Реферат на тему

Галина Андріївна Кузьменко-голова Cоюзу вчителів Гуляйпільської республіки (1919-1920 рр.)

Махновці робили неодноразові спроби оживити освітню галузь і навіть провести її реформування. При цьому махновська освіта мала свого керівника, особі якої і присвячується данна розвідка.

Взагалі то, персона Г.Кузьменко не полишена певної уваги з боку істориків. Їй присвячені кілька окремих статей [1], вона є вагомим персонажем багатьох популярних історичних видань [2], але в якості “діяча освіти” її ще ніхто з дослідників не розглядав.

Коротко про біографію героїні. Народилася в 1892 р., в сім'ї київського жандарма, в минулому селянина. Закінчила вчительську семінарію. З 1917 р. стала працювати вчителькою української мови і літератури земської гуляйпільської школи. Стала відома в містечку як українська патріотка з анархістським ухилом і активний діяч місцевої “Просвіти”. Всеукраїнська слава прийшла до неї весною 1919 р., коли Г.Кузьменко стала дружиною Батька Махна. Начальник штабу махновської армії Віктор Білаш характеризував її як “невтомиму захисницю жінок” [3]. Восени 1919 р. Г.Кузьменко була обрана головою Союзу вчителів махновської республіки.

Однiєю з пiдвалин нового ладу, який намагалися запроваджувати махновці, мала стати система незалежної освiти, вiдокремлена вiд церкви і держави. Їй вiдводилася роль вихователя гiдної анархiчного суспiльства особистостi. Державне шкiльництво, таким вимогам, на думку махновцiв, не вiдповiдало. Головним злом одержавленої школи вважалося те, що учень разом із знаннями засвоював як аксiому життєвої позицiї право держави розпоряджатися життям громадянина. Саме переслiдуючи цю мету, держава домагається обов'язкової освiти своїх громадян. Оцiнюючи подiбну практику, П.Кропоткiн називав державну освiту "витонченим способом вбивства будь-якого духу особистого почину та незалежностi" [4].

До голосу патрiарха анархiзму долучалася також критика безпосередньо махновцiв, невдоволених станом шкiльної науки в районi. Доброю iлюстрацiєю цих настроїв є стаття "Школа й життя", вмiщена в газетi "Шлях до волi" [5]. Її автор визначає п'ять основних вад старого шкiльництва, якi треба обiйти в майбутньому. Це невiдповiднiсть шкiльної програми вимогам реального життя, недостатня кiлькiсть шкiл, низька якiсть навчання. Певно, спираючись на свiй особистий досвiд, автор продовжує: "А навчання по всих школах провадилось так, що бодай би його й не згадувать! За увесь час навчання звертали увагу, головним чином, на лiтеру "Ъ"... та дивились на те, аби учнi вмiли "рассказывать прочитанное", а чи розумiє учень те, що розказує, – хто його знає! А задачi якi давали ?! – для чого тiльки iкомупотрiбно було так мордувати дiтей, знущатися над бiдолашними?! Iсторiя, якої вчили дiтей, це була байка, а не iсторiя; вчили географiю, а нiколи не бачили того, про що вчили. Скiнчить хлоп'я школу, одержить свiдоцтво, а через тиждень вже нiчого й не знає й не пам'ятає: знову такий розумний, як i до школи був… Школа тiльки покалiчила його". Далi йшли закиди до байдужої щодо шкiльних проблем освiтянської бюрократiї. Остання вада – "страшенно пригнiчене становище вчителiв".

В тогочасних умовах вирiшальний вплив на проведення освiтянських експериментiв справляла вiйськова обстановка. Вони мали можливiсть проводитись лише уривками в часи повного господарювання махновцiв. Вперше проблема реформування освiти постала в лютому 1918 р. у зв'язку з органiзацiєю навколо Гуляй-Поля анархо-комунiстичних комун. Комунари бажали озброїтися новiтньою педагогiкою, i їх вибiр упав на вичитану з анархiстських брошур шкiльну систему Ф.Фаррера (1859-1909) – iспанського анархiста i засновника вчення "вiльної школи" [6]. Комунари мали намiр, використавши зв'язки анархістів, запросити з мiста спецiалiстiв для її впровадження, але, зважуючи на обставини, згодилися "в крайньому разi" на перший рiк обмежитися запрошенням звичайних учителiв [7].

У першій половині 1919 р. шкiльна галузь у районi опинилась пiд керiвництвом анархiстки Марiї Никифорової, вiдстороненої за рiшенням ревтрибуналу на пiвроку вiд полiтичної дiяльностi. 25 травня 1919 р., пiд час вiзиту до Гуляй-Поля командувача Українським фронтом В.Антонова-Овсiєнка, члени мiсцевого виконкому розповiдали йому про наявнiсть у селi трьох "вiдмiнно поставлених" середнiх шкiл, дитячих садкiв та "дiткомун", як тепер пропонувалося називати ясла. Це дало можливiсть командувачу назвати Гуляй-Поле "одним із найбiльш культурних центрiв Новоросiї" [8].

