Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Галицько-Волинська держава. Початок колонізації українських земель Польсько-Литовською державою

План..

1. Процес формування Галицько-Волинської держави.

2. Розквіт та занепад Галицько-Волинської держави.

3. Початок колонізації українських земель Польською та Литовською державами.

1. Після поступового занепаду Київської Русі на перші ролі висуваються

ократні землі - Галичина, Волинь. Формування Галицького князівства

розпочалось в ХІст. і було пов'язане з діяльністю князя Ростислава

Володимировича. Вже на початку ХПст. між Ростиславичами розгорілась міжусобна боротьба. В 1141р. він (Володимирко Володаревич) зумів об'єднати Звенигородське, Теребовльське і Перемишльське князівства та переніс столицю в м. Галич.

Найбільшого розвитку Галицьке князівство досягло за Ярослава Осмомисла (1152 - 1187рр.); саме за правління цього князя Галичина перетворилась у могутнє князівство, що відігравало важливу роль в Центральній та Східній Європі. Однак могутність князя не захистило його від боротьби з боярською опозицією. Після смерті Ярослава Осмомисла князем був Володимир (1189 - 1199рр.).

Центром Волинського князівства у Хет. стає місто Володимир .Ця земля вважалась до ХIIст. ленним володінням Київських князів. До середини ХПст. Волинь була вотчиною Києва і управлялась безпосередньо з Києва або намісником Київського князя. Лише при Ізяславі Мстиславовичі Волинь дістала статус спадкової вотчини синів Ізяслава. Волинські князі брали участь у боротьбі за великокнязівський стіл, прагнучи об'єднати Волинь і Київщину. У 1168р. Мстислав Ізяславич під тиском Андрія Боголюбського відмовився від претензій на Київ. В 1173р. князем Волинського князівства стає Роман Мстиславович.

Наприкінці XII — у першій половині ХПІст. князівства Середнього Подніпров'я - Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське через низку обставин (нескінченні князівські усобиці, певну зміну світових торговельних шляхів, активізацією нападів кочівників, відтік населення з південних районів) економічно та політичне занепадають і втрачають свої колишні роль та значення. Монгольська навала посилила та поглибила руйнівні процеси у цьому регіоні.

Кардинально іншою була ситуація у південно-західній частині Русі, де 1199р. з'явилось нове державне об’єднання — Галицько-Волинське князівство, яке надалі майже півтора століття відігравало надзвичайно важливу роль у житті східних слов'ян.

Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяли наступні чинники:

1. Вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників, князівство знаходилось на перехресті торговельних шляхів);

2. Необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії збоку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя.

3. Енергійна об'єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199 -1205рр.) та Данила Романовича Галицького (1238 - 1264рр.).

4. Існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло

економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.

Власне державний розвиток Галицько-Волинської держави відбувався у декілька етапів:

І. Утворення та становлення (1199 - 1205рр.).

Спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський князь Роман у 1199р. придушує опір великих бояр і об'єднує Галичину та Волинь.

Сміливий воїн, талановитий політик, жорсткий, а інколи жорстокий володар проводить активну зовнішню політику. Він здійснює декілька походів до Литви. Втручається у міжусобиці польських князів. Вже в 1202р. він захоплює Київ і проголошується великим князем. Літописець називає його "самодержцем всея Русі".

Оволодівши значною частиною київської спадщини Галицько-Волинське князівство на рубежі XII – ХІПст. за своїми розмірами не поступалось Священній Римській імперії. Його зміцнення та торговельний ріст, особливо на тлі занепаду Подніпров'я, свідчило про зміщення центру політичного та економічного життя на Захід. З часом Роман стає помітною фігурою на європейській арені. Про це свідчить обіцянка Папи Римського за 1204р. в обмін на прийняття князем католицизму коронувати його. Роман активно нищив боярську опозицію, бачачи в ній загрозу князівській владі.

В 1204р. князь запропонував проект підтримки "доброго порядку" на Русі, який має багато спільного з політичною системою тогочасної Німеччини.

Відповідно до цього проекту:

а) припинення міжусобиць між Рюриковичами;

б) консолідація сил проти зовнішньої загрози;

в) ведення при спадкоємстві князя майорату;

г) вибори великого князя шістьома найбільшими князями.

Проте плани князя Романа так і не були реалізовані. В 1205р. він загинув поблизу польського містечка Завихоста під час сутички з краківським князем Лешком Білим.

