Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Інституційна організація єпархіального управління карпаторуської православної церкви (1926-1930)

Після зближення чехословацького уряду з католицькими колами, питання діяльності православної церкви на Підкарпатській Русі знову загострилося. Відмова в реєстрації статутів єпископа Досифея (Васич), поставило православне населення у складні умови існування. Відсутність основного статуту єпархії призводило до того, що окружні уряди мали можливість відмовляти у реєстрації православним громадам, надання права духовенству викладати у школах Закон Божий тощо. Отже, головне завдання, що ставило перед собою керівництво православної церкви на Підкарпатській Русі у 1926-1930 рр. – це офіційне визнання православної церкви урядом Чехословаччини (далі ЧСР), упорядкування церковної структури, вирішення питання освітнього рівня духовенства, відновлення православної Мукачівської єпархії та ряд інших.

В другій половині 1920-х рр. православний рух поширився й на інші регіони ЧСР. У Східній Словаччині під кінець 1920-х рр. православна церква мала 12 500 вірників. Було засновано православні церковні приходи в Лютині, Ганігівцях, Милпоші (Сабинівський округ), Венеції, Грабському (Бардіївський округ), Ладомировій, Медвежому, Крайньому Чорному (Стропківський округ); Чертіжному, Вилагах (нині Светлицях), Ольшинкові (Міжлабірський округ), Стащині, Телепівцях, Ладомирові та Улич-Кривому (Снинський округ) та в с. Ребрин (Михайлівецький округ). Спроба православних російських емігрантів заснувати єпископат у Пряшеві не зустріла підтримки державного культового управління. Православні церковні громади Східної Словаччини знаходилися під владою мукачівських єпископів та пізніше входили до складу Мукачівсько-Пряшівської єпархії. Визначним осередком православ`я на Східній Словаччині став монастир у Ладомировій, який мав власну друкарню. Крім молитовних і літургійних книг, монастир видавав календарі, газету „Православная Русь”, а пізніше й світську літературу. Щороку сходились тут на відпуст сотні людей з усієї Пряшівщини. З національного погляду монастир став вогнищем москвофільства в Східній Словаччині. З одного боку, він протистояв тиску словакизації державного механізму, але з другого — гальмував українізацію краю [1].

Після від`їзду єпископа Досифея (Васич) до Сербії, між представниками уряду ЧСР та Сербською православною церквою (далі СПЦ) розпочалася дипломатична боротьба проти його повернення на Підкарпатську Русь. 13 травня 1925 р. ієромонах Матвій (Вакаров) виїхав до Сербії, де зустрівся з єпископом Досифеєм (Васич), котрий заявив, що чеський уряд заборонив йому в`їзд на Підкарпатську Русь [2]. 2 серпня 1926 р. чеський посол в Бєлграді Ян Шеба, у звіті до Міністерства Закордонних справ у Празі під грифом „таємно” писав, що було проведено співбесіду між кандидатами на посаду православного єпископа для Підкарпатської Русі – Дамаскином (Грданичка) та Йосифом (Цвієвич). Він наголошував, що єпископа Досифея (Васич) до зустрічі не було запрошено [3]. В свою чергу Сербський Синод на останньому своєму засіданні іменував єпископом Досифея (Васич), його помічником Матвія (Вакаров) та юрисконсультом Олексія Геровського. Посол заявляв, що рішення Синоду свідчить про ігнорування позиції чеського уряду, яка була висловлена у зверненні, переданому міністру Марковичу [4]. Зважаючи на різку протидію уряду ЧСР, Синод СПЦ літом 1926 р. призначив на Підкарпатську Русь єпископським адміністратором Митрофана, настоятеля монастиря Святого Стефана [5]. Кандидатура єпископа Митрофана була узгоджена з представниками православних громад Підкарпатської Русі ще у 1925 р. 27 березня 1926 р. газета „Русская Земля” писала, що на Підкарпатську Русь повинен приїхати на постійне місце проживання новий єпископ. Вказувалося, що Митрофан, за походженням росіянин, був єпископом Сумським та керував єпархією в Сербії [6].

8 квітня 1926 р. у м. Хуст прибув єпископ Чеський Горазд (Павлік). Перед православною церквою в Хусті єпископа зустріло все духовенство округу на чолі з архімандритом Олексієм (Кабалюк) і представниками православних комітетів. Під час зборів, що відбулися після богослужіння, єпископ порушив питання становища православної церкви в Чехії, Моравії, Сілезії і Підкарпатській Русі. Він сказав: „Я приїхав до Вас не для того, щоб приготувати собі шлях зайняти місце Вашого єпископа, це місце для руського єпископа! Я прийшов як брат, Ваш приятель, з благословенням сербського патріарха допомогти Вам об`єднатися, організуватися і так з Божою допомогою вивести нашу церкву із складного становища” [7]. Приїзд єпископа Горазда (Павлік) на Підкарпатську Русь був вимушеним кроком сербської юрисдикції з метою контролю за релігійним рухом.

15 серпня 1926 р. була видана листівка до „карпаторуського народу” за підписом „Комітету порятунку православних”. Листівка була спрямована проти архієпископа Савватія (Врабец) та засуджувала діяльність його прихильників: архімандрита Боголіпа (Церковник), священиків Георгія Опаленика, Георгія Кениза та інших. Автори закликали православних вірників до єдності та визнання сербської юрисдикції, як канонічно правильної [8].

11 листопада 1926 р. в с. Іза були скликані збори представників православних громад Підкарпатської Русі. Зважаючи на негативне ставлення уряду ЧСР до сербських єпископів, Олексій Геровський запропонував обрати кандидата, для висвячення в єпископи із місцевого духовенства. Він висунув на посаду єпископа ігумена Матвія (Вакаров), який не отримав підтримку після обговорення. Духовенство розділилося на два напрямки, перший – на чолі з Олексієм Геровським, підтримував ігумена Матвія (Вакаров), другий – архімандрита Олексія (Кабалюк). Збори прийняли рішення просити Собор СПЦ невідкладно прислати на Підкарпатську Русь єпископа, який залишився би тут назавжди, або, принаймні, до тих пір, поки православна церква не буде остаточно організована. Крім того, збори ухвалили рішення послати в Лігу Націй та сербському міністру іноземних справ М. Нінчічу протест, проти незаконних дій уряду ЧСР, який порушував законні права православної церкви. Того ж дня, в Раду Ліги Націй був відправлений меморандум, підготовлений Олексієм Геровським. Документ складався з 44 сторінок і 28 додатків – розпоряджень чеського уряду по відношенню до православної церкви в Підкарпатській Русі тощо. Серед головних звинувачень, що висувалися у зверненні до Ліги Націй слід виділити наступні: 1) чеська влада намагалася усунути сербську юрисдикцію та з цією метою ініціювала „савватіївський розкол”; 2) чеська влада дала наказ поліції заарештувати єпископа Досифея у червні 1923 р. в Хусті, незважаючи на те, що він мав закордонний паспорт та клопотання чеського посла в Бєлграді [9]; 3) уряд не дав дозвіл на в`їзд на Підкарпатську Русь єпископа Митрофана; 4) після 1923 р. нотарі відмовилися записувати дітей православними у разі відсутності розпорядження окружного уряду [10]. Документ підписали: Василь Гайду, Юрій Пристая (с. Іза), Василь Андрашко (с. Білки), Юрій Олексій (с. Нижнє Селище), Іван Ділець (Монастирець), Василь Величко (м. Хуст), Іван Росоха (с. Нижній Бистрий) [11].

Після засідання виконавчого комітету 22 листопада 1926 р. Олексій Геровський та секретар зборів – священик Дмитро Беляков виїхали до Сербії, де в Сремських Карловцях готувалося проведення Собору СПЦ. Пізніше до них приєдналися Василь Гайду та ігумен Амфілохій (Кемінь). У зверненні до сербського патріарха, вони висловили протест проти дій уряду ЧСР та просили звернутися до Ліги Націй з вимогою, щоб чехи не втручалися у внутрішні справи православної церкви і визнали її нарівні з рештою релігійних віросповідань, що існували в республіці [12].

