Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Особливості розвідувальної діяльності військової спецслужби Державного Центру УНР в екзилі у міжвоєнний період

У такому алогічному і незвичайному феномені, як держава без території, яким об'єктивно був Державний Центр УНР в екзилі, діяльність розвідки спрямовувалася на виконання в межах її компетенції першочергових завдань, продиктованих життям та специфічними умовами ведення таємної політичної боротьби на чужому терені.

Утративши територію, але зберігши ідею державності та мету відновлення незалежної України, лідери екзильного уряду роботу військової спецслужби скоригували у напрямку підготовки ґрунту для майбутніх дій - здобування об'єктивних відомостей про військове та політичне життя в УРСР з метою вироблення адекватної тактики подальшої боротьби.

Дотепер відсутні змістовні узагальнюючі документи, що вичерпно висвітлювали б, яким чином розвідка ДЦ УНР у 1926-1938 роках виконувала завдання, продиктовані новими умовами перебування в еміграції. Відомості про це дають деякі архівні документи другого відділу Генштабу військового міністерства Польщі, спогади безпосередніх учасників тих подій, їхнє листування та свідчення на допитах в НКВС заарештованих уенерівських діячів. Однак, на жаль, не всі ці джерела можна вважати вичерпними, а останнє - цілком достовірними. Відтак реконструювати та проаналізувати роботу розвідки Державного Центру у повному обсязі досить складно.

Допоміжним матеріалом у цьому плані є вивчення діяльності спеціальних інституцій ДЦ УНР в екзилі у 1921 р. Напрямки роботи розвідки у досліджуваний період багато в чому збігалися з тими, що були визначені Департаментом Політичної Інформації МВС екзильного уряду у перший рік свого існування: зв'язок з Україною з метою збору інформації; пропагандистські заходи, взаємний обмін інформацією політичного характеру з іноземними спецслужбами; допомога Державному Центру у виробленні належної політичної лінії та напрямів ефективних дій як на терені України, так і в еміграції.

Те ж саме можна сказати і про діяльність 2-го (розвідувального) відділу Партизанського-Повстанського штабу в 1921 р., який займався розвідкою у відповідних прикордонних смугах, переправляв через кордон агентуру, приймав кур'єрів, що прибували з відомостями від розвідок повстанських формувань, опитував осіб, котрі приїхали з території УСРР. Поступове накопичення досвіду розвідувальної роботи зумовило появу в тому ж році документа "Проект організації розвідки на терені України", спрямованого передусім на уніфікацію та вдосконалення організаційної структури розвідапарату повстанського руху в Україні. Водночас у ньому віддзеркалилися тогочасні погляди на - завдання, форми і методи розвідки, призначеної для оперативного забезпечення бойових дій1.

Втім, цілком зрозуміло, що об'єктивні реалії життя змусили провідних співробітників екзильних спецслужб поряд із творчим використанням напрацьованих раніше методів розвідувальної роботи шукати й інших, ефективних для нових умов.

