Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

ВІЙСЬКО КОЗАЧЧИНИ

ПЛАН

1. Козак – як основна військова одиниця українського війська. Зародження війська козаччини

XV—XVIII ст. в історії України — це період козач­чини. Основною причиною зародження козацтва була не­безпека з боку орд кочівників, які грабували, нищили, брали у полон український люд. У цей час визріває на­ціональна свідомість народу, міцніє його бажання здо­бути свободу і незалежність.

Слово «козак» тлумачать по-різному. За однією з версій, це слово — турецького походження, означає «вільна, відважна, войовнича людина».

Козаками ставали вихідці з прикордонних замків і містечок, які йшли в степи, ловили звірів, билися з татарами. Спочатку вони не мали ніякої військової орга­нізації, а збирались у ватаги по кілька десятків чоловік, обирали отаманів з числа тих, хто мав воєнний досвід. Зброя їх була простою: луки, списи, сокири, шаблі, при­мітивні рушниці. Такі козацькі ватаги діяли в степах не­залежно одна від одної, зрідка об'єднуючись для спільної боротьби, їхньою тактикою була локальна війна, а метою — здобич. Лише у першій половині ХУІ ст. козаки освоїли простори нижче Дніпрових порогів — так званий Низ, або Запоріжжя, і почали будувати козацькі укріплення — січі (від слова «сікти»), У 1553 р. волин­ський князь Д. Вишневецький (?—1563) зібрав першу ватагу козаків (понад 300 чоловік), озброїв їх і пішов за Дніпрові пороги. На островах козаки знаходили для себе захист від татар, полювали, ловили рибу. Завзята боротьба козаків з татарами принесла Україні славу.

У 1568 р, польський король Сигізмунд Август (1520—1572) найняв козаків на організовану військову службу для захисту земель Польщі від кочівників. Утво­рилося реєстрове козацьке військо; козаки отримували платню, мали однаковий одяг, зброю, вправлялись у вій­ськовій майстерності. За реєстровими козаками зали­шалися права на волю.

На зразок організації реєстрових козаків почала перетворюватися решта козацького війська. Козаки поді­лялися на «зимівників», які зимували і постійно проживали в Січі, та паланкових козаків, які мешкали у поселеннях поза межами Січі, а для бойових походів чи боїв приходили до війська. Порівняно з простим людом козаки мали цілий ряд привілеїв: вибори військової старшини (командирів), звільнення від податків, влас­ний незалежний суд, безкоштовне утримання під час походів, право полювати і ловити рибу на Низу та ін.

2. Устрій та командування козацького війська

Козацьке військо мало демократичний устрій. Усі важливі політичні й організаційні питання (вибори стар­шини, гетьманів, згода на військові походи, судові спра­ви, поділ угідь, укладання угод з іншими державами) ви­рішувалися на раді. Залежно від її учасників рада поділялася на повну, військову, генеральну, стар­шинську, чорну.

Командування військом здійснювала військова старшина різних ступенів. На чолі війська стояв геть­ман. Він був головою козацької держави, мав повну ад­міністративну владу, брав активну участь у законодавчій діяльності, судовій справі. Приймаючи рішення з основ­них питань, гетьман враховував думку генеральної та старшинської рад.

До генеральної старшини входили: обозний, судді, писар, осавули, хорунжий і бунчужний. Генеральний обозний займався військовим обозом, організовував обо­рону табору в походах, заправляв військовою артилерією. Йому підпорядковувалися полкові обозні. Генера­льні судді розглядали справи у генеральному суді. Гене­ральний підскарбій (скарбник) відав державною казною. Генеральний писар очолював генеральну військову кан­целярію козацької держави, вів найважливіші внутрішні та закордонні справи. Генеральні осавули керували окре­мими частинами козацької армії, проводили огляд військ. Генеральний хорунжий (хоружий) відповідав за військові прапори, керував «придворним» гетьманським військом. Бунчужний носив перед гетьманом бунчук (відзнаку гетьмана), допомагав гетьманові у походах.

Аналогічну структуру управління мав і полк. Адміністративна і військова влада у полку належала полковникові. Кожний полк (500—1000 чоловік) поді­лявся на сотні (роти) і курені (батальйони). До сотенного уряду входили: сотник, сотенний осавул, хорунжий і писар. У курені командував курінний отаман, або десят­ник (міський, сільський).

Усім військом керував кошовий отаман із суддями, осавулами, писарем; паланками — полковник з осавулом і писарем.