У тому ж 1926 р. чеський уряд видав закон за №122 про православну церкву в Підкарпатській Русі, в якому мовилося: всякий церковний православний прихід вважається затвердженим державою, якщо він був зареєстрований настоятелем церкви станом на 1 січня 1926 р. Але, на жаль, цей закон тримався в таємниці до 1928 р., коли чехословацький уряд видав розпорядження за №124, в якому було докладніше пояснено рівноправ`я православної церкви з іншими віросповіданнями в Чехословаччині [13].

Собор СПЦ, що відбувся у листопаді-грудні 1926 р. прийняв рішення про призначення єпископом для православних Підкарпатської Русі та Східної Словаччини Іринея (Чирич) – владику Новосадсько-Бачкського. Чеський посол Ян Шеба у звернення до членів Синоду СПЦ виступив проти обрання Іринея (Чирич) та вимагав іменувати іншу особу, але Синод відкинув пропозицію посла, наголосивши, що чеська влада не має права втручатися у церковні справи [14]. Згідно архівних документів приїзд єпископа Іринея (Чирич) на Підкарпатську Русь був призначений на 19 грудня 1926 р. Цього ж дня, чеський посол у Белграді Ян Шеба повідомив Міністерство Закордонних справ Югославії, що відбулася його зустріч з Сербським патріархом Димитрієм. Патріарх порушив питання найшвидшого від`їзду на Підкарпатську Русь єпископа Іринея (Чирич) та його помічника Дамаскина (Грданичка). Вказувалося, що головна місія єпископа Іринея (Чирич) – ознайомити з справами православної церкви протосингела Дамаскина, та за кілька місяців, повернутися до Нового Саду. Посол стверджував, що патріарх гарантував обрання Дамаскина (Грданичка) постійним єпископом для Підкарпатської Русі. Посол також просив підтвердити позицію міністерства Югославії у справі поїздки вище названих осіб [15]. Таким чином, можливо під тиском Ліги Націй, чеський уряд змінив свою позицію щодо єпископа Іринея (Чирич), який 13 січня 1927 р., у супроводі секретаря приїхав до Праги. Візит єпископа до Праги був закономірним явищем, він мусив висловити лояльність до чеського уряду та узгодити умови свого перебування в державі на посаді керуючого православною церквою. Під час відвідин міністерства Шкіл і Народної освіти єпископу Іринею (Чирич) було порекомендовано під час перебування на Підкарпатській Русі уникати політичних справ і займатися виключно церковними питаннями [16]. Цього ж дня єпископ Іриней (Чирич) зустрівся з єпископом Чехословацьких земель Гораздом (Павлік), ставлеником СПЦ, з яким обговорив питання діяльності православної церкви в державі та усунення юрисдикції архієпископа Савватія (Врабец)[17].

14 січня 1927 р. єпископ Іриней (Чирич) приїхав до с. Іза, де видав своє перше архієрейське послання і розпорядження до православного духівництва й народу на Підкарпатській Русі. У першому посланні владика говорив, що він „прибув на Карпатську Русь по благословенню Собору СПЦ і з відома уряду Чехословацької республіки, який обіцяв йому надати свою повну моральну і матеріальну допомогу”в справі організації місцевої православної церкви [18]. З огляду на те, що єпископу Іринею (Чирич) для організації православної єпархії було необхідно жити ближче до світських властей, він тимчасово переїхав до Ужгорода, де 15 січня 1927 р. зробив візит губернатору Підкарпатської Русі Антонію Бескиду, віце-губернатору Антонію Разсипалу та іншим видним особам, з якими обговорював питання, що стосувалися православної церкви [19]. 19 січня 1927 р. єпископ Іриней (Чирич) приїхав у с. Іза у супроводі архімандрита Олексія (Кабалюка) та архімандрита Матвія (Вакаров) [20]. В селі владику зустріли біля 200 осіб, які біля входу до фари (будинок священика при церкві – Ю.Д.) вивісили напис: „Да розрадується душа Твоя о Господі”. Перший привітав єпископа Іринея (Чирич) від імені православного комітету с. Іза Юрій Пристая. В церкві з вітальним словом виступив ігумен Амфілохій (Кемінь). Під час богослужіння було присутні біля 400 осіб [21].

Єпископ Іриней (Чирич) проводив місіонерську роботу серед греко-католицьких вірників та духовенства. Так, за повідомленням ізянського стражмістра Вацлава Штіга, єпископа Іринея (Чирич) в Хусті 21 січня 1927 р. відвідали два уніатські священики з Мукачівщини, які виявили своє бажання перейти в православ`я [22]. 14 лютого 1927 р. мукачівський греко-католицький єпископ Петро (Гебей) у листі до вікарія Абрі Тагі вказував, що з достовірних джерел йому стало відомо про участь жінки греко-католицького дяка Задора в урочистостях з нагоди приїзду єпископа Іринея (Чирич) [23].

Після прибуття до Ужгорода єпископ Іриней (Чирич) почав діяльність по організації православної церкви, прагнучи добитися у чехословацького уряду визначення допомоги (конгруа) православному духівництву на підставі чехословацького закону за №122 від 25 червня 1926 р. Про це свідчить його послання до православного населення від 3 лютого 1927 р., де єпископ порушував питання утримання православного духовенства. Єпископ Іриней (Чирич) наголошував, що держава, згідно закону від 25 червня 1926 р. забезпечила духовенству певне утримання, але не всі священики змогли отримати допомогу у зв`язку з рядом вимог. Крім того, священики не отримають конгруа допоки єпархіальне керівництво не узагальнить і не подасть відповідний кошторис. У зв`язку з цим, єпископ просив священиків підготувати і подати до органів влади документи для отримання фінансової допомоги [24].

Активна діяльність єпископа Іринея (Чирич) викликала різку реакцію архієпископа Савватія (Врабец) в Празі. Вже 7 лютого 1927 р. у посланні до духовенства та мирян архієпископ Савватій (Врабец) стверджував, що єпископ Іриней не прийшов на Підкарпатську Русь як пастир, бо має свою область у Сербії. Він переконував вірників, що діяльність єпископа Іринея не принесе на Підкарпатську Русь єдність і мир, а навпаки влаштує розкол ще більший. Архієпископ Савватій (Врабец) закликав не підкорятись розпорядженням Іринея (Чирич) [25]. Хоч чехословацька влада і заборонила архієпископу Савватію (Врабец) втручатися до справ православної церкви на Підкарпатській Русі, його прихильники продовжували антисербську агітацію та пропаганду. Про це свідчать численні листи священиків до єпископа Іринея (Чирич). Наприклад, священик з с. Кушниця ієромонах Сергій (Марушко) 4 квітня 1927 р. заявив, що він не визнає владу єпископа Іринея (Чирич) і підкоряється лише архієпископу Савватію (Врабец)[26]. За повідомленням священика Георгія Русинка з с. Тернова від 9 лютого 1927 р. в Тячівському окрузі архієпископа Савватія (Врабец) підтримували: архімандрит Боголіп (Церковник) (с. Бедевля), священики – Іван Бабич (с. Дубове), Георгій Бедзір (с. Калини), Іван Кивешлігетій (с. Ганичі), Георгій Носа (с. Нересниця), Степан Стойка (с. Вел. Крива) [27], Василь Несух (с. Теребля), Іван Бабинець (с. Дулово), Василь Немеш (с. Угля), Василь Країло (с. Чумальово), ієромонах Миколай (Мадар) (с. Кричево), Михайло Салейчук (с. Колодне) [28].