Головна мета розвідувальної роботи спецслужб ДЦ УНР в екзилі, принаймні у другій половині 20-х на початку 30-х років, полягала у використанні здобутих даних для підриву існуючої в Україні радянської системи. Це зумовило її головні напрямки: агентурне проникнення до урядових та партійних структур радянської України з метою вивчення напрямків політики і способів її реалізації; здобування інформації про боєздатність, технічне оснащення, розвиток окремих родів військ, тактику дій великих армійських з'єднань; активні заходи пропагандистського характеру на терені України; з'ясування становища у прикордонні задля успішного перекидання агентів.Розвідувальну діяльність скеровував та організовував сектор "Наступ" II секції Генерального штабу Військового міністерства екзильного уряду, який очолювали послідовно сотники Недайкаша та Шевченко. Загальне керівництво здійснювали у свій час М. Чеботарів та В. Змієнко під вищою орудою Військового міністра В. Сальського. Інформація здобувалася не лише оперативним шляхом, а й завдяки вивченню відкритих джерел: матеріалів періодичної преси та часописів радянської України, виступів провідних партійних і державних діячів тощо, а також друкованої продукції української еміграції опонентського спрямування. Цей напрямок роботи уенерівської спецслужби забезпечував її інформаційно-аналітичний підрозділ - сектор досліджень "вивчення".II секція Генерального штабу військового міністерства ДЦ приділяла багато уваги підтриманню безперебійного зв'язку з агентурою, а також придбанню нових таємних джерел інформації на терені України.Нагадаємо, що активізація роботи військової спецслужби увінчалася створенням мережі розвідувальних пунктів* у європейських країнах, що мали спільний кордон з СРСР, і Україною зокрема. Основна розвідувальна робота УНР велась з території Польщі, але розвідпункти функціонували також в Румунії, Чехословаччині, Туреччині й, за окремими відомостями, у Болгарії і навіть у Персії та на Далекому Сході.Через згадані пункти на територію України з метою суто розвідувального характеру, а також доставки туди пропагандистської літератури, пошуку та налагодження зв'язків з симпатиками уенерівському уряду переправлялася спеціальна агентура.Керівники спецслужби Державного Центру до підбору агентури підходили творчо, з урахуванням тогочасних умов та наявного "потенціалу". Залучали як пересічних громадян, так і досвідчених ветеранів-військовиків. Перших, як правило, використовували для пересилання пропагандистської літератури, других - для більш делікатних завдань, зокрема для вербування агентів розвідки УНР, перед якими, у свою чергу, ставилось завдання вербування 1-2 чоловік. Тобто будувалася "система трійок" для подальшої роботи. Перед агентами-вербувальниками і завербованими ними агентами ставилось завдання вести антирадянську агітацію, поширюючи інформацію про можливість повернення в Україну уряду УНР, його активну роботу в еміграції та ін.До розвідувальної роботи ДЦ УНР в екзилі були причетні безпосередньо зацікавлені у цьому працівники III секції Генштабу Військового міністерства ДЦ. Пропагандистська література для розповсюдження в УРСР, виготовлена у цій секції, перекидалася на радянську територію через згадані розвідувальні пункти на кордоні та інші канали, опановані уенерівськими спецслужбами. Ця робота проводилась завдяки контактам із товариствами колишніх вояків армії УНР і безпосередньо через представників військового міністра в окремих країнах осідку. Здійснювалася вона зусиллями так званих "емісарів-маршрутників", котрі з виготовленою пропагандистською секцією літературою, часописами, газетами, листівками переправлялись за кордон в облаштованих місцях.Друга секція Генштабу Військового міністерства екзильного уряду налагодила виготовлення (фальшування) паспортів (закордонних радянського зразка) для тих, кому треба було нелегально перетнути кордон і легалізуватися в Україні з відповідним розвідувальним завданням. Підроблялися також і бланки перепусток у прикордонну смугу, які були необхідні для пред'явлення владі країни осідку (Польща, Румунія, Чехословаччина).Фінансування розвідувальної роботи, як і всієї уенерівської спецслужби в цілому, здійснювалося польською "двуйкою". Гроші отримувало військове міністерство УНР, зокрема друга секція його Генштабу, й розподіляла їх за призначенням: на утримання розвідпунктів, виплати агентурі тощо. Начальник контрольного розвідувального пункту* щомісяця отримував 350 злотих платні. Начальники розвідувальних пунктів - по 300 злотих... Опріч цього, на кожен розвідпункт у середньому виділялося 200 марок, або 100 злотих на виплату агентурі, - свідчили на допитах в НКВС причетні до роботи розвідки ДЦ УНР в екзилі Литвиненко-Морозенко та Яків Водяний"2. Варто наголосити, що у досліджуваний період найбільш жваво та ефективно розвідувальна діяльність уенерівської спецслужби велась з території Польщі. Нею опікувався там колишній вояк Армії УНР Іван Данилович Литвиненко-Морозенко, залучений до роботи Миколою Чеботаревим ще у 1924 р.3.