Реферат на тему

Кирило-Мефодіївське товариство в українській діаспорній історіографії

Праці М.П. Драгоманова поклали початок науковому дослідженню Кирило-Мефодіївського товариства й започаткували його наукову історіографію. Обмеженість джерельної бази не дала Драгоманову всебічно дослідити історію та ідеологію кирило-мефодіївців. Однак завдяки Драгоманову інтерес до товариства й до українського суспільно-політичного руху взагалі дуже посилився. Разом з тим, М.П. Драгоманов дав початок формуванню української національної історіографії Кирило-Мефодіївського товариства.

Зацікавленість історією Кирило-Мефодіївського товариства виявляється і в праці іншого українського вченого-емігранта, історика й публіциста Ф. К. Вовка (Сірка). У 1879 р. в журналі «Громада» була надрукована його стаття «Т. Г. Шевченко і його думки про громадське життя». Ф. К. Вовк відзначав демократизм прагнень кирило-мефодіївців, указував на їх ідеологічний зв`язок з декабристами [30]. Звичайно, хоча й М. П. Драгоманов, і Ф. К. Вовк і були емігрантами з України, проте свої українські твори вони писали саме для українців, що мешкали в межах Росії та Австро-Угорщини, їх твори не є діаспорна історіографія, оскільки сама українська діаспора ще не сформувалася. Процес створення української діаспори значно активізувався наприкінці XIX ст. і продовжувався в наступні часи. Вихідці із Західної України здебільшого виїжджали в країни Північної та Південної Америки й створювали там свої національні осередки, відтворюючи на чужих землях елементи своєї Батьківщини. Серед найпотрібніших речей у торбинках українських переселенців можна було знайти й «Кобзар» Шевченка, й інші українські книжки, хоча здебільшого перші емігранти походили з неписьменного селянства. Напередодні Першої світової війни в країнах Америки вже існувала численна українська діаспора, яка створювала українські культурно-просвітні заклади й підтримувала зв`язки з Україною. Переддень та хід Першої світової війни підніс українське питання до міжнародного масштабу, коли воно було перетворене на один з елементів протиборства двох військово-політичних блоків. Слід зауважити, що найбільш активно український національний рух у власних інтересах використовував Німецький блок, і це й зрозуміло, бо переважна частина України перебувала під російським ярмом, а Росія була одним з найголовніших ворогів Німецького блоку. Берлінський та Віденський уряди всіляко заохочували підсилення антиросійської пропаганди в українському суспільстві. З цією метою була видана велика кількість різноманітної літератури, переважно агітаційного характеру, де висвітлювалося пригнічене становище України під владою Російської імперії та споконвічна боротьба українського народу за своє визволення. Дуже популярними були видання найрізноманітніших біографічних нарисів про Т. Шевченка. Одним з найважливіших чинників політичної боротьби за національне визволення українців було Кирило-Мефодіївське братство. Серед видань такого характеру можна назвати роботу Володимира Дорошенка – члена Союзу визволення України – видану у Відні в 1916 р. «Українство в Росії. Новіші часи» [7, с. 8 - 10]. Ця праця містить досить великий розгляд діяльності «Кирило-Методіівського брацтва», яке зробило перший крок до «самостійної державности українського народу». Активну видавничу діяльність українська еміграція проводила не лише в країнах Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина та Болгарія), але й у нейтральних країнах. Наприклад, у роботі одного з провідних діячів української соціал-демократії В. Левитського «Царська Росія і українське питання», що вийшла в Женеві в 1917 р. українською та російською мовами, Кирило-Мефодіївське братство постає як інтелігентський гурток, що виступав за визволення та об`єднання всіх слов`янських народів. Ідеологія кирило-мефодіївців – це найвищий розвиток «української політичної думки XIX ст.». Серед найвидатніших братчиків названо Костомарова, Куліша й Шевченка. Цікаво, що ця книжка вийшла за підтримки української соціал-демократії Канади, яка в цей час воювала з країнами Німецького блоку [21, с. 65]. Взагалі, українці Канади та США вже в перші десятиріччя XX ст. утворили мережу культурно-просвітницьких організацій. У цих країнах активно розвивалася українська видавнича діяльність. Так, у 1919 р. у Скрентоні (США) був виданий український переклад книги російського критика й публіциста Володимира Краніхфельда «Тарас Шевченко. Співак України», де коротко подано діяльність Кирило-Мефодіївського братства та його програму. У 1920 р. у Вінніпезі (Канада) була видана «Історія України-Руси» Олександра Барвінського. Ця невеличка брошурка давала популярний виклад історії України, у якому побіжно згадувалося й «Братство св. Кирила і Методія»[ 19, с. 10-11;4,с. 101]. Треба зауважити, що в перші повоєнні роки унаслідок революційних подій на Україні за кордоном опинилася значна кількість представників української інтелігенції. Це були відомі політики, науковці, літератори: М. Грушевський (повернувся в Україну в 1924 р.), В. Винниченко, Д. Дорошенко, С. Петлюра та багато інших. У Європі найбільшими осередками освіченого українства стали Відень, Прага, Берлін, Париж та багато інших міст. Особливою увагою треба відзначити діяльність Українського вільного університету, що діяв з 1921 р. у Відні, потім у Празі (пізніше в Мюнхені). Над його створенням довгий час клопотався М. Грушевський. Першим ректором УВУ став історик і літературознавець Олександр Колесса. Дуже часто зарубіжні українські видання були продовженням праць, розпочатих в Україні. До таких творів можна віднести роботу видатного шевченкознавця Богдана Лепкого «Про життя і твори Тараса Шевченка» (1919). Як і в інших великих біографіях Шевченка, значну увагу Б. Лепкий приділяє Кирило-Мефодіївському братству. Саме братство –це «гурток молодих ентузіастів, романтиків, людей, що хотіли щось гарного й доброго робити». Членами братства Б. Лепкий називає 12 осіб (Костомаров, Гулак, Білозерський, Навроцький, Маркевич, Пильчиков, Посяда, Андрузький, Савич, Тулуб, а також Куліш і Шевченко). Уперше цю дюжину назвав у 1900 р. М. І. Стороженко у своїй роботі «Памяти Николая Ивановича Гулака» (тих же осіб, крім Тулуба, називав у своїй біографії Шевченка О. Я. Кониський у 1898 р.). Ця дванадцятка в цілому є традиційна для всієї подальшої історіографії Кирило-Мефодіївського товариства. Загалом Б. Лепкий відзначає миролюбивий характер братства [22, с. 69 - 83].