Козаки офіційно титулували один одного товари­шем, а гурт козаків — «товариством».

3. Характеристики козацького війська 17 століття

У першій половині XVII ст. запорізьке козацтво піднеслося до рівня кращих європейських армій. Особ­ливо відзначалася військовою майстерністю піхота, яка була головним видом козацького війська і вважалася найдосконалішою в Європі. Козацька піхота героїчно билася з ворогом, використовуючи особливу тактику: шикувалась у три шеренги (перша стріляла, друга подавала рушниці, а третя їх заряджала). Піхота козаків уміло штурмувала ворожі фортеці, а також сміливо вою­вала на морі на вітрильно-веслувальних дерев'яних човнах. Козацькі човни (чайки) мали довжину 20 м, ширину — 3—4 м, глибину — 2,5 м. На основу з липового і вербового пня набивали дошки, робили вітри­ла. На одному човні було 20—30 веслярів, 50—70 вої­нів, 4—5 легких гармат. Швидкість чайки — 15 км/год. Козацькі чайки охороняли береги, ходили в походи проти Туреччини. Є відомості про те, що й підводний човен запорожці стали використовувати в бойових діях набагато раніше, ніж у Західній Європі. За не зовсім точними даними, він являв собою два накладені один на одного, скріплені і просмолені звичайні човни з пристосуванням для руху та системою забезпечення повітрям через очеретяні трубки.

Кіннота козацького війська у першій половиш XVII ст. була менш чисельною, ніж піхота, й відзначалася висо­кою військовою майстерністю. Вона вела наступ так зва­ною лавою: шикувалася півколом, атакуючи таким чи­ном противника з флангів, з фронту і з тилу одночасно.

Найвищим зразком військового мистецтва козаків був бій у так званому таборі — рухомій фортеці. Це було чотирикутне рухоме укріплення з возів, усередині якого знаходилося військо. Піхота виходила для бойових дій із-за возів, а в разі небезпеки замикалась у щільну фор­тецю.

На високому рівні у запорожців була розвідувальна та сторожова служба. Створювалася ціла система вишок із відповідною сигналізацією (вогнем, рухами) — про­образ світлового телеграфу. Сигнал про небезпеку від са­мого кордону послідовно передавався до козацького вій­ська. Козаки вміло вели розвідку, навіть у стані ворога.

Чисельність козацького війська значно змінювалася протягом століть. Наприкінці XVI ст. козацьке військо налічувало 10—12 тисяч чоловік. У 1621 р. у війську було понад 40 тисяч козаків. У Богдана Хмельницького (1595—1657) в різні часи військо мало від 100 до 300 тисяч козаків. Вони були озброєні шаблями, рідше — короткими списами, стрілами, а також вогнепальною зброєю: мушкетами, пістолями, самопалами, рушниця­ми. Запорожців називали «рушничним військом», бо ру­шниця була найважливішою козацькою зброєю. У коза­ків були також бойові молотки (келепи), якірці, ро­гульки, що застосовувались у боротьбі проти ворожої кінноти. Порох, кулі, зброю запорожці виготовляли самі або ж діставали в бою. Крім того, кожний козак повинен був мати сокиру, косу, лопату, шнури та інші матеріали для будівництва укріплень і перешкод. Козаки першими використали метод окопування в землі, який виявився надійнішим засобом захисту під час перестрілки в степовій місцевості, ніж важкі панцир і кольчуга.

У козацькому війську була тверда військова дисципліна. Найбільше козак боявся осуду своїх това­ришів. Суворо каралися такі злочини, як убивство, бій­ки між козаками, крадіжка приватного та громадського майна, невиконання обов'язків, засуджувались амо­ральні вчинки: неповернення позичених грошей і речей, дезертирство. За пияцтво під час походу козаків карали на смерть. Зрада козацтва, батьківщини вважалася най­тяжчим злочином.

