Реферат на тему

Жінки в історії України

Богиня сцени

У книзі «Повернення мадам Баттерфляй в рідне гніз­до Торре дель Лаго» Р. Кортопассі пише: «У перші де­сятиріччя XX століття на оперних сценах світу царюва­ли чотири особи чоловічої статі — Баттістіні, Тітта Руффо, Шаляпін і Карузо. І тільки одна жінка спромоглася сягнути їх висот і стати поруч із ними. Нею була Соло­мія Крушельницька. Однак у порівнянні з уславленими колегами як особистість вона виявилася набагато ви­щою».

Соломія Амвросіївна Крушельницька народилася 1872 року в селі Білявинцях (тепер Бучацького району Тернопільської області) в родині священика. Вона зро­зуміла свій жагучий потяг до пісні, коли їй виповнилось десять років. Здавалося, "життя вона любить тільки тому, Що в ньому можна було співати. Бере участь у хорах і виставах аматорських театрів у рідному селі, І перший в одинадцять років «прилюдний виступ у хорі «Руської бесіди» в Тернополі.

«У шістнадцять років Соломія була високою, струн­кою дівчиною з довгими русявими косами, її величезні сіро-зелені очі мрійливо дивилися на світ, а характер виробився твердий і спокійний. Завжди зі смаком одяг­нена,, з м'якими неквапливими рухами, лагідна у по­водженні, вона справляла враження «добре вихованої, інтелігентної панночки»,—такою постає перед нами юна Крушельницька у книзі Валерії Врублевської «Соломія Крушельницька».

У 1893 році Соломія закінчила Львівську консерва­торію. їй було вручено диплом з відзнакою і медаль. В дипломі зазначалося: «...Має всі дані, щоб стати окра­сою навіть першорядної сцени. Обширної скалі дзвін­кий і дуже симпатичний звук голосу її меццо-сопрано, освіта музична, високе почуття краси, принадна поверх-ність, сценічна постава, словом, усі прикмети, якими обдарувала її природа, заповідають їй в артистичному світі найкращу будучність».

Львівський оперний театр відразу запрошує молоду співачку на сцену. Цього ж року успішно дебютувала

у Львові в опері «Фаворитка» Г. Доніцетті, а потім у «Сільській честі» Масканьї.

Восени 1893 року Соломія поїздом Львів—Відень—Мілан вирушила до Італії, їхала тільки вчитися, а на­справді зв'язувала довічний вузол між своєю долею і цією країною. Вона вдосконалює своє мистецтво співу у професора Фаусти Креслі в Мілані. Контракт з Львів­ською оперою продовжується. В наступному році співає там в операх «Фауст», «Аїда», «Трубодур», «Бал-маска­рад», «Африканка», «Галька», «Страшний двір». Кру-шельницька настільки завоювала симпатії львівської публіки, що дирекція повторно запрошує її на гастролі. Успіх швидко приходить до неї і в Італії.

Життя переповнене нервовим напруженням і пра­цею. Працею наполегливою, запеклою. Вправи і репе­тиції, репетиції і вправи, заучування і переучування тек­стів, вивчення мов. Вона була вольовою людиною. Му­сила нею бути, оскільки воля для неї -— джерело і умова творчості. Відмовляла собі багато в чому заради високої мети — нести людям найвитоншене духовне світло.

Крушельницька знову у Львові. Потім тримісячні студії у Відні у професора Генсбахера. Ангажемент у Кракові: співає в операх «Дочка кардинала», «Трубо­дур», «Бал-маскарад», «Лоенгрін».

Гастролі в Кремоні, Зарі, Кракові, Трієсті. В Одесі виконувала головні партії в операх «Трубодур», «Отел-ло», «Джоконда», «Донька кардинала», «Тангейзер», співала разом із тенором Ван-Дейком.

П'ять місяців триває в 1897 році тріумф української співачки в Південній Америці. Гастролі закінчилися ве­ликим бенефісом. За чилійським звичаєм на знак найви­щої пошани і -почестей в театрі випустили білих голубів. Критики писали про той період її творчості: «...її незрівняної краси лірико-драматичне сопрано діапазоном майже в три октави було унікальним явищем в світо­вому оперному мистецтві».

В історії світового оперного мистецтва Крушель­ницька посідає особливе місце ще й тому, що вона не тільки була всебічно обдарована й освічена, сповнена артистичного чуття і шляхетності, а розмовляла і спі­вала українською, російською, польською, німецькою, англійською, італійською, іспанською мовами.

У 1898 році співачка запрошена до Варшавського Великого театру. Преса детально інформує глядача про її успіхи, часом дивуючись швидкому здобуттю Соло­мією такої слави. Увесь її шлях, ту виснажену щоден­ну працю, якою були заповнені цілі роки, бачили тільки найдосвідченіші, визнання і перемоги були у всіх на очах. Газети захоплено сповіщають: «На очах тисяч гля­дачів творилося мистецьке чудо. До рідкісних явищ історії опери належить швидке здобуття Тріумфів п. Со­ломією Крушельницькою. Молода артистка, маючи заледве п'ять років праці в театрі, здобула варшавський терен так, що важко знайти подібний приклад в історії. Здобути ці успіхи допомогли їй численні помічники, ім'я яким — талант, висока музикальність, сильний сопрано­вий голос, сценічний темперамент, жіночий чар...»

За період праці на сцені Варшавського театру Кру­шельницька не тільки ствердилася як самобутня артис­тична сила, але й зробила певний вплив на культурне життя варшав'ян, її поява на польській сцені викликала пожвавлення у всіх його духовних сферах. Видатний польський письменник Болеслав Прус писав: «Кру­шельницька відкрила нам усе суспільне життя, нашу темноту, нужду та бездіяльність. Будь-що-будь, електро­літ не наробив у Варшаві стільки галасу, як панна Крушельницька в ролі Графиш» (опера Монюшка).

Між тим, слава Соломії поширилася і на Східну Ук­раїну. Микола Лисенко надзвичайно зацікавився особою артистки. Соломія у свою чергу цінувала Лисенка над усіх композиторів. Ще навчаючись в Мілані, вона про­сить, щоб їй переслали його нові композиції, бо хоче їх співати на концертах, присвячених Т. Шевченкові. Ціл­ком природно, що композитор і співачка почали листу­ватися. Згодом Микола Віталійович вишле до Варшави в дар Соломії три своїх твори — «Хіба тільки рожам цвісти», «Не забудь юних днів», «Я вірю в красу».

В цей найкращий період своєї діяльності Соломія щороку виїжджала до Петербурга. Знайомство з росій­ською оперою вона почала з «Євгенія Онєгіна» Чайковського. Образ Татьяни був їй зрозумілим і близьким. Росіяни визнали інтерпретацію образу Соломією. Ре­дакції газет отримували листи, в котрих глядачі розпо­відали про ту насолоду, яку вони мали, слідкуючи за «майстерною грою пані Крушельницької в «Євгенії Онєгіні». Вона успішно виступала в операх «Пікова дама», «Галька», «Аїда», «Бал-маскарад», «Кармен» та інш. Співає разом з Карузо і Баттістіні.

