Реферат на тему

Осип Назарук: Обираючи консерватизм

Його численні праці із суспільно – політичної проблематики (“Що то є суспільні кляси, боротьба кляс, буржуазія, пролетаріат і організація” (1907), “Що є народ або нація” (1911), “Військо і політика” (1919), “Греко – Католицька Церква і українська ліберальна інтелігенція” (1929), “Ідеологічні основи Української Католицької Народної Партії” (1931), “Вибір звання” (1934), “Галичина й Велика Україна” (1936), “Значення партій” (1939), “Замах на церкву” (1939)) та величезна кількість статей, написаних з приводу гострих питань денних, досьогодні досі не вивчені. Увагу дослідників більше привертає доля та світоглядна еволюція цього блискучого журналіста і редактора міжвоєнної доби. І це видається цілком природнім. Як занотував Іван Кедрин – Рудницький у спогадах: “Не було здається, в історії України другого діяча, який переходив стільки еволюцій світогляду і такі зміни політичних орієнтацій, як Осип Назарук”. Розгляд переходу прибічника у юності радикальних поглядів на консервативні позиції є лише дозволяє краще зрозуміти шлях конкретної особистості, але і відбиває специфіку доби, яка підштовхувала людей робити певний вибір. Тож розглянемо шлях Осипа Назарука до консерватизму, але не забуватиме про характеристику, дану йому Міленою Рудницькою: “з нього “бухала” стихійна сила, джерелом якої був тісний зв’язок з народом, а може краще сказати – зв’язок з землею, з її побутом і традицією...Вже сама його зовнішність була незаперечною ознакою селянського походження: незграбний, некрасивий, великі тяжкі руки, оброслі рудими волосками...Від селянських предків успадкував здоровий бистрий розум, прагматичний спосіб мислення, реалізм, невгамовний темперамент. Також його розсудливість, особиста обережність, його дотепність і спритність мали мужицьку закраску... Погляди Назарука мінялись, але він сам не мінявся – він залишився той самий”.

Осип Назарук народився 31 серпня 1883 р. в містечку Бучачі на галицькому Поділлі, в селянсько – міщанській родині, його батько був кушнірським майстром. Юнак вивчав право у Львівському та Віденському університетах, в останньому здобув звання доктора юридичних наук. Вже зі студентських років стало зрозуміло, що його природньою стихією є політика. Приєднавшись до Української Радикальної Партії, О. Назарук здобув славу невтомного агітатора й успішного промовця. Тоді ж виявилися неабиякі публіцистичні здібності юнака. Він розпочав писати ще зовсім молодим, його першим публікаційним твором був допис у місячнику “Молода Україна” 1901 р., згодом редагував радикальні видання, і ще до 1914 року став автором низки брошур з політичних питань. Він також пробував сили і у белетристиці, у 1910 р. у Львові вийшов його історичний роман “Князь Ярослав Осьмомисл”. Подальша доля склалася так, що О. Назарук, правник за фахом, саме в журналістиці досягнув найбільшої вправності та знайшов своє покликання.

Переломний період у житті О. Назарука наступив з подіями Першої світової війни. З її вибухом він пов’язав свою долю з Українськими Січовими Стрільцями, працюючи у пресовій квартирі Леґіону. Результатом зобов’язання перед “Бойовою Управою” “совісно писати про все, що мені про стрільців попаде в руки, очи чи вуха”, стала відома книжка воєнних репортажів О. Назарука “Слідами Українських Січових Стрільців” (Львів, 1916).

Після перевороту 1 листопада 1918 р. О. Назарук виїхав з дорученням львівської Української Національної Ради до Києва просити гетьмана Скоропадського збройної допомоги проти поляків. Але на Наддніпрянщині вже готувалося антигетьманське повстання, у якому сам О. Назарук узяв активну участь як член Стрілецької Ради та політичний дорадник при командуванні Окремого Загону Січових Стрільців, що відіграв у повстанні важливу роль.