У друкарнях Німеччини виходили у світ книги українських дослідників, які працювали в Радянській Україні: Сергія Єфремова «Історія українського письменства» (Лейпциг), Андрія Річицького «Тарас Шевченко в світлі епохи» (Берлін) тощо. У книгах С. Єфремова і А. Річицького йдеться, зокрема, про Кирило-Мефодіївське братство. У С. Єфремова (тут треба зауважити, що ця книга писалася в буремні революційні роки) можна чітко побачити образ революціонерів-братчиків, які «зважились викликати на герць сучасну систему темного деспотизму». Саме братство включило в себе «близько сотні членів». Цікаво, що більшовик А. Річицький не бачить революційності в братстві, яке, найімовірніше, не мало певної організації. Правда, революціонер Шевченко тут був певною противагою «гуртку вчених мрійників» [15, с. 362 - 363; 29, с. 71-93]. Не зважаючи на те, що книга А. Річицького здобула прихильність радянського парткерівництва, а сам він був більшовиком, пізніше і С. Єфремов, і А. Річицький, і багато-багато інших науковців були знищені в горнилі сталінських репресій.

Відзначимо, що коли українські емігранти часів М. Драгоманова писали українські твори лише для громадян двох імперій, під владою яких перебувала Україна, то емігранти перших десятиліть XX ст. працювали не лише на мешканців етнічної України, але вже й на велику українську діаспору в країнах Америки та Європи.

У міжвоєнний період в зарубіжній українській історіографії Кирило-Мефодіївського товариства особливо треба відзначати праці Дмитра Дорошенка. Д. І. Дорошенко видатний український науковий і політичний діяч. Він входив до Центральної ради, за часів гетьмана Скоропадського очолював МЗС, з 1919 р. на еміграції. Хоча в науковій спадщині Д. Дорошенка ми не знайдемо жодного дослідження власне Кирило-Мефодіївського товариства, але історик завжди цікавився цією проблемою й звертався до неї неодноразово в багатьох працях. Так, історія товариства розглядається в книжках «П. О. Куліш. Його життя й літературно-громадська діяльність» (1918) і «М. І. Костомаров. Його громадська й літературно-наукова діяльність» (1920). Обидві книжки вийшли в Києві, причому остання, коли Д. Дорошенко вже залишив межі України. У цих творах (особливо в книзі про Костомарова) історик дуже докладно подає розгляд діяльності Кирило-Мефодіївського братства, виникнення його ідеології. Він виділяє три основних джерела походження: ідей кирило-мефодіївців: 1) декабризм; 2) польський національний рух; 3) панславізм. Для Дорошенка, як і для багатьох інших українських істориків, Кирило-Мефодіївське братство – це «гурт молодих народолюбців українських», до якого Куліш і Шевченко формально не належали, хоча й були близькими до нього.

