Реферат на тему

Правобережжя і Галичина у ХVIII ст. Гайдамаччина. Коліївщина. Опришківщина

План

1. Правобережжя і Галичина у ХVIII ст.

2. Гайдамаччина

3. Коліївщина

4. Опришківщина

ПРАВОБЕРЕЖЖЯ І ГАЛИЧИНА У XVIII ст.

Правобережжя України, про яке завжди пам'ятали кращі представники українського народу і його вожді, після зриву Мазепи виявилося ізольованим від Гетьманщини. До цього спрямовувалася і політика Росії та Польщі. Польські магнати на "кресах", які переважно походили з давніх українських родів — Вишневецькі, Потоцькі, Любомирські, Чарторийські, Яблоновські, Браницькі — розширювали свої володіння і намагалися захопити у свої руки управління всім життям країни. Саме вони були провідниками політики полонізації й латинізації місцевого населення. Протистояти їм не було кому. Українська знать і шляхта були переважно полонізовані, міщанство й православне духовенство ще в середині XVII ст. зосередили свої зусилля на піднесенні київського культурного центру або пішли з Хмельницьким, Дорошенком, потім допомагали Палієві. Втім, православна церква і її ієрархи від часів Могили зосередилися на суто церковних справах, не виявляючи хисту до керівництва всім національним рухом. Цей застій дав змогу краще організованому греко-католицькому духовенству протягом другої половини XVII ст. утвердитися на Холмщині, Волині, Поліссі.

1700 р. видатний релігійний діяч Галичини Й. Шумлянський, який підтримував стосунки з королем Я. Собеським, гетьманами П. Дорошенком та І. Мазепою, перевів на унію Львівську єпархію. Уніатська церква, проводячи періодичні візитації парафій, дбала як про матеріальне, так і про культурне піднесення церкви, засновувала школи, провела реорганізацію монастирів. 1720 р. собор у Замості здійснив внутрішню реорганізацію всієї церковної структури. Василіанський орден надзвичайно активно займався справами освіти й книговидання. Завдяки цьому греко-католицька церква на західноукраїнських землях стала єдиним можливим осередком українського життя. Та все ж розрив між вищими, культурними верствами українського суспільства й низами все зростав. Польська мова у XVIII ст. стала урядовою навіть на Київщині й Волині, її широко використовувало духовенство, нею писали книги й викладали школах.

Відчуженість широких мас від освічених верхів з особливою гостротою виявилася під час Гайдамаччини — соціального руху на Правобережжі у XVIII ст. Народні маси, у свідомості яких ще жили традиції козацької волі, не бажали підставляти шию під ярмо нової панщини, а до "панів" залічували не тільки польських магнатів та орендарів і факторів-євреїв, а й уніатське духовенство. Гайдамацький рух об'єднав у своїх рядах незаможних селян-втікачів, найманих робітників з ґуралень, млинів, фільварків, міщан, дрібну шляхту й нижче духовенство, але підтримували його найширші верстви українського населення. Переважно гайдамаки діяли невеликими загонами, застосовуючи тактику партизанської боротьби, стрімкі рейди й несподівані напади на панські садиби. Поширенню гайдамацького руху сприяла близькість запорізьких степів, куди не сягала рука польських магнатів, та й чимало запорожців нелегально діяли у гайдамацьких загонах. Підтримку надавала й частина православного духовенства, яке вбачало в гайдамаках месників за кривди православної церкви і борців проти унії. Польська влада, не маючи достатньої кількості регулярного війська в Україні, зверталася по допомогу проти гайдамаків до Росії, застосовувала репресії проти запорожців, коли ті приїздили на Правобережжя; часом польські команди, переслідуючи гайдамаків, заходили на запорізькі землі й руйнували села й зимівники. Все це загострювало взаємну ворожість.