У червні 1927 р. Литвиненко-Морозенко був направлений Чеботаревим, який тоді ще очолював другу секцію військового міністерства, спочатку на посаду керівника розвідувального пункту у Могиляни (поблизу м. Острога), а з осені 1928 р. - у Рівне, де і закінчив свою розвідувальну діяльність у 1935 р. Потому Литвиненко перебрався до Варшави і до січня 1936 р. перебував у розпорядженні В. Змієнка. Свідчень щодо його причетності до уенерівських спецслужб у пізніший період не віднайдено.У підпорядкуванні центральному контрольно-розвідувальному пункту на Волині (м. Рівне) були пункти у Корці (створений у серпні 1927 р., очолювався послідовно Я.В. Гальчевським, Я. Малиновським, Стахівським), Лановцях (створений у червні 1927 р., існував до весни 1930 р., очолювався Я.В.Гальчевським. Я.М.Водяним), Могилянах (заснований у 1927 р., діяв до 1931 р., після Литвиненка очолив Юхим Огородник), Костополі (працював з червня 1927 р. до березня 1928 р., очолювався Дітківським), Острозі (створений у 1931 р., ліквідований у травні 1933 р., очолював Я.Малиновський)4. За свідченнями Я.М. Водяного, розвідувальні пункти ДЦ УНР з 1928 р. працювали і в м. Гусятин та с. Барсуки5.Час від часу з метою конспірації і введення в оману супротивника ці пункти змінювали свою дислокацію - одні ліквідовувались, інші переносились, але загалом протягом зазначеного періоду їх функціонувало п'ять-шість.Серед керівників регіональних розвідувальних пунктів, окрім уже згаданих вище, було багато інших відомих осіб, у минулому причетних до національно-визвольної боротьби 1917-1920 рр., повстанського руху в Україні.Згадані вище уенерівські розвідувальні пункти, дислоковані поблизу радянсько-польського кордону, мали звітувати про здійснену роботу Рівненському контрольному пункту і особисто Литвиненку, котрий очолював його, їх керівники доповідали і про кожного окремого агента, який перекидався за кордон, і про дані, отримані ним на території Радянського Союзу. Коли інформація викликала підвищений інтерес, агента доставляли на контрольний пункт, а в деяких випадках навіть і до вищого керівництва розвідки у Варшаві. Воднораз Литвиненко вказував на випадки, коли керівництво військового міністерства перекидало завербованих агентів на територію України через розвідувальні пункти, які підлягали Рівненському контрольному пункту, без попереднього узгодження з ним.За вказівками керівника II секції військового міністерства Литвиненко отримував перепустки для переходу кордону уенерівською агентурою від польської бригадної розвідки, яка у своїй діяльності підлягала Львівській експозитурі. Бланки перепусток видавалися вже підписаними, пронумерованими, з чистими графами для прізвища та імені. Але це не свідчить про надто тісні контакти регіональних розвідувальних уенерівських відділів (пунктів) та їх працівників з поляками. О тій порі з боку керівництва екзильної спецслужби існувала сувора заборона на встановлення таких безпосередніх зв'язків і контактів. Здійснювалося це лише на рівні розвідувального сектору II секції у Варшаві6.Причетним до розвідувальної діяльності ДЦ УНР в екзилі був, опріч уже згаданих осіб, український військовий і політичний діяч Тарас Бульба-Боровець, який писав про це так: "Полковник Іван Литвиненко мешкав тоді в Рівному. З наказу уряду УНР він керував українською розвідкою на польсько-радянському кордоні. Я одразу став його співпрацівником для виконання кур'єрних обов'язків. З наказу полковника Литвиненка наша молодь передавала на другу сторону директиви уряду УНР та літературу, а звідти отримувала різні матеріали, сов'єтську пресу та книжки. Ця наша робота була особливо пожвавлена під час великого голоду на Україні 1932-1933 років. Ми приносили з-за кордону цілу масу зразків "хліба", печеного з дерев'яної кори, листя, просяної лупи, буряків та інших складників... Ці експонати голоду в СРСР уряд УНР із меморандумами надсилав до Ліги Націй та поширював на весь світ, хоч той світ був на все глухий... Ми включились до антибільшовицької кампанії усією душею і проводили боротьбу всіма можливими засобами..."7.Розвідпункт у Румунії організовував та здійснював розвідувальну роботу по УРСР, очолював його (з 1927 по 1936 р.) колишній полковник армії УНР Гнат Єрмилович Порохівський, котрий працював також у тісному контакті з румунською розвідкою і нею фінансувався. Хоча є відомості щодо отримання ним щомісячних субсидій* у розмірі 190 злотих і від польської "двуйки"8. Звітував про свою роботу Гнат Єрмилович безпосередньо генералу Сальському. Спілкувалися вони шляхом листування, а також підтримували зв'язок: через кур'єрів. До Варшави з 1927 р. до 1936 р. Порохівський приїздив усього двічі. Як керівник розвідпункту УНР Гнат Єрмилович вербував серед емігрантів, перебіжчиків та поворотчан агентуру для перекидання на територію СРСР. Після завершення Другої світової війни був заарештований НКДБ і в 1947 р. проходив по одній справі із П.