Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Питання курсу нової історії у світлі історичної комунікології

Зміст підручників з історії для середньої та вищої школи визначається загальним станом історичної науки – теза, яка є тривіальною й не потребує зайвих доказів. Натомість оновлення навчального матеріалу відбувається, як правило, із запізненням, автори не поспішають вводити наукові новації у практику викладання, оскільки часто вони виявляються “сенсаціями” з коротким віком життя. Така обережність не є виправданою, якщо йдеться про сталі тенденції та історіографічні напрямки, які несуть у собі нове осмислення історії. Історична наука ХХ століття здійснила революційний переворот у історичній професії, дала поштовх інтегральному міждисциплінарному підходу до вивчення суспільства. Загалом слово “нове” стало елементом характеристики багатьох напрямків історичної науки останньої третини ХХ – початку нашого століття. Звичним стали назви “нова історична наука”, “нова соціальна історія”, “нова культурна історія”, „новий історизм”, які вказують на принципове оновлення “старої”, традиційної історіографії. Новації визначаються, в першу чергу, міждисциплінарним підходом, залученням методів соціології, демографії, соціальної антропології. Центральним предметом дослідження “нової історичної науки” є людина, її менталітет, світогляд, повсякденне життя, яке водночас є органічною складовою “великої”, глобальної історії.

Склалося так, що “полігоном” для випробувань стала епоха Середньовіччя, а історики-медієвісти – новаторами в оновленні історичного знання. Цьому є своє пояснення. Зусиллями багатьох поколінь істориків середньовічні пам’ятки були всебічно вивчені в межах традиційної, наративної історії. У золоту епоху історичної науки, у ХІХ столітті, переважна більшість фахівців у тій чи іншій мірі спеціалізувались на вивченні історії середньовічної Європи. Не випадково історики-медієвісти першими відчули обмеженість традиційних підходів, які вичерпали себе, і поставили питання про оновлення методологічного інструментарію.

Якщо середньовічна епоха стала об’єктом для численних наукових новацій, то історія нового часу вивчалась певним чином у інших теоретико-історичних вимірах і моделях, в яких переважало завдання дати аналітично-наративне осмислення величезного комплексу історичних джерел. Такий дисонанс, обумовлений іншим уявленням про актуальність проблематики, її співвідношенням із сучасністю, більшим обсягом джерел, дається взнаки у висвітленні історії нового часу в шкільних та вузівських підручниках. У них, на відміну від навчального матеріалу з історії середніх віків, сегменти з історії повсякденності, ментальності, побуту, світовідчуття, уявлень та вірувань людей є звуженими, а іноді зведені нанівець.

Проблема ще однієї “новації” останніх років у історичній науці однаковою мірою стосується як історії середньовіччя, так і історії нового часу. Йдеться про перехід історіографічного дискурсу, зміст якого визначається становленням історичної комунікології як ще одного самостійного напрямку, в нову якість. Підставою для такого твердження є не тільки й не стільки стрімке збільшення кількості публікацій, як визначення нової проблематики й методики досліджень, тенденції до інтеграції різних знань про комунікацію. Формування нового напрямку обумовлено становленням низки нових гуманітарних і соціальних наук, які вивчають інформаційне суспільство й таку його складову, як інформація, засоби масової комунікації. На лідерство в цьому претендує комунікологія, яка охоплює весь спектр знань про комунікацію.

Сьогодні, за умов інформацйно-комунікативної революції, комунікація розглядається як засіб зв’язку об’єктів матеріального й духовного світу, процес передачі емоційного та інтелектуального змісту, інформаційного наповнення спілкування, передачі та сприйняття інформації на різних рівнях людської взаємодії.

Становлення комунікології, інших медійних наук, зосередження уваги на проблемах інформаційного суспільства далося взнаки на зміщенні інтересу історичної науки в бік історії комунікацій, медіа, засобів масової інформації, друку, письма, технічного оснащення медійного та інформаційного простору. Цей вплив не обмежується тільки вибором тематики досліджень, а стосується також запозичення методів нових наук, комунікології, медіалогії, інформатики, теорії інформації.

Іншими словами, відбувається те, що історики вже встигли охрестити “стратегією привласнення”, коли взаємодія відбувається на рівні поєднання теорії з неісторичної дисципліни з історичним методом. В останнє півстоліття історики практично не створили власне «історичних» теорій. У більшості випадків вони вирішували проблеми методологічного оновлення шляхом звернення до теорії різних соціальних і гуманітарних наук. Найчастіше таке поєднання відбувалось у вигляді моделі: соціальна дисципліна – відповідна історична субдисципліна.