У 1898 році з нагоди 25-річної літературної діяль­ності Івана Франка Соломія Крушельницька передає йому через відомого фольклориста й етнографа Володимира Гнатюка ріг достатку. Велика дружба єднає її з революціонером, ученим і письменником. Франко, який почав розчаровуватися в рухові радикалів, часом жа­лівся їй, що по смерті Маркса і Енгельса соціальній демократії бракує відповідних могутніх мислителів. Соломія обережно закидала, що Каутський інакше тлу­мачить марксизм. Франко починав сердитися:

— Каутський! Це плоский доктринер! Йому, крім легкості пера і пихатності, властивої усім доктринерам, бракує всього, що мусить мати людина, яка торує дорогу трудящому людові.

Якщо підходити до цієї дискусії з сьогоднішніх по­зицій, то далі дивилася Соломія. Серед факторів, що формували демократичний світогляд артистки, чи не найважливіше місце належить світовій літературі. Шев­ченко, Ібсен, Гоголь, Короленко, Толстой, Достоєвський, Герцен, Саккетті,—останнього вважає за необхідне пе­рекласти на українську мову.

Важко переоцінити в житті Крушельницької роль Михайла Павлика. Він не тільки часто листується з нею, а й висилає книги. Вона ділиться з ним про прочитане. її оцінки точні і правдиві: «Короленко мені страх до вподоби! Як він кожну річ подає правдиво та викінчує артистично свої твори». Про «Братів Карамазових» вона, як характерно для неї, не розписує, а весь зміст своїх вражень вкладає в одне речення: «Я ту книжку прочи­тала, і страх як вона мене рознервувала, бо прекрасна».

Соломія Крушельницька всією душею бажала куль­турного розвитку своєму народові, мріяла про створен­ня української опери. Заробляла гроші на будівлю ук­раїнського університету і театру у Львові. В сольних концертах завжди виконувала українські народні пісні і твори українських композиторів. Була неперевершеною інтерпретаторкою пісень і романсів М. Лисенка. Майже щороку брала участь у вшануванні пам'яті Т. Шевчен­ка, приїздила для цього до Львова з-за кордону. Україн­ським журналам і газетам надавала матеріальну поміч.

Народ по-справжньому пишався своєю дочкою, як тією музичною силою, яку породила українська земля. Павлик — її палкий прихильник таланту — так писав до Драгоманова: «Та зверніть Ви увагу на ту людину, котра гаряче бажає познайомитися з Вами і служити нашій справі. Окрім величезного артистичного таланту... це дійсно чудо якесь між русинками. В Львові я переко­нався, що вона вже тепер здобула собі благодатний культурний вплив на русинів загалом, і то в поступо­вому, майже радикальному напрямку, і чим більше ми попрацюємо над її духовним розвитком, тим більшим той вплив буде. Ось де наш інтерес. Вірте мені, що та молода людина відіграє велику роль між русинами, коли ще не далі. Вона є величезна психологічна сила. Я щось таке бачу вперше в житті».

З кожним роком голос Крушельвицької приносив їй гучні перемоги на оперних сценах світу. І не лише голос, а й зворушливе авторське мистецтво, з допомогою якого вона створила низку образів в операх Ріхарда Вагнера — від Валькірії до інших його героїнь, Альфредо Каталані, Джакомо Пуччіні та багато інших.

З образом Баттерфляй пов'язана широко відома по­дія. Уперше оперу було поставлено в Мілані, і головну роль виконувала блискуче сопрано Розіна Сторкіо, але вона з тріском провалилася. Це був страшний удар, тим більш жорстокий, що композитор, поглинутий лю­бов'ю до образу ніжної японки, був абсолютно впевнений у перемозі. Пуччіні страждав, тому що для митця нема більших мук, ніж вирок несправедливого суду. А він вірив у свою оперу, він вважав «Мадам Баттерфляй» своїм кращим твором.

Композитор відправився до Крушельницької і ска­зав: «Тільки ти можеш виконати роль Баттерфляй. Про­хаю тебе погодитися». Соломія була приголомшена. У багатьох глядачів звучить у вухах незабутній бойовий клич Валькірії, що з дивовижною силою зривався з її уст; в інших вона стояла перед очима в подобі Ельзи Брабантської в пишному вбранні. Чи вдасться їй стати мініатюрною лялькою? Та як сказати «ні» самому Пуччіні, її великому другові, що звернувся до неї.

А відомий композитор знав її здатність до перевті­лення, проникнення в суть образу, вірив у її дивовижну майстерність.

Соломія «відкрила» Баттерфляй. В її інтерпретації страждання маленької жінки виражали біль усіх пок­ривджених жертв. У мелодійному, плавному речитативі відлунням всесвітньої драми відгукнулась скорбота істоти, якій свавілля інших надало сили й величі. Зал бурхливо вітав співачку...

Сто разів Соломія виконувала роль Баттерфляй, а після сотої вистави прийшла до Пуччіні і повідомила. що припиняє її. Вона мала право зробити це з спокій­ною совістю, адже в той час увесь світ остаточно визнав шедевр Пуччіні.

Героїчні і трагічні ролі, які грала Соломія, мали багато від неї самої. Американський критик Дюваль, зга­дуючи образи Саломеї і Електри, створені артисткою, і називаючи її найвидатнішим сопрано, писав, що Крушельницька наділила обох цих сумних героїнь своїм невичерпним темпераментом, позначила їх точними рисами власної особи в такій мірі, що обидві вони лишилися до цього часу недосяжними зразками.

Найбільші театри світу сперечаються за право прий­мати у себе видатну артистку. Дебют і гастролі в Бу­енос-Айресі, дебют у «Ла Скала», гастролі в Єгипті разом із Пуччіні, знову Мілан...

Різким контрастом у порівнянні з музичними обра­зами, створеними композиторами «італійської школи» — Понкьєллі, Бойто, Каталані, Масканьї та Пуччіні, було виконання Крушельницькою партій в операх Штрауса, і саме після цих останніх ролей вона залишила сцену й оселилася у Віареджо. Після великих, тріумфальних успіхів на обох берегах океану, оповиту легендами і сла­вою, її радісно зустріло це італійське місто. Вона одру­жилася з мером міста Чезаре Річчіоні.

Але світ не міг примиритися з тим, щоб не бачити і не чути своєї улюбленої співачки. Будуть концертні турне, буде пам'ятний концерт на запрошення королеви Італії, знову концертне турне: Нью-Йорк, Детройт, Чікаго, Філадельфія, Петербург, Клівленд, Монреаль, Він­ніпег; прощальний концерт в Академії Санта Цецілія у Римі в 1929 році.

