Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Еміграція і смерть гетьмана Мазепи. Бендерська конституція 1710 року

З великими труднощами й небезпеками, під загрозою московської погоні, що наступала їм на п’яти 1, Карл XII і Мазепа з рештками союзного війська дісталися до турецького кордону. 6 липня вони були в Очакові, а 1 серпня прибули до Бендер, в околиці яких турецький уряд призначив їм резиденцію.

Гетьман Мазепа і члени його уряду, які еміґрували до Туреччини, не припинили своєї політичної діяльности. З Гетьманом були: генеральний обозний Ломиковський, генеральний писар Орлик, полковник прилуцький Горленко, а незабаром прибув з Криму генеральний бунчужний Мирович. Там же був і кошовий отаман Гордієнко 2.

Ми мало знаємо про діяльність українського уряду на еміґрації. Звичайно, не можна недоцінювати депресії, яка огорнула й хворого Гетьмана, що був уже на Божій дорозі, і, ще більш, його помічників. Занадто важке було становище України, занадто сумна була їхня особиста доля. Вирвані з рідного ґрунту, маєтково зруйновані, позбавлені своїх рідних і близьких, що лишилися на поталу і помсту московського переможця, вони опинилися під страшною загрозою екстрадикції, якої настирливо домагався російський уряд 3. Хоч Туреччина й не погодилася видати Мазепу та інших українських еміґрантів, але небезпека залишалася й надалі. Ще гірше було те, що старі суперечності й тертя поміж старшиною і Гетьманом, з одного боку, поміж Запоріжжям і Гетьманщиною, з другого боку, виходили на поверхню, і то в загостреному й спотвореному еміґраційною вузькістю, тіснотою та злиднями вигляді. Дійшло до того, що серед запорозького війська почалися заколоти проти Гетьмана, які лише з великими труднощами вдалося ускромити 4. Незабаром, ще за життя Мазепи, частина старшини подалася до Яс, під протекцію молдавського господаря, і були чутки, що вона має шукати царської амнестії 5.

Але все ж мазепинці не склали зброї. Війна, зрештою, ще не була закінчена, сили Шведської держави ще не були вичерпані, а тверда рішучість її хороброго короля вести далі боротьбу з Москвою давала Мазепі надію на кращі часи для України. Найголовніше було те, що українська проблема була офіційно поставлена на форумі міжнародньої політики. Український еміґраційний уряд надавав особливого значення зовнішньополітичним акціям і, поза всяким сумнівом, основні лінії політики наступного гетьмана Пилипа Орлика були намічені ще за життя Мазепи і за його ініціятивою та участю. З другого боку, і в міжнародньо-політичних акціях, і в міжнародній громадській опінії українська проблема, як за часів гетьмана Богдана Хмельницького, перестала бути внутрішньою справою чужої, зокрема Російської держави, і вийшла на широкі європейські шляхи. Цьому великою мірою сприяв самий факт українсько-шведського союзу, а згодом ще союз із Кримом (1711) і договір з Туреччиною (1712). З цього погляду, російський уряд був тільки «узурпатором України», як писав 1712 р. П. Орлик, який підкреслював, що «які б великі не були московські насильства, вони не дають ніякого законного права москалям щодо України. Навпаки, козаки мають за собою право людське і природне, один із головних принципів якого є: народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли він матиме на це слушний час» («Вивід прав України»). Це був, дійсно, кінець «Переяслава». Це було відродження української національно-державної ідеології, приглушеної наслідками Переяславської угоди в добу Руїни.

Але дні гетьмана Мазепи вже були пораховані. Гетьман був тяжкохворий, коли приїхав до Бендер, і вже не вставав з ліжка 6. Іван Мазепа упокоївся в Бендерах, уночі з 21 на 22 вересня ст. ст. 1709 р. 7

Тіло Гетьмана поховане було тимчасово при парафіяльній церкві с. Варниці 8. У своєму меморіялі до Карла XII з дня 26 вересня 1709 р. старшина писала: «Боліємо над неславним похороном Ясневельможного гетьмана Мазепи, що ті дорогі тлінні останки, геройська душа в яких наповнила весь світ славними вчинками, прийняла марна земля цього простого села. Тому Військо Запорозьке звертається до св. Королівського маєстату з проханням змоги поховати тлінні останки свого Гетьмана врочистіше в славнішому місті, зокрема в Ясах, у так званому монастирі Ґолія (Голія?)». Але тіло Гетьмана було перевезено до Галаца, де й поховано в монастирі св. Юрія 9. Згодом могила Мазепи була знищена.

