Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Німецько-Австрійський блок та «українське питання»

Австро-Угорщина в українській політиці виявляла особливу активність, оскільки Габсбурґзька монархія володіла «українським П’ємонтом» — Галичиною, а деякі політики у Відні плекали надію на приєднання за сприятливих обставин Наддніпрянської України.

У листопаді 1914 р. австрійський міністр закордонних справ Берхтольд зазначав, що «наша головна мета в цій війні полягає у довготривалому ослабленні Росії і тому, на випадок нашої перемоги, ми приступимо до створення незалежної від Росії Української держави». Маючи це на увазі, Відень підтримуватиме діяльність «Союзу визволення України 4.

Розрахунок на відокремлення України від Росії переважав у австрійській політиці, починаючи з перших днів світової війни 5. У той же час існувало розуміння того, що майбутня Українська держава повинна бути справді незалежною і не керуватися з Відня, бо ж монархія не витримає прирощення до неї 30 мільйонів нових українців. Зокрема, існувала ідея перетворення Східної Галичини у центр загальноукраїнських культурницьких прагнень 6.

Деталізуючи стратегічні наміри Відня, австрійський консул у Львові Урбас зазначав, що не в інтересах Австро-Угорщини, щоб у результаті нової післявоєнної ситуації й так вже занадто довгий кордон з Росією ще більше подовжився. Після зайняття Польщі Відень отримав би більшу частину російсько-німецького кордону, внаслідок цього зона протиборства Росії з Австро-Угорщиною зросте, а з Німеччиною — зменшиться. Спосіб уникнення такої ситуації залежатиме, звичайно, від розвитку війни.

Вирішення проблеми могло б полягати у створенні незалежної України між Дністром і Дніпром. У своїй північній частині вона розділятиме Росію і Австро-Угорщину. Таким чином, проти протекторату Австро-Угорщини над Україною, за одночасної окупації Польщі, свідчить таке: 1) зона суперечностей з Росією залишиться такою ж значною; 2) зона суперечностей з Румунією може подвоїтися: у разі зайняття Бессарабії Румунією вона стане сусідкою Австро-Угорщини на сході; 3) військові завдання перевищують можливості країни; 4) дуже важко, майже неможливо, водночас провадити польську та українську політики; встановлення кордону між Польщею та Україною становитиме для Австро-Угорщини нескінченну проблему 7.

Однак без протекторату неросійської сили незалежна Україна не в змозі протистояти Росії або мала б тенденцію перетворитися на радикально-соціалістичну республіку, що навряд чи було б приємним сусідством для Відня, — твердить Урбас. Україна з отриманою внаслідок мирного договору автономією була б фікцією за умов російського панування; Росія знову зросійщувала б її або розв’язала б нову війну. Залишаються лише такі можливості: а) Україна під протекторатом Німеччини; б) Україна під спільним протекторатом Австро-Угорщини та Німеччини; в) персональна унія України з Румунією.

Україна під протекторатом Німеччини мала б ту перевагу, що німецько-російський кордон, а також німецько-російські суперечності залишались існувати в значному обсязі, що соціалістичні тенденції українців потрапляли б під сильний військовий тиск і що німецька торгівля отримувала б широкий і зручний шлях через Чорне море до Азії, внаслідок чого встановлювався б лад на Балканах. Прийнятною була б персональна унія України з Румунією. Внаслідок цього припинялася б експансія Румунії на схід, руйнувався б питомо національний характер цієї держави, вона отримувала б довготривалі суперечності з Росією.

Найменш бажаним вважався б спільний протекторат Австро-Угорщини та Німеччини над Україною, проте, як останній вихід, він також прийнятний — у тому разі, якщо Австрія створює цивільну адміністрацію на Україні, а Німеччина бере на себе створення армії. Загалом, резюмує Урбас, слід схилятися на німецький протекторат над Україною, підкреслюючи, що Австро- Угорщина на подібний протекторат за одночасної окупації Польщі неспроможна з політичних і військових причин і що в іншому разі Україна — без допомоги неросійської сили — неможлива. У разі відмови Німеччини можна пропонувати персональну унію з Румунією 8.

Для української політики Відня показовою була її прихованість. Ставлення до визвольних устремлінь великого європейського народу не проголошувалося відкрито. Ще в грудні 1914 р. керівництво СВУ вказувало на необхідність офіційної заяви Центральних держав про те, що після розгрому Росії вони сприятимуть створенню вільної та незалежної Української держави. Такі заяви, зроблені ще до вступу німецько-австрійських армій на українську територію і донесені до відома російської громадськості — як це сталося з відомою заявою Талаат-бея від 24 листопада 1914 р. відносно української справи — стануть найкращим засобом австрійської і німецької аґітації серед російських українців. СВУ, зі свого боку, всіляко сприятиме поширенню аґітаційних матеріалів на Україні через своїх представників» 9.