Я. Кожевниковим*.З румунського терену аналогічну розвідувальну роботу по Україні у 20-ті й 30-ті роки, за свідченнями Литвиненка, паралельно вів і представник Змієнка громадський діяч української еміграції в Румунії, журналіст Геродот (Дмитро Івашин). Він працював у посольстві УНР у Румунії й одночасно, як і згадуваний вище Порохівський, - на румунську розвідку. За допомогою останньої відбувалося перекидання на територію СРСР розвідників, завербованих Геродотом.За деякими свідченнями розвідувальною діяльністю ДЦ УНР через Болгарію проти УРСР опікувався Михайло Іванович Паращук - відомий український скульптор, громадський діяч, уродженець Тернопільщини. З 1920 р. він секретар, а згодом голова дипломатичної місії УНР у Таллінні, радник представництва УНР у Литві. З 1923 р. оселився у Софії, з 1926 р. обраний головою Малої ради української еміграції в Болгарії9.Окремі дослідники наводять дані щодо діяльності М.І.Паращука на користь російської (радянської. - Авт.) та польської розвідок10. Але це важко сьогодні підтвердити або заперечити через відсутність відповідних документів.У 1934 р. Паращук був усунутий від означеної ділянки розвідувальної діяльності, за свідченнями Литвиненка - "за розвал роботи". Замість нього призначили колишнього повстанця сотника Малиновського**, котрий згодом через те, що ним були "незадоволені поляки", також залишив цю діяльність11.Опріч уже згаданих розвідувальних пунктів у європейських країнах, що межували з УСРР, відповідна робота та переправка агітаційної літератури здійснювалась і через Персію, де голова II секції Змієнко мав свою людину, "яка працювала на Індо-Європейському Телеграфі та завідувала лінією Границя СРСР-Тавріз"12.Варті уваги і спроби розвідки ДЦ УНР в екзилі опанувати ще одним регіоном, який знаходився на відстані кількох тисяч кілометрів від центрального осідку екзильного уряду. Мова йде про вже згадуваний вище "Зелений Клин" - один із найбільших на Далекому Сході регіонів компактного проживання українців. Історія цього українського поселення сягає ще у 19 століття, коли царською владою здійснювались добровільні масові переселення українців з метою освоєння Далекого Сходу.У 1930 р. до начальника II секції військового міністерства ДЦ УНР в екзилі Змієнка та військового міністра Сальського звернувся військовий аташе Японії у Польщі з пропозицією організувати розвідувальну роботу на терені СРСР силами української еміграції у Манчжурії. Аташе обіцяв всебічну підтримку.Сальський та Змієнко на пропозицію японської розвідки щодо спільної роботи погодились, але коли про це стало відомо полякам, останні суворо заборонили вести будь-які переговори з цього питання.Оскільки саме польське "фінансове джерело" було головним у матеріальному забезпеченні військової спецслужби ДЦ УНР, то відповідно і право вирішального голосу в багатьох випадках належало полякам. Втім, різноманітні джерела вказують на те, що, попри заборони польської сторони розвідка, УНР зважаючи на свої власні пріоритети, відповідний розвідувальний пункт все ж організувала, і Змієнко час від часу отримував інформацію з Далекого Сходу13. Свідченням цього є лист генерала Сальського, у якому він наголошував: "...Ще в 20-ті роки вони (японці. - Авт.) хотіли бачити Далекий Схід республікою українською, бо знали, що українці на Зеленій Україні творять по селах переважну більшість людності, однак бракувало там інтелігенції, щоб належно розвинути державницьку акцію. Ця справа тепер стає актуальною... Перш за все й там є певні кадри нашої національне виробленої інтелігенції, а саме головне - наша еміграція може вислати туди сотні і тисячі своїх людей: військових і політичних діячів... Спочатку для підготовки акції, а потім для керування боротьбою і для обняття влади. Під поглядом воєнним є всі шанси для успіху боротьби Зеленої України проти СРСР, наколи лише Японія погодиться засадничо підтримати нас політично і допомогти нам технічно і збройно..." І на завершення військовий міністр підкреслював: "Прошу в спосіб цілком довірочний, використовуючи всі ці дані для інформування виключно японських відпоручників, для нав'язання контакту з якими треба вжити всіх заходів"14. Звичайно, ці наміри з урахуванням реалій тієї доби було надто важко здійснювати. Але скористатися силами існуючої там української громади у розвідувальних цілях з метою добування інформацій про реальний стан справ в СРСР, що становили обопільний інтерес як для Японії, так і для ДЦ, було справою ймовірною.

