Реферат на тему
Племенні об’єднання на Україні
В епоху, в яку жили неандертальці, відбулось остаточне становлення людини. Близько 35 тис. років тому з'явились їхні нащадки, що вже належали до сучасного типу - «людини розумної». В Європі їх ще називають кроманьйонцями, за назвою грота Кро-Маньйон (Франція), де вперше було знайдено п'ять кістяків цього типу разом із кам'яними знаряддями праці та просвердленими раковинами. Фізичною будовою кроманьйонець нічим істотно не відрізнявся од сучасної людини.
Техніка виготовлення знарядь праці й господарство кроманьйонців досягли вищого, ніж у неандертальців, ступеня розвитку. Вони виготовляли різноманітні знаряддя з каменю та кістки, прикраси, статуетки, що нагадують людину, фігури тварин. Основним джерелом добування їжі було полювання на великих тварин — мамонта, зубра, бізона, носорога, печерного ведмедя. Мисливська зброя стала досконалішою — з'явилися дротики, гарпуни, списокидалки.
Кроманьйонці й далі споруджували житла на кшталт чуму чи яранги, а також землянки й напівземлянки. Як будівельний матеріал використовувалося дерево (жердини), кістки й шкури великих тварин. Так, на будівництво трьох жител й обладнання багаття в поселенні біля Межиріч на Середньому Дніпрі (Черкаська обл.) було використано 1753 кістки мамонта. Підраховано, що для спорудження цих жител потрібно було забити 110 мамонтів.
У цю ж епоху склався родовий лад і відбулася племінна організація суспільства. Виникли давні форми релігійних вірувань: анімізм — культ предків і вшанування померлих; магія — віра в те, що заклинаннями та обрядами можна вплинути на хід подій; тотемізм — віра в спільного для конкретного колективу предка зі світу тварин чи рослин; фетишизм — поклоніння предметам неживої природи.
Якраз у цю добу почався й процес виникнення рас — європеїдної, негроїдної та монголоїдної. Давні раси менше відрізнялись одна від одної, ніж сучасні, — вони мали яскраво виражені риси походження від єдиного людського типу.
По закінченні останнього льодовикового періоду (14-12 тис. років тому) кліматичні умови Євразійського материка зазнали значних змін. Льодовий покрив танув і поступово відступав у межі своєї первісної появи в північних широтах. У результаті потепління складалися ландшафтно-географічні зони, близькі до сучасних. Змінився рослинний і тваринний світ.
На територіях, де раніше був степ, тундра чи льодовик, виросли ліси. Зникли мамонти, шерстисті носороги й інші тварини, котрі були головним об'єктом полювання та джерелом їжі в попередні часи. Ліси заселили північний олень, лось, кабан, бурий ведмідь, вовк, лисиця, бобер, и а степи — бик, кінь, антилопа-сайга й інші сучасні тварини.
Почалася нова епоха, що дістала назву «середній кам'яний вік» — мезоліт. Умови життя людей, зокрема, добування ними їжі, різко змінилися, що стало поштовхом до виготовлення складніших знарядь праці. Були створені вироби для обробляння дерева — долото, сокира, тесло; нові знаряддя з кістки та дерева (ножі, кинджали, списи) з ріжучими крем'яними пластинами. Також було зроблено важливе відкриття досить складного для того часу механічного знаряддя — лука.
Великі родові колективи мисливців на мамонтів і бізонів змінилися відносно невеликими групами мисливців. Озброєна луком і стрілами людина тепер мала більшу самостійність і можливість полювати сама. З луком і стрілами вона навчилася забивати тварин на відстані, а дичину — на льоту.
Крім мисливства, одним із основних занять стає рибальство. В цей час були винайдені різноманітні пристосування для лову риби — гачки, сіть із поплавцями, складна система загородок на ріках та озерах, а також човни, видовбані з цільних стовбурів дерев, та весла. Важливого значення набуло збирання річкових і морських черепашок, їстівних рослин та ягід. Домашньою твариною став собака — віднині постійний супутник людини.
На відміну од попередніх часів, за доби мезоліту почали ховати померлих уже не серед живих, тобто на території стоянок, а за їхніми межами — на давніх родових чи племінних могильниках. Так, у Дніпропетровській області досліджено три могильники біля Волоського та Василівки, на яких виявлено близько 90 поховань. Більшість захоронених — особи чоловічої статі, покладені в могили на боці. Серед останків померлих знайдено стріли й навіть наконечник дротика (деякі з них застрягли прямо в кістках), а на деяких черепах є вм'ятини від ударів. Усе це свідчить про те, що тут були поховані члени роду або племені, котрі загинули під час сутичок. Деталі обряду поховання, зокрема, орієнтація померлих, вказують на те, що люди епохи мезоліту поклонялися, мабуть, небесним світилам, передусім — сонцю.
Поширення мисливства й збільшення кількості населення зумовили певне порушення екологічного балансу. Внаслідок цього в багатьох регіонах склалася ситуація, названа кризою мисливського господарства. Присвоюючі форми господарювання поступово вичерпували себе, а тому їм на зміну йшли відтворюючі форми. Це відбулося вже в епоху неоліту, коли стародавнє населення України досягло нового ступеня свого культурно-історичного розвитку.
В неоліті, або новому кам'яному віці (VI-III тис. до Н.Х.), приручаються всі основні види домашніх тварин, виникає примітивне землеробство. Але присвоюючі форми господарювання, особливо в лісовій зоні, ще довго відіграють важливу роль у життєдіяльності тогочасного населення. Лісові племена так званої «культури ямково-гребінцевої кераміки» аж до кінця неоліту (як і в попередні часи) існували тільки за рахунок мисливства, рибальства та збирання ягід. У поліській зоні особливого значення набуває рибальство, яке стає визначальною формою господарювання. А в південному й південно-західних регіонах, наприклад, у населення культури лінійно-стрічкової кераміки, основне місце належало вже примітивному землеробству та скотарству.
Відмінності в характері господарювання в різних регіонах України, на думку Д.Телегіна, свідчать про нерівномірність історичного розвитку неолітичного суспільства, що пов'язано з природним оточенням та історичною ситуацією в ті чи інші часи. На півночі сприятливі умови в епоху неоліту зумовлювали подальший розвиток традиційних форм присвоюючого господарювання. А на півдні, в степовій зоні, вже в пізньому мезоліті стало бракувати дичини, що було однією з причин переходу людства до відтворюючого господарювання — скотарства та землеробства (землю почали обробляти за допомогою мотик з рогу й кістки). Перехід племен в епоху неоліту до відтворюючих форм господарювання був важливим етапом в історії людства в цілому й тогочасного населення України зокрема. Іноді цей процес називають неолітичною революцією. Справді, в галузі давньої економіки це був своєрідний революційний переворот, котрий розтягся на значний відтинок часу та збігався з темпами соціально-економічного й культурного розвитку тієї епохи.
Одним із важливих досягнень стає виготовлення глиняного посуду. Випалена на вогні глина була першим штучним матеріалом, котрий створила людина. Як вважають дослідники, глиняний посуд виник шляхом обмазування сирою глиною посуду, сплетеного із лози. Такий посуд випадково потрапляв у вогонь, дерев'яна частина вигорала, а глина обпалювалася, ставала досить твердою та водонепроникною. Посуд швидко набув популярності й використовувався для різних цілей — приготування їжі, зберігання сипучих продуктів тощо. Його форми та орнамент на різних територіях мали свої особливості. По таких масових знахідках археологи визначають ареали проживання окремих людських спільнот (на землях України виділено понад 10 неолітичних археологічних культур).
Епоха неоліту в цілому належить до первіснообщинної формації стародавнього суспільства, в котрій, як порівняти з попередніми періодами, відбуваються лише певні соціальні зміни. Це племінний лад, економічною та соціальною основою якого був матріархат. Колективні могили, брак поховань, що виділялися б багатим інвентарем чи особливостями ритуалу, свідчать про соціальну рівність серед тогочасних людей. Лише поява кам'яних булав в окремих похованнях (Маріуполь, Микільське), котрі, мабуть, мали значення символів влади й підпорядкування, вказує на зародження інститутів родової влади.
За характером матеріальної культури та основних видів занять неолітичні культури України розподіляються на дві зони: землеробсько-скотарську й мисливсько-рибальську.
Характерною ознакою культур землеробсько-скотарської зони є переважання плоскодонної кераміки (рідко — круглодонної), прикрашеної здебільшого лінійним, у тому числі спірально-мандровим, орнаментом. Тут з'являється розписний посуд, використовуються шліфовані кам'яні сокири, складається специфічний поховальний обряд (покладення померлого в скорченому вигляді на боці разом із керамічними виробами). Носіями культур цієї зони були племена середземноморського типу.
