Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Українська Повстанська Армія (УПА)

Друга світова війна розпочалася в тяжкий для України час. Внаслідок жорстоких сталінських репресій тридцятих років, штучно зорганізованого голоду та масового знищення національне свідомої української інтелігенції організовані українські національні сили на підсовєтській Україні були повністю розгромлені Вони були зліквідовані також у Карпатській Україні після того, як за згодою Гітлера її зайняла у березні 1939 року Мадярщина.

У вересні 1939 року, згідно з пактом Молотова-Ріббентропа з 23 серпня цього ж року, совєтські війська окупували Західну Україну. Ця окупація призвела до повної ліквідації українських підпільних політичних партій, які існували під польською владою

Діяльність українських політичних партій була заборонена не лише піл совєтською окупаційною владою. Також гітлерівська Німеччина заборонила всяку політичну діяльність як на українській території на Захід від Сяну і Бугу, так і на еміграції (в Німеччині. Польщі, Чехії. Словаччині).

Таке ставлення нацистської та совєтської диктатур до українського національного руху, як і територіально-політичні зміни на українських землях не мали, однак, значного впливу на підпільну Організацію Українських Націоналістів (ОУН) Створена націоналістичною молоддю у 1929 році, ОУН не переставала діяти й боротися за відновлення Української Самостійної Соборної Держави нелегальними засобами. Бо якщо легальні партії й організації потребували законного визнання й дозволу на існування, нелегальна ОУН,. метою якої була боротьба проти всіх окупантів України, цього не потребувала.

Нова міжнародна обстановка і назріваючі від якогось часу проти-ставності (Край-еміграція, молодь-старші, як теж застереження до деяких людей у Проводі тощо) викликали у провідних колах ОУН на еміграції концепційні розбіжності щодо політики, тактики і складу Проводу Українських Націоналістів (ПУН), які призвели до розламу. Молоді активісти на еміграції і члени Крайової Екзекутиви в Україні, згуртовані довкола Степана Бандери, покликали до життя в лютому 1940 року Революційний Провід ОУН. У квітні 1941 року на 11 Великому Зборі ОУН Степана Бандеру було затверджено головою революційної ОУН.

Тому, що якась частина членів на еміграції залишилася по боці ПУН, очоленого полк. Андрієм Мельником, від лютого 1940 року заіснувало фактично дві різні організації, які мали однакову назву - ОУН (відтоді їх популярно називали "бандерівцями" й "мельниківцями").

Революційна ОУН (ОУН-Бандери) поставила собі за мету радикалізувати і поширити боротьбу за самостійність України, включно із збройною боротьбою, та намагалася створити спільний фронт усіх поневолених Совєтською Росією народів.

Одне з рішень ІІ Великого Збору з квітня 1941 року говорило, що ОУН "продовжуватиме всіма силами революційну боротьбу за визволення українського народу без огляду на всі територіально-політичні зміни, які зайшли б на терені Східньої Європи", отже і у випадку німецької окупації. У травні 1941 року ОУН-Бандери вирішила, що, на випадок війни Німеччини проти СССР, "на звільнених від московсько-большевицької окупації частинах української земні, не ждучи на ніщо, ОУН проголошує будову Української Держави, встановлює владу, яка має зорганізувати державне життя в усіх ділянках та керувати ним".

Це рішення мало бути реалізоване без огляду на політику і плани німців та без їхньої згоди. Німецькі архівні документи підтверджують, що лише ОУН-Бандери мала наперед розпрацьовані концепційні заложення і плани на випадок війни на Сході Європи, які автоматично вели до виникнення опору окупантам. Для реалізації своїх планів ОУН-Бандери таємно приготовила на Заході декілька тисяч своїх членів, які мали пробиратися на українську територію зараз же після переходу фронту.

Гітлерівська Німеччина напала на Совєтський Союз 22 червня 1941 року. ОУН-Бандери приступила негайно до реалізації своїх планів, проголосивши у Львові 30 червня 1941 року відновлення Української Самостійної Держави. Зформування уряду було доручено Ярославові Стецькові. Заскочені, німці почали репресії: 5 липня вони заарештували Степана Бандеру і депортували його до Берліну. Тоді ж ув'язнили кількох членів Українського Національного Комітету у Кракові.

У Львові німці спочатку ізолювали усі заходи в напрямі створення української влади, а 9 липня заарештували і депортували до Берліну Ярослава Стецька, голову Українського Державного Правління. Бандера і Стецько відмовилися у Берліні відкликати проголошення Української Держави, і їх остаточно ув'язнено в концентраційному таборі Саксенгавзен, де вони перебували до кінця вересня 1944 року.

Перейшовши у підпілля, ОУН-Бандери вирішила розпочати психологічну, організаційну і військову підготовку до збройного опору і ширшого повстання проти німців. Уже на початку серпня СД (поліція безпеки) і гестапо стверджували у своїх звітах з окупованих територій Сходу, "що носієм ворожих течій між українцями є, як і раніше, група Бандери".

Від липня-серпня 1941 року розпочалися систематичні арешти членів і прихильників ОУН-Бандери. В половині вересня проведено масові арешти в Україні і на еміграції: десятки й сотні членів цієї організації опинилися в тюрмах і концтаборах. За атентати проти представників влади німці розстрілювали закладників. Наприклад, у Львові за вбивство офіцера міліції М.Севдеги розстріляно близько 100 закладників із середовища ОУН-Бандери, а між ними А. П'ясецького, члена уряду, що його творив Я.Стецько.

За короткий час німці окупували всю Україну, її територію поділено: Галичину, Засяння і Холмщину прилучено до Генеральної Губернії, що була створена з частини польської території. Одесу, Миколаїв із територією між Дністром і Бугом Гітлер віддав Румунії. З Волині і центральної України створено німецьку адміністративну одиницю п. н. "Райскомісаріат Україна". Східна територія України належала до військової зони.

Разом з пересуванням фронту на схід ОУН-Бандери поширювала свою діяльність на центральні і східні території. Молодь масово вступала в її ряди. Із документів, що попали німцям у руки, та із зізнань арештованих вони довідалися, що ОУН-Бандери приготовляє загальне повстання. Поліція безпеки видала 25 листопада 1941 року таємний наказ арештовувати всіх активістів руху Бандери і після допитів розстрілювати їх безслідно як грабіжників (а не як політичних).

Окрім цього наказу і посилених арештів, а також прилюдних страт, переважно через повішання, членство ОУН-Бандери постійно зростало. Зимою розпочалися на Волині військові вишколи молоді, зокрема підстаршин. Провід ОУН-Бандери видав наказ робити запаси і готувати зброю. Одночасно проведено акцію проти здачі харчових контингентів німцям та висилки людей на працю до Німеччини.

У квітні 1942 року II конференція ОУН-Бандери постановила не витрачати енергії народу на дрібну партизанщину, але приготувати широкий повстанський рух. Тому в постановах було сказано: "Свою політику ми будуємо:

а) на творенні й розбудові власних революційно-політичних сил;

б) на самостійницькій ні від кого незалежній всеукраїнській політиці революційної боротьби;

в) на використанні всіх можливостей і сил, що сприятимуть постанню Української Держави. Зокрема на створенні широкого фронту боротьби поневолених народів Сходу й Заходу Європи;

д) московсько-большевицькій міжнародній концепції - Інтернаціоналу

й німецькій т. зв. "Новій Європі" ми протиставляємо міжнародну концепцію справедливої національно-політично-господарської перебудови Європи на засаді вільних національних держав під гаслом - "Свобода народам і людині!".

Незважаючи на дальші постійні арешти по всій Україні, ОУН-Бандери почала творити у квітні-травні 1942 року малі озброєні групи національної самооборони на північно-західних землях України. Це підтверджує таємне німецьке повідомлення з окупованих територій Сходу (ч. 26), яке каже, що "Рух Бандери перейшов останнім часом щораз то більше до методів активної боротьби. Вже в травні було встановлено, що рух Бандери серйозно займався створенням бандитських груп, зокрема в західній частині України. У червні 1942 року встановлено існування їх банди також в околиці Кам'янця-Подільського".