У 1920-30-х рр. Д. Дорошенко працював на історичних кафедрах українських вищих навчальних закладів у Відні, Празі, Мюнхені, Берліні, Варшаві. З 1945 і до своєї смерті в 1951 р. Д. Дорошенко очолював Українську вільну академію наук (УВАН). Д. Дорошенко дуже багато зробив для розвитку української зарубіжної історичної науки. Його перу належить одна з кращих «Історій України» – «Нарис історії України», виданий у Варшаві в 1932 - 1933рр. Цікаво, що, подаючи тут історію Кирило-Мефодіївського братства, Д. Дорошенко вже включає до нього Куліша й Шевченка. Саме воно «не встигло вийти з підготовчої стадії, не встигло ще розвинути якоїсь практичної роботи», як було ліквідоване. Але його ідеї «зазначили головні напрямні лінії українського національного відродження» [8]. Наукова спадщина Д. Дорошенка дуже велика. Його твори були популярні серед українців усього світу. Кирило-Мефодіївське товариство розглядається крізь призму біографії Великого Кобзаря в роботі видатного українського історика-шевченкознавця П. І. Зайцева. Як і Д. І. Дорошенко, Павло Зайцев у добу визвольних змагань українського народу сполучав наукову діяльність з політичною, що не завадило йому активно видавати свої історичні праці, переважно присвячені Шевченку та його сучасникам. У 1918 р. в журналі «Наше минуле» № 1 у Києві була надрукована стаття П. І. Зайцева «Книги битія». як документ і твір». Автор уважно досліджує одне з найважливіших джерел з історії Кирило-Мефодіївського товариства «Книгу буття українського народу». Зайцев зауважує, що довгий час історики дивилися на товариство, «яко зтоваришення якихсь «борців за мрії», наївних юнаків - ідеалістів, в роботі яких не було нічого революційного» [17]. Затвердженню таких поглядів сприяли і брак джерел, і перекручування фактів самими братчиками, які не тільки звужували програму діяльності товариства, а інколи навіть заперечували його існування (наприклад, Костомаров, Куліш). Видобуття секретних матеріалів з архівів III відділення дозволило побачити в членах Кирило-Мефодіївського товариства «наших перших революціонерів-демократів», які протиставили самодержавній російській тирани «свободу віри, вільну конфедерацію народних республік і право кожної нації на незалежне порядкування своєю долею і культурою» [17]. Таким чином, згідно із Зайцевим, Кирило-Мефодіївське товариство постає як організація українських революціонерів-демократів, які прагнуть політичної незалежності України. Такий погляд цілком відповідав умовам часу; коли діячі Центральної ради, обґрунтовуючи право української нації на власну державність історичними прикладами, вважали себе продовжувачами святої справи кирило-мефодіївдів щодо визволення України.

Досліджуючи «Книгу буття українського народу». Зайцев зазначає, що її автором слід визнати М. І. Костомарова. Зайцев погоджується зі львівським професором В. Г. Щуратом про великий вплив на автора «Книги буття» польської революційної літератури (зокрема, творів А. Міцкевича), але твір Костомарова є цілковито оригінальний і містить першу програму політичної самостійності України.

З 1921 р. П. Зайцев жив у Польщі (помер у Німеччині в 1965 р.). Він активно працював над виданням повного зібрання творів Т. Шевченка та найдокладнішої біографії про нього. «Життя Тараса Шевченка» П. Зайцева було надруковане в 1939 р. у Львові, але розійтися ця книга не встигла, Львів був захоплений Червоною Армією й весь наклад книги – результат довголітньої й сумлінної праці історика – за наказом радянського керівництва був знищений, уціліло лише декілька екземплярів. Після довгих років поневірянь ця книга нарешті була видана в 1955 р. П. Зайцев дуже докладно й цікаво показав діяльність Кирило-Мефодіївського братства й участь у ньому Шевченка. Белетризована форма викладу прикрашає цей твір. Подано також пильний аналіз ідеології братчиків [17, с. 22,28 - 34; 18, с. 149 - 196.].

Напередодні Другої світової війни майже всі українські етнічні землі були об`єднані в межах Радянського Союзу. Це мало велике позитивне значення для України. Нарешті справдилося віковічне прагнення українських земель до возз`єднання. Водночас Західна Україна відчула на собі тягар радянського режиму; репресії, колективізація, пригнічення особистості тоталітарною системою тощо. Оскільки майже вся континентальна Європа була поділена між двома новоутвореними імперіями – Червоною та Коричневою, – вільне українське слово можна було почути лише з-за океану.

