Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Україна і північна війна

Взаємовідносини між Україною і Москвою за гетьманування Мазепи набули з самого початку царювання Петра особливого характеру. Вже була мова про те, що Мазепа мав значний авторитет в Москві за правління царівни Софії. Цей авторитет був зв'язаний з його особистими добрими, може навіть дружніми відносинами з фаворитом царівни, керівником держави, князем В. В. ґоліциним, що був один із найбільш освічених людей Московщини і, природно, що міг знайти спільну мову з гетьманом. Більше несподіваним може здаватися те, що після падіння Софії та ґоліцина Мазепа не тільки не потерпів, як близька до них людина, але й здобув пошану молодого, свавільного, малокультурного, але талановитого царя Петра.

Мазепа, в міру можливости, використовував довір'я царя для України. Він остерігав Петра від союзу з Польщею, мавши на увазі небезпеку, яку ніс такий союз для України, зокрема для об'єднання Лівобережжя та Правобережжя. Трагедія Мазепи полягала в тому, Що, ясно розуміючи інтереси України, він повинен був, на підставі Коломацьких статтей, виконувати вимоги Москви в її дипломатичних та мілітарних плянах: Україна повинна була брати участь У війні з Кримом і Туреччиною, супроти бажання української старшини, переважно південних полків.

Примусова участь в політиці царя робила Мазепу непопулярним серед старшини, яка вважала, що він запобігає ласки у царя. Цим настроям сприяли нагороди, що їх діставав він від царя: коштовні по

дарунки, року 1700 за заслуги під час турецької війни — орден св. Аадрея Первозваного; 1707 року, за клопотанням Петра 1, дістав він від австрійського цісаря титул князя Священної Римської імперії. Чимало старшини дістало московські ранґи стольників. Мазепа часто бував у Москві і придбав там у Меншикова пишний палац. Мав гетьман дружні зв'язки з багатьма з вищих московських бояр — Шеремстьсвим, ґоловкіним, Д. М. Іоліциним та ін.'"

Це викликало закиди українського суспільства в «промосковській політиці» гетьмана.

На Запоріжжі вважали Мазепу не батьком, а «вітчимом України».

Петрик казав, що душа Мазепи в Москві, а в Україні тінь його. Така опцгія старшини, тієї частини суспільства, яка мала бути найближче зв'язаною з гетьманом в політичній діяльності, зв'язувала його руки і примушувала усамітнюватись та затаювати свої пляни.

Самітність гетьмана з найбільшою яскравістю виявилася під час війни Московії зі Швецією, так званої «Північної війни», що своїми наслідками стала величезною катастрофою для України, хоч причини, які викликали її, були далекі від інтересів України. Головною причиною тієї війни було прагнення Московської держави здобути вихід до берегів Балтицького моря, що належали Швеції. Проти Швеції створена була коаліція держав, до якої входили Данія, Московщина та Польща, король якої Авґуст П був одночасно курфюрстом Саксонським. Року 1700 данські війська ввійшли у Гольштинію, що була в союзі зі Швецією, а польські війська зайняли Ліфляндію і обложили Ригу. На допомогу їм ішли московські війська.

Але шведський король Карл XII несподівано напав на Данію, змусив ц вийти з коаліції і укласти мировий договір. Не знаючи про це, московські війська почали облогу шведської фортеці Нарви, але 19 листопада 1700 року Карл XII розбив їх ущент. Поразка московських військ сталася так раптово, що українське військо, яке йшло до Нарви під проводом наказного гетьмана Івана Обидовського, не встигло дійти до призначеної цілі. Воно обмежилось частковими нападами на шведські кордони, а після смерти Обидовського, на початку 1701 року, повернулось в Україну.'"

Карл ХП скерував усі свої сили на Польщу і тим дав час Петрові 1 зреформувати та збільшити армію, забезпечити Гї новими гарматами та зброєю. 1701 року московські і українські війська знову виступили на допомогу польсько-саксонським силам. З року 1703 почалися успіхи Петра: він здобув Нотебурґ і Ніеншанц, де заснував Петропавловську фортецю — майбутній Санкт-Петербург, року 1704

здобув Дерпт і Нарву. Вся Інгрія опинилась під владою московського царя.