Перш ніж поставити питання про можливості впровадження елементів та положень історичної комунікології у навчальний матеріал для середньої та вищої школи, спробуємо дати стислу характеристику нового “історіографічного повороту”.

Історія преси, книгодрукування, технічних відкриттів, пов’язаних із розвитком зв’язку, має давню традицію в історичних студіях, які ніколи однак не претендували на свою першорядність в історіографічному дискурсі. Перші ознаки зміни дослідницької стратегії в цій галузі можна знайти в історичних студіях 30-40-річної давності. На вибір “комунікативної” проблематики й характер досліджень найбільший вплив мали праці Ю.Габермаса, який не тільки виклав філософські основи комунікативності, але й дав приклад історичного дослідження на тему структурних перетворень у сфері громадськості, що відбувалися впродовж нового й новітнього часів. Його історичне дослідження, що побачило світ у 1963 році, було присвячено вивченню феномену й категорії “громадянське суспільство” [1]. Концептуальне рішення німецького дослідника полягає у встановленні тісного зв’язку між політичним розвитком і комунікативним кодом суспільства, що є безперечним внеском автора до теорії демократії. Однак на той час воно залишилось, певним чином, на периферії наукових інтересів.

Досвід Ю.Габермаса виявився актуальним у останні роки, коли вивчення комунікації позначилося шквалом конкретно-історичних досліджень у сфері громадської думки, політичної відкритості, вербальних і невербальних засобів інформації. Ми не ставимо своїм завданням дати вичерпну характеристику цієї літератури. У даному випадку важливо підкреслити два аспекти – стрімке зростання кількості й обсягу праць і спроби нового переосмислення через призму категорії комунікація, публіки, громадськості, відкритості вже відомих історичних феноменів, процесів, подій та явищ [9]. Одне з центральних місць у колі цих питань посідає вивчення ролі та функцій преси, різних видів періодики [12].

Однією з найулюбленіших тем, які розглядаються під кутом комунікативного аналізу, є стара й досить добре вивчена істориками тема влади. Інтенсивність досліджень у цьому напрямку дає підстави говорити про намагання створити “нову політичну історію” нового часу [8]. Захоплення авторів феноменом політичної комунікативності, формування структур відкритості є цілком зрозумілим за часів велетенських змін, що відбуваються в різних просторах сучасної цивілізації й торкаються фундаментальних проблем розвитку демократії. Наскільки залежить її подальша доля від комунікативних мутацій, інформаційної гіпертрофії – це питання й надалі потребуватиме звернення до широкого історичного матеріалу.

У контексті дослідження політики та економіки намітилась тенденція до вивчення з “комунікативної” точки зору такого явища, як розвиток корупції в період раннього нового часу, яка водночас розглядається і як явище культури [5].

На відміну від старшого покоління істориків культури, представники нової культурної історії зосередили увагу на вивченні “мікрофізики конфлікту”, його комунікативній функції та історичній мутації. Найбільш вдалим є проект істориків у галузі аграрних відносин, які змістили коло інтересів із соціально-економічних, культурно-ментальних аспектів життя європейського села на дослідження комунікативних відносин [10].

У галузі культурно-історичних досліджень намітився також поворот семіотичних студій до аналізу символіки, ритуалів, жестів як комунікативних засобів. Найсприятливішим полем для досліджень у цьому напрямку поряд із середньовіччям з його розгалуженою й складною символікою є ранній новий час. Аналіз ритуалів та символів під комунікативним кутом зору відкриває нові й досить переконливі знання про їх функції, їх інформативне навантаження в різних сферах суспільного життя [3]. Намітився новий підхід до вивчення комунікативного простору, до з’ясування комунікативної ролі окремих міст і регіонів, культури подорожей, доріг, транспорту [7].

Визначення постіндустріального суспільства як інформаційного, радикальні зміни, що відбуваються у сфері людських відносин під впливом інформаційної революції, дали привід для утвердження тези про визначальну роль комунікативних засобів у розвитку суспільства. Найбільш безапеляційно, із залученням великої кількості історичних спостережень цю ідею обстоює відомий канадський дослідник засобів масової інформації М.Мак-Люен [2]. Така методологічна позиція за умов стрімкого розвитку телекомунікацій у сучасному суспільстві посилила увагу істориків до проблем візуальних засобів інформації [11].

Не можна не згадати ще один історіографічний напрямок – дослідження проблем дигітальної, цифрової культури. Цифровий матеріал, давно задіяний у дослідженнях з економіки, фінансів, торгівлі, починає вивчатись у контексті культури розрахунків як засобу передачі, збереження інформації як складової культури людей.

