Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Запорозька Січ

Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з'являється 1551 р. у польського історика Мартина Бєльського (1495—1575-рр). У своїй "Всесвітній хроніці" він повідомляв, що у першій поло­вині XVI ст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переп­равами, промислом і для боротьби з татарами. Того часу два­надцять порогів (Кодацький, Сурський, Лоханський, Ненаситецький та ін.) перетинали Дніпро від берега до берега і тяглися вздовж течії майже на 100 км. Після цього ріка розливалася в широку заплаву — Великий Луг, де було багато проток та островів (понад 250). У різні часи Січ розташовувалася на різних остро­вах — Малій Хортиці, Томаківці, Базавлуці та ін.

Складність питання про місцезнаходження і час виникнення першої Січі полягає в тому, що стихійно прибуваючі на Запорожжя козаки будували у різних місцях так звані "городці" та засіки або ж "січі" з повалених дерев для захисту від ворожих нападів. Проте такі імпровізовані населені пункти були слабоукріпленими і тому під натиском ворога досить швидко припиняли своє існування, не лишаючи після себе згадки, зафіксованої в історичних джерелах. Саме тому заснування першої Запорозької Січі історики, як правило, пов'язують з ім'ям козацького ватаж­ка Дмитра Вишневецького (Байди).

Під його керівництвом протягом 1552—1556 pp. на о. Мала Хортиця було побудовано фортецю, мури якої не тільки гаран­тували безпеку, а й надалі стали своєрідною базою для здійс­нення походів на Крим, осередком згуртування запорозького козацтва.

З часом на Запорожжі сформувалася нова українська (ко­зацька) державність, яку фахівці називають праобразом, ескізом, зародком справжньої держави. Головними ознаками держави є існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поши­рюється юрисдикція даної держави. Для Січі були притаманні усі ці ознаки. Специфічні історичні умови та обставини самого життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва, зумовивши неповторний, оригінальний імідж козаць­кої державності. Вищим законодавчим, адміністративним і судо­вим органом Січі була січова рада, її рішення були обов'язкови­ми до виконання. Як правило, рада розглядала найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, проводила поділ земель та угідь, судила злочинців, що вчиняли найтяжчі злочини та ін. Важливою функцією ради було обрання уряду Січі — військової старшини, а також органів місцевої влади — паланко­вої або полкової старшини. У різні часи чисельність козацької старшини була не однаковою й інколи становила понад 150 чо­ловік. До цієї групи козацтва входили: військова старшина — кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військо­вий писар та курінні отамани; військові служителі: хорунжий, бунчужний, довбиш, канцеляристи та ін.; похідні та паланкові начальники — полковник, писар, осавул та ін. Старшина зосереджувала у своїх руках адміністративну владу та судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ. на міжнародній арені.

Крім власних органів державного управління, у Січі функ­ціонувало також власне козацьке право, яке не було писаним законом, а "стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом". Це пояснюється відсутністю традиції, оскільки коза­ки мали того часу порівняно коротку історію; перманентною воєнною конфронтацією, яка не давала змоги зосередитися на внутрішньому житті; побоюванням запорозьких козаків, що пи­сані закони змінять та обмежать їхні свободи. Козацьке право фіксувало ті відносини, що склались у Січі: утверджувало вій­ськово-адміністративну організацію (38 військових куренів і 5— 8 територіальних паланок), зумовлювало правила військових дій, діяльність адміністративних та судових органів, порядок земле-.користування, укладання договорів, визначало види злочинів та покарань, Запорожжя мало і свою територію, яка називалася "землями Війська Запорозького". Розташовуючись на території Дніпропетровської, Запорізької, частково Херсонської, Кіровог­радської, Донецької, Луганської та Харківської областей, Запо­розька Січ у XVIII ст. за розмірами площі була близькою острів­ній Англії. Територія Запорожжя постійно змінювалася, кордо­ни переносилися. Проте це не може стати на заваді визнання козацької державності, оскільки у багатьох кочових народів кор­дони були постійно рухливими, а існування державності все ж таки визнавалося.

