Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

ДОНСЬКЕ КОЗАЦТВО

З кінця 15 ст. вільні поселенці на Дону та його притоках, які проживали у межах сучасних Ростовської, частково Волгоградської, Воронезької областей Російської Федерації, почасти - Донецької та Луганської областей України; з 18 ст. до 1917 - складова частина особливого військового стану Російської держави, зобов'язаного виконувати військову службу за пільгове користування землею. Першим офіційним письмовим свідченням про існування Д. к. є грамота царя Івана Грозного від 3.1.1570 про те, щоб козаки, які живуть на Сіверському Дінці, зі своїм отаманом Михайлом Черкашеніновим у всіх державних справах слухалися царського посланця Івана Новосильцева, що їде в Царгород через Дон та Азов, і цим послужили цареві, за що будуть жалувані за службу. На відміну від українського козацтва, Д. к. не є окремим етносоціальним організмом. Його формували представники низових суспільних верств різних етносів — українського, російського, тюркських. У закозаченні різних частин Дону брали участь українські козаки, вихідці з московсько-рязанського прикордоння та азовські козаки. Низ Дону опанувало переважно українське козацтво, на середньому Дону скупчувалися вихідці з московсько-рязанського прикордоння та представники тюркомовних етносів. Витоки донської козаччини як етносоціальної спільноти спочатку з'являються на низових теренах. Найдавніші козацькі укріплені пункти розташовувалися саме у пониззі (Нижні Роздори, Верхні Роздори, Черкаський, Манич). Умовна межа між осередками низових і верхових козаків проходила по Верхніх Роздорах. Поділ Д. к. на низовиків і верховиків, що становили два ядра донського козакотворчого процесу, залишився назавжди. Низовики перебрали на себе роль «головного війська». Вже з 70-х рр. 16 ст. вони перебували на службі у московського царя, а в кін. 16 ст. досягли організаційного об'єднання. У 18 ст. згідно з офіційними розпорядженнями урядової адміністрації до складу Д. к. були включені юртові калмики (1729), калмики Дербетовської орди (1799), 400 осіб чугуївських і доломанівських калмиків (1803) і 4000 малоросійських козаків, які мешкали на військових землях (1811).

Основою господарського життя Д. к. були скотарство і різного роду промисли (охота, рибальство, бортництво), а з 2-ї пол. 17 ст. - і землеробство. Важливими джерелами існування Д. к. в 16-17 ст. були військова здобич, торгівля і жалування від держави. В 16-17 ст. Д. к. брало активну участь в освоєнні росіянами Далекого Сходу і Сибіру.