II. Тимчасовий розпад князівства (1205 - 1238рр.).

Зі смертю Романа розпочинається майже 30 річний період

міжусобиць. Сини князя були малими (Данилу - 5 років). Родина Романа

Мстиславича змушена була втекти на Волинь. Галичина була охоплена

міжбоярською боротьбою. Характерними рисами державного життя у цей час

були:

- прогресуюче свавілля бояр, які порушили норми феодального права, обравши князем боярина Володислава Кормильчича (1213 — 1214рр.);

- безперервне втручання у внутрішні справи західноруських земель Польщі та Угорщини, наслідком чого було проголошення "королем Галичини та Володимирії" угорського королевича Калмана (1214 - 1219рр.);

- наростання монгольської загрози, що проявила себе в 1228р. на р. Калка; - енергійна боротьба Данила Романовича за відновлення єдності Галичини і

Волині.

В 1219р. новгородський князь Мстислав Удалий (зять Данила) вибив угорців з Галичини і закріпився тут. На початку 30-х рр. ХІІІст. Данило Романович спробував захопити Галич, але невдало. Лише в 1238р. він вигнав з Галича чернігівських князів Михайла Всеволодовича і його сина Ростислава і об'єднав знову Галичину і Волинь.

2. Третім етапом півторастолітнього існування Галицько-Волинської держави є період 1238 - 1264рр. - об'єднання земель та піднесення князівства, активна боротьба із золотоординським ігом. Відновивши єдність Данило Галицький набирає сили і відвойовує втрачені позиції. Навесні 1238р. Данило розгромив під Дорогичином тевтонських рицарів. В 1239р. захоплює Київ (тисяцький Дмитрій ). Відчуваючи реальну загрозу із Сходу та Заходу князь будує цілий ряд укріплених міст - Данилів, Кременець, Холм. Однак навала хана Батия повернула Галицько-Волинську державу в стан анархії. Самого Данила в період навали не було в князівстві: він в Польщі та Угорщині намагався створити антимонгольську коаліцію.

В 1245р. Данило Галицький під містом Ярославом розгромив опозицію галицьких боярів (князь Ростислав Михайлович). Тоді князь їде до Золотої Орди, щоб одержати ярлик на управління землями. Формально визнавши залежність від хана Данило Галицький намагався виграти час для збирання сил, створення християнської ліги та підготовки сил для боротьби із золотоординцями. Взагалі ординці проводили щодо західноруських земель своєрідну політику–щит проти Заходу (сюди майже не навідувались баскаки, не проводились тотальні переписи населення).

За таких обставин Данило концентрує всю увагу на посиленні боєздатності, внутрішньому зміцненню та централізації князівства:

- укріплюються старі міста, будуються кам'яні стіни;

- реорганізовується військо (сформовано пішу дружину; переозброєно кінноту).

Водночас князь намагається створити антиординську коаліцію. Налагоджуються стосунки з Польщею, Угорщиною, Литвою. Укладається союз між Данилом Галицьким та Олександром Невським. Однак в 1252р. Золота Орда завдала первентивного удару по Володимиро-Суздальському князівстві.

Скориставшись скрутним становищем князя Папа Інокентій IV пообіцяв князю реальну допомогу та королівську корону за умови укладання унії. В 1258р. в м. Дорогичині відбувається коронація Данила, а Папа оголошує Хрестовий похід проти монголів і закликає взяти участь Польщу, Чехію, Померанію та Сербію. Однак протиріччя між учасниками походу та боротьба за австрійську спадщину звели наніівець угоду.

В 1254р. Данило Галицький перейшов у наступ проти орди Куремси і звільняє землі по ріках Південний Буг, Случ і Тетерев. Князь підходив до Києва, коли дізнався про напад Литви (тривав 1255-1256 рр).

В 1258р. темник Бурундай розпочинає масовий наступ. Данило Галицький вимушений був піти на угоду (знищено укріплення міст).

В1264р Князь помирає в м. Холм.

IV. стабільність та піднесення (1264-1323рр.).

Після смерті Данила князівство на недовгий час втрачає єдність: поділене між Левом, Мстиславом, Шварном. Найпослідовніше продовжував державницьку політику князь Лев (1264-1301рр.). Він зумів приєднати Закарпаття та Люблінську землю.

Золотим періодом в історії Галицько-Волинської держави вважається час правління Юрія І (1301-1315рр.);це був період коли Золота Орда переживала внутрішню міжусобицю і не могла контролювати підкорені території. Юрію І вдалось скористатись цим: він прийняв титул короля("король Русі та князь Володимирії”). За період його правління стабілізувався розвиток міст, торгівлі, зріс економічний добробут. В 1303р. було встановлено окрему Галицьку метрополію, яка щоправда існувала недовго.