9 лютого 1927 р. єпископ Іриней (Чирич) відвідав православні монастирі в с. Іза та с. Липча [29]. 13 лютого 1927 р. відбулася його зустріч з цивільною владою с. Іза. На зустрічі були присутні: голова православного комітету Юрій Пристая, голова нотарського уряду Юрій Рошкот, піднотар Зиґмунд Рознай, сільські учителі Іван Бережанин та Іван Богаш, стражмістер Вацлав Штіг і його заступник Йозеф Кріжан. На зборах обговорювалися адміністративні та шкільні питання. Єпископ просив урядників надати йому збірники законів для вивчення та ознайомлення. Крім того єпископ підняв питання про створення руської читальні в селі [30]. Піклувався також єпископ Іриней (Чирич) і про моральне становище православних священиків. Наприклад, перед Великоднем 1927 р. поставив вимогу про те, щоб все духівництво сповідалося і причастилося „на підставі законів РПЦ та СПЦ” [31]. 28 лютого 1927 р. єпископ Іриней у супроводі 2 монахів відвідав с. Великі Лучки на Мукачівщині. У церкві була відслужена вечірня служба на чолі з священиком Дмитром Бєляковим, після чого єпископа привітали місцеві жителі. У своїй промові єпископ Іриней (Чирич) говорив про історію православного руху в Великих Лучках: „пам`ятають ще багато з Вас, я есте були ув`язнені у в`язницях Угорщини, засуджені в Сиготі, але Бог Вас завжди боронив, а тому будьте терпеливі, і отримаєте від Бога заступництво” [32]. Після вечірні єпископ оглянув і схвалив місце для будівництва нової православної церкви. За короткий період перебування єпископа Іринея (Чирич) на Підкарпатській Русі він зустрівся з православними вірниками сіл: Білки, Керецькі, Березники, Теребля, Бедевля, Дулово, Данилово [33].

Слід зазначити, що серед православних сербської юрисдикції також не було єдності. Наприклад, 26 січня 1927 р. у єпископа Іринея (Чирич) виник конфлікт з архімандритом Матвієм (Вакаров) – настоятелем Свято-Миколаївського монастиря. Причиною тому послужило призначення секретарем Духовної Консисторії монаха Афанасія (Чопик) [34]. Архімандрит Матвій (Вакаров) виступив проти даної кандидатури, бо сам сподівався стати першою особою єпископа. Його підтримував Олексій Геровський, у листах до жителів с. Іза він переконував православних вірників, що чеська влада більше не допустить приїзду єпископа Іринея на Підкарпатську Русь. 9 червня 1927 р. з Сербії приїхав секретар Дамаскин (Грданичка), який повідомив, що чеська влада не робить жодних перепон для приїзду єпископа Іринея (Чирич) в с. Іза. За його інформацією, між архімандритом Матвієм (Вакаров) і Олексієм Геровським та єпископом Іринеєм (Чирич) виникли суперечності з причини того, що перші були не згідні з лояльним ставленням єпископа до чеської влади на Підкарпатській Русі. Єпископ Іриней (Чирич) скаржився на Олексія Геровського до Синоду СПЦ. Крім того Дамаскин (Грданичка) повідомляв, що архімандрит Матвій (Вакаров) та Олексій Геровський виступали за відокремлення від сербської юрисдикції і утворення окремої православної церкви на Підкарпатській Русі. У червні 1927 р. Дамаскин (Грданичка) розробив статут православної церкви і вислав його на розгляд міністерства, яке передало його до Синоду на затвердження [35].

Єпископ Іриней (Чирич) та секретар Дамаскин (Грданичка) велику увагу приділяли освітньому рівню православного духовенства на Підкарпатській Русі. У 1927 р. за їх сприяння на навчання в богословські заклади Югославії виїхало з Хустського округу – 5 чол., Тячівського округу – 3 чол., Волівського округу – 1 чол. [36]. З 1 жовтня 1926 р. до квітня 1927 р. при Свято-Миколаївському чоловічому монастирів в с. Іза відбувалися богословські курси для православного духовенства [37]. Слухачів налічувалося 22 осіб, вони проживали при монастирі в Ізі. Лекції на курсах читав студент Ратібор Тихій [38].

25 жовтня 1927 р. „Урядовий вісник” Шкільного Відділу Цивільного управління Підкарпатської Русі опублікував розпорядження від 9 жовтня 1927 р. „Про заповнення рубрики віросповідання в урядових шкільних книгах”. У документі вказувалося, що управителі шкіл не можуть відмовляти записувати дітей в урядових книгах православними, якщо їм представити документ про зміну релігії з окружного уряду [39].

У першій половині 1927 р. центральний виконавчий комітет православних громад у особі священика Дмитра Бєлякова, Василя Гайдова та Олексія Геровського видали звернення до „всіх православних комітетів”. Вони заявили, що право вирішувати спірні питання щодо храмів і церковного майна, повинно належати автономним Народним зборам, які чеський уряд не дозволяє скликати, чим порушує Сен-Жерменський договір 1919 р. Вимагалося, щоб чеський уряд, у зв`язку з його неправильною політикою, повернув населенню Підкарпатської Русі всі видатки, пов`язані з цивільним та кримінальним процесами, що постали після боротьби за церковне майно та забезпечити вдів та сиріт покалічених та убитих жандармами осіб. Члени центрального виконавчого комітету просили від кожної православної громади, подати в найшвидшому часі, детальні відомості про судові витрати та про кількість постраждалих від поліції людей для передачі матеріалів до Ліги Націй [40].

Розвиток православного руху на Підкарпатській Русі викликав зацікавленість та підтримку закордоном. За інформацією американської газети „Свет” від 21 жовтня 1927 р. у Бітолі, що біля кордону з Грецією, 1 вересня 1927 р. відбулися збори товариства „Сербское православное священническое удруженье”. У зв`язку з приїздом до Бітоля Олексія Геровського, головною темою зборів було становище православної церкви на Підкарпатській Русі. У промові перед учасниками зібрання Олексій Геровський говорив про недотримання чеським урядом законодавства щодо православної церкви. Слова співчуття православним братам в Карпатах висловили священик Сребрен із Сурдуци та протоієрей Ацимович із Кавадара. Збори одноголосно прийняли наступні постанови: „1) православний руський народ в Карпатах бореться за свої природні права основані на святих канонах церкви та міжнародних договорах. Збори висловлюють руському народу в Карпатах свою симпатію і звертаються до нього з закликом, щоб він витримав до кінця в боротьбі за святе діло; 2) збори постановляють звернутися до Святого Архієрейського Синоду и до Святого Архієрейського Собору з проханням, щоб ці найвищі установи СПЦ енергійно захищали православний народ в Карпатській Русі, як складову частину СПЦ. Збори особливо просять, щоб Священний Архієрейський Синод виконав свої наміри і звернувся б з скаргою до Ліги Націй про переслідування православних в Карпатській Русі; 3) збори прийняли рішення звернутися до всіх членів Народної Скупщини (сербського парламенту) з закликом, щоб вони взялися за захист православної церкви в Карпатській Русі [41].

На кінець 1927 р. на території Підкарпатської Русі діяло 86 православних приходів, 8 монастирів та скитів. За рішенням Синоду СПЦ єпископ Іриней (Чирич) наприкінці 1927 р. був відкликаний із Підкарпатської Русі. Правління єпископа Іринея (Чирич) припало на складний і суперечливий період. За короткий час діяльності єпископ Іриней (Чирич) досяг значних результатів. Йому вдалося добитися від чехословацької влади припинення підтримки архієпископа Савватія (Врабец); уряд розпочав виділяти для православного духовенства фінансову допомогу; населення здобуло змогу здобувати освіту у богословських закладах Югославії; єпископ Іриней (Чирич) домігся вільного переходу із унії у православ`я; було врегульовано питання щодо православних кладовищ; Духовна Консисторія з 1927 р. почала діяти постійно, керуючи всіма церковними справами в Підкарпатській Русі у відсутності єпископа.

Після від`їзду єпископа Іринея до Сербії, православні вірники на Підкарпатській Русі залишилися знову без єпископа. У 1928 р. уряд Чехословаччини уклав з Ватиканом конкордат „Modus vivendi” (тимчасова угода), згідно якого уніати змогли через суд повертати собі передані православним церковні споруди та майно. Названа угода викликала новий етап у релігійних стосунках між греко-католиками і православними. Розвитку православного руху та впорядкування організаційної структури церкви продовжувала перешкоджати діяльність архієпископа Савватія (Врабец). Юрисдикційна боротьба між прихильниками константинопольської та сербської юрисдикцій не давала можливості новому єпископу повністю виконувати свої архієрейські обов`язки.

