Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Соціальна боротьба

Економічне зубожіння широких мас людности Гетьманщини в кінці XVII — на початку XVIII ст., внаслідок безперервних воєн і воєнних руйнацій, а ще більше — зростаючого державського визиску, викликало щораз більший соціяльний спротив, що виявлявся в різноманітних формах, починаючи від індивідуального опору й кінчаючи масовими розрухами та заколотами.

Дуже поширюються на кінець XVII ст. такі форми опору нижчих верств людности, як вписування посполитих у козаки, перехід їх у підсусідки, вихід на «слободи» тощо.

Хоч становище і рядового козацтва було нелегке, проте права і вольності козацькі боронили від загрози неминучого підданства. Тому під час Кримського походу 1687 р. чимало посполитих пішло до козацького війська. Однак після походу ці «новики» (нові козаки) були повернуті до підданства. На Великодньому з’їзді 1688 р. Старшинська Рада ухвалила, «жебы нЂгде ново козаки з тяглых людей не уписовалися в реєстр козацкий». У зв’язку з цією ухвалою, Гетьман 15 вересня 1688 р. наказав сотникові новомлинському і отаманові нехаївському 79, щоб вони «не важилися як ново тяглых людей у козацтво приймовати и вписовати, так и тых новиков, котрие, на свой упор покозачившися... знову до громад привернули, якобы оные по прежнему знову тяглость звычайную и повинность вшелякую» віддавали своєму державці, компанійському полковникові І. Новицькому. Проте, звичайно, це не припинило вписування посполитих у козацтво, чому іноді сприяли самі козаки, які приймали до свого реєстру деяких «тяглих». Гетьман «повторе и подесяте под срокгим... каранем» рішуче забороняв це робити, загрожуючи винним козакам, що вони «за таковый поступок» будуть «шванковати на войсковых волностях» (універсал 25 листопада 1691 р. козакам м. Семіонівки).

У цьому питанні уряд був послідовний навіть тоді, коли вписування посполитих у козаки відбувалося з відома й дозволу місцевої старшини. Коли в тому ж таки 1688 р. борзенський і шаповалівський сотники вписали в козаки кількох посполитих, підданих Максаківського монастиря, Гетьман видав грізний універсал (13 листопада 1688 р.), де наказував тим сотникам «Козаков зась болше не вписовати... кгды ж без указу нашого (гетьманського) не доводится вам (сотникам) уписовати никого в реестр козацкій», а ті, що були вже вписані, — «нехай робят монастиреви свою повинность». Отже, ці «новики» були фактично повернені в поспільство.

Якщо уряд змушений був крізь пальці дивитися на перехід посполитих у козацтво, а місцева старшина іноді й прямо потурала цьому, то монастирі завзято боролися проти «утечки» своїх «підданих». Коли посполиті с. Ястребщини, яке належало Чернігівській архиєпископії, покозачилися, архиєпископ Іоан Максимович у 1706 р. видав грізне «окружное посланіе» такого змісту: «За таково их самовольство отчуждаются они з домами своими Божія благословенія, общенія христіанского и входу церковного. Кто з них або в домах их умрет — не похоронити: буди им без обыклого пЂнія церковного погребеніе. Кто народится в домах их — не крестити. Кто бы их принял в свой двор, з ними пріобщался и до них пошол — тому ж неблагословенію подлежати будет».

Недарма тодішній поет, ієромонах Климентій писав «о уписующихся в козаки дурных мужиках»:

Прето березовым пером выписувать тя треба

И худобу, кгды маєш, на ратуш взять потреба.

Якщо перехід посполитих у козаки викликав такий спротив з боку державців і уряду, то ставлення їх до «підсусідків» і слобожан було трохи інше.

Перехід у «підсусідки» дуже зростав у кінці XVII — на початку XVIII ст. З одного боку, зубожіння селянства, з другого боку, утиск старшинської влади примушували багатьох посполитих кидати своє господарство й переходити у «сусіди» до інших, заможніших господарів — старшини, духовенства (монастирів і світського), козаків і навіть заможних посполитих. Були випадки (наприклад, у Стародубівському полку), коли й заможні посполиті продавали свої двори, ґрунта й поля козакам, ставали їх «підсусідками», а самі «в тЂх дворах своих, от себе проданных, свободно живучи, всяких неналежних собЂ волностей заживали». Наслідком того, «всюды по городах и селах дЂется долегливость и утиск, и обтяжаніе», бо зменшувалося число «тяглих», які вже «згола не могут общим выдолати повинностям», а головне — не можуть забезпечити «грошових мЂсячних датков» на охотницьке військо.