Активно розвідувальна робота провадилась на певному відтинку часу і з Туреччини, яка мала морське сполучення із Одесою через Стамбул. Діяльність спецслужби екзильного уряду в цьому регіоні здійснювалась, як і в інших, під пильним контролем В. Сальського, В. Змієнка та П. Сікори. Останній взагалі був дуже зацікавлений у цьому каналі, тому що саме через нього з кінця 1928 р. найбільш жваво йшов на Україну потік спеціальної літератури, виготовленої пропагандистською секцією військового міністерства УНР. Через цей же канал з УРСР до Туреччини через спеціальних агентів надходила інформація розвідувального характеру та друкована продукція, гостро необхідна спецслужбам ДЦ. І тому є сенс більш детально розглянути діяльність спецслужб ДЦ УНР в екзилі саме в Туреччині.Якщо Польща, Чехословаччина, Румунія у зв'язку з розвідувальною діяльністю вже згадувалася в окремих джерелах, то так звана "турецька карта" ще й до сьогодні залишалася поза увагою. До цього питання, але досить побіжно, звертався у своїх спогадах Георгій Агабеков*.Ускладнення розвідувальної діяльності спецслужб ДЦ УНР в екзилі через вже згадувані вище розвідувальні пункти на суходольному кордоні з УСРР (ефективна робота ОДПУ по викриттю уенерівської агентури, зміцнення радянської прикордонної служби тощо) змусили II секцію Генштабу шукати нові "коридори" для проникнення в Україну й організації там розвідувальної діяльності. Прикметно, що ця "пошукова діяльність" спецслужб ДЦ УНР в екзилі майже повністю збіглася у часі із відповідним зацікавленням турецьким регіоном і радянських спецслужб, що призвело до гострого протиборства обох розвідок. Звичайно, цей двобій, зважаючи на різну "боєздатність" сторін, не мав близьких переможних перспектив для спецслужб ДЦ. Стартові позиції, об'єктивні й суб'єктивні умови ведення таємної боротьби були надто нерівними....Варто наголосити, що у 1928 р. до Туреччини була прикута особливо пильна увага спецслужб СРСР не лише у зв'язку із уенерівською еміграцією. Ця країна була плацдармом для ведення розвідувальних чекістських спецоперацій і щодо інших сусідніх з Туреччиною країн. За свідченнями Агабекова, у цьому регіоні була зосереджена найбільша мережа радянської резидентури. Центром її був Константинополь (Стамбул)*. Звідти проводилась робота "по Сирії. Палестині та Єгипту, так що фактично Константинополь був базою для ведення розвідки на арабському Сході"15.Українська громада у Туреччині стала каменем спотикання та предметом обопільної зацікавленості двох спецслужб. Провідні діячі ДЦ УНР в екзилі планували використати через неї зручний "коридор" для налагодження зв'язків з Україною й перекидання туди пропагандистської літератури. ОДПУ, довідавшись про таке "зацікавлення" уенерівських спецслужб, обрало українську громаду в Стамбулі для використання у спецоперації з виявлення методів керівництва з боку уенерівської еміграції існуючими в Україні контрреволюційними групами.Як випливає із спогадів, добре обізнаного у деталях розвідувальної роботи у згаданому регіоні, Г. Агабекова, здійснював цю операцію Іноземний відділ ОДПУ. Почалася вона з того, що в українській громаді у Стамбулі чекісти завербували одного із її провідних діячів, аби через нього переконати уенерівське керівництво в існуванні на теренах радянської України великої кількості симпатиків УНР та спровокувати згодом спецслужби ДЦ до налагодження стосунків із своїми "прихильниками" у фіктивних підпільних організаціях. Через отримувачів літератури, виготовленої у надрах пропагандистської секції Генштабу військового міністерства ДЦ і переправленої в Україну, там виявлялися симпатики уенерівської еміграції. У такий спосіб з часом планувалося знешкодити "петлюрівську діяльність", яка скеровувалася з Варшави через Стамбул на УРСР.