У 1941 р. вибухнула Велика Вітчизняна війна. З перших же її днів ім`я Шевченка перетворилося на могутній засіб пропаганди, причому як радянської, так і антирадянської. Нацистський уряд так і не зважився використати український націоналістичний рух для спільної боротьби з Радянським Союзом, бо ніколи не розглядав Україну як окрему державу. Україна цікавила уряд Гітлера як колонія, що постачала сировину, продовольство, дешеву робочу силу. Проводити культурну роботу серед унтерменшів-«недолюдків» уважалось безглуздим і шкідливим. Проте незважаючи на це, на землях третього рейху час від часу виходила українська книжкова продукція, здебільшого вона мала антирадянське спрямування. До такого типу книжок можна віднести кишенькову «Історію України» М. Антоновича, що вийшла в Празі 1942 р. тиражем 3 300 примірників. Незважаючи на малий обсяг – 90 сторінок, – книжка містить докладний аналіз діяльності Кирило-Мефодіївського братства. Шевченко виступає в ній поборником спільної боротьби українців і поляків за визволення. «Цей заклик випливав з диктованої потребами хвилини тактики». (Заклики до спільної боротьби українців і поляків за визволення, нехай і в минулому, нехай і в історичному дослідженні, могли спричинити для автора таких рядків украй небезпечні наслідки). Великий Кобзар подасться як передвісник «політичної програми модерного націоналізму». «Честь заснування формального товариства з гуртка знайомих у Києві, які випадково і непримушено сходились то у одного, то у другого, належить Миколі Гулакові (1846). Зі своїх університетських студій у Дорпаті виніс він знання німецьких студентських порядків і замилування до організаційного життя. Саме Кирило-Методіївське братство являло собою передовсім релігійно-філософську, а не політичну організацію. Але згадувати його доводиться, бо в ньому вперше на Україні проявився принцип суверенности народу... ...У українців являвся їх месіянізм наслідком слабости свіжого патріотизму і неспроможности бачити самоціль лише у власнім народі. Тільки зв`язуючи свій націоналізм з універсалістичною програмою, могли Кирило-Методіївці надати йому атракційної сили. Українці занадто довго звикали думати категоріями понаднаціональної держави... Неспроможність ідейно вирвати свій нарід з обов`язкового зв`язку з іншими рівнялась нездібности до кінця засвоїти засаду суверенности народу. І-то, що «Книги Битія» представляють собою серед писань братчиків по політичному радикалізмові, поруч з поезіями Шевченка, виїмкове явище. Інші проекти не йшли так далеко: Білозерський, наприклад, вважав самостійну Україну неможливістю – вона буде негайно роздавлена сильнішими сусідами...

Нездібність Товариства з його високими етично-релігійними засадами... вплинути на настрої широких мас була занадто очевидна... Але ідейний поворот уже стався, і ціль праці для свого народу витісняє в ділах слідуючого покоління української інтелігенції щораз більше давню ціль служби державі». Цей досить великий уривок наочно показує ставлення М. Антоновича до Кирило-Мефодіївського братства. Автор залишається відданим істориком (навіть з ризиком для себе). Але якщо в цьому випадку в душевному протиборстві історик - пропагандист переміг саме історик, то в наступному творі маємо безсумнівну перемогу пропагандиста. Мається на увазі ще одна кишенькова книжечка «Нарис історії України», що була видана 1943 р. у Берліні. Загальний сенс; книги – споконвічна боротьба України за волю. «Кирило-Методіївське Братство – таємне політичне товариство, яке мало своєю метою визволення України, як окремої самостійної держави, та утворення конфедеративного союзу слов`янських національних держав з центром у Києві, на республіканських засадак». Костомаров, і особливо революціонер-Шевченко, вказали шлях до національного й соціального визволення України. Подібні кишенькові книжки були дуже популярними серед українського націоналістичного підпілля. Обидві книги, хоча й видані за межами України, були розраховані саме на читача-українця й виконували певну інформаційно-агітаційну роботу. Про це свідчать і великі кількатисячні наклади цих книг. До такого типу книжок можна віднести й «Історію України» Д. Дорошенка, видану в Кракові – Львові 1942 р., де також йдеться про кирило-мефодіївців, які «мріяли про визволення не тільки свого українського народу, але й братніх слов`янських народів» [3, с. 37 - 47; 26, с. 96 - 97; 8, с. 201-202].