Постійна військова небезпека, необхідність вести безперервну збройну боротьбу зумовили складання у Д. к. своєрідної адміністративно-політичної та військової організації (див. Військо Донське). Спираючись на українську козаччину, Д. к. протягом кінця 16-17 ст. активно чинило опір намаганням російського уряду позбавити Дон суверенітету. Українські ж козаки в кін. 16 - 1-й пол. 17 ст. намагалися залучити донців до участі в антипольських повстаннях, погрожували польському урядові масовим виходом на Дон тощо. Під час Визвольної війни українського народу середини 17 ст. Д. к. В основній своїй масі не надало Б. Хмельницькому і Війську Запорозькому Низовому конкретної військової допомоги й ігнорувало прохання українського гетьмана припинити морські походи на Крим. Однак поступово усвідомлюючи роль татарського фактора у внутрішній політиці, Д. к. стало активніше взаємодіяти з кошовим отаманом І. Сірком та правобережним гетьманом П. Дорошенком. Останній через посередництво кошового отамана І. Сірка неодноразово слав листи на Дон до С. Разіна із закликом разом рушити походом на Лівобережну Україну і обіцянками не жалкувати для донських загонів ні хліба, ні солі. 2000 донських козаків спільно із запорозьким та лівобережним козацькими військами брали участь у Чигиринському поході 1676–77. 700 донських і запорозьких козаків у 1694 здійснили успішний похід на Перекоп, захопили 7 гармат і взяли у полон значну кількість татар. Протягом 1695–97-х рр. 5000 донських козаків брали участь у Азово-Дніпровських походах та у взятті Азова. Разом з українськими козаками донці під прикриттям земляного валу підійшли до вежі фортеці, захопили її і кілька годин відбивали атаки ворога. Успіх донських і українських козаків став прологом вирішального штурму Азова російськими військами і його взяття у турків. Д. к. взаємодіяло з українськими козаками у роки російсько-турецьких війн 1736–39 та 1764–74. В останній російсько-турецькій війні брало участь 22 000 донських козаків. Російський уряд рахувався з Д. к. як з реальною військовою силою. До 70-х рр. 17 ст. Д. к. повною мірою зберігало свій суверенітет. Однак вже в 1671 воно вперше офіційно було приведене до присяги на вірність царської служби. Процес ліквідації автономії Д. к. викликав запеклу боротьбу рядового козацтва за збереження традиційних козацьких прав та привілеїв: землі, волі, права вибору і т. д. Як наслідок — активна участь Д. к., переважно голоти, у селянських повстаннях та війнах під проводом С. Разіна (1670–71), К. Булавіна (1707–08), О. Пугачова (1773–75). Козацькі повстання, що спалахнули на Дону, були активно підтримані не тільки рядовим запорозьким козацтвом, а й козаками Гетьманщини. Під час повстання 1670–71 на Слобідській Україні діяли донські загони під проводом найближчих соратників С. Разіна — Ф. Разіна, Ф. Шадри, О. Хромого та ін. Видатну роль у повстанні на Слобожанщині зіграв полковник Острогозького полку І. Дзиковський, який ще в 1668 домовився із С. Разіним про спільні дії. І хоч повстання в Острогозьку і Ольшанці було придушене, воно поступово перекинулось і на інші міста Слобідської України -Тор, Маяцьк, Цареборисів, Богодухів, Зміїв, Харків, Чугуїв. У боротьбі народних мас проти політики царського уряду взяла участь і частина козацької старшини Лівобережної та Слобідської України. Булавінське повстання мало в Україні ще більший резонанс, ніж попереднє. Ватажок повстання в листопаді 1707 разом із 12 товаришами прибув на Запорожжя і, розмістившись у фортеці Кодак, закликав запорожців підтримати повстання. Під тиском рядового запорозького козацтва січова старшина дозволила К. Булавіну до весни 1708 знаходитися в Кодаку і вербувати серед запорожців добровольців для участі в повстанні. Зібравши кілька сотень запорозьких козаків-добровольців, ватажок повстання наприкінці лютого 1708 поблизу Кічкаса переправився через Дніпро і, розбивши російський табір в урочищі р. Вороновиці, рушив на Дон. Перебування К. Булавіна на Запорожжі з листопада 1707 по березень 1708 сприяло активізації антифеодального руху в усій Україні. Повстанці ставили перед собою широкі плани і мали намір оволодіти столицею Донського козацького формування — Черкаським, взяти Борисоглібськ, Азов, Таганрог, Саратов, Тамбов та інші міста-фортеці, визволити територію Війська Донського, Запорожжя, Лівобережної України, об'єднати сили і виступити походом на Москву, а потім на Правобережну Україну і в Білорусь. У війську Булавіна діяв півторатисячний загін запорозьких козаків (кіннота і піхота), що брав участь у багатьох битвах проти російських регулярних військ. Декілька тисяч селян та козаків з України влилось у загони повстанців, які діяли на Дону, Поволжі та на Слобожанщині. Незважаючи на розмах повстання, воно було жорстоко придушене частинами регулярної армії. Згідно з наказом Петра І було страчено понад 7000 козаків-булавінців, знищено 48 містечок і станиць разом з їх населенням; селяни-втікачі після покарання були відправлені на попередні місця проживання, а землі, які належали зруйнованим поселенням, були включені до державного земельного фонду. Незначна кількість учасників повстання (до 2000 козаків та близько тисячі родин) на чолі з отаманом Гнатом Некрасовим пішли на Кубань, де з'єдналися з липованським старообрядським населенням, що осіло на цій території в 80-90-х рр. 17 ст. Так утворилася своєрідна козацька громада, яка відома під назвою Кубанського війська некрасовських козаків (у 40-70-х рр. 18 ст. некрасовські козаки внаслідок внутрішніх суперечностей та політики російського уряду почали переселятися на Дністер та в пониззя Дунаю).