Тим часом коричневий туман фашизму проникає в усі суспільні пори Італії, і найперше погано позначаєть­ся на долі Соломіїних друзів, їх уже й так залишалося все менше й менше. Помер на той час у Львові Павлик, роком пізніше — Франко. Соломія присутня на церемо­нії захоронення труни з тілом Пуччіні в стіні його вілли. В Америці помирає Елеонора Дузе, а через три роки не стане Айседори Дункан.

В 1931 році Соломія приїде спеціально на шістдеся­тиріччя свого найближчого товариша Василя Стефаника. Вона хотіла співати для нього. Зустрілися як рідні. Змучений хворобою письменник всміхнувся до Соломії.

— А де то тая молодість наша, Солохо?

— У тому краю, де збивали ми собі хрест,— пожар­тувала Соло мія,— на якому нас розпинає старість...

Вони бачилися востаннє.

Невдовзі після смерті чоловіка Крушельницька у 1939 році повернеться до Львова. Після війни Львівська державна консерваторія імені М. В. Лисенка запросить її на посаду професора, а у 1950 вона буде удостоєна звання заслуженого діяча мистецтва УРСР.

Холодного листопадового місяця 1952 року Соломію Крушельницьку поховали на львівському цвинтарі, ве­личному і старому Личакові,— поруч із могилою Івана Франка й недалеко від могили Михайла Павлика.

Відомий італійський музикознавець і музичний кри­тик Гвідо Маротті писатиме: «Звістка про смерть Соло­мії Крушельницької дійшла до нас із Львова через Буенос-Айрес, загостривши у нас біль спогадів. Востан­нє бачили ми її в похмурі дні 1939 року, коди вона виї­хала від нас і більше не повернулася. Тоді «мила, спо­кійна й усміхнена» Соломія пішла від наших смертних очей, щоб поглинула Її далека зима на землі України, де вона народилася і куди, як вірна дочка, приїжджала кожного літа. Тепер вона поїхала і прирекла нас і себе на те, щоб ми вже більше ніколи не побачились. Вже ніколи!»

Дочка Прометея

Як помогти в безмірнім людськім горі?

Як світ новий з старого збудувати?

Як научить байдужих почувати?

Як розбудити розум, що заснув?

Як час вернуть, що марне проминув?

Як певную мету вказати розпачливим?

Автор цих рядків — Леся Українка (Лариса Петрів­на Косач-Квітка).

Серед шістьох дітей у сім'ї Косачів Леся була дру­гою дитиною. Малі Косачі дружили з дітьми бідняць­кими, бо батьки хотіли, щоб їхні діти зрозуміли, що рід­ний народ — це трудящий люд, щоб вони передусім нав­чилися його звичаїв і мови. У дев'ять років Леся написала першого вірша (присвячений засланій у Сибір, тітці Олені — батьковій сестрі-революціонерці).

У дванадцятирічному віці Лесі в Києві прооперували ліву руку, що позбавило її можливості грати на форте­піано (дівчина мала неабиякі музичні здібності). З цьо­го часу назавжди скінчилося Лесіне навчання з учителя­ми. Вона самотужки здобувала освіту — джерелом знань для неї були книжки і саме життя. Пізніше в Бер­ліні Лесі прооперували ногу, а туберкульоз прокинувся в легенях, потім у нирках. І все ж вона самостійно вив­чала мови — французьку, англійську, італійську, німе­цьку, польську, болгарську, старогрецьку, латинську. Дуже багато читала в оригіналі на різних мовах. У тринадцять років Леся вже була читачем Київської універ­ситетської бібліотеки. У дев'ятнадцятирічному віці вона для своєї молодшої сестри написала підручник «Старо­давня історія східних народів».

У 1893 році у Львові виходить перша збірка віршів Лесі Українки — «На крилах пісень», котра засвідчила, що Її автор уболіває за долю уярмленої України, поне­воленого трудящого люду, що він задумується над приз­наченням у житті художнього слова. В цю збірку увій­шов також вірш «Досвітні огні». Згодом Іван Франко напише: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вста­вайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильно­го гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хворої дівчини... Україна, на наш погляд, нині не має поета, щоб міг силою і різносторонністю свого таланту зрівнятися з Лесею Українкою».

Леся росте як поет з кожним віршем, з кожним ро­ком.. Леся — письменниця — то був безперервний розвій і послідовне становлення, пізніше вже явний для всіх отой вольний «титанічний хід по велетенських уступах» (слова М. Грушевського). Вона росте інтелектом, харак­тером, дисципліною праці і окриленою волею до вер­шин та досконалості. Згодом та творча праця її сполу­чатиметься з відчайдушною, справді смертельною бо­ротьбою з жорсткою хворобою.

У 1899 році украй зболену, змучену багаторічним туберкульозом кісток Лесю Українку везуть на опера­цію в Берлін. Операція пройшла нібито успішно. Однак післяопераційний період був тяжким. І хоч Леся писа­ла: «Але поки я притомна, стогін мій не злунає!», уночі втрачала свідомість, у нестямі, при високій температурі декламувала вірші по-італійськи і по-німецьки І... таки плакала. Той плач краяв серце скорботній матері, кот­ра, не стуляючи очей, ночами не відходила від Лесі.

У Ялті Леся зустріла білоруса — журналіста Сергія Мержинського. Ця зустріч відразу ж спалахнула пал­ким коханням. Вибранець Лесі приїздив був до Гадя­чого (є спільна фотографія на луках річки Псла) до ма­тері вибранки. Здавалося, що щастя буде повним й віч­ним. Але вже в лютому 1901 року в Мінську Мержинський вмирає на руках Лесі... І протягом однієї ночі вона пише драматичну поему «Одержима». Протягом однієї трагічної ночі і страшною ціною тієї ночі Леся Україн­ка стала драматургом.

Перед революційними подіями 1905—1907 років та в час буржуазно-демократичної революції в Росії поетеса намагалася своїм словом — зброєю прислужитися тру­дящим. Вона писала твори, в яких агітувала людей різ­них національностей згуртовано виступати проти спіль­ного ворога — царського самодержавства за своє національне і соціальне визволення.

Розквіт творчості Лесі Українки припав на період, коли бурхливий розвиток соціал-демократичного та вза­галі робітничого руху і марксистської ідеології у світо­вому масштабі, здавалося б, не залишали шансу іншим силам і немовби знаменували переможний поступ люд­ства. Всі, хто хотів бути передовим, шукали благосло­вення в марксизму й соціал-демократії. А проте водно­час і в самому марксизмі вже зародилися єресі, соціал-демократія розгалужувалася на рівні теоретично і національне зумовлені модифікації. За умов кризи гу­маністичної традиції протидія соціал-демократичному догматизмові набирає форм ультраіндивідуалізму, ірра­ціоналізму, інтуїтивізму у філософії й естетиці. Зростає песимістична критика культури й цивілізації.

