Реферат на тему

Проблема держави в козацьку добу

Вступ

Народ, що забуває власну історію, приречений раз у раз повторювати помилки минулого. Адже історія — то ідеї еліти та настрої мас, уроки звершень і помилок, що є змістом масового несвідомого етносу.

Українську історію не можна читати без брому — відзначав свого часу один з лідерів Української Народної Республіки В. Винниченко. Не можна тому, що вся вона пронизана кривавими подіями, зрадами провідників, бездумними і жорстокими бунтами мас, міжусобицями і чварами. І в той же час, це історія великих мрій і величних прагнень, неймовірної жертовності, героїзму і відваги.

Кожен заґарбник намагався витравити з історичної пам’яті українців позитивні приклади, залишаючи і посилюючи натомість явища і події, які пригнічували національне достоїнство, гордість за свою країну і народ. Настав час об’єктивно, наскільки це можливо на даному історичному етапі розвитку, проаналізувати історію ідей і концепцій, що рухали Україну до незалежності здобутої наприкінці другого тисячоліття нашої ери. Проаналізувати для того, щоб отримана незалежність не Стала черговим коротким епізодом між довгими роками поневоленого існування, щоб кожен громадянин Української Держави відчув себе господарем у своєму домі. Господарем, що несе відповідальність за свою долю і майбутнє нащадків перед пам’яттю предків, які ціною власного добробуту, власною кров’ю, а часто і самим життям прокладали шлях до свободи і незалежності України.

Україна завжди прагла волі, писав колись великий французький філософ Вольтер, визначаючи фактично українську національну ідею. До волі, що не завжди асоціювалась з власною державністю. Однак, уроки історії навчили нас, що власна держава хоч і не гарантує кожному вирішення всіх його проблем, але без неї повноцінної свободи бути не може.

Українська державність має тривалу історію. Не меншу має і історія бездержавного, поневоленого існування українського етносу. Спогади про минулу державну велич, прагнення її відродити постійно спонукали до теоретичних пошуків шляхів та форм втілення віковічної мрії. Ці теоретичні побудови часто лягали в основу практичний дій і зумовлювали чи то наближення, чи то віддалення реалізації ідеї самостійного державно-політичного існування.

Концепції державності в концентрованій, узагальненій формі відображали ідеали політичних еліт, прагнення представників народних мас, давали відповіді на питання чим повинна бути українська держава, для чого вона існуватиме, яким шляхом буде побудована.

Дослідження державницьких ідей в українській політичній думці мають кількасотлітню традицію. Їх початки лежать в "Слові про закон і благодать" Іларіона, "Повісті врем’яних літ", творах українських гуманістів і полемістів, козацьких літописців, працях істориків народницької школи (М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського), представників національно-державницького напрямку (В. Липинського, С. Томашівського, Д. Дорошенка), прихильників радикально-націоналістичної ідеології (М. Міхновського, Д. Донцова, Ю. Липи) і знаходять продовження в працях наших сучасників.

Початок систематичному дослідженню історії української політичної думки та ролі і місця в ній державницької ідеї покладено працею Ю. Охрімовича "Розвиток української національно-політичної думки", що побачила світ у Києві буремного 1918 року. Вона була позначена як перший том задуманого дослідження, однак автор не зміг продовжити роботу загинувши у вирі революції 1917-1920 рр. У цьому дослідженні Ю. Охрімович зробив спробу проаналізувати основні політичні ідеї, що панували серед українства в XIX ст. Його оцінки та методологічний підхід мали надзвичайно потужний вплив на подальші дослідження.

Своєрідним переспівом цієї праці, що популяризувала і, до певної міри, продовжувала ідеї Ю. Охрімовича була книжка Я. Оршана "Розвиток української політичної думки за сто літ" (Лондон, 1938).

