Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Політична та громадська діяльність Михайла Грушевського

План

1. Життєвий шлях Михайла Грушевського.

2. Політика України.

3. Центральна Рада на шляху боротьби.

4. Формування української народності.

5. Ув’язнення Грушевського.

6. М.Грушевський стає президентом.

7. Загибель М.С.Грушевського.

8. Історіографічні погляди політичного діяча.

М.С.Грушевський народився 17 вересня (за ст. стилем) 1866 р. у Холмі (нині – Республіка Польща ) в сім'ї вчителя.

Український буржуазний історик, один з головних лідерів українського буржуазно-націоналістичного руху. В 1890 р. закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. На формування політичних і наукових поглядів Грушевського великий вплив мала ідеалістична, націоналістична концепція В.Б.Антоновича. В 1894 р. очолив кафедру всесвітньої історії Львівського університету, де читав курс історії України. З 1897 – голова Наукового товариства імені Шевченка, редактор „Записок” товариства. На початку громадсько-політичної діяльності Грушевськго – активний член київської „Громади”, 1899 – один з організаторів національно-демократичної партії в Галичині. Під час революції в Росії 1905-1907 рр. засуджував революційні селянські повстання, виступав за буржуазну автономію України. з 1908 р., після переїзду в Київ, увійшов до керівництва Товариства українських поступовців. У роки І світової війни – прибічник німецької орієнтації.

В березні 1917 року примкнув до Української партії соціалістів – революціонерів і очолив буржуазно-націоналістичну Центральну раду, яка в жовтні 1917 р. стала на шлях відкритої боротьби проти влади Рад, закликала на Україну німецьких інтервентів. На початку 1919 р. емігрував до Австрії. Створив у Відні український соціологічний інститут – ідеологічний центр української контрреволюційної інтеграції. Остаточна поразка націоналістичної контрреволюції змусила Грушевського перейти на позиції зміновіхівства. Після кількох звернень до Українського Радянського уряду, в яких Грушевський засуджував свою контрреволюційну діяльність, ВУЦВК 1924 був обраний академіком АН СРСР. З 1930 р. працював у Москві. Грушевський вперше в українській буржуазній історіографії створив зведену працю з історії України до середини 17 ст. Його головні історичні праці: „Історія України - Руси” (т. 1 – 10 в 13 кн., 1898 – 1936; в ній використав великий документальний матеріал, виявлений в архівах Росії, Швеції, Польщі та ін. країн), „Нарис історії українського народу” (1904), „Ілюстрована історія України” (1911), „Початки громадянства” (1921), „Історія української літератури” (т. 1-5, 1923 - 1927).

Наукове значення праць Грушевського обмежене тенденційністю в доборі й узагальненні фактів, націоналістичною інтерпретацією джерел Грушевського вороже ставиться до марксизму. Грушевський вважав національну проблему головною в історії, твердив, що національні інтереси вищі за класові, а класова боротьба заважає боротьбі за національні інтереси. Пропагуючи націоналістичну територію „єдиного потоку”, Грушевський зображає українську націю безкласовою, безбуржуазною, в якій, мовляв, не було експлуататорських класів і місця для касової боротьби. Заперечував наявність українського пролетаріату і його керівну роль у суспільно-політичному житті. Протиставляв український народ російському, ігнорував їхню історичну близькість, великодержавну політику царизму зображував як політику російського народу. Формування української народності відносив не до 14-15 ст., а до 4 ст. і твердив, що київська Русь належить тільки історії України і не була спільною колискою українського, російського і білоруського народностей. Засуджував політику возз’єднання України з Росією Б.Хмельницького і вихваляв І. Виговського та І.Мазепу, які намагалися відірвати Україну від Росії. Після повернення з еміграції почав приділяти більше уваги історії класової боротьби, але залишився на націоналістичних позиціях. Буржуазно-націоналістична концепція Грушевського й досі використовується за кордоном реакційними буржуазними істориками і українськими націоналістами.

Політична діяльність Грушевського почалася в Галичині (він був одним із засновників Національно-Демократичної Партії, з якою незабаром розійшовся), але особливо розгорнулася на Центральній Україні після революції 1905 – 1906 Грушевський заснував у Петербурзі „Украинський Вестник”, що став органом Української Громади в Державній Думі. Як загальновизнаний лідер українства, він став на чолі ТУП, що об’єднало тоді більшість українських партій та національно-громадських організацій. Грушевський визначився як першорядний публіцист, друкуючи свої статті на актуальні теми українського й міжнародного політичного життя і різних українських (гол., в „ЛНВ і в „Украинской Жизни”) та російських виданнях і окремими збірками: „З біжучої хвилі” (1906), „Освобождение России и украинский вопрос” (1907), „Наша політика” (1911), „Вільна Україна” (1917) й ін.

У зв'язку з новими можливостями української культури і політичної праці після 1905 р., Г переніс свою діяльність до Києва, продовжуючи там (з 1907) вид. „ЛНВ” й очолюючи (1908) ново засноване Українське Наукове Товариство, яке видавало свої „Записки 1 (з 1914) іст. квартальник „Україна”.

Під час першої світової війни, коли почалися нові нагінки російського уряду на українців, Грушевський восени 1914 р. був заарештований і, після понад 2-місячного ув’язнення в Києві, був засланий спершу до Симбірську, а незабаром переведений до Казані, пізніше до Москви, де перебував до революції 1917, продовжуючи наукову роботу й співпрацюючи в журналі „Украинская Жизнь” та тижневику „Промінь”.

