Реферат на тему

Охарактеризуйте основні етапи українського національного відродження на східноукраїнських землях у складі Росії (кінець ХІХ – поч. ХХ ст.)

У 50-60-их роках ХІХ ст. на східноукраїнських землях, під впливом революційних ідей, що приходили з Заходу, серед польської молоді, переважно шляхетського походження, виник культурний рух, так зване «хлопоманство». «Хлопомани» прагнули демократизації суспільних відносин, активного служіння народові, скасування кріпацтва. Вони не поділяли ідей повстанців 1863 року, вважаючи, що їх місце не в польському таборі, а з українським народом. Група «хлопоманів» на чолі із студентом Київського університету Володимиром Антоновичем заснувала «Громаду».

Культурно-просвітня діяльність «народників» і «хлопоманів» викликала обвинувачення їх російськими реакційними публіцистами у політичних зв'язках з польськими повстанцями. Почалися знову арешти і заслання видатних українських діячів, усунення з державних посад українців-службовців. Доба репресій завершилась 1863 року таємним обіжником міністра внутрішніх справ Валуєва, яким заборонялося друкувати книжки українською мовою, бо такої мови, мовляв «не було, немає й бути не може».

Це було страшним ударом для українського руху. Під впливом загальної реакції чимало українців відійшло від руху, інші стали приховувати свої національні симпатії, небезпечні в загальній ситуації, знаходилися й такі, ще перекидалися на бік реакційних кіл, доводячи, що український народ не потребує власної школи, мови та літератури і цілком задовольняється російською культурою. Таких людей стали називати «москвофілами». Але й в найтяжчі часи реакції з честю тримали український прапор такі люди, як — В. Тарновський, Г. ґалаґан, Є. Милорадович-Скоропадська та інші.

Український рух, залежно від загальних обставин, обмежувався плеканням української культури та впорядковуванням соціальних і економічних відносин. Велике значення мала культурницька праця української інтелігенції.

В 1860-их роках у Києві оформилася так звана “Стара Громада”, членами якої були переважно колишні студенти, що заснували при Київському університеті «Громаду». В міру того, як вони закінчували університет, їх заступали в «Громаді» нові студенти. У 1870-их роках до «Старої Громади» належали переважно члени, що були приятелями ще в студентські роки. Очолював це товариство В. Антонович, а входили до нього: Б. Познанський, М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, О. Кістяковський, П. Чубинський, Т. Рильський, М. Михальчук, М. Старицький, О. Русов, Ф. Вовк, 1. Лучицький, О. Кониський, М. Лисенко та інші.

За прикладом Київської «Старої Громади» стали засновуватись громади в інших містах: Полтаві, Чернігові, Одесі, Харкові. Громада ширили в народі національну свідомість, впливали на пресу, школи. У 1874-му році «Стара Громада» придбала газету «Києвский Телеграф» і почала друкувати твори своїх членів.

На початку 1870-их років у загальній політиці російського уряду почалася деяка зміна: суворий режим 1860-их років трохи пом'якшав — і український рух оживився з новою силою. Отже, мав рацію М. Костомаров, який писав московському слов'янофілові Аксакову: «Иа дні душіт кожного думаючого й недурного українця сплять Виговський, Дорошенко й Мазепа — і прокинуться, коли настане слушний час.» І дійсно, як тільки з'являлась нагода — збиралися українські діячі і український рух оживав. Дуже важливе те, що з бігом часу до українського руху приєднувалося щораз більше нових людей, зокрема селян. Це свідчить про те, що з шляхетського, яким він був на печатку XIX ст., цей рух ставав всенароднім.

На початку 1870-их років Київ став культурною столицею України, де скупчувалися інтелектуальні сили. В 1874 році з «Старої Громади» вийшла ініціятива заснувати українське наукове товариство під назвою «Південно-Західній Відділ Російського Географічного Товариства». Воно повело інтенсивну працю над вивченням України, її етнографії, історії, мови, економіки. Наслідком цієї праці була серія капітальних видань: «Исторические песни малорусского народа» В. Антоновича та М. Драгоманова, збірка казок М. Драгоманова, чумацькі пісні Рудченка, монументальна праця П. Чубинського з етнографії Правобережної України тощо. Ці праці здивували науковий світ своєю солідністю та розмахом. Одночасно в Києві надруковано чимало популярних книжок з історії України.

«Стара Громада» мала постійний контакт із Галичиною та Буковиною і в своїх політичних поглядах схилялася до федерації всіх українських земель у союзі з Росією. У цьому відношенні «Стара Громада» була пов'язана з традицією Кирило-Методіївського Братства та Товариством Об'єднаних Слов'ян.