Потрібно зазначити, що й носії археологічних культур Полісся зробили перші кроки до відтворюючих форм господарювання, хоча переважали традиційні заняття. На відміну од вищезгаданих, для культур мисливців і рибалок типовою є наявність гостродонної кераміки, прикрашеної переважно штампованим орнаментом (ямки, гребінцеві вдавлення). Серед крем'яних виробів важливе місце посідали сокири, здебільшого нешліфовані. Тут домінує обряд поховання померлого витягнуто, на спині, без кераміки. Носіями цих культур були переважно племена пізніх кроманьйонців.
Епоха міді — бронзи. Трипільська культура
Іанні форми відтворюючого господарювання, що зародились у згадану вище епоху, набули подальшого розвитку в перехідний період від кам'яного віку до епохи бронзи — в так званому «мідному» віці, або ж енеоліті (ІУ-ІІІ тис. до Н.Х.). В цей час людство оволоділо першим металом — міддю, знайомство з яким відбулося ще раніше в Близькосхідному регіоні (У-ІУ тис. до Н.Х.).
Важливим досягненням тих часів було зростання продуктивності праці, виникнення передумов для регулярного обміну й появи майнового розшарування суспільства, тобто початку розкладу первіснообщинного ладу. Тоді ж намічається перехід від мотичного до ранніх форм орного землеробства. Зі збільшенням кількості тварин у стаді коня пристосовують для верхової їзди. А зміни у виробничій діяльності й розвиток ідеологічних уявлень зумовили зміни й у комплексі вірувань. Це знайшло відображення в монументальній скульптурі, в орнаменті та поховальному обряді.
Найбільш ранніми суспільними утвореннями на території України, що вступили в нову епоху, були землеробсько-скотарські племена Трипільської культури та культури Гумельниця. Обидві вони сформувалися на основі культури Боян і, можливо, інших неолітичних культур Балкано-Нижньодунайського регіону. Пізніше з'являється ще ряд культур землеробсько-скотарського напряму, пам'ятки яких відомі також і на захід від сучасних кордонів України (кулястих амфор, воронковидних посудин тощо).
Але все ж таки найяскравішою серед них була Трипільська (за назвою поселення поблизу с.Трипілля на Київщині, дослідженого В.Хвой-кою). Поширена на території від південно-східного Прикарпаття до Дніпра, ця культура розвивалася протягом ІУ-ІІІ тис. до Н.Х. Вона є однією з основних давньоземлеробських культур мідного віку. Трипільська культура була складовою частиною великої трипільсько-кукутенської спільноти, що посідала переважно територію лісостепової смуги Правобережної України, Молдови та Румуни.
Особливості Трипільської культури та її місце в європейському енеоліті визначаються, на думку І.Чернікова, по-перше, величезною територією поширення (близько 190 тис. кмг). Вражають швидкі темпи освоєння трипільськими племенами нових територій — на ранньому етапі освоєна площа становила близько 50 тис. км2, на середньому —150 тис. км2. Жодна з європейських розвинених землеробських енеолітичних культур не могла зрівнятися з нею ні за площею, ні за темпами поширення.
По-друге, трипільські племена характеризуються довготривалим періодом поступового розвитку — протягом 1500-2000 років — без значних змін в основних рисах культури.
По-третє, за своїм походженням Трипільська культура хоч і була пов'язана з Балкано-Нижньодунайським регіоном, але в процесі поширення на нові східні території включала в себе на різних етапах елементи місцевих неолітичних та енеолітичних культур. При цьому вплив південно-західного населення був неодноразовий, а розвиток більш-менш відокремлених общин приводив до виділення своєрідних локальних груп, що мали різну долю.
По-четверте, Трипільська культура відзначається розташуванням поселень певними концентрованими групами з проміжними менш заселеними територіями. Навряд чи можна назвати Трипілля «культурою кочуючих землеробів», та деякою мірою до неї підходить поняття «культура пересувних землеробів». Цим племенам доводилося в умовах українського Лісостепу кожні 30-50 чи 60-80 років залишати засновані поселення через виснаження грунту внаслідок екстенсивного ведення господарства й переселятися та освоювати нові землі. Цим, зокрема, можна пояснити й утворення найбільших у Європі за доби енеоліту поселень-гігантів на Уманщині (до 450 га), в яких було сконцентровано по кілька великих общин землеробів.
По-п'яте, ця культура була крайньою північно-східною ланкою землеробських культур Балкано-Західноукраїнського регіону європейського енеоліту, що безпосередньо межувала та підтримувала зв'язки з найбільшим у стародавньому світі ареалом скотарських культур євразійських степів та неолітичних культур лісостепової й поліської зон Східної Європи.
Однією з причин зникнення багатьох культур, зокрема й Трипільської, стала навала скотарських племен із Північного Причорномор'я. Носіїв курганних культур українських степів, котрі зруйнували багато осередків осілого населення, іноді навіть називають вікінгами ІУ-ІІІ тис. до Н.Х. А руйнація цих культур пов'язується з «курганізацією» Європи та Малої Азії, що позначається терміном «індоєвропеїзація», або «розселення індоєвропейців з прабатьківщини».
Як уже зазначалось, основою життєдіяльності трипільських племен було землеробство, а також скотарство. Надзвичайно високий рівень мали домашні виробництва й общинні ремесла, особливо гончарство (розписний посуд) та металообробка. Трипільський осередок належав до найдавнішої в Європі, а також найрозвинутішої в енеолітичну добу Балкано-Карпатської металургійної провінції. Через ці землі проходив шлях, на якому торгували металом. Про взаємозв'язки трипільців з іншими групами стародавнього населення свідчать і різні антропологічні типи, зафіксовані серед носіїв цієї культури. Отже, Трипілля було сполучною ланкою між Заходом і Сходом.
Основним економічним осередком тогочасного суспільства була велика сім'я, котра складалась із кількох парних сімей. Місцями проживання великосімейної общини були великі будівлі, розділені перегородками на окремі відсіки, кількість яких дорівнювала кількості парних сімей (мала сім'я могла проживати і в окремій будівлі).
Багату інформацію про духовний світ трипільців містить орнамент глиняних виробів. Так, тричленна побудова орнаментальних композицій на стінках багатьох горщиків, можливо, є відображенням триярусної картини світу. У верхній частині горщика горизонтальною хвилястою лінією зображували воду, посередині — сонце, місяць, краплі дощу, а в нижній частині — дерева, людей, тварин. Є припущення, що ці три горизонтальні яруси розпису на керамічних виробах відображують поділ світу на верхнє небо із запасами води, звичайне небо (середній ярус), по якому завершує свій біг ясне сонце й через яке на землю (третій-ярус) падає дощ, окроплюючи рослини. — культові обряди та церемонії провадились як у звичайних житлах, так і в спеціальних святилищах. Одна з таких споруд на поселенні Сабатинівка (басейн Південного Бугу) становила будинок із коридором. У віддаленій од входу частині приміщення стояла піч, біля якої були розставлені зернотерки, глиняні жіночі статуетки й посуд (в одному з горщиків виявлено кістки бика).
Вздовж стіни був зведений глиняний вівтар, а поряд з ним, у кутку, — масивне глиняне крісло, спинка якого закінчувалася двома рогоподібними виступами, — так званим «рогатим троном». На вівтарі виявлено 16 глиняних сидячих жіночих фігурок та мініатюрні моделі кріслець із «рогами» на кінцях спинок, пофарбованими в червоний чи білий кольори. Поряд стояв великий горщик із рельєфним зображенням чотирьох жіночих грудей, котрий, вірогідно, призначався для води. Мабуть, це святилище було своєрідним жіночим будинком, в якому випікали ритуальний хліб.
Сприятливі природні умови й розвиток різних галузей натурального господарства зумовлювали значне збільшення населення. Якщо наприкінці першого етапу існування Трипільської культури населення становило близько ЗО тис. чоловік, то наприкінці середнього воно сягало вже 410 тис. Далі спостерігається певний спад: 330 тис. чоловік у середині й близько 100-120 тис. наприкінці пізнього етапу. Поселення були різних розмірів, а найбільші з них зосереджувались у межиріччі Південного Бугу та Дніпра.
Найголовнішим елементом у плануванні таких «протоміст» було створення кількох овалів забудови, діаметр яких сягав 1-3,5 км, з двоповерховими чи одноповерховими спорудами. Вони утворювали вулиці та квартали в центральній частині поселення. На найбільших із них (Майданецьке, Тальянки та ін.) налічувалося від 1600 до 2700 будівель різних типів. Крім житлових, досліджені також споруди, що могли використовуватися для громадських потреб.
