Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Богдан Хмельницький - видатний діяч і полководець

План:

1. Вступ.

2. Богдан Хмельницький - організатор і керівник національно визвольної боротьби.

3. Визначний державний діяч і полководець.

4. Богдан хмельницький в пам‘яті українського народу.

5. Висновок.

6. Використана література.

Вступ.

В історії України постать Богдана (Зиновія) Хмельницького невід'ємна від найсвятіших прагнень українського народу до волі, щастя, справедливості. Саме з Богданом Хмельницьким пов'язане становлення Української держави, формування української нації.

Його діяльність мала надзвичайно важливе значення для історичної долі сучасних українського і російського народів.

Високі громадянські ідеали, в ім‘я яких невтомно боровся з ворогами свого народу Богдан, благородна мета висвітила йому історичний шлях у віки. Особливим періодом цього сподвижницького життя стала Визвольна війна українського народу (1648 - 1654 рр.), яку історична доля сподобила йому організувати й очолити.

Й раніше Хмельницький користувався особливим авторитетом серед козацтва як низового, так і реєстрового.

Визначний політичний діяч і полководець Англії, сучасник Хмельницького Олівер Кромвель у своєму листі звертався до нього: «Богдан Хмельницький, Божою милістю генералісимус греко-східної церкви, вождь усіх козаків запорозьких, пострах і викорінювач польського дворянства, скоритель фортець, винищувач римського священства, гонитель язичників і антихриста...»

У цьому, можна сказати, історичному визначенні гетьмана розкривається краса героїзму і величі подвигу славного сина України, легендарного воїна і патріота. Ніхто, як він, не зумів відчути душу народу, його найпотаємніші прагнення і думи. І народ увічнив його образ у невмирущих думах і піснях.

Ой спасибі тобі, Хмелю,

Й превелика шана,

Що врятував Україну

Від польського пана.

І саме на народні маси, козацькі низи спирався Хмельницький у здійсненні своєї мети — визволення українського народу від поневолення, утвердження Української держави. Він говорив послам королів і царів, що народ, ним очолюваний, «є народ волелюбний і завжди готовий умерти до єдиного за свою волю». Таким був і сам Хмельницький, готовий вмерти за свій народ.

Ой чи бач, ляше як пан Хмельницький

На Жовтім Піску підбився:

Від нас, козаки, від нас, юнаки,

Ні од ляшок не скивився!

До того часу, коли на історичну арену вийшов Богдан Хмельницький, українські землі знемагали під владою магнатів і шляхти Речі Посполитої—держави, що 1569 р. об'єднала Польське королівство й Велике князівство Литовське. Захоплена жадобою наживи, польська шляхта прагнула привласнити величезні простори української землі та закріпачити її людей. У колонізації України, окатоличенні українців бачила вона свій шлях до цього. Тому католицька церква й особисто папа іменем Христа благословляли будь-які бузувірства і розправи над непокірними "хлопами-схизматами". Злочини шляхти проти українського народу, як свідчила «Історія Русів», були страшними. Чинили різні грабіжництва, «перед очима батьків спалювали людей на жару і варили в казанах, а потім і матерів віддавали на муки і смерть». До того ж все це поєднувалося з образою національної гідності і віри.

Таким було життя в Україні. І не міг народ терпіти наруги однімався проти гнобителів. В Україні постійно вибухали повстання, які переростали у національно-визвольні війни, очолювані кращими представниками народу. То були справжні велетні волелюбного духу. Северин Наливайко і Тарас Трясило, Самійло Кішка і Петро Конащевич-Сагайдачний, Максим Кривоніс і Іван Богун та багато інших. Саме з козацтвом народ пов'язував свою надію краще майбутнє, на волю. Образ козака протягом століть служив взірцем і запалюючим прикладом самовідданого служіння Батьківщині, мужності й відчайдушності у її захисті. Вони були взірцем бойової дружби, товариської вірності, воїнської честі й гідності. До козацької верстви належав і Хмельницький.

Богдан Хмельницький - організатор і керівник національно визвольної боротьби.