Наступниками Юрія І були його сини - Андрій та Лев II (1315-1323рр.) по суті це був дуумвірат. Романовичі проводили активну зовнішню політику: налагодили союзницькі стосунки з Польщею та Тевтонським орденом, що мали антиординську та антилитовську спрямованість. В 1323р. брати загинули в битві з татарами.

V. Поступовий занепад (1323-1340рр.).

Загибель братів урвало пряму лінію Романовичів, що привело до посилення чвар у феодальній верхівці. Лише в 1325р. в наслідок компромісу між боярством, Польщею та Угорщиною главою держави став мазовецький князь Болеслав -Юрій II. Онук Юрія І не став маріонеткою бояр, а проводив власну зовнішню і внутрішню політику. Однак апогей могутності князівства пройшов: посилився ординський вплив, міста дедалі більше контролювались іноземцями, проводилось окатоличення. В результаті змови в 1340р. Юрій II був отруєний.

Після його смерті княжить Любарт (на Волині), а в Галичині боярин Дмитро Детько (управитель Руської землі). Польща і Угорщина намагались захопити цей край (перша спроба - 1340р.).

В 1349р. Казимир III захопив Львів, але на Волинь надійшли війська Литви. В 1353р. було укладено перемир'я:

- Галичина за Польщею;

- Волинь за Любартом (після смерті до Литви);

- Закарапаття за Угорщиною.

В 1359р. верхів'я Прута та Середнє Подністров'я (сучасна Буковина) були захоплені Молдавським князівством.

Взагалі, будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль:

- зберегло від завоювання та асиміляції південну і західну гілки східного слов'янства, сприяло їх консолідації та усвідомлення власної самобутності;

- стало центром політичного та економічного життя після розпаду Києва;

- модернізувало давньоруську державну організацію;

- продовжило дипломатичні традиції Київської Русі.

Основним видом господарської діяльності для жителів Галицько-Волинської держави було сільське господарство. Вирощували просо, ячмінь, овес, пшеницю, жито, льон, коноплю, горох та ін.

Поряд із землеробством було поширене скотарство - велика рогата худоба, коні, свині, вівці та кози. Були поширені промисли. Важливе місце у господарському житті належало ремеслу: поширеними були залізообробне, гончарне, ювелірене, ткацьке. Існувало три категорії ремісників: сільські, вотчинні та міські.

З XI - XII ст. на території Галицько-Волинської держави активно ростуть міста: Володимир, Коломия (1241р.), Галич, Львів (1247р.), Холм (1256р.) та ін. активно розвивалась торгівля, особливо сіллю, залізною рудою.

Складною була стратифікаційна система суспільства. На самій верхівці знаходився князь, що був правителем і воєначальником. При князі знаходилась дружина та слуги - дворецький, печатник, тисяцький, тіун, і посадник. Дружинники, як правило, набирались з бояр. Існувала також молодша дружина (юнаків).

Важливу роль в Галичині відігравали бояри, які походили, на думку вчених, з племінної знаті, володіли значними маєтностями і в якійсь мірі були незалежні від князя. Бояри Волині були як правило, залежні від князя.

Наступною групою були міщани (жителі міст). Селянство не було однорідним і поділялось:

а) смерди (особисто вільні);

б) закупи (були в кабалі, але вільні);

в) рядовичі (залежні);

г) челядь і холопи (в повній власності феодала).

На XIII - ХІVст. в Галицькій та Волинській землях переважали перші дві

категорії селян.

Ще однією групою було духовенство. Стани не були сталими і закритими.

3.Стан феодальної роздробленості Русі, характерний для попереднього періоду, не міг тривати вічно. Навіть в умовах економічної і політичної відокремленості князівств відбувався, хоч і поступовий, але неухильний розвиток феодального способу виробництва. В його основі лежали такі фактори, як подальший розвиток продуктивних сил, поглиблення суспільного розподілу праці, розширення економічних зв'язків між окремими регіонами і областями. Припинялося дроблення окремих земель, з'являлися умови для їх об'єднання.

На території Південно-Західної Русі діяли ті ж самі закономірності. Однак процес подолання феодальної роздробленості відбувався тут в дуже складних умовах. Безперервні війни, що спалахували в цьому регіоні, ворожі навали спричиняли великі збитки господарству, ускладнювали хід політичного об'єднання. Поступово тут створюватися економічні і політичні умови об'єднання південно-західних князівств.