У поширюваних серед населення виданнях і листівках (летючках), які попадали німцям у руки, ОУН-Бандери писала в червні 1942 року, що від початку війни в Україні нічого не змінилося, на місце одного тоталітаризму прийшов другий, проти якого треба боротися. Проголошення відновлення Української Держави 30 червня 1941 року показало світові, що українці мають свою концепцію і готові боротися проти всіх, "хто хоче перемінити нашу країну в колонію, а наш нарід у невільників. Українці будуть боротися за власну державу, а не за "Нову Європу", ОУН-Бандери постійно закликала українців готуватися до збройної боротьби.

Впродовж літа 1942 року малі озброєні групи націоналістів проводили лише незначні операції, атакуючи засоби зв'язку і шляхи сполучення, малі німецькі відділи, склади постачання та господарські підприємства.

У жовтні малі відділи почали зливатися у великі військові частини. Ці з'єднання, створені Проводом ОУН-Бандери, прийняли назву Українська Повстанська Армія (УПА) Офіційною датою створення УПА прийнято 14 жовтня 1942 року.

Створення в половині жовтня першого великого з'єднання українських націоналістів підтверджує таємний звіт штабу німецької армії з 16 жовтня 1942 року, в якому сказано, що озброєні групи націоналістів перший раз згуртувалися в околицях Сарн в одну велику частину, яка постійно поповнялася.

Отже, на Поліссі дрібні озброєні групи злилися під командою військового референта Крайового Проводу ОУН-Бандери північно-західних земель Сергія Качинського-"Остапа", а на Волині під командою сотника Івана Перегійняка-"Довбешки"-“Коробки". Ці та інші частини, які творилися в районах Колок, Пустомитів і Крем'янця, негайно перейшли до військових занять великими з'єднаннями, щоб приготувати до більших операцій.

У цей час німці, які ще не дуже розрізняли націоналістичних партизанів від совєтських, уже зазнавали немалих втрат. Згідно з їхніми звітами, в останній тиждень листопада 1942 року відбулося 150 атак лише в районах Рівне-Житомир. Активність повстанців і партизанів перешкодила "охопленню" німцями зерна. Якщо в районі Рівне заготівля 1942 року охопила 80-100%, то в інших районах вона дуже зменшилася: 28% в районі Пінська, 32-35% в районі Костополя, 25-30% в районі Сарн.

Ряди УПА безнастанно зростали, молодь масово голосилася на заклик ОУН-Бандери. На початку лютого 1943 року УПА розпочала широкі воєнні операції з метою усунути німецькі залоги й адміністрацію з районів, віддалених від великих міст, та одночасно проти совєтських партизанів, які ставилися дуже вороже до самостійницьких змагань українців та винищували українських патріотів.

Під кінець літа і восени 1942 року керівництво українського революційного руху поширювало заклик до совєтських партизанів, в якому їх заохочувалося не боротися за повернення совєтського режиму, бо "московський і німецький режими собі подібні, як дві краплі води". Партизани не повинні служити жодній із них, а прилучитися до національно-революційного руху і боротися проти наїзників у рядах масової національної організації "за повну свободу і самостійність держав поневолених народів... Геть Гітлера і Станіна!”

Першою більшою акцією УПА було захоплення Володимирця 7 лютого 1943 року і звільнення з тюрми в'язнів. Під час одного з більших боїв з німцями 22 лютого згинув біля Висоцька командир "Довбешка"-"Коробка". В лютому і березні відділи УПА очистили від совєтських партизанів ліси в околицях Сарн, Столина, Володимирця, Цуманя. У березні під час бою з німцями в Оржеві згинув командир Остап. У бою німці втратили 60 убитих.

Інший відділ УПА розбив табір полонених у Луцьку та збірний пункт людей з Дніпропетровщини, яких везли на роботи до Німеччини. Відділ УПА, який перебував у Людвиполі, відбив кілька наступів частин СС-ів силою 3500 вояків (тоді згинуло 58 есесівців). У квітні відділи УПА наскочили одночасно на в'язниці в Луцьку, Дубні, Ковелі, Горохові, Крем'янці, Любачівці і звільнили усіх в'язнів.

Основою ідеологічних унапрямлень УПА завжди були ідеологічні позиції ОУН-Бандери, Третя конференція цієї організації, яка відбулася з 17 по 21 лютого 1943 року, стверджувала, що “сучасна війна на Сході, що її розпутано в ім'я імперіалістичних інтересів німецького націонал-соціалізму та московського большевизму... це в першу чергу війна з приводу України, яку обидва імперіалізми трактують у своїх загарбницьких планах як центральну проблему їх імперіалістичної політики на Сході Європи та випадкову базу для дальших підбоїв... Тому для українського народу являється невідкличною вимогою вести боротьбу проти обох імперіалізмів на платформі власних сил, а в основу своєї співпраці з другими народами класти їхнє визначення нашого права на власну державу і на ціп площині шукати спільних інтересів західних і східних народів у спільній боротьбі проти німецько-московського та інших імперіалізмів”.

У першій половині квітня відділи УПА зовсім звільнили в боях численні райони Волині (Мізоч, Остріг, Шумськ, Крем'янець, Верба). Тоді німці кинули проти УПА одну дивізію, зложену з двох полків мадярів, полку німецьких СС-ів та полку узбеків і казахів. Після триденних боїв німецькі частини мусили відступити. У квітні очищувальні операції УПА поширилися на Поділля (Ярмолинці, Проскурів, Кам'янець-Подільський), де створено нові відділи УПА.

Один із німецьких урядовців на Волині звітував на початку квітня 1943 року, що на північ від лінії Київ-Рівне-Ковель-Берестя, крім совєтських партизанів, є також націоналістичні партизани, число яких постійно зростає. Вони опанували повністю територію на південь від вказаної лінії. Націоналістичні партизани атакують у білий день, нападають також на поїзди, визволяють людей, яких везуть на працю до Німеччини. Урядовець Шенк далі пише у своєму звіті, що... "у багатьох уже нема жодної німецької адміністрації”, в районі Рівного всі тартаки спалені, і біля 400 урядовців і робітників згинуло.

Також райхскомісар Еріх Кох (кат України, який помер на 90-му році життя у 1986р. у вигідній польській тюрмі, бо Москва не погодилася, щоб його судили в Україні) писав у своєму звіті з 4 квітня 1943 року, що на Волині тільки два райони вільні від "банд". Він звітував, що "національні банди дуже небезпечні, зокрема в околицях Кам'янець-Костопіль-Рівне". Урядовці райхскомісаріату виготовили карти Волині і Поділля, які виявляють, що в квітні 1943 року німці втримувалися переважно лише у великих містах і деяких районних центрах, а села вже були під контролем українських повстанців (за винятком південних частин Поділля і подекуди Волині).

Німецький генеральний комісар Волині й Поділля повідомляв Берлін, що тоді, коли на півночі його регіону знаходилися "совєтські банди”, то на заході і півдні Волині панували "національні банди", зокрема в районах Горохів, Любомиль, Дубно, Луцьк, Крем'янець. "Це вже можна говорити про повстання", - писав він у своєму звіті.

Лише в квітні в боях проти УПА згинуло біля 600 німців. Від куль УПА згинув на шляху Ковель-Рівне 2 травня 1943 року шеф німецьких штурмових партійних відділів СА Віктор Лютце.

Німці звітували до Берліну, що вони втратили контроль над величезними просторами Волині, Поділля і Житомирщини. У цих трьох областях вони втратили 32% орної землі (біля 75% на самій Волині), від 28% до 52% достави худоби тощо. Були це наслідки активності переважно націоналістичних повстанців, які вже розпоряджали навіть тяжкими скорострілами та гарматами (за винятком північних районів, де діяли також совєтські партизани).

УПА одночасно провадила бої проти совєтських партизанів, не допускаючи їх на територію, яку вона контролювала, та відтискаючи їх постійно на північ, у поліські болота. У квітні 1943 року УПА начисляла від 8 до 10 тисяч вояків, а в червні - біля 22 тисяч. Крім УПА, в цей час існувало ще два інші українські партизанські відділи.

Весною 1942 року зформувався на Волині незалежний відділ партизанів під проводом Тараса Бульби-Боровця. Бульба-Боровець командував раніше, від серпня до листопада 1941 року, з'єднанням "Поліська Січ", яке було озброєне німцями (вермахтом) і мало за завдання очищувати ліси від залишків Червоної армії та парашутистів. На домагання СД вермахт мусів "Поліську Січ" розв'язати і роззброїти, що й сталося 15 листопада 1941 року. Члени відділу розійшлися по домівках. Навесні 1942 року Бульба-Боровець створив із колишніх членів "Поліської Січі" партизанське з'єднання.