Народився Богдан (Зиновій) 27 грудня 1595 р. в Чигирині. Його батько, Михайло, прибув до міста як представник польського магната Івана Даниловича. Останньому Чигиринське староство було наділене королем. Старший Хмельницький служив тут осадчим, тобто засновником нових поселень. Згодом дослужився до підстарости і став чигиринським сотником. За старанну службу Данилович 1616 р. наділив його пущею на правому березі р. Тясмин неподалік Чигирина, де Михайло Хмельницький заклав хутір Суботів.

Можливо, Богдан почав свою науку вдома, продовживши її в одній з парафіальних шкіл Києва. Коли 1608 р, польський канцлер, ревносний єзуїт Станіслав Жолневський заснував у Львові латинську школу, чи як її ще називали — єзуїтську колегію, він запропонував Михайлу Хмельницькому, який служив колись у нього, віддати до колегії сина. І той не посмів ослухатися. Майже 5 років провчився Богдан у Львові, пройшовши «всі тодішні класи добірних наук під керівництвом найкращих вчителів...» Саме тут він отримав знання багатьох мов, знайшов друзів, серед яких, очевидно, був і майбутній київський митрополит, визначний церковний та культурний діяч Петро Могила, який тоді навчався у Львівській братській школі.

Після закінчення навчання повернувся в Чигирин. Освідчений, вправний у військовій справі юнак не міг бути осторонь подій, що творилися навколо. А події ці були дійсно історичними. Після придушення у 1596 р. повстання Северина Наливайка козацькі нетяги не втихомирилися, а почали нові виступи, основою яких стала відмова виконання повинностей, ухід на Запорожжя. Все це знаходило відгук в душі Богдана, зароджуючи зерна справедливості й жалю до свого народу. Не полишала його в спокої і слава запорожців, що ходили походами по Чорному морю, повертаючись звідтіля сповненими багатств та вдячності людей, яких визволяли з неволі. Проводирем їх був славний Петро Конашевич-Сагайдачннй. Не раз бував він у Чигирині. Знав і поважав Михайла Хмельницького. Відзначав і його освіченого сина. І, може, тому, коли довелося Сагайдачному йти 1618 р. на Москву, взяв він з собою і Богдана. Є згадки, що виявив Богдан себе у цьому поході не боязким і вправним воїном. І навіть у скрутну хвилину врятував королевича Владислава. З того часу і запам'ятав королевич козацького сина і приязно ставився до нього аж до своєї смерті.

Після повернення в Україну Богдан Хмельницький служить у кінній сотні батька й разом з ним 1620 р. бере участь у битві під Цецорою проти турецьких військ. У цій битві героїчною смертю поліг Михайло Хмельницький, а його син потрапив у турецький полон. 1622 р. стараннями козаків, побратимів старого Хмеля, Богдана було викуплено з неволі. Він повернувся додому і знову став на козацьку службу в Чигиринський полк.

Про ці часи його життя ми й до сьогодні знаємо дуже мало. Відомо лише, що після повернення мати Анастасія Федорівна скоро вийшла заміж за королівського жовніра Василя Ставицького і поїхала з ним у Білорусь. Богдан залишився єдиновласним господарем хутора і доклав чимало сил до його подальшого впорядкування. А після того як 1625 р. одружився з Ганною Сомко, сестрою свого старого друга, переяславського козака, майбутнього наказного гетьмана Якима Сомка, почав будувати нову оселю з муром.

Визначний державний діяч і полководець.

Та, очевидно, спокійне життя господаря було не для нього. Він прагне на Низ. Його воєнний досвід, знання Кримського ханства, Туреччини стали запорозькому козацтву в нагоді. Хмельницький бере участь, а потім і сам очолює морські походи, відбиття навали кримчаків. Це підносить його авторитет серед козацтва, допомагає зайняти високі пости. І коли почалася нова хвиля селянсько-козацьких повстань, які очолили 1630 р. Тарас Федорович, а 1637-го й 1638 рр. Павло Бут, Яків Острянин і Дмитро Гуня, Богдана Хмельницького поставлено військовим писарем, а згодом чигиринським сотником. У цих повстаннях він бере саму активну участь. Польський історик В. Коховський писав у своїх «Щорічниках» про Хмельницького. «Він був підсобником Тараса, після йшов слідами бунтівників Острянина і Гуні, був учасником жахливого діла, яке самі призвідці покутували смертю,—а він уникнув заслуженої кари».