Першим в цьому регіоні політику об'єднанні феодальне роздроблених князівств намагалися здійснити галицько-волинські князі. Захищаючи свої землі від домагань з боку феодальної Угорщини, Польщі і Литви, вони наполегливо домоталися об'єднання підлеглих їм територій. Однак сил для цього було не досить, і у середині XIV ст. Галицьке-Волинське князівство було загарбане і поділене між Польщею, Литвою і Молдовою. Таким чином, процес консолідації та об'єднання, що розпочався, був припинений і не дістав подальшого розвитку.

Що стосується другої частини Південно-Західної Русі, до складу якої вхопили Поділля, Переяславщина, Київщина і де влада золотоординських ханів була більш сильною, то тут процес об'єднання взагалі був малоефективним.

І все ж, навіть у цих складних умовах, у Південно-Західній Русі відбувався процес формування таких важливих елементів майбутньої державності, як українська народність, конкретна територія і розселення. Основними місцями проживання українського населення стали простори Київського, Переяславського, Волинського, Чернігово-Сіверського і Галицького князівств. Територіальним ядром було Середнє Подніпров'я, оскільки Київська земля і сам Київ продовжували відігравати важливу роль у політичному, економічному, культурному і релігійному житті цього регіону.

Однак подолання феодальної роздробленості в землях Південно-Західної Русі і формування української народності відбувалося у складних політичних умовах. Тяжке становище цих земель, позбавлених політичної єдності зруйнованих Золотою Ордою, було використано сусідніми державами — Польщею, Угорщиною, Молдавським князівством. У зв'язку з цим історична доля українських територій була неоднакова.

Так, здобиччю Польського королівства у 1349 р. стала Галичина, а у 1377 р. — частина Західної Волині. Якщо на перших порах Галичина ще зберігала деяку автономію, то в 1434 р. вона була повністю інкорпорована до складу Польського королівства і разом з Львівською і Перемишльською землями перетворена у "Руське воєводство". У 1430 р. польські феодали загарбали Західне Поділля. Польська держава проводила на цих землях відверто колонізаторську політику, яка супроводжувалась насильницькою колонізацією. Українське населення зазнавало соціальних, національних, релігійних утисків, повинно було коритись введенню чужого польського права.

Одночасно землі Північної Буковини — у минулому складової частини Галицько-Волинського князівства — опинилися під владою Угорщини. У 1359 р. ця територія стала залежною від Молдавії. У середині XVI ст. Північна Буковина разом з Молдавією опинилась під владою султанської Туреччини.

Складною була і доля Закарпаття. У XIII ст. угорські феодали, яких підтримувала католицька церква і германські імператори, надовго утвердилися на території Закарпаття. Більшість земельних маєтків опинилась е руках угорських магнатів. Після турецької навали 1543 р. Угорське королівство фактично розпалось, внаслідок цього західна частіша Закарпаття підпала під владу австрійських Габсбургів, а східна — була включена до складу Трансільванії.

Основна ж частіша політичне роз'єднаних Південно-Західних земель опинилася під владою Великого князівства Литовського.

Могутність Литви неухильно зростала. Особливо посилилась Литовська держава у середині XIV ст. Саме в цей час Східна Волинь, Поділля, Київщина, Чернігово-Сіверщина були приєднані до Литви. Князі Південно-Західної Русі в тих складних умовах бачили у Великому князівстві Литовському реальну військово-політичну силу, здатну надати їм значну допомогу. Розуміючи це, литовські феодали поширювали свою експансію, використовуючи для цього яес силу зброї, так і дипломатичні союзи. Так здійснювалося приєднання основної маси українських земель Великим кня­зівством Литовським.

Опинившись у складі Литви, українські князівства одержали сприятливі умови дня свого соціально-економічного і культурного розвитку. Справа в тому, що Литва перейняла українсько-білоруську культуру, традиції державного життя Київської Русі та Галицьке-Волинського князівства, "руські" (українські) правні норми та ін., а тому і перетворилась поступово на. Литовсько-Руську державу.

Ситуація різко змінилась, коли розпочався процес зближення Польщі та Литви. Так, внаслідок Кревської унії 1385 р. було сформовано союз двох держав — Литви і Польського королівства. Литовський князь Ягайло зобов'язувався прийняти католицтво і зробити цю релігію державною для Литви, використати свої багатства в інтересах Польщі приєднати до Польського королівства "на віки вічні" усі підлеглі йому, в тому числі українські, земні. Після цього на сеймі в Люблені Ягайло був обраний польським королем.