На початку 1928 р. про призначення нового єпископа стало відомо з листів. 25 січня 1928 р. стражмістер Вацлав Штіг з с. Іза повідомляв у Земське поліційне управління в Ужгороді: „Нещодавно отримав архімандрит Матфей Вакаров лист з Сербії від д-ра Геровського. Той пише, що вивідав про нового єпископа, і що з ним можна буде працювати” [42]. Стражмістер припускав, що можливо діяльність нового єпископа буде спрямована в тому руслі, що і діяльність Олексія Геровського, тобто проти Чехословаччини. З допису також довідуємось, що на ім`я ігумена Амфілохія (Кемінь) надійшов лист від єпископа Досифея (Васич), у якому зазначалося, що особа нового єпископа вже відома й він приїде в довірену йому єпархію найближчим часом. У наступному дописі від 15 березня 1928 р. читаємо про те, що 13 березня 1928 р. архімандрит Матвій (Вакаров) виїхав до Сербії. Головною метою його поїздки була зустріч з єпископом Рашко-Призренським Серафимом (Іванович), якого Вакаров повинен був супроводити на Підкарпатську Русь[43]. 7 квітня 1928 р. архімандрит Матфей (Вакаров) повернувся в Ізу і повідомив, що єпископ Серафим (Іванович) виїде з Сербії 9 квітня, і через Прагу, приїде на Підкарпатську Русь 13-14 квітня 1928 р. На 15-16 квітня планувалося провести святкові служби в Свято-Миколаївському монастирі та в парафіяльній церкві в Ізі [44].

У квітні 1928 р. єпископ Серафим (Іванович) видав своє перше послання. Не відомо чому воно підписано в Ужгороді, бо тимчасова резиденція єпископа розмістилася в м. Хуст [45]. Послання адресовано „Архимандритам, протоіереям, іереям, іеромонахам, монахиням і всем верным чадам Православной Восточной Церкви”. Єпископ повідомляв, що прийшов на Підкарпатську Русь по благословенню патріарха Сербського Димитрія та за обранням Священного Синоду для того, щоб „довести здесь до конца устройство православной епархии, чтобы утвердить здесь добрый порядок в церковной жизни, на основании священных правил церковных…”[46]. Однією з не вирішених проблем у православній церкві на Підкарпатській Русі була відсутність достатньої кількості мирського духовенства. 20 червня 1928 р. єпископ Серафим (Іванович) у повідомленні до Цивільного управління наголошував, що поки єпархіальне управління не підготує світських священиків, то на парафіях будуть служити монахи [47].

21 липня 1928 р. єпископ Серафим (Іванович), у супроводі архімандрита Олексія (Кабалюк), відвідав с. Ясіня на Рахівщині. 22 липня 1928 р. владика освятив сільську церкву та виголосив промову, в якій згадав історію православного руху на Підкарпатській Русі [48]. На протязі двох місяців єпископ відвідав всі монастирі і скити, що діяли на території єпархії, та багато церковних громад: Ужгород, Хуст, Ізу, Липчу, Нанково, Ганьковицю, Сокирницю, Бедевлю, Вільхівці, Нягово, Нересницю, Ганичі, Калини, Терново, Кричово, Урмезово, Ясіня, Білки, Заднє, Крайниково, Новобарово, Ладимирово, Орлих, Бехерево [49].

Головну увагу єпископ Серафим (Іванович) звертав на майнове становище духовенства та його освітній рівень. 14 червня 1928 р. єпископ Серафим (Іванович) звернувся в Церковний відділ Цивільного Управління Підкарпатської Русі з листом. Він вказував, що православні священики звертаються до нього з проханнями про виділення мінімальної фінансової допомоги. Для потреб духовенства єпископ просив видати аванс у розмірі 30 000 крон для розподілення коштів між священиками [50]. 17 серпня 1928 р. чехословацький уряд повідомив єпископа, що священикам православної церкви: „За законом 1868 г. арт. XXXVII §§ 57-75 и 80, а також за розпорядженням Міністерства Шкіл і Народної Освіти від 10 квітня 1928 р. за № 6383-28-1 дозволено викладання Закону Божого православного віросповідання в державних школах”. Цей крок чехословацького уряду дав можливість частині духовенства, яке мало відповідну освіту, отримувати грошову субвенцію[51]. Про це свідчить й лист-розпорядження Земського уряду в Ужгороді від 1 вересня 1928 р. надіслане шкільному інспекторату в Іршаві. У ньому вказувалося, що забороняється допускати на роботу до школи священиків без освіти [52]. Щоб надати більшій частині православного духовенства можливість залучення до викладання в школах постала необхідність їх освітньої підготовки. За розпорядженням єпископа Серафима (Іванович) від 22 травня 1928 р. в єпархії були відкриті навчальні курси, на яких викладали професори Хустської державної реальної гімназії [53]. За короткотермінове функціонування курсів їх закінчили біля 20 священиків.

У вересні 1928 р. єпископ Серафим (Іванович) своїм розпорядженням затвердив священиків на наступних приходах: священик Іван Карбованець – Червеньово, архімандрит Олексій (Кабалюк) – Хуст, ігумен Амфілохій (Кемінь) – Іза, ієромонах Єфрем (Іваняс) – Кошельово, ієромонах Пантелеймон (Кундря) – Липча, архімандрит Матвій (Вакаров) – Нанково, Нижнє Селище, Копашнево, ієромонах Варлаам (Савинець) – Велятино, ієромонах Савва – Теребля, Дулово, Вонігово, Урмезово, ієромонах Макарій – Ганичі, Терново, Калини, ієромонах Євфимій – Акна і Бочко Рахів[54].

3 жовтня 1928 р. з канцелярії Міністерства Шкіл і Народної освіти в Празі на ім`я президента Земського уряду в Ужгороді надійшов лист, у якому йшлося про перебування у Празі єпископа Серафима. Вказувалося, що у розмові з міністром єпископ Серафим (Іванович) заявив, що архієпископ Савватій (Врабец) втручається в справи православної церкви на Підкарпатській Русі. Він просив заборонити Савватію (Врабец) приїздити на територію підвладної йому єпархії та зустрічатися з священиками [55]. Єпископ Серафим (Іванович) рекомендував міністру звернутися до уряду в Бєлграді, щоб той, через Константинополь вплинув на діяльність Савватія (Врабец)[56]. Друге побажання єпископа Серафима (Іванович) було посприяти купівлі в м. Хуст ділянки землі для будівництва єпархіальної резиденції. Для цього єпископ потребував субвенцію в розмірі 10 000-15 000 крон [57]. Під час поїздки єпископу Серафиму (Іванович) не вдалося досягти згоди з Міністерством Фінансів про виділення дотації священикам, які не отримують конгруа [58]. 26 березня 1929 р. єпископ Серафим (Іванович) знову відвідав Міністерство Шкіл і Народної освіти в Празі. Метою приїзду було вирішення питання щодо єпархіального статуту, який готувався до схвалення Радою Міністрів[59]. Наступного дня, під час зустрічі керівництвом міністерства, єпископ Серафим (Іванович) підняв питання про виділення коштів на будівництво церков у Східній Словаччині. Він також передав до рук урядовців список православних приходів на Підкарпатській Русі, які ще не мали затверджених статутів [60].

З метою впорядкування чернечого життя в Карпаторуській православної єпархії, єпископ Серафим (Іванович) розробив вимоги для монастирів, скитів та духовенства. У його розпорядженні від 5 травня 1929 р. вказувалося, що всі архімандрити, ігумени, ієромонахи і монахи, які проживають на території єпархії, повинні бути приписані до якого-небудь монастиря чи скита. Пропонувалося всім монахам, що знаходилися на сільських приходах в якості священиків і ієродияконів, передавати всі прибутки в свої монастирі чи скити. У документі зазначалося, щоб настоятелі церков підшукували здібних учнів у школах і радили батькам віддавати їх продовжувати навчання в гімназії у Хусті чи Мукачеві. Проживання учнів забезпечувалося державним інтернатом у Мукачеві та інтернатом, заснованим архімандритом Олексієм (Кабалюк) в Хусті. За умови відмінного навчання діти могли проживати безкоштовно [61].