У специфічній атмосфері Росії деякі характерні для всієї Європи тенденції набирають крайніх форм. Соціал-демократичний рух, почавши з ідейного протистояння традиції змовництва і тероризму, фактично і психологіч­но перебирає на себе його риси, породжуючи суто росій­ське явище — більшовизм. А традиційна недовіра до європейської цивілізації, найгостріше висловлена у слов’янофілів та Достоєвського, у пізнього Толстого пере­ростає в критику культури взагалі. Водночас зростають містицизм, ірраціоналізм, пошуки нової релігійної сві­домості.

Відомий учений-літературознавець Іван Дзюба пи­ше, що треба відзначити інтелектуальну незалежність Лесі Українки в цій духовній ситуації. Не байдужа до суспільних захоплень своєї доби, а деякими з них і пе­реймаючись, зберігала критицизм, який боронив її від абсолютизації універсальних філософських теорій, мод­них політичних доктрин чи минущих форм боротьби. І що характерно — її зовсім не торкнулися ірраціоналізм і містицизм, так звана «нова релігійна свідомість», що справили глибокий вплив на частину російської інтелі­генції. А з приводу толстовства вона висловлювалася і взагалі саркастично, не сприймаючи ні спроб «відрод­ження примітивно-християнських ідеалів і практики», ні толстовського заперечування культури. Для Лесі Ук­раїнки була характерною не ідеологічна чи специфічно релігійна свідомість, якої вона не визнавала об'єктив­ним суддею реальності, а якраз свідомість культурна, а ще більше — етична. Певно, це зумовлено не лише Її особистими схильностями, а й традиціями української духовності. Зорієнтованість української психіки на ін­дивідуальне, а не гуртове, не давали простору для абсо­лютизації ідеологій.

У світлі цього пояснюється її вписаність у вічні сві­тові питання. Власне, розвиток її поезії йде по лінії поступової втрати побутової емпірики і дедалі більшого наснаження філософським роздумом та етичним пере­живанням. Але філософська істина і моральна правда для Лесі Українки дедалі менше залишаються данністю;. їх пошукується, і ця потреба пошукування приводить ДОІ тієї діалектики думки, що породила поетичну драму Лесі Українки як форму вираження боротьби ідей та характерів.

Вона пише драми «Осіння казка», «В катакомбах», «Три хвилини», «В дому роботи, в країні неволі», оста­точно відредагувала «Кассандру», працює над «У пущі», розпочала найбільший свій твір «Руфін і Прісцілла».

Філософські і етичні сперечання в цих творах не в довільними та абстрактними. Вони викликані конкрет­ними українськими ситуаціями, але переключення їх у світові культурні сюжети (античні, біблійні та ін.) допомагає розкрити їхній універсальний характер, поба­чити співвідношення різних історичних форм життя люд­ства і шукати в історичному досвіді людства «урок» для української людини.

Так, в умовах духовного уярмлення Леся Українка мусила насамперед бути просвітителем. Вона все життя зверталася до свого народу, хотіла розтлумачити йому його. Вона принесла себе йому в жертву. Велика наша сучасниця Ліна Костенко зазначає, що тоді «вже були різні модерністичні течії, символізм, акмеїзм, грав м'язами футуризм, а Леся Українка все піднімала свою брилу на ту гору - круту, крем'яную. Історичного часу на експеримент не було». Бо необхідність пояснювати — вже це одне сковує уяву, яка завжди притаманна генію. А геній — це сміливість, це прорив, це ламання канонів і традицій, це вихід на нові естетичні орбіти. Але треба просвіщати народ. Потрібна громадянська лірика, а в найглухіші роки реакцій потрібні баласти поетики — за­шифрований смисл, ілюзії, аналогії, натяки, алегорії.

У січні 1907 року в Києві на Маріїнсько-Благовіщенській вулиці в будинку № 97, де жила в той час Леся Українка, жандарми уночі робили обшук. Вони забра­ли 121 брошуру, 11 листів, ще деякі видання та матеріа­ли; Лесю та її сестру Ольгу тої ж ночі заарештували. Сестер протримали добу, а потім відпустили. Проте «речові докази» їхньої «злочинної діяльності» відпра­вили начальникові Київського губернського жандарм­ського управління.

Тим часом стан здоров'я письменниці погіршується, і вона їздить на лікування в Грузію і Єгипет. Та не див­лячись на важкий фізичний стан, перемагаючи біль си­лою свого духу, Леся Українка саме в останні чотири-п'ять передсмертних років створила такі геніальні твори, як «Лісова пісня», «Камінний господар», «Оргія», «Триптих».

Виняткове місце у творчості письменниці, як і в усій українській літературі початку XX ст., посідає «Лісова пісня». У своєму розвитку як драматург Леся Українка, як ми знаємо, зверталася до тем з античної і християн­ської міфології, далеких у часі і просторі від української дійсності. Освоюючи ці нові для української літератури теми, порушуючи з допомогою них нові проблеми, пись­менниця піднялася над старою школою української дра­матургії. Але це ще не була вершина її як драматурга. Лише серйозно звернувшись до вічного, невичерпного джерела — фольклору рідного краю, вона сягнула верховин драматичного мистецтва, написавши драму-феє­рію «Лісова пісня»

Основна тема «Лісової пісні» — тема відкритості до природи як частини космічного буття і закритості, зрутинілості в тимчасових і випадкових житейських рам­ках — є модифікацією теми свободи і несвободи духу: основної в усій творчості Лесі Українки.

Сьогодні у нас багато сперечаються про те, що пер­шорядне і первинне: право людини чи право нації, сво­бода людини чи свобода нації. Як же може реалізувати своє право людина — наприклад, елементарне право бу­ти собою,— якщо безправна її нація? І як же може реа­лізувати себе нація, якщо не може реалізувати себе лю­дина?

Велика і тяжка правда Шевченкового: «Де нема святої волі, не буде там добра ніколи» — знана нам не з чужої, а з власної долі.

Як і та правда, що її мовила собі й своєму народові Леся Українка:

Ми навіть власної не маєм

хати,

Усе одкрите в нас

тюремним ключарам.

Не нам, обідраним

невільникам, казати

Речення гордеє: «Мій дім —

мій храм».

Як виклик ненависним імперським можновладцям, які упосліджували її материнську землю, вона прибрала до свого літературного псевдоніма питоме й лункоголосе ім'я Українка. Темі попрання національної гідності, а значить і людської вона присвячує п'єсу «Бояриня».

Біль несвободи зродив не лише гнів і прокляття суп­роти гнобителів, але й суворий рахунок до своїх земля­ків і самої себе. Леся Українка продовжила той мужній тон національної самокритики, який задав українській літературі Тарас Шевченко. Як і Шевченко, вона мала право сказати своєму народові:

Народ наш, мов дитя, сліпеє

зроду,

Ніколи світа — сонця не видав,

За ворогів іде в огонь і в

воду,

Катам своїх поводарів

віддав...