Розвиток відтворюючих форм господарювання викликав корінні зміни й у мисленні людини, ставленні її до природи. Поступово давні символи та обряди значно змінилися, трансформувалися в нові, передусім у символи добробуту. Зокрема, з культом родючості пов'язано багато жіночих статуеток, в яких насамперед підкреслюються ознаки жіночої статі. Пізніше їх змінюють зображення молодих дівчат із плавними лініями тіла. Такі статуетки передають образ жіночого божества, широко відомого в усіх ранньоземлеробських племен і тісно пов'язаного з уявленнями про велику богиню-матір, про матір-землю, від якої й залежить родючість. З цим культом пов'язані також скульптурні зображення домашніх тварин — бика, корови, барана, козла, свині, собаки. Ліпні голови їх нерідко прикрашають глиняні горщики, що використовувалися для зберігання їжі.
Але у всякої культури є початок і кінець. Були вони і в Трипільської. З приводу її поступового зникнення висловлюється кілька гіпотез: це і порушення екологічного балансу, що було пов'язано з екстенсивним веденням господарства; і певне похолодання клімату; і спроба перебудувати землеробську основу еі<8номіки на скотарську; і внутрішні суперечності та протистояння трипільських общин західного й східного ареалів; і експансія степовиків (носіїв ямної культури) на північний захід та племен культури кулястих амфор із заходу на схід (тобто на зайняті трипільцями території). Вірогідно, що була не одна, а кілька причин занепаду Трипільської культури.
Розвиток населення Трипільської культури відбувався своїм, суто європейським, неурбаністичним шляхом. Трипільці досить близько підійшли до рівня перших світових цивілізацій Малої Азії та Єгипту, але не змогли зрівнятися з ними внаслідок згаданих причин. Феномен Трипільської культури полягає в тому, що вона своєрідно поєднала господарські, фізико-біологічні, антропологічні, етнокультурні та суспільно-ідеологічні системи найстародавніших представників людських суспільств півдня, центру, сходу та Полісся Європи, що належали до кількох антропологічних і мовних груп, перебували на різних рівнях розвитку. Довготривале проживання населення Трипільської культури на значній території Східної та Південно-Східної Європи привело на заключному етапі до її сегментації, а згодом і до розчинення в складному конгломераті культур, які засвоїли її основні досягнення в господарстві, культурі, ідеології. Ці надбання збереглись у міфології та культах протослов'ян, а також інших індоєвропейських народів.
Тоді ж причорноморські степи й Крим посідали угруповання з переважанням скотарського способу ведення господарства — носії середньо-стогівської, ямної та інших археологічних культур. Перші з названих уже приручили коня. Вони, як і їхні наступники, маючи специфічний уклад життя, були досить войовничими, про що свідчать численні знахідки бойових молотів, кинджалів, наконечників для стріл. Можливо, побоюючись нападів із півдня, загроза яких постійно нависала над трипільцями, вони й стали будувати поселення-гіганти. їхні концентрація та щільна забудова зовнішніх кварталів дають підстави говорити про оборонні функції цих зон «суперцентрів». Але водночас взаємовплив південних сусідів та трипільців-землеробів зумовив зміну в них способу господарювання — на пізньому етапі існування цієї культури стало переважати скотарство.
Племена ямної культури, що селилися на широких степових просторах від Приуралля до Дунаю в III тис. до Н.Х., також швидко пересувалися на безмежних просторах й були дуже войовничі. У другій половині III тис. до Н.Х. на місцях колишніх трипільських поселень лісостепового Правобережжя споруджуються кургани «ямників». Характеристика укладу їхнього життя яскраво доповнюється матеріалами, одержаними під час розкопок Михайлівського поселення на Нижньому Дніпрі, що функціонувало близько 1 тис. років, із невеличкого селища з землянковими житлами воно перетворилося на фортецю, оточену глибокими ровами та кам'яними стінами (збереглися їхні залишки заввишки 2,5 м).
У цю ж добу, наприкінці IV тис. до Н.Х., в степах України з'являються кургани, що на віки стають невідривним елементом ландшафту цієї зони. Ці кургани становлять округлі насипи різної висоти. Під ними містяться поховання. Та це не просто насипи з грунту, бо довкола них збереглися залишки складних архітектурних споруд із землі, дернових вальків, каміння й дерева. Появу курганів із викладеним довкола камінням чи вертикально поставленими плитами дослідники пов'язують з культом сонця. Степовий курган — це ніби трохи підняте над поверхнею землі повторення в меншому масштабі того, що бачить людина навколо себе, це ніби своєрідна модель видимого світу.
В ці часи переважає обряд поховання померлого в скорченому вигляді й посиланого червоною вохрою. Характерно, що поховальну конструкцію робили у формі воза. При цьому справжні дерев'яні дискові колеса від воза знімалися й клалися по кутах могильної ями. Померлий начебто вирушав у подорож з реального світу в інший. Рештки возів у похованнях є найдавнішими свідченнями використання колісного транспорту на нашій території.
Крім того, в ці часи з'являються перші поховальні кам'яні скрині та монументальна скульптура у вигляді різноманітних стел — кам'яних плит прямокутних, трикутних, трапецїєвидних контурів. Поряд із простими стелами зустрічаються й антропоморфні, на яких вигравірувані окремі частини тіла та різні предмети. Всі вони, безсумнівно, є культовими пам'ятками, пов'язаними з вшануванням предків, сонця, родючості.
Загалом перші скотарі українських степів різко змінили характер міжплемінних відносин. Вони, зокрема, поклали край віковим культурним впливам на Дніпровському Правобережжі нижньодунайських та балканських племен. У середині IV тис. до Н.Х. розпочався зворотний процес, в результаті якого було повністю витіснено це чужорідне для території України населення. А в способі господарювання з'явилося степове скотарство, яке поширилося від Дніпра до Карпат.
Далі на шляху прогресу стародавнього населення України був історичний період, що тривав близько 1 тис. років (II тис. до Н.Х.). Він дістав назву «доба бронзи» за найменуванням цього сплаву (мідь плюс олово чи, рідше, — свинець або миш'як). Цей штучний метал був твердіший, ніж мідь, температура його плавлення була також значно нижчою: мідь плавиться за температури 1056°С, а бронза — близько 700-900. Таку температуру можна було отримати навіть у найпримітивніших печах, а то й на вогнищах просто неба.
Вважається, що відкриттю цього сплаву могла сприяти наявність у деяких мідних рудах домішок олова (найкраща бронза — 9 частин міді та 1 частина олова). Коли люди пересвідчились у перевагах нового металу, з нього почали виготовляти знаряддя праці та зброю. На території нинішнього Донбасу в давнину були шахти для видобування руд, необхідних у виробництві бронзи.
Розвиток металургії бронзи й поява значної кількості металевих знарядь сприяли подальшому розвитку всього господарського комплексу, взаємовпливу між скотарськими та землеробськими племенами, котрі водночас поглиблювали свою спеціалізацію. Якраз на початку епохи бронзи в степах Східної Європи завершився процес виділення скотарських племен з-поміж інших. Це знаменувало початок нагромадження багатства (насамперед худоби та товарів від землеробів) у руках окремих сімейств. Патріархальні родинні відносини остаточно утвердились у тогочасному суспільстві — головна роль переходить до чоловіків.
Доба бронзи характеризується великою кількістю археологічних культур (близько 20): шнурової та багатоваликової кераміки, Тщинецько-Комарівської, катакомбної, зрубної тощо, котрі належали до різних груп племен. Це свідчить про зростання певної окремішності господарського й культурного розвитку людських колективів. Проте помітна також і певна спільність окремих культур на досить значних просторах України та сусідніх територіях, що свідчить про постійні контакти між ними та розселення носіїв окремих культур у різних напрямках. Проти інших стародавніх народів Східної Європи племена, котрі населяли територію України, досить рано вступили в епоху бронзи. Але ця територія вже чітко розподілялася на три складові «світи» — Степ, Лісостеп і Полісся. Культурні й етноісторичні процеси в кожній із цих зон відбувалися різними темпами та в різних річищах.
У цілому тогочасний світ, як уже зазначалося, ділився на землеробський і скотарський. У північних районах протягом усього згаданого періоду добування каменю й виготовлення з нього різноманітних виробів усе ще посідало винятково важливе місце, адже крихка бронза не могла повною мірою витіснити традиційну виробничу сировину.
На відносно легких грунтах того ж Полісся почало розвиватись і землеробство, про що свідчать знахідки стародавніх дерев'яних рал у Токарях на Сумщині та в Поліссі на Чернігівщині. Ще більшого розвитку досягло землеробство в лісостеповій зоні — найсприятливішій для цього заняття. Тут значно розширюється асортимент культурних рослин: зафіксовано знахідки кількох сортів пшениці, проса, ячменю, льону, коноплі, гороху, сочевиці; розвиваються садівництво й городництво (виявлено кісточки вишні, сливи, насіння ріпи, цибулі, часнику, маку).