Визволення України радянськими військами від німецько-фашистських загарбників у 1943 - 1944 рр. спричинило нову хвилю еміграції українців, які мали підстави побоюватися повернення радянської влади, на Захід. Серед таких було дуже багато представників української інтелігенції, зокрема історики: О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко, В. Міяковський (усі троє були радянськими науковцями), В. Кубійович та інші. Особливий внесок в історіографію Кирило-Мефодіївського товариства зробив Володимир Міяковський. Його творчий доробок містить більше десятка праць, присвячених виключно товариству чи його окремим діячам. У 1920-х рр. В. Міяковський активно видавав статті про кирило-мефодіївців. Вік зробив дуже багато для висвітлення фактичної діяльності товариства, дав аналіз ролі його окремих членів. Заарештованому у зв`язку з «процесом СВУ», В. Міяковському все ж таки пощастило вціліти у вирі сталінських репресій над українською інтелігенцією. Отже, В. Міяковський мав усі підстави не відчувати особливих симпатій до радянського ладу. У 1946 р. радянська ідеологічна машина видавала на-гора пропагандистські твори на честь столітнього ювілею Кирило-Мефодіївського товариства. 1946 р. проголошувався втіленням мрій р.1846. Завдяки Радянському Союзу відбулося визволення України та інших слов`янських держав від чужоземного ярма,, в усіх визволених країнах встановлено республіканський лад. Звичайно, проти такої ідеологічної лавини голос В. Міяковського був краплею в морі. Але він прозвучав. Перебуваючи в Німеччині (у зоні окупації союзників), В. Міяковський пише статті, присвячені 100-річчю Кирило-Мефодіївського братства. У них історик особливо наголошує, що кирило-мефодіївці активізували процес українського національного відродження. У цих статтях яскраво проглядає надія й віра в те, що колись «встане Україна зі своєї могили». В. Міяковський продовжував працювати над дослідженням Кирило-Мефодіївського товариства протягом усього життя. Особливо цікава одна з його останніх робіт написана на початку 1960-х рр. «Шевченко в колі кирило-методіївців». В. Міяковський відзначає, що братство «виникло на тлі загальноєвропейських рухів» і мало безперечний зв`язок з українським, російським і польським рухом. Інтерес саме до цього товариства «підносився ще й тим, що в ньому брав участь ряд найвидатніших людей того часу – письменників і вчених, таких як Шевченко, Костомаров, Куліш, що згодом стали відомими і поза межами своєї батьківщини,

«Кирило-методіївське Братство ліквідовано на самих печатках свого формування і діяльності. Ми не знаємо точно дати фактичного початку його праці. Припускають..:, що діяльність Братства тривала рік-1,5 року. За цей час братчики не встигли здійснити ні одного зі своїх намірів, ...не встигли також організаційно і ідеологічно оформитись...

Не зважаючи на це, відомості про саме Братство одразу ж почали ширитися у суспільстві і викликати інтерес до його ідейного напрямку» [23]. В. Міяковський визнавав членами братства традиційних одинадцять осіб (крім Пильчикова), хоча й зазначав, що «було велике коло близьких до них людей, з яких ідейно можна зарахувати до останньої основної групи, таких, як учителі Дм. Пильчиков або П. Чуйкевич» [23]. В ідеології братчиків В. Міяковський виділяє три найголовніших питання: 1) слов`янське; 2) соціальне; 3) політичне. «Усі тенденції Братства в усіх напрямах побудовані були на засадах християнської, євангельської етики. І це було характерним і притаманним для всіх учасників Братства, не виключаючи і Шевченка» [23].

Слушною думкою є твердження, що український месіанізм є явище виняткове й зустрічається лише в «Книзі буття українського народу» й більше в жодному з документів. Цей феномен В. Міяковський схильний пояснювати як «літературну ремінісценцію» твору Адама Міцкевича «Книга народу польського і польського пілігримства».

Багато нового В. Міяковський приніс в підході до витоків ідеології братства. Так, він звернув увагу на те, що Костомаров походив з місцевості, де часто перебував К. Ф. Рилєєв. Недарма при обшуку в кімнаті Костомарова знайшли стару газету з повідомленням про страту декабристів. В. Міяковський висловив припущення, що розповіді про виступ декабристів, один з яких часто бував на Острогожчині (батьківщина Костомарова), могли запасти в душу малому Костомарову ще в дитинстві. Але якщо це припущення довести точно неможливо, то твердження про те, що братчики (Білозерський, Гулак, Навроцький) підтримували стосунки з Софією Капніст-Скалон, яка мала тісні зв`язки з декабристами, не підлягає сумніву. До речі, ця жінка є дочка відомого письменника й українського автономіста Василя Капніста. З її братом Олексієм Капністом познайомився Шевченко в Яготині, у маєтку Рєпніних. Дуже докладно В. Міяковський висвітлює зв`язки братчиків з поляками, правда, у цьому викладі він слідує в основному за видатним істориком і літературознавцем В. Щуратом.