Над цими словами був час задуматися нашим пред­кам, на жаль, буде час і нащадкам...

Творчість Лесі Українки останніх років, років «рву­чкої боротьби зі смертю», стає ніби своєрідною фор­мою цієї боротьби і дає й таку вершину, як «Камінний господар».

Більшість драматичних творів Лесі Українки закін­чуються трагічно, бо вона переконана, що заради тріум­фу ідеї майбутнього більш щасливішого ладу ще буде багато жертв, але вона вірила в такий лад, тому високі ідеї, в ім'я яких гинули герої Лесиних драматичних тво­рів, торжествують.

1 серпня 1913 року Леся Українка померла в Грузії, в містечку Сумарі, а похована в Києві, на Байковому кладовищі. Більшовицька газета «Робоча правда» 3 сер­пня вмістила некролог «Пам'яті Лесі Українки» з пере­кладом на російську мову її вірша «Досвітні огні». Стаття закінчувалася словами: «Леся Українка помер­ла, але її бадьорі твори довго будуть будити нас до ро­боти — боротьби. Добра вічна пам'ять письменниці — другові робітників!»

З поміж найвищих оцінок, якими означено талант і Одержимість Лесі Українки, є й така — Прометеївсько­го роду. Бо вона була відважною, як той міфічний герой, що кинув виклик самому Зевсові. Бо її терзав орел, та ще й двоглавий. Вона — це тендітна Лариса Косач, ^єдиний на всю тогочасну Україну мужчина», як сказав про неї Іван Франко, зі славним ім'ям — Леся Українка. Лагідність і ніжність в поєднанні з буремністю духу, з Усвідомленою потребою вступати щоденно на бій і пе­ремагати, навіть дістаючи смертельні рани — така вона, Полум'яна і безсмертна донька Прометея.

Найперша

Наталія Іванівна Кобринська народилася у селі Белелуя (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) 8 червня 1855 року. Батько майбутньої пись­менниці був священиком, згодом депутатом галицького сейму та австрійського парламенту. Своїм дочкам Іван Іванович Озаркевич особливої освіти в умовах цісарської Австро-Угорщиня забезпечити не міг. В основ­ному вчив їх сам, причому, крім «руської», як тоді називали рідну мову в Галичині, на Буковині і на Закарпатті, ще й російської, польської, німецької та французької мов.

Наталія змалку жагуче тягнулася до книги. Її брати, які вчилися у містах, постачали сестру різноманітною літературою, серед якої були і праці К. Маркса, Ф. Лассаля, М. Драгомонова, Б. Лімановського.

Розвиткові самоосвіти і культурного світогляду На-талії активно сприяв її чоловік, Теофіл Кобринський, та­лановитий співак, піаніст, композитор і збирач фольк­лору. Разом прожили вони всього п'ять років.

Щоб хоч трохи полегшити свій біль після втрати дру­га, молода вдова виїжджає з батьком-депутатом у Відень. Тут зустріла прогресивного публіциста, літера­турознавця і громадського діяча Остапа Терлецького. Саме він, оцінивши майстерність та емоційність усних оповідей Наталії Кобринської, умовив її взятися за перо.

У 1883 році Наталія написала перше оповідання— «Пані Шумінська», перейменоване згодом на «Дух ча­су». У ньому відображене життя середовища, з якого письменниця вийшла. Попівство в Галичині перестало бути єдиною «руською» інтелігенцією. Священицькі си­ни — дочки, досягши зрілого віку. залишали патріар­хальні домашні гнізда і йшли у буремне світське життя.

Старше покоління, яке уособлює попадя Шумінська, не розуміє грядущих змін, поривань, молоді. Суспільний лад вважався пані Шумінський недоторканим, як богом даний «віковий порядок». А тут син, якого готувала для семінарії, пішов на юриспруденцію, приїжджає з друзя­ми на вакації й веде не ясні для неї, страшні розмови: «Народ, рівність, свобода, революція французька, екс­плуатація мужика, сорок восьмий рік!»

Важливою є думка у творі: жінка сама повинна дба­ти про певне місце в суспільстві, добиватися якоїсь спе­ціальності, а не бути утриманкою чоловіка. І коли вже онука Шумінської (з дітьми пані Шумінська так і не порозумілася) заявила, що хоче стати вчителькою, «аби мати свій власний хліб», змучена ревнителька попів­ської династії остаточно збагнула: «Усьому на світі при­ходить кінець».

Оповідання отримало загальне схвалення читачів. Так само було оцінено нове оповідання Кобринської — «Задля кусника хліба». З нього постає вражаюча без­помічність жіноцтва із священицької сім'ї, котра втра­тила главу—єдину економічну й духовну-опору. Голов­на постать твору — Галя — одна з шести сиріт по священику. Світ сприймається ЇЇ очима. Розумна і врод­лива, Галя, проте, глибоко нещасна. Відповідно до свого родинного виховання вона мріє вийти заміж за попови­ча, їй навіть учитель — «не рівня». Але попівські сини віддавали перевагу багатству, а не красі.— а який посаг мала вона, сирота? «В теперішніх часах любов,— мір­кує дівчина,— то не сама лиш ідеальна стріла Купідона, а потребує більше реальних підстав». Після тяжких, роз­чарувань Галя «задля кусника хліба» погоджується вийти за вчителя, якому не симпатизувала. Життя зай­шло в безвихідь.

Про успіх молодої письменниці довідався Іван Франко. Переказав, що рад би познайомитися з її творами. Наталія, не без страху, посилає йому обидва оповідання. Франко дав схвальну оцінку їм і 1884 році опублікував у «Зорі» оповідання «Задля кусника хліба». Це додало Кобринській відваги, і вона цілковито стає на літера­турний шлях.

Особисте знайомство письменниці з І. Франком і М. Павликом відбулося в Коломиї 1883 року на органі­зованому віденськими і львівськими студентами вічі.

Якщо Терлецький розбудив літературний талант Ко­бринської, то Франко відповідно спрямував його — на служіння народові. Домашня освіта не прищепила їй особливого національного чуття: батько, старший брат симпатизували модному тоді. серед західноукраїнського попівства «москвофільству». «Майже неймовірно,— від­значає письменниця,— що на дійсні національні інтере­си навів мене Іван Франко». В результаті вона «стала пізнавати, що лиш на національних підставах може під­нестися маса до загальної культури і цивілізації».

У Відні Кобринська слухала окремі лекції в універ­ситеті. Тут поглибила свої знання з європейської літера­тури. «Я через літературу,—наголошувала,—дійшла до зрозуміння жінки в суспільстві — тож хотіла — і дру­гих повести за собою».

Повернувшись у 1884 році з Відня у Болехів, Коб­ринська відразу налагоджує широкі культурно-політич­ні зв'язки. Організовує в Станіславі «Товариство русь­ких жінок». На першому його засіданні був Франко.