За той час Карл XII зайняв значну частину Польщі. Серед польських магнатів почалася боротьба: одні підтримували короля Авґуста II, інші — з Сапігою на чолі, перейшли на бік Швеції і обрали в 1704 році на королівський престіл Познанського воєводу Станіслава Лещинського. Польща поділилася на дві ворожі частини. Підтримували Двґуста П московські та українські війська з гетьманом на чолі. В 1705 році Петро зайняв Курляндію, Литву.

Ця війна, нічого не даючи Україні, коштувала багато сил; був забитий полковник Стародубський Михайло Миклашевський; помер у полоні полковник Переяславський Мирович.'" Петро будував багато укріплень, в тому числі нову фортецю в Києві, біля Печорського манастиря, і все це важким тягарем лягало на українське населення. Руйнували його постійні переходи московських військ, які вимагали харчів, фуражу, коней, волів. Петро не рахувався з військовим укладом України: українські частики му сіли виступати під комавдою московських начальників, а не гетьмана. В Москві виникали думки взагалі скасувати козацькі порядки і навіть віддати Україну князеві Меншихову, або англійському герцоґові Марльборо.'" Все це свідчить про те, яка величезна небезпека загрожувала Українській державі.

Україна опинилася між двох вогнів, і хто б із противників не переміг — український народ втрачав свою державу. В разі перемоги Петра й Авґуста П — безперечно, Україну поділили б між Польщею і Москвою. В разі перемоги Карла XII і Станіслава Лещинського — вся Україна, як союзник Москви, опинилася б під владою Польщі. В обох випадках годі було сподіватися, що вона збереже навіть автономію. Ситуація була трагічна і виходу з неї, здавалося, не було, якщо Україна залишатиметься в передніших відносинах з Москвою. Єдиним шляхом спасіння було визволення з-під московської влади, і при тому заздалегідь, до закінченая війни й укладення мирного договору.

Про це думав Мазепа, думали й інші представники старшини.'" В зв'язку з тим виникли дві концепції, які мали багатьох прихильників серед старшини: перша — створення Великого Князівства Руського у федерації з Річчю Посполитою; друга — союз з Кримом і Туреччиною для боротьби за незалежність Української держави. Перша концепція, пов'язана з Гадяцькою угодою 1658 року, мала найбільше прихильників серед старшини північної та центральної України, переважно правобережного походження. То були: генеральний обозний Ломиковський; полковники: Миргородський — Д. Апостол, Прилуцький — Д. Горленко, Лубенський — Д. Зеленський, Стародубський — М. Миклашевський та шші. Ця концепція незалежно від наслідків війни нібито забезпечувала політичні інтереси України, гарантувала об'єднання Правобережної та Лівобережної України, а разом з тим була в інтересах старшини. Вона мала прихильників і серед польських, а головне литовських магнатів, навіть серед прихильників Августа П. 1703 року розпочав у цій справі М. Миклашевський переговори з литовсько-подьськими магнатами, і тоді вироблено форму створення Великого Князівства Руського на засадах Гадяцької унії. Взагалі в часи Шведської війни старшина уважно перечитувала пакти Гадяцької угоди, як згадував пізніше П. Орлик. Про ці пляни говорилося в Варшаві і в ІПвеціІ.

Друга концепція — Кримська — на думку ї'ї прихильників, забезпечувала повну незалежність України від Польщі та Москви. Традиції її вели від Хмельницького, Дорошенка, Петрика. Вона була популярна переважно серед старшини Південної України, передусім — Полтавського полку. Головними представниками її були: генеральний суддя Василь Кочубей, Полтавський полковник Іскра (вони були одружені з рідними сестрами, дочками кол. Полтавського полковника Жученка) та Кость Гордієнко, кошовий отаман Запоріжжя. О. Оглоблин припускає, що по суті Мазепа, як правобережець сам і як прихильник Дорошенка, не був противником обох кокцепцій, але він не вірив у можливість існування навіть фікції «Великого Князівства Руського.