Звичайно, це порушувало різноманітні інтереси, насамперед державного скарбу (який втрачав своїх платників податків), а ще більше — середньої та дрібної старшини, «піддані» якої воліли переходити в підсусідки до багатих державців (старшини й монастирів). Отже, уряд мусів боронити інтереси фіску або цілої старшинської верстви проти окремих великих державців.

В 1692 р. лубенський полковник Л. Свічка з приводу скарги державці Петровського 80 на своїх тяглих людей, які у «Козаков в сусЂдст†мешкают», наказував усім, «которіе упряж мают», відбувати панщину Петровському, а «убогшим подсусЂдкам» — «козаков годовати и стацію роковую панскую до города давати», а також «сторожам... поліовим ненремЂнно все их заслугу давати». «Противних» цьому «указу» полковник дозволяв «грабити и карати».

Перехід у підсусідки набув остільки широких розмірів, що 1701 р. Гетьман наказав усіх посполитих, які записалися у підсусідки до козаків, але фактично жили на своєму господарстві, повернути знов у поспільство.

Багато посполитих і навіть козаків переходять жити на «слободи». Хоч звичайно дозволялося осаджувати слободи людьми зайшлими, «лезними», але фактично «слободи» заселялися здебільшого місцевою людністю, яка воліла хоч ненадовго вибитися з підданства. Зрозуміло, що осадження слобід було приступне тільки великим землевласникам — старшині й монастирям. Однак це нерідко зачіпало інтереси інших державців, які втрачали своїх «підданих», і державного скарбу, який втрачав своїх платників податків.

На початку XVIII ст. ігумен Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря і знатні військові товариші Ф. Жученко й І. Іскра (обидва — колишні полтавські полковники) осадили коло Полтави слободи «мимо волю и позволене» Гетьмана. Зокрема Жученко «под тЂм претекстом людей многих значних, войскових и посполитих, полтавских до оной слободи обнадеживанем волностей на житло звабляет»; те саме робив і Іскра, який до того ще «не менший тоей слободи осажованем в ґрунтах городу Полта†чинит утиск». Довідавшись про це, Мазепа в березні 1707 р. видав грізний універсал, скерований проти слобожан. Гетьман наказував, щоб полтавський полковник (І. Левенець) 81 «легкомыслних людей», які йшли до тих слобід, «не толко переймал, грабил, забирал, вязенем мордовал, киями бил, леч без пощадЂнія вЂшати розказовал». Усіх слобожан, що оселилися раніше, наказано було «оттоль зогнати на першое их мешкання повернути», а слободи скасувати.

Згадуваний вже Климентій так писав «о идучих на слободы людЂх»:

...Добре тые чинят, що прочан обдырают:

Бог их простит за тое, згола грЂха не мают.

І не тылко потреба б таких обдирати,

Але u з самими душами разлучати.

Бог за бунтовника, як мовят, не повЂсит,

Але u нагородою еще потЂшит.

Зачим вы, панове, таких не важтесь щадЂти:

ВтЂкаючих проч самых дерить, бить u берить дЂти.

В кінці XVII — на початку XVIII ст. дуже поширюється масове переселення селянства, козацтва й міської бідноти до Слобожанщини, сумежних повітів Московщини і особливо на Правобережжя.

У своїх донесеннях цареві гетьман Мазепа не раз скаржився на те, що лівобережне населення, здебільшого з південних полків Гетьманщини (слід пам’ятати, що саме в південних полках було найбільше переселенців з Правобережжя), тікало «купами» на правий берег Дніпра, до Палія. Гетьманський уряд ще з часів Самойловича вживав усіх заходів, щоб припинити цей рух, тримав на головних перевозах на Дніпрі військові сторожі. У деякі роки мало не вся діяльність переяславського, прилуцького й миргородського полковників була скерована на те, щоб затримувати цих переселенців. Велика роля у приборканні цього руху належала охотницьким полкам.

У листуванні гетьманського й царського уряду збереглося чимало вказівок на те, хто саме переселявся на правий берег Дніпра: «Все безпутство и остатная голота там пошла», — писав Мазепа.