* * *

Справа обрання нового гетьмана натрапила на низку труднощів і тому затяглася на кілька місяців. Особливі суперечки викликало питання про спадщину Мазепи. За його гетьманування (як, зрештою, й за його попередників) приватний скарб гетьмана не був як слід відокремлений від генерального скарбу. За мирних часів це можна було ще якось реґулювати й контролювати, але під час війни з Москвою і на еміґрації рештки (хоч досить поважні) українського державного і приватного гетьманського скарбів так перемішалися, що годі було встановити докладно, що куди належало. Те, що йому пощастило врятувати під час загальної руїни і втечі, Мазепа вважав своєю власністю, хоч і не відмовлявся уживати її також на військові та державні витрати. Вмираючи, Гетьман не залишив заповіту, і претендентами на залишені ним гроші і цінності виступили, з одного боку, його небіж і спадкоємець Андрій Войнаровський, а з другого боку, старшина, як репрезентант українського уряду. Обидві сторони звернулися до короля Карла XII, як протектора Української держави. Король призначив комісію для дослідження справи й розгляду претенсій обох сторін. Акти цієї комісії (Бендерської), що зберігалися до останнього часу (їх опублікував р. 1938 покійний М. Возняк) 10, містять дорогоцінний матеріял для історії гетьманування Мазепи й старшинських відносин на еміґрації. З допомогою (ледве чи безкорисливою) генерала Станислава Понятовського, голови комісії, Войнаровський виграв справу, і Карл XII визнав його єдиним спадкоємцем Мазепиних скарбів 11.

Ця прикра справа ще більш загострила еміґраційні відносини, що й відбилося на виборах нового гетьмана. Було кілька можливих кандидатів: старша (віком і урядом) старшина висувала Дмитра Горленка, полковника прилуцького (генеральний обозний І. Ломиковський був уже, мабуть, застарий 12); молодша (бодай віком) підтримувала генерального писаря Пилипа Орлика. Король волів, щоб гетьманом став Войнаровський, і навіть у колах старшини, яка не вважала цю кандидатуру за відповідну («молод на гетьманство»), схилялися до думки, що той, хто дістав скарби Мазепи, мусить узяти на себе й тягар гетьманських обов’язків. Але Войнаровський, якого вабили перспективи незалежного, багатого й безжурного життя, рішуче відмовився кандидувати на гетьмана 13. Це прихилило Карла XII на бік кандидатури Орлика, яку підтримав і Гордієнко як представник Запоріжжя. 5 квітня 1710 р. Пилип Орлик був обраний на гетьмана України.

Пилип Степанович Орлик (1672-1742), родом з литовсько-білоруської шляхти герба Новина (можливо, чеського походження), народився 11 жовтня 1672 р. в с. Косуті Ошмянського повіту на Виленщині. Спочатку він вчився десь на Литві (Віленська Єзуїтська колеґія), а високу освіту дістав у Київській колеґії (до 1694 р.). Колеґія допомогла йому оформити його літературний хист (вірші Орлика вважалися зразковими), а увага його професора Стефана Яворського (майбутнього митрополита) створила йому поважні зв’язки в колах київського духовенства. Року 1698 він був писарем Київської митрополії. Розумна й талановита людина, Орлик нав’язує стосунки у великостаршинських колах, видаючи панегірики на честь Мазепи («Alcides Rossiyski» — 1695 р.) і гетьманського племінника — ніженського полковника Обидовського («Hippotenes Sarmacki» — 1698 p.), a 1698 p. одружується з Ганною Герцик, дочкою полтавського полковника Павла Герцика. Ці літературні і матримоніяльні шляхи забезпечили Орликові блискучу старшинську кар’єру. З 1700 р. він служить у Генеральній військовій канцелярії, спочатку як старший військовий канцелярист (1702), далі — як реєнт Генеральної Військової Канцелярії, і, нарешті, здобуває (мабуть, 1706 р. 14) важливий уряд генерального писаря, що ввело його в усі таємниці української дипломатії, а згодом зробило найбільш довіреним помічником Гетьмана.