Величезне значення мав ПІ Археологічний З'їзд у Києві 1875 року. Влаштовувало цей з'їзд Московське Археологічне Товариство під головуванням відомого археолога графа О. Уварова, але до його організації притягнено місцевих учених. На з'їзді була багата виставка української археології, влаштована В. Антоновичем, а також виставка українських мап та гравюр. В з'їзді взяли участь 86 професорів та археологів Києва і 35 з інших міст України. «Третій Археологічний З'їзд був святом української археології. Вона здобула загальносвітове визнання», — пише П. Курінний.

Таким чином, Україна в середині 1870-их років мала значні наукові досягнення, які поставили її в ряд із передовими країнами світу. До наукових досягнень треба додати й досягнення в галузі мистецтва. Талановитий композитор М. Лисенко, що обробляв українську народну музику, створив перші українські опери «Чорноморці» та «Різдвяна ніч», які справили глибоке враження, а вистава його «Різдвяної ночі» в Києві була великим тріюмфом.

Більшість членів «Старої Громади» ставилася з резервою до російських революційних партій: їх відштовхував державний централізм цих партій, байдужість, а часто й ворожість до українського національного руху та нахил до тероризму. На цьому грунті почалися розходження між старшими членами “Громади” і молодшими, які прагнули радикальніших політичних заходів і засуджували «культурництво» «Громади». Представниками цього ідейного розколу були з одного боку В. Антонович, а з другого — М. Драгоманов, який виступав проти перецініовання національного питання; українство, на його думку, повинно було бути соціялістичним, і він настоював на союзі з соціялістичними російськими течіями.

1875 року звільнено з Київського університету доцента М. Драгоманова, одного з найвпливовіших членів «Старої Громади». Історик за фахом, він був талановитим публіцистом і користався популярністю і в Україні, і в Росії. За своїми політичними поглядами Драгоманов був послідовником кирило-методіївців і прагнув федералізму, пов'язуючи його з демократизмом західньоевропейського типу.

Після звільнення Драгоманова з університету «Стара Громада» власним коштом делегувала його за кордон. Драгоманов оселився в Женеві, де заснував журнал «Громаду» і почав видавати книжки українською, російською та західньоевропейськими мовами. Співробітниками його були — М. Зібер, що на знак протесту проти звільнення Драгоманова відмовився від катедри в Київському університеті; С. Подолинський; Ф. Вовк, професор Київського університету, примушений покинути його в 1879 році; Я. Шульгин, М. Павлик, галицький учений.

«Женевський гурток» Драгоманова став зародком українського соціалістичного руху. На цьому ґрунті загострилося розходження між М. Драгомановим і більшістю членів «Старої Громади», яке привело до остаточного розриву. «Громада» з 1886 року відмовилася фінансувати Драгоманова, і він у 1889 році переїхав до Софії (Болгарія), де зайняв катедру в університеті.

«Стара Громада», не припиняючи своєї діяльности, в часи реакції існувала конспіративне.

«Стара Громада» керувала часописом «Києвская Старина», що його видавав з 1882-го року Т. Лебединцев, потім О. Лашкевич, а з 1893 року — «Стара Громада». Багато допомагали цьому виданню меценати В. Тарновський та В. Семиренко. Протягом 25-ти років «Києвская Старина» була єдиним друкованим органом української думки на підросійській Україні й енциклопедією історії України, хоч, за умовами часу, друкувалася російською мовою. Важливою заслугою «Старої Громади» було видання великого українського словника, що вийшов за прізвищем Б. Грінченка.

Не зважаючи на реакцію, всупереч усім заборонам, в Україні творилася українська наука, правда — російською мовою, але, переіначуючи пізніший вираз советський, то була наука «російська мовою, українська змістом». Поволі всі катедри історії Росії в усіх університетах України посіли учні проф. В. Антоновича, сеньйора українського руху. Вони, наслідуючи його школу, вели історію України від палеоліту, доводячи безперервну тяглість української культури і спростовуючи теорію російських вчених про спадковість Москви від Києва. Антонович студіював переважно археологію, княжу добу, козаччину, О. Лазаревський — період XVII та XVIII століть і, хоч не був професором, мав свою школу учнів. Історія літератури та української мови мали видатних учених в особах О. Потебні, П. Житецького, М. Петрова. Над історією українського права працював проф. О. Кістяковський. Українська наука, репрезентована українськими вченими, зайняла поважне місце в світовій науці.