У серпні 1915 р. з пам’ятною запискою, адресованою вищому військовому командуванню Австро-Угорщини, виступила Загальноукраїнська національна рада, тісно пов’язана ідейно і політично з Союзом визволення України. Автори документа К.Левицький, Є.Олесницький та Л.Цегельський підкреслювали своє бажання не відокремлювати українські землі від австро-угорського державного організму, а, навпаки, збільшувати його за рахунок російської України. Наступ центральних монархій не треба зупиняти на лінії ріки Буг, а продовжити до Дніпра і Чорного моря, щоб звільнити українську територію від російського панування і створити автономне державне утворення, тісно зв’язане з Центральними державами. Далі зазначалося: відокремлення прибалтійських провінцій і Польщі не послабить Росію настільки, щоб вона не могла більше загрожувати Центральним державам. Єдиним шляхом до послаблення Росії буде відокремлення від неї цілої України або переважної її частини. Силою обставин майбутня українська держава змушена була шукати ґарантії свого існування передовсім у Центральних держав. Між Україною і Центральними державами не існує і не існуватиме в майбутньому суперечностей. У політичній та економічній сферах Україна матиме лише переваги від об’єднання з Центральними державами. Природна експансія українського народу з довніх часів була спрямована на схід та південний схід.

Водночас українські діячі попереджали про свою стурбованість щодо польських зазіхань на українські землі. Приєднання Східної Галичини, Холмщини, Волині, Поділля до майбутньої Польської держави або навіть до автономної Польщі було б цілком неприйнятним для українських національно-політичних інтересів, а також недоцільним і навіть небезпечним для Центральних держав. Якщо ж виникне ситуація вибору між російським тиском і вкрай шовіністичним режимом Польщі, то пригноблена нація обере менше зло і схилиться до порозуміння з Росією, що стане більш толерантною внаслідок поразки 10.

Ще через рік президія Загальноукраїнської національної ради, констатуючи той факт, що керівні установи Центральних держав передбачають найближчим часом остаточно вирішити польське питання, надсилає австрійському міністрові закордонних справ С.Буріяну свої вимоги. Офіційний Відень ставлять до відома, що, по-перше, жодна українська територія, де українці становлять більшість населення, не бажає приєднання до Польщі. По-друге, тим українцям, які мешкають західніше від межі суцільних українських поселень і, можливо, будуть приєднані до Польщі, потрібно ґарантувати всі права національних меншин. По-третє, окуповані військом Центральних держав українські території, а саме: Холмська, південно-західна частина Гродненської, південно-західна частина Мінської губерній, Волинь — якщо вони не увійдуть до складу самостійної Української держави, складатимуть автономну державну одиницю в тісному зв’язку з Центральними державами 11.

Незважаючи на вірнопіддані заяви Союзу визволення України та Загальноукраїнської національної ради, австрійський підхід до ідеї незалежності України змінюється з роками війни з приязного до холодного, а то й ворожого. Офіційний Відень неґативно поставився до плану кількісного збільшення леґіону українських січових стрільців, заборонив СВУ провадити національно-аґітаційну діяльність серед військовополонених українців і поступово зменшував підтримку його діяльності 12. У січні 1915 р. віденське міністерство закордонних справ видало інструктивний документ про зв’язки з українськими організаціями. У ньому вказувалося, що СВУ має перенести свою штаб-квартиру з Відня до нейтральної країни.

Але найнеприємнішою несподіванкою, що її отримали українські організації від австрійського уряду, був план створення Польського королівства з включенням до його складу українських земель. Це означало, що в австрійській політиці українське питання відходило на друге місце. Через це українська політична орієнтація поступово почала схилятися до Німеччини 13.

Внаслідок революційних подій в Росії в 1917 р. українське питання постало, з точки зору Німеччини та Австро-Угорщини, зовсім у іншому висвітленні. Принципово важливим було й те, що українська демократія з самого початку революцій виступила проти ідеї повного відокремлення України від Росії, характеризуючи її, як «удар в спину російській демократії». Українські політики не цілком визначилися щодо кордонів майбутньої України. Значні прошарки українського населення виступали за спільні дії з «материнською землею», надто ж проти зовнішньої загрози.