Зображення плуга на плитах навісу Таш-Аїр у Криму та наскельні малюнки биків у ярмі в Кам'яній Могилі в Приазов'ї свідчать про те, що в II тис. до Н.Х. вже було відоме орне землеробство. В степових же регіонах основним було скотарство. Тут знали всі види домашніх тварин, передусім велику рогату худобу; поступово збільшувалися отари овець та кіз. Але степнякам було відоме й вирощування злаків. Розвивалось, як і на північних територіях, общинне ремесло, що сприяло виділенню ремісників різних напрямів, передусім професіоналів-металургів (Причорномор'я), майстрів з виготовлення крем'яних знарядь (Волинь).
Розвиваються й ідеологічні уявлення. Так, із широким використанням у господарстві коня поширюється його культ. Особливе місце він посідає в міфології індоіранських племен (уподібнюється сонцю). В поховальному ритуалі кінь є посередником між світом живих і царством мертвих.
Самі захоронення дедалі частіше робилися під курганними насипами не тільки в степових районах, айв інших місцевостях (хоч тут зберігаються й грунтові могильники). Під час здійснення цього ритуалу значну роль починають відводити вогню. Здійснювали обряд кремації чи інгумації, але незалежно від способу захоронення культ предків існував і далі. Активно вплинути на людське тіло, насамперед на обличчя, й після смерті намагалися племена катакомбної культури півдня України — найбільш войовниче населення серед племен епохи енеоліту — бронзи.
На початку І тис. до Н.Х. з переходом до виробництва заліза епоха міді — бронзи на території України завершилася. Широке поширення нового металу сприяло подальшому прогресу тогочасного суспільства.
Скіфо-сарматський світ
П тис. до Н.Х. на сучасних українських землях також відбувалися бурхливі події. З'являються нові етнічні спільноти, про які вже є згадки в письмових джерелах. За своєю активністю з-поміж усіх племен виділяються степовики. Вони вміють не тільки обробляти залізо та виготовляти міцну зброю, а й мають навички верхової їзди, складний лук «скіфського типу». У них набуло розквіту кочове скотарство. На зміну осілим скотарям-землеробам, які мешкали в степах у попередню епоху, прийшли численні кочові племена, котрі протягом століть визначали історичний розвиток на значних просторах від Внутрішньої Монголії до берегів Дунаю.
Про перше з цих племен — «людей кіммерійських» — дізнаємося з «Одіссеї» Гомера. Видатний давньогрецький поет розміщує їхні землі поблизу входу до потойбічного світу — царства Аїда. У \ЛІІ-\/ІІ ст. до Н.Х. ці войовничі племена проникають на територію Передньої та Малої Азії, громлять війська місцевих зверхників, спустошують їхні володіння. Історичні пам'ятки цих племен ІХ-першої половини VII ст. до Н.Х. знайдено на просторах від Волги до Дунаю. Озброєння кіммерійського воїна складалося з лука, кинджала або меча та списа.
Займалися ці племена кочовим скотарством. Провідне місце в ньому посідало конярство, що забезпечувало верховими кіньми воїнів та чабанів, давало значну частину продуктів харчування.
Кіммерійське мистецтво мало прикладний характер. Типовим було й створення кам'яних
Зображення кіммерійців та характерні для них речі антропоморфних статуй, на яких зображувалася різноманітна військова амуніція. За мовою вони, вірогідно, були іранцями. Постійний натиск кіммерійців відчували й землеробські племена так званої чорноліської культури (ХІ-УІІІ ст. до Н.Х.), що мешкали далі на північ. У Лісостепу вони створюють перші добре укріплені городища. Подальший розвиток кіммерійського суспільства був обірваний навалою скіфів.
Найдавніші згадки про скіфів (або, як вони себе називали, сколотів), датовані серединою VII ст. до Н.Х., містяться в ассирійських клинописах. Володарі Ассирії спочатку використовували їх як найманців для боротьби з сусідами, а потім скіфи чверть століття самі панували в Передній Азії. Після того, як мідійський цар Кіаксар, запросивши ватажків кочовиків на банкет, напоїв їх та наказав перерізати, пануванню скіфів у цьому регіоні настав край. Вони повертаються на місця своїх основних кочівок — на простори Прикубання й Північного Кавказу. Надалі вони рухаються в західному напрямку.
Про походження скіфів та їхнє переселення в причорноморські степи розповідає давньогрецький історик Геродот. У середині V ст. до Н.Х. він перебував у місті Ольвія на березі Дніпровсько-Бузького лиману й описав усі отримані свідчення про них у «Історіях». Зокрема, в четвертій книзі Геродот наводить кілька варіантів появи скіфів. Ймовірно, на його думку, «із кочовиками-скіфа-ми, що мешкали в Азії, воювали й завдавали їм чимало прикрощів массагети, і через це скіфи перейшли за ріку Аракс і прибули в Кіммерію (бо країна, де тепер живуть скіфи, кажуть, за давніх часів була кіммерійською). Кіммерійці, коли побачили, що проти них виступило велике військо, почали радитися, що їм робити... Скоро вони розділилися... й почали битися між собою. Після того кіммерійці покинули країну. Згодом прийшли скіфи, знайшли країну незалюдненою й посіли її».
Перенесення центру скіфів у Нижнє Подніпров'я та степовий Крим відбулося в середині — другій половині VI ст. до Н.Х. Вірогідною причиною цієї передислокації, на думку В.Мурзіна, було намагання кочовиків установити контроль над торговельними шляхами, що сполучали античний світ із землеробськими районами Лісостепу. Це відкривало перед скіфською знаттю широкі можливості для збагачення. Встановлення такого контролю сприяло також певній економічній єдності кочового Степу та землеробського населення північних районів. До складу скіфської держави, яка сформувалася наприкінці VI ст. до Н.Х., крім іраномовних околотів, входили різні з походження народи.
Дещо раніше, на початку VI ст. до Н.Х., скіфським царям довелося пройти через тяжке випробування — навалу військ могутнього перського володаря Дарія. Проте кочовики без значних втрат перемогли персів. Дійшовши до
Волги, нападники змушені були повернути назад. Поразка Дарія принесла скіфам славу про їхню непереможність.
За свідченням Геродота, Скіфію населяли кочові й осілі племена. Поблизу давньогрецького міста Ольвія жили калліпіди, або, як їх ще називали, елліно-скіфи, на північ від них — аллазони. Ще далі на північ мешкали скіфи-орачі, на схід від них — скіфи-землероби, котрих ще називали бо-рисфенітами. В степах на схід від Борисфена-Дніпра проживали скіфи-кочовики, а на берегах Меотіди (Азовського моря) та в степовому Криму кочували царські скіфи. Територію довкола населяли й інші народи (елліни, таври, фракійці, агафірси, неври, меланхлени, будини тощо).
Це був багатий світ, в якому народи постійно зазнавали взаємовпливів. Північно-причорноморська Скіфія досягла свого розквіту в IV ст. до Н.Х. Багато в чому це було пов'язано з іменем царя Атея, який, зокрема, вів війни з Філіппом II — батьком Александра Македонського. Останній також намагався контролювати причорноморські землі. Але його намісник у Фракії — Запіріон — після невдалої облоги Ольвії був розгромлений войовничими кочовиками. Успіхи скіфів у воєнних діях значною мірою були зумовлені наявністю в них найдосконалішої для тієї доби зброї.
Ударною силою скіфів була кіннота. Головним засобом воїна-скіфа був панцир, хоч використовувались і звичайні шкіряні куртки. Він мав бойовий пояс і щит, його голову захищав шолом. Захищеним був також бойовий кінь (у загонах важ-коозброєних вершників). Основною зброєю був невеликий складний лук, що стріляв на відстань до 500 м. Використовувалися списи, дротики, сокири, кинджали й, передусім, короткі мечі.
Щоб захиститися від цих небезпечних нападників, їхні сусіди зводили укріплення. У багатолюдному Лісостепу було на той час чимало величезних за площею городищ — Трахтемирівське (понад 500 га), Мотронинське (понад 200 га), Ходосівське (понад 2000 га), Більське (понад 4000 га), Каратульське (більш як 6000 га) та ін. Вражають не тільки розміри укріплених поселень, а й самі могутні укріплення: висота земляних валів на Більському й Немирівському городищах і нині сягає 8 м при ширині понад 30 м.
Лісостепові племена займалися орним землеробством (вирощування пшениці, ячменю, жита, вівса, гороху, сочевиці), але розвивалось і скотарство (велика й мала рогата худоба, кінь, свиня), садівництво та різні промисли, ремесла, особливо обробляння чорного й кольорових металів, а також бронзи. Суспільство в соціальному плані було досить диференційоване.
Зображення скіфів на електровому кубку з кургану Куль-Оба
Розшарування суспільства ще виразніше було помітне в кочовиків південноукраїнських територій. Про це красномовно свідчать численні кургани скіфських володарів, розташовані в районі нижньої течії Дніпра, — Огуз, Чортомлик, Солоха, Гайманова Могила (їх висота сягала 20 м). Про рівень багатства скіфів свідчать хоча б унікальні ювелірні вироби із золота та срібла, знайдені в могилах, здебільшого пограбованих ще в давнину.