Отже, ми маємо своєрідну оригінальну форму державності, суть якої фахівці вбачають у самоврядній структурі народної самооборони і господарській формі самовиживання за вакууму державної влади та постійної воєнної небезпеки. М. Костома­ров назвав Січ "християнською козацькою республікою", і це визначення стало класичним з огляду на кілька причин. Війсь­ку Запорозькому Низовому справді були притаманні певні риси демократичної республіки. Тут не існувало ні феодальної влас­ності на землю, ні кріпацтва; панувала формальна рівність між усіма козаками (права користування землею та іншими угіддя­ми, брати участь у радах та ін.). У Січі пануючою була виборна система органів управління, контроль за діяльністю яких здійс­нювала козацька рада. Визначально, що для козацтва не існува­ло жодного авторитету: всіх своїх ватажків та отаманів вони сприймали виключно через призму усталених звичаїв та тради­цій. Невідповідність лідера козацьким нормам могла стати при­чиною не тільки усунення з посади, а навіть смертної кари. Сам обряд обрання старшини свідчив про глибоко укорінений де­мократизм козацької громади. Так, за звичаєм обраний кошо­вий отаман мусив двічі відмовлятися від булави і лише на тре-

тій — погодитися. Аби він не забував свого місця, не зневажав рядових козаків та пам'ятав, звідки він вийшов, старі січовики посипали його голову піском або мазали багнюкою. А кошовий мусив дякувати за ласку та довір'я і вклонятися на чотири сто­рони. Водночас присягнувши отаману, козаки в усьому підко­рялися йому і шанобливо до нього ставилися.

Свого часу відомий дослідник американської демократії Алексіє де Токвіль влучно підмітив, що американська цивіліза­ція виросла на двох великих протилежних засадах, які органіч­но з'єдналися в одне ціле — духу свободи та духу релігії. Переп­летіння, взаємодія та взаємовплив волелюбних і національно-релігійних засад лежить не тільки в основі світобачення козац­тва, вони є своєрідним ідеологічним фундаментом усієї будови козацької держави. Глибока релігійність, ревний захист правос­лавної віри — характерні ознаки духовного життя Запорожжя. Достатньо сказати, що вступ до запорозького товариства почи­нався з питання: "У Бога віруєш?" Саме православ'я, очевидно, значною мірою вплинуло на формування романтичної моделі лицарства, яким стало запорозьке козацтво. Адже у православ­ній системі цінностей глибока духовність протиставляється ко­рисливому індивідуалізму, матеріальні інтереси відсуваються на другий план.

Про прихильне ставлення козаків до релігії свідчить існуван­ня у межах вольностей Війська Запорозького Низового понад 60 церков. Козаки постійно відвідували богослужіння та різні молебни. Характерно, що при читанні Євангелія усі козаки випростовувалися і до половини витягали шаблі з піхов на знак готов­ності захищати зброєю слово Боже від ворога. Кожен козак, уми­раючи, відписував на церкву ікону, медаль, злиток золота, срібла тощо. У 1755 р. запорозький кіш придбав срібне панікадило ва­гою 5 пудів і вартістю 3 тис. крб., що за тих часів було величез­ною сумою (все жалування війська тоді становило 4660 крб.). Особливо прихильність козаків до православ'я виявилася у бо­ротьбі проти окатоличення та унійного руху. В умовах постійно­го стресового стану, ризику власним життям, релігія та церква були для козацтва пристанищем спокою, де можна було врівно­важити й заспокоїти вируюче козацьке життя, а також підготува­тися до самозречення та подвигу, що становили суть запорозько­го способу існування. Саме тому можна констатувати, що між православ'ям і козацтвом існував глибинний зв'язок, козацький устрій мав демократичний характер і тому Запорозьку Січ ціл­ком обґрунтовано можна назвати "християнською козацькою рес­публікою".

Козацька форма державності мала свої особливості. По-пер­ше, вона виникла не на етнічній, а на морально-психологічній основі. Людей об'єднала не сила державної влади, а духовна спорідненість. По-друге, Запорозька Січ була деформованим варі­антом державності: інтенсивний розвиток військової сфери — могутнє військо та озброєння і примітивний економічний сектор (відсутність власної фінансової системи, грошей, міст, розвину­тої інфраструктури).

Отже, Запорозька Січ, маючи низку головних ознак держав­ності, все ж була лише своєрідною, перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною. Внутрішні недоліки (домінування під тиском обставин воєнної та невиконання господарської, демографічної, культурної та інших державотворчих функцій) перехідної моделі та несприятливі зов­нішні впливи так і не дали змоги цьому зародку, ескізу українсь­кої державності перерости у нову якість, але свій помітний яскра­вий слід у процесі українського державотворення козацька дер­жава, безумовно, залишила.

Козацтво як впливовий чинник міжнародного життя.