Надіючися прихилити Бульбу-Боровця до співпраці, Головне Командування совєтської армії вислало до нього в серпні 1942 року делегацію. У жовтні він погодився на нейтралітет між його і совєтськими партизанами, який тривав понад шість місяців. Бульба переговорював також із СД у листопаді, але в цих переговорах він стояв на національних позиціях і гостро виступав проти німців.

У цей час створилося на Волині із малих груп самооборони з'єднання ОУН-Мельника. Один із цих відділів, коротко після створення, був наскочив під кінець січня 1943 року на в'язницю в Дубні.

Навесні 1943 року з'єднання Бульби-Боровця мало від 4 до 6 тисяч людей, а відділи ОУН-Мельника від 1000 до 3000 людей. У липні-серпні, під час об’єднуючої акції, зарядженої Головною Командою УПА, обидва з'єднання були примушені влитися до УПА, або відійти з теренів її діяння. Бульба залишив при собі малий відділ людей і від липня 1943 року почав називати свою партизанську групу "Українська Народна Революційна Армія" (УНРА).

У травні німці розпочали ряд наступальних операцій проти УПА, спочатку в районі Горохова, потім в інших районах, з допомогою численних відділів поліції, шуцманів, війська. Бої біля Колок, де було п'ять шпиталів УПА. тривали три дні. Між убитими був теж поручник Василь Івахів -"Сонар", шеф штабу УПА. Вночі з 23 на 24 червня відділи УПА підірвали залізницю на шляху Рівне-Сарни і заатакували військовий поїзд, знищивши близько 150 есесівців і членів СД.

У червні наступом проти УПА командував ген. Гінцлер, у липні - фон дем Бах. В офензиві фон дем Баха взяло участь 10000 німецьких і польських поліцаїв і жандармів, 10 моторизованих батальйонів з артилерією, 50 танків і панцерних авт та 27 літаків. Помимо цих операцій, атаки українських повстанців на німецькі опірні пункти, як про це звітовано на нараді головного командування вермахту в Україні з заступником райскомісаріата в Рівному 16.09.1943, не припинялися, а збільшувалися: 295 у липні, 391 у серпні, 682 саботажі на залізниці у липні, 1034 у серпні; 119 атак на господарські об’єкти в липні, 151 у серпні. Кабелі зв'язку між владою Райху і фронтом, між Рівним і Житомиром були безнастанно перетинані.

Відділи УПА активізувалися також у районах Житомира і Києва, в лісах Чорнобиля, а також в Галичині, де вони спочатку виступали під назвою відділів Української Національної Самооборони.

Під час каральних акцій внаслідок дій УПА гітлерівські війська нищили українські села, часто разом із мешканцями. Побіч УПА завжди діяла ОУН-Бандери та її збройне підпілля. Сотні членів цієї організації й українських патріотів німці розстрілювали й вішали прилюдно по містах України. В Галичині восени 1943 року за кілька місяців німці стратили, за неповними підрахунками, 1570 українських патріотів, членів ОУН і УПА.

Але й німці зазнавали втрат: тисячі німців гинули від куль українських повстанців і членів руху опору. За неповними даними, під час боїв у липні, серпні і вересні вони втратили на Волині понад 3000 убитими, УПА втратила 1237 вояків і старшин убитими і раненими; у жовтні і листопаді німці втратили понад 1500 убитими, УПА втратила 434 осіб.

Російсько-совєтська влада пильно слідкувала за зростом ваги й сили ОУН-Бандери. Рішивши боротися всіма силами проти впливів цієї організації серед населення України, вона вже на самому початку війни розпочала шалену пропаганду проти українських націоналістів, як на окупованій території, так і в СССР і серед західних союзників.

Уже в першому числі газети "За Радянську Україну" від 31 липня 1941 року, що її почало видавати головне командування південно-західного фронту для окупованої частини України, українських націоналістів представлено як зрадників українського народу та прислужників Гітлера і гестапо.

У статтях, підписаних О.Корнійчуком, С.Сокільським, К.Поденником, говорилося, що Бандера і його уряд "брали накази від Гітлера". Виступаючи в першому числі газети проти "жовто-блакитної банди", Корнійчук писав, що "свободолюбний український народ має для неї і для Степана Бандери єдину відповідь - смерть...".

Ця ненависницька пропаганда, основана на неправді й абсурдних вигадках, продовжувалася впродовж дальших місяців війни. Нацисти зі свого боку повели подібну пропаганду. Але вони твердили навпаки: в їх уяві діяльність ОУН і УПА були інспіровані Москвою і большевиками!

Під час наступу проти УПА влітку 1943 року німці скидали з літаків листівки, в яких було сказано, що "Москва дає накази ОУН” та що "в проводі ОУН сидять агенти Москви, що отримують і виконують накази кровожерного Сталіна і його жидівських опричників". Це звернення до населення закінчувалося реченням; "ОУН і большевизм - це одне, тому вони мусять бути знищені!”.

В іншій летючці, підписаній фон дем Бахом, сказано, що "червоні волоцюги” поширюють відозву маршала Василевського, "де в імені масового вбивці з Вінниці і Катиня червоного товариша Сталіна, урочисто признано українського вожака бандитів Бандеру старшим большевиком совєтської України... У відповідному часі він (Бандера) і його саботажники будуть у днях перемоги Європи покарані спільно з комуністичними бандитами".

Знову ж совєтська пропаганда, як звичайно, далі твердила навпаки. У зверненні Президії Верховного Совєту УССР, Совєту народних комісарів і ЦК КП(б)У до населення України з 21 травня 1943 року сказано: "що ватажки націоналістичної банди... - прямі агенти Гітлера". А далі: "Вони хочуть, щоб Радянська Україна порвала теперішній сою з російським, білоруським та іншими народами СССР і виділитися в окрему державу... Вони хочуть таким чином перетворити Україну в колонію німецького імперіалізму... Нехай буде відомо всім, кого втягнули в озброєні банди українсько-німецьких націоналістів, що справжні партизани нещадно знищують німецько-фашистських загарбників... ".

УПА була побудована за принципом регулярної армії, в її відділах панувала військова дисципліна. На самому початку усіма відділами командував Клим Савур-Клячівський. Перший штаб УПА знаходився на північному заході, на Волині, в районі Костополя. Він складався в дійсності з членів військового штабу ОУН-Бандери північнo-західного краю, який перетворено в штаб УПА. Шефом штабу був Василь Івахів - "Сонар". Після його смерті (13.5.1943) на цей пост покликано колишнього старшину армії УНР полковника Леоніда Ступницького-Гончаренка, який не був членом ОУН. Два інші не члени ОУН сповняли головні пости в штабі УПА: полк М.Омелюсік, керівник оперативного відділу, і полк. Литвиненко, керівник розвідки.

УПА поділялася на три групи, які відповідали трьом воєнним округам (ВО); група Північ (командир Дубовий), група Північний Захід (командир Рудий), група Південь (командир Еней). Із формуванням нових відділів на Волині й Поліссі та поширенням її діяння влітку 1943 року на інші терени, початкова структура УПА зазнала змін

У серпні 1943 року відбувся ІІІ Надзвичайний Великий Збір ОУН, на якому головою центрального Бюра Проводу ОУН обрано Романа Шухевича (25 серпня). Восени 1943 року Головний військовий штаб Центрального Проводу ОУН, яким від весни керував Роман Шухевич, переорганізовано у Головний військовий Штаб УПА і створено пост Головного командира УПА. Переорганізація керівництва УПА тривала до кінця листопада 1943 року. З кінцем листопада Р.Шухевич почав виконувати обов'язки Головного командира УПА під псевдонімом Тараса Чупринки, а О.Перебийніс перебрав пост виконуючого обов'язки шефа Головного військового Штабу.

Обидва були остаточно затверджені на своїх постах 27 січня 1944 року.