Перший великий вибух стався 1734 р. Боротьба за польський престол після смерті короля Августа II призвела до російської інтервенції. Разом з російськими у Польщу вступили й українські козацькі полки. Це породило в місцевому селянстві надію на визволення з-під шляхетського панування. Повстання почалося на Київщині, далі селянський рух перекинувся на Поділля, частково захопив і Волинь. На Поділлі рух очолив сотник надвірної міліції Любомирських Верлан. Небавом він мав уже цілий полк повстанців, оголошуючи всім, що дістав указ від цариці нищити поляків і жидів. Початкове Верлан діяв на Брацлавщині, а коли назбирав достатньо війська, здійснив походи на Поділля, Волинь, захопив фортеці у Жванці і Бродах, а його загони доходили до околиць Кам'янця і Львова. Але влітку 1734 р. царські війська здобули Гданськ, С. Лещинський утік з Польщі і на престол сів ставленик Росії Август III. На прохання польських магнатів російське військо легко розгромило повстанців. Втім, у наступні роки гайдамацький рух знову не раз спалахував на Поділлі. Загони запорожця Гриви, отаманів Гната Голого, Медвідя, Харка здобували містечка й замки, а часом і більші міста, такі, як Чигирин і Крилів.

Новий спалах повстання припав на 1750 p., коли гайдамаки майже протягом року володіли Брацлавщиною, Київщиною, Східним Поділлям, а окремі загони доходили до Полісся. Повстанці зуміли захопити навіть такі потужні фортеці, як Вінниця, Умань, Летичів, Фастів, але ні керівники гайдамацьких загонів, ні селянські ватажки не склали якоїсь організації, діяли без плану, і повстання згасло, не принісши відчутних результатів селянам.

Найвідомішим виступом гайдамаків було повстання 1768 p., відоме як Коліївщина. Його спричинили кілька факторів. Південна Київщина, де зародилася Коліївщина, була заселена пізніше від інших частин Правобережжя, тому селяни тут довше користувалися свободою від панщинних повинностей. До того ж саме панське господарство переживало непевні часи перенесення збіжевих ринків з-над Балтики до Чорного моря. Значний вплив на селян мала і близькість вільного Запоріжжя, де кошовий Калнишевський керував колонізацією степових просторів, осаджував нові й нові села.

Водночас на півдні Київщини загострилися релігійні стосунки. Уніатський митрополит Ф. Володкович, який з 1762 р. перебував у Радомишлі, активно повів наступ на православну церкву, ієрархи якої перебували за кордоном Польщі, у Переяславі. Уніатське духовенство намагалося навернути православних на унію за допомогою польського війська, за опір карали ув'язненням і різними карами. Опір православних очолювали монастирі: Мотронин, Медведівський, Жаботинський, Лебединський. Енергійним організатором православних був ігумен Мелхиседек Значко-Яворський. Православні зверталися по допомогу до царського уряду, Яворський навіть їздив до цариці, яка пообіцяла своє заступництво через дипломатичні канали. І справді, польський сейм 1767 р. прийняв закон про релігійну терпимість, однак втілити його в життя Польща не змогла.

У 1768 р. частина польської шляхти, невдоволена втручанням Росії у внутрішні справи Польщі, організувала так звану Барську конфедерацію проти короля. Уряд, не маючи достатньо сил для боротьби з повстанцями, звернувся по допомогу до Росії. На Правобережжя виступив корпус генерала Кречетникова. Цим моментом, як і 1734 p., скористалися вожді повстанців — запорожець Максим Залізняк та інші. Ядром Залізнякового загону були вихідці з Запоріжжя, до яких приєдналися тисячі місцевих селян. З-під Мотрониного монастиря Залізняк пішов на Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, Лисянку. Кінцевою метою походу була Умань — важливий торговельний і культурний центр, міцна фортеця. Губернатором (управителем) Умані був Младанович, який мав невеликий військовий загін, та більше покладався на козацьку міліцію, якою керував сотник Іван Гонта. Гонта, який походив з селянської родини, разом із своїми козаками перейшов на бік повстанців, прагнучи знищити кріпацтво, відновити козацький лад і захистити православну віру. Це вирішило долю Умані, здобутої 19 червня. В Умані, як у всіх здобутих перед тим містах і селах, гайдамаки вирізали шляхту, євреїв, уніатське й католицьке духовенство. Після того повстанці на загальній раді обрали Залізняка гетьманом, Ґонту — уманським полковником. На Уманщині запровадили козацький лад, поділивши її на сотні. Успішно діяли загони Швачки на Фастівщині й Білоцерківщині, Неживого на Черкащині, Бондаренка на Поліссі.