Козаки суворо дотримувалися розпорядку дня. За сигналом (церковним дзвоном) вони вставали до сходу сонця, молилися і йшли, незважаючи на пору року, на річку купатися. Потім снідали в куренях. Після сні­данку — спільна молитва у церкві, прання білизни, лагодження одягу, зброї, човнів, укріплень, інші роботи. Щодня проводилася бойова підготовка: змагання на конях, стрільба з вогнепальної зброї, долання ровів і загорож, бій на шаблях «до першої крові» та ін. За сигналом (постріл фортечної гармати) козаки йшли обі-

дати. Після обіду співали пісні та думи, слухали роз­повіді старших, гру кобзарів. Частина козаків готува­лася до служби у наряді (охорона фортеці, шляхів, переправ). Військовий осавул разом із курінним ота­маном проводив огляд підрозділів, що заступали на чер­гування, відправляв на виконання бойового завдання. Надвечір дзвони скликали козаків на молитву. Після вечері хто грав на скрипці, сопілці, бандурі, хто співав пісень, хто брав участь у козацьких танцях. Згодом уся Січ, крім вартових, поринала у сон.

Козаки відзначалися розумом, хитрістю, умінням виграти бій, раптово напасти на ворога, заманити його в пастку. Українські козаки вражали ворогів відвагою, витривалістю, здатністю зносити нестатки, терпіти муки, не боятися смерті. Французький інженер Гійом Левассер де Боплан (бл. 1600—1673) в опублікованому у 1650 р. «Описі України» зазначав, що козаки «дуже міцні тілом, легко зносять спеку і холод, голод і спрагу. На війні витривалі, хоробрі, а навіть легкодушні, бо не цінять свого життя. На зріст гарні, повороткі, сильні, люблять гарно вбиратися... Від природи мають добре здоров'я... Від хвороби вмирають дуже рідко, і хіба в глибокій старості. Здебільшого кінчають життя на ложі слави, вбиті на війні».

Особлива роль у формуванні таких людей належала Січі. Саме Січ дала Україні видатних полководців, муд­рих державних діячів, організаторів народного війська: Северина Наливайка, Петра Сагайдачного, Богдана Хме­льницького, Івана Сірка, Максима Залізняка, Семена Палія, Петра Калнишевського та ін.

За часів козацької держави XVI—XVII ст. в Україні не було власних нагородних знаків. Натомість роль наго­род виконували речі бойового призначення — холодна та вогнепальна зброя, обладунки, одяг, кінська збруя, які видавали козакам за виявлену особисту хоробрість, спритність, відвагу.

Стати козаком у ті часи мріяв кожний юнак. Батьки самі хотіли віддати своїх дітей у навчання до козаків. Крім бідних хлопців, ішли до козаків, щоб «вишко­литись у порядку і чуйності лицарській», і сини з бага­тих родин України, Росії, Польщі.

Спочатку поповнення козацького війська від­бувалося стихійно, неорганізоване. Буваючи в походах, козаки прагнули залучити до війська молодь. Крім того, щовесни у Січ зараховували тих, хто прийшов сам, щоб стати козаком. Кошовий отаман влаштовував відбір і випробування добровольців. Приймали навіть десяти­літніх хлопчиків, але до війська, до товариства запи­сували тільки тих, кому сповнилося 20 років. Молодші ж мали пройти серйозні випробування — показати своє вміння володіти зброєю, орієнтуватися на місцевості, виявляти дотепність. Однак для прийому не було спеціальних приписів, чітких нормативів. Є свідчення істориків, що до навчання і до війська у Січ брали тільки тих, хто міг переплисти Дніпрові пороги, і то проти течії. Кожний досвідчений козак навчав до десяти новобранців — джур. Після тривалого навчання та першого бою юнаки ставали справжніми козаками.

На початку XVII ст. для підлітків і юнаків при церквах почали створюватися січові та козацькі школи. Вони стали осередками військового, фізичного вдос­коналення, сприяли духовному і культурному розвитку. Чіткого терміну навчання у цих школах не було вста­новлено; воно тривало від 10 до 18 років. Дітей навчали веслувати і кермувати човном, плавати на воді і під водою, їздити верхи, орудувати шаблею, стріляти з вог­непальної зброї, долати перешкоди. Молодь на свята брала активну участь у різних змаганнях на силу, спри­тність, точність, витривалість, швидкість.

У XVIII ст. настав період занепаду козацької держави. Україна потрапила у залежність від Росії. Піс­ля того як цариця Катерина II у 1764 р. скасувала геть­манство, козацьке військо ще проіснувало двадцять років. На початку літа 1775 р. була ліквідована Запо­різька Січ. У 1783 р. козацькі полки, що залишились, були приєднані до регулярного війська Росії, а частина козаків переселилася на Кубань та організувала Задунайську Січ.

Використана література

1. Субтельний О. Історія України. – К., 2001.

2. Словник-довідник з історії України. – К., 2000.