За формуванням різних напрямків досліджень з відповідними методичними підходами й позиціями спостерігається інша тенденція –прагнення до комплексного розгляду феномену комунікації на різних етапах історичного розвитку [4].

Встановити зв’язок між інформаційно-медійною культурою із процесами, що відбуваються в суспільстві, в єдине ціле, винайти таким чином “комунікативний код” та простежити його мутації спробували німецькі дослідники із робочої групи “Історія + Теорія”. У формі “історичної комунікології” дослідники мали на меті вивчити зміни у відносинах між комунікацією, медіа й громадськістю в епоху переходу від індустріального до інформаційного суспільства. В цьому контексті вони визначають період з 1880 до 1960 року як “комунікологічний перехідний період”. З утворенням мультімедійного спектру комунікацій (фотографія, кіно, ілюстрації, радіомовлення) відбувалась диверсифікація й новий розвиток медійних відносин та комунікативних форм, а також відповідна наукова рефлексія навколо проблем медіа, комунікації. Однією з суттєвих ознак цього перехідного періоду є утвердження “медійної масової громадськості”, яка є незалежною в просторовому відношенні й підлягає конкуренції в умовах впливу ринкових і політичних механізмів [6].

Разом з тим, незважаючи на зростання інтересу до вивчення комунікації та інформації, на думку дослідників, теоретичне осмислення проблем засобів масової інформації та інформаційної громадськості ставить перед істориками проблему пошуку відправних методологічних засад для конкретних історичних досліджень комунікативних відносин.

Одна з головних рис історіографічного повороту – переорієнтація фахівців у галузі політичної, соціальної, економічної, соціокультурної історії, інших традиційних напрямків досліджень на вивчення комунікації в межах проблематики й тематики, якою вони займались раніше. У цьому можна побачити пошуки нових підходів до вивчення та аналізу феноменів, які постійно перебувають у центрі уваги історичної науки. Безсумнівно, таке захоплення комунікативною стороною історичного матеріалу свідчить про значні евристичні можливості нового напрямку.

Дійсно, комунікація належить до фундаментальних понять, які стосуються будь-якої сфери життя, будь-яких інституцій, процесів та явищ. У такому разі є підстави ставити питання про історичну комунікологію не тільки як про напрямок досліджень, а й як про нову історичну дисципліну.

У світлі повороту до вивчення комунікації сьогодні постає питання про завдання та можливості історичної комунікології, її здатності оновити тематику й зміст матеріалу навчальної літератури з нової історії. Перш за все, ми пропонуємо ввести до понять, які повинен засвоїти учень у процесі вивчення історії раннього нового часу поняття “комунікація” в його сучасному тлумаченні.

До актуальних питань у цьому контексті слід віднести вивчення під кутом зору людського спілкування технічних засобів комунікативних відносин і передачі інформації. Письмо, друк і книгодрукування, аудіо та візуальні засоби передачі та збереження інформації нерозривно пов’язані з різними формами спілкування. Від глиняних дощечок і папірусів до комп’ютера й мультимедійних технологій – так можна визначити відправні пункти історичного шляху технічного оснащення передачі й збереження інформації, повсякденного приватного й публічного спілкування людей. Натомість історія технічних винаходів у цій галузі, різних видів зв’язку й, головне, – їх впливу на економічні, політичні та культурні відносини між людьми в шкільних та вузівських підручниках знаходиться на маргінесі пізнавального інтересу.

Це стосується також медійної сфери, преси, періодики, які слід розглядати як одну з ознак модернізації європейської цивілізації. Без розвитку масмедіа не можна зрозуміти природи соціальних, політичних і релігійних процесів і подій нового часу.

Перемога Реформації була б неможливою без масових листівок – прообразу масмедіа, успіх Просвітництва або чартизму не можна пояснити без преси та діяльності палких агітаторів тощо. Медійна сфера не є нейтральним посередником між ідеологами й масами, вона сама є сферою творчості, формування світоглядних позицій аудиторії, яку вона охоплює. Володарем думок є не тільки той, хто висуває ідеї, а також той, хто їх передає, інтерпретує, тлумачить.

До ХХ ст. у творенні медіапростору брали безпосередню участь автори своїх ідей, що стримувало їх перекручування й довільну інтерпретацію. У наступному столітті, завдяки революційному оновленню технічного оснащення передачі інформації та засобів спілкування, відбувається формування медіократії, яка не тільки стає посередником, а й значною мірою творцем світогляду, моральних орієнтирів та естетичних уподобань публіки.