Протягом 1928-1929 рр. чекістська операція з центром у Стамбулі через вдало підставлених осіб - моряків радянських пароплавів ("подорожніх"*), які видавали себе за зв'язкових із петлюрівським підпіллям в Україні, досягла своєї мети. Георгій Агабеков. торкаючись її деталей, писав: "Агентурна мережа у Константинополі була досвідченою і добре поставленою, її організував ще у 1925 році Гольдштейн**. ...Завдяки широко поставленій агентурі до нас потрапляло все листування української організації, представник якої знаходився у Константинополі... Зв'язок з Москвою константинопольська резидентура підтримувала інакше, ніж інші резидентури. На пароплаві "Ілліч", який курсував між Одесою та Константинополем їздив спеціальний агент для зв'язку...". Секретного агента у Туреччині в українській громаді автор спогадів згадував як № К/1616.Керівництво генштабу військового міністерства ДЦ УНР в екзилі, довідавшись (не виключено, що завдяки інформаціям. штучно підкинутим через завербованого радянськими спецслужбами агента) про існуючий у Туреччині канал перекидання на Україну пропагандистської літератури та існування на українських радянських землях симпатиків уенерівської ідеї, вирішило скористатися цією нагодою, налагодити зв'язок з УРСР, залучивши до роботи активістів української громади у Стамбулі.Хоча, щиро повіривши в існування в УСРР тих, хто бажав продовжувати боротьбу за відновлення незалежної України, провідники ДЦ до певного часу все ж серйозно сумнівалися у "чистоті" контактів.Підозра щодо проведення радянськими спецслужбами спеціальної операції для виявлення петлюрівського підпілля в УРСР в екзильних колах існувала з самого початку її розгортання і грунтувалася на повідомленнях добре законспірованих й впроваджених у радянські дипломатичні місії, зокрема у Варшаві агентів уенерівської розвідки.30 жовтня 1928 р. представник військового міністра ДЦ УНР на Балканах В. Филонович інформував голову II секції Генштабу В. Змієнка: "Зараз мені принесли дуже важне повідомлення про заходи більшовиків, які намагаються влізти до наших організацій як тут так і в інших країнах, а головне там у Вас. (Польщі. - Авт.}Відомості ці походять з тутешньої совітської місії. Полягають вони в тому, що большовики організували в Одесі якусь "таємну" організацію, яка ніби працює проти більшовиків. Ця організація має увійти у зв'язок (інформатор твердить, що уже увійшла) з організаціями, які працюють під прапором УНР. Я зажадав від інформатора підтвердження цих відомостей документами, які є і були мені обіцяні не в далекому часі для передачі..."17.Змієнко відреагував на повідомлення Филоновича блискавично: "...Відомості, що Ви казали відносно Одеси (спецоперація ДПУ. - Авт.), дуже важливі та мають всі ціли ймовірності. Під час моєї праці вже кількакратно відбивав спроби ГПУ влізти до нас. В одному випадку маю два припущення:... що інформатор в К. (Константинополі. - Авт.) увійшов в контакт з агентами, а може й сам агент ГПУ, що не виключено, бо він є наш старшина... Отже надзвичайно важливо дістати документи, бо може з них розв'яжемо цю загадку.Чекатиму на них нетерпляче..."18.Проте, як переконуємося, точних даних у уенерівської спецслужби не було. Існувало декілька версій, кожна з яких перевірялася. Вживалися також деякі заходи запобіжного характеру.Так, прислухавшись до думки Змієнка та пересторог інших діячів ДЦ, котрі лунали ще з осені 1928 р., військовий міністр Володимир Сальський направив на початку 1929 р. до Туреччини своїм представником Володимира Мурського*, який опріч виконання прямих обов'язків мав наглядати і за діяльністю окремих діячів української громади та за роботою "по зв'язках з Україною"19.Про місію Мурського та його роботу на користь уенерівської спецслужби знав і президент екзильного уряду А. Лівицький, який у своїх листах до Володимира Васильовича Мурського наприкінці 1929 р. писав: "Дуже добре, що продовжуєте працювати по зв'язках на Україну. Прошу бути обережним. Ми вже тут звикли до тих складних провокацій, до яких вдаються наші вороги..."20.

