Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Боротьба ОУН-УПА з іноземними окупантами

ОУН-УПА мала двох основних ворогів: фашистів та радянську владу. На перших етапах українська визвольна армія намагалася знайти підтримку зі сторони німецької армії, але згодом стало зрозуміло, що фашисти такі ж іноземні окупанти, які радянська влада.

Перші партизанські загони українських націоналістів виникли на Поліссі та Волині й спочатку, як не дивно, не були пов'язані з ОУН. Як тільки вибухнула нацистсько-радянська війна, місцевий український діяч Тарас Бульба-Боровець, близький до петлюрівського уряду УНР, що перебував на вигнанні у Варшаві, сформував нерегулярну частину під назвою «Поліська Січ» (пізніше перейменовану на Українську повстанську армію) з метою очищення свого регіону від залишків Червоної армії. Коли під кінець 1941 р. німці спробували розпустити його частину, він повів своїх бійців «у ліси», щоб воювати як із німцями, так і з більшовиками. У 1942 р. невеликі підрозділи створили на Волині члени ОУН-Б та ОУН-М, що ховалися від переслідувань Коха.

Переконавшись у ворожому ставленні гітлерівської влади до українського населення, керівники ОУН на Всенародних Зборах які відбулися у Львові в будинку “Просвіта” 30 червня 1941 р., заявили, що вони не відступали від плану проголошення незалежності України. На зборах були присутні представники української громадськості Львова й околиць: церковні постойники, вчені і інтелігенція, робітники, селяни, учасники підпільної і визвольної боротьби.

На цих зборах проголошено Акт про відновлення незалежності української держави, створено уряд. Керівники ОУН відзначали, що коли німецький уряд вороже віднесеться до відновлення української держави, вони проведуть наступні заходи: 1) Доведуть до свідомості українського народу, що Німеччина несе Україні нове поневолення, націонал-соціалістичне рабство, таке саме, як російсько-більшовицьке; 2) Розкриють фальшивість німецької політики так званого визволення від більшовиків; 3) Не допустять участі українців у війні на боці німців; 4. Будуть зривати всі економічні плани допомоги Німеччині.

Дізнавшись про рішення Всенародних зборів гітлерівці не тільки не визнали їх законним заходом народу, але й повели проти них рішучу боротьбу, вважаючи себе повелителями України. Насамперед, вони наказали організаторам зборів скасувати акт 30-го червня і нікому не згадувати про це зібрання, щоб вони відійшли в забуття. Керівництво ОУН категорично відмовилося виконати це розпорядження. І “визволителі від більшовизму” як називали вони себе, відразу скинули свої маски і дали зрозуміти всім, хто вони такі і чого прийшли на Україну, що вони не визволителі а поневолювачі. 15 вересня 1941 р. тільки протягом одного дня гітлерівці схопили і кинули за ґрати понад 2 тис. прибічників ОУН-бандерівців. Тисячі патріотів було страчено в Освенцімі. По звірячому було закатовано Василя й Олександра Бандерів, рідних братів Степана. Каральна акція нацистів знищила 80% досвідчених керівників і активістів ОУН. Ті, що залишились у живих члени ОУН відразу порвали будь-які стосунки з німецькими окупантами. Єдиною силою на Україні в цей час, яка б могла згуртувати український народ на знищення варварських планів та їх творців, була ОУН, яка звалила на свої плечі це тяжке завдання. У вересні 1941 р. відбулася перша конференція ОУН, постанови якої закликали активно вести пропогандистсько-роз’яснюючу роботу по підготовці до активної боротьби з німецькими окупантами, розкривали план поневолення і колонізації України [4]. Члени ОУН закликали населення Волині і Полісся згуртовано і незаперечно організовано переходити до загальної згуртованої боротьби проти ненависних німецьких окупантів. Провідник ОУН Іван Климів “Легенда” розповсюдив серед населення листівки, в яких наголошував, що гітлерівська Німеччина є новим окупантом України, тому український народ повинен згуртовано розпочати збройну боротьбу проти нього [1, 52].

На цей заклик населення міст і сіл Волині та Полісся сформувало відділи самооборони, озброювалося різноманітною зброєю, яку могли дістати і насамперед зброєю, яку залишали радянські війська, поспішно відступаючи від могутнього натиску німців. Другим джерелом озброєння повстанців була купівля його у самих окупантів. За твердженням партизан, у середині червня 1943 р. німецькі солдати під Рівним за сало і м’ясо продали населенню 6 гвинтівок з патронами. Таке ж ставлення було і в Сарнах коли солдати продали 4 гвинтівки з патронами.