У 1944 році організаційна структура УПА вже була устійнена. Територія дій УПА була поділена на три краї: Північний край (Волинська й Житомирська області), Західний край (Львівська, Тернопільська, Станіславівська, Чернівецька й Дрогобицька області) і Південний край (Вінницька і Кам'янець-Подільська області). Сили УПА були поділені на три, зглядно чотири територіальні одиниці (групи): УПА-Північ (Полісся, Волинь, Житомирщина), УПА-Південь (Вінницька і Кам'янець-Подільська області), УПА-Захід (Холмщина, Засяння, Галичина, Карпати, Буковина) і УПА-Схід, до якої належали центральні й східні землі України. Ця остання одиниця УПА не мала остаточної структури і не існувала довго. Першими командирами УПА були: УПА-Північ: Роман Клячківський - полковник "Клим-Савур"; УПА-Південь Омелян Грабець, полк. "Батько"; УПА-Захід: Василь Сидор, майор "Ростислав Вишитий", "Шелест".

Територіальні краї УПА ділилися на Воєнні Округи, а саме: УПА-Північ: 1. ВО "Турів", УПА-Північ: 2. ВО "Заграва", 3. ВО "Волинь-Південь"; УПА-Південь: 1. ВО "Холодний Яр", 2. ВО "Умань", ВО "Вінниця", УПА-Захід: 1. ВО "Лисоня", 2. ВО "Говерла”, 3. ВО "Чорний Ліс", 4. ВО "Маківка", 5. ВО "Буг", 6. ВО "Сян".

Але цей поділ найдовше зберігся на терені дій УПА-Захід, до якої належало шість ВО, а саме: 1. ВО Львів-місто, 2. ВО Львівська область. 3. ВО Тернопільська область, 4. Станіславівська область, 5. ВО Дрогобицька область, 6. ВО Перемищина і Лемківщина

Головний командир УПА мав у своєму розпорядженні і Головний військовий Штаб (ГВШ), який складався з наступних відділів: 1. оперативного, 2. розвідувального, 3. вишкільного, 4. організаційно-персонального, 5. тилового, 6. політично-виховного. Цю структуру мали також Крайові військові Штаби (КВШ). Шефові ГВШ була підпорядкована Служба зв'язку з краями, групами й ВО. При ГВШ й підпорядкованих штабах був організований Український Червоний Хрест, який управляв шпиталями УПА.

У боротьбі проти УПА німці вживали дуже часто східні батальйони, що були сформовані з колишніх совєтських військовополонених - вірменів, грузинів, росіян, узбеків, казахів, татар та інших. Починаючи від червня 1943 року Головне командування УПА поширювало серед них звернення у формі летючок, закликаючи їх не воювати проти УПА і переходити на бік повстанців. У листівках пояснювалося цілі боротьби проте обох імперіалізмів.

Ця акція дала несподівані наслідки. Добровольці згаданих батальйонів десятками переходили "до лісу". Тому у серпні 1943 року при УПА були створені національні відділи вірмен, грузинів, узбеків, казахів, татар і литовців Найчисленнішими були відділи литовців і грузинів. Національні відділи при УПА (всіх 15) проіснували до кінця війни. Лише азербайджанський відділ при переході фронту влився до червоної армії. Інші було розв'язано в травні 1945 року.

Численні італійські, мадярські і німецькі дезертири часто користали з допомоги УПА, щоб дістатися до своїх країн. Дехто з них включився до УПА. В рядах були також жиди - як звичайні вояки або лікарі В УПА працював, наприклад, також бельгієць Альбер Газенбрук, який отримав псевдо "Західний”. Як член відділу пропаганди він служив диктором французьких і англійських радіопередавань радіостанції "Вільна Україна" Коли у березні 1945 року радіостанцію було викрито, Газенбрук був заарештований і опинився з численними українцями в концтаборі на Воркуті. Звільнений після смерті Сталіна у 1953 році, він повернувся до Бельгії.

Були в УПА і росіяни, які в цей спосіб врятували своє життя. Між ними можна назвати ген. П.В.Сисоєва, професора академії в Москві, командира 36-го армійського корпусу. Після втечі з табору полонених він вступив до УПА як українець під прізвищем Петро Скирда (див. "Огонек”, ч. 23, травень, 1964).

У жовтні і листопаді УПА провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти совєтських партизанів. У боях з німцями вона втратила 414 вояків, втрати німців - 1500 вояків. Німецький генерал (СС-ґрупенфюрер) Бергер писав 21 жовтня, що вся Волинь знаходиться в руках українських повстанців.

Тарас Бульба-Боровець почав у цей час переговори з німцями, щоб отримати від вермахту допомогу для своєї УНРА (декілька тисяч осіб) для боротьби проти совєтських партизанів. У половині листопада німці його запросили до Луцька на переговори, потім до Варшави. У Варшаві, запевняючи його, що лише Берлін компетентний взяти остаточне рішення щодо допомоги і співпраці, вони переконали його поїхати в супроводі офіцера СД до Берліну. Там його арештували й посадили до концтабору Заксенгавзен. Його УНРА через деякий час перестала існувати.

Німці провели ще кілька наступів проти УПА в Галичині, зокрема в Карпатах. Під час боїв у вересні в горах між Суходолом і Липовицею згинуло біля 200 німців. У жовтні і листопаді бої проти німців відбувалися в різних місцевостях Галичини, на Уманщині, Вінниччині, у Карпатах (зокрема на відтинку "Чорний ліс" на Станіславівшині та біля Самбора) Під час боїв згинули сотні німців (напр., 160 під Недільною, коло Самбора).

21 та 22 листопада 1943 року з ініціативи українців відбулася в лісах біля Житомира Конференція поневолених народів Східньої Європи й Азії, в якій взяли участь делегати різних національностей (переважно тих, які мали свої відділи в УПА). Конференція засудила обидва воюючі між собою імперіалізми, які "заперечують право народів на їх вільний політичний і культурний розвиток у самостійних національних державах та несуть усім народам політичне, соціальне і культурне поневолення у формі гітлерівської "Нової Європи" чи большевицького СССР" та вирішила продовжувати боротьбу зі спільним ворогом. Конференція вітала "героїчну боротьбу народів Західної і Середньої Європи проти німецького імперіалізму" і заявила "свою повну солідарність у цій боротьбі".

У боротьбі проти УПА були використані на Волині й Галичині також війська німецьких союзників, зокрема мадяри. У 1943 році мадяри почали входити в контакт з українцями, щоб домовитись про нейтралітет. На їх пропозицію, в таємниці перед німцями, відбулися в грудні 1943 року переговори у Будапешті, куди прибула з Галичини у мадярському літаку делегація ОУН-Бандери на чолі з Мироном Луцьким. У висліді переговорів дійшло до порозуміння про нейтралітет (який у практиці не завжди був дотриманий) та про передачу українцям військового виряду і складів зброї. З мадярського боку у переговорах брав участь ген. Шомбателі, шеф генерального штабу.

У боротьбі з німцями УПА зазнавала значних втрат. У грудні згинув шеф штабу УПА-Південь командир Антон. Курінь під командою Крука зазнав поразки біля Борщева. Зате біля Лисогірки, в районі Кам'янця-Подільського, відділ УПА розбив німецьку колону і здобув багато зброї.

Продовжуючи наступ, совєтська армія ввійшла вглиб території дій УПА. У половині січня 1944 року вона дійшла до ріки Горинь. Половина території дій УПА опинилася під совєтською окупацією.

Із зайняттям Києва совєтською армією почався новий період боротьби УПА. У Києві були масово поширені листівки УПА, які говорили про те, за що вона бореться. Незабаром відбулися перші оборонні бої УПА на захід від Києва, на шляху Коростень-Житомир. Відділ УПА (300 бійців) мусів оборонятися проти наступу військ НКВД і червоної армії. Дальші оборонні бої відбулися на відтинку Бердичів-Коростень із пересуненням фронту на захід бої УПА зі з'єднаннями НКВД ставали частішими.

Трудно подати точні цифри про силу УПА. Німці в цей час її оцінювали від 40000 до 80000 озброєних вояків (без озброєного підпілля ОУН-Бандери).

Ця оцінка дуже правдоподібна, коли порівняти її з українськими джерелами. Лише УПА-Захід мала в квітні 1944 року 14710 старшин і бійців. В другій половині 1944 року вона мала біля 40000 бійців. Число вояків УПА і збройного підпілля під кінець І944 року могло бути від 80000 до 100000, може навіть 150000, але доволі велике число вояків УПА було звільнено в другій половині 1945 року і пізніше. Середнє число дійсних вояків було, мабуть, 50000.