З 1885 року письменниця веде інтенсивне листування з метою видавати український жіночий альманах. «Як-би-м зібрала усі написані в тій справі листи,— повідом­ляла вона Ганну Барвінок,— то чи не більшу вчинило би книжку, як тота, що гадаю видати». Від самого початку альманахом займався Франко: постачав Кобринській «адреси українок», рекомендував їхні твори, був редак­тором видання, опікувався його друком.

Альманах вийшов у Львові 1887 року під назвою «Перший вінок». На титулі стояли прізвища двох упо­рядників: Наталія Кобринська та Олена Пчілка.

Із публікаціями в «Першому вінку», крім Кобринської та Пчілки, виступили Ганна Барвінок, Олена Грицай, Дніпрова Чайка, Уляна Кравченко, Софія Окуневська, Анна Павлик, Климентина Попович, Михайлина Рошкевич, Людмила Старицька, молода Леся Українка, Ольга Франко та інші авторки. Такої письменницько-жіночої антології в Україні ще не було. Історична вар­тість «Першого вінка», писала письменниця, у тім, що «інтелігентна жінка наша почулася рівночасно русинкою і чоловіком, упімнулася о свої права національні і гро­мадські».

Відразу після виходу альманаху Кобринська їде з Софією Окуневською до Цюріха. Софія була двоюрід­ною сестрою письменниці, яка стала першою вітчизня­ною жінкою-вченим, славетним лікарем. Наділена тон­ким природним розумом, музично-літературним хистом (чудово грала на фортепіано, писала нишком літера­турні твори, захоплювалась феміністичним рухом), вона, хоч і на десять років молодша від Наталії, була для неї найпершою повірницею дум і поривань.

У Цюріху разом із Софією Кобринська відвідувала в університеті лекції німецького економіста, автора пра­ці «Демократія і соціалізм» Ю. Пляттера, «котрий тоді якраз викладав прокомуністичні ідеї». Познайомилася з одним із зачинателів польського соціалістичного руху Б. Лімановським їздила до Женеви на зустріч з М.Драгомановим.

У 1896 році в третій і останній книзі «Наша-доля» письменниця надрукує свої некрологи «Фрідріх Енгельс» і «Михайло Драгоманов», а в 1905 році М. Павлик ви­дасть книжку «Переписка Михайла Драгоманова з Наталією Кобринською». Листовно зв'язавшись із відомим німецьким марксистом Августом Бабелем, вона домог­лася згоди на український переклад його праці «Жінка і соціалізм».

Клара Цеткін була інціаторкою заснування «інтер­національного свята жінки» — Восьме березня. Як і реш­та соціалісток Центральної і Західної Європи, вона твердила, що не слід відокремлювати жіночого питання, бо й немає такого окремого питання,—другорядна роль жінки у суспільстві є лише віддзеркаленням від капіта­лістичної системи, тож варто змінити систему й автома­тично зміниться становище жінки в суспільстві.

В полеміку з Кларою Цеткін заходила Наталія Коб­ринська. Вона запитувала: в чому ви бачите гарантію того, що цей патріархальний визисник, патер фаміліас, одразу змінить своє ставлення до дружини лише через те, що настав соціалізм? Письменниця була першою жінкою в світі, яка наголошувала, що вирішення соці­альних проблем, запровадження соціалізму як такого не розв'яже жіночого питання, що другорядна роль жінок і особливо подвійний визиск їх (праця в хаті й поза ха­тою) триватиме й тоді, коли буде повний соціалізм.

Життя показало, що Кобринська не помилилася. Подвійне навантаження завдало великого лиха жінкам у Радянському Союзів В жодному суспільстві ще не було таких перепрацьованих, змучених і незадоволених жит­тям представниць «прекрасної статі», як в нашому.

Культурним взаєминам письменниці з провінційного Болехова, де вона жила, може позаздрити не один сто­личний літератор. У її хаті днями, тижнями гостювали Ольга Кобилянська і Євгенія Ярошинська, Іван Франко і його сім'я, Михайло Павлик та Олександр Кониський, Денис Лукінович і чеський етнограф та фольклорист Францішек Ржегорж. В серпні 1899 року Кобринська разом з Кобилянською побувала на XI археологічному з'їзді в Києві. Була гостею Олени Пчілки, з якою впер­ше зустрілася в 1891 році у Львові, коли та везла на лі­кування у Відень дочку (Лесю Українку), побувала дома у Михайла Старицького, Івана Нечуя-Левицького. З Києва навідалася до Чернігова, де склала візити Михай­лові Коцюбинському та Борисові Грінченку. З усіма на­званими вище наддніпрянцями письменниця веде ділове листування.

Відповідаючи в 1886 році на запитання Елізи Ожешко, хто з сучасних українських письменників вартий ува­ги, Іван Франко називає Панаса Мирного, а з західного регіону— Ю. Федьковича і Н. Кобринську.

Восени 1902 року Кобринська разом з І. Франком, В. Гнатюком, О. Кобилянською, М. Павликом, В. Стефаником, М. Яцковим та іншими українськими культурни­ми діячами висилає в Париж телеграму-співчуття в зв'язку зі смертю Е. Золя, навесні 1906 року від імені галицького жіноцтва вітає М. Заньковецьку і М. Садовського на їх прощальній виставі у Львові.

Письменниця багато читає з новітньої європейської літератури. Пише критичні студії «Про «Нору» Ібсена», «Август Стріндберг». Перекладає з французької мови, зокрема п'єсу-казку М. Метерлінка «Аріана і Синя Бо­рода».

Перша світова війна безпосередньо втрутилася в її життя. В 1915 році письменницю звинуватили в шпигун­стві на користь Росії й арештували. Якби не зусилля адвоката, відомого українського письменника А. Чайковського, закінчила б вона свій шлях у якомусь авст­рійському концтаборі. Того ж 1915 року з'явилися три новели Кобринської про війну: «Кінь», «Полишений», «Свічка горить».

Разом з воєнними новелами О. Кобилянської, В. Стефаника, Марка Черемшини мала проза Н. Кобринської 1914—1917 років створює вражаючу художньо-психоло­гічну панораму розв'язаної імперіалістами злочинної, кривавої бойні і е свідченням того, як тяжко ця бойня відбилася на долі простих людей західноукраїнських земель.

У «казці» «Брати» бабуся-зима дивується злобі і люті людей, але водночас тішить себе. що війна буде недов­гою, бо, мовляв, «при теперішніх винаходах, технічних знаряддях, удосконаленнях цілий світ хіба пустинею став би, якби таке убивання і різня мали довше трива­ти». Це переживання письменниці, кожної чесної люди­ни. Ще тривожніше звучить цей антивоєнний мотив сьо­годні.