На рубежі XVI—XVII ст. козацтво дедалі більше заявляє про себе, як про впливову силу не тільки у Речі Посполитій, а-й на міжнародній арені. Насамперед це виявилося утому, що козацтво, міцно завоювавши позиції лідера національно-виз­вольного руху, водночас стає основною перешкодою турець­ко-татарській агресії в українські землі. Слід зазначити, що наприкінці XVI ст. грабіжницькі напади зайд стають дедалі масштабнішими та зухвалішими. Ще у серпні 1589 р. велике татарське військо рушило на Поділля, спопеляючи, грабуючи та руйнуючи все довкола, дійшло аж до Львова. На початку XVII ст. татари неодноразово з'являлися в українських зем­лях, "умиваючись, — за висловом сучасника, — по лікоть у нашій крові та спустошуючи все огнем і мечем". У цей час кримський хан заявляв: "Завойовувати держави — це наш та­лан, переданий у спадок нашими батьками, а хіба вам судило­ся воювати? Це не ваша справа".

Безумовно, ефективно протидіяти численній, мобільній, гар­но організованій татарській кінноті було надзвичайно важко, але на півдні вже виникла, сформувалася І зросла сила, яка бу­ла здатна не лише відбити напади татарсько-турецьких заво­йовників, а й здійснювати далекі сухопутні та морські походи проти Султанської Туреччини та Кримського ханства, руйную­чи фортеці, спустошуючи володіння місцевих феодалів, визво­ляючи своїх полонених співвітчизників. Цією силою було ко­зацтво.

Тільки влітку 1587 р. козаки здійснили штурм Варни, захо­пили фортецю Усіану, вели бої під Бендерами. Ці та інші дії запорожців настільки занепокоїли султана Мурада III (1546— 1595 pp.), що він під час зустрічі з польським послом у Константинополі не лише дорікав Речі Посполитій за невміння втри­мати козаків від нападів на турецькі володіння, а й врешті-решт зірвався на крик: "Чи в своєму ви розумі? Хто коли міг стояти мені на перешкоді?.. Боїться мене Пруссія, тремтять венеціан­ці, просять помилування іспанці, німці віддають мені те, що я хочу... Весь світ тремтить передо мною".

Своєрідною відповіддю турецькому султану на початку XVII ст. стали декілька вкрай сміливих козацьких морських походів, що сколихнули Турецьку імперію та рознесли славу про козаків на всю Європу. Вже 1606 р. запорожці взяли турецьку фортецю Варна, яка до того вважалася неприступною. Розлючений сул­тан наказав перегородити Дніпро біля острова Тавані залізним ланцюгом між двома фортецями — Кіза-Керменом та Аслан-Керменом, щоб заблокувати козаків. Посередині Дніпра було залишено лише "браму", всю площу довколо неї могли прострі­лювати з гармат з фортечних мурів. Проте навіть такі перешко­ди не зупинили козаків. Вони або хитрістю проникали через браму, або ж тягнули волоком свої чайки (від 25 до 60 км) і все ж знаходили спосіб потрапити у Чорне море, а вже тут вони були нестримними.

У 1608 р. запорожці захопили хитрістю Перекоп, 1609 р. на­пали на придунайські турецькі фортеці Ізмаїл, Кілію, Білгород та ін. Перепливши Чорне море, 1614 р. козаки висадилися на ту­рецькому узбережжі Малої Азії та зруйнували Синоп і Трапе­зунд. Навесні 1615 р. запорожці з'явилися під мурами турецької столиці — Константинополя. Спаливши портові споруди, вони повернули у море. Нарешті, 1616 р. козаки під проводом Сагай­дачного здійснили похід на Крим, під час якого здобули і спали­ли головний невільничий ринок регіону — Кафу — та визволили полонених.

Активна протидія туркам і татарам з боку запорожців спри­яла руйнуванню турецької імперії та визволенню підкорених нею народів, блокувала та стримувала розгортання турецько-татарської агресії в глиб українських земель, захищала націо­нальний генофонд від знищення. Водночас слід диференційо­вано підходити до оцінки того чи іншого походу. Далеко не кожен з них мав характер відплатної або ж упереджувальної акції чи був глибоко умотивований благородними намірами — війною за віру, потребою визволити побратимів тощо. Оскіль­ки Запорожжя не мало міцної економічної основи, частина козацьких походів носила утилітарний характер і зводилася до пограбування турецьких берегів. Отже, феномен козацтва не вписується у рамки ікони, але цілком очевидно, що його різновмотивовані дії об'єктивно відігравали прогресивну роль, гальмуючи татарсько-турецьку експансію, зменшуючи її мас­штаби та інтенсивність.