Переселенський рух на правий берег Дніпра поширюється в кінці 1680-х років. Є багато даних про масові втечі на правий берег Дніпра в 1687-1689 рр. Уряд не тільки перешкоджав цим втечам, а й намагався силоміць повернути переселенців назад. В 1691 р. Гетьман наказував лубенському полковникові Свічці й охотницьким полковникам Новицькому й Кузьмовичу «чернь всю, поотбиравши оруже и всякіе вещи, пригнати на сюю ДнЂпра сторону». У зв’язку з цим туди ж посланий був і переяславський полковник Лисенко 82.

В останніх роках XVII — на початку XVIII ст. всі полковники південного Лівобережжя повідомляють Гетьмана про те, що масове переселення на правий берег Дніпра дуже посилилося. Прилуцький полковник Горленко сповіщав Мазепу, що в його полку посполиті й козаки розпродують свої ґрунта і спішно подаються за Дніпро. Те саме писав і переяславський полковник Мирович. Навіть у далекому Чернігівському полку якось зібралася велика «купа» втікачів, яка намагалася перейти на правий берег Дніпра, але була завернута назад.

Гетьман скаржився цареві на те, що він не має змоги затримати цей масовий рух, і просив царя добитися згоди польського уряду на те, щоб український уряд мав право посилати своє військо руйнувати правобережні слободи, а втікачів з Лівобережжя примусово вертати назад. Року 1699 Петро І, посилаючися на трактат «вічного миру» 1686 р., звернувся до короля польського Авґуста II з проханням не дозволяти нікому заселювати Правобережну Наддніпрянщину.

Однак ці заходи не дали наслідків, бо в 1700 р. московський уряд констатує посилення цього руху й знову наказує Гетьманові збройною силою вертати назад утікачів і суворо карати їх. В 1702 р. за перехід на правий берег Дніпра Гетьман наказав карати на смерть не тільки тих, хто тікав, але й тих, хто переправляв утікачів на перевозах через Дніпро. Проте і це не могло ні припинити масового переселення, ні стримати тих, хто так чи інакше сприяв цьому. Справа в тому, що в поширенні слобід на правому березі Дніпра зацікавлені були як київські монастирі, що здавна мали там свої земельні володіння (в руках цих монастирів, зокрема Києво-Видубицького, були й деякі перевози на Дніпрі, які, в зв’язку з посиленням переселенського руху на правий берег, давали монастирям великі прибутки), так певною мірою і сусідня лівобережна старшина, яка мала свої слободи й на Правобережжі.

Та особливих турбот завдавали гетьманському урядові і місцевій адміністрації часті розрухи, в яких виступали посполиті, міська біднота й козаки проти державців — світських і церковних (монастирів) і заможнього купецтва. Ці розрухи здебільшого мали льокальний характер: вони зосереджувалися переважно на півдні Гетьманщини, хоч немало було окремих заколотів і в північних полках. Але ці заворушення виникали мало не щороку. Іноді вони набирають грізної сили, створюючи дуже небезпечну ситуацію. Зокрема такий характер мали розрухи влітку 1687 р.

Сучасники — українські (козацькі літописці) і чужі (європейська преса) — та й пізніші дослідники звичайно зв’язують ці розрухи з усуненням гетьмана Самойловича. Проте немає сумніву, що вони вибухли незалежно від подій на Коломаку, хоч, ясна річ, ті події не могли не сприяти поширенню заворушень. Заколоти почалися майже одночасно в кількох полках південної Гетьманщини. У Гадяцькому полку в 20-х числах липня селяни м. Лютенки «розшарпали худобу» гадяцького полковника М. Бороховича. Селяни с. Русанівки захопили в околицях м.Гадяча кількох ченців Мгарського монастиря, що їздили до гути по скло, і «на смерть позабивали і, на купу тЂла их зложивши, дегтем поливши, сЂном накидали и, вози на верх склавши, тЂла их попалили».

Наприкінці липня розрухи охопили майже все південне Лівобережжя — полки Гадяцький, Переяславський і почасти Прилуцький, Лубенський та Миргородський.