Єпископ Серафим (Іванович) був змушений часто залишати довірену йому єпархію та їздити до Сербії. В таких випадках тимчасовим керуючим справами православної церкви на Підкарпатській Русі був архімандрит Олексій (Кабалюк). 24 червня 1929 р. за його керівництва в с. Іза відбулося святкування 25-річчя відродження православ`я та 10-річчя вільного сповідування релігійних поглядів. В урочистому святкуванні взяли участь архімандрити – Олексій (Кабалюк), Віталій (Максименко), Матфей (Вакаров), Амфілохій (Кемінь) та ще біля 30 священиків й ієромонахів. З вірників було біля 1 500 чол. Службу проводив архімандрит Віталій у супроводі багатьох священиків [62]. Після служби перед вірниками виступили: архімандрит Віталій (Максименко), депутат парламенту Кирило Прокоп, протоієрей Всеволод Коломацький, священик Дмитро Бєляков, голова ізянської церковної громади Юрій Пристая. Архімандрит Олексій (Кабалюк) зачитав вітальні телеграми від президента ЧСР Томаша Масарика, митрополита Євлогія (Георгіївський), єпископів Серафима (Іванович), Іринея (Чирич), Горазда (Павлік), Сергія (Корольов), Досифея (Васич), губернатора Костянтина Бескида [63].

27 жовтня 1929 р. єпископ Серафим (Іванович) знову приїхав до Ізи. Він повідомив, що за рішенням Синоду та за клопотанням члена консисторії Василя Гайду, який напередодні повернувся з Сербії, резиденція з Хуста переноситься до Ізи. 6 листопада 1929 р. єпископ разом з секретарем Степаном Ряснянським шукали місце в селі для канцелярії. Було вирішено, що єпископ буде проживати на фарі, а канцелярію розмістять в церковній школі, де до цього часу зупинявся Олексій Геровський [64]. Активна робота єпископа Серафима (Іванович) спрямована на затвердження статуту православної церкви на Підкарпатській Русі сприяла тому, що 6 червня 1929 р. Міністерська Рада схвалила статут. Про це повідомив єпископа Земський Уряд в Ужгороді 23 вересня 1929 р. [65].

28 листопада 1929 р. у м. Хуст, в приміщенні православної церкви, відбулися збори духовенства і вірників. Кожна православна громада була представлена священиком і двома делегатами. Загалом були присутні 300 осіб на чолі з єпископом Серафимом (Іванович) та єпископом Чеським Гораздом (Павлік). Єпископ Серафим (Іванович) відкрив збори промовою, після чого секретар С. Ряснянський зачитав рішення про затвердження статуту [66]. Була внесена пропозиція перейти під владу єпископа Горазда (Павлік), але її було відкинуто [67]. За рішенням зборів створювалася Єпархіальна рада, яка складалася з чотирьох секцій: 1) Духовний суд: а) вищий суд – із трьох виборних представників духовенства; б) нижчий суд – із двох виборних представників духовенства, який судив священиків; 2) Єпархіальне управління – з трьох виборних осіб, в компетенції котрих знаходилися господарські справи; 3) Шкільна секція – з трьох виборних осіб, що керували шкільною справою; 4) Управління монастирями: а) вище монастирське управління для всіх монастирів і скитів; б) нижче монастирське управління [68]. 12 грудня 1929 р. в м. Хуст відбулися збори Єпархіального управління, у яких взяло участь чернецтво, біле духовенство та миряни. Аналізуючи протокол зборів, можемо прийти до висновку, що роль чернецтва у кінці 20-х рр. ХХ ст. в житті православної єпархії була значною. Монахи керували двома із чотирьох благочинними та мали шість представників у Вищому Єпархіальному управлінні, тоді як від білого духовенства було обрано два представники, а від мирян п`ять[69].

Діяльність архієпископа Савватія (Врабец) послаблювала православну церкву, що добре розумів єпископ Серафим (Іванович) та його оточення. Наприклад, 20 травня 1928 р. в Празі, на прохання православного комітету с. Луково, був рукоположений в сан диякона Ілля Семедій [70]. Приїзд Іллі Семедія в Луково викликав різку реакцію у єпископа Серафима (Іванович), який 12 червня 1928 р. звернувся в Церковний Реферат Цивільного управління Підкарпатської Русі в Ужгороді. У листі він стверджував: „Ми категорично наполягаємо на вжиття необхідних дій цивільними властями республіки для припинення протизаконних дій архієпископа Савватія, що виражаються в рукоположенні в сан священиків, іменування себе архієпископом всієї Чехословаччини, в яке поняття входить і поширення компетенції і на Підкарпатську Русь, що суперечить існуючому положенню. Він незаконно звертається до урядів, з проханням надати підтримку рукоположеним ним дияконам і священикам, вступає в зносини з підвідомчими нам православними приходами. Такі протизаконні дії архієпископа Савватія порушують мирне життя карпаторуського населення, вносячи в нього смуту. При подібному способі рукоположення священнослужителів, як робить архієпископ Савватій можна чекати, що з`являться декілька сотень таких незаконних священиків і дияконів, які не маючи своїх приходів, утворять кадр пролетарствуючого священства”[71]. Також єпископ просив закрити канцелярію архієпископа Савватія (Врабец) і заборонити Мілошу Червінці виступати від імені архієпископа. 6 вересня 1928 р. єпископ Серафим заявив, що рукоположення І. Семедія є незаконним і єпархіальне управління не визнає його за диякона[72].

28 червня 1928 р. архієпископ Савватій (Врабец) видав послання до карпаторуського православного духовенства і мирян. У посланні він звинувачував священиків сербської юрисдикції у порушенні спокою в православній церкві в Підкарпатській Русі. „Надіятися на сербську юрисдикцію нічого. І єп. Досифей і єп. Іриней і др. Дамаскин багато обіцяли, але нічого не далі і не зробили. Нічого не поможе і єп. Серафим, бо діє не канонічно ”[73]. У відповідь на це послання 20 липня 1928 р. єпископ Серафим (Іванович) у листі до міністерства в Празі заявив „просимо категорично заборонити архієпископу Савватію вмішуватися в справи нашої єпархії, випускати які не будь відозви, або звернення до православних віруючих Карпатськой Русі і Словаччини, і взагалі, зноситься з ними у справах церковних ”[74]. У наступному листі від 14 липня 1928 р. зазначалося: „Одним із найбільших перепон у справі організації єпархії є діяльність архієпископа Савватія та осіб що його оточують. Архієпископ Савватій особисто, або через службовців його канцелярії, видає всякого роду розпорядження священикам чи вірникам нашої єпархії. Рукополагає священиків і дияконів, і як нам відомо, з випадком з свящ. Боїшко, бере за це гроші. Видає послання до всіх нашої пастви, в яких за свідченням наших священиків, піддає прокляттю тих священиків, які признають нашу юрисдикцію, закликає вірників не підкорятися нам. Ми просимо Міністерства Шкіл і Народної Освіти в короткий строк зажадати від Архієпископа Савватія припинення його діяльності в нашій єпархії і взяти з нього зобов`язання ”[75]. На початку грудня 1929 р. єпископ Серафим (Іванович) писав Земському уряду в Ужгороді: „В селі Чумальеві появился некій Илларіон Рибарь, считающій себя іеромонахом и совершает там священнодійствія. Указаного Рибаря мы не признаем за священника и просив Земскій Уряд удалить его из Чумальева или же воспретить вмішиваться в церковную жизнь православной общины и совершать требы”[76].