З. Книш працею "Історія української політичної думки до кінця XVIII ст." (Париж-Вінніпег, 1952) зробив спробу дати систематичне дослідження періоду, що не був охоплений дослідженнями Ю. Охрімовича та Я. Оршана.

Поряд з ними окремі аспекти історії концепцій української державності розроблялись такими представниками української еміграції як, В. Барка, І. Борщак, М. Брик, Л. Винар, А. Господин, Г. Грабович, Б. Кравців, Є. Маланюк, П. Мірчук, В. Міяковський, І. Нагаєвський, О. Оглоблин, П. Феденко та ін.

Фундаментальне значення для розвитку наукових досліджень концепцій української державності мали праці І. Лисяка-Рудницького, що склали два томи "Історичних есе". Значення його роботи полягало в тому, що вчений проаналізував політичні погляди українських діячів з точки зору їх відповідності державницькій ідеї, співвідношення в них соціального і національного, класового і державницького.

У Радянській Україні дослідження української політичної думки велись, переважно під кутом її відповідності питанням класового звільнення та ідеї "братської єдності" з російським народом. Все, що виходило поза ці жорсткі ідеологічні рамки було приречено або на забуття, або на відверте шельмування під прапором "боротьби з українським буржуазним націоналізмом", дарма, що звинувачувані в ньому часто не були прихильниками ні буржуазної ідеї, ні націоналізму. У той же час багато вчених — М. Брайчевський, М. Возняк, П. Гнатенко, В. Дмитриченко, Р. Заклинський, Р. Іванова (Іванченко), Л. Коваленко, В. Литвинов, В. Лісовий, Д. Наливайко, В. Нічик, А. Пашук, Є. Пронюк, Г. Сергієнко і ін. — намагались зберігати вірність науковій об’єктивності.

Із здобуттям Україною 1991 року незалежності з’явилось багато досліджень, що претендують на значний ступінь об’єктивності і є спробами критично переосмислити попередній досвід, зрозуміти причини історичних поразок, виявити похибки ідеології, дати основу для формування надійної бази діяльності нинішніх українських політичних еліт та широких мас населення.

Серед цих досліджень необхідно виділити роботи присвячені історії української державності О. Апанович, В. Гончаренка, С. Грабовського, Я. Грицака, О. Дергачова, А. Коцура, В. Кременя, О. Мироненка, О. Онуфрієнка, Ю. Павленка, В. Шевчука, А. Слюсаренка, В. Смолія, С. Ставрояні, В. Степанкова, Д. Табачника, Л. Тараненка, С. Телешуна, П. Толочко, М. Томенка, Ю. Храмова Л. Шкляра і багатьох інших.

Ґрунтовні дослідження окремих напрямків, проблем, ідей окремих представників української політичної думки зроблено такими вченими, як І. Бегей, С. Гелей, М. Горєлов, В. Горбатенко, В. Горський, О. Забужко, В. Кравченко, І. Кресіна, А. Круглашов, О. Лукашевич, А. Манжул, Ю. Мицика, Є. Нахлік, І. Огородник, Ю. Римаренко, В. Ребкало, М. Русин, С. Світенко, П. Шляхтун та багато інших.

Систематичне дослідження розвитку ідеї державності в українській політичній думці проводиться такими вітчизняними дослідниками як М. Кармазіна, Б. Кухта, О. Потульницький, Ю. Левенець, О. Скакун, авторськими колективами під керівництвом О. Семківа та Ф. Кирилюка.

Дана книжка претендує стати певним продовженням попередніх досліджень, ще одним камінчиком у міцний фундамент української держави.

Проблема держави в козацьку добу

Феномен українського козацтва, незважаючи на можливість певних аналогій з подібними військовими організаціями тогочасної Європи — донськими козаками в межах Московської держави, сербськими гайдуками і т.п., є унікальним. І ця унікальність визначається тією соціально-політичною роллю, яку відіграв в історії цей витвір глибинних захисних сил українського народу в, здавалося б, катастрофічній ситуації соціального і духовного розколу нації, зради політичної еліти князівсько-боярського походження, саме козацтво виступило виразником і захисником державницьких інтересів народу.