Російський уряд щодо гайдамаків поводився двозначне, але коли ті, переслідуючи шляхту та євреїв, спалили турецьке місто Балту, що викликало протест султана, кримського хана й молдавського господаря, доля Коліївщини була вирішена. Генерал Кречетников, отримавши наказ негайно придушити повстання, вислав до Умані полк донців Гур'єва і полк піхоти. Запрошені Гур'євим на бенкет, ватажки гайдамаків прийшли, не підозрюючи підступу, і були заарештовані. Далі московити кинулись на табір гайдамаків. Право­бережних повстанців віддали на розправу польському військові. Суди в Кодні й Сербах надзвичайно люто розправилися з 846 полоненими. Особливо катували Ґонту, Неживого й інших ватажків повстання, частину їх стратили у Львові. Російських підданих судили в Києві. 250 гайдамаків на чолі з Залізняком засудили на смерть, але в момент виконання вироку за таємною урядовою інструкцією смерть замінили вічним засланням до Сибіру.

У Галичині посилення експлуатації селянства й національного гніту вже у XVI ст. покликало до життя опришківський рух, широко оспіваний у фольклорі. Тактика партизанської боротьби невеликими загонами, відхід в разі потреби на територію інших держав, масова підтримка населення та інші характерні риси зближували опришківство як з гайдамаччиною, так і з іншими соціальними рухами того часу. Найбільшого розмаху опришківський рух набрав у 30-ті—40-ві роки XVIII ст. під проводом Олекси Довбуша (загинув 1745 p.), згодом опришків очолювали І. Бойчук, В. Баюрак, П. Орфенюк. Нерідко опришки здобували міста й фортеці (Пнів, Сянік, Гусятин, Сатанів, Богородчани та ін.), успішно боролися проти військових частин

З судового процесу відомо, що Баюрак народився у с. Дорі в 1722 р. (під час судового процесу йому було 32 роки). І походив з сім'ї зли­дарів. До вступу в опришки він пас вівці. На нього звернув увагу Довбуш влітку 1744 p., напередодні походу на Богородчани, залучив його в опришківський загін. Баюрак брав активну участь в усіх походах Довбуша в І744 -1745 pp. Вмираючи, Довбуш передав йому свою рушни­цю. Це символізувало передачу влади, тобто було своєрідним заповітом Довбуша продовжувати антифеодальну боротьбу.

Вступ. Довгий час в нашій Історичній літературі про послідовника Олекси Довбуша - Василя Баюрака нічного не було написано. Історик Ю. Целевич, виходячи з позицій польської Історіографії вважав, що Баю­рак не месник народний кривд..., а просто одчайдушний розбишака,. Од­нак його аргументи не переконливі І суперечливі.

В.В.Грабов, на основі вивчення документальних ма­теріалів прийшов до висновку, що виступ Баюрака носив антифеодальний характер, був продовженням справи Довбуша. Не випадково також І.Я. Фра нко відносив до "національної Історії" минулого опришків з "Довбушами Баюраками".

На ратуші, де знаходиться Івано-Франківський краєзнавчий музей е меморіальна дошка, яка ...

Баюрак спочатку діяв разом з батьком, але далі про останнього не­має вісток. Активну участь у походах Баюрака брали його брати І жінка.