Історична комунікологія ставить за мету вивчення різних форм соціальної комунікації, проникнення до підвалин людських взаємин на різних комунікативних рівнях. Упровадження “комунікативних” елементів до підручників з історії дає можливість створити точніший образ суспільства, його соціальних і політичних структур. Соціальна історія накопичила цінний матеріал з історії спільнот, громад, корпорацій, класів, верств, груп, об’єднань. Увага “соціальних” істориків була зосереджена, перш за все, на з’ясуванні спільних виробничих, професійних, матеріальних, релігійних інтересів та функцій. Спілкування (комунікація), як одна з центральних категорій будь якої спільноти, знаходилась, однак, на периферії наукових пошуків. Комунікативні відносини в середовищі представницьких зібрань, зборів, органів влади поступалися місцем “ґрунтовнішим” елементам – програмам, рішенням, законам тощо. Однак закони або рішення могли залишатися на папері й не впливати на реальне життя, в той час як процес їх прийняття, спілкування, дискусії їх авторів, пропаганда й переконання широкої аудиторії представляли реальну дійсність, відображали характер суспільних відносин у цілому.

Комунікологічний підхід відкриває нові можливості для вивчення політичної історії як комунікативного процесу, висвітлення не загальних абстрактних відносини, а реальних політичних дій, контактів, символічних акцій, партійних з’їздів, офіційних зустрічей, публічних промов, дискусій, пропаганди, використання інформаційних технологій. Політичний сенс формується в процесі взаємодії “професійних” ідеологів і самосвідомості учасників політичного процесу, який реалізується через комунікативні процедури та акції.

У підручниках та навчальних посібниках з історії Нового часу доцільно розглядати при цьому такі реально-історичні комунікативні феномени, як «публіка», «публічність», «відкритість», «громадськість», «громадська думка», «комунікативний простір».

Будь-які види соціалізації людини реалізуються через міжперсональне спілкування, яке, попри зовнішню хаотичність, випадковість, має свою структуру, котра визначається загальними культурними, соціальними, економічними, політичним процесами й, не меншою мірою, характером комунікативних засобів. Вони можуть розглядатися як складові еволюції й розвитку соціокультурних феноменів і структур, починаючи від маленьких сільських громад і завершуючи мегаполісами й великими спільнотами.

Міжперсональні відносини, їх динаміка неодноразово демонстрували свою залежність від технічних можливостей, впровадження яких призводило до революційних змін у людських контактах і взаєминах: введення регулярного поштового зв’язку, будівництво залізниць, розповсюдження телефону, телекомунікацій, Інтернету та мобільного зв’язку.

Органічною складовою вивчення соціальних, політичних та міжперсональних відносин є дослідження мистецтва спілкування, яке існувало завжди, набуваючи різних форм. Автори підручників з історії середніх віків ніколи не полишають поза увагою характеристику куртуазії або придворного етикету, однак у навчальній літературі з історії модерних часів ця тема зникає.

До центральних проблем історичної комунікології належить вивчення комунікативного простору, в якому реалізуються відносини між людьми, їх контакти й спілкування, відбувається обмін інформацією. Простір упорядковує та структурує комунікативні відносини, що полегшує їх дослідження, оскільки в будь-якій системі можна визначити комунікативні вузли, зони, в яких перетинаються контактні лінії. У світлі історичної комунікології середньовічна ринкова площа є не тільки економічним елементом, а місцем спілкування й передачі інформації, церковний храм – місце спілкування з Богом, проповіді та засвоєння Божого послання, монастир – місце повної ізоляції від світу заради постійного спілкування з Богом. У модерному секуляризованому суспільстві монастирські приміщення перетворюються на місця світського призначення, на політичні клуби, як це було за часів Французької революції.

Розповсюдження інформації в усі часи відбувалось нерівномірно. Можна визначити зони інтенсивного обміну інформацією або інформативно насичені простори й зони, в яких переважає внутрішній інформаційний обмін у межах невеликих спільнот. У архаїчні періоди історичного розвитку існував значний контраст між інформаційними центрами й зонами, де інформація повторювалась через аграрні цикли, передавалась із покоління в покоління без значних змін. Індустріальна революція та розвиток нових інформаційних технологій нівелює інформаційні зони, але не усуває їх.

Специфічною сферою інтересів історичної комунікології є фальшива інформація, чутки, слухи, плітки. Фальсифікації в житті суспільства посідають настільки важливе місце, що можуть претендувати на дослідження їх як історичного феномену, що поряд із кон’юнктурними мотивами має, безперечно, свою психологічну й соціокультурну природу. Фальшива інформація відігравала неабияку роль у творенні суспільних феноменів, особливо таких, як революції, коли чутки, плітки, викривлена інформація стають нормою, коли всі інтерпретують її відповідно до своїх інтересів. В історичній науці класичним дослідженням феноменів масового психозу, породженого “велетенськими фальшивими чутками”, можна вважати працю М.Вовеля, присвячену аналізу такого явища, як “великий страх” часів Французької революції ХVІІІ століття.