Після приходу до влади Директорії О. Назарук увійшов до складу уряду УНР, узявши пост керівника Українського Телеграфного Аґенства та Головного Управління Преси і Пропаґанди. Він формально залишився на міністерській посаді і тоді, коли з початку лютого 1919 р. уряд Української Народної Республіки мусив покинути Київ під тиском більшовиків. Але неспроможність Директорії утримати в країні лад викликала у О. Назарука, як і у багатьох інших свідків доби, розчарування у демократично – республіканській і соціалістичній системі УНР і зневіру в державницьких якостях її лідерів. Досвід революційного часу переконав його в необхідності сильної влади, зосередженої в руках однієї особи. Це стало початком ідейної еволюції, що через кілька років приведе його на гетьманські позиції.

У своїх спогадах “Мої взаємини з гетьманцями”, що О. Назарук почав писати у листопаді 1931 р., він відзначив : “... в моїм бурхливім життю довелося мені бути в багатьох таборах і в багатьох краях і мати до діла з усякими людьми в різних ситуаціях. Зі всего мого досвіду, який я зібрав у тій блуканині, найбільше поучаючий досвід здобув я в моїх взаєминах з гетьманцями, а досвіду ніколи не здобувається без прикрости.” Упродовж майже двадцяти років стосунки між О. Назаруком і діячами гетьманського руху були і близькими, і відчуженими, і довірливими, і офіційними, теплими і напруженими, але завжди непростими і повчальними.

Переконаним прихильником українського монархізму О. Назарук став не одразу і в результаті цілковитої зміни попередніх переконань. Тому перетворення О. Назарука, радикала і республіканця, що входив до управи Української Радикальної партії і був серед тих, хто здійснив протигетьманське повстання, на монархіста – державника стало несподіванкою для довкілля.

На ідейне еволюційонування О. Назарука сприятливо вплинули особисті дружні стосунки з В. Липинським. Їхнє знайомство відбулося у Відні, де О. Назарук у 1919 р. перебував як член ЗУНР в еміграції. Відтоді розпочався тривалий період дружби, співробітництва і ідейних взаємовпливів між двома цими особами. Стосунки не перервалися і тоді, коли О. Назарук як представник уряду ЗУНР виїхав влітку 1922 р. до Канади для збирання коштів на підтримку національно – визвольного руху.

Процес становлення О. Назарука як монархіста був непростою духовною працею і спричинений, з одного боку, його участю у подіях Україні у 1917 – 1919 рр., а з другого – особистими враженнями і аналізом громадсько – політичного, церковного й культурного життя Канади – домініону консервативно – монархічної Англії, про що він писав у своїх спогадах: “ заки я з республіканця став сам монархістом, минули літа. Мені тяжко було покинути республіканські погляди, з якими я зжився був від молоденьких літ, відколи в гімназії зачав читати латинських авторів і соціалістичні брошурки. Мої переживання після страшної катастрофи нашої державності трудно представити...Прикро було признатися навіть перед собой самим, не то перед іншими людьми, що хибні були мої дотеперішні погляди, в ім’я яких я діяв... Я бачив у Канаді, як ангосаксонське робітництво, отже робітництво наймогутнішої тепер раси на землі, зовсім не стидалося шанувати прилюдно пам’ять своєї Монархині Вікторії... Отже, який же встид для нас, народу, що має поверх 50 % неграмотних, визнати традиційну монархічну владу, яку визнавали наші батьки в часі, коли мали могутню державність. Аджеж не соромляться монархії такі висококультурні народи, як шведи і данці, що взагалі не мають безграмотних між собою”.

У 1936 р. він висловився про зміну своїх поглядів ще чіткіше: “ту засадничу зміну пережив я в роках 1922 – 1927, поза українською національною територією, в далекій Канаді і в Зполучених Державах Північної Америки...Щойно кількалітній побут за океаном і обсервація тамошні людей ангосаксонської раси та їх відносин переорали мої погляди і привички в думанню. На тім переоранім ґрунті вирів і вернувся до краю зовсім інакший чоловік: віруючий в Бога монархіст, католик, противник радикалізму і соціалізму, консерватист”.

На заміну старому вільнодумству прийшов авторитаризм. О. Назарук повірив, що тільки “єдиновладдя” забезечить українській державі потрібну єдність і дисципліну. Обравши гетьманську ідеологію як вихід зі світоглядної кризи, він звернувся за ідейним дороговказом до Липинського, за яким визнав беззаперечний авторитет ідейного провідника руху. Гетьманщиною 1918 р. О. Назарук тоді ще не захоплювався беззастережньо, але намагався оцінити її об’єктивно; він писав В. Липинському: “годі заперечувати, що в гетьманській політиці були сильні противенства: з одного боку русифікаторські затії, з другого дбання про розвиток української національної культури”.