У 1745 p., тобто після загибелі Олекси Довбуша, Баюрак перейшов з Галицької землі на Буковину, де перебував деякий час в прикордонних гірських селах Путилові, Медзі та в ін. Згодом він організував загін І почав боротьбу проти гнобителів в Коломийському повіті, Угорщині І на Буковині.

У 1749р. Баюрак напав на с. Стопчатів. Про це досить детально по­відомляв шляхтич Лісовський в листі до коронного прокурора п.Беня. Баюрак мав намір розгромити шляхетський двір, але чомусь обмежився на­падом на деяких лихварів. Під час нападу зав'язалася сутичка між оп­ришками І смолянами. Двох опришків було спіймано і доставлено на суд у Станіслав. Пан Лісовський якраз в той час перебував у Стопчатові і врятувався лише завдяки щасливому випадку.

Баюрак, як і Довбуш, підбирав до загону представників найбіднішої верстви, вихідців не тільки з Галичини, але й з Молдавії та Угорщини. Проте сам загін залишався нечисленний: від 5 до ІЗ опришків. Це було викликане опришківською тактикою боротьби.

Якщо зброю, харчі та одяг Баюрак добував у багатіїв силою, то у се­лян- купував за гроші.

У тяжкі для опришків хвилини селяни переховували їх у себе. За це опришки віддячували чим могли. Вони допомагали селянам не тільки грішми, але - і це найголовніше - захищали їх від насильств, панів. Так, у 1751 р. загін Баюрака ходив у село Перерів, щоб покарати якихось багатіїв Филимонів.

Після нападів на феодалів Угорщини І Галицької землі Баюрак знову повернувся на Буковину в с. Довгополь, яке було основною базою його за­логу. Опришки за гроші домоглись у місцевого війта Андрія Підлоги зго­ди перезимувати у селі.

Весною 1750 р. загін Баюрака напав на орендаря у с. Нямці і забра­ли у нього багато грошей. Під час погоні від ватажка відокремилися три опришки, а з рештою він прибув в Довгополе на зимовий відпочинок. Тут до них приєднався загін Федора Гопиняка. Разом вони вирушили через лі­си і гори у м. Долину. Але проникнути у місто не насмілилися, бо якась людина попередила їх, що там стоять жовніри.

Баюрак з опришками вирушив у Коломийський повіт, сховався у Яблу-нівських лісах і почав збирати великий загін, щоб помститися шляхті за розправу, яку вона вчинила над його побратимами в 1949р. Опришки готу­валися до нападу на Яблунів. В кінці травня вони напали на м. Косів, захопили управляючого маєтками І, тримаючи його як заложника, вируши­ли у місто, де розправились з міськими лихварями.

Ці події налякали шляхту. На боротьбу з опришками знову були кину­ті смоляцькі загони на чолі з полковником Пшелуським. Маючи досвід боротьби з Довбушем, Пщелуський установив нагляд за основною стоянкою ватажка в Довгополі. Весною 1750р. він захопив опришків зненацька. Бу­ло арештовано 40 чоловік, яких під конвоєм доставили у містечко Кути для попереднього розслідування. Лише частині опришків, в тому числі Баю-раку, вдалося уникнути ув'язнення.

Смоляки в погоні за опришками Баюрака їздили по селах І полонинах, знущались над селянами. Весною 1751 р. Пшелуському знову вдалось завда­ти опришкам поразки. Баюрак змушений був відступити, в Молдавію та Угор щину і там розгорнув свої дії. Внаслідок цього в Галицькій землі з вес­ни 1751 р. деякий час виступи опришків не спостерігались. Це заспокої­ло шляхту. Вона вирішила нагородити Пшелуського за його тривалу бороть­бу з загонами Довбуша і Баюрака. Він отримав винагороду 2 тис. злотих.

