не маючи живого, повісив на шибеницю хоч куклу Мазепи. Потім зібрав попів і українських і поближніх своїх і під проводом архирея Прокоповича зробив таку кумедію. Убрав усіх попів і ченців у чорне і дав їм у руки чорні свічки, а катам велів гаками протягати через усе місто куклу Мазепи. Кати приволокли куклу у церкву, попи оточили її співаючи псалми, а потім почали кричати «да будет Мазепа проклят»! І обертали на куклу свої чорні свічі, а дяки та паламарі собі. Потім сам архирей (українець) узяв палицю, вдарив куклу у груди і крикнув «Анахтема»! Кати з галалаканням кинулися до кукли і поволокли гаками з церкви, а попи за нею співаючи: «Днесь Іуда оставляетъ учителя і пріемлетъ діавола».

І з того часу майже до послідніх днів по всіх церквах України возглашала ся «Анахтема» Мазепі щороку. Яка ж то ганьба над усім народом, яке систематичне плювання в лицеї І ми се все винесли... І ми не протестували...

Цар робив усе, щоб зганьбити ім'я Мазепи; він зруйнував би всі церкви навіть побудовані гетьманом, коли б не було їх так багато. А прислужники царські наввипередки скакали перед царем на задніх лапках і один перед другим старалися як би найартистичніше вилаятися, як би ще закрутисте назвати. «Не опоздалъ и преосвященный Митърополить Рязанскій Стефан Яворський оть лица всея России на одного изменика следующие стихи».

Изми мя, Боже, вошедь Россія

Оть ядовита й лютаго змія.

Его же здала адскія заклепы.

Бывшаго вождя Ивана Мазепы!

Ахь! Тяжку горесть терпить мати бідна

Утробу мою снЪдаетъ ехидна.

Кто митъ дастъ слези, яко же Рахиль?

Восплачу горько въ моемъ смутномъ дЪлЪ.

Се вторый Иродъ, исполні смертна яда,

Мазепа лютый убилъ мои чада.

Уподобися Россія Давиду.

Иже оть сына терпяще обиду.

Авесаломъ сынъ былъ неблагодарный

Подобенъ ему Мазепа товарний,

Возлюбихь его яко мати сына

Откуду убо такова измена й т. д.

А се ж українець був, отсей Яворський...

А новий гетьман, аби піддобритися цареві, 8 грудня видав універсал. Легко вже зрозуміти, який він був: царів московських ми повинні по вік вічний дякувати та молитись за них Богу за те, що «Україна, отчизна наша» стала під царями краєм багацтва і порядку. Війська московські ніколи не чинили найменчої кривди нікому, а тільки «на оборону нашу прийшли». Наш святий обов'язок — «за достоїнство монаршеє» умирати, іти безпрекословно куди цар посилає. —« гды жъ за тое маемъ царскаго Пресвітлаго Величества милостивую протекцію». Навіть ті походи безперестанні, що знищили усю Україну — навіть вони, казав універсал Скоропадського, були «без воли и ведома Его Царского Величества» — а робив їх сам Мазепа «для приватного его обогаченія»...

А Мазепа був у той час у Ромнах. Гибель Батурина зробила на старшин велике вражіння, і ляк почав заповзати у малі серця. Першим утік до царя Апостол, за ним Іван Сулима, Галатан, далі Гамалія, Кандиба, Іван Бутович і канцелярист Антонович. Всіх їх цар прийняв, обдарував, і не тільки зоставив на попередніх должностях, а ще й возвисив. За те у всякого, кого тільки підозрював у прихилності до Мазепи, хапав, мучив, а потім убивав. «Казнь сія була обнкновенная Меншикова ремесла: колесовать, четвертовать й на колі сажать. А самая легчайшая, почитавшаясь за игрушку — вешать й головн рубить». А перед казнію мучили людей лютнми муками. «Пьітка призводима била со всею аккуратностію й по Узаконенію Соборного Уложенія, сиречь степенями й по порядку: батожьем, кнутом й шиною, т. е. разженным железом, водимымь сі тихостью или медленностію по телам человеческимь, которьіе оть того ки-пели шкварились й воздимались». І навіть невідомий автор «Історії русов», хоч і не дуже прихильний до Мазепи, писав:—«Сам Спаситель сказав у Євангелії—а сі слова не мимо йдуть — що «всяка кров, пролита на землі изищеться від рода сього». То яка ж кара мусить бути за кров народу українського, пролиту починаючи від Наливайка і до сього дня за те тільки, що український нарід шукав собі волі й кращого життя на власній своїй землі, як того й кожда людина на світі хоче».