Скіфська релігія була політеїстичною. За свідченням Геродота, головною богинею була Табіті — богиня домашнього вогнища. До пантеону богів також входили: Папай — володар неба; його дружина Апі — богиня землі, прародитель-ка цього народу; Гойтосір — бог сонця; Фагімасад — бог водяної стихії й покровитель конярства; Агрімпаса — богиня родючості; Таргітай — родоначальник скіфів. Усі вони зображувались у вигляді людини. Скіфське образотворче мистецтво мало зооморфний характер (так званий «звіриний» стиль). Улюбленими були образи оленя, барана, коня, кошачого хижака, фантастичного грифона, гірського козла. А монументальне мистецтво представлене кам'яними антропоморфними стелами.
У своєму розвитку скіфське суспільство досягло стадії переходу від варварства до цивілізації. Занепад цієї могутньої держави почався на рубежі ІУ-ІІІ ст. до Н.Х., а в II ст. до Н.Х. на більшій частині її території з'являються нові кочові племена. Певний час Мала Скіфія, столицею якої був Неаполь, ще існувала в степах Кримського півострова.
Сармати, що на історичній арені змінили скіфів, як і останні, тривалий час (більш як 600 років) посідали широкі простори — від прикаспійських степів до Паннонії. Вони активно впливали на події в античному світі, який поступово відживав, та в ранньослов'янському, що тільки-но народжувався. Тісно контактуючи із землеробськими племенами Північнокавказького регіону, зарубинецьким і пізньоскіфським населенням Подніпров'я та Криму, сармати впливали на формування й розвиток їхніх культур.
Сформувавшись у заволзьких степах на рубежі ПІ-11 ст. до Н.Х., сарматські племена язигів, роксоланів, аорсів, а дещо згодом і апанів хвилями просувалися на захід у пошуках нових територій, нових пасовищ. Античні автори, згадуючи про них, підкреслювали їхню агресивність і войовничість.
Масове переселення сарматських племен на територію Північного Причорномор'я починається з кінця II ст. до Н.Х. На рубежі нашої ери вони цілком освоюють степи між Доном і Дніпром, іноді проникаючи аж до Південного Бугу та Дунаю. В середині І ст. н.е. вони намагаються розселитися ще далі на захід. У сарматському оточенні виявляються пізньоскіфські городища Нижнього Дніпра, Криму, античні поліси — Ольвія, Тіра, Ніконій, Боспорське царство. Постійні набіги та вимоги сарматів сплачувати їм данину зумовили переселення на нові території ранньослов'янського зарубинецького населення Середнього Подніпров'я.
Найбільшого розквіту сарматське суспільство досягло в І ст. н.е. Поступово бідніші прошарки кочового населення осідали в Північно-Західному Причорномор'ї. І вже в III ст. н.е. якась їх частина ввійшла до Черняхівської культури.
Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від докласових відносин, а господарство в цілому мало риси його попередників. У військовій справі сармати відрізнялись од скіфів. Римський історик Таціт писав, що «коли вони з'являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опору». В бою вони користувалися арканами; довшими, ніж у скіфів, мечами й списами.
Античні міста Північного Причорномор'я і авньогрецькі міста й неукріплені поселення на північних берегах Понта Евксінського та Меотіди (Чорного й Азовського морів) виникли на завершальному етапі «великої грецької колонізації». Освоєння цього регіону розпочалося в середині VII ст. до Н.Х., коли були засновані Істрія в Подунав'ї та Борисфен на сучасному острові Березань поблизу Очакова. Згодом тут формуються три основні центри: Ольвія на Дніпровсько-Бузькому лимані, Боспор Кіммерійський із головним осередком у Пантікапеї (сучасна Керч) та Херсонес (околиці сучасного Севастополя). Розселення вихідців із різних місць, передовсім із Мілета, який, за висловом Плінія Старшого, був «родоначальником більш як дев'яноста міст», зумовлювалося розвитком торгівлі, пошуками нових джерел сировини (зокрема, металу), воєнно-політичними конфліктами. Сам процес заселення нових територій відбувався як шляхом цілеспрямованої колонізації, так і стихійно.
Античні рабовласницькі держави на території Північного Причорномор'я існували протягом майже 1 тис. років. Як вони виникали? Спочатку створювалися невеликі торговельні пункти, що називалися емпоріями. Тут були склади товарів, якими греки обмінювалися з місцевим населенням. Для забезпечення оборони такі факторії засновувалися на берегах морів чи річок або ж навіть на островах. Згодом вони розростались у великі населені пункти, довкола яких зводилися укріплення. Поступово з'являлися виселки й створювалася сільськогосподарська округа — хора. Місто-поліс набувало характерних для античного світу рис. У товарообміні з греками були зацікавлені й місцеві жителі. Збуваючи надлишки хліба, продуктів скотарства та рабів-полонених, вони отримували вино, предмети розкоші, ремісничі вироби тощо.
Прикладом грецького міста-поліса є Ольвія, залишки якої збереглися на березі лиману біля сучасного с. Парутино Миколаївської обл. Засноване в VI ст. до Н.Х., воно було в останні століття своєї історії під протекторатом Риму. Незатоплена частина (33 га) складалася з кількох районів (Верхнє, Терасне й Нижнє міста), що з'єднувалися широкими кам'яними східцями та похилою вулицею. Природний захист (глибокі балки) доповнювався потужною стіною завтовшки близько 4 м.
Захисні мури ольвійської цитаделі з боку лиману. Березань. VI ст. до НХ.
Верхня частина міста була основною. Тут розміщувалися громадські споруди, священний гай, скарбниця, проходила головна поздовжня вулиця. У Нижньому місті, поблизу гавані, стояли переважно господарські та ремісничі комплекси, зокрема, рибний ринок. Розміщувався ближче до води й театр. Планування Ольвії було переважно прямолінійним. У часи розквіту (кінець
Центральна частина Ольвії. Реконструкція Скрижицького IV ст. до Н.Х.) площа міста сягала максимальних розмірів (55 га), а кількість жителів — 15-20 тис. чоловік. Поблизу укріплень було відкрите поселення та міський некрополь.
Пізніше, в римську епоху, гарнізони направлених з Апенінського півострова легіонерів розміщувались у місцевих античних поселеннях, і тільки іноді для них створювалися спеціальні табори. Одним із них був Харакс на мисі Ай-Тодор у Криму. Городище було недоступним з боку моря, а з суші мис укріплювала стіна завширшки 2,2-2,4 м, на яку пішли старі оборонні конструкції місцевих таврів. У різний час тут перебували солдати І Італійського, XI Клавдієвого легіонів та інших військових підрозділів.
Тут, як і в метрополії, соціально-економічні відносини грунтувалися на законах рабовласницької формації. За устроєм північнопричорно-морські держави були різними: демократичні (Ольвія, Херсонес) чи аристократичні (Пантікапей до утворення Боспорського царства) республіки або ж монархії (Боспорське царство). Влада належала рабовласникам, хоча в певних акціях брало участь усе вільне населення. Раби ж були позбавлені будь-яких прав. До громади також належали жінки.
На першому етапі свого існування (VII-! ст. до Н.Х.) міста-держави були незалежними утвореннями, а на другому (І ст. до Н.Х.-ІІІ ст. н.е.) підкорялися Риму. Занепад їх унаслідок загальної кризи рабовласницької формації, виведення римських гарнізонів та наступу варварських племен, що входили до складу готського військового союзу, припадає на рубіж ІІІ-У ст. н.е.
Греки Північного Причорномор'я, крім вирощування зерна (на Боспорі та в Ольвії), займалися виноградарством. Значну роль відігравали в них скотарство, рибний промисел. Високого рівня досягло ремісниче виробництво: металообробка, ткацтво, вичинка шкіри, виготовлення виробів зі
Фрагмент кубка із зображенням воїна. Березань. VI ст. до Н.Х. скла, різноманітної кераміки — амфор, покритого чорним та червоним лаком, фарбами різних кольорів посуду. Швидкими темпами розвивалася торгівля, для потреб якої греки карбували власну монету. Для місцевої знаті виготовлялися найвишуканіші ювелірні вироби, з місцевим людом вівся й натуральний обмін. Громадські діяння провадилися на міській площі — агорі, поблизу якої стояли головні культові споруди. На початку 1 тис. н.е. в Північне Причорномор'я потрапляє римська зброя (короткий меч, залізний панцир, спис із довгою залізною втулкою).