Починаючи від 1 вересня 1919 р. впровадження реформи освiти було покладено на створену в складi Культпросвiтнього вiддiлу Військово-Революційної Ради Шкiльну секцiю, яку очолила Галина Кузьменко. У функцiї секцiї входило: 1) пошук коштiв та органiзацiя цивiльного шкiльництва на контрольованiй махновцями території; 2) керівництво шкільництвом через утворення спiльних вчительсько-батькiвських рад; 3) розробка шкiльних програм та контроль за їх виконанням.

Чи підтримали місцеві освітяни реформаторські заходи махновцiв? Адже останнi могли спиратись виключно на мiсцевi вчительськi кадри. Не варто говорити про тогочаснi умови працi сiльської iнтелiгенцiї. Її супутниками були нестатки і постiйнi пiдозри влади у зносинах з "бандитами". Так, у липнi 1919 р. у рiдному селi Г.Кузьменко – Пiщаному Бродi – каральний загiн пiд проводом бiльшовика В.Затонського розстрiляв мiсцевого вчителя Д.Маруценка лише за те, що той прочитав махновцям лекцiю про атеїзм [9]. До всього цього додавалась недоброзичлива реакцiя махновцiв на прояви iнтелiгентностi. Вона вважалась рисою "мiської зарази", а її носiї прихильниками "старого режиму". Але були й позитивнi моменти, насамперед добре продовольче становище району i патронат над освiтою Г.Кузьменко, що давало можливiсть перетворити РПАУ/м/ хоч в якесь джерело прибутку. Остання обставина сприяла тому, що вчителi сприйняли нову реорганiзацiю без особливого ентузiазму, але досить прихильно. Гуляйпiльськi вчителi займались пiдготовкою вечорiв для махновцiв, вирученi кошти вiд яких використовувалися на нагальнi шкiльнi потреби [10]. В скрутнi часи махновцi допомагали школам i дитячим притулкам грiшми та харчами. Походи рiзноманiтних вчительок до Батька з проханнями про грошову допомогу стали звичним явищем. Якщо грошi були, Н.Махно "на школу" нiколи не вiдмовляв. У жовтнi 1919 р. IV районний з'їзд окремим рiшенням ухвалив видiлити допомогу школi глухонiмих в Олександрiвську, а також звичайним школам i притулкам [11]. Катеринославський притулок отримав 1 млн. крб. i партiю продуктiв борошном, салом iковбасою. "Треба вiддати махновцям належне, – згадував начальник притулку М.Гутман, – пiсля добровольцiв притульськi дiти протягом мiсяця "пiдгодувалися". Проте роздаючи грошi на школи i притулки, секретарi ВРР попереджали, що Повстанська армiя не має намiру постiйно постачати їх i надалi. Вони мають влаштовуватись, розраховуючи на власнi сили [12].

Подібні заяви не означали, що освiта буде покинута напризволяще. На думку махновцiв, турботи по утриманню навчальних закладiв повиннi були повнiстю взяти на себе органи мiсцевого самоуправлiння, якi також мали визначати разом з освiтянами профiль закладiв освіти i навчальну програму.

У жовтні 1919 р. були скликанi районнi педагогiчнi конференцiї та проведено воєнiзацiю школи i всього пiдлiткового населення. Останнiй захiд призвiв до небажаних наслiдкiв. Iмiтуючи вiйськовi дiї, учнi вчиняли справжнi "побоїща". Справа дiйшла до випадкових убивств, що трапились у Гуляй-Полi та Новоспасiвцi. В Гуляй-Полі було по-справжньому повішено “полоненого” хлопчика. У Новоспасівці дитина загинула від кинутого каменя, що влучив їй у голову під час “кіннотної атаки” [13]. Iнциденти набули широкого розголосу. Було вирiшено, що подiбна практика розбещує учнiв. Молодшим класам було заборонено займатись "бойовими маневрами" i рекомендовано обмежитися стройовими заняттями.