Вивчення суспільства не може бути повним без з’ясування комунікативної природи подій, процесів і явищ, заколотів, масових заворушень, повстань, революцій. У історичній літературі давно вже склалися схеми, за якими вивчаються революції: передумови, причини, перебіг подій, рушійні сили, програми, результати й наслідки. Такі раціонально побудовані логічні моделі не враховують того, що революційний процес є водночас комунікативним феноменом, у якому акумулюються різні вольові дії, впливи, тенденції, інформаційні вибухи, які визначають поведінку мас, їх емоційні вчинки. Кожна революція формує коло понять, які сприймаються як слова-паролі, що впливають на рівні підсвідомості на поведінку та дії людей. Під час Реформації та Селянської війні в Німеччині 1517–1525 років “простий народ” боровся проти “тиранів”, “Риму”, “диявола”, “приватної користі” за “свободу християнина”, “Божу справедливість”, “загальне благо”. Реформація відбувалась як інформаційна революція, яка масовою проповіддю, засобами масової інформації змінила світогляд і настрої людей. Не менш яскраву мову й силу гасел продемонстрували революції ХVІІІ – ХІХ століть.

Історія комунікації є складовою історії культури. У навчальних підручниках для вищої й середньої школи традиційним залишається підхід до її висвітлення – увага зосереджена на характеристиці найбільш видатних, часто з огляду на смаки автора та кон’юнктуру часу, вчених, митців, письменників, малярів, архітекторів. Чому в такому випадку продовжує бути зневажливим ставлення до повсякденної культури всього суспільства, його ментальності й комунікативних відносин? У підручниках з історії дається характеристика художньої літератури, яка докладно вивчається у відповідних навчальних курсах, однак немає й згадки про те, що в епоху нового часу люди читали періодичну пресу, газети, журнали, величезну кількість літератури, яку не можна зарахувати до класу “великої”.

Телефон, телеграф, радіо, фотографія, телебачення, Інтернет є не тільки технічними засобами спілкування, але й важливими чинниками формування світогляду та світовідчуття сучасної людини, яка значною мірою відрізняється від людини друкованого та усного слова раннього нового часу. Технічне оснащення комунікативних відносин змінювало темпи життя людини, динаміку соціальних і політичних процесів, що потребує й відповідного відображення в навчальній літературі з історії нового часу.

Література

1. Габермас Юрген. Структурні перетворення у сфері відкритості: Дослідження категорії громадянське суспільство. Переклад з нім. – Львів, 2000.

2. Мак-Люэн Маршалл. Галактика Гутенберга. Сотворение человека печатной культуры. – К., 2004.

3. Althoff Gerd. Die Macht der Rituale. Symbolik und Herrschaft im Mittelalter. – Darmstadt, 2003; Dorrich C. Poetik des Rituals. Konstruktion und Funktion politischen Handels in mittelalterlischen Literatur. – Darmstadt, 2002; Das Theather des Mittelalters und der fruhen Neuzeit als Ort und Medium sozialer und symbolischer Kommunikation / Hg. v. C. Meier, H. Meyer, C. Spanilz. – Munster, 2004; Groebner Valentin Gefarliche Geschenke. Ritual, Politik und Sprache Korruption in der Eidgenossenschaft im spaten Mittelalter und am Beginn der Neuzeit. – Konstanz, 2000; Formen und Funktion offentlicher Kommunikation im Mittelalter / Hg. v. G. Althoff. – Stuttgart, 2001.

4. Faulstich Werner. Medien zwischen Herrschaft und Revolte. Die Medienkultur der fruhen Neuzeit (1400 - 1700). – Gottingen, 1998; Faulstich Werner. Die burgerliche Mediengesellschaft (1700 – 1830). – Gottingen, 2002; Geschichte und Gesellschaft. Zeitschrift fur Historische Sozialwissenschaft. – 2001. – Jg. 27. – H. 2: Kommunikationsgeschichte.

5. Groebner Valentin. Gefahrliche Geschenke. Ritual, Politik und Sprache Korruption in der Eidgenossenschaft im spaten Mittelalter und am Beginn der Neuzeit. – Konstanz, 2000.

6. Kommunikation als Beobachtung / Hrsg. v. H. Knoch. – Padeborn, 2003. – S. 18-20.