Хельницький як писар Війська Запорозького бере участь у переговорах з королем Владиславом IV та урядом Речі Посполитої.

Так виростав і формувався майбутній гетьман козацького війська. А поки що доля відкрила перед ним ще о цікаву сторінку. Очевидно, її можна було б почати з депеші, яку надіслав 21 вересня 1644 р. кардиналові Мазаріні до Парижа французький посол при польському королі граф де Брежі: «Цими днями у Варшаві був один із старшин козацької нації, полковник Хмельницький, про якого я мав честь писати вашій еміненції. Він був у мене, я мав з ним дві розмови. Це людина освічена, розумна, сильна у латинській мові. Що стосується служби козаків у його величності то якщо війни з турками не буде, Хмельницький готовий допомогти мені в цій справі». І не лише допоміг, а сам був у чолі загону козаків разом з Іваном Сірком взяв активну участь у війні на боці Франції з Іспанією.

Після повернення він дізнається про те, що чигиринський староста О. Конецпольський заявив свої права на Суботів і у відсутність Богдана тероризував сім'ю — наїжджав на хутір, громив його. Забив найменшого сина. Інших — найстаршого Тимоша та середнього Юрія, дочок Катерину та Стефаниду залякав погрозами. Дружина від всього того смертельно захворіла і скоро померла. Богдан Хмельницький шукав допомоги у короля, але той, скутий волею магнатів, нічим не міг йому зарадити. «Так вони відносяться не тільки до мене,— говорив він однодумцям,— так ляхи відносяться до всього народу українського, який вважають бидлом і схизматиками... Чого ми тільки не терпіли! Вольності наші знищені, землі відібрані, більша частина вільних лицарів перетворена у холопів...»

То був зойк народний. І коли Богдан Хмельницький кинув заклик: «З'єднаймося, браття, повстанемо за віру православну, відновимо волю народу нашого і будемо єдині!» — його підтримали. Разом з сином Тимофієм і найближчими товаришами він у грудні 1647 р. подався на Запорожжя. І саме звідси, з споконвічної козацької праматері почав організовувати повстання. Тут 19 квітня 1648 р. його було обрано гетьманом, звідси він звернувся до народу із закликом до боротьби проти панства.

Будучи стратегом і дипломатом, Хмельницький перед цим уклав угоду з кримським ханом, який пообіцяв допомогу. З цього часу протягом всієї Визвольної війни татари будуть союзниками Хмельницького—зрадливими, непевними, які принесуть немало горя й біди, але союзниками, без яких обійтись було неможливо хоча б тому, щоб не стали вони союзниками інших і не вдарили у спину.

Вже на початку травня повстанське військо під Жовтими Водами і Корсунем вщент розгромило коронну армію, очолювану гетьманами М. Потоцьким і М. Калиновським,— головні сили польського війська в Україні.

Ці перші перемоги засвідчили не лише полководницький талант Богдана Хмельницького і енергію, з якою він вів підготовку повстання, а й те, що для Визвольної війни був готовий грунт: вся козацько-селянська Україна сприйняла якого заклик як давно очікуваний і бажаний. І гетьман Потоцький був правий, коли писав королю перед повстанням про те, що Хмельницький і йога сподвижники були, по суті, «у змові зі всіма козацькими полками і зі всією Україною». Жовтоводська і Корсунська перемоги Хмельницького стали поштовхом до всенародного повстання, яке охопило невдовзі всю Україну. Цей факт підкреслює і Самовидець у своєму «Літопису»: «И так народ посполитий на Україні, послишавши о знесенню войск коронних і гетманов, зараз почалися купити в полки не толко тіе, которіе казаками били, але хто и нігди козацтва не знал». Уже в цих перших битвах були поряд з ним його побратими, з якими і у майбутньому досягав перемог. Це і Максим Кривоніс, і Данило Нечай, і Іван Богун, і Іван Ганжа, і Михайло Крнчевський, і інші його соратники. З ними були виграні битви і під Пилявцями (1648), і під Зборовом (1649), і під Батогом (16, 52), і під Жванцем (1653).