Плани Мазепи були ширші: він хотів створити незалежне «особое княжеше». Про це одноголосно твердили московський офіційний «Дневник» бойових дій 1708-1709 рр., сам Петро 1 у промові до війська перед Полтавським боєм, Гнат ґалаґан, П. Орлик, історіограф ХУШ ст. Іоліков, а також полонені в Батурині."*

Не втаємничуючи нікого зі старшини, за вийнятком генерального писаря П. Орлика, Мазепа, всупереч вимогам Петра, затримав Волинь та Київщину і з ініціятиви Лещинського розпочав 1704 року переговори з королем Станіславом Лещинським. Допомагала в цих переговорах княшня Додьська, особисто знайома з Карлом XII, рідна тітка короля Станіслава Лещинського, з якою покумився Мазепа в Дубні. На початку 1708 року переговори Мазепи з Лещинсь

ким завершилися формальною угодою, за якою Україна, як велике князівство, входила б в склад Речі Посполитої за гарантією короля шведського.

Але договір з Польщею, за виразом проф. Оглоблина, залишався тільки дипломатичним інструментом, вигідним для Мазепи. Головна увага гетьмана була скерована на союз зі Швецією. Альтранштадтський мир, внаслідок якого Август зрікся престола і Польща розірвала союз з Москвою, розв'язав руки Карпові XII і дав змогу розпочати похід на Москву. Справа ускладнювалася тим, що Мазепа повинен був зберігати таємницю не лише від старшини, але також і від Польщі, яка не погодилася б на незалежність Української держави.

У складному вузлі подій, які насувалися на Україну в 1705-1706 роках, був ще партнер, ролю якого довгий час не згадували дослідники, почасти може тому, що він був добре засекречений. Це була значна група московського дворянства, опозиційного супроти політики Петра, що пізніше була зв'язана з драмою царевича Олексія, закатованого Петром. Довгий час панувала думка, що та група складалася з, так би мовити, «старовірів», людей, прихильних до старої Москви, реакціонерів, противників реформ Петра. Нові дослідження, головно В. Ключевського та Н. Юнакова, виявили, що серед тієї опозиції було чимало людей з європейською освітою, які своїми поглядами значно випереджали царя. З такими людьми Мазепа мав давні дружні зв'язки, які розпочалися ще за часів Софії та В. В. ґоліцина. Серед них були: фельдмаршал Б. П. Шеремстьєв (обидва — Мазепа і Шеремєтьев, були кумами княгині Дольської), Д. Головкін та інші. Вони високо цінили Мазепу і ставилися прихильно до його намагання звільнити Україну. На цю опозицію розраховував і Карл XII, який хотів детронізувати Петра так, як то зробив з Августом II; знав про це і Станіслав Лещинський.

Зносини Мазепи зі шведами пожвавилися в 1706 році. Очевидно, тоді й була укладена угода між Швецією і Україною. П. Орлик у «Виводі прав України», написаному у 1712 році, подав такий зміст Цієї угоди: Україна має бути вільною державою, Українським князівством; Мазепа — довічним князем, або гетьманом. Після його смерти стани мають обрати наступника; король шведський має захищати Україну від ворогів.

В той же час Мазепа, затаюючи переговори з Карлом XII, веде переговори з Станіславом Лещинським про федерацію України з Польщею; Лещинський мав визнати Мазепу князем Чернігівським на правах васаля Речі Посполитої. Мазепа старався забезпечити для України допомогу збоку Криму, Туреччини, Молдавії, Валахії, православних патріярхів Сходу.

Справу Мазепи гальмували і примушували до конспірації настрої старшини. Хоч незадоволення політикою Петра 1 було загальне, в колах старшини зростало також незадоволення політикою Мазепи, його прагнення до абсолютизму. Такій політиці гетьмана протиставлялися тенденції старшини, яка прагнула участи в правлінні. Незадоволення підсилювали чутки, нібито Мазепа хоче зробити гетьманство спадковим, передавши булаву племінникам: спочатку Обидовському, а після його смерти — Войнаровському.

Час від часу до Москви приходили доноси на Мазепу, при чому душею акцій старшини проти гетьмана був Василь Кочубей, генеральний писар, а з 1707 року — генеральний суддя, з дочкою якого, Ганною, був одружений Обидовський.

На початку 1708 року Кочубей і полковник Полтавський Іскра повідомили Петра про таємні зносини Мазепи з Польщею. Почалося слідство. Мазепа давав можливість Кочубесві та Іскрі втекти до Криму, але вони не захотіли, сподіваючись довести Петрові зраду гетьмана. Петро не дав їм віри, і після страшних тортур Кочубея та Іскру страчено в липні 1708 року.