Духовна культура жителів давньогрецьких колоній зазнавала постійних взаємовпливів усього античного світу. На перших етапах існування міст-полісів у Північне Причорномор'я просто були перенесені всі досягнення культури метрополії. Однак у процесі розвитку північнопонтійських міст виникали й посилювалися місцеві особливості, що зумовлювалося їхнім географічним положенням, соціально-політичним устроєм, етнічним середовищем, з яким вони взаємодіяли. Культура міст-держав Північного Причорномор'я — Боспору, Ольвії, Тіри, Херсонесу — не була однорідною.
У колоніях від самого їх створення була широко розвинута письменність, а грецька мова залишалася офіційною мовою аж до загибелі багатьох
Ворота Херсонеса. VІ-Ш ст. до Н.Х. північнопонтійських держав. В Ольвії, зокрема, майже не знайдено латинських написів, більше їх серед матеріалів кримських пам'яток. Велика увага приділялась освіті, фізичному вихованню (п'ятиборство, стрільба з лука, біг тощо). Розвивались історія та філософія, медицина. Значну роль у культурному житті поселенців відігравали театр, музика, література, мистецтво (монументальний живопис, мозаїка, вазопис, скульптура, коропластика — виробництво теракотових статуеток — та пам'ятки прикладного мистецтва).
Релігія також була грецькою, в своїй основі політеїстичною, тобто заснованою на поклонінні багатьом божествам. Природа здавалася давнім грекам живою, населеною надзвичайними істотами. В історії розвитку релігійних уявлень у причорноморського населення умовно можна виділити два значні періоди. Для першого (VI-! ст. до Н.Х.) характерний в основному грецький пантеон божеств із синкретизацією окремих культів, що посилилися в елліністичний час (у другій половині IV-! ст. до Н.Х.). Особливо популярним було вшанування Аполлона, Артеміди, Зевса, Афродіти, Діоніса-Вакха. Велике значення мало й шанування героїв — Ахілла та Геракла.
У другому періоді (І-ІУ ст. н.е.) відбуваються значні зміни: в релігію вищезгаданих осередків проникають і поширюються культи негрецького походження (Кібела, Мітра, Ізіда та ін.), впроваджується культ римських імператорів, посилюється роль локальних культів, синкретизація й абстрагізація окремих божеств. І вже наприкінці цього періоду з'являються перші паростки християнства. Відправлення культів здійснювалось як у громадських місцях, так і вдома.
Взаємовпливи античних північнопричорно-морських міст-держав зумовлювали прискорення розпаду родоплемінних відносин у скіфів, сарматів, інших груп населення цього регіону сучасної України. Завдяки давньогрецьким переселенцям місцеві жителі знайомилися з передовим для тих часів грецьким і римським культурним надбанням, що, в свою чергу, привело не тільки до виникнення тут своєрідного варіанта культури, а й сприяло подальшому розквіту власних стародавніх народів Північного Причорномор'я. Греки й римляни принесли сюди свої технічні досягнення, високу майстерність, особливо в галузях архітектури, ремесел, мистецтва тощо.
Населення України в 1 тис. н.е. в Криму тими часами з'являється Візантія, котра стала спадкоємицею Римської Умперії. їй удалося втримати тут свої позиції до середини VII ст. н.е. По цьому тут більш активними стали хозари, які включили ці землі до складу свого каганату. В період раннього середньовіччя Крим населяли, крім місцевих таврів, ще й тюркути, болгари, готи та представники інших народів. Кочовики мешкали в степовій частині півострова, а родючі гірські долини та прибережні території займали землероби.
В У-УІ ст. посилився тиск на візантійські володіння варварських племен, що змусило Константинополь посилити свої оборонні споруди. Насамперед укріплювалися старі міські центри. Але потребували захисту й значні території передгірського та гірського Криму, де проживали піддані імперії або її союзники-федерати.
Вже в часи правління імператора Юстиніана І (527-565) в південно-західній частині півострова була зведена система так званих «довгих» стін, які закривали проходи в гірські долини, заселені гото-аланами. Це позбавляло кочовиків можливості нападати зненацька. Трохи пізніше поряд зі стінами з'являються нові фортеці, де перебували військові гарнізони та в разі небезпеки знаходило притулок мирне населення. Тож, навіть прорвавшись через «довгі» стіни, ворог не завжди міг узяти полон. Крім того, на узбережжі піднімається ще один укріплений порт - Сугдея (сучасний Судак).
Поряд із військовим будівництвом візантійська адміністрація здійснювала широкі акції щодо поширення християнської релігії. Формування нової релігійної ідеології таврійського населення відбувалося під значним впливом і через культурні зв'язки з Херсонесом — місцем шанування багатьох християнських святинь. Будівництво культових споруд на території фортець федератів імперії виконувалося за допомогою візантійських майстрів. Але хоч у IV ст. н.е. вже й існували на півострові дві єпархії, нова віра посіла міцні позиції тільки в другій половині 1 тис. н.е. Про це свідчить застосування аж до V ст. в Херсонесі кремації — поховального ритуалу, проти якого Церква боролась.
У VII ст. до складу Хозарського каганату потрапляє частина Східного Криму, що змусило Візантію вступити в контакти з новим сильним суперником. Відносини між ними в різний час коливалися від дружби до військового протистояння. А в VII ст. в результаті масової міграції малоазійських греків через іконоборські гоніння на землях півострова з'являється велика кількість поселень та монастирів.
Активному впливу хозар у степовій зоні України передували нові хвилі кочовиків, що, перетинаючи Надчорномор'я, рвалися по здобич за Дунай, до багатих європейських країн. У 70-х рр. IV ст. н.е. тут з'явилися гунни, що прийшли з приуральських степів. З їх добою, вважається, почалася середньовічна епоха: було покладено край існуванню рабовласницького ладу в Європі, значно змінилась її етнографічна карта.
Римський історик Амміан Марцелін, який служив у східноримській армії, так описує гуннів: «Одягаються вони в полотняні сорочки або шкури, харчуються сирим м'ясом та корінням... не мають ані постійних місць помешкання, ані домашнього вогнища, ані законів, ані сталого способу життя, кочують різними місцинами, ніби вічні втікачі, з кибитками, в яких проходить їхнє життя... Ніхто з них не може відповісти на запитання, де його батьківщина... Знайшовши місцину, рясно вкриту травою, вони розміщують свої кибитки колом і харчуються, як звірі; знищивши увесь корм для худоби, вони знову везуть, так би мовити, свої міста, розміщені на возах... Вони знищують усе, що трапляється на їхньому шляху. Воюють гунни тільки на конях, здалеку сиплячи на ворогів стріли, й намагаються не братися до рукопашного бою. Озброєні вони мечами, дальнобійним луком та арканом, яким стягують противника з коня».
Прорвавшись до Центральної Європи, ці кочовики після спустошливих набігів створили свою державу в Паннонії. На її чолі 445 р. став Аттіла. Але вже після його смерті 454 р. ця неміцна політична структура розпалась.
У другій половині 1 тис. н.е. зі сходу на захід кочували нові групи номадів — авари, болгари, угри. Два останні угруповання, перейшовши Дунай і поєднавшись із місцевим населенням, дали поштовх до створення сучасних європейських країн — Болгарії й Угорщини. Доля ж аварів (або, як їх ще називали, обрів) була схожою на долю більшості кочовиків. Про це визначна пам'ятка давньоруської історії «Повість временних літ» (далі — «Повість...») свідчить так: «Ці обри воювали проти слов'ян і примучили дулібів (союз племен на Волині — авт.), що [теж] були слов'янами, і насильство вони чинили жінкам дулібським: якщо поїхати [треба] було обринові, [то] не давав він запрягати ні коня, ні вола, а велів упрягати три або чотири, або п'ять жінок і везти обрина — і так мучили вони дулібів. Були ті обри тілом великі, а умом горді, і потребив їх бог, і померли вони всі, і не зостався ані один обрин. І є приказка в Русі й до сьогодні: «Погинули вони, як обри», бо нема їхнього ні племені, ні потомства».
Накопичуючи під час військових набігів великі багатства, номади за варварськими звичаями їх і використовували. Про це красномовно промовляють «скарби» УІІЛ/ІІІ ст., чимало яких виявлено, зокрема, на Полтавщині та біля Дніпровських порогів (Мала Перещипина, Нові Санжари, Глодоси, Вознесенка тощо). Крім зотлілих кісток, кінського спорядження та зброї, до них входили різноманітні коштовні речі. Очевидно, тут були поховальні чи поминальні комплекси тюркської знаті. Одночасна або близька смерть багатьох кочових зверхників свідчить про великі битви в Подніпров'ї цих часів.