Загін під проводом Баюрака відступив у гірські полонини, щоб зібра­ти сили та відпочити. На початку 1751 р. вони вирушили через Ясенів І Яворів на Рожнів, де напали на маєток поміщика. Пшебиславського і на сільських лихварів. Розправившись з лихварями, опришки повернулись в гори.

Під час нападу на рожнівську корчму опришки, як відомо з матеріа­лів допиту опришка Максим'юка, знищили ділові папери, в яких, очевид­но, були записані селянські борги.

Дізнавшись від шляхтича Пшебиславського про дії опришків, шлях­та з Кут і Косова послала проти них загін.

Після походу на Рожнів Баюрак зупинився у с. Річці на відпочинок. Звідти опришки вирушили у с. Перерів, де напали на маєток багатія Филимона та убили його, за знущання над селянами. Захопили зброю І багату здобич.

Деякий час Баюрак з опришками перебував на польсько-молдавському кордоні, згодом він вирішує перейти в Молдавію. Коли опришки перей­шли р. Черемош, несподівано на них напав загін полковника Пшелуського. Більша частина опришків встигла перейти на другий берег Черемоша. Баюраку вдалося вирватися з оточення і перебратися в Довгополе.

Деякі опришки з цього загону опинилися в Буковині і влилися в завін ватажка Василя Шешорського, який прославився в боротьбі з феодалами Молдавії, в 1752 р. Молдавські власті кинули проти нього війська в районі с. Довгополе. Загін відступив в напрямку на Кути, але тут був остаточно розгромлений. Б цих боях загинуло багато опришків Баюрака, в тому числі його брат І дружина.

1752-1754 pp. не відзначалися великими виступами Баюрака. Ватажок не організовував більшого загону, а переходив з села до села, з по­лонини на полонину, зустрічаючись з сільськими побратимами. Він часто переходив з Угорщини на територію підвладну Польщі, і зупинявся в око­лицях Косова І Жаб’єго.

Баюрак налагодив тісний зв'язок з ясенівськими селянами. Можливо, він намагався організувати новий загін. Один з його побратимів, якийсь Василь Бойчук мабуть, підкуплений панами. запросив до себе Баюрака в гості, почастував його горілкою і п'яного видав шляхті. Заковано­го в кайдани ватажка повезли у Косів, звідти - в Рожнятів, а потім посадили в Станіславську фортецю.

20 квітня 1754 р, у Станіславській міській ратуші розпочався суд над Баюраком. Ватажок добровільно детально розповів на суді про свою діяльність з 1744 р. Про те, що Баюрак чогось не утаїв, суд вирішив піддати його тортурам: по три рази підтягати і припікати свічками. Він мужньо переносив тортури і, як записано в судових протоколах, "на наступні питання нічого не відповідав".

25 квітня був оголошений вирок, в якому Баюрака обвинувачували у & зв'язках з Довбушем і називали великим злочинцем за те, що він насмілювася нападати на гнобителів.

Суд засудив його до четвертування. Щоб залякати інших, було вирі­шено окремі частини тіла Баюрака розвішати на стовпах по дорозі.

Польський поет Ф.Карпінський, який був очевидцем цієї страти, зазначає в своїх мемуарах, що Баюрак "Ідучи на площу смерті, ка­зав собі дати фуярку, або улюблену гірську сопілку" на якій вигра­вав сумні гірські думи". Так героїчно вмирав послідовник Довбуша.

Література. Мистецтво. Архітектура

Та ще у 20-х роках ХVIII століття там з’явилися загони гайдамаків (із тюркського: нальотчики або своєвольники), месників-партизанів які громили садиби, убивали прислужників, магнатів і відпускали селян на волю. Їх ще називали “леванцями”, “опришками” і “коліями” (від слова колоти, звідси - “Коліївщина). Гайдамаки часто відзначалися неабиякою жорстокістю, але простий народ вбачав у них праведних месників за свої образи.