І, незважаючи на програну через ханську зраду битву під Берестечком (1651), Хмельницький виявив себе справжнім полководцем і знавцем військової справи. Головною його стратегічною рисою була рішучість наступальних дії з Метою розгрома ворога по частинах у відкритому бою. Хмельницький виступив як новатор і носій передових ідей У воєнному мистецтві, його знамениті засади, демонстративні атаки, удавані відступи та інші тактичні прийоми далися взнаки не одному польсько-шляхетському воєначальникові.

Таким же новатором Хмельницький виступив і в організації козацького війська, в державній діяльності. Засновник Української держави, він став і першим організатором адміністративного управління в ній. Як визначний політик, він немало сил доклав до зміцнення зовнішньополітичного становища України. Очевидно, нхіто ні до, ні після нього не вмів так майстерно використовувати суперечності між Туреччиною, Кримом та Польщею, між Польщею і Трансільванією та іншими країнами.

Що ж до проведення внутрішньої політики, то, незважаючи на його намагання дещо ослабити гострі соціальні суперечності в країні та збільшити козацький реєстр, Хмльницький, одначе, рішуче придушував всілякі спроби протесту народних мас виступити проти гетьманської адміністрації і козацької старшини, відстоював права церкви, наділяв земельними маєтностями монастирі, зобов'язував селян виконувати феодальні повинності тощо.

Говорячи про велич діянь Хмельницького, ми не можемо не зупинитись й на такій історичній події, як Переяславська рада 1654 р., що урочисто підтвердила рішення Земського собору у Москві від 1 жовтня 1653 р. про приєднання України до Росії.

Богдан Хмельницький в пам‘яті українського народа.

Вже протягом більше як 300 років кожне покоління українського народу по-різному оцнює цей крок Богдана Хмельницького. У більшості своїй оцінки ці породжені державними і політичними реаліями, що складалися у той чи інший період історії України.

Навесні 1656 р. Богдан Хмельницький тяжко захворів з цього часу хвороба вже не відпускала його. У першій половині 1657 р. вона загострилася і набрала невідворотного характеру. Хвороба прогресувала й 27 липня (6 серпня за н. ст.) гетьман помер у Чигирині. Поховали (згідно з його заповітом) його в Іллінській церкві в Суботові(яку він побудував). Церква ця з дуже товстими кам‘яними стінами існує ще й досі, але мандрівник не знайде там могили Хмельницького: польський полководець Чарнецький в 1664 році, захопивши Суботів, наказав викинути на зганьблення кістки людини, що так вперто боролася проти шляхетського свавілля.

Висновок

В особі Богдана Хмельницького український народ дістав такого вождя, який, як ніхто інший, розумів його потреби і бачив мету своєї діяльності у їх здійсненні. І саме на народні маси, козацтво спирався він у боротьбі за визволення українського народу від поневолення, за утвердження української держави.

Велич людини і пам'ять про неї визначаються її ділами. Життя і справи Богдана Хмельницького були віддані боротьбі за єдність і самостійність українського народу. Це забезпечило йому видатне місце не лише у вітчизняній, а й світовій історії, у нетлінній пам'яті нащадків.

Незважаючи на значні промахи й помилки, хмельницький належить до найбільших рушіїв руської історії. У багатовіковій боротьбі Русі з Польщею він зробив рішучий поворот у бік Русі і завдав аристократичному ладові Польщі такий удар, після якого цей лад не міг вже утримуватись у моральній силі. Хмельницький у другій половині ХVІІ століття намітив те звільнення руського народу від панства, яке остаточно відбулося в наш час. Цього мало: його стараннями Західна і Південня Русь були вже фактично під єдиною влдаою із Східною Руссю. Не його вина, що короткозора, невігласна політика боярська не зрозуміла його, звела передчасно в могилу, змарнувала плоди його десятирічної діяльності і на багато поколінь відклала справу, на завершення якої було б затрачено значно менше зусиль, якби в Москві розуміли суть устремлінь Хмельницького і слухали його поради.

Використана література:

1. Володарі гетьманської булави: В. Замлинський, Історичні портрети/К.: «Варта», 1994.

2. Галерея портретів: М. І. Костомаров Біограф. нариси:/К.: Веселка, 1993.

3. Історія України: О. Д. Бойко,/К.: Видавничий центр «Академія», 1999.

4. Історія України в особах: В. Замлинський,/ К.: Україна, 1993.