Дещо іншою була доля Хозарського каганату — одного з могутніх об'єднань кінця 1 тис. н.е., вплив якого певний час поширювався на території від Кавказу до Дунаю. В період своєї могутності Хозарія протистояла Арабському халіфату й Візантії, підкорила чимало народів і племен (у тому числі й частину східнослов'янських — полян, сіверян, вятичів, радимичів). Столицею хозарів було місто Ітіль на Нижній Волзі, а на землях Дніпровського Лівобережжя їхні населені пункти, де мешкали й болгари та алани, сягали басейну Сіверського Дінця. Саме тут, на Харківщині, біля Верхнього Салтова, розміщувалися значні за розмірами городище, відкрите поселення та могильники, котрі були головним осередком Хозарії на прикордонні зі слов'янами.
Крім кочівництва, що було привілеєм вищих прошарків суспільства, хозари займалися землеробством, різноманітними ремеслами, особливо посередництвом у міжнародній торгівлі. На рівні свого часу була й військова справа, розвитку якої сприяла Візантія, зацікавлена в боротьбі хозарів зі слов'янами. В цілому ж їхнє суспільство переступило рубіж докласових відносин. Серед низів були поширені язичницькі вірування, верхівка на певних етапах приймала іслам, християнство та іудаїзм. Розвивалися відносини хозар зі східними слов'янами. Проте після походу київського князя Святослава 965 р. каганат як держава був приречений на зникнення. Його осіле населення влилось як складова частина до різноетнічних груп Причорномор'я.
На північних кордонах сучасної України в 1 тис. н.е. також кипіло життя. Тут, на північ від басейнів Прип'яті й Десни, мешкали балтські племена. Вони тісно контактували зі слов'янами. Останні виявляли велику активність і вже в 1 тис. н.е. асимілювали значну частину балтів на землях сучасних Росії та Білорусі.
Інша доля чекала германців, які в першій половині 1 тис. н.е. зі Скандинавського регіону через територію Польщі вирушили на південь. Вони досягли земель Волині й Поділля, де мешкали поряд зі слов'янськими та іншими групами населення, їхній рух до берегів Чорного моря не був блискавичним. У результаті поступової міграції й осідання германців сформувалася так звана «держава Германаріха» — очевидно, тимчасове об'єднання багатьох різноетнічних угруповань під егідою готів. На території Дніпровського Правобережжя готи проіснували, зберігаючи етнічну окремішність, близько 200 років. Після розгрому гуннами германські племена (крім окремих, які ще певний час проживали в Криму й навіть були федератами Візантійської імперії) до кінця IV ст. перейшли далі на захід.
Слов'яни
1 тис. н.е. на історичну арену стрімко виходять слов'яни — одна з основних гілок давньоєвропейського населення. Про їхнє походження й місце початкового проживання є кілька версій. Перша з них — дунайська — була висловлена ще Нестором-літописцем у середньовічні часи. Друга пов'язує перший етап існування цього населення з Вісло-Одерським межиріччям. За третьою, стародавні слов'яни мешкали на території між Дніпром і Віспою. За четвертою — між Дніпром і Одером.
Та ймовірніше, на думку В.Барана, що контури праслов'янського масиву з часів виділення його, принаймні, в 2 тис. до Н.Х., з індоєвропейської спільноти й аж до раннього середньовіччя (коли слов'яни були реально зафіксовані в письмових джерелах, а їхнє існування підтверджено й археологічними матеріалами) певною мірою змінювались. Протягом 2-1 тис. до Н.Х. прасло-в'яни могли посідати різні території, переміщуючись, водночас не займаючи весь регіон у цілому. Але хоч нині ще не можна остаточно виділити їхні старожитності в культурах бронзового й ранньозалізного періодів, дедалі чіткіше вимальовується картина входження до цього відносно раннього процесу населення поліської та лісостепової зон Правобережжя Дніпра. Починаючи від раннього середньовіччя, ареал слов'янського розселення інтенсивно збільшується, а цей етнос посідає чільне місце серед інших тогочасних утворень.
Сучасні українці є однією з гілок історичного слов'янства. Вперше про слов'ян — венедів (чи венетів) згадують римські автори І-ІІ ст. н.е. Пліній Старший, Таціт, Птолемей, а з середини 1 тис. (точніше, з VI ст.) про них ширше говорять візантійські історики Йордан, Прокопій Кесарійський, Іоанн Ефеський та ін. Зокрема, Йордан повідомляє, що вони походять від одного кореня й відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавінів. Одже, на рубежі нашої ери слов'яни сформувались як самостійна етнічна спільнота, що співіснувала в Європі з германцями, фракійцями, сарматами, байтами, угро-фіннами.
Найдавніші знайдені арехеологічні матеріали належать до Зарубинецької культури. Ця спільнота проживала на берегах Середнього Дніпра, Прип'яті й Десни на рубежі ІІІ-ІІ ст. до Н.Х. — І ст. н.е. її появу не можна вивести лише з якоїсь однієї попередньої культури 2-1 тис. до Н.Х. В етногенетичних процесах брали активну участь також носії східних груп так званої «Пшеворської» культури, старожитності якої збереглися на західноукраїнських теренах та в Польщі. Далі за часом ідуть пізньозарубинецькі пам'ятки та Київська культура.
Безпосередній стосунок до формування східного слов'янства мало населення північного ареалу поширення Черняхівської культури — явища з провінційне римськими впливами, які ніби вуаллю прикривали етнокультурну багатоликість Південно-Східної та Центральної Європи. Матеріальні знахідки свідчать, що, крім ранніх слов'ян, до Черняхівської спільноти входили ще скіфо-сарматські, фракійські та германські угруповання. Перші з них у ті часи ще не мали якоїсь окремої культури, а були включені, як й інші етнічні групи, до загальної культурної моделі, створеної під впливом римської цивілізації. Слов'яни, очевидно, були залежні й політичне, особливо після приходу в Північне Причорномор'я готів і створення ними військово-політичного союзу.
Основною силою, яка протистояла готам, були анти. Слов'яни зазнали поразки, але лише на деякий час. Процеси консолідації й самоутвердження цих племен тривали, що сприяло утворенню в майбутньому могутніх військово-політичних союзів. Вони посіли місце готського об'єднання в Південно-Східній Європі.
Схема взаємозв'язків археологічних культур доби великого розселення слов'ян, що лежать в підоснові зародження слов'янських народів.
Ці події, що датуються кінцем ІV-V ст., можна вважати початком виникнення нової етнокультури та соціально-економічної спільності, в якій провідне місце посіли слов'яни. Про це свідчать пам'ятки V, а можливо, й кінця IV ст., знайдені на межі лісостепової та поліської зон Східної Європи. Тут зароджувалися ранньосередньовічні східнослов'янські культури й звідси в часи Великого переселення народів — у середині 1 тис. н.е. — почалося розселення слов'ян на північний схід, південь і південний захід.
Друга половина 1 тис. — це час, коли загальнослов'янська спільнота розпадається на три гілки: східну, західну й південну. В нових умовах старі назви (венеди, анти) в процесі розселення поступово зникають, натомість з'являються нові найменування.
Племена полян у минувшину заселяли сучасні Київщину й Канівщину, древлян — Східну Волинь, сіверян — Дніпровське Лівобережжя. Крім них, на теренах України проживали уличі (Південне Подніпров'я й Побужжя), хорвати (Прикарпаття та Закарпаття), а також волиняни, або, як їх ще називали, бужани (Західна Волинь). В археологічних старожитностях існування східнослов'янських племен другої половини 1 тис. н.е. фіксується пам'ятками Корчацької, Пеньківської та Колочинської культур, пізніше — Лука-Райковецької та Волинцівсько-Роменської, носії яких уже доживають до часів формування Київської Русі.
Починаючи від VI ст., коли слов'янські племена активно заявляють про свої права на кордонах імперії, на них чимраз більшу увагу звертають візантійські автори. Ось як описує їхнє життя Прокопій Кесарійський: «Племена ці, склавінів і антів, не управляються однією людиною, але здавна живуть у народовладді, і тому в них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно. Вони вважають, що один із богів — творець блискавок — єдиний володар всього, і йому приносять у жертву биків і всяких жертовних тварин. Долі ж вони не знають і взагалі не визнають, що вона має якесь значення. Та коли смерть уже в них у ногах, охоплені вони хворобою або виступають на війну, то дають обітницю: якщо уникнуть її, зараз же принесуть богу жертву за своє життя, а уникнувши [смерті], жертвують, що пообіцяли, й думають, що цією жертвою купили собі спасіння. Також шанують вони і ріки, і німф, і деякі інші божества й приносять жертви також їм усім, і при цих жертвах чинять ворожіння. А живуть вони в жалюгідних хатинах, розміщених далеко одна від одної, і кожний змінює, наскільки це можливо часто, місце проживання.