Здаючи собі справу із сили УПА і збройного підпілля, совєтська влада в Україні (Верховний Совєт, Совнарком, ЦК КП(б)У) звернулася 12 січня 1944 року до населення західних областей України (звернення підписали М.Гречуха, Л.Корнієць і М.Хрущов). Вона далі намагалася сіяти ненависть до українського націоналізму.

Самостійницькі стремління були надто сильні на території України, Прибалтики, щоб з ними хоч трохи не рахуватися. Тому Москва пішла на сповидне злагіднення централізації і сповидну передачу суверенітету республікам, маючи при тому надію використати це також назовні. Вона змінила 1 лютого 1944 року статтю конституції СССР, до якої додала точку про право кожної "республіки" вступати в безпосередні дипломатичні зв'язки з чужими державами і точку про право кожної "республіки" мати свої республіканські війська.

Відступаючі частини німецької армії деколи намагалися договоритися з місцевими начальниками відділів УПА. Командування ХПІ армійського корпусу, хоча знало, що УПА відмовляється від того, щоб боротися разом з вермахтом проти совєтської армії, висловився за льокальні домовлення.

Головна Команда УПА видала з цього приводу заборону вступати в переговори Командира одного з відділів УПА-Північ, П.Антонюка-Сосенка, який переговорював з німцями, Військовий суд УПА засудив 7 лютого 1944 року на кару смерті.

В лютому Луцьк і Рівне також вже були зайняті совєтською армією. Совєтська влада застосовувала всюди неймовірний терор. Органи НКВД проводили масові арешти, перевіряли людей, ділили на різні категорії. Тих, що співпрацювали більше або менше з окупантами або яких підозрювали в співпраці, негайно розстрілювали. Всім чоловікам до 60 років, навіть нездатним, казали голоситися "добровольцями" або мобілізували їх до армії, їх висилали на фронт часто без вишколу й озброєння, і вони масово гинули на фронті.

Ховаючися від мобілізації, українці десятками тисяч утікали до лісу. Багато з них вступило до УПА і в цей спосіб урятувалося від смерті. Після проведеної в 1945 році демобілізації вони були звільнені з УПА і влаштувалися де і як хто міг.

За неповними даними за один рік із 125 районів Галичини мобілізовано до червоної армії 192150 осіб, з них 44730 загинуло на фронті і 15870 повернулося інвалідами. Отже, мобілізація виявилася засобом фізичного знищення субстанції народу.

В наступальних операціях відділи УПА звичайно оминали боїв з червоною армією, атакуючи переважно війська НКВД, прикордонні частини і "заградітєльниє атряди". У своїх листівках до вояків червоної армії, зокрема до росіян, вони пояснювали свою боротьбу проти терору, за самостійну Українську Державу і заохочували українців не воювати проти УПА.

Президія Верховного Совєту і Совнарком опублікували 12 лютого 1944 року нове звернення, скероване цього разу до "учасників банд українських буржуазних націоналістів», із закликом припинити боротьбу "проти українського народу". У зверненні повторено ті самі вигадки, що у попередніх зверненнях. Совєтська влада твердила, що «українсько-німецькі націоналісти ... німецькі запроданці, разом з німецькою армією прийшли з Берліну на Україну..., вони створюють свої озброєні загони, так звану Українську повстанську армію і Українську народно-революційну армію...". До цих старих вигадок додано нібито "факти зрадництва" ОУН і УПА, які, мовляв, отримали від німців у Камінь-Каширському зброю і харчі (в дійсності, відступаючи, гарнізон їх залишив на місці), вели переговори з мадярами тощо. Додано також запевнення, що "в складі великого Совєтського Союзу український народ одержав свою державність, свободу, незалежність... ".

20 лютого з'явилося нове звернення до українців на зайнятій німцями території для підсилення попереднього. Дещо пізніше, 29 лютого, в тилу, на віддалі яких 50 км від фронту, біля Милятина (між Рівним і Славутою), відділ УПА влаштував засідки і обстріляв колону авт ген М.Ф.Ватутіна, командуючого першим Українським фронтом. Тяжко поранений в бою, Ватутін помер 15 квітня у Києві. Від 5 січня 1944 року відділи УПА відбули бої проти військ НКВД в районах Володимирця, Костополя, Пустомитів, Дубна, Крем'янця, Бердичева, в лісах Житомирщини. Під час цих боїв енкаведисти втратили близько 850 вбитими.

Завзяті бої продовжувалися в квітні. Великий бій відбувся біля Людвиполя (15.4), в якому війська НКВД втратили 147 убитих, а біля села Витковичі (26-27.4) - понад 100 убитих. Але найбільший бій відбувся під Гурбами, на Крем'янеччині, 23 і 34 квітня. Совєтське командування стягнуло 30 тисяч війська, з гарматами, танками й літаками. Частини НКВД і армії оточили в гурбенських лісах 4000-5000 українських повстанців. У цих лісах було також багато цивільного населення. Головний бій тривав цілий день 24 квітня

Незважаючи на присутність великих частин, відділи УПА зуміли вирватися з оточення. В бою під Гурбами загинуло 80 повстанців. Але большевики, які втратили 120 вбитими, розстріляли біля 100 ранених членів УПА і 200 цивільних осіб.

У дальших боях деякі відділи УПА-Південь знову зазнали втрат. Головна Команда УПА видала наказ не оперувати дуже великими з'єднаннями та змінити тактику при переході фронту. УПА-Південь розформовано, більшість уцілілих частин прилучено до УПА-Захід, деякі до УПА-Північ; лише деякі мали відділи залишено в околицях Центральної України.

Це був також час, коли почалися рейди відділів УПА. Один відділ пішов на Правобережжя, інший на Полісся. Влітку 1944 року Головна Команда УПА вирішила згромаджувати свої відділи лише в дуже лісистих районах та в Карпатах. Одночасно наказано магазинувати у спеціально збудованих підземних кришках харчі, амуніцію й зброю, яку здобували численними засідками і роззброюванням німецьких, мадярських та інших частин.

Деякі відділи УПА на Західній Волині опинилися в дуже складних обставинах, маючи проти себе одночасно двох або трьох противників. Подекуди були спроби тактичного локального домовлення з відступаючим німецьким відділом, щоб охоронити населення від репресій та реквізицій, або з метою здобути зброю. Команда УПА заборонила такі спроби, і в квітні другий старшина УПА був засуджений на кару смерти. Зрештою, німецьке командування повторило 20 квітня 1944 року наказ "безжалісно знищувати банди УПА всюди, де вони виступають проти вермахту ".

В Галичині Головна Команда УПА видала інструкції (які потрапили в руки німцям): всі молоді чоловіки мали зголоситися до УПА, німецькі маєтки спалювати, жодних доставок і здач німцям у відступі, здобувати зброю, виступати проти німців зі зброєю в руках.

Головна Команда УПА і Провід ОУН-Бандери розуміли, що війна скоро скінчиться. Якщо після війни не прийде до конфлікту між Совєтською Росією і західніми союзниками, то Москва кине проти УПА великі сили. Боротьба буде тривати довго. Тому передбачено створити політичний загальноукраїнський центр, який перебрав би на себе політичне керівництво цією боротьбою

Після кількамісячних попередніх переговорів представники різних політичних течій з'їхалися в Карпатах, біля Самбора. На нарадах, які тривали від 11 до 15 липня 1944 року, перетворившись у Великий Збір, вони постановили, що у вирі тотальної війни необхідно "оборонити український нарід та його провідні кадри перед фізичним знищенням" та "повести його до боротьби за своє визволення і власну суверенну державу ".

"Для здійснення цих завдань потрібний єдиний всеукраїнський національний фронт, організований на основі об'єднання всіх діючих національних українських сил, які змагають до суверенної української держави, і єдиний керівний центр. Тому за ініціативою Української Повстанської Армії (УПА), що створилася в процесі збройної боротьби українського народу проти грабунків і насильства окупантів над мирним українським населенням, зорганізувався із представників усіх українських земель та українських політичних середовищ всеукраїнський провідний центр під назвою: Українська Головна Визвольна Рада (УГВР) ".