Питання походження і соціальних витоків козацтва до цього часу залишається не до кінця з’ясованим. Представники радянської історичної школи, спираючись на ідеї істориків народницького напрямку акцентували увагу на демократизмі козацької організації та шукали її витоки у напіввійськових-напіввиробничих об’єднаннях селян-втікачів від панщини, дрібних міщан та різного роду військових авантюристів українсько-татарського порубіжжя. Їх опоненти апелюють до того факту, що в козацьких політичних документах та літописах постійно підкреслювалось походження цієї групи українського народу від дружинно-боярської верстви Київської Русі та від удільних князів Литовської Русі. Козацькі літописці постійно підкреслювали, що першими гетьманами козацтва були князі Дмитро Байда Вишневецький, Предслав Лянцкоронський, Євстафій Ружинський і т.п.

У цьому давньому історичному спорі істина лежить між крайніми точками зору: формували козацькі загони для охорони кордонів з Диким Полем представники місцевої адміністрації і зараховували до них всіх бажаючих, мало звертаючи увагу на їх походження і минуле, а втікачі від панщини та різні військові авантюрники були зовсім непроти прилучитись до організованої військової сили, що могла надати їм не лише притулок, а й захист від переслідувань. Саме цей факт, на нашу думку, і зумовлює наявність в подальшому в козацтві двох домінуючих течій — так званої "демократичної" і "старшинсько-аристократичної", боротьба між якими часом була більш запеклою ніж із ворогами козацтва та українського народу.

Варто також звернути увагу на те, що осередок козацтва — Запорізька Січ, носив виразні ознаки організації за прикладом європейських військово-чернечих орденів з усіма основними атрибутами — клятви безкомпромісної боротьби "за віру", недопущення на Січ жінок і т.п. Та й самі козаки, на кшталт європейського рицарства, підкреслено іменували себе в спілкуванні з європейськими можновладцями "лицарями".

Значну роль у формуванні образу козацтва як українського рицарського стану зіграв Й. Верещинський (помер 1598 чи 1599 року), українець за походженням, римо-католицький священик у Холмі, київський біскуп з 1589 року, автор цілого ряду політичних, полемічних, моралізаторських та поетичних творів. "Саме він підхопив ідею С. Оріховського, до речі теж римо-католика, про рицарську школу в Україні-Русі, видавши в 1592 році книжку "Дорога певна до найшвидшого і найнадійнішого осадження в руському краї пустельних земель рицарства королівства Польського", книжка вийшла в Кракові, і "Оголошення про фундування рицарської школи для синів коронних в Україні, подібно до уставу мальтійських хрестоносців" (Краків, 1594)"

Й. Верещинський, подібно до Ст. Оріховського-Роксолана, пропагував ідею християнської єдності з метою зупинення турецько-татарської агресії і протистояння наступу мусульманства на християнський світ. Для нас особливо цікавими є його проекти організації України в державне утворення із зверненням особливої уваги на значення для цього процесу Києва, викладені в праці "Спосіб осадження нового Києва" (Краків, 1598), а також проект військово-політичної організації козацтва.

В. Шевчук зазначає: "... Йосип Верещинський чи не перший на повний голос заговорив про утворення на основі козацьких полків окремих адміністративно-територіальних одиниць (цей проект було впроваджено в життя вже в XVII ст. гетьманом Михайлом Дорошенком). Населення територіального полку з полковим містом і сільськогосподарською округою мало б підпадати під юрисдикцію місцевих органів влади. Із запровадженням такого адміністративно-територіального поділу, який узаконював і гарантував стале надходження прибутків із території Задніпров’я, мілітарноорієнтований організм старого Запорожжя мав отримати потужний імпульс для розвитку цивільних владних структур. Але найцікавіше в проекті Й. Верещинського — виразно і чітко поставлена ідея Козацької держави у формі князівства чи герцогства з підлеглістю королю, ідея, яка в XVII столітті стала основоположною для козацького державотворення, і саме за неї змагалися гетьмани від Богдана Хмельницького до Кирила Розумовського"