В. Міяковський не розподіляє кирило-мефодіївців на «два крила», як це робила радянська історіографія. Він пише, що навіть Костомаров (якого радянські історики затаврували «буржуазним лібералом і націоналістом»), «як і Шевченко мислив тоді вільну Україну «без царя і пана», але відсутність у нього Шевченкової прямолінійности, твердости і щирости робила його нестійким на цих позиціях» [23]. В. Міяковський і надалі продовжував слідкувати за розвитком історіографії Кирило-Мефодіївського товариства. Так, у 1963 р. він відгукнувся рецензією на книгу радянського історика П. А. Зайончковського «Кирилло~Мефодиевское общество 1846 - 1847», де зробив ряд слушних зауважень [24, с. 83 - 89, 90 -92, 93 - 105, 132 - 155; 23, с. 85 - 96].

Цікавим є ще одне видання, що вийшло в соту річницю діяльності Кирило-Мефодіївського товариства (1946) у Мюнхені. Це велика книга Романа Млиновецького «Історія українського народу. (Нариси з політичної історії)». Загалом погляди Р. Млиновецького на товариство традиційні, однак він категорично відокремлює Шевченка від кирило-мефодіївців, бо Кобзар «кипів ненавистю до москалів» і його обурювала «ідея поєднання з москалями», яку проповідував Костомаров. Отже, Костомаров і Шевченко представляли дві течії українського національного відродження: Шевченко – українську, а Костомаров – українофільську [25, с. 363 - 365].

Безумовно, пов`язане з сотою річницею Кирило-Мефодіївського товариства й видання в 1947 р. у Парижі видатним істориком, членом НТШ Ільком Борщаком «Книги буття українського народу» з вступною статтею про Костомарова [6].

Після закінчення Другої світової війни стрімко набрала обертів «холодна війна». Уникаючи відкритих збройних конфліктів, вона виявлялася в протистоянні двох систем, двох ідеологій. Населення західних країн постійно залякувалося «комуністичною загрозою», у країнах соцтабору можна було почути про «агресивні плани буржуазних імперіалістів». Протистояння двох ідеологій знайшло своє відображення і в історіографії. Основна маса українських зарубіжних видань припадає на 1950 - 1970-ті рр. – розпал «холодної війни».

У 1951 р, в радянському й світовому прокаті з`явилася стрічка «Тарас Шевченко». Ідеологічний підтекст цього кольорового широкоформатного фільму був зрозумілий – «боротьба за Шевченка». Робота над картиною тривала з 1948 по 1951 р. і знаходилась під пильним наглядом ЦК КП(б)У. Роль Шевченка у фільмі геніально виконав Сергій Бондарчук. Серед інших епізодів картини особливу увагу привертає участь Шевченка в одному зі зборів кирило-мефодіївців. Тут чітко проявляють себе і «революційний демократ Шевченко», і «буржуазний націоналіст Куліш», і «нерішучий ліберал Костомаров». Яскраво відображено протистояння «двох крил» у товаристві. У цілому радянська критика сприйняла цей фільм схвально, і, кажуть, що він сподобався навіть самому Сталіну. Відповідь була за українською діаспорою. І вона не забарилася. У 1952 р. в українській газеті «Свобода» (США) з`явилась стаття Петра Одарченка «Радянський кінофільм про Шевченка». Віддаючи належне таланту С. Бондарчука, П. Одарченко зосереджує весь вогонь критики на самому фільмі. Він доречно зауважує про спотворення постатей Костомарова і, особливо, Куліша. Шевченко у фільмі виглядає не як український патріот, а скоріше як прихильник «єдиної неподільної Росії». Звичайно, стаття є неприкритим вираженням антирадянської ідеології. Тому й висновок закономірний: «Радянський кінофільм про Шевченка – це символ російсько-більшовицького поневолення України... Брудний чобіт російського більшовика наступив на горло українському народові... Енкаведистський жандарм... нищить нашу культуру, нищить наш народ... Але не затерти більшовицьким російським імперіалістам великого Шевченка!» [27, с. 253 - 257].

У 1950-х рр. «боротьба за Шевченка» розгорілась з новою силою й досягла апогею в Шевченкові роковини на початку 1960-х. Не останнє місце в цій «боротьбі» займало й Кирило-Мефодіївське братство.