У прийнятій платформі УГВР учасники нарад засудили російсько-боль-шевицький та німецько-гітлерівський імперіалізми, які ведуть боротьбу "за володіння, в першу чергу, українськими землями як вихідними позиціями до панування у Східній Європі, а навіть у всій Європі ". Вони також обрали членів Генерального Секретаріату УГВР. Головою Генерального Секретаріату був обраний Роман Шухевич, якому доручено також пост Генерального Секретаря Військових Справ.

Наступаючи у південному напрямі, совєтська армія зайняла 17 липня 1944 року Львів, Перемишль і Станіславів (Івано-Франківськ), а 7 серпня фронт дійшов до Карпат. Таким чином майже вся Україна була зайнята совєтською армією. В Карпатах, на німецькому боці фронту, продовжувалися сутички і бої з німцями і мадярами аж до початку вересня.

На українській території почався новий період боротьби В Галичині перехід фронту з півночі на південь відбувся без великих втрат для УПА. Її більші відділи скупчилися переважно в опанованих ними Майданських лісах, Карпатських лісах і в Чорному лісі. Менші відділи були розкинуті по менш лісистих околицях. Під кінець 1944 року переведено першу часткову демобілізацію деяких відділів.

Про нову ситуацію на українській території говорять численні звіти УГВР, УПА й підпілля ОУН та статті підпільних видань. Аналізуючи боротьбу українського народу в 1944 році, Арсен Панасенко, наприклад, писав, що сталінсько-большевицький імперіалізм, як вірний спадкоємець і продовжувач великодержавних заповітів і традицій "російської тюрми народів", "окуповуючи вдруге Україну... повів з особливою гостротою наступ на: І. ідейно-політичні позиціії на 2. фізичне і матеріяльне знищення українського народу та його революційно-визвольного руху".

Сталінсько-російські імперіалісти намагалися в першу чергу "вбити віру українського народу в можливість вільного життя без всебічної "допомоги старшого брата - російського народу", та “скомпрометувати в очах світу революційно-визвольну боротьбу українського народу", приписуючи українським націоналістам співпрацю з гітлерівцями.

Ще до другої большевицької окупації, - писав далі А. Панасенко, - совєт-ські партизани "своєю руїнницькою роботою перешкоджали визвольній боротьбі українського народу... та не гірше німецьких гестапівських опричників стріляли український свідомий елемент, палили та грабували українські села, а то й, вибившись на німецькі урядові становища (головним чином у поліційних органах), німецькими ж таки руками завдавали українському народові важких ударів". Німецькі архівні документи підтверджують, що комуністи й енкаведисти, які працювали в гестапо, винищували українсьїнських націоналістів і свідомих українців німецькими руками.

А.Панасенко підкреслював, що загальна мобілізація, про яку була мова вище, стала засобом фізичного знищення народу, і тому українці не хотіли йти до армії, масово виступали проти мобілізації. Тоді почалися облави, розстріли невинних, шибениці, підпали сіл, грабунки, насильства, терор, вивози на Сибір, застосовування родинної збірної відповідальності, на взірець такої ж відповідальності, введеної нацистами.

Для прикладу, тільки в трьох малих районах біля Львова большевики вбили 69 осіб, поранили 4, арештували 158, в тому числі 42 дівчини, вивезли на заслання 25 родин, спалили 250 господарств. У 14-ти районах Львівської області від червня 1944 року большевики арештували 5332 особи, вбили 2200 осіб, вивезли на Сибір або на Донбас 3947 осіб. У трьох районах Дрогобицької області арештували 2638 осіб, вбили 119, вивезли 416 осіб.

Президія УГВР і Головна Команда УПА видали в липні 1945 року звернення до насильно вивезених, закликаючи їх "стати гідними тисяч отих знаних і незнаних борців-стрільців і старшин Української Повстанської Армії, що день-у-день захищають свій нарід від ворожого насилля ".

Упродовж першого півріччя 1945 року чотири курені ВО "Чорний ліс" виконали 11О бойових акцій, в тому числі на 5 районних центрів, НКВД і НКГБ втратили 1852 вбитими, між ними 4 майорів, 8 капітанів, 27 лейтенантів, 12 начальників станиць. Втрати УПА: 215 вбитих. Чотири курені ВО "Говерла" відбули 181 бойову акцію, в тому числі 8 на районні центри: втрати НКВД і НКГБ; 3975 вбитих, між ними 6 майорів, 10 капітанів, 30 лейтенантів, 17 начальників і знаних партійців. Втрати УПА: 215 вбитих.

В огляді подій під назвою "Ганьба XX сторіччя", що появився в 1946 році, подається, що "від 1944 року і по сьогодні, тобто до кінця 1946 року, Україна є полем небачених дотепер у світі оргій енкаведистського терору, на живому організмі українського народу... енкаведистські кати виконують жахливу вівісекцію, що є нічим іншим, як свідомим, плановим злочинним фізичним винищуванням усього українського народу".

Крім пропаганди про співпрацю УПА і ОУН з гітлерівцями з метою ширити недовір'я до українського визвольного руху, совєтсько-сталінська влада вживала різних методів, щоб його знищити фізично. В роках 1945-1946 у семи областях України совєтська влада була фактично обмежена до обласних і районних центрів, а села були під впливом УПА і підпілля ОУН-Бандери. Це був час, коли почалося масове випалювання лісів в районах більших скупчень УПА. В 1946 році спалили майже всі соснові ліси в Ковельщині, деякі ліси в Сокальщині, Равщині, Радехівщині. Брідщині і Станіславівщині та почали вирубувати деякі ліси в Карпатах.

У липні 1946 року НКВД почало застосовувати в боротьбі проти УПА на Волині методу бактеріологічної війни. Довідавшись, що УПА скуповує на чорному ринку протитифозні уколи, НКВД випустило на ринок затроєні уколи, від яких померло кільканадцять повстанців. НКВД намагалося всякими засобами ширити серед вояків УПА тиф. Тиф ширився і серед населення, тому українське підпілля мусило проводити протитифозні щеплення теж і цивільних осіб.

Енкаведисти часто вживали в боях з УПА розривні кулі. Полонених дуже часто розстрілювали після бою, інших вішали прилюдно, ще інших "народні" суди судили на 15-30 років ув'язнення. Слідчі застосовували нелюдські тортури під час допитів полонених членів УПА і членів підпілля. У багатьох випадках тортури відбувалися прилюдно. Над убитими членами УПА і підпілля в жахливий і нелюдський спосіб знущалися, не давали їх хоронити, профанували могили. Обіцянками, підкупом, шантажем енкаведисти поширювали серед населення ідею зради, співпраці з НКВД, вербували донощиків і агентів, щоб розкласти УПА і підпілля зсередини.

Одним із улюблених методів НКВД була провокація. НКВД перевдягало свої відділи в повстанців, і ці відділи грабували населення, вбивали селян, зокрема тих, які допомагали підпіллю, а потім листівками, усною пропагандою і в пресі звинувачували УПА в жорстокостях і вбивствах невинних людей.

Від осені 1945 року російсько-сталінські окупанти почали розміщувати по селах гарнізони силою від 20 до 200 солдатів. З їх допомогою збільшилася сваволя НКВД і тероризування населення. Для боротьби проти УПА і підпілля НКВД насильно творило "істребітєльниє батальйони".

1946 рік позначився, зокрема, двома подіями: виборами до Верховного Совєту 10 лютого і голодом на східних землях. Свідчення людей, звіти, документи виявляють, що вибори відбулися в Україні серед неймовірного терору, розстрілів, тортур. На заклик УПА народ бойкотував передвиборчу компанію і самі вибори. На території, охопленій революційним рухом, добровільно голосувало не більше 3% виборців, а 30%-40% голосувало примусово і під терором. Інші не голосували. Але совєтська влада подала, що голосувало 98,8%.

Посуха у східних областях України викликала неврожай. Не зважаючи на це, влада не зменшила поставок зернових та інших продуктів. У цих областях запанував сильний голод. Сотні тисяч українців їхали на західні землі України, щоб там купити, заміняти чи отримати задарма харчові продукти. Тоді сотні тисяч українців східних областей померли з голоду.

По селах Західної України були розклеєні відозви, заклики, лозунги УГВР і УПА, які закликали населення допомагати голодуючим братам. ОУН-Бандери окремо звернулася до молоді Східної України. Незважаючи на провокації НКВД з метою сіяти незгоду, населення західних областей радо допомагало приїжджим, боронило їх перед гарнізонниками, які відбирали в них харчові продукти. Совєтська влада заборонила ввіз продуктів з Західної до Східної України під претекстом санітарних заходів.