До речі, окремі (хоча й нечисленні) документи вказують, що Володимир Мурський, перебуваючи у Туреччині. підтримував зв'язки з представниками японської та французької розвідки, надсилаючи на ім'я В. Сальського кореспонденції з інформаціями про відповідну роботу.Не облишивши серйозних сумнівів і вагань, провідні діячі спецслужби ДЦ вже восени 1928 р. все ж ризикнули і пішли на встановлення нелегального зв'язку з Україною через Константинополь, доручивши діячам тамтешньої уенерівської громади практичний бік цієї діяльності. Ті, у свою чергу, налагодили зв'язок і через моряків радянських пароплавів, що приходили до Стамбула з Одеси та Новоросійська, переправляли пропагандистську літературу в СРСР а також отримували розвідувальні донесення з України та радянські друковані матеріали.В УСРР одразу після прибуття до місця призначення зв'язкові повинні були передавати заздалегідь підготовлені пакунки певним особам. Ці останні переправляли надходження з-за кордону за вказаними адресами членам нелегальних трійок, що утворювались в УСРР із "симпатиків ДЦ УНР".Таким же ланцюжком, але в зворотному напрямку (з Одеси та Новоросійська до Стамбула) відбувалося переправлення розвідувальних даних, друкованих офіційних видань з України до Туреччини.Не зайвим буде підкреслити, що вищезгадані розвідувальні донесення (враховуючи інспірований в ОДПУ характер спецоперації. - Авт.) носили переважно дезінформаційний характер. Адже відомо, що радянські спецслужби добре організовували роботу у надрах ІНВ з виготовлення спеціальних документів, зокрема і щодо стану Червоної Армії та інших питань, якими цікавились спецслужби іноземних держав. За свідченнями російського контррозвідника Володимира Орлова*, який певний час за завданням Добровольчої армії нелегально працював у ВЧК, ці документи фальшувалися у спецвідділі від назвою "Контра і дезо". За допомогою агентів-провокаторів сфальшованим документам надавався бажаний відтінок, після чого вони розповсюджувались переважно за кордоном, а також тиражувалися через місцеву пресу"21. Ці "розвіддонесення" на 95 відсотків містили фактичний матеріал, що не відповідав дійсності, але сприймалися у отримувачів за кордоном як оригінали, видобуті завдяки ефективній роботі іноземних розвідок па теренах СРСР22.Спецслужба ДЦ УНР ""підтримувала зв'язок з УРСР" принаймні два роки. Протягом цього часу її працівники та керівники військового міністерства (не знаючи напевно, хоч і підозрюючи, що вони знаходяться у полі зору радянських спецслужб. - Авт.), намагалися уникнути недоліків, удосконалити цю роботу, проводити її якомога ефективніше. Були вироблені більш стрункі правила роботи для переправлення літератури в СРСР через Стамбул. Пропонувалося "в дуже погані конверти вкладати листівки або журнали "Незалежну Україну" та написавши ту чи іншу адресу на конверті передати "подорожньому" аби він укинув лист той до ящика уже в Совдепії..." Намагалися не відступати від пропагованої ідеології ДЦ не засмічувати пропагандистське джерело надходжень в УРСР літературою іншого гатунку.Зокрема, зауважували: "...надалі таких журналів як "Сурма"** туди до Одеси не передавати. Мають вони специфічне значення та користі на Вкраїні не принесуть, а тим разом будемо лише обтяжувати "подорожніх"23.Робота спецслужб ДЦ УНР у Стамбулі почала гальмуватися у 1931р., коли так звані "подорожні" стали нерегулярно заходити на своїх пароплавах у цей порт. Джерело пропагандистської літератури почало поступово "висихати".На жаль, жодне із відомих дотепер джерел не дає змоги скласти більш-менш повну уяву про подальше розгортання подій у Туреччині. Листування провідних діячів уенерівської еміграції дозволяє лише робити певні припущення.Загалом же, із тогочасного перебігу подій на турецькому терені. який мовою документів був проілюстрований вище, можна дійти висновку, що радянські спецслужби. хоча на певний час і ввели в оману своїх уенерівських "колег", які потрапили до майстерно розставленої пастки, але не змогли зробити це остаточно і напевне. Є підстави вважати, що керівники і співробітники II секції Генштабу в цій ситуації виглядали не найгіршим чином. Щоправда, спокуса якомога ефективніше використати стамбульський плацдарм для досягнення своєї мети до певної міри приспала їхню пильність, і навіть цілком слушно підозрюючи "руку" чекістів і обурюючись суттєвими власними вадами у проведенні цієї роботи, вони продовжували сумніватись, а не рішуче протидіяти. І нарешті, особливості ведення таємної боротьби на чужому терені. підтримування зв'язків між діячами уенерівського уряду та співробітниками й агентурою спецслужби шляхом листування не могли не датися взнаки. Перестороги дописувачів щодо дотримання конспірації були доречними, але в більшості випадків марними. Такий спосіб вирішення вкрай важливих, доленосних і, що найголовніше, таємних питань часто-густо наражав як авторів, так і саму справу на провали.Стосовно ж діяльності військової розвідки ДЦ УНР в екзилі. то навіть наведений вище далеко не повний аналіз її роботи дає змогу переконатися, що проводилась вона не лише з великим "географічним" розмахом, а й досить кваліфіковано, незважаючи на чимало помилок та прорахунків. Керівники II секції домагалися від співробітників - розвідників та агентури належного дотримання правил конспірації. Акцентувалася увага на застосування паролів, псевдонімів, шифрів, якісне виготовлення фальшивих особистих документів. Особливе значення надавалося збору та впорядкуванню відомостей про охорону кордону і сили Червоної Армії у прикордонній смузі. І тут розвідка мала певні здобутки. До найбільш серйозних недоглядів уенерівської розвідки слід віднести: багато фактів виявлення і перевербування ОДПУ її агентів, що перекидалися в УСРР; недостатньо глибоке вивчення, перевірка та підготовка осіб, які залучалися до таємної співпраці: невикористання усіх можливих варіантів агентурного проникнення до противника. Достовірність інформації, отримуваної розвідувальним шляхом, була не досить високою. Як ми переконалися, готувалася вона нерідко у надрах ОДПУ і в таких випадках дезінформаційний характер.І все ж з більш як 70-річної відстані не хотілось би суворо дорікати військовій спецслужбі за хиби і недогляди в роботі, пам'ятаючи про історичні умови, в яких вона розгорталася.