Поруч із тим іде процес маєткового нагромадження Орлика. Він володіє селом Домишлином (Чернігівський полк) і, здається, Дремайлівкою і Дорогинкою (Ніженський полк), млинами, має двори в Батурині і, за деякими даними, в Ніжені. Року 1708 він дістає великі маєтки в Стародубівському полку (села Кривець і Риловичі) з млинами, винницями, лісовим господарством, де заводить і рудню, а при пій слобідку (Орликівку 15). Однак все це було втрачене, коли Орлик пішов на еміґрацію.

І перед зривом з Москвою, і особливо під час війни 1708-1709 рр. роля Орлика, як члена українського уряду, а згодом як фактичного керівника його поточної діяльности (на час хвороби Гетьмана) була дуже важлива. Слушно каже біограф Орлика (Б.Д. Крупницький), що він «безперечно чимало погнув спину для оформлення тої енерґійної пропаґандивної і дипломатичної акції, яку тепер (1708 -1709) повів Гетьман на Україні, серед запорожців, в Криму, Туреччині, Польщі Станислава Лещінського».

Орлик не шукав гетьманської булави, і можна повірити йому, коли він писав (у 1719 р.): «Я не просив собі гідности гетьмана; я прийняв її на розказ його величности (Карла XII) і, не маючи публічних фондів для ведення справ, вкладав у те власні гроші». Але він був, без сумніву, найповажнішим кандидатом на наступника Мазепи, і вибір його на гетьмана був справді щасливий для української справи. Бо відтоді й до самого скону (помер 24 травня 1742 р., в Ясах) гетьман Пилип Орлик, чужинець родом, віддав усю свою працю, весь свій блискучий талант, усе життя своє й долю своєї родини для добра української нації та української визвольної справи і перед лицем цілого світу передав ідею і дух Мазепи наступним поколінням українства 15.

Обираючи Орлика, «достойного тоей Гетманской чести и могучего, при помощи Божой и при протекцій НаяснЂйшого королевского Величества Шведского, высоким своим разумом и искуством, уряд тот Гетманскій, под сее время трудное тяжкій, двигати, управляти и о интересах отчизны Малороссійской радЂти и радити», генеральна старшина й кошовий отаман Запоріжжя уклали з новим гетьманом «договір і постанову» — «Pacta et Constitutiones legum libertatumque Exercitus Zaporoviensis», відомі в історії під іменем Бендерської конституції 5 квітня 1710 р. 17

Бендерська конституція Української козацької держави, цей вікопомний пам’ятник української державно-політичної думки XVIІ-XVIII ст., була наслідком компромісу трьох основних українських політичних сил, що довгі десятиліття змагалися між собою на батьківщині й тепер, після поразки у війні з Москвою, опинилися в нових умовах на еміґрації: гетьманат, як зверхня влада Української держави; старшина, як її провідна верства; Запоріжжя, як її — на той час єдина — військова сила. Суперечливі інтереси цих чинників були гармонійно погоджені в державно-правному акті, що мав бути конституцією України і, разом з тим, маніфестом державної волі української нації перед цілим культурним світом. З цього погляду, Бендерська конституція була витвором колективної української політичної думки, підсумком тих обговорень і дискусій, що провадилися на еміґрації взимку 1709 -1710 р., а може ще й за життя Мазепи. Можна думати, що головним редактором Бендерської конституції був Пилип Орлик.