Після рішення Ради Амбасадорів про визнання суверенітету Польщі над західноукраїнськими землями О. Назарук склав свої повноваження члену уряду ЗУНР та переїхав восени 1923 р. до США, де очолив редакцію двотижневика “Січові Вісті”, - органу “Січових Організацій Українців у Зполучених Державах Америки”. З того часу почалася його діяльність як організатора гетьманського руху на американському континенті. Його великою заслугою перед гетьманським рухом було те, що завдяки його пропагандистській та організаційній діяльності канадська і американська “Січ” організаційно творили і підтримували силу гетьманського руху.

За спонукою О. Назарука і за його ідейним керівництвом Січова Організація пройшла в 1924 р. швидку і радикальну еволюцію. На V з’їзді “Січей” 1924 р. прийнято новий статут, запропонований О. Назаруком, що скасував виборність і організації і замінив її принципом призначення згори; усю владу в організації було зосереджено в руках її провідника, що носив титул “головного отамана”. Того ж року американські “Січі” явно переходять на гетьманську платформу, визнавши Павла Скоропадського законним гетьманом – монархом України.

Час, коли О. Назарук перебував в Америці 1924 – 1927 рр. був апогеєм дружби і співпраці між ним і В. Липинським. Найкращим доказом довіри стала пропозиція В. Липинького О. Назаруку вступити в члени Українського Союзу Хліборобів – Державників, що об’єднував еліту гетьманського руху і до членів якого висувалися дуже високі вимоги.

Як зауважує І. Лисяк – Рудницький, у той самий час у стосунках О. Назарука і В. Липинського вже намітилися пункти незгоди, що каталізуватимуть прийдешній розрив. Такими стали віра О. Назарука у виключну роль пропаганди на противагу організаційним пріоритетам В. Липинського, суперечки про драгоманівський ідейний спадок та про писання Д. Донцова: Назарук сприйняв його книжку “Націоналізм” стримано, подеколи іронічно, але в цілому позитивно, тоді як Липинський органічно не сприймав як ідей, так і форми подачі.

Під час повернення з Америки на батьківщину влітку 1927 р. О. Назарук заїхав до Берліну, де зустрівся з В. Липинським, членами гетьманського центру, а також познайомився з гетьманом П. Скоропадським. По переїзді О. Назарука до Львова П. Скоропадський призначив його референтом Гетьманської Управи в Галичині.

На батьківщину О. Назарук повернувся з переконанням, що “остатка останнього свого життя” підтримуватиме ідею українського монархізму. Невдовзі він вирішив питання працевлаштування, погодившись із січня 1928 р. на посаду головного редактора “Нової Зорі” – органу Української Християнської (згодом – Католицької) Організації, яку займав до вересня 1939 р. – часу виїзду до Варшави напередодні входу радянських військ до Львова. “Нова Зоря” була задумана як орган “інтеґрального католицизму”, між іншим ставила собі за мету боротьбу проти лібералізму та релігійного індиферентизму української світської інтелігенції.

Співпраця із цим клерикальним виданням дозволило О. Назаруку реалізувати нахил, що розвинувся у нього ще в Канаді – пов’язувати політичні справи із католицькою церковністю. Згодом О. Назарук став одним з організаторів та керівників Української Народної Католицької Партії (1930, згодом – Українська Народна Обнова).

Робота О. Назарука у “Новій Зорі” прискорила конфлікт між В. Липинським і О. Назаруком, що вибухнув у 1928 р. і розвинувся, за висловом І. Лисяка – Рудницького, “на грунті ідейно – політичних розходжень, ускладнених особистими непорозуміннями”. У результаті цього конфлікту рішенням Головної Управи від 8 лютого 1930 р. усю діяльність О. Назарука як гетьманця було критично оцінено і всім членам гетьманського руху наказано “не вважати д – ра О. Назарука за гетьманця, як людину, що порушила основні вимоги організаційної солідарності й дисципліни і причинилася до незаслужної кривди і образи найбільш поважного провідника гетьманського руху”. Таке суворе рішення без слухання пояснень О. Назарук переживав досить болісно. Проте, будучи переконаним гетьманцем – монархістом, він і надалі у своїй діяльності як редактор впливового часопису, публіцист, громадсько – політичний діяч і приватна особа продовжував цікавитися проблемами гетьманського руху і реагувати на них.