* У 1921 р. контрольні (розвідувальні) пункти ППШ працювали в прикордонних місцевостях - Рівному, Дубно, Корці, Тернополі, Кременці та ін.

*Так в архівних документах називається центральний розвідувальний пункт у Рівному.

* Щомісячні субсидії від польської "двуйки" отримували й інші представники Військового міністра в країнах осідку уенерівської еміграції.

* Петро Кожевников - учасник Першого конгресу українських націоналістів (28 січня - 3 лютого 1929 р., м. Відень), член першого проводу ОУН (керівний орган, організований 3 лютого 1929 р.).** Зустрічається написання - Малинівський.

* Агабеков Георгій Сергійович - радянській розвідник (колишній начальник східного сектора ІНВ ОДПУ, резидент ОДПУ на Близькому Сході), у 1930 р. перейшов на Захід.

* У листуванні зустрічається - Царгород.

* "Подорожніми" називали діячі уенерівської спецслужби у своєму листуванні зв'язкових - моряків радянських пароплавів, що приходили з Одеси до Стамбулу.

** Гольдштейн Ефроїм Соломонович (1882-1938) - у 1925-1926 роках резидент ІНО ОДПУ в Анкарі. З початку 1927 р. - резидент у Берліні. Працював під прикриттям 2-го секретаря повпредства. У 1930 р. повернувся до СРСР. Заарештований 11 липня 1937 р. Військовою колегією Верховного Суду СРСР 20 січня 1938 р., за звинуваченням у шпигунстві засуджений до розстрілу.

* Мурський Володимир (1888-1935) - український громадсько-політичний діяч, публіцист. Родом з Галичини. У 1917-1918 рр. працює на уряд Центральної Ради в Одесі та Києві. Згодом - в еміграції в Австрії, Польщі й Туреччині, де був представником екзильного уряду. Автор книжок про Україну турецькою мовою. Помер у Стамбулі.

* Орлов Володимир Григорович (1882-1941), дійсний статський радник, слідчий в особливо важливих справах при штабі Західного фронту в період першої світової війни, видатний російський контррозвідник. Нелегально працював у ВЧК (комісія у кримінальних справах) у 1917-1918 рр.. куди він був впроваджений за завданням генерала М.В. Алексєєва. У 1918 р., викритий більшовиками, змушений був втекти за допомогою німців з Одеси. Згодом перебрався до Берліна. Створив архів, де знаходились досьє на багатьох діячів радянської держави, партійних функціонерів, дипломатів, розвідників системи ІНВ ОДПУ-НКВС. Загинув за загадкових обставин у 1941 р. Є припущення, що його вбили гітлерівці, проти яких він виступав так само рішуче, як і проти більшовиків.

** "Сурма" - друкований орган УВО.

Використана література

1 Див.: Сідак В.С. Національні спецслужби в період Української революції 1917-1921 рр. (невідомі сторінки історії). - К., 1998. - С. 229, 233.

2 Архів Управління СБ України у Хмельницькій області. - Спр. П-29303. - Арк. 89.

3 Державний архів Служби безпеки України (далі - ДА СБУ). - Спр. 74182. У 3-х т. - Т.З. - Арк. 116; Срібняк І. Обеззброєна, але нескорена. Інтернована Армія УНР у таборах Польщі і Румунії (192І-1923 рр.). - Київ-Філядельфія, 1997. - С. 116.

4 ДА СБУ. - Спр.10418. - Арк. 105.

5 Архів Управління СБ України у Хмельницькій області. - Спр.П-29303. - Арк. 71, 88.

6 ДА СБУ. - Спр.10418. - Арк. 104.

7 Тарас Бульба-Боровець. Армія без держави (спогади). - Львів, 1993. - С. 20.

8 Російський державний військовий архів (далі - РДВА). - Ф. 453. - Оп. 1. - Спр. 25. - Арк. 15.9 Довідник з історії України: У 3-х т. - К., 1995. - Т.2. - С. 338.; Павленко В. Українсько-болгарські взаємини 1918-1939 рр. - К., 1995. - С. 172.

10 Павленко В. Назв. праця. - С. 172. 11 ДА СБУ. - Спр.10418. - Арк. 148.

12 Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України). - Ф.269. Особисті документи В. Филоновича.- Спр.176в. Лист В. Филоновича до В. Сальського від 19 травня 1929 р.

13 Там само. - Спр. 178б. Лист В. Сальського до В. Филоновича від 4 листопада 1931 р.

14 Там само.

15 Агабеков Георгий. Секретный террор. - М., 1996. - С. 255.

16 Там само. - С. 255, 329.

17 ЦДАГО України. - Ф. 269. Особисті документи В. Филоновича. - Спр. 176а. Лист В.Филоновича до В. Змієнка від 26 жовтня 1928 р.

18 Там само. - Лист В. Змієнка до В. Филоновича від 1 листопада 1928 р.

19 Там само. - Спр. № 176 в. Лист В. Филоновича до В. Сальського від 19 травня 1929 р.

20 Там само. - Спр.176 в.

21 Орлов Владимир. Двойной агент. - М., 1998. - С. 103.

22 Мерзляков Владимир. КРО ОГПУ: люди й судьбы двадцатых (Попытка осмысления спустя десятилетия). Тайные операции российских спецслужб с ХХ по ХХІ век. - М., 2000. - С. 230.

23 ЦДАГО України. - Спр. № 176 в. Лист В.Филоновича до М. Забєлло від 15 червня 1929 р.