До 60-тих років гайдамацький рух, здавалося угамувався. Тим часом у Речі Посполитій посилювався вплив імператорської Росії, королівської Прусії та Австрійської імперії. У 1764 році королем Польща вибрано ставленика і колишнього коханця Катерини ІІ – Станіслава Понятовського, явно не здатного здійснювати якусь самостійну політику. Фактично під дулами російських багнетів польський сейм був змушений ухвалити закон про права так званих “дисидентів” (тобто тих, хто інакше вірує – православних українців та білорусів). Імператриця загравала з православними, використовуючи їх як засіб тиску на польську державу, яка занепадала.

На підтримку рішень сейму було створено проросійську Радомську конфедерацію – військовий союз магнатів, орієнтований на Петербург. А от у містечку Барі (зараз Вінницька область) 29 лютого 1768 р. взяли до рук зброю шляхтичі – прихильники незалежності, котрі закликали на допомогу французьких військових радників на чолі з генералом Дюмур’є. Утиски православ’я перейшли вже у відкритий терор: священників запрягли у плуги, сікли терновими різками, збивали у колодки...

Терпцю людей настав кінець. Приводом для повстання послужило рішення Катерини ІІ вести Правобережжя війська для втихомирення панських конфедератів, котрі з неприхованою ненавистю ставилися до “схизматиків”. Маси селян утеклих козаків із Запоріжжя прийшли до руху – вони вбачали у російських військах надійний захист (як же вони помилялися!). Іскрою, через яку спалахнуло наймогутніше повстання в Україні у ХVІІІ столітті, став заклик колишнього козака-запорожця Максима Залізняка, який переховувався у православному Мотронівському монастирі (південь Київщини). Серед селян поширювалися чутки про “Золоту грамоту” Катерини ІІ, яка обіцяла їм, і взагалі усім православним, волю.

Максим Залізняк був родом із селян містечка Медведка і вже у зрілому віці став запорожцем. З весни 1767 року він переховувався у Мотронівському та Жаботинському монастирях під виглядом послушника і активно готував повстання. Залізняк – людина смілива і кмітлика, яка презирливо ставилася до грошей (охоче ділився ними з незаможними та своїми сподвижниками), - з повним правом став душею повстання. Православне духовенство, з-поміж якого виділявся талановитий і енергійний борець проти насадження католіцизму Мелхіседек Значко-Боровський, також підтримало повстання.

Наприкінці квітня 1768 року з Мотронівського монастиря вийшло близько 70 озброєних людей, які стали ядром майбутнього повстання. Гроза прогриміла. Заколот поступово охоплює села та містечка Київщини, Брацлавщини, Уманщини. До повстанців дійшли чутки про готовнісь барських конфедератів вступити у союз з кримськими татарами. Це ще більше посилило лють повстанців. Гайдамаки не щадили своїх недругів. За лічені тижні сотні багатих землевласників було повішено, спалено і заколено. Не щадили ні жінок, ні дітей. Убивали євреїв – управителів панських маєтків, лихварів і міняйл, часто не з національної неприязні і, звісно, без достатніх підстав – ненависть постала з ненависті до багатих, яка накопичувалася протягом століть.

У повсталих був заздалегіть розроблений план: охопити землі Київщини та Черкащини і стиснути у кільце всі багаті міста. Це їм вдалося зробити напрочуд швидко. Залізняк стрімко пройшов зі своїми людьми через Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, Лисянку, наводячи повсюди жах на поляків. Через два тижні після початку повстання його загони нараховували 12 тисяч, а коли повстанці розпочали облогу Умані (червень 1768 року), їх кількість доходила до 40 тисяч.