Тим саме Кревська унія означала поступову ліквідацію самостійності південно-західних князівств, забезпечувала панування польських феодалів над населенням українських земель.

Віденська угода 1401 р. ліквідувала підпорядкування Великого князівства Литовського, яке знову стало самостійним. Але вже в 1413 р. була ухвалена наступна унія в місті Городлі. Спираючись на цю угоду, польські феодали посилили натиск на підлеглі Литві Волинь і Поділля. Перший удар було завдано Волині. У 1452 р. Волинське князівство було ліквідовано. У 1471 р. було ліквідовано і Київське князівство. З цього часу, як свідчить літопис, "в Києві перестали бути князі, а замість князів стали воєводи". Таким чином, Волинь, Київщина, Поділля були перетворені на воєводства з намісниками-воєводами на чолі.

Люблінська унія 1569 р. об'єднала Польське королівство і Велике князівство Литовське в "одне, нерозрізнюване, неподільне тіло", утворивши єдину державу — Річ Посполиту із спільними органами влади і управління, єдиною грошовою системою.

Внаслідок Люблінської унії українські землі — і ті, що належали перед тим до Литви (Київщина з Задніпрянщиною, Волинь і Поділля), і ті, що належали вже до Польщі (Галичина з Холмщиною), опинилися в одній державі.

Разом з тим Люблінська унія означала різке посилення влади польських феодалів над українським населенням. Від цього часу українські землі перейшли до короля на правах коронних, польська шляхта отримала право володіти маєтками на всій території Речі Посполитої. Тому наслідком Люблінської унії стало остаточне закріпачення українського селянства, політичне і національно-релігійне гноблення населення.

Колонізація українських земель, ополячення та окатоличення українського народу; наступ на його культуру були підкріплені Берестейською церковною унією. У 1596 р. в Бересті (Бресті) на уніатському соборі було підписано угоду про унію православної церкви України і польської католицької церкви на умовах залежності від папи римського із збереженням в рамках Київської метрополії адміністративної та обрядової автономії.

Посилення соціально-економічного, політичного і національно-релігійного гноблення викликало антифеодальну і національно-визвольну боротьбу українського народу. її форми були різноманітними: втеча від феодалів, підпал шляхетських маєтків, збройні повстання. Найбільш поширеною формою протесту стали масові втечі селян на східні і південно-східні землі. Вони засновували нові поселення — слободи, освоювали малозаселені земні і пустища. Такі втікачі називали себе козаками, тобто вільними людьми. Основними районами їх стали Канів і Черкаси. На початку XIV ст. за дніпровськими порогами виникають невеликі козацькі укріплені містечка — січі, на базі яких утворюється Запорізька Січ, що стала головним вогнищем боротьби народних мас України за свою національну незалежність.

Починаючи з кінця XIV ст., масові козацько-селянські повстання в Україні виникають дуже часто, хоча вони терпіли поразки, їх роль в історії українського народу була виключно великою. У ході цієї боротьби розхитувалася феодально-кріпосницька система, зміцнювалося самовизначення українського народу.

Кінець XVI — перша половина XVII ст. стали часом пробудження національної свідомості українського народу, його духовного піднесення. Утверджуються почуття рідної землі, вітчизни, нерозривних зв'язків поколінь, історичного обов'язку зберегти духовні здобутки свого народу — культуру, мистецтво, мову, звичаї і все те, без чого неможливе існування нації. В процесі активного розвитку української суспільної думки виникають концепції державно-політичного устрою українських земель, народжується ідея української державності.

Література:

1.Слово о полку Ігоревім – Київ, 1992р.

2. Галицько-Волинський літопис – Львів, 1994р.

3.О. Д. Бойко «Історія України» - Київ, 1999р.

4. І. П. Возний " Чорнівська укріплена феодальна садиба XII - ХIIІст."-

Чернівці, 1998р.

5. Винокур О., Трубчанінов С. "Давня і середньовічна історія України "- Київ,

1996р.

6. М. Грушевський "Очерк истории украинского народа" - Київ, 1991р.

7. Історія України. Курс лекцій - кн. 1 - Київ, 1992р.

8. Р. Лях, Н. Темірова "Історія України з найдавніших часів до ХV ст. "- Київ

2000р.

9. Крип'якевич І. "Історія України "- Львів, 1992р.

10. Котляр М., Кульчицький С. "Шляхами віків: довідник з історії України "-

Київ, 1993р.

11. Коцур А. "Українська державність: історія та сучасність "- Чернівці, 1996р.