Твір «Брати» написаний у березні 1917 року, коли до Галичини докотилася звістка про Лютневу революцію в Росії. Тут змальовано образ червоного прапора, на який покладалося стільки надій: «Піднісся червоний прапор... Хвиля людей підноситься за хвилею... Зірвалися вікові кайдани, зломилась людська мука, визволилась народна душа». Знала б письменниця, до чого все це приведе...

Померла Наталія Кобринська 22 січня 1920 року в Болехові. На хресті над її могилою найкоротший «твір»: «Мене вже серце не болить».

Згодом письменники видадуть цілу збірку присвят під назвою «Першому українському борцеві за права жін­ки».

Одна з великої родини

(Поруч з іменами Лесі Українки, Олени Пчілки, Ольги Кобилянської стоїть й ім'я однієї з українських письмен­ниць — Людмили Михайлівни Старицької-Черняхівської, творчість котрої була багатогранною, оригінальною і гли­боко національною.

Народилася Людмила Старицька 29 серпня 1868 року в Києві в сім'ї відомого письменника, драматурга і гро­мадського діяча Михайла Петровича Старицького та Со­фії Віталіївни Лисенко — рідної сестри композитора Ми­коли Лисенка.

Знаменно, що не лише музики, а й рідного слова на­вчав Люду великий композитор Микола Лисенко. Зна­менно й те, що в умовах суцільної русифікації Лисенки, Старицькі, Косачі навчали своїх дітей рідної мови вдо­ма. Тому з повним правом Людмила Михайлівна могла сказати: «Наше покоління — виключне покоління: ми були першими українськими дітьми. Не тільки дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері стихійними українця­ми,—«ми були дітьми городянськими, яких батьки вихо­вували вперше серед ворожих обставин свідомими укра­їнцями з сповитку».

Ще в дитинстві розпочалися її вправи в красному писемстві — складала вірші і казочки для молодшої сест­ри. В п'ятнадцять років Людмила вже складала для до­машнього театру містерії віршем, музику до яких пи­сав Лисенко, а в рукописному журналі гімназисток вміс­тила нарис «За Україну». Людмила Старицька розповіда­ла, що в їхній родині «панував особливий літературний дух. Тому, хто мав хоч іскру таланту, не писати тут було цілком неможливо»;

Навчалася вона в одній з кращих київських гімназій Віри Ващенко-Захарченко, закінчила 1886 року разом з родичкою, потім письменницею Валерією О’Коннор-Вілінською. У спілці з нею писала численні твори.

Родина дівчини була тим осередком українського духу на Наддніпрянщині, де підтримувався вогонь борін­ня за культуру. Валерія О’Коннор своїми споминами до­повнює цей факт: «У Старицьких завжди було повно лю­дей: гостей і всяких спільників їхнього громадського жит­тя. Кого тільки не бувало в них!.. Тут стрічалися всякі інтереси: мистецькі, наукові, політичні, але щодалі, то все виразніше забарвлені українською національною за-краскою»

Бували тут діячі Громади — Русов, Рильський, Чубинський, Драгоманов. Разом з М. Лисенком Людмила постійно бувала на репетиціях та гастролях його хору, П. Г. Житецький допомагав студіювати давню україн­ську літературу, про минуле України розповідав В. Б. Ан­тонович. Театр для Людмили тоді був однією із найсо-лодших мрій, тому особливо раділа вона, коли у них бували М. Кропивницький, М. Садовський, І. Карпенко-Карий та Марія Заньковецька.

Ось у такій атмосфері зростала Людмила Стариць­ка. Хоча й рано почала вона писати, проте перші дру­ковані твори, зокрема, поезія «Панахида», присвячена па­м'яті Т. Шевченка, вийшла щойно 1887 року в альма­насі «Перший вінок» у Львові. В ньому вперше опуб­лікувала свої вірші і Леся Українка.

Познайомившись в раннім дитинстві, поетеси стали близькими подругами на все життя. Єднали їх палкі вбо­лівання за долю рідного народу, його минуле й майбут­нє, роздуми над сьогоденням. Поезія Людмили Старицької привернула до себе увагу критики, передусім Івана Франка. На його думку, вони визначалися «силою слова, гарячим настроєм і гарною формою», а ліричну драму

«Сафо» Франко вважав однією «з перлин нашої літе­ратури». Про оповідання молодої письменниці «Мрії» Пантелеймон Куліш у листі до Михайла Старицького висловився так: «Читали ми з великою вподобою в «Зорі» твір Вашої доні, під назвою «Мрії». Довівши до такого діток, не подоба Вам ні про що інше журитись». Важли­во, що молоду письменницю привітав маститий класик з далекої вже навіть на той час доби.

Людмила Старицька друкувала оповідання й статті російською мовою в «Русском богатстве», «Русской мис­ли», «Киевской старине». У цих виданнях вона знайоми­ла російського читача з творчістю Лесі Українки, Крим­ського, Стешенка.

Людмила була ученицею театру корифеїв, театру са­мого Старицького, була серед організаторів, учасників і натхненників театрального аматорства на Наддніпрянщині. Разом зі старшою сестрою Марією, молодшою Ок­саною та її чоловіком І. Стешенком вона організовує ама­торські гуртки, пише для них водевілі, комедійні сцен­ки, а згодом і серйозні речі, такі як драми «Сафо», «Апій Клавдій»та інші.

Як відомо, Старицька-Черняхівська — визначний те­атрознавець. їй належить чи не перший нарис з історії но­вого українського театру «Двадцять п'ять років україн­ського театру»

Коли на сцені вперше з'явився «Камінний господар» Лесі Українки, письменниця привітала його статтею «Іс­торичний момент», де пояснила свій захват такими ви­сокими міркуваннями: «18 січня 1914 року український театр вступив в нову фазу свого існування... Відбувалась велика подія: український театр, лишаючись суто укра­їнським, набирав силу загальнолюдської вартості».

Разом з батьком Людмила Михайлівна створила три­логію «Богдан Хмельницький», великі історичні полотна «Останні шуліки», «Червоний диявол»; такі широко ві­домі речі, як «Розбійник Кармалюк», «Останні орли», і мало відомі — «Молодість Мазепи», «Руїна». Свідченням цієї співпраці е рукописи, видання, підписані двома іме­нами, а також заповіт Михайла Старицького, де сказа­но: «Оскільки всі історичні романи російською мовою пи­сав я у спілці з дочкою моєю Людмилою, половина цієї літературної власності незаперечне належить їй…”

Перша чверть XX століття була часом найвищого творчого піднесення літераторки. Крім згаданих творів у ці роки вона пише проблемно-сімейну драму «Крила», п'єсу «Останній сніп», драму «Милость Божа», створює драму на п'ять дій «Іван Мазепа», п'єси «Декабристи», «Червоний півень», «Тихий вечір»,— про Шевченка та. його товаришів Куліша, Костомарова, Білозерського. По­вість «Діамантовий перстень» написана в кращих тради­ціях історико-пригодницького жанру, йдеться про поль­ське повстання 1830—31 років. П'єси письменниці ідуть на сценах багатьох театрів, їх беруть, в репертуар як українські, так і російські трупи.