Д. к. брало активну участь у селянській війні під проводом О. Пугачова. Виступ селянства і козаків-донців у 1773 мав великий вплив на посилення антифеодального руху на Україні. З межах Слобожанщини і Лівобережжя діяли пугачовські загони під керівництвом Утвенка і Неустроєва. У 1774 активізувалася боротьба гайдамацьких загонів на Слобідській Україні. Прокотилася хвиля селянських виступів у Харківській та Ізюмській провінціях. Навесні 1774 пугачовські загони з'явилися на Запорожжі. Посилилася боротьба селян проти магнатів і шляхти на Правобережжі. Ще в січні 1774 на бік повсталих перейшла 1000 українських козаків із слобідських пікінерських полків. У складі загонів О. Пугачова воювали вихідці з Лівобережжя. Слобожанщини, запорозькі козаки, учасники гайдамацького руху та Коліївщини 1768. Окремі полки головної армії О. Пугачова очолювали вихідці з України — отамани С. Черкашин, В. Журба, І. Захлиста, М. Карманько. Кожна поразка народних мас була для російського уряду приводом для обмеження прав донців. Підкорення Д. к. російському уряду відбулося в кінці 18 ст., після придушення селянської війни під проводом О. Пугачова. Козацьке формування перетворилося в іррегулярне військо російських збройних сил. Назву отримало за територіальною ознакою. За військом закріплювалася земля, яка передавалася в користування козацьким станицям. У козацькому формуванні ліквідовувалася виборність отаманів і старшини. Місце виборної зайняла призначена урядом старшина. З виходом у 1835 положення і штатів Війська Д. к. остаточно перетворилося в замкнутий військовий стан Російської держави.

Наділивши донців рядом прав і привілеїв та перетворивши його в замкнутий військовий стан, російський уряд використовував Д. к. у своїх політичних планах, для охорони державних кордонів та придушення визвольних рухів усередині країни. Д. к. змушене було брати участь у колонізаторській політиці Російської імперії. Воно стало базою для формування інших козацьких військ на території Росії (Терського, Уральського, Кубанського та ін.). Після жорсткого підпорядкування Донського козацького війська органам центральної влади донці брали участь у всіх війнах та походах російської армії 18 - поч. 20 ст. Під час Лютневої революції 1917 частина Д. к. відмовилася підтримувати царський уряд і почала організовувати ради козацьких депутатів. Заможна верхівка Д. к. утворила Донський військовий уряд на чолі з отаманом О. Каледіним з метою повалення радянської влади і створення тимчасового контрреволюційного уряду Росії. 7.11.1917 О. Каледін заявив про повну підтримку Тимчасового уряду і до його сформування перебрав на себе всю повноту влади в Області Війська Донського. З його допомогою російські генерали М. Алєксєєв, Л. Корнілов, А. Денікін почали формувати Добровольчу армію. В грудні 1917 у Новочеркаську був створений центр, який очолив білогвардійський рух на Дону. Враховуючи серйозність заколоту Каледіна, ЦК партії більшовиків та уряд Радянської Республіки звернулися з відозвою до козацької бідноти Дону із закликом виступити проти О. Каледіна. У зверненні «До всього трудового козацтва» від 22.12.1917 РНК РРФСР, зобов'язуючись найближчим часом розв'язати аграрне питання в інтересах трудового козацтва, сповіщала про надання козакам ряду пільг і скасування обов'язкової військової повинності. У донських козацьких частинах більшовиками була проведена велика агітаційна робота, наслідком якої стало залучення на бік радянської влади частини козацьких мас. 23-24.1.1918 у станиці Каменській відбувся з'їзд фронтового козацтва, який проголосив повалення військового уряду в Новочеркаську й утворив Донський козацький ТРК на чолі з фронтовиками Ф. Подтьолковим і М. Кривошликовим. Загальний наступ Червоної Армії в 1919 привів до розгрому білих козацьких частин і встановлення радянської влади на Дону. 1-й Всеросійський з'їзд трудових козаків, який відбувся у лютому – березні 1920, закріпив перехід козацтва на бік більшовицької влади. У цьому ж році уряд РРФСР поширив на Область Війська Донського чинні в державі загальні законоположення про землеустрій і землекористування, чим поклав край існуванню не тільки козацької області на Дону, а й козацтва як стану. Більша частина колишньої Області Війська Донського в 1920 увійшла до складу Донської області, а в 1924 – в Північно-Кавказький край. З пожвавленням у 1990-х рр. процесу відродження козацьких традицій на теренах колишнього Радянського Союзу на Дону була відновлена козаччина, і в 1996 новостворене козацьке військо було офіційно визнане державною владою.