Найбільші розрухи були в Переяславському полку: в самому Переяславі і в багатьох селах та містечках, зокрема у Воронкові, Домонтові, Бубнові та ін. Заколотники вбивали і козацьких старшин, і багатих купців. В Переяславі було вбито полкового суддю (що заступав полковника, який був у поході) і війта. У Переяславі, Воронкові, Домонтові було захоплено старшинсько-купецьке майно. Були зруйновані маєтки переяславського полковника Л. Полуботка (зокрема в с. Шелехівці), пасіки (в тому числі й на правому березі Дніпра, біля Трипілля), рибні стани в Бубнові й Домонтові. Селяни забирали старшинську худобу (зокрема у Полуботка в Яготині, Басані, Іванкові), хліб та інше майно. У Воронкові було захоплено майно сотника Івана Сулими, зруйновано ґуральню Максимовича й крамниці Константиновича. В багатьох місцях козацька старшина й міські урядники повтікали і влада на деякий час перейшла в руки заколотників.

Про заворушення на Гетьманщині влітку 1687 р. було відомо і в Західній Европі. «Der Leipziger Post und Ordinar-Zeitung» сповіщав (кореспонденція з 28 серпня 1687 p.): «Hinter dem Dnieper entstund auch ein grosser Auffruhr mit todtschlagen und rauben, so dass der Resident (польський резидент при московсько-українській армії Ґлошковський) kauin nach Kyow entkommen. Ehe er dahin gelanget, muste er in Hadzac (Гадяч) 3 Tage bleiben; so vom gemeinen Pobel belagert und gesturmet gewesen, welcher auch viel Dorffer und Flecken ausgeplundert...».

Новий уряд гетьмана Мазепи енергійно взявся до приборкання розрухів. Вертаючи з Коломака, Гетьман мав, окрім козацького війська і компанійців, ще відряджені князем Ґоліциним смоленські полки (піхота й кіннота) 83. Крім того, Гетьман, який був тоді в Гадячі, викликав до себе 13 серпня 1687 р. компанійські полки Новицького й Пашковського. Одночасно діяла й нова полкова влада. У Переяславському полку заколоти припинив новий полковник Дмитрашко-Райча. Послані ним у різні місцевості загони відновлювали місцеву адміністрацію, карали учасників розрухів, вишукуючи насамперед «принципалів», стягали великі контрибуції з місцевих громад (на воронківську громаду, приміром, було накладено 500 талярів). Понуру картину ліквідації розрухів 1687 р. подає С. Величко: «Зараз всЂх тих своеволников по городах и селах велЂно от Гетмана старшинам зисковати, ловити и до крЂпкого вязеня отдавати, потом розиски чинити; по которих розисках едним виниЂйшим руки и ноги поламано, другим голови неистовіе оттинано, третих на шибеницях вЂшано, четвертих на худобах карано, з пятих глупство киями вигоняно».

Хоч розрухи 1687 р. були жорстоко приборкані, але вже на початку 1688 р. в Миргородському й Лубенському полках сталося кілька нових виступів селянства й козацтва. Один з агентів Гетьмана, який проїздив через ці полки в березні 1688 р., писав: «Йдучи мнЂ через полк Миргородский и Лубенский, прислухалемся межи людьми посполитими, же голоси барзо непожиточніе так самому рейментарови, яко и мешкаючим статечне в УкраинЂ людям; с которих до подобенства бунту неуважного сподЂватися потреба, а то с тих мЂр, иж од своих панов полковников мЂют полчане великіе долегливости... за що на веснЂ хотят цале вийшовши у войско, отозватися за свои кривди» 84.

Більших розмірів набрали селянсько-козацькі заворушення влітку 1689 р., після другого походу на Крим. Внаслідок того невдалого походу, «многое тогда от войска московского и козацкого на Голицина и Гетмана было роптаніе и клятва». Ще гостріші були настрої народних мас, які несли на собі головний тягар цих походів. Гетьман на той час був у Москві. Керівництво Гетьманщиною було в руках наказного гетьмана — генерального судді М. Вуяхевича, генерального осаула І. Ломиковського й компанійського полковника І. Новицького. Наприкінці літа 1689 р. Вуяхевич і Новицький сповіщали Гетьмана про заворушення на Україні. Вуяхевич писав, що йому важко тримати людність у покорі, бо «люди його не слухаються, властей не поважають, розбігаються в різні сторони». «Що можемо зробити, — писав Вуяхевич, — з якимись кількома тисячами дворян (гетьманського надвірного війська) проти такого великого числа неслухняних! Не так страшні нам невірні татари, як свої нехристі, що страху Божого не мають і начальства не слухають». Вуяхевич і Новицький просили Гетьмана скоріше вертатись на Україну.