П'єса «Гетьман Дорошенко» з великим успіхом йшла на дореволюційній сцені. Крім головної дійової особи Петра Дорошенка, тут фігурують козацька старшина, прості козаки, посполитий люд. Географія драми широ­ка, показано великий рух народних мас, переселення із сплюндрованого найманцями різних мастей Правобереж­жя на лівий берег Дніпра. Петро Дорошенко — постать трагічна. Розумний, але запальний і часом необачний, він намагається об'єднати розірвану Андрусівським пере­мир'ям Україну. Та марно: його заходи в спілці з турка­ми зазнають краху, він зрікається гетьманства.

Людмила Старицька-Черняхівська була, ясна річ, близька до театру корифеїв. Тут ішли її п'єси, і наші ко­рифеї в них грали. Скажімо, в ролі Андрія Нещадими (п'єса «Останній сніп») глядачі вітали Миколу Садовського. З письменницею співробітничають Лесь Курбас, 3. Мар'яненко, Г. Юра.

На її лібретто Микола Лисенко написав дві опери («Ноктюрн» і «Сафо»). Йому належить також музика до драми «Гетьман Дорошенко», зокрема популярний сво­го часу марш гетьмана Дорошенка. А Кирило Стеценко написав музику до п'єси «Милость Божа».

Величезної ваги набули спогади Людмили Михайлів­ни. їх письменниця свідомо адресувала в майбутнє. У фрагменті «Перша хвилина» вона говорить: «Коли сон­це життя схиляється на захід,— тіні минулого витягу­ються довше. Те, що я тут пишу, пишу вже не для себе,—для тих, кому, як писалося в наших старих ак­тах, «про се відати належить, або хто колись на те писаніє гляне...» Писання її містять силу — силенну точних вказівок і відтворюють саму атмосферу минулих часів.

Численні праці письменниці розпочинають собою лі­тературу про Коцюбинського, Лесю Українку, Ганну Бар­вінок, Миколу Садовського. Вона систематично рецензу­вала прикметніші видання з красного письменства. Се­ред них твори Б. Грінченка, С. Черкасенка, Л. Яновської, Олени Пчілки, І. Франка, Миколи Вороного, Ореста Ле-вицького. Одна з перших привітала вона талант Максима Рильського, прорецензувавши його першу збірку «На білих островах».

Поряд із літературною роботою Старицька вела ве­лику й активну громадсько-політичну діяльність. Вона була незмінним організатором і учасником Літературно-артистичного товариства, Українського Клубу та Науко­вого товариства в Києві, «Просвіти», київської Громади.

Під час першої світової, війни Людмила Михайлівна" працює сестрою милосердя у військовому шпиталі, орга­нізовує дитячі притулки для сиріт. У період громадян­ської, намагаючись налагодити театральну справу, вона засновує нові театри. Згодом працює в «Дніпросоюзі» — кооперативній спілці споживчих товариств—установі, котра дбала й про культурне життя народу. Але в нове радянське життя письменниця не втягується, її діяль­ність головним чином зводиться до того, що вона опра­цьовує й перередаговує старі мотиви. Написала бурлексну п'єсу «За двома зайцями», дія якої відбувається уже в час непу. Цей спектакль ішов у «Березолі». Написала сценарій про руйнування Січі.

Але зловісна тінь «вождя всіх часів і народів» уже впала на народи... Починаються політичні процеси — розправи. По Україні 1929—ЗО років прошумів так зва­ний «процес Спілки визволення України». Він був сфаб­рикований із метою знекровлення української інтеліген­ції. До слідства притягалися Людмила Старицька і її чоловік професор Черняхівський. Вони просиділи в хар­ківській в'язниці на Холодній горі мало не півроку, че­каючи суду й вироку. В червні 1930-го їх, безвинних, ви­пустили, засудивши «умовно».

Але, як і багато інших українських письменників, Людмила Старицька-Черняхівська повною мірою зазна­ла утисків ще царської охранки. Дореволюційна періо­дика рясніє повідомленнями про заборону вистав за її п'єсами. А в Центральному державному історичному ар­хіві СРСР у Ленінграді зберігаються справи про заборо­ну її творів «Дві казочки», «Три бажання», «Ледащо». Близько 200 примірників однієї з її книжок у вересні 1919 року конфіскувала й знищила денікінська комісія в числі 40543 томів «антидержавної літератури». Забо­роняли її твори в панській Польщі, а в жовтні 1941 року вже гестапо зняло з генеральної проби ЇЇ «Гетьмана До­рошенка» й закрило театр, що надумав його ставити.

На початку тридцять восьмого заарештовано єдину доньку Старицької Вероніку Черняхівську, цікаву поете­су, перекладачку з англійської, французької, іспанської, німецької мов. Яку ж вину інкримінували молодій жінці в НКВС? Створення контрреволюційної організації — не менше. Бо, побувавши разом із батьком, професором медицини, в закордонному відрядженні за десять років до арешту, вона там вийшла заміж за німецького підда­ного, з яким потім розлучилася, не проживши року, і повернулася до Радянського Союзу. Але то був тяжкий гріх, як на той час...

Даремно пішли численні заяви і прохання до всіх ке­рівників країни, у тому числі й до Берії та Сталіна. Ні­чого не дали поїздки на розшуки Вероніки в Томськ та Маріїнські табори. ГУЛАГ поглинув свою жертву. Донь­ка пропала без сліду. Єдине, що вдалося з'ясувати на­певно: від катування та знущань вона збожеволіла.

З туги вмирає чоловік. Людмила Михайлівна сама ледь жива від горя, продовжує клопотання. Це не про­ходить для неї безслідно. У заґратованих кабінетах їй пригадують і «процес Спілки визволення України», і до­шукування правди в справі доньки, і незалежність чес­ного літератора, яка не вихваляла «вождя всіх часів і народів» в своїх творах.

20 липня 1941 року, коли вже почалася війна, лилася кров і точилися жорстокі бої, коли знекровлені части­ни Червоної Армії відступали і потрапляли в оточення і полон, а під Києвом стояли німецькі дивізії, 73-річну письменницю знову арештовують. Разом із сестрою Ок­саною Стешенко, академіком-сходознавцем Агатангелом Кримським та ще кількома київськими інтелігентами ви­возять у Харків. Звідти етапом пішки гонять у Валуйки. Там, вкинувши в товарняк «телятник», арештантів повез­ли за Волгу.

Ніхто й ніколи не довідається, якою мученицькою видалася та подорож для закайданеного суцвіття укра­їнської інтелігенції під німецькими бомбами, осінніми хвишами в промерзлому телячому вагоні без води і крихти їжі. Десь на казахській землі сконала Людмила Михай­лівна, і її задубіле тіло чекісти викинули на безіменно­му степовому полустанку.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.