Наступним джерелом озброєння був напад їх на німецьких окупантів. За вказівкою ОУН, перші повстанські відділи на Поліссі почали формувати Сергій Качинський (Остап), Іван Перегійняк (Довбешка) та інші. Ці формування складалися, головним чином, із селян, які не були обізнані з військовою справою, методикою ведення боротьби з противником. Для ознайомлення з цими науками ОУН організовує в лісах військові школи. Одна з таких шкіл-таборів була організована на півдні Кременеччини під керівництвом поручника Білого. З цього часу і розпочалася рішуча визвольна боротьба населення Західної України. Але незважаючи на його рішучість і героїзм, роздрібнені сили не змогли очистити рідні землі від окупантів. До того ж кожен відділ повстанців, відповідно до свого розуміння тої чи іншої обставини самостійно вів боротьбу з краще озброєним противником. Єдиного плану боротьби в них не було. Це послаблювало їхні сили. Для успішної боротьби з противником потрібно було об’єднати їхні зусилля, створити єдиний фронт, єдину монолітну армію. 14 жовтня 1942 р. єдина армія була створена під назвою Українська Повстанська Армія (УПА), яка, незважаючи на малочисельність, перетворилась у грізну силу для противника. В ході боротьби, відповідно до території, яку займала та чи інша її частина, УПА поділялася на чотири групи:

УПА–Північ, яка діяла на території Волині і Полісся;

УПА–Захід, діяла на території Галичини, Буковини, Закарпаття;

УПА–Південь, на території Кам’янець-Подільської, Житомирщини, Вінниччини і південна частина Київщини;

УПА–Схід, північна частина Житомирської області і північна частина Київської області й територія Чернігівщини.

Наприкінці 1942 р. ОУН-Б вирішила сформувати великі партизанські сили, поклавши тим самим початок регулярній українській армії, котра, як вважалося, знадобиться, коли закінчиться нацистсько-радянська війна. До цього кроху спонукали й такі нагальні причини: по-перше, з посиленням німецьких репресій проти місцевого населення селяни вимагали, щоб ОУН ужила заходів для їхнього захисту, й, по-друге, коли наприкінці 1942 р. з Білорусії у Північно-Західну Україну почали проникати радянські партизани, потрібно було, щоб ОУН узяла на себе роль «народної армії», перш ніж це зроблять більшовики.

Для об'єднання всіх націоналістичних загонів ОУН-Б силоміць включила до своїх формувань підрозділи Боровця та ОУН-М, прибравши для них назву УПА. Головнокомандувачем розширених сил було призначено члена проводу ОУН-Б, високопоставленого українського офіцера з щойно розформованого загону «Нахтігаль» Романа Шухевича. Завдяки широкій та ефективній підпільній мережі ОУН-Б УПА швидко розрослася у велику, добре організовану партизанську армію, яка захопила контроль над значними частинами Волині, Полісся, а згодом і Галичини. Хоч багато українських еміграційних джерел стверджують, що в апогеї своєї сили (кінець 1943 — початок 1944 р.) чисельність УПА сягала близько 100 тис., більш обгрунтовані підрахунки встановлюють цифру 30—40 тис. бійців. Порівняно з іншими підпільними рухами окупованої нацистами Європи УПА являла собою щось унікальне, оскільки практ ично не мала чужоземної допомоги. Тому зростання її сили свідчило про дуже відчутну масову підтримку з боку українців.

Швидке з 'остання УПА викликало необхідність розширення її політичної бази. Хоч проь^д УПА великою мірою здійснювала ОУН-Б, проте одна фракція інтегральних націоналістів, звісно, не могла претендувати на роль представника укра-

Роман Шухевич (генерал Тарас Чупринка)

їнців у цілому. Відтак у липні 1944 р. з ініціативи ОУН-Б неподалік від Самбора у Галичині таємно зібралися делегати різних довоєнних політичних партій Західної України (за винятком ОУН-М) та представники східних українців і утворили Українську Головну Визвольну Раду (УГВР). Характерно, що платформа нової організації відобразила зміни у поглядах інтегральних націоналістів, спричинені війною та контактами з Радянською Україною.

Деякі з цих ідеологічних змін уже проступали в 1943 р., коли конгрес ОУН-Б оголосив: «Оскільки ОУН бореться проти імперіалізму та імперій... тому ОУН бореться проти СРСР та німецької «Нової Європи». Наголошуючи на своїй підтримці антинацистських та антирадянських сил, УГВР водночас запропонувала ряд важливих доповнень до доктрини інтегрального націоналізму. Вона закликала до більшої терпимості щодо ідеологій, відмінних від інтегрального націоналізму, відкидала расову та етнічну винятковість і звертала значно більшу увагу на соціально-економічні питання, що серед радянських українців викликали величезний інтерес. Крім того, УГВР закликала неросійські народи СРСР об'єднатися проти Москви. Однак неза-баром стало очевидним: хоч як би не пристосовувалися інтегральні націоналісти, їм буде надзвичайно важко вижити у суворо контрольованій радянській системі.