На початку 1930 р. єпископ Серафим (Іванович) виїхав до Сербії. За час керівництва православною церквою на Підкарпатській Русі у 1928-1930 рр. єпископ Серафим (Іванович) досяг значних результатів. По-перше – було створено Єпархіальне Управління, що забезпечило чіткий контроль за всіма сферами діяльності єпархії. По-друге – почали надходити кошти від держави на утримання адміністрації єпархії та духовенства. По-третє – уряд затвердив єпархіальний статут, проекти якого готувалися ще з 1920 р. По-четверте – духовенство після закінчення пастирських курсів отримало змогу викладати релігію в державних школах; було видано два підручники Закону Божого.

Після від`їзду єпископа Серафима до Югославії Карпаторуської православною єпархією тимчасово керував архімандрит Олексій (Кабалюк). 15 жовтня 1930 р. відбулося засідання Архієрейського Собору СПЦ в Сремських Карловцях. На соборі були присутні єпископ Серафим і делегація із Підкарпатської Русі, у складі архімандрита Олексія (Кабалюк), священика Дмитра Бєлякова та мирянина Василя Гайдова. Собор відкинув запропонований чехословацьким урядом державний статут для православних Підкарпатської Русі, залишивши в силі статут 1868 р. Крім того, Собор СПЦ розглянув три кандидатури на посаду єпископа для православної церкви на Підкарпатській Русі: д-ра Дамаскина (Грданічка), ієромонаха Юстина (Попович) та єпископа Йосифа (Цвієвич) [77]. Екзархом-адміністратором Карпаторуської православної церкви було обрано єпископа Бітольського Йосифа. 21 грудня 1930 р. він приїхав у довірену йому єпархію і поселився в с. Іза на Хустщині. Разом з єпископом Йосифом (Цвієвич) до Ізи прибув також ієромонах Юстин (Попович), котрого згодом планувалося висвятити на постійного єпископа для православних закарпатців [78].

Чеський посол у Белграді Р. Фліедер 18 грудня 1930 р. під грифом „таємно” писав у Міністерство Закордонних справ у Празі. „16 жовтня 1930 р. сербська православна церква розпочала збір коштів для підтримки православної церкви в Підкарпатській Русі. Про це закликав 28 вересня єпископ Серафим у виступі перед студентами белградського університету. На честь новопризначеного єпископа Йосифа та православної церкви на Підкарпатської Русі 14 грудня 1930 р. товариство „Жіноче християнське життя” організувало вечір в белградському університеті. На цьому вечері були присутні єпископи Досифей і Серафим. Першим вітальне слово виголосив єпископ Досифей; він окреслив історію православної церкви в Підкарпатській Русі і Чехословаччині, наголосивши на спорідненості русинів з сербським народом [79]. У своєму слові єпископ Серафим говорив про центр православного руху с. Іза, про 12 дівчат, яких угорські жандарми зимою загнали у річку, вимагаючи зректися православної віри[80]. Нині, сказав він на Підкарпатській Русі є 180 000 православних, що складало 1/3 всіх жителів, 115 священиків. У кінці вечора єпископ Досифей закликав збирати пожертви і пересилати на адресу православної місії у Ладомировій” [81].

Головним завданням своєї діяльності єпископ Йосиф (Цвієвич) вважав впорядкування чернечого життя на території єпархії. Своїм розпорядженням від 1 січня 1931 р. єпископ створив Раду із представників від монастирів і скитів для чернечого життя в єпархії. В обов`язки цієї установи входило слідкувати за діяльністю монастирів та за моральною поведінкою чернецтва [82]. Розуміючи, що в єпархії не вистачає освіченого чернецтва і білого духовенства, єпископ Йосиф (Цвієвич) намагається домогтися дозволу на створення духовної семінарії в Мукачеві на кшталт сербських богословських закладів. Це видно з його звернення до Міністерства Шкіл і Народної освіти в Празі від 21 квітня 1931 р. [83]. 5 січня 1931 р. єпископ Йосиф (Цвієвич) переніс свою резиденцію з Ізи до м. Хуст. Цей крок викликав обурення православних вірників с. Іза, які вислали до єпископа делегацію з проханням повернутися знову в село, посилаючись на обіцянку сербського патріарха про створення духовної семінарії в селі та постійне проживання там єпископа. Однак, єпископ Йосиф (Цвієвич) відмовився повернутися на старе місце проживання, обґрунтовуючи своє рішення тим, що Іза не підходить під єпископський осідок, бо немає належних засобів комунікації тощо. Він також повідомив, що найближчим часом переїде до Ужгорода [84]. Єпископ взявся за впорядкування життя духовенства, зокрема, за його наказом 35 священиків були переміщені на нові приходи. Одруженим священикам надавалися парафії, в яких були умови для проживання родини священика. Ченців переводили в невеликі та бідніші православні громади. Священики були переведені з наступних сіл: Кошельова, Кошелівських Лазів, Липчі, Липовця, Березова, Нижнього Бистрого, Вучкового, Крайникова [85].

Велику увагу єпископ Йосиф (Цвієвич) приділяв візитації православних приходів, зустрічам з духовенством та вірниками. 12 лютого 1931 р. на свято Василія Великого, він відвідав присілок с. Майдан-Лопушний. Біля сільської церкви владику зустріли біля тисячі осіб із навколишніх православних громад: Торуні, Прислопа, Вишнього Бистрого, яких очолювали 3 священики. Після церковної служби єпископ мав розмову з чеськими урядовцями, під час якої позитивно відзивався про президента ЧСР Томаша Масарика. Наступною православною громадою, яку відвідав єпископ, було с. Волове (нині Міжгір`я), де його урочисто вітали біля 500 осіб разом з священиком та сільськими урядовцями [86]. 14 квітня 1931 р. єпископ Йосиф (Цвієвич) відвідав с. Калини Тячівського округу, яке перебувало в сфері впливу архієпископа Савватія (Врабец). Православні вірники з захопленням прийняли єпископа і визнали владу сербської церкви. У сільському храмі єпископ відслужив службу [87].

Єпископ Йосиф (Цвієвич) намагався припинити юрисдикційну боротьбу між православними вірниками на Підкарпатській Русі. 23 квітня 1931 р. він написав скаргу у Міністерство Шкіл і Народної освіти в Празі. У листі єпископ звертає увагу на негативну роль в діяльності архієпископа Савватія (Врабец) на Підкарпатській Русі. Для доведення протизаконних дій Савватія єпископ Йосиф (Цвієвич) наводив наступні приклади: „1) забороненого в сані священика І. Якуба з Лисичова, Савватій прийняв під свою руку і дозволив йому священствовати. 2) у Дубове він прислав свого священика і призначив його там настоятелем. 3) у Монастирець рукоположив в сан диякона і призначив Л. Боня. 4) у Королево прислав свого священика. 5) постійно зноситься з священиками, що йому підпорядковані, наприклад Ю. Кенизом із Копашнева та о. Феодосієм із Н. Синевира, переконує їх і пропонує переконувати інших у тому, що скоро він візьме всю владу над православною церквою в Чехословаччині” [88]. Тому єпископ Йосиф (Цвієвич) просив Міністерство Шкіл і Народної освіти, щоб воно вжило необхідні заходи для припинення незаконної діяльності архієпископа Савватія (Врабец) у межах Карпаторуської православної. У фондах Державного архіву Закарпатської області виявлено ряд звернень до Земського уряду в Ужгороді, що стосуються діяльності Савватія (Врабец) під час правління єпископа Йосифа (Цвієвич). Так, у листі від 10 листопада 1930 р. архімандрит Олексій (Кабалюк) писав: „У Копашневі діє о. Кенез, який веде агітацію за архієпископа Савватія. Він провокує конфлікт з сербською юрисдикцією” [89]. 27 серпня 1931 р. жителі с. Лисичева на Іршавщині, повідомляли єпископа Йосифа: „Вранці 16 серпня 1931 р. до нашої церкви прийшов о. Г. Кенез і о. І. Якубець, а вночі 22 серпня приїхав архієпископ Савватій, який оголосив, що о. І. Якубець буде в Лисичеві священиком” [90].