У кінці XIX ст., після Шевченка, виступають такі видатні українські письменники і поети: П. Куліш - могікан кирило-методіївців, Марко Вовчок, 1. Нечуй-Левицький; молодші: В. Леонтович, В. Самійленко, М. Коцюбинський і нарешті — окраса української літератури — Леся Українка.

Величезне значення мали українські театральні вистави: у 1880-их роках з'явився створений М. Кропіівнііцькіім театр, в якому виступали видатні сили: М. Заньковецька, родина Тобілсвичів — М. Садовський, О. Саксаганський, 1, Карпонко-Карий, М. Садовська та ряд інших талановитих артистів. Вистави цього театру були колосальним пропагандивним елементом, захоплювали глядачів, збуджували інтерес та любов до України, її історії, побуту.

Український рух не обмежувався культурництвом. Паралельно з ним поглиблювалися революційні рухи, грунт яким давала невдала емансипація селян. У Києві діяв народницький гурток під проводом Дейча та Фесенка; року 1877 засновано гурток «Земля і Воля», одним з організаторів його був Дмитро Лизогуб, син Андрія Лизогуба, Шевченкового приятеля, який не припинив дружніх відносин з поетом під час його заслання і допомагав йому матеріяльно. Року 1879-го Дмитро Лизогуб, разом з іншим представником заможних дідичів України, В. Малинкою, був повішений за участь у терористичних актах. Тоді ж був засуджений на 15 років каторги В. Дсбагорій-Мокрієвич, якому пощастило втекти за кордон. Ці факти цікаві тим, що вони свідчать, як у револіоціііннх актах беруть участь і гинуть за їдеї сини видатних українських дідичів.

Року 1879 організація «Земля і Воля» поцілилася на дві частини: «Чорний Переділ», що залишився на старих позиціях революційної пропаганди (до неї належали: Г. Плеханов, Я. Стефанович, В. Засулич та інші) і «Народна Воля», в якій було багато українців: А. Желябов, організатор народницьких гуртків у Києві та Одесі, що деякий час співпрацював із М. Драгомановим, М. Морозов, Віра Фіґнер, М. Кибальчич, С. Перовська — правнука гетьмана К. Розумовського — та інші. «Народна Воля» обстоювала індивідуальний терор і поставила своєю ціллю забити царя. Року 1881 «народовольці» забили царя Олександра II. Виконавців терористичного акту — А.Желябова, М. Кибальчича, С. Перовську та інших страчено, а багатьох їх спільників заслано на Сибір. Але корнети Україні ця акція не принесла, навпаки: новий цар, Олександер III, запровадив ще більшу реакцію.

Україна, як і вся Російська імперія, переживала напружені часи. У 1870-1880 рр. поглиблювалося незадоволення селянства. Катастрофічне збільшувалося число малоземельних та безземельних селян. Одні із них працювали на поміщицьких землях, як наймити, інші йшли на ті великі підприємства, що засновувались в Україні. На

У 1875 році в Одесі засновано перший в Україні Південно-Російський Союз Робітників, який прагнув об'єднати робітництво для повалення політичного та економічного ладу. Це був перший союз, що зоставив метою політичний переворот." Союз існував недовго, ширячи в Україні соціял-демократичні льозунГи, що заміняли льозунГи національні. Творилися невеликі соціялістичні гуртки, які вели пропаганду серед робітництва."'

Року 1895 в Петербурзі В. Ленін об'єднав соціял-демократичні гуртки в Союз боротьби за визволення робітничої кляси, який розгорнув широку агітацію серед робітників. За його прикладом 1897 року засновано Союзи боротьби за визволення робітничої кляси в Києві та Катеринославі. Вони поширювали революційні листівки, проклямації і керували страйками. Катеринославський Союз мав тісні зв'язки з Південною Україною, Харковом, Москвою, Петербургом, Менськом. Так робітничий рух в Україні набував значення загальноросійського.

Тяжкі соціальні та економічні умови, загальна реакція в часах царювання Миколи II (1894-1917) сприяли зростанню революційного руху. Село убожіло, і єдиним виходом із становища, яке створилося, був дозвіл безземельним і малоземельним селянам переселятися до інших місць. Переселення селян в 1861 році заборонено, але воно неприпинилось, 1894 року дозволено селянам переселятися на вільні землі, переважно до Азії. Уряд забезпечував пільговий проїзд і давав деяку допомогу. Однак, не зважаючи на те, що на нових місцях переселенцям приділялось багато землі, частина їх поверталась на старі місця, не можучи пристосуватись до нових умовин господарювання.