Згідно з проектом Й. Верещинського козацтво слід було розглядати як шляхетський рицарський стан, що користується джерелами прибутків і політичними правами та є панівним в козацькій державі. "Й. Верещинському відтак належить честь першого теоретика-фундатора Козацької держави, саме він визначив її корінні ідейні постулати і ступінь самоорганізації, вище якого ... козаки дуже рідко піднімалися, принаймні ідея незалежної Козацької держави, хоч і народжувалася вряди-годи в головах козацьких провідників, але домінуючою не ставала. Зате державотворчі постулати Й. Верещинського виявилися напрочуд продуктивними і живучими і у Визвольній війні українського народу, що тривала з кінця XVI, все XVII і частково у XVIII столітті, стали предметом політичних домагань козацтва"

На початок XVII сторіччя українське козацтво підійшло поділене на дві основні частини — на так званих "городових" або "реєстровців" (тобто тих, хто був занесений до "реєстру" і згідно з привілеєм короля Стефана Баторія користувався правом володіння землею, звільненням від всіх податків в обмін на обов’язок нести військову службу, отримання грошового утримання на військову амуніцію і т.п.) та "низовиків", що жили в основному з промислів у дніпровських плавнях та військової здобичі. При цьому, у критичні для безпеки держави моменти, польська адміністрація "закривала очі" на не зовсім певний статус "низовиків", активно залучаючи їх до війська і обіцяючи включення до реєстру. Оскільки чисельність реєстру весь час змінювалась, а по закінченні військових кампаній польські урядовці "забували" про свої попередні обіцянки, існував також прошарок так званих "виписчиків", особливо незадоволених владою і її невиконаними обіцянками.

Наприкінці XVI — початку XVII сторіччя Річ Посполита вела практично безперервні війни з близькими і далекими сусідами, які вимагали все нових і нових мас добре вишколених вояків і практично невичерпним "резервом" в цій ситуації ставало саме козацтво. Так, наприклад, козаки активно включились в події, пов’язані з боротьбою за московський престол після смерті Івана Грозного, підтримуючи претензії Лжедмитріїв та польського короля Сигізмунда III Вази і його сина Владислава.

У той же час запорожці здійснили кілька вдалих морських походів на турецькі володіння, що викликало великий резонанс по всій Європі і підняло їх дух і впевненість у власних силах. 1606 року козаки взяли Варну, 1614 — Синоп і Трапезунд, 1616 — найбільший невільничий ринок на Чорному морі Кафу. Крім здобуття великої військової здобичі було визволено значну кількість бранців-християн, захоплених татарами і приречених на довічне рабство на просторах Османської імперії від Тунісу до Месопотамії. Вдалі військові походи, особливо проти турок і татар, та визволення полонених бранців створювали козацтву образ істинного захисника інтересів українського народу.

Похід козаків на Кафу очолював талановитий організатор і реформатор козацького війська Петро Конашевич-Сагайдачний, що походив з шляхетської родини з Самбірщини в Галичині і очолював козацтво з 1616 р. і аж до самої своєї смерті 1622р. П. Сагайдачний використовував практично будь яку нагоду для збільшення кількості козацьких військ — на допомогу королевичу Владиславу, що потрапив в Москві в оточення, 1618 року він привів понад 20 тисяч, а на битву під Хотином 1621р. проти турків — понад 40 тисяч добре вишколеного війська.