Зважаючи на збільшення кількості громад на Підкарпатській Русі та Східній Словаччині керівництво СПЦ ініціювало відновлення традиційної православної єпархії в Мукачеві. 2 серпня 1931 р. з цієї нагоди відбулися урочисті збори в Мукачеві у дерев`яній церкві перевезеній з Шелестова, яка тепер знаходиться в Закарпатському музеї архітектури і побуту в Ужгороді[91]. На урочисте зібрання в Мукачево прибуло біля 60 православних священиків і чисельні православні громади із всіх частин Підкарпатської Русі та Словаччини. Перед церковною огорожею єпископа вітали Андрій Логойда, селянин із с. Руського та депутат парламенту Кирило Прокоп. З вітальною промовою виступив священик Іван Ілечко. Після богослужіння відбувся святковий обід в саду інтернату Шкільної Допомоги за участі 70 чол. За обідом до присутніх з промовами зверталися єпископ Йосиф (Цвієвич), окружний начальник Комарницький, полковник Пелікан, архімандрит Олексій (Кабалюк), архімандрит Віталій (Максименко), священик Іван Ілечко, депутат Кирило Прокоп [92]. Відновлення православної єпархії в Мукачеві було важливим етапом у розвитку православної церкви на Підкарпатській Русі.

На початку 1930-х рр. значного розвитку набуло чернече життя. У 1930 р. найбільш чисельним залишався жіночий монастир у с. Липча. Згідно звіту архімандрита Амфілохія (Кемінь) до Єпархіального управління від 5 липня 1930 р. в монастирі проживало 80 чол.[93] Черниці володіли церквою, чотирма житловими будинками та господарськими спорудами. Основні прибутки монастиря складало сільське господарство, ткацтво, кравецтво. Земський уряд своїм рішенням від 3 квітня 1930 р. надав черницям допомогу в розмірі 3000 крон [94]. За сприяння єпископа Йосифа (Цвієвич) було закінчено розробку чернечого статуту монастиря, який 1931 р. було затверджено [95]. Провідну роль серед чоловічих монастирів відігравав Свято-Миколаївський монастир в с. Іза. На початку 1930-го р. тут проживало біля 30 осіб. Більшість ченців знаходилася на сільських приходах, у зв`язку з незначною кількістю світських священиків [96]. Як і в Липчанському монастирі тут діяла кравецька майстерня, де виготовляли священицький одяг, хоругви тощо. В монастирській крамниці за помірними цінами, сільські парафії та чернечі громади могли придбати ікони, плащаниці, чаші, позолочені хрести, кадильниці, книги релігійного змісту [97].

У 1930 р. було затверджено статут Тереблянського монастиря, згідно якого монастир оголошувався кіновитським, тобто у ньому монахи проживали разом [98]. Цього ж року було створено жіночий монастир в с. Домбоки Мукачівського округу і Свято-Троїцький чоловічий скит в Городилові біля Хуста. Обидві чернечі громади постали за сприяння архімандрита Олексія (Кабалюк). Землі і будинки під Домбоцький монастир виділив священик Іван Карбованець і передав у розпорядження Мукачівської єпархії. Перші черниці були переведені з Липчанського монастиря, їх очолила монахиня Євпраксія (Гричка) [99]. Чоловічий скит в Городилові був заснований молодими людьми, в основному вихідцями із с. Іза, яким відмовили в прийнятті в один з монастирів Афону. Вони продали свої ділянки в с. Іза і за виручені кошти придбали від Йосипа Лукача землю під скит. У 1931 р. чернечу громаду в Городилові офіційно визнала влада [100].

Таким чином, діяльність єпископа Йосифа (Цвієвич), спрямована на завершення формування структури православної єпархії на Підкарпатській Русі досягла своєї мети. Головні риси розвитку православної церкви за його правління – це отримання фінансової допомоги з боку чеського уряду, визнання ряду парафій та чернечих громад і реєстрація їх статутів, боротьба з прихильниками константинопольської юрисдикції, реформування управлінської структури єпархії та широка місіонерська діяльність.

Отже, діяльність сербських єпископів на Підкарпатській Русі у 1926-1930 рр. слід розглядати через цілий ряд проблем та підходів. Порівнюючи цей період з попередніми етапами функціонування православної церкви слід відзначити, що він відзначався порівняною толерантністю до інших релігійних структур та культів. Загострення суперечок між греко-католиками і православними спостерігалося після укладення урядом ЧСР договору з Римом, коли на Підкарпатській Русі греко-католики почали повертати собі церкви за допомогою судів та поліції. Зважаючи на посилення православних тенденції у тогочасному суспільстві, уряд, під тиском світової спільноти, мусив офіційно визнати православну церкву в своїх кордонах. Боротьба за права православних та звернення до Ліги Націй, показали усвідомлення православним населенням своєї цілісності та єдності. Визнання сербської юрисдикції та прагнення отримати автокефалію в ЧСР викликало ряд конфліктів, наприклад неприйняття урядового статуту для православної церкви у 1930 р. Однією із головних проблем у другій половині 20-х на початку 30-х рр. ХХ ст. залишалася відсутність постійного православного єпископа та чіткої системи управління православними приходами у разі його відсутності. Створення відповідних органів: Духовної Консисторії, Єпархіального Управління, Єпархіальної Ради та залучення провідних представників духовенства, сприяло вирішенню даного питання. Освітній рівень православного духовенства у порівнянні з греко-католицьким був занадто низьким, що надавало православному рухові селянського характеру. Негативним явищем у розвитку православної церкви залишалася релігійна боротьба між представниками сербської та константинопольської юрисдикції. Ворожнеча, що виливалася на сторінки преси, надавала православному рухові рис невпорядкованості. Чеський уряд де-факто відмовився від підтримки архієпископа Савватія, але реально не міг впливати на його діяльність. Головним наслідком діяльності єпископів Іринея (Чирич), Серафима (Іванович), Йосифа (Цвієвич) було відновлення Мукачівської православної єпархії та призначення Синодом СПЦ постійного єпископа для православних на Підкарпатській Русі та в Східній Словаччині.

Література

[1] Ванат І. Нариси новітньої історії українців східної Словаччини. (1918-1938). – Пряшів, 1979. – Книга перша. – С. 185.

[2] Сергий (Цьока), иеромонах. Православие и иноческая жизнь в Закарпатье в первой половине ХХ столетия. – Загорск, 1960. (Машинопись). – С. 132.

[3] Державний архів Закарпатської області (далі ДАЗО). – Ф.2. – Оп. 2. – Спр. 90. – Арк. 86 об.

[4] ДАЗО. – Ф.2. – Оп. 2. – Спр. 90. – Арк. 87.

[5] Церковная Правда. – 1926. - №3-4. – май. – С. 91.

[6] Русская Земля. – 1926. – 27 марта. – С. 1.

[7] Епископ Горазд в Хусте // Русская Земля. – 1926. – 22 апреля. – С. 2.

[8] ДАЗО. – Ф.2. – Оп. 2. – Спр. 91. – Арк. 5 – 6 об.

[9] Там само. – Арк. 65 об.

[10] Там само. – Арк. 66 об.

[11] Там само. – Арк. 3.

[12] Там само. – Арк. 7 об.

[13] Данилець Ю. Діяльність єпископа Новосадсько-Бачкського Іринея (Чирича) на Підкарпатській Русі в 1927-1928 рр. // Науковий збірник Закарпатського краєзнавчого музею / Упор. і наук. ред. П. Федака. – Ужгород: Патент, 2007. – С. 79.

[14] ДАЗО. – Ф. 2. – Оп. 2. – Спр. 91. – Арк. 7 об.

[15] Там само. – Арк. 40.

[16] Там само. – Арк. 45.

[17] Там само. – Арк. 45.

[18] ДАЗО. – Ф.151. – Оп. 13. – Спр. 599. – Арк. 2.

[19] Сергий (Цьока), иеромонах. Православие и иноческая жизнь в Закарпатье в первой половине ХХ столетия. – С. 138.

[20] ДАЗО. – Ф. 2. – Оп. 2. – Спр. 91. – Арк. 17.

[21] Там само. – Арк. 17 об.

[22] Там само. – Арк. 35.