Особливо виявило себе козацтво як впливовий чинник між­народного життя під час Хотинської війни. Перемігши польські війська 1620 р. під Цецорою, Туреччина вирішила остаточно зруйнувати польську державу. З цією'метою було організовано грандіозний похід, у якому задіяно понад 150 тис. осіб, багато артилерії, навіть чотири бойові слони. На чолі цієї воєнної експе­диції виступив сам султан. Проти турецької армади Річ Поспо­лита могла виставити 30—40 тис. польських вояків. І хоча бага­то хто з тодішньої польської еліти поділяв позиції гетьмана Жолкевського, який казав: "Не хочу я з Грицями воювати, нехай ідуть до ріллі або свині пасти", все ж польський уряд був зму­шений звернутися до козаків по допомогу. Козаки, чудово ро­зуміючи, що султан не зупинить агресії і за Польщею настане черга України, до того ж, враховуючи, що польський уряд пообіцяв їм платню у поході, а також поступки у релігійному пи­танні, погоджуються взяти участь у боротьбі проти турків. У вирішальній битві під Хотином поряд з 35-тисячним польським військом стояло 40-тисячне козацьке під проводом Сагайдач­ного.

Бойові дії тривали понад місяць. Втративши майже 80 тис. осіб, турки так і не змогли здобути перемоги і в жовтні 1621 р. змушені були піти на укладення миру з поляками. Проте, відіг­равши вирішальну роль у Хотинській війні, козаки від цього ж і постраждали, оскільки їх "союзники" — поляки за умовами підписаного договору брали на себе зобов'язання заборонити коза­кам судноплавство по Дніпру і не допустити їхніх походів до ту­рецьких берегів.

Про активний вихід козаків наприкінці XVI — початку XVII ст. на міжнародну арену свідчить їхнє залучення до боротьби за престол Молдавії, Росії та інших країн. У ході цих баталій во­ни здобувають не тільки військовий, а й політичний досвід, розширюють своє світобачення, стають спроможними вирішу­вати державні проблеми і тому інколи навіть виступають самостійно. Зокрема, 1577 р. після загибелі молдавського госпо­даря Івоні, козацький ватажок Іван Підкова оголосив себе бра­том убитого і розпочав боротьбу за молдавський престол. Уже у вересні запорожці захопили столицю Молдавії — Ясси, але надовго втримати міста не змогли. Під тиском турків Підкова змушений був відступати на Запорожжя, але в дорозі був по-зрадницьки схоплений поляками і страчений на вимогу турець­кого султана у Львові.

Проте ця невдача не відбила бажання у козаків поборотися за молдавський престол. Вже навесні 1578 р. двохтисячне ко­зацьке військо рушило до Молдавії, а в червні сюди прибув ще один козацький загін з новими претендентами на господарський престол — Олександром і Петром.

У XVII ст. козацтво активно втручається у внутрішні справи Московської держави. Спочатку протягом 1604—1605 pp. запо­рожці беруть участь у поході Лжедмитрія І на Москву. Незабаром чимало козаків приєднуються до загонів другого російського са­мозванця — Лжедмитрія II (1607—1610 pp.). У 1618 р. П. Сагай­дачний з 20-тисячним козацьким військом вирушив на Москву з метою визволення з Тушинської облоги королевича Владислава. Підтримка козаків дала змогу Речі Посполитій укласти вигідне для неї Деулінське перемир'я з Московською державою (польсь­кими ставали Смоленськ, Чернігів та Сіверщина). Козаки ж зно­ву були ошукані: реєстр скоротився більш як утричі, козацьку старшину мав призначати король, до того ж у черговий раз поча­ла діяти заборона виходити козакам у Чорне море.

Сміливі походи козацтва проти турків та татар, віртуозна вій­ськова майстерність сприяли зростанню його авторитету та попу­лярності на міжнародній арені. В Італії, Німеччині, Франції та Англії у цей час виходить понад десяток творів, присвячених вій­ськовому мистецтву запорожців. Високо цінував козаків персид­ський шах: "Ви не знаєте, що це за народ, ви не знаєте, які хороб­рі ці люди і як добре треба з ними обходитися. Вони — ті, що домінують на Чорному морі".

Отже, на рубежі XVI—XVII ст. козацтво стало впливовим чинником міжнародного життя. Військо козаків не тільки захи­щало українські землі від турецько-татарської загрози, а й своїми походами суттєво ослаблювало Турецьку імперію та Кримське ханство. У критичні періоди внутрішня стабільність у Речі Пос­политій, а іноді навіть безпека держави значною мірою залежала від позиції козацтва. Запорожці брали активну участь у боротьбі за престол у Росії, Молдавії та інших країнах. Водночас через недостатній політичний досвід, слабкість економічної бази, від­сутність єдності та інші причини козацтво, ставши впливовою силою, не перетворилося на самостійну силу міжнародного жит­тя: воно не вирішувало, а лише допомагало вирішувати (інколи навіть відіграючи головну роль) тій чи іншій державі її проблеми.