Великий гетьман прекрасно розумів значення духовної складової в боротьбі за порятунок нації. 1620 року, скориставшись тим, що з Москви через Україну повертався Єрусалимський патріарх Теофан, П. Сагайдачний з козаками добився висвячення на київську митрополію Йова Борецького та Ще п’ятьох єпископів, відновивши вищу церковну ієрархію української православної церкви. "Саме він, розглядаючи козацтво як рушійну силу українського суспільства в цілому, зробив важливий крок щодо об’єднання військової та економічної сили козацтва з політично слабкою церковною верхівкою України"

Розумів також П. Сагайдачний і значення освіти для формування національної свідомості і провідної верстви. 1616 року гетьман разом з "усім військом Запорізьким" записався до Київського православного братства, прийнявши його під козацьку протекцію. При братстві, стараннями козаків, православного духовенства та меценатів з української православної шляхти і багатих міщан було засновано друкарню та школу, перетворену через кілька років на колегіум, а в подальшому — на академію.

Характеризуючи добу П. Сагайдачного Н. Полонська-Василенко зазначає: "Завдяки політиці Сагайдачного козаки виступають на перше місце в суспільстві України і перебирають на себе значення провідної верстви, яку втрачає поволі українська шляхта, що польонізується і переходить на католицтво. Козаки вперше виступають не тільки як оборонці селян, а і як протектори Православної Церкви. З другого боку — своєю діяльністю Сагайдачний повернув Києву значення культурного, релігійного осередку України. У промовах нововисвячених владик вперше висловлено переконання, що Київ, з його хоробрим козацтвом, є правдивим спадкоємцем слави Києва княжих часів: встановлювалося ідею тяглості історичного процесу; історична традиція перекривала ту, здавалося б, прірву, що наслідком татарських руйнацій та чужоземних окупацій відділяла княжу Україну-Русь від польського воєводства"

Результати діяльності П. Сагайдачного були настільки вражаючими на тлі досягнень його попередників та найближчих спадкоємців, що Д. Яворницький навіть написав, що "він заклав міцні підвалини для подальшого існування українського козацтва і разом з тим накреслив програму його майбутніх дій. З огляду на це гетьман Богдан Хмельницький лише продовжив справу Сагайдачного"

Погоджуючись у цілому з думкою видатного дослідника козаччини, варто зазначити, що з багаточисельних спадкоємців справи і булави П. Сагайдачного лише Богдан Хмельницький, який поєднав у собі талант полководця, державотворця, політика і дипломата, зумів довести її до логічного кінця — до утворення Української козацької держави. Ця держава стала результатом довголітньої боротьби та прагнень всього українського народу — рядового козацтва і селянства, старшини, національне свідомої шляхти, духовенства. Як зазначає Ю. Мицик "... під час національно-визвольних повстань кінця XVI — першої половини XVII ст. ліквідовувалася влада адміністрації Речі Посполитої на великих територіях України, а формувалась нова, українська повстанська влада. Не випадково навіть ворожі повстанцям джерела визнавали, що П. Павлюк — один з вождів повстання 1637-1638 рр. — назвав себе королем. Отже, політична програма Б. Хмельницького та його сподвижників народилася не на порожньому місці, а спиралася на теорію і практику попередніх поколінь державотворців України"

Академік О. Оглоблин, характеризуючи стан політичного мислення українців напередодні національно-визвольної революції 1648 року зазначав, що серед них панували погляди, які можна об’єднати в три основні групи. Перша — так званий "ягеллонський легітимізм" — допускала можливість і доцільність існування українських земель в складі Речі Посполитої в статусі окремої політико-територіальної одиниці. До її виразників він відносить А. Киселя, П. Могилу, С. Косова. Друга, вироблена українськими протестантами-аріанами, створення українською шляхтою "Руського князівства", чи "Великого князівства Руського" поза межами литовсько-польської держави. Третя, що виникла в провідних козацьких колах, висловлювала можливість створення окремої держави — "козацького панства" на старих теренах Наддніпрянщини і на землях колонізації.