Третьою значною подією 1946 року була ліквідація, в місяці березні, Української Греко-Католицькоі Церкви і насильне прилучення її до Російської Православної Церкви. Сталося це після того, як у квітні, потім у червні 1945 року влада арештувала митрополита Йосифа Сліпого та всіх єпископів.

Під час "великої блокади", що її перевели на терені дій УПА, Москва згромадила, за підрахунками підпілля, 585000 війська, в більшості НКВД, з танками, артилерією, літаками. Різниця сил була велика. Наприклад, у Станіславівській області згромаджено 132000 військ, тоді як УПА там мала лише 2655 бійців. Подібна ситуація була і в інших областях.

Блокада тривала приблизно шість місяців, під час яких відбулося 1500 боїв і сутичок. Втрати УПА були значні: 5000 вояків. Большевики втратили 15000 вбитих. Між убитими був теж ген. полк. Москаленко, який згинув 3 травня 1946 року біля станції Тязів (Станіславівська обл.).

До кінця літа 1946 року УПА оперувала малими і великими відділами. Важкі бої - в більшості оборонні - йшли у семи областях, на просторах Карпат, Галичини, Волині, Поділля, Буковини. Регулярні частини совєтської армії звичайно відмовлялися брати участь в акціях проти УПА. Звідомлення говорять про численні конфлікти між вояками кадрової армії і членами НКВД.

Втрати УПА від початку її існування були великі: мабуть, понад 10000 людей. На конференції Проводу ОУН-Бандери у червні 1946 року було вирішено перейти з повстанської війни на підпільну боротьбу. У липні генерал Тарас Чупринка видав відозву до УПА, в якій було сказано, що прийшов час перейти з одних форм боротьби на другі.

Переорганізація УПА відбулася восени 1946 року. Більшість відділів розформовано, вояків переведено у підпільну мережу. Для старих підпільників ОУН і членів УПА, що їх перевели до підпільної мережі, розпочався новий період боротьби - боротьби збройного підпілля.

Але не всі відділи УПА були переведені в підпілля. Добре зорганізовані й озброєні, але меншим числом, відділи продовжували діяти в Карпатах, на Поліссі і на Закерзонні.

На Закерзонні, тобто на українській території на захід від польсько-совєтського кордону (який установлено приблизно по лінії Керзона з 1920 року), заіснувала окрема ситуація. На цих теренах мережа ОУН-Бандери не була значною, і до початку 1944 року там не було збройних відділів ОУН чи УПА. Зате на Холмщині і Підляшші діяли польські боївки від 1941 року. Вони винищували українські села, вбивали провідних українців. Від серпня 1942 року до кінця 1943 року з їх рук згинуло 594 провідні українці. Взимку 1943-1944 рр. польська Армія Крайова (підпільна, яка була підпорядкована польському урядові в Лондоні) сконцентрувала на цій території понад 15000 вояків з метою "очистити" коридор до Львова від українців.

Від лютого 1944 року появляються на цьому терені українські відділи самооборони, але вони не могли протиставитися переважаючим польським силам (АК і підпіллю). Українці звернулися до Головної Команди УПА. Перші два відділи УПА прибули на Холмщину в березні 1944 року з Волині. Потім прийшло ще чотири відділи, і на місці було створено декілька відділів з місцевої молоді. Так почалися тяжкі бої з поляками.

Від 10 березня до 5 квітня поляки спалили 36 українських сіл і вбили 875 осіб. УПА взяла на себе оборону українського населення. Бої відбувалися не лише з поляками. Починаючи від квітня, відділи УПА відбули також декілька боїв з німцями, зокрема з відділами СД (у бою під Посадовом німці мали кільканадцять вбитих, УПА - 6 убитих).

Також на півдні, на території Перемищини, поляки сконцентрували біля 10000 вояків АК, часто озброєних зброєю, яку парашутували англійські літаки. У березні 1944 року вони посилили наступ на українські села і до червня розгромили понад 20 сіл. Українські відділи самооборони були нечисленні. Малі відділи УПА тут виникли щойно в травні-червні. Але на початку вони мусили зводити бої з німцями. В серпні прибули сюди відділи УПА з ВО "Маківка" і ВО "Говерла".

Совєтська армія зайняла Холм 22.7., Ярослав 23.7., Перемишль 28,7. 1944р. Маючи згоду західних союзників, Москва домовилася з польською комуністичною владою про встановлення приблизно того самого кордону, що існував з гітлерівською Німеччиною у вересні 1939 року та про обмін населення, тобто про репатріацію поляків з СССР і виселення українців, що жили на захід від Бугу і Сяну, на територію УССР (подібне було щодо білорусів і литовців)

У жовтні 1944 року появилися на Закерзонні совітські переселенські комісії. Але охочих покидати відвічну українську землю майже не було. Тоді польський комуністичний уряд за згодою і з допомогою Москви почав кидати проти українських сіл збройні напівофіційні цивільні групи, якими деколи командували переодягнені енкаведисти. Цим групам допомагала польська міліція, військо та відділи НКВД. Польські групи палили українські села, масово вбивали людей з метою створити ситуацію, в якій українці самі переселялися б на територію УССР.

Під час зими 1944-1945 рр. замордовано біля 300 українців у Павликові та біля 300 в кожному з наступних сіл: Сівчина, Березка, Малковичі, Пискоровичі, Курилівка. Десятки й сотні вбитих було по інших селах. Відділи УПА боронили українське населення і нападали на польські поліційні пункти, зводили бої з озброєними групами, з польськими і совєтськими військовими частинами. Великий бій з совєтськими військами відбувся в Перемищині, під Лішавою Горішною, 24 жовтня 1944 року. Енкаведистські частини втратили 207 убитих, повстанці - 17 і 3 поранених. Після цього бою деякі відділи УПА були розформовані, а місцеві вояки отримали завдання організувати відділи самооборони у своїх селах. УПА контролювала значну частину Перемищини від травня до кінця серпня 1945 року.

Оскільки взимку 1944-1945 рр. і на початку весни до УССР виїхала мала кількість українського населення, польська влада зарядила насильне вивезення. Його розпочали 1 вересня 1945 року в атмосфері неймовірного терору і вбивств. Тоді голосним стало нелюдське знищення населення села Завадка Морохівська 24.1., 23.3. і 13.4, 1946 року.

УПА боронила села, нападала на залізничні шляхи і станції, звільняла виселенців, палила вагони За офіційними даними польська міліція втратила в 1945 році 1411 вбитими, 1410 пораненими і 940 потрапило в полон. 5 січня 1946 року УПА зробила наступ на Бірчу, під час якого поляки втратили 70 вбитих. Втрати УПА: 33 вбитих.

Люди відмовлялися покидати свої села, ховалися в лісах. Поляки стягнули на Закерзоння величезні військові сили, яким допомагали оперативні групи НКВД. Облави й терористичні акції продовжувалися. Переселенча акція, яка, згідно договору, мала закінчитися 1 лютого, тривала офіційно до 15 червня 1946 року (насправді до кінця червня) У висліді цієї терористичної акції виселено до УССР 483000 українського населення (за совєтськими джерелами). На Закерзонні ще залишилося приблизно 300000 українців.

Роз'яснювальна акція УПА і ОУН серед польського населення і польського підпілля давала позитивні наслідки. Польське населення часто допомагало українцям, які ховалися від виселення. Представники УПА відбули зустріч з представниками польської збройної підпільної організації ВІН (Воля і Незалежність) і домовилися про спільний наступ на Грубешів. Наступ успішно проведено вночі з 27 на 28 травня 1946 року. Місто було кілька годин у руках повстанців. Під час акції згинуло 32 енкаведисти і 6 поляків.

Відділи УПА часто рейдували по Закерзонському краю, переходили на терени Галичини, Карпат, йшли в рейди на Закарпаття (серпень 1946 року), на Словаччину (від весни до вересня 1945 і навесні 1946 року). Для поборювання рейдуючих відділів командування прикордонних військ НКВД підписало 1 січня 1946 року договір з чехословацькими прикордонними військами.