Преамбула до Бендерської конституції являє собою цікавий історично-політичний трактат, в якому висловлена ідея споконвічної тяглости української державности. Для творців Бендерської конституції «народ валечный, стародавный Козацкій, прежде сего именованный Козарскій, первь провознесл был славою несмертельною, обширным владЂніем и отвагами рицерскими, которими не тылко окрестным народом, лечь и самому Восточному Панству (Візантійській імперії), на морЂ и на земли страшен был...». Потому «праведный Судія Бог, за умножившіеся неправды и беззаконія, многими казньми наказавши, тот народ Козацкій понизил, смирил и ледво не вЂчною руиною низвергл, на остаток военным оружіем держа†Польской чрез Болеслава Храброго и Стефана Баторія, королей Польских, поработил». Однак «не до конца прогнЂваючися, ни во вЂки враждуючи, а хотячи на первую слободу помянутый народ Козацкій з подтяжного на тот час панованья польского выпроводити, воздвигнул ревностного Православія святого, отчизны прав и вольностей войсковых стародавных оборонцу, валечного Гетмана, славной памяти Богдана Хмельницкого», який визволив Україну з-під польського підданства. Далі переповідається історія українсько-московських відносин, починаючи з Переяславської угоди 1654 р. й кінчаючи революцією Мазепи. І хоч «неизслЂдованные судьбы Божій, так ревностного небожчиковского (Мазепи) намЂренія, за опачным отмЂнной фортуны военной поводом, не тылко не исполнили, лечь и самого тут в БендерЂ декретом смертельным прикрили», «однак, осиротЂлое по смерти своего первенствуючого Рейментара, Войско Запорожское, не отчаеваючися желаемой себЂ свободы и полагаючи сталую уфность в помощи Божой, в протекцій наяснЂйшого короля, его милости, Шведского, и в праведной нашой справЂ, якая всегда обыкла тріумфовати», постановило обрати собі нового гетьмана і «для поправы и подвигненья упалых прав своих и вольностей войсковых» укласти з ним «договор и постановленіе».

Конституція визначає незалежну державу Війська Запорозького й Народу Руського (Exercitus Zaporoviensis gentisque Rossiacae) як станову виборну 18 гетьманську монархію парляментарного типу. Гетьман повинен «всЂ старанья ложити, жебы едина вЂра Православная Восточного исповЂданія, под послушенством СвятЂйшого Апостольского Фрону Константинопольского, вЂчне утвержена была, и з помноженьем хвалы Божой, церквей святых, а з цвЂченьем в науках вызволіоных (in artibus liberalibus) синов Руських (filiis Rossiacis) разширялася и, яко крин в терніи, межи окрестными иновЂрными панствами, процвЂтала», і не допускати «жадного иновЂрія» (nulla exotica Religio) (п. 1). Всі права й кордони Української держави — на заході по р. Случ — повинні бути збережені й ґарантовані трактатом, «чтоб Его Величество и Его сукцессорове, НаяснЂйшіе Короли Шведскіе, вЂчными протекторами Украины титуловалися и самим дЂлом зоставали» 19. У майбутніх трактатах з Московською державою король шведський має добитися визволення всіх українських полонених і ув’язнених у Московщині й щоб «всЂ починеные в нынЂшную войну на УкраинЂ шкоды нагорожено и слушне от Москвы пополнено» (п. 2). На гетьмана покладено було також «старатися о обновленье давнего з Панством Крымским братерства, коллегаціи военной и потверженье вЂчной пріязни, на которую бы окрестные Панства заглядуючися, не дерзали себЂ Украины желати и оную в чом колвек насильствовати» (п. 3). Цей пункт цілком відповідав вимогам Запоріжжя і зв’язаних з ним кіл південної Гетьманщини 20.

Бендерська конституція забезпечувала державно-територіяльні, військово-політичиі та економічні права й інтереси Запоріжжя. Гетьманська влада приймала на себе зобов’язання, «жебы ДнЂпр от городков и фортец Московских, також и кгрунта войсковые от поссессіи московской очищены и до первобытной области Войска Запорожского привержены были», й там «впредь никому ани фортец строити, ани городков фундовати, ани слобод осажувати, ани яким же колвек способом тых войсковых угодій пустошити» не тільки не дозволяти, але й «до обороны оных... Войску Запорожскому Низовому всякую помочь чинити» (п. 4). Місто Терехтемирів «зо всЂми угодіями и з перевозом на ДнЂпрЂ» мало бути привернуте Запоріжжю 21; «ДнЂпр увесь з гори от Переволочной вниз, перевоз Переволочанскій и самый город Переволочную, c городом Келебердою и рЂка Ворскло з млинами, в полку Полтавском знайдуючимися, и фортецу Кодацкую» «при Войску Запорожском» мало бути «заховано», з повним забезпеченням там господарчих прав та інтересів Запоріжжя, якому також «рЂки, рЂчки и всякія прикметы (omnia loca signata)» аж до Очакова «мЂют належати» (п. 5).