Гетьман був дуже стурбований цими подіями. Він сповіщав Новицького про те, що його зустріли в Москві дуже прихильно, що він одержав великі царські «милості» (на Україні пішли були чутки, що в зв’язку із справою Ґоліцина Мазепа попав в «опалу»). Гетьман наказував своїм замісникам якнайшвидше приборкати заворушення. «Постерегайте того пилно, — писав 12. VIII. 1689 р. Мазепа, — абы порядок зась... был захован в належитом исправленіи». «Неспокойныи и малодушныи головы, которыи безсловными плетками своими всенародный покой нарушают», мали бути покарані «крЂпким вязенням».

Повернувшися на Україну, Мазепа писав цареві, що він «видит в Малороссійских краях всюду совершенную смирность». Проте окремі заворушення були і в 1690-1691 рр. Року 1691 було велике «роптаніе» проти старшини в Київському, Лубенському, Полтавському та інших полках. Ці виступи проти старшини були тим більш загрозливі, що вони охопили козацьке військо і навіть бували, як ми бачили, у війську охотницькому. Зокрема в травні 1690 р., під час походу на р. Самару, козаки Миргородського полку відмовили послуху своєму начальству; чимало з них повтікало додому. Не допомогли й загрози суворої кари, головне — «в послушенство тяглое видавать» 85.

На початку 1692 р. ліквідація заворушень 1691 р. ще тривала. Гетьман наказував тоді Новицькому «тих збродніов и бунтовников, которыи над Сулою забойством безбожне руки свои помазали, судить и учинить декрет, кого доведется на горлЂ карати, а кого киями обкладати». Однак уже влітку того ж 1692 р. на півдні Лівобережжя виникли розрухи, пов’язані з повстанням Петрика 86. Український уряд був дуже стурбований соціяльною програмою Петрика та його антистаршинськими закликами, що мали значний вплив на широкі маси людности, зокрема південної Гетьманщини. Старшинська рада в жовтні 1692 р. обговорювала питання про це й подала надто оптимістичну картину тогочасних соціяльних відносин на Лівобережній Україні, призначену, звичайно, для московського уряду. «Внутрь Малороссійских городов, — проголошувала ухвала Ради, — никакой обиды жителям... никаких налог нЂт. Живут всЂ, старшіе і меншіе, войсковые и посполитые люди, малороссійскіе жители в счастливом поведеній, нихто их не ізобижает, не насилствует, не тЂснит, всякого имЂнія в доволство житія своего имЂют много. В котором будучи ізобиліи, всЂ хвалят имя Господа Бога, давшего силу і власть их Царскому ПресвЂтлому Величеству счастливо владЂти и облаадателствовати ими...». Дійсність була, звичайно, зовсім інша.

Окремі заворушення були в 1693 і особливо в 1694-1696 рр. Зокрема, в 1693 р. заворушення були в Ніженському полку, а в 1694 р. — у козацькому війську. У червні 1694 р., під час походу коло річок Вовчої і Самари, в Гадяцькому й Полтавському полках стався великий заколот. Полковники цих полків сповіщали Гетьмана, що якби не гетьманський «лист», який дозволяв війську повернутися додому (після чого військо вирушило назад, за Вовчу), то «певне и нога б наша оттоль не уйшла, и были бысмо цале побитыми». Правда, і після того козаки «по табору з киями и кольем ходят». Старшина скаржилася, що козаки «заодно додому уходят, а нельзя их вже и запиняти, поневаж убійство над нами оны, безпутники, цале виполнити укновали. И если 6 тут до килка день прийшлося нам збарити, то певне б хиба самы бысмо з старшиною при арматах осталися» 87.

Заворушення в козацькому війську виникали й пізніше. Сучасник, львівський міщанин Домінік Вільчек, сповіщав 24 серпня 1695 р. короля Яна III про «неймовірні бунти серед козацтва». «Мазепа, — писав Вільчек, — всю гармату позабирав з козацьких полків і наказує завжди ставити її перед своїми наметами. При ній поставлено московських стрільців, сердюків і компанійців 500, які там днюють і ночують... Щоб приборкати завзятість (козаків), Мазепа наказує на кожній стації ставити дві шибениці» 88.