А далі — що ж... гіркість і сум. Єдиним відрадним явищем був прихід запорожського кошового Кості Гордієнка з 15 тисячами запорожців. 26 марта кошовий вітав гетьмана у Диканьці.

— Ми, військо запорожське низове, дякуємо вашу милость за те, що ви, як і подобало головному вождю українському, прийняли близько до серця долю, що спостигла наш нрай, і взялися освободити його від московського рабства. Хочемо вірно вам помогти, разом з вами будемо жертвувати і кровію і життям своїм, будемо в усім вам повинуватися.

Гетьман відповідав.

— Дякую, запорожці, за ваше довір'я до мене. Бог свідок, що віддаючися під протекцію шведського короля, я робив то не s легкомисності і не з власної користі, а з любові до рідного краю. У мене нема ні жінки ні дітей, я міг би виїхати до Польщі чи ще кудись і спокійно дожити до кінця днів моїх — але ж не міг кинути свій рідний край в руках неправидного угнетателя.

Тоді ж був підписаний і договір із королем. Король обіцяв не миритися з царем інакше, як при умові, що Україна і Запорожжя назавжди відділяються від Москви і становлять самостійну державу... Чи знаємо ж ми, як зложилася би доля України коли б військове щастя полсужило Карлу, а не Петрові?

Та так не сталося. В відсутність Гордієнка до Січі приступив полковник Яковлєв з Ґалаґаном, тим самим, що був з Мазепою. Ґалаґан присягнув козакам, що не буде нічого злого—а коли козаки повірили... «те учинилося у нас в Січі, що по присязі Галагановій і московській товариству нашому голови луплено, шию до плахи рубано вішано й інші тиранські смерті задавано, яких і за древніх мучителів не було: мертих з гробів не тільки козаків, а і ченців викопувано, голови їм відрубано, шкуру здирано і вішано»...

А 27 червня 1709 року була програна Полтавська баталія — і се був кінець не тільки автономії, а й життю України. З того часу ниви українські — житниці Росії, багацтва України—власність великоросійського народу, мова наїродна—мужицька, ім'я рідного краю—заборонений звук...

Захоплених в бою українців цар віддав на такі муки, що шведський історик Нордберг, очевидець, з содроганням про. те згадує: людям ломали кості рук і ніг, ростягали на колесах тіла, сажали на кіл... Великий був цар Петро! Має кого Росія шанувати. Але столицю Росії побудував він на кістках українських, а могутність свого народу творив на стогонах наших і прокляттях. То нехай же буде проклято імя його вовіки.

Мазепа із шведським королем по Полтавській битві мусили тікати під протекцію Турції. Цар Петро давав 300.000 талярів, суму нечувану в ті часи, аби тільки видали йому Мазепу. Але дні українського гетьмана вже були зраховані—і 22 серпня його не стало. Похований він буй в Яссах. Король супроводив гроб сам. Впереді їхали шведські трубачі, а за ними на катафалку шестеро білих коней везли труну, оббиту червоним оксамитом. По обох боках ішло козачество з голими шаблями. Перед гробом бунчужний ніс булаву, а за домовиною ішли українки, жінки тих, що стали до кінця при Мазепі, і голосили. Потім ішла вся старшина і козачество з понизеними прапорами і зброєю. Так ховали українці всю будучу долю рідного краю й рідного народу.

Що ж сказати на кінець?

Важкий сум, біль гострий обхоплює душу, коли прочитаєш сю історію поневолення свобідного народа, сю повість про послідній судорожний порив до свободи. Не удалося... І в той час як «побідителів не судять» — побіждених судять завжди. Але так як осудили Мазепу — ще мабуть ніколи ніхто не осуджував: се могло статися тільки в одвічнім краю деспотії і рабства — в Росії. Щоб 200 літ, щороку на праздниках всехристиянської любові на Великдень проклинати привселюдно ім'я національного борця устами його потомків! Щоб унизити нарід остільки, аби він празднував двухсотліття Полтавської битви, тої битви, яка наділа на нього кайдани і зробила кріпаком Москви! Щоб вирвати душу у народу і його ж синам звелів писати повні ганьби й грязі книги про Мазепу — се єдиний був край у світі — Росія. І єдиний був такий нарід, з яким можна було собі се позволити — се нарід український. Занадто потульний, занадто миролюбивий, занадто уступчивий. Умів бути героєм в епоху козачества — і мов витратив тоді увесь запас свого посвячення.

Та невже ж і справді не зосталося у нас нічого з пошани до свого національного достоїнства?