Та головну увагу в Бендерській конституції приділено забезпеченню політичних інтересів великої старшини («годных и заслужоных в Войску Запорожском особ») супроти гетьманського абсолютизму, що виразно зазначено вже в преамбулі до конституції, де засуджено практику «преждных гетманов Войска Запорожского», які «зостаючи под Самодержцами Московскими, привлащати себЂ дерзали, над слушность и право, самодержавную владзу, которою были значне надвередили давные порядки, права и вольности войсковые, не без всенародной тяжести». Ще ширше розгорнуто цю тезу в п. 6 конституції. Називаючи таку практику «безправьем», творці Бендерської конституції «договорили и постановили... таковое право, которое мЂет быти вЂчне заховано»: «абы в отчизнЂ нашой первенствуючими были совЂтниками (primores consiliarii) енеральная старшина так респектом урядов их первоначальных, яко и уставичной при гетманах резиденцій»; «по ных зась обыклым порядком послЂдуючіи полковники городовіе, подобным же публичных совЂтников характером (dcblicorum consiliariorum charactere) почтены нехай будут»; окрім того, «з каждого полку по единой значной, старинной, благоразумной и заслужоной особЂ» мають бути обрані «за согласіем Гетманским», як «до общей рады (publico consilio) енеральніи совЂтники». З цими генеральними особами, полковниками і генеральними радниками повинен гетьман та його «сукцессорове» «о цЂлости отчизны, о добрЂ оной пополитом и о всяких дЂлЂх публичных радитися, ничого, без их соизволенія и совЂту, приватною своею владзою, не зачинати, не установляти и в скуток не приводити». Ця Генеральна Рада мала збиратися «в резиденцій гетманской» тричі на рік (на Різдво, на Великдень і на Покрову). На ці ради «не тылко панове полковники з старшиною своєю и сотниками, не тылко зо всЂх полков енеральныи совЂтники», але й «от Войска Запорожского Низового, для прислухованья ся и совЂтованія (pro attendendo et consultando), послы мЂют и повинни будут, за присланьем к себЂ от Гетмана ординансу, прибувати» своєчасно і «гдЂ что колвек будет от ясневельможного гетмана до общой бы Рады предложено, о том всЂм благосовЂстно, без жадных, приватного своего и чужого порядку, респектов, без душегубной зависти и вражды, совЂтовати обовязаны будут, так далече, жебы ничего не было в тых Радах з уближеньем чести Гетманской, з публичною отчизны тяжестію и разореніем, а, не дай Боже, и пагубою». Проте і в інший час гетьман мав термінові «публичные справи», зокрема щодо зовнішніх зносин, «управляти и отправовати» лише «з обрадою енеральной старшины», «не утаеваючи пред ними жадных корреспонденцій листовных, найбарзЂй заграничных и тых, якіе могут цЂлости отчистой и добру посполитому вредити». Кожен із сталих членів Генеральної Ради (генеральна старшина, полковники і генеральні радники) повинен «при обнятю своего уряду» виконати присягу (за певною формою) «на вЂрность ку отчизнЂ, на зычливость к рейментарови своему, на захованье повинностей своих, якіе колвек до уряду чіего належатимут». Коли б «что противного, здоровного (quid aequitati dissoni in devii), правам и вольностям войсковым вредительного и отчизнЂ неполезного» помічено було в гетьмана, Генеральна Рада має право «волными голосами» чи то приватно, чи, в разі «нужиой и неотволочной» потреби, публічно гетьманові «выговорити и... упоминатися, без уближенья и найменшого поврежденья высокого рейментарского гонору», і гетьман через те не має «уражатися и помсты чинити», а «развращенная исправити старатимется». Взагалі гетьман має генеральну старшину, полковників і генеральних радників «шановати... и за товариство, а не за слуг и предстоятелей работных... консервовати» (pro commilitonibus et non pro servis habere et mancipaliter sibi assistentibus censere), «не принуждаючи их умыслне, для пониженья особ, до публичного, неприличного и непоносного пред собою стоянья, опрочь того, гдЂ потреба укажет» (п. 6). Генеральна старшина застерігала за собою також право обов’язкового докладу гетьманові (п. 8).