Питання про мову викладання було вкрай важливим для шкiльної секцiї. Його мав вирiшити IV районний з'їзд Рад, але його делегати заявили, що з'їзд вважає неправомiрним для себе вирiшувати питання про взаємовiдносини в Українi росiйської та української мов i що цю проблему мають вирiшити з'їзди майбутнього [14]. Таким чином, проблему довелося вирiшувати Культпросвiтньому вiддiлу ВРР самотужки. Його програмне оголошення було опубліковано 18 жовтня 1919 р.: "Революцiйне повстанство, дотримуючись принципiв iстинного соцiалiзму, не може силувати природнi потреби народу українського. Тому питання про мову викладання в школах має бути вирiшене не нашою армiєю, а лише самим народом в особi батькiв, вчителiв i учнiв... Наказ ген. Май-Маєвського, що забороняв материнську мову в школах, вiднинi скасовується як силою нав'язаний нашим школам. В iнтересах духовного розвитку народу мова шкiльного викладання має бути та, до якої природно схиляється мiсцеве населення... i воно, а не влада i не армiя має вiльно i самостiйно вирiшувати це питання" [15].

Відступ у листопаді 1919 р. повстанської армiї на Правобережжя застав Шкiльну секцiю, коли вона ще не завершила свiй органiзацiйний перiод, не встигши провести жодного з запланованих з'їздiв батькiв i вчителiв, хоча і встигла створити Союз учителів головою якого було обрану Г.Кузьменко.

У час мирного перепочинку восени 1920 р. справу шкiльного реформування було продовжено. Питання органiзацiї освiти було винесено на вiдкрите засiдання Гуляйпільської сiльради.

Станом на 1914 р. Гуляй-Поле представляло собою досить солiдний педагогiчний полiгон. Тут було розташовано п'ять земських початкових шкiл, двi (за iншими даними, три [16]) з яких було перереформовано спочатку в середнi, а потiм, восени 1918 р., в гiмназiї. Крiм цього, існували однокласна церковно-приходська школа, фабрична, нiмецька та двi єврейськi школи [17].

Проте зруйнована війною гуляйпiльська освіта в жовтні 1920 р. перебувала в станi занепаду. Не маючи власних господарств, сiльськi вчителi були поставленi в критичне становище повною вiдсутнiстю заробiтної плати. Голодне життя ставало реальнiстю навiть у сiльських умовах, куди ще недавно вчителi прагнули вирватися з голодуючих мiст: "школу хоч закривай, грошей нема, i вчителi голодують" [18]. Намагаючись отримати бодай якесь харчування, вчителi пристосовувались, як могли. Шкiльнi будови спорожнiли. В цих умовах спроби махновцiв реформуватишкiльництво вже мають вигляд не бажання пристосувати освiту до iдеологiчних вимог анархiзму i потреб мiсцевого населення, аповиннi розглядатися як спроби її збереження вiд повного згасання.

Шкальне питання вирішувалося на кількох засіданнях сільської ради. Виникла навiть суперечка мiж послiдовниками Ф.Фаррера i прихильниками "єдиної трудової школи", яким шляхом має пiти реформа. Iдеї "єдиної трудової" почав пiдтримувати i Н.Махно, що знаходився в селi на лiкуваннi. П.Аршинов зазначає, що Н.Махно прохав зробити йому кiлька доповiдей з її теорії [19]. Та, незважаючи на таку авторитетну пiдтримку, в результатi обговорень перемогли прихильники Ф.Фаррера. Було вирiшено утримувати вчителiв за рахунок мiсцевого населення, що обкладалося однорозмiрною "шкiльною повиннiстю". Для керiвництва шкiльництвом було відтворено Шкiльну комiсiю з представникiв учителiв та мiсцевого населення, яка склала навчальний план, а також план подальшого розвитку шкiльництва.

Місцеве селянство підтримало освітні заходи махновцiв, керуючись своєрiдним уявленням про достатнiсть освiти, яка навiть при своєму значному обсязі не повинна переходити в iнтелiгентнiсть. Не заводячи розмов про освiту вищу, селяни одночасно стояли за необхiднiсть початкової i, по можливостi, середньої освiти. Гуляйпiльська вчителька Н.Сухогорська, повiдомляє про випадки, коли в мiсцевих школах навчалися "дядi" вiком в 20 i бiльше рокiв. Їх школярство, що занадто затягнулося, не ставало на завадi багатьом iз них бути активними махновцями i з вершини свого становища погрожувати вчителям: "Переводь, а то батько розправиться!" Проте цi погрози на переводи учнiв в наступний клас впливу не мали. Викладачi ставили "коли" махновцям так, як i iншим смертним, i Махно, треба вiддати йому належне, в педагогiчнi справи не втручався" [20]. Махновцi-школярi змушенi були навчатися уривками лише в час свого перебування в селi.