Вступаючи в битву, більшість іде на ворогів пішими, маючи невеликі щити й списи в руках. Панцира ж ніколи на себе не одягають; деякі не мають [на собі] ні хітона, ні [грубого] плаща, тільки штани... Є в тих і других єдина мова, повністю варварська. Та й зовнішністю вони один від одного нічим не відрізняються. Всі вони і високі, і дуже сильні, тілом же та волоссям не дуже світлі й не руді, зовсім не схиляються й до чорноти, але всі вони трохи червонуваті. Спосіб життя [їх] грубий і невибагливий, як і в масса-гетів [кочовиків]... А втім, вони менше всього підступні й химородні, але й у простоті [своїй] вони зберігають гуннський норов. Та й ім'я за старих часів у склавінів і антів було одне».
Звичайно, життя слов'ян було відмінним од візантійського, яке наслідувало античні традиції. Та й характеристика їх істориком у деяких місцях не позбавлена суб'єктивізму.
В слов'янському господарстві переважало землеробство, передусім підсічне (поліська зона) та орне (Лісостеп). Наприкінці цього тисячоліття перелогова система землекористування, мабуть, стала витіснятися двопіллям. Серед злаків культивувалися жито, ячмінь, дещо згодом і пшениця. Розвивалося скотарство, насамперед вирощування великої рогатої худоби й свиней.
Поступово вдосконалювалися ремесла. Металообробкою — виготовленням знарядь праці із заліза або прикрас із кольорових металів — займались уже майстри-професіонали. Водночас гончарство, ткацтво, вичинення шкур, оброблення каменю й дерева за умов натурального способу життя здебільшого залишалися в родинних межах. Підтвердженням цього є ліпний посуд більшості слов'янських культур і гончарні вироби провінційних римських майстерень, які в післячерняхівський час вийшли з ужитку, позаяк їх замінили місцеві вироби. Обмін мав натуральний характер, крім території Черняхівської культури, де в різноетнічному середовищі часто використовувалися римські срібні денарії.
Економічною основою східнослов'янського суспільства була родова власність на землю, а кожна група населення входила до складу племені. Водночас життя на окремих поселеннях уже організовувалося за новими нормами «первісної сусідської общини». В ній парна сім'я ще не була економічно незалежною, а господарськими осередками були групи родичів зі спільною власністю — так звані «осередки відокремленої власності» (на відміну од більш ранніх часів, коли всією власністю розпоряджався рід). Мала сім'я з найближчих родичів (батьки й діти) стала відігравати провідну роль уже за часів державотворення, хоча протягом другої половини 1 тис. н.е. фіксується тенденція розвитку процесу саме в цьому напрямі.
Поступовий і неухильний розвиток східних слов'ян на шляху до цивілізації зумовлював розклад первісних відносин. Як і в інших народів, початок непримиренних суперечностей із традиціями первіснообщинного ладу був пов'язаний із появою рабства — експлуатації людини людиною. Прокопій Кесарійський з цього приводу повідомляє: «Склавіни завжди вбивали всіх, хто [їм] зустрічався. Але тепер, починаючи з цього моменту, і вони, і ті, з іншого загону, начебто сп'янівши від потоків крові, вирішили взяти в полон деяких із тих, хто потрапив їм до рук, і тому всі вони повертались додому, женучи з собою тисячі полонених».
Праця залежних давала ще мало економічної вигоди. Але це були вже нові відносини, зовсім не характерні для стосунків між людом класичного родового устрою.
Воєнні походи в слов'ян, як і в інших народів, які перебували на етапі розкладу первіснообщинних відносин, попервах були справою добровільною, в них брали участь усі бажаючі. Згодом починає виділятися дружина, для якої війна стає професійним заняттям. У третій чверті 1 тис. н.е. формуються й союзи племен, в ареалах яких зосереджуються центри інститутів влади цих союзів. Крім політико-адміністративних функцій, такі пункти виконували ролі культових центрів, що й сприяло швидкій появі також і торговельно-ремісничої функції. Часті сутички з сусідами змушували дбати й про створення укріплених поселень-градів.
Досить швидко серед них почав виділятися Київ (крім нього, існували й інші — Зимно на Волині, Пастирське на Черкащині, Чернігів у Подвоєнні, Битиця на Пслі). Цьому сприяли, як зазначає П.Толочко, його мікрогеографічне положення (контроль над багатьма притоками Дніпра — основними торговельними артеріями середньовіччя), вигідне топографічне розташування (наявність природних захисних рубежів) на кордоні кількох союзів племен. Контактування культурних елементів, перейняття передових досягнень слов'янських племен від самого зародження забезпечили Києву високий рівень соціально-економічного розвитку. Ранній Київ, ставши політичним центром Полянського союзу, зростав і розвивався за рахунок припливу населення з різних східнослов'янських племен, і вже на ті часи мав міжплемінний характер.
У межах союзів племен між їхніми окремими складовими частинами налагоджувалися тісніші зв'язки, переборювалася вузькоплемінна відокремленість. Це засвідчується й пам'ятками матеріальної культури — вони нівелюються, втрачають суто територіальні особливості. Слов'янське суспільство переходило до нових відносин, за яких більшість населення відсторонювалась од управління й розподілу. В утвореннях такого типу, що раніше мали назву «військова демократія», а тепер частіше — «вождизм» (або «чіфдом»), вже існувала нерівність, але ще не було легалізованого апарату примусу. Характерною рисою цього рівня суспільної організації була кумуляція світської та духовної влади. Тривав і процес консолідації східнослов'янських угруповань у «суперсоюзи» племен. Зокрема, на території Середнього Подніпров'я закладались основи Руської землі у вузькому значенні цього поняття — території Київщини, Чернігівщини та Переяславщини.
Давні слов'яни досягли й відносно високого рівня розвитку в ідеологічній сфері. З письмових джерел відомо, що в них були культові споруди — храми, капища й требища кількох типів (стовпоподібні будівлі під дахом, відкриті й закриті храми). Одне зі святилищ було відкрите на Ста-рокиївській горі В.Хвойкою. Воно становило неправильний кам'яний прямокутник із заокругленими кутами та чотирма виступами. Поряд містився жертовник.
У таких спорудах або ж просто неба стояли язичницькі божества з дерева чи каменю. Кілька їх виявлено в Подністров'ї. Найвідомішим серед них є так званий Збруцький ідол — Род. Божество становить високий чотиригранний стовп, на кожній зі сторін якого в три яруси нанесені зображення. Очевидно, ці три яруси символізують поширений у давнину поділ Всесвіту на небо — світ богів, землю, населену людьми, та підземний світ, де перебувають ті, хто тримає на собі землю. Такий тричленний поділ світу дістав назву «теорія світового дерева». Крім антропоморфних божеств, слов'яни вшановували звірів, дерева, каміння тощо.
Дохристиянські вірування давніх слов'ян знайшли відображення і в деталях поховального обряду та в самому способі його здійснення — кремації. Можна припускати тільки один напрямок переміщення померлого в просторі — разом із димом поховального вогнища (воно споруджувалось у вигляді будинку) вгору — на небо. Родовитого небіжчика супроводжували різні речі, зброя, іноді кінь чи наложниця. Прості общинники (їх була переважна більшість) потрапляли на нове місце перебування часто лише з ліпним горщиком, а то й навіть без нього. Але над кожним померлим (крім населення найпівденніших спільностей) насипався курган. У східних слов'ян, як і в інших індоєвропейців, вірогідно, панувала циклічна структура часу, коли все йде по заздалегідь, раз і назавжди встановленому колу. Тому кожна людина, якоїсь миті перебуваючи в одному зі «світів», через певний час могла переміститися в інший — один & трьох названих вище.
Отже, в стародавню добу Україну населяло розмаїття народів і племен, що мешкали на її теренах ще 1 млн. років тому. Всі вони залишили свій слід в історії населення країни, маючи в давнину власні самоназви та свої (довші чи коротші) історії. Скіфи й сармати, греки й кельти, фракійці, германці й балти, а також давніші народи — всі вони на різних етапах впливали на культурні традиції місцевого населення, на певний час або ж назавжди стаючи його частинами.
Починаючи від епохи бронзи, в лісостеповій та поліській зонах Дніпровського Правобережжя зароджується праслов'янський етнічний масив, що з часом посів провідне місце на українських землях. Основою такої моделі історичного розвитку є автохтонна теорія М.Грушевського. Вона, щоправда, значно доповнена й модифікована у зв'язку з новими (особливо археологічними) матеріалами, накопиченими майже за 100 років від часу її створення.
Говорячи ж про проблему етнічних українців, її не потрібно «опускати» в глибину тисячоліть, удревнювати — там народу, який би іменував себе так, нема. Наші предки мали свої самоназви, й усі вони справили свій вплив на формування духовної та матеріальної скарбниці українського народу, котрий вийшов на історичну арену дещо пізніше — уже в середньовічні часи. З погляду всесвітньо-історичного процесу це має свої переваги — адже час існування кожного з етносів, за підрахунками Л.Гумильова, не перевищує 1200-1500 років, хоча чимало з них загинуло набагато раніше.
Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України