У 1960 р. побачила світ книга Р. Задеснянського «Апостол української національної революції». Ця велика біографічна розвідка про Шевченка, яких тоді багато видавалося по обидва боки океану, містила великий розділ «Шевченко і Кирило-Методієвське Брацтво». Погляди на саме братство й роль у ньому Шевченка тут дуже відрізняються від інших книг. Ця робота одночасно б`є і по радянській, і по діаспорній історіографи. Так, Р. Задеснянський категорично відмовляється називати об`єднання кирило-мефодіївців «Кирило-Мефодіївським братством», назвою, яка була прийнята в діаспорній українській історіографії. Він пише: «Ніде це «Общєство» не звалося «Кирило- Методієвським Брацтвом». Саме товариство автор уважає «оформленою організацією». Історик запекло доводить, що Шевченко ні в якому разі не міг входити до цього «Общєства», бо ідеологія кирило-мефодіївців – «провінціяльний патріотизм», який не міг зашкодити Росії й вів тільки до її посилення, «пропагував... збільшення створеної москалями держави і не обіцяв ані одній неслов`янській землі добровільного звільнення!» Р. Задеснянський зазначає, що, «коли б ми прийняли, що Шевченко був членом того «Славянскаво Общєства», ...то ми мусіли тоді перекреслити все написане Шевченком у «Кобзарі» з «Заповітом» включно, мусіли прийняти за правильне неймовірне припущення, що Шевченко зрікся самостійницьких поглядів, перестав ставитись вороже до Московщини...» [16, с. 179]. Питанню, чи належав Шевченко до товариства, чи не належав, автор надає надзвичайної політичної ваги. Шевченко в інтерпретації Р. Задеснянського «український націоналіст і революціонер», який «ненавидів москвинів і намагався розбудити національну свідомість і ненависть до москвинів». Безумовно, поет знав про товариство, але не міг увійти до нього через велику «ідеологічну прірву» між ним і кирило-мефодіївцями. Твердження Р. Задеснянського про те, що братчики, серед яких був і Шевченко, заклали початок політичному прагненню до незалежної України, підриває наріжний камінь національної української історіографії. Цікаво, що менше ніж за десять років було зроблено чотири перевидання цієї книги [16, с. 178 - 202]. Концепція Кирило-Мефодіївського товариства Р. Задеснянського дуже подібна до поглядів Р. Млиновецького, в обох – це нелегальна українофільська організація, яка насправді мала промосковську орієнтацію й виступала за посилення Російської імперії. І тут, і там Шевченко – «ворог москалів», і тому не міг вступити до товариства за ідеологічними переконаннями. Впадає також в око, що книги Р. Млиновецького й Р. Задеснянського послідовно виходили в Мюнхені, а за прізвищами «Р. Млиновецький» та «Р. Задеснянський» може переховуватися одна й та сама особа.

Книга Р. Задеснянського в діаспорній історіографії – це явище виняткове. В усіх інших працях про Шевченка, зокрема в роботі видатного письменника й літературознавця Василя Барки, Великий Кобзар безумовно належить до Кирило-Мефодіївського братства і є його натхненник [5, с. 64].

Історію Кирило-Мефодіївського товариства не обходять увагою видатні історики Дмитро Чижевський та Наталія Полонська-Василенко. Якщо для Д.Чижевського – це «романтично-християнське» товариство, то Н. Полонська-Василенко вбачає в ньому велику політичну програму. Називаючи Членів братства. жінка-історик також називає серед братчиків студента Л. Загурського, правда, до прізвища М. Гулака вона додає недоречне «Артемовський», очевидно плутаючи його з письменником. Цікаво, що Н. Полонська-Василенко – єдиний діаспорний історик, яка згадала про розподіл кирило-мефодіївців на лібералів (Костомаров, Куліш) і революціонерів (Шевченко, Гулак, Савич), Це що, рецидив радянського минулого? [31, с, 398 - 399; 28, с.ЗОб - 308]. Цікаво, що в своїй статті про Кирило-Мефодіївське братство, поданій до Енциклопедії українознавства, що вийшла в 1949 р., Н. Полонська-Василенко дотримується класичної схеми: 12 братчиків, не відзначено розходжень між ними [13, с. 470]. Загалом діаспорні історики не проводили розподіл товариства, хоча інколи й зазначали розбіжності між братчиками. Так, Іван Кошелівець відзначав ліберально-поміркований реформізм Костомарова й революційні заклики Шевченка [ 14, с. 1031 -1032].