[23] ДАЗО. – Ф. 151. – Оп. 13. – Спр. 560. – Арк. 1.

[24] ДАЗО. – Ф.151. – Оп. 13. – Спр. 599. – Арк. 6.

[25] Там само. – Арк. 15.

[26] Там само. – Арк. 26.

[27] Там само. – Арк. 1 об.

[28] Там само. – Арк. 9.

[29] ДАЗО. – Ф. 2. – Оп. 2. – Спр. 91. – Арк. 35 об.

[30] Там само. – Арк. 43.

[31] Іриней (Чирич), єпископ. Розпорядження ЕК № 174/27 від 11 квітня 1927 р. (Ужгород) // Поточний архів Мукачево-Ужгородської православної єпархії.

[32] ДАЗО. – Ф. 2. – Оп. 2. – Спр. 91. – Арк. 61.

[33] Наш Преосвященный владыка среди народа // Церковная Правда. – 1927. – №1-2. – С. 6.

[34] ДАЗО. – Ф. 2. – Оп. 2. – Спр. 91. – Арк. 35.

[35] Там само. – Арк. 153.

[36] Там само. – Арк. 188.

[37] ДАЗО. – Ф.63. – Оп. 1. – Спр. 598. – Арк. 84.

[38] Там само. – Арк. 85.

[39] Разпорядженя з дня 9 октобра 1927, чис. 68.767, о выповнюваню рубрики «веросповеданя» в урядовых школьных книгах // Урядовый Вестник. – 1927. – 25 октобра. – С. 82.

[40] ДАЗО. – Ф. 225. – Оп. 1. – Спр. 52. – Арк. 1.

[41] Сербское духовенство защищает Карпатскую Русь // Свђтъ. – Вількес-Барре. – 1927. – 21 жовтня. – С. 6.

[42] ДАЗО. – Ф. 2. – Оп. 2. – Спр. 92. – Арк. 4.

[43] Там само. – Арк. 20.

[44] Там само. – Арк. 40.

[45] Русское Слово. – Пряшев. – 1929. – 2 мая. – С. 9.

[46] Серафим (Іванович), єпископ. Послання від квітня 1928 р., Ужгород // Поточний архів Мукачівсько-Ужгородської православної єпархії.

[47] ДАЗО. – Ф. 2. – Оп. 2. – Спр. 92. – Арк. 79.

[48] Єпископ Серафим в с.Ясіня // Православная Карпатская Русь. – 1928. – 15 июля. – С. 4.

[49] Єпископська візитація православних приходів // Православная Карпатская Русь. – 1928. – 15 июля. – С. 4.

[50] ДАЗО. – Ф. 28. – Оп. 7. – Спр. 351. – Арк. 4.

[51] Розпорядження Мукачівської єпархії від 17 серпня 1928 р. // Поточний архів Мукачівсько-Ужгородської православної єпархії.

[52] ДАЗО. – Ф. 28. – Оп. 9. – Спр. 378. – Арк. 1.

[53] Серафим (Іванович), єпископ. Розпорядження від 22 травня 1928 р. // Поточний архів Мукачівсько-Ужгородської православної єпархії.

[54] Єпархіальні розпорядження // Православная Карпатская Русь. – 1928. – 1 октября. – С. 3.

[55] ДАЗО. – Ф. 2. – Оп. 5. – Спр. 17. – Арк. 33.

[56] Там само. – Арк. 33 об.

[57] Там само. – Арк. 34.

[58] Там само. – Арк. 34 об.

[59] ДАЗО. – Ф. 2. – Оп. 2. – Спр. 93. – Арк. 152.

[60] Там само. – Арк. 153 об.

[61] Из распоряжений по епархии // Православная Карпатская Русь. – 1929. – 5 мая. – С. 3.

[62] ДАЗО. – Ф. 2. – Оп. 2. – Спр. 263. – Арк. 7.

[63] Юбилейное празнованіе в Изі // Православная Карпатская Русь. – 1929. – 15 июля. – С.2.

[64] ДАЗО. – Ф. 2. – Оп. 2. – Спр. 263. – Арк. 16.

[65] Выбори в Епархиальный Совет // Православная Карпатская Русь. – 1929. –5 декабря. – С. 3.

[66] Выбори в Епархиальный Совет Православной Карпаторуской Епархии Мукачевской в Хусті // Православная Карпатская Русь. – 1929. – 1 декабря. – С. 1.

[67] ДАЗО. – Ф. 2. – Оп. 2. – Спр. 142. – Арк. 24.

[68] Єпархіальне розпорядження від 28 листопада 1929 р. // Поточний архів Мукачівсько-Ужгородської православної єпархії.

[69] Протокол заседания Епархиального Совета от 12 декабря 1929 г. // Поточний архів Мукачівсько-Ужгородської православної єпархії.

[70] ДАЗО. – Ф. 2. – Оп. 2. – Спр. 262. – Арк. 9.

[71] Там само. – Арк. 5.

[72] Там само. – Арк. 17.

[73] Там само. – Арк. 12.

[74] Там само. – Арк. 11 об.

[75] Там само. – Арк. 10-10 об.

[76] ДАЗО. – Ф. 2. – Оп. 2. – Спр. 142. – Арк. 92.

[77] ДАЗО. – Ф. 2. – Оп. 2. – Спр. 263. – Арк. 79.

[78] Там само. – Арк. 93.

[79] ДАЗО. – Ф. 2. – Оп. 2. – Спр. 262. – Арк. 32.

[80] Там само. – Арк. 34.

[81] Там само. – Арк. 35.

[82] Йосиф (Цвієвич), єпископ. Розпорядження по монастирському управлінню за № 36 від 1. 01. 1931 р. // Поточний архів Мукачівсько-Ужгородської православної єпархії.

[83] Йосиф (Цвієвич), єпископ. Прохання в Міністерство Шкіл и Народної Освіти в Празі за № 1307/31 від 21. 04. 1931 р. // Поточний архів Мукачівсько-Ужгородської православної єпархії.

[84] ДАЗО. – Ф. 2. – Оп. 2. – Спр. 263. – Арк. 97.

[85] Там само. – Арк. 101.

[86] Там само. – Арк. 100.

[87] Там само. – Арк. 104.

[88] ДАЗО. – Ф. 2. – Оп. 2. – Спр. 263. – Арк. 105об.

[89] Там само. – Арк. 47.

[90] Там само. – Арк. 119.

[91] Святочное утворення схизматицької („православної”) єпархії в Мукачеві // Свобода. – 1931. – 13 серпня. – С. 1.

[92] Православный епископ в Мукачеве // Русскій Вестник. – 1931. – 13 августа. – С. 3.

[93] Данилець Ю. Свято-Богородицький монастир в селі Липча // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Історія. Вип. 11 / Міністерство освіти і науки України; Ужгородський національний університет; Редкол.: М. М. Вегеш (голова редкол.), Д. Д. Данилюк (заст. голови редкол.) та ін. – Ужгород: СМП ”Вісник Карпат”, 2004. – С. 99.

[94] Рішення Земського Уряду в Ужгороді за №34411 від 3 квітня 1930 р. // Поточний архів Мукачівсько-Ужгородської православної єпархії.

[95] Устав монастырской жизни русского православного общежительного женского монастыря при с. Липше, Хустского округа, Карпатской Руси, Чехословацкой республики, в честь Рождества Пресвятой Богородицы. – Владимирова-на-Словенску, 1931. – 20 с.

[96] Монастыри на Карпатах // Свђтъ. – Вількес-Барре. – 1932. – 2 декабря. – С. 5.

[97] В Свято-Николаевском Православном русском монастыре при с.Иза // Православный Русский Календарь на 1930 г. – Владимирова-на-Словенску, 1929.

[98] Устав монастырской жизни скита в Теребли от 15. 03. 1930 г. // Поточний архів Мукачівсько-Ужгородської православної єпархії.

[99] Женский монастырь в Домбоках // Русская Земля. – 1932. – 28 ноября. – С. 2.

[100] ДАЗО. – Ф. 1490. – Оп. 4д. – Спр. 22. – Арк. 19.