Чому головною метою повстанців було вибрано Умань? Це було найбагатше місто краю, яке належало сім’ї Потоцьких, важливий торговий пункт, звідки велася жвава торгівля з Молдавією та Туреччиною. Умань була чудово укріплена, місто було обнесене земляними валами, захисники виставили 32 гармати, вони мали у своєму розпорядженні кілька сотень жовнярів (солдатів). Та головною їхньою силою був загін козачої міліції, так званих “надвірних козаків”. Саме на них і було поставлено основну відповідальність за оборону Умані. Сам Потоцький устиг вчасно втекти з міста, і командував захисниками губернатор Младанович, а під його началом козаки-сотники Уласенко, Іван Гонта та полковники Магнушевський і Обух.

Залізняк, провівши кілька днів у Чигирині, давній козацькій столиці (звідки він розіслав Україною свої “універсали”, закликаючи народ приєднатися до нього і обіцяючи “істинну волю”), став потім табором у Соколівці, недалеко від Умані. Важко сказати, як розвивалися б подальші події, якби на допомогу Залізнякові не прийшов Іван Гонта зі своїми козаками. Цей досить благополучний ватажок панської козацької міліції був у милості в своїх господарів Потоцьких. Воєвода Салезій Потоцький зробив його сотником, дав у вічну власність два багатих села: Россошки (рідне село Гонти) та Орадівку. Гонта не раз ходив з Потоцьким у походи, і, здавалося б, ставши одним з найдовіреніших людей цієї родини, просто не міг мати ніяких приводів для невдоволення. Очевидно, він, як і Залізняк, також мріяв вигнати поляків. До того ж, не можна скидати з рахунків і честолюбства Гонти. Він таємно послав своїх гінців до Залізняка і домовився з ним про сприяння при штурмі Умані. Це і вирішило долю міста. 18 червня 1768 року об’єднані сили гайдамаків підійшли до міста і наступного дня Умань було взято. Переможці влаштували жорстокий погром, шляхту і всіх, кого підозрювали у співчутті до неї, убивали. Загинуло не менше двох тисяч чоловік, у тому числі, жінки, діти, старі. До якої ж лютої злоби треба було довести повсталих, які, здавалося забули саме слово “милосердя”... Адже не менші звірства раніше творила і супротивна сторона.

Бунтівники скликали в Умані раду, на якій проголосили Залізняка гетьманом України, а Гонту – уманським полковником. Однак, повсталих і їх ватажків чекав раптовий і трагічний кінець. Їхню долю вирішила імператриця Росії Катерина ІІ. Бунтівні гайдамаки стали дедалі більше дратувати Катерину. Чутки про те, що вона видала якусь “Золоту грамоту”, зовсім не приносили їй втіхи. Давалася взнаки і станована солідарність. Зрештою імператриця дала зрозуміти своїм двом генералам, Гур’єву та Кречетникову, що посвтанню час покласти край.

І Залізняк, і Гонта були переконані, що від російського війська, яке розмістилось неподалік від них, чекати прикрощів не доведеться. Кли 6 липня 1768 року генерал Гур’єв запросив ватажків повстання до себе на дружній банкет, вони не відчули ніякої небезпеки. Та до бенкетуючих з’явився загін донських козаків. Гур’єв наказав заарештувати Залізняка, Гонту та інших ватажків. Повстання було обезголовлене. Гонту, як польського підданого видали шляхетській владі. Йому вготували жорстоку страту: зняли зі спини одинадцять смуг шкіри. Гонта тримався з вражаючою мужністю. Потім його четвертували. Залізняка за наказом Катерини жорстоко били батогами і заслали до Сибіру, де він певно і скінчив свої дні.

Події Коліївщини доносять до нас жахливий урок історії: кров закликає до нової крові, жорстокість може породити у відповідь тільки жорстокість. І, незалежно від того, чи справедливо пролита кров чи ні – жорстокість немає виправдання.

Література

1. М.Грушевський “Ілюстрована історія України”

2. В. Баран “Історія України”

3. М. Аркас “Історія України-Руси”

4. Н. Полянська “Історія України” І-ІІ том