Вихід селян на нові місця руйнував загальне господарство: переселялись так звані «середняки», а селяни, що мали подостатку землі, залишались; також не переселялись малоземельні та безземельні, бо не мали коштів на нове господарство. Так поглиблювалась диференціяція села.

Збільшення безземельного селянства і тяжкі умови праці робітників на панських землях підсилювало революційні рухи. Щороку збільшувалася кількість заворушень серед селян, які орали поміщицькі землі, рубали ліси, випасали худобу тощо. Бували випадки, коли селяни вимагали повернути землі, які відібрано у них на підставі закону 1861 року. Для скріплення догляду за селянами введено 1889 року інститут земських начальників — із місцевих поміщиків; земським начальникам належав суд над селянами і в разі заворушень вони викликали військову силу.'"

Одночасно з народовольцями та соціялістами діяли гуртки, які старалися надати політичний характер українському культурному рухові.

В 1892 році засновано «Братство Тарасівців», першими членами якого були брати Міхновські, Є. Черняхівський, Іван Липа, Б. Грінченко, М. Вороний, У «Правді», часописі, що виходив у Львові, «тарасівці» надрукували свою програму, в якій зобов'язувалися бути завжди «консеквентними українцями»: дбати про те, щоб українська мова панувала в родині, установах, школі; обороняти права українського народу.

У 1890-их роках серед молоді — у школах, гімназіях, університетах — засновувалися «українські громади» — підпільні гуртки. У середині 1890-их років енергійно діяла українська студентська громада в Київському університеті. Членами Гї були: Д. Антонович («Муха»), син В. Антоновича, 1. Черкаський, Є. Черняхівський, І, Стешенко, О. Моргун, М. Кривенюк'" та ін. Незабаром вона поділилася на дві частини: першу — з Д. Антоновичем, 1. Черкаським, М. Кривенюком, М. Міхновським, В. Шеметом, С. Шелухиним та іншими — і другу, так звану «драгоманівську» — з 1. Стешенком, О. Моргуном, К. Василенком, П. Тучапським, М. Ковалевським. З цим останнім гуртком була в тісних стосунках Леся Українка, і з цього ж гуртка вийшли марксисти К. Василенко і П. Тучапський.'"

РОКУ 1897 у Києві відбувся з'їзд представників громад, на якому засновано «Загальну українську безпартійну демократичну організацію», що в більших містах України організувала свої громади. Року 1899 в Харкові гурток студентів, під проводом Д.. Антоновича, заснував Революційну Українську Партію, яка виставила гасло Самостійної України. Ця партія об'єднала найактивніших діячів із мотодшої інтелігенції, нав'язала зв'язки з Галичиною і Буковиною. ллє незабаром вона перетворилась на соціял-демократичну партію і обмежила свої домагання автономією для України. Самостійної України домагалася Народня Українська Партія, яка відділилася від Революційної Української Партії.'"

Року 1897 в Петербурзі, у в'язниці, Марія Вітрова, студентка Вищих Жіночих Курсів, перед тим учителька в Чернігівській губернії, скінчила життя самогубством. У Петербурзі зв'язалась вона з революціонерами, була заарештована, і коли жандармський ротмістр Кічін, під час допиту, намагався її зґвалтувати, облившись гасом, спалила себе. У відповідь на це в Києві та інших містах почалися бурхливі демонстрації. Очолювані студентами люди масово виходили на вулиці, співали «Вічную пам'ять», «Зо Святими упокой». Уряд висилав військо, переводив арешти, виключав студентів з університетів, засилав їх на Сибір. Так звані «Вітровські» демонстрації викликали симпатії у всіх шарах суспільства. Це були перші вуличні демонстрації такого маштабу, які показали настрої широких

Українська культура завойовувала почесне місце. Велике значення мав XI Археологічний З'їзд року 1899 у Києві. На цей з'їзд з'їхалися вчені з усієї Російської імперії та з країн Західньої Европи. Увесь з'їзд мав характер свята української науки. Наступний, XII З'їзд, відбувся 1902 року в Харкові, XIII — 1905 року в Катеринославі, XIV — 1908 року в Чернігові. Прекрасно підготовлені, з цінними доповідями, ці з'їзди відіграли велику ролю, привернувши увагу вчених усього світу до української культури. Велике обурення викликала заборона уряду робити доповіді українською мовою на ХП З'їзді тощо.