Боротьба польської армії й міліції проти УПА і збройного підпілля продовжувалася весь 1946 рік і на початку 1947 року. В березні 1947 року заступник міністра оборони генерал Кароль Свєрчевський ("'Вальтер") проводив інспекцію гірських відтинків. 23 березня, на шляху Балигород-Тісна, відділ УПА командира Хріна зробив на його колону засідку, і під час бою загинули ген. Свєрчевський і кілька високих старшин ген. штабу польської армії.

З метою координації своєї діяльності три держави (Польща, СССР і Чехо-Словаччина) підписали 7 травня 1947 року у Варшаві договір про військову співпрацю в боротьбі проти УПА Згідно з цим договором совєтські і чеські війська мали заблокувати кордон під час запланованої остаточної боротьби проти УПА на Закерзонні.

План Варшави полягав у тому, що разом з воєнними операціями великої кількості військових частин (біля 90000 вояків) мала бути проведена акція переселення українського населення. План отримав кодову назву Акція "Вісла". Ця акція тривала від кінця травня до кінця липня 1947 року на території від Підляшшя до Лемківщини. В половині червня поляки виселили з української території в новопридбані північні і західні райони Польщі, що раніше були заселені німцями, біля 250.000 українців (польські джерела говорять лише про 140.000-160.000). Багато українців ув'язнено. Лемківщину і Перемищину цілком очищено від населення і знищено всі можливості для його життя.

Однак відділи УПА боронили українську територію в тяжких умовах ще кілька місяців. Втрати були великі. Оточені сотні Хріна, Бора і Стаха прорвалися 30 червня 1947 року і перейшли на територію УССР. Відділи Миколенка-Байди пішли в рейд через Чехо-Словаччину до Західної Німеччини Група Громенка вирушила в рейд на Захід ще в травні і, пройшовши 1.500 км та відбувши 22 бої, прибула на територію Західної Німеччини 11 вересня1947 року. Група Бурлаки вирушила на Захід пізніше. На початку вересня Бурлака потрапив чехам у руки, але більшість бійців таки змогла перейти на Захід.

Публікуючи звідомлення про боротьбу УПА і підпілля на території УССР, Бюро Інформації УГВР зазначувало, що "закінчення II Світової війни дозволило московсько-більшовицьким окупантам України кинути всі свої сили на боротьбу з українськими повстанцями і підпільним визвольно-революційним рухом... Вони кинули на українські землі численні банди МГБ, МВД, партії, озброєної адміністрації і дали їм повну свободу здушувати визвольну боротьбу народу, хоч би навіть найбільш звірськими й жорстокими методами".

У жовтні 1947 року розпочалися масові вивози українського населення. Совєтська влада запланувала вивезти 800000 осіб. Але дії УПА і збройного підпілля зірвали цей план. Вивезено лише 300000 осіб. Інші, попереджені підпіллям, могли сховатися. Наступні масові вивози відбулися в березні-квітні 1949 року. Тоді вивезено 200000 осіб. Дальші масові переселення з областей, де діяли УПА і підпілля, відбувалися вже на базі сповидної "добровільності". Разом вивезено від 600000 до 800000 українців. Комуністи заперечують ці цифри (зокрема оцінки, які говорять про півтора мільйони чи більше вивезених). Вони твердять, що в роках 1944-1951 вивезено лише 203662 особи ("РУ", 8.12.1988).

Після переведення частини УПА до підпільної мережі боротьба на території УССР продовжувалася дещо зміненими методами. Від 1 липня 1946 року до 30 червня 1947 року УПА і збройне підпілля провели в тринадцяти областях України 912 збройних акцій, в тому числі 464 оборонних боїв і сутичок і 136 зачіпливих (наступальних) акцій. Українські втрати: 303 убитих, совєтські - 1012 убитих. За час від 1 липня 1947 року до 30 червня 1948 року проведено 1205 збройних акцій, в тому числі 694 оборонних боїв і сутичок і 188 наступальних акцій. Втрати УПА і підпілля: 407 вбитих, совєтські втрати - 1031 вбитих.

Публікуючи звідомлення про боротьбу від липня до грудня 1948 року, Бюро Інформації УГВР підкреслювало, "що УПА і збройне підпілля масово проводять збройно-саботажні акції, знищують ворожі адміністративні й господарські пункти, засоби транспорту, що служать цілям грабунку українського народу й багатств української землі.., збройно підтримують українське селянство в його спротиві колективізації". Воно також інформувало, що "відділи УПА далі ще діють тільки в підкарпатських областях України", а в інших областях були вже раніше розчленовані і включені в рамки збройного підпілля.

Відділи УПА ходили рейдами до сусідніх країн і там інформували населення про мету її боротьби, про змагання українців за свободу й незалежність Української Держави, за справедливий соціальний лад. Такі рейди в Білорусі (осінь 1944, осінь 1945, зима 1946), в Румунії (червень 1948, червень-липень 1949), в Польщі (Люблинське воєводство: 1945, 1946: Східна Прусія: від літа 1947 де весни 1948), в Чехо-Словаччині, про що вже була мова вище. В 1948 році у Чехо-Словаччині рейдували також відділи з Холмщини і Підляшшя і рештки відділів з Засяння і Лемківщини. Значна кількість цих членів УПА змогла дістатися до Німеччини і Австрії.

Взимку 1948-1949 рр. кинено проти УПА і підпілля чотири дивізії, якими командував ген. Ковальчук. Але і ця офензива не була спроможна покласти край визвольній боротьбі українського народу. В другій половині 1949 року і в першій половині 1950 року спецвідділи МВД блокували терени дій і проводили операції за операціями. УПА зазнала важких втрат у командному складі. Емгебістам вдалося викрити криївку ген. Тараса Чупринки в с.Білогорща біля Львова. Головний Командир УПА згинув у нерівному бою 5 березня 1950 року.

Труднощі боротьби збільшувалися ще й тому, що посилена колективізація спричинила нестачу харчів і голод в Дрогобицькій і Станіславівській областях. І все-таки боротьба продовжувалась ще до 1952-1954 років, а в деяких районах аж до 1956 року, коли, як це сказали емгебісти Лук'яненкові, відбувся останній бій між відділами МҐБ і УПА.

Боротьба велася не лише зброєю УПА і відділи ОУН-Бандери вели також роз'яснювально-політичну роботу. Визначний публіцист УПА Петро Полтава (згинув у 1952 році) писав у квітні 1950 року: "Наша література дістається в усі кінці України, в різні республіки Совєтського Союзу. Тільки в одному 1948 році в наших підпільних друкарнях надруковано в багатотисячному тиражі коло 70 назв брошур, листівок, пресових і художніх видань... До нас часто приходять листи від українських патріотів з усіх українських областей, в яких вони заявляють про свою повну солідарність з нами та висловлюють свою готовність активно боротися ".

Важливим є ствердити, що збройна боротьба, а тим більше в умовах сталінського терору, не була би можливою без підтримки населення. Впродовж усієї боротьби від 1942 року до останніх пострілів 1954 і 1956 років, українські маси не відмовили в допомозі УПА і підпіллю, яких треба було прохарчувати, лікувати поранених, доставляти інформацію й боєприпаси. Бо ж боротьба велася без жодної зовнішньої допомоги.

Один із звітів УПА говорить: "І дійсно впродовж довгих трьох (перших) підбільшовщьких років українські маси ні на момент не відмовили у допомозі українському підпіллю, УПА... Поголовний контингент харчових та інших продуктів для рідної армії й підпілля, голосити грошовий податок, який добровільно складає українська суспільність, хоч відчувається щораз більша нужда, спричинена окупантським грабежем, - це перший конкретний доказ цієї підтримки. Другий - це кожночасна допомога всієї суспільності українським революційним кадрам притулком, розвідкою, допомога у бойових і революційних діях, новими кадрами".

Під час збройної боротьби проти двох диктатур, двох імперіалізмів і двох окупаційних армій за волю і самостійність українського народу згинуло приблизно 20000 вояків УПА і членів збройного підпілля.

У другій половині 1950-х років збройна боротьба в Україні припинилася. Але змагання за ті самі цілі - за нашу національну і соціальну свободу, за право української нації на життя і свобідний розвиток, за Українську Самостійну Соборну Державу - не припинялися. Боротьба продовжувалася і продовжується в інших обставинах іншими методами.