Поступово, починаючи з 1960-х рр., українська діаспорна історіографія починає переходити на англійську мову. Це було пов`язане в першу чергу з тим, що найпотужніша українська діаспора мешкала в англомовних країнах (США, Канада, Австралія), нове покоління, народжене поза межами України, швидко англонізувалося, до того ж англійська мова дозволяла розповсюджувати свої думки у всьому світі, а україномовна читацька аудиторія поступово зменшувалася, до радянської ж України діаспорні видання практично не доходили. У 1970 - 1980-х рр. зарубіжні українські історики все більше Використовують англійську мову. Англійською мовою пишуть Юрій Луцький, Іван Лисяк-Рудницький, Орест Субтельний, Роман Шпорлюк, Зенон Когут, Павло Магочий, Тарас Гунчак та багато-багаго інших. Хоча українська мова й продовжує вживатися в науковій літературі. Нею виходить більшість статей в «Українському історику». Історія Кирило-Мефодіївського братства продовжує цікавити діаспорних науковців [1, с. 235 - 237; 2, с. 203 - 204; 20]. Однак наприкінці 1980-х рр. відбувається ренесанс української мови в діаспорі, і пов`язаний він насамперед з революційними перетвореннями в Україні та проголошенням її незалежності. Українські діаспорні історики, які нарешті отримали змогу дійти до українського читача, починають плідно працювати на ниві нової хвилі українського національного відродження. На даний момент можна сказати, що сучасна українська пострадянська історична наука фактично сприйняла ідейне підґрунтя діаспорної історіографії як продовжувачки національної української історіографії, сформованої ще М. С. Грушевським. Отже, відбулося певне злиття української пострадянської та української діаспорної історичних наук. Попри все, ренесанс україномовної діяльності діаспорних істориків е явище тимчасове, і в майбутньому слід передбачати згортання такої діяльності, що обумовлене все більшим зменшенням носіїв української мови в діаспорі.

Література

1. Антонович М, [Рец,] // Укр. історик. - 1985. - Рік 22 (85 - 88). - Рец. на кн.: Сергієнко Г.Я. Т.Г. Шевченко і Кирйло-Мефодїївське товариство. - К.: Наук, думка, 1983.

2. Антонович М. [Рец.] // Укр. історик. - 1988. - Рік 25 (97.- 100). - Рец. на кн.: Сергієнко Г.Я. Шевченко і Київ. Історико-біографічний нарис. -К.: Дніпро, 1987.

3. Антонович М. Історії України. - Прага, 1942.

4. Барвінський О. Історія України-Руси. - Вінніпег, 1920.

5. Барка В. Правда Кобзаря.-Нью-Йорк, 1961.

6. Борщак І. Книги битія українського народу. - Париж, 1947.

7. Дорошенко В. Українство в Росії. Новіші часи. - Відень, 1916.

8. Дорошенко Д. Історії України. - Краків; Л., 1942.

9. Дорошенко Д. М.І. Костомаров. Його громадська й літературно-наукова діяльність, - К., 1920.

10. Дорошенко Д. Нарис історії України: В 2 т. - К., 1992. -Т.2.

11. Дорошенко Д. П.О. Куліш. Його життя й літературно-громадська діяльність. -К.,1918.

12. Драг»ІановМД. Лі І^ратурно-пуйиііщстичні твори у двох томах,-К., 1969.-Т.2.

13. Енциклопедія українознавства: В 11 т. - К., 1995. - Т.2.

14. Енциклопедія українознавства: В 3 т. — Л., 1994.

15. Єфремов С. Історія українського письменства. - К.,1995.

16. Задеснянський Р. Апостол українсьшї національної революції. -Мюнхен, 1969.

17. Зайцев П. «Книги битія», як документ і твір //Наше минуле. -1918. -№ 1.

18. Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. - К., 1994.

19. Краніхфельд В. Тарас Шевченко. Співак України. -Скрентон, 1919.

20. Крашенінніков С. Київ Шевченмзвих часів. - Нью-Йорк; Париж; Сідней: Торонто, 1956.

21. Левинский В. Царская Россия й украинский вопрос. - Женева, 1917.

22. Лепкий Б. Про житгя і твори Тараса Шевченка. - К.,1994.

23. Міяковський В. Книга про Кирило-Методіївське братство // Сучасність. -Мюнхен, 1963. - № 3(27). Березень.

24. Міяковський В. Надруковане й забуте. Громадські рухи дев"ятнадцятого сторіччя. Новітня українська література.- Нью-Йорк, 1984.

25. Млиновецький Р. Історія українського народу. (Нариси з політичної історії). -Мюнхен, 1953.

26. Нарис історії України. - Берлін, 1943.

27. Одарчснко П. Видатні українські діячі. Статті. -К.,1999.

28. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. - К., 1992. - Т.2.

29. Річицький А. Тарас Шевченко в світлі епохи. (Публіцистична розвідка). - X.; Берлін; Нью-Йорк, 1923.