Інститут генеральних радників, які, крім сталої участи в Генеральній Раді, мали ще «каждый... в своем полку, з которого на радецтво изберется», «совокупно c паном полковником городовым, постерегати порядков и оные общим совЂтом управляти, застановляючися за крывды и тяжести людскіе» (зародок полкових рад), був правно-політичним завершенням процесу утворення старшинської аристократії («значного військового товариства») на Гетьманщині.

Конституція обмежувала також права гетьмана у царині судівництва, застерігаючи компетенцію Генерального військового суду (п. 7), фінансів, відновляючи уряд генерального підскарбія 22, землеволодіння («гетман маетностей добр войсковых не мЂет самовластю себЂ привлащати и иншым, мнЂй в Войску Запорожском заслужоным, а найбарзЂй чернцям, попам, вдовам бездЂтным, урядником посполитым и войсковым мелким, слугам своим гетманским и особам приватным, для респектов яких колвек, не раздавати» — п. 9), номінації урядників, як військових, так і посполитих, які «всегда... мЂют быти волними голосами, особливе зась полковники, обираны, а по избранію владзою гетманскою подтверживаны», хоч елекція на ці уряди мусить відбуватися «не без волЂ гетманской»; при цьому рішуче заборонялася будь-яка корупція (п. 10) 23. Гетьман має «довольствоватися своими оброками и приходами (sorte et reditibus) на булаву и особу его гетманскую належачими, яко то: индуктою, полком Гадяцким, сотнею Шептаковскою, добрами Почеповскими и Оболонскими и иншими интратами, якіе здавна ухвалены и постановлены на уряд гетманскій» (п. 9).

Бендерська конституція приділила увагу також становищу широких народніх мас і взагалі соціяльно-економічним проблемам тогочасної України-Гетьманщини. Конституція зобов’язує гетьмана «на тое пилное и неусыпное мЂти око, жебы людЂм войсковым и посполитым збытечные не чинилися тяжести, налоги, утеменженья и здырства» (п. 10). У зв’язку з тим, маючи також на увазі інтереси міста, має бути переведена генеральна ревізія «всЂх маетностей, под державцами зостаючих», на підставі матеріялів якої Генеральна Рада могла б «разсудити и постановити, кому годне належит, а кому не належит, войсковые добра и маетности держати, и якіе повинности и послушенства подданскіе мЂются державцам от поспольства отдавати». Це була давня і постійна вимога Запоріжжя до гетьманського уряду. Зокрема конституція вказує на «купцов маетных», які «защищаючися то универсалами гетманскими, то протекцією полковничою и сотницкою, ухиляются от двигапья сполных тяжаров посполитых», і зазначає, що гетьман «универсалами своими привернути не занехает... купцев до посполитых повинностей...» (п. 12). Проте конституція застерігала всі «права и привилеи, слушне надани» українським містам, насамперед «городу столечному Кіеву» (п. 13). Взагалі обіцяно було полегшити становище козаків і посполитих — «людей убогих» (п.п. 10-12, 14, 16). Нарешті, було ухвалено, що «аренды... и... станція компанЂйская и сердюцкая... повитій быти отставлены и весьма знесены» (и. 15).

Українська конституція 1710 р. була безперечною перемогою старшинської аристократії над гетьманським абсолютизмом, другою поразкою — тоді вже покійного — гетьмана Мазепи після Полтавської катастрофи, яка завдала великого удару гетьманській владі і на Україні, і на еміґрації. Щоправда, екзильний гетьман Пилип Орлик здійснював свою владу самостійно, без участи старшини (Генеральної Ради), але тільки тому, що ні тої старшини, ні, зрештою, тої влади на еміґрації скоро вже не стало. А на Україні і над гетьманом, і над старшиною однаково запанувала чужа й ворожа їм обом — і всьому українському народові — державно-політична сила і влада Російської імперії.