Поступово між О. Назаруком і членами гетьманських організацій, а також діячами гетьманського центру, відновилися доброзичливі стосунки, які спричинили налагодження між ними співпраці у гетьманському русі і загальноукраїнських справах. “Реабілітував” О. Назарука в очах більшості гетьманців і сенсаційний розрив В. Липинського з гетьманом П. Скоропадським. Ймовірно, що саме після нього була скасована засуджувальна угода Гетьманської Управи щодо О. Назарука. Саме Назарук у 1934 р., представляючи інтереси української католицької організації Українська Народна Обнова, брав участь у спільних зустрічах з членами гетьманської організації в Галичині, присвячених можливости їх спільного представництва на Всеукраїнському Національному Конгресі.

Новий період взаємовідносин між гетьманцями і О. Назаруком почався з 1936 р. і тривав до його смерті 31 березня 1940 року у Кракові. Восени 1936 р. Данило Скоропадський, який виконував обов’язки начальника організаційного відділу Гетьманської Управи, звернувся до редактора “Нової Зорі” з пропозицією обміну часопису та друкованих в його редакції брошур на книжки німецьких видавництв. Стосунки ще більш зміцніли в час реогранізації гетьманського руху і довколо відповідальної справи опрацювання статутних документів СГД. Гетьман П. Скоропадський, знаючи О. Назарука як здібного журналіста і публіциста, який майстерньо володів пером, як довголітнього редактора часописів і як переконливого монархіста – гетьманця, вибрав серед членів гетьманських організацій і прихильників консервативних ідей на західноукраїнських землях і взагалі на еміграції саме його для редагування проектів Статуту і Регламенті СГД.

Перейшовши внаслідок докорінної світоглядної перебудови від радикалізму до консерватизму, О. Назарук залишився відданим гетьмансько – монархічним ідеям до кінця свого життя. Не маючи таланту політичного мислителя і не витворивши власних теоретичних концепцій, він став одним з перших пропагандистів ідей В. Липинського, долучившись до плеяди його послідовників і адептів. Консервативний рух багато завдячував не лише його публіцистичній активності, але й організаційним здібностям, особливо цінним у доволі млявому середовищі, що сприяли успіху гетьманського руху на американському континенті. Публіцистичні твори О. Назарука, особливо пізнього періоду його життя, ще чекають на дослідження і, як зауважив І. Лисяк – Рудницький: “ будуть для майбутнього історика напевне одни із найцінніших джерел для пізнання еволюції політичної думки в Галичині міжвоєнного періоду”.

Використана література:

1. Дядюк М. В. Липинський на сторінках щоденника й у листах Осипа Назарука // Молода нація. – 2002. - № 4. – С. 127 – 160.

2. Дядюк М. Осип Назарук – мемуарист // До джерел. Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70 – річчя. – Київ – Львів, 2004. - С. 638 – 653.

3. Лисяк – Рудницький І. Назарук і Липинський: історія їхньої дружби та конфлікту // Лисяк – Рудницький І. Історичні есе. – К., 1994. - Т.2 - С. 173 – 245.

4. Сеник Я. Осип Назарук: [Біо-бібліографічне ессе] // Українська журналістика в іменах: Mатеріали до Енциклопедії української журналістики / Під ред. М. Романюка. - Львів, 1996.- Випуск 3.- С. 216-220.

5. Сидорчук – Потульницька Т. Гетьманський рух напередодні Другої світової війни та Осип Назарук // Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. Праці історико – філологічної секції. – Львів, 1999. – Т. CCXXXVIII. – С. 236 – 253.

6. Швагуляк М. Назарук Осип // Довідник з історії України. – К., 1995. – Т. 2. - С. 257 – 258.

7. Швагуляк М. М. Осип Назарук – журналіст, публіцист, редактор // Теоретичні та організаційні проблеми формування репертуару української книги та періодики. – Львів, 1996. – С. 400 – 405.