Зважаючи на ці обставини, у Відні вважали, що кращим паролем для війська, яке вступить в Україну, буде такий: «За даних обставин ми ведемо оборонну війну, прагнемо до справедливого для всіх сторін миру, ми не втручаємося у внутрішні справи сусідніх народів, навпаки, даємо можливість цим народам власноручно вирішувати їхню долю» 14. Відзначимо, що такі рекомендації віденський дипломат подавав ще в серпні 1917 р. — задовго до укладення Берестейського миру і появи військ Центральних держав на території Української Народної Республіки.

З позицією віденського дипломата перегукується меморандум, підготовлений у тому ж таки серпні 1917 р. президією Української парламентської репрезентації в особі Є.Левицького і Є.Петрушевича. Не підлягає жодному сумніву, — писали депутати австрійського парламенту від Галичини, — що створення української держави, навіть у федеративному союзі з Росією та іншими державними новоутвореннями: Фінляндією, Кавказом, Туркестаном і т.ін.,— відповідає інтересам Австро-Угорщини, оскільки внаслідок цього Росія розпадається на національні та територіальні складові частини. Також зрозуміло, що Україна потребує певного часу для своєї консолідації.

Українці лише бажають, щоб у разі окупації військами Центральних держав згаданих територій автономної України, ці держави визнали тимчасовий уряд у Києві і право на певну державну самостійність України, а також, маючи на увазі власні перспективні інтереси, зобов’язалися виразно підтримати прагнення українського народу до участі в мирній конференції. Українці чекають на чітку обіцянку, що союзні армії, у разі їх вступу на українську територію, не розпустять локальні органи українського тимчасового уряду в Києві, а навпаки — військова влада надаватиме їм значного сприяння, посилить і далі розбудує ці державні органи 15.

Отже, за умов кардинальної зміни курсу української політики Австро-Угорщина підійшла до етапної межі — Берестейських переговорів з делеґацією Української Народної Республіки і підписання «хлібного миру» з Україною.

Українська делеґацiя розпочала переговори в Брестi-Литовському в першi днi сiчня, а у нiч з 8 на 9 лютого 1918 р. був підписаний мирний договор мiж Українською Народною Республiкою, з одного боку, i Нiмеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарiєю i Туреччиною — з iншого. Берестейський договiр проголошував закiнчення стану вiйни мiж УНР i державами Четвiрного союзу. Встановлювався кордон України на заходi i пiвнiчному заходi. Вирiшувалось питання про вiйськовополонених. Реґулювались економiчнi вiдносини мiж країнами-учасницями.

У Брестi було також погоджено i таємний протокол мiж УНР і Австро-Угорщиною. Вiн стосувався майбутньої долi українських земель у складi Австро-Угорської монархiї. Офiцiйний Вiдень зобов’язувався не пiзнiше 20 липня 1918 р. запропонувати обом палатам Австрiйського парламенту законопроект про створення окремого коронного краю Схiдної Галичини та Буковини. Зi свого боку, УНР ґарантувала законодавчо права польського I нiмецького, а також єврейського населення в Українськiй Республiцi 16.

Українська делеґацiя мусила досягти ще одного важливого завдання — отримати збройну допомогу вiд Нiмеччини та Австро-Угорщини для вiдновлення влади Центральної Ради. На нарадi вищого нiмецького керiвництва 13 лютого 1918 р. було вирішено подати допомогу Українi в рамках загальної воєнної кампанiї на Схiдному фронтi, яка мала розпочатися 18 лютого пiсля розриву перемир’я з Радянською Росiєю. Українськi представники мали пiдписати з цього приводу вiдозви до народiв Нiмеччини i Австро-Угорщини. У результатi на українськiй землi з’явилось пiвмiльйонне вiйсько Центральних держав, вiйськова адмiнiстрацiя Берлiна й Вiдня, а Україна була подiлена на зони впливу.

Наближення загальної військової поразки не залишало можливостей для подальшого розігрування української карти і домагань геополітичних змін в регіоні, але наявність місцевих передумов для цього стала для Берліна очевидною.

Після Першої світової війни та українсько-німецького зближення 1918 р. у Німеччині буквально вибухнув інтерес до України. Університети й спеціальні наукові заклади стали приділяти велику увагу українознавству. Розроблялися різні концепції німецької політики щодо України, де остання розглядалась як потенційно сильна незалежна держава, що об’єднує усі чотири частини роздертої в 1919—1920 рр. української території та матиме у майбутньому великий вплив на баланс сил у Східній Європі.

Але впливу на реальну німецьку політику ці концепції не мали. За часів Веймарської республіки німецький уряд прагнув до найліпших стосунків із Москвою. Це автоматично виключало з його гри українську карту. Для Гітлера Україна не була самостійним об’єктом у політиці, а існувала лише як частка незрівнянно більшого об’єкта.