В 1696 р., під час походу, вибухло повстання козаків Київського полку проти свого полковника К. Мокієвського. Такі заколоти бували і пізніше.

Виступи козацтва, здебільшого скеровані одночасно і проти власної старшини, і проти гетьманського та царського урядів, не припинялися і на Запоріжжі. Особливо великі заворушення були там в 1691 р. У 1700 р. в Таванську сталася велика сутичка між запорожцями й сердюками. Багатьох було вбито, інших покалічено; у купців порозбивали бочки з вином та медом і порозсипали сіль.

У 1701-1702 рр. Запоріжжя виступило проти будування московським урядом фортеці на Дніпрі коло Кам’яного Затону. Запорожці зруйнували салітряні майдани лівобережної старшини на Самарі, забрали казани, воли і т. ін., і вчинили ряд нападів на каравани турецько-грецьких купців, які торгували з Лівобережною Україною і Московщиною.

Ці заворушення й заколоти, що тривали майже до кінця гетьманування Мазепи, ставили український уряд перед дуже важкою проблемою. Цілком зрозуміло, що козацьке військо не могло бути вжите як поліційна сила уряду. На воєнному стані козацтво було не завжди, а під час воєнних походів, так частих у тих роках, козаки були дуже далеко від території своїх полків. Головне — серед самого козацтва частішають гострі виступи проти своєї старшини та державців. Тому уряд мусів або збільшувати наймане (охоче) військо, утримання якого завжди було великим тягарем для населення й збільшувало його невдоволення, або ж мимоволі (й дуже неохоче) звертатися по військову допомогу до Москви. І те, і те неминуче сприяло московському втручанню до внутрішніх справ України. Все ж Мазепа волів збільшувати кількість охочого війська, як кінного (охочекомонного, компанійського), так і пішого (охочепіхотного — «сердюків»). У цих полках було мало «природних» козаків; зате було багато, особливо серед старшини, зайшлого елементу, зокрема з Правобережжя, Молдавії, Білоруси, Польщі тощо. Сучасники оповідають (1696), що Мазепа тримав у себе «в милости и призрЂніи» охотницькі полки, сподіваючися на їх слухняність і відданість урядові. Але між козацьким і охотницьким військом завжди був антагонізм, постійні тертя, непорозуміння, конфлікти, а іноді навіть збройні сутички. А головне — наймане військо було дуже непопулярним серед українського населення, якому надто дошкуляли компанійські та сердюцькі стації.

Напруження соціяльних відносин і загострення соціяльної боротьби на Гетьманщині були дуже небезпечними також для зовнішньої політики українського уряду і широких націоналыю-соборницьких плянів гетьмана Мазепи. Вони послаблювали становище України супроти Москви й примушували український уряд триматися в орбіті московської зовнішньої політики. Вони спричинилися до того, що Запоріжжя протягом майже цілого гетьманування Мазепи було у гострій опозиції до гетьманського уряду й з великим недовір’ям, а то й одвертою ворожістю ставилося до самого Гетьмана. Наслідком того були такі далекосяглі політичні акції Запоріжжя, як шукання польського протекторату для Січі в 1689 р. або угоди з Кримом у 1690-х роках. Нарешті, всі ці обставини вкупі надзвичайно ускладнювали позицію гетьмана Мазепи на Правобережній Україні й тим самим перекопували стежки до здійснення одного з найголовніших національно-політичних плянів Мазепи — об’єднання Правобережжя й Лівобережжя в єдиній Українській Гетьманській державі. Більше того. Тут, на Правобережжі і, звичайно, на Запоріжжі зростають настрої і пляни, дуже небезпечні і особисто для гетьмана Мазепи, і ще більш для справи української державности. Аджеж запорожці ще в 1693 р. казали, що «як буде Палій гетьманом, то вже зможе управитися з усією начальною старшиною... і буде при ньому, Палії, так, як було і при Хмельницькому». Це була ідея нової Хмельниччини, але не тої, що визволила Україну з-під польського ярма й створила Українську Козацьку державу, і не тої, що спроможна була б визволити Україну з-під московського панування, — лише тої, що могла б тую державу, за тих історичних обставин, «в нівеч обернути».