Героїчна боротьба воїнів УПА зробила значний внесок у розгром німецько-фашистських окупантів. Лише у липні 1943 р. вони провели з ними 35 боїв, у серпі – 24, у вересні – 15, у жовтні і листопаді – 47 боїв. Це лише великих боїв, а малих була незліченна кількість. Узимку і весною 1944 р. довелося відділам УПА боротися в умовах прифронтової дійсності. В січні 1944 р. Червона армія зайняла більшу частину Рівненської області, а в перших днях лютого вона почала дальший наступ на захід. Німці в цей час змінили тактику ставлення до УПА й українського населення. Не було вже карних поліцейських експедицій і паління сіл. Навпаки, німецькі фронтові штаби почали шукати контактів до відділів УПА з метою пов’язати співпрацю для спільної боротьби проти більшовиків. Головне командування УПА було рішуче настроєні проти всякої співпраці з німцями. Ще в 1943 р. ГК УПА видало суворі накази проти співпраці. Незважаючи на це, один з курінних Сосенко (Порфир Антонюк) з Володимирщини почав переговори і співпрацю зі штабом 16 німецької танкової дивізії у Володимирі – Волинському. Дізнавшись про це, командир “Вовчак” (Олексій Шум) зняв його з курінного і віддав до польового суду. Суд засудив “Сосенка” до смертної кари. 7 березня 1944 р. рішення суду було виконано [9, 133].

У результаті героїчних зусиль УПА і радянських військ у 1944 р. Україну було звільнено від німецьких окупантів. Але боротьба УПА продовжувалась, тільки не з німцями, а з радянським суспільним ладом, оскільки він продовжував ту саму ганебну політику, яку він проводив і до початку війни 1941 р.

Прихід у Західну Україну Червоної армії поставив перед проводом УПА складне питання про доцільність продовження боротьби з переважаючими силами Сталіна. Спочатку ОУН вважала, що у війні нацисти й більшовики виснажать одні одних — подібно до того, як це сталося у 1917—1918 рр. Проте коли стало ясно, що переможцем у війні на сході вийде СРСР, ОУН очікувала, що розбиті німці увійдуть в союз із західними державами, щоб запобігти радянській експансії. Саме ці хибні сподівання значною мірою спонукали провід ОУН/УПА продовжувати боротьбу з більшовиками.

Після того як по Західній Україні прокотилися головні сили Червоної армії, УПА організувала ряд акцій, щоб перешкодити мобілізації, запобігти депортаціям «ненадійних елементів» та припинити репресії проти греко-католицької церкви. Вони насамперед були спрямовані проти НКВС, членів комуністичної партії й тих, хто співпрацював з радянським режимом. Навесні 1944 р. на Волині у сутичці з підрозділом УПА був смертельно поранений славетний командир Червоної армії Микола Ватутін. Для ліквідації УПА радянські війська організували блокаду величезних партизанських територій, засилали агентів для проникнення у підрозділи УПА та вбивства їхніх командирів, створювали спеціальні винищувальні батальйони. Радянські пропагандисти також розпочали активну кампанію, зображаючи ОУН та УПА як нацистських головорізів.

Деякі сутички радянських сил з УПА мали широкі масштаби. Так, у квітні 1944 р. в операції проти УПА під Кременцем, що на Волині, брали участь близько ЗО тис. радянських військ. Проте здебільшого сутички були невеликими, але частими. Згідно з радянськими джерелами, восени 1944 р. УПА провела на Волині 800 рейдів. Лише на Станіславщині вона ліквідувала 1500 радянських активістів. Більшовики стверджують, що знищили протягом цього часу 36 «банд» УПА чисельністю в 4300 чоловік. Як і належало чекати, боротьба виявилася запеклою, й жодна із сторін не поступалася іншій ані п'яддю землі. Щоб не потрапити до рук ворога, поранені бійці УПА часто заподіювали собі смерть. 9 травня 1945 р. війна закінчилася, але радянському режимові було ще далеко до повного контролю над сільськими регіонами Західної України.

Література

1. Енциклопедія українознавства. – В 4-х книгах. – К., 1994-1996.

2. Субтельний О. Історія України. – К., 2000.

3. Літопис УПА. – Т. 2. – Торонто, 1985. – 297 с.

4. Літопис УПА. – Т. 8. – Торонто, 1984. – 320 с.

5. Центральний державний архів вищих органів влади та управління (далі ЦДАВОВУ), ф. 3893, оп. 1, спр. 164, арк. 2-2а, 15-17.

6. Літопис УПА. – Т. 2, кн. 2. – Торонто, 1985. – 272 с.

7. Літопис УПА. – Т. 2, кн. 2. – Торонто, 1985. – 272 с.

8. Літопис УПА. – Т. 2, кн. 2. – Торонто, 1985. – 272 с.

9. Літопис УПА. – Т. 5. – Торонто, 1984. – 272 с.