У березні 1917 повернувся до Києва, де одностайно був обраний на голову Української Центральної Ради. Грушевський приєднався до УПРС, яка мала більшість у Центральній Раді до IV Універсалу про самостійність УНР.

29.04.1918 Грушевський був обраний на президента Української Народної Республіки. Ліквідація Української Центральної Ради поклала край державній діяльності Грушевського, який далі продовжував наукову працю й публіцистичну (зб. „На порозі Нової України. Гадки і Мрії”, 1918). 1919 він виїхав на еміграцію, де розгорнув широку наукову й політично-публіцистичну діяльність. 1919 Грушевський заснував Український Соціологічний Інститут у Відні (згодом у Празі), який видав, зокрема його праці: „Початки громадянства, генетична соціологія” (1921).

На початку 1924 р. Грушевський обраний (1923) на дійсного члена Української Академії Наук, повернувся до Києва. Він відмовив при ВУАН діяльність іст. Секції кол. Українського Наукового Товариства, очолив Археологічну Комісію, організував низку академічних комісій для дослідження української історії й фольклору, керував підготовкою нових кадрів істориків у Н.-Д. Катедрі іст. України, редагував відновлений ним журнал „Україна” (1924 - 1930), який став загальноукраїнським органом українознавства, редагував також „Науковий Збірник” Іст. Секції, зб. „За сто літ” та ін. У Києві Грушевський продовжував працювати над „Історією України - Руси” й „Історією української літератури”. В 1926 р. Україна урочисто відзначила 60-річчя життя і 40-річчя наукової діяльності Грушевського.

Боротьба совітської влади проти української культури, що поклала край широкій діяльності Грушевського. В березні 1931 він був висланий до Москви, наук. Установи, створені ним, були ліквідовані, співробітники та учні його здебільшого заарештовані й заслані.

Останні роки Грушевський працював, гол. над українською історіографією 17-18 в., друкуючи свої праці у виданнях Академії Наук СРСР, д. чл. якої став з 1929 р.: „Самовидец Руины и его позднейшие сражения”. Тяжкі умови підневільного життя на чужині й дальші переслідування з боку совітської влади дуже вплинули на здоров'я Грушевського. Він помер 24.11.1934 р. у Кисловодську, куди виїхав для лікування, похований у Києві, на Байковому кладовищі.

Історіографічні погляди Грушевського, учня В.Антоновича, складалися під впливом, гол. М.Костомарова й М.Драгоманова, й ідеї народництва та федералізму були доленосними в його науковій та громадсько-політичній діяльності. Примат соціальних інтересів над інтересами державно-націоналістичними є характерний для історичної концепції Грушевського, споріднюючи її з т. зв. „народницькою школою” в українській історіографії. Але, в процесі дальшого студіювання історії України (зокрема Козаччини й1 Козацької Гетьманської держави) й своєї участі в сучасній українській політиці, Грушевський надає чимраз більшого значення державно-політичному чинникові. Багато учнів Грушевського перейшли згодом до „державної української історіографії”. Наукова схема історії України, створена Грушевським, була прийнята новітньою українською історіографією і знайшла визнання в чужій історіографії, зокрема рос. (О.Прєсняков, М.Любавський) і польській.

Грушевський багато працював у царині іст. літератури – це насамперед відповідні екскурси в „Історії України - Руси” і велика „Історія укр.. літератури” (I – V, 1922 -1927, тт. VI і VII лишилися не видрукуваними), що охоплює українську народну творчість і письменство на поч. 17 в., досліджувані у зв'язку з історією розвитку культури; йому належать також численні літературно-критичні статті й рецензії (зокрема в „ЛНВ”). В „Історії України - Руси”, в кн. „Культурно-націоналістичний рух на Україні в 16-17 в.” (1912, 2 вид. - 1920) і ряді менших праць Грушевський розглядає розвиток української освіти, церковне життя, мистецтва, друкарської справи й ін. сторін української культури. Ряд розвідок Грушевського присвячений етнографії. Фольклорові, соціології. Грушевський працював і в археології (розкопки 1895 -98 рр. в с. Чехах, Брідського повіту та ін.), опублікувавши ряд статей і давши в І – ІІІ тт. „Історія України - Руси” першу спробу синтезу археології України.

Чималу данину віддав Грушевський красному письменству як автор оповідань, драм і нарисів (зб. „Під зорями, оповідання, начерки, замітки, історичні образи”, 1928).

Загальне число опублікованих праць Грушевського перевищує 1800. Бібліографія їх за час 1888-1904 подана в „Науковому Збірнику, присвяченому професору М.Грушевському мучениками й прихильниками” (Л. 1906), за 1905 – 1928 – в ІІІ т. „Ювілейного зб. ВУАН на пошану академіка М.С. Грушевського”. (К., 1929).

Великі заслуги Грушевського, ученого, що здійснив головні завдання української історіографії – створення синтези українського історичного процесу, організатора української національної науки, громадсько-політичного діяча, одного з найвизначніших у добу визвольних змагань, викликане, не зважаючи на поворот Грушевський в 1924 р. на підсовітську Україну, гостро негативне до нього ставлення у большевиків як за життя, так і по смерті Грушевського. Зокрема, постанови ЦК КП(б)У з 1946 і пізніші сов. Публікації характеризують його як „націоналістичного історика”.

У цей час М.С.Грушевський повернувся до своєї давньої мрії – написати книгу з історії України, яку він уявляв „короткою і загальноприступною”.

Список використаної літератури:

„Українська Радянська Енциклопедія”, „Україна. Історія”, „Хто такі українці і чого вони хочуть”, „Шляхами віків”, „Енциклопедія Українознавства”, „Історія України - Руси”.