Ця подія мала величезне значення для майбутнього. Хоч Петро І виявив повиє довір'я до Мазепи, гетьман не міг почувати себе спокійним. Він відкрив впливовішим із старшини свої пляни зірвати з Москвою. Крім Орлика, що, як згадано, був утаємничений раніше, то були: Ломиковсьгоій, Горленко, Апостол та Зсленський. І вони схвалили його плян. Можливо, знав про це й митрополит Йоасаф Кроковський.

Щоб розвіяти можливу підозру Петра, Мазепа взяв активну участь у придушенні повстання донських козаків, яке підняв був Булавин, хоч вони мусіли б бути природними союзниками в боротьбі України проти Москви.

Стан був безвихідний: Україна була заповнена московським військом. Серед старшини не було сдности, і прихильники Кочубея були дуже численні. Серед селянства та козаків вибухали заколоти, що їх викликали здирства московських воєвод, тяжка війна реквізиції, будівельні та земляні праці. Тяжко погодитися з поглядом М Грушевського, епігона народницького напрямку, в тому, що Ма"епа міг і мусів підняти повстання проти Москви; що він перемудрив у тім, бо не підготовив ґрунту для повстання, наперед знищив для нього всякі надії.

Нещасливий збіг обставин вирішив справу України. Карл XII вирішив іти на Москву, щоб детронізувати Петра. Мазепа ретельно заготовляв провіянт, військові запаси в своїй столиці, Батурині, в Новгород-Сіверському та Полтаві. Карл XII мав величезну як на ті часи армію, понад 70.000 вояків, але вона була поділена: 16.000, з генералом Левенгауптом на чолі, були в Ліфляндії, 12.000 — з генералом Лібекером — у Фінляндії і 8.000, з генералом Крассав, залишилися в Польщі. Король сам вів 35.000. Крім того він чекав на допомогу Польщі, Криму, Мазепи.

Московська армія захищала шляхи яа Новгород, Псков. Карл XII вирішив піти через Смоленськ або Брянськ. Але шведи опинилися в тяжких умовах: населення, примушуване московськими військами, кидало двори, нищило всі запаси. Шведи голодували. 28-29 вересня Левенгаупт, що вів артилерію та обоз з 7.000 возів, був розбитий військом Петра під Лісною, при чому шведи втратили половину війська, всю артилерію та обоз.

По суті, та поразка вирішила дальшу долю походу. Карл XII розгубився: відрізаний московськими віськами від бази, він залишився без артилерії. До цього приєдналася друга катастрофа: Карл хотів був іти на Стародуб-Брянськ, але генерал Лагеркрона, що мав зайняти Стародуб, заблудив у дорозі, а тим часом Стародуб, Мглия, Почеп, Погар зайняли московські частини. Тоді Карл XII вирішив іти на Лівобережну Україну.

Вступ шведських військ на територію України був страшним ударом для Мазепи, і він примушений був взяти безпосередюо участь в подіях. На той час з 10-ох українських полків лише три були в Україні — Миргородський, Лубенський та Прилуцький; Полтавський був ще на Дону, Київський та Гадяцький — на Правобережній Україні — для допомоги польським союзникам Москви, а 4 полки — Стародубський, Чернігівський, Ніженський та Переяславський — в Білорусі, в розпорядженні московських командирів. Заямніадися ще 3 компанійські та 4 сердюцьких полки.

Петро вимагав від Мазепи вислати козаків на Сіверщину. Московське військо пішло всередину України для «захисту та постраху народу». До Батурина наближався Меншиков з кіннотою. 24 жовтня 1708 року Мазепа з генеральною старшиною, 9-ма полковниками та 4.000 козаків виїхав з Батурина. 28 жовтня його прийняв Карл ХІІ.'" Залишається незрозумілим, чому Карл XII не прийняв Мазепу як тільки він приїхав? Чому не вислав він негайно війська на оборону Батурина, коли була ще можливість випередити Петра?

Ці питання залишаться нез'ясованими в шведській і в українській історіографії. Можливо, що король з самого початку був розчарований: він сподівався, що Мазепа прибуде з більшою кількістю людей.

Справа ускладнювалася тим, що стиснутий з усіх боків, Мазепа не міг своєчасно підготовити серед української людности громадської думки: після закликів боротися зі шведами, не тільки селяни, а навіть старшини не знали, що шведи прийшли не як вороги, а як «визволителі».