Не обійшлося без конфлікту на шкільному грунтi з анархiстами конфедерацiї "Набат". Претензiї "набатiвцiв" були викликанi тим, що їх "вотчиною" було ведення просвiтницької роботи серед повстанцiв, i вони прагнули перенести сферу свого впливу i на цивiльну освiту. Конфлiкт виник вiдносно викладання в школах "закону Божого". Суперечки вiдносно цього предмету мали в Гуляй-Полi свою iсторiю. За спогадами Н.Махна, ще в кiнцi березня 1917 р. директор гуляйпiльської гiмназiї говорив про продовження викладання "закону" в школах через вимоги мiсцевого духовенства i батькiв. У 1917 р. Н.Махно був войовничим атеїстом, але навiть його членство в складi мiсцевої "Просвiти", куди вiн вступив заради антирелiгiйної пропаганди, не викликало змiн у шкiльнiй програмi [21]. В жовтнi 1920 р. "набатiвцi" вiд культпросвiту делегували на вiдкрите засiдання сiльради свого спецiалiста. Його виступ викликав загальне обурення. За вимогу вилучити зі шкiльної програми "закон божий", "набатiвця" звинуватили в "безбожництвi, бiльшовизмi й намаганнi дискредитацiї руху". Г.Кузьменко, що очолювала Шкiльну комiсiю, заявила, що вiдсутнiсть "закону Божого" шкiдливо вiдiб'ється на моральному вихованнi дiтей. Це рiшення було ухвалено бiльшiстю Гуляйпiльської ради. Крiм цього, була вiдхилена пропозицiя щодо обкладання "шкiльною повиннiстю" лише заможногонаселення. Пiдбиваючи пiдсумки вiзиту, I.Тепер висловлюється махновською говiркою, що "спец... ледве звiдти кiгтi драв" [22].

Н.Махно був тiсно пов'язаний з мiсцевим учительським середовищем. Це, врештi, призвело до появи легенди про вчительський фах Н.Махна. Окремi мiсця в його вiдозвах 1919 року справдi пiдводять до думок у цьому напрямку: "Життя будувати будемо самi, поза нав'язаних збоку думок i iдей... Частiше бесiдуйте помiж себе, читайте, розвивайтеся... Товаришi повстанцi! Творцi свiтлого майбутнього, рвiться до свiтла i знань!" [23].

Подальший перебiг подiй поклав край усiм сподiванням на розвиток незалежної освiти. На реформу 1920 р. iсторiєю було вiдведено час з 1 по 25 листопада, пiсля чого її хiд був перерваний, але не з причини методологiчного банкрутства. Це був один із наслiдкiв збройного нападу частин Червоної армiї на повстанський район. Як пережиток "махновщини", "незалежна школа" мала лише один вихiд – самолiквiдуватися.

В подальшому Г.Кузьменко ніколи вже не вдасться повернутися до школи вчителькою. У вимушеній паризькій еміграції вона працюватиме пралею у пансіонаті для дочок російських емігрантів. Під час другої світової війни разом з донькою потрапить на примусові роботи у Німеччину. Згодом потрапить до радянської зони окупації, буде репресована і до кінця свого життя в 1978 р. працюватиме чорноробочою на різноманітних роботах.

Література

1. Кобзарь В. Галина Кузьменко – Махнова дружина // Березiль. – № 3. – С. 129-133., Семанов С.И. Парижанки из Джамбула // Родина. – 1992. – № 10. – С.70-72.

2. Яланський В., Верьовка Л. Нестор і Галина. – Київ-Гуляйполе, 1999., Семанов С.Н. Махно. Подлинная история. – М.: АСТ-ПРЕСС, 2001.

3. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К.: РВЦ “Проза”, 1993. – С.588.

4. Кропоткин П.А. Хлеб и воля. Современная наука и анархия. – М., 1989. – С.459.

5. Шлях до волi. – 1919. – 6 листопада.

6. Avrich P.TheanarchistsintheRussian revolution. – London, 1973. – р.267.

7. Махно Н. Воспоминания. – Кн.1. – К., 1991. – С.174.

8. Антонов-Овсеенко В.А. Записки о гражданской войне. Т.4. – М.,- Л., 1933. – С.111-112.

9. Семанов С.И. Под черным знаменем // Роман-газета. – 1993. – № 4. – С.68.

10. Сухогорская Н. Воспоминания о махновщине // Кандальный звон. – Одесса, 1927. – Вып.6. – С.57.

11. Путь к свободе. – 1919. – 2 октября.

12. Гутман М. Под властью анархистов // Русское прошлое. – 1923. – № 5. – С.65.

13. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. –К., 1993. – С.351.

14. Путь к свободе. – 1919. – 2 ноября.

15. Путь к свободе. – 1919. – 18 ноября.

16. Сухогорская Н. Воспоминания о махновщине… –С.38.

17. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С.577.

18. Сухогорская Н. Воспоминания омахновщине…– С.56.

19. Аршинов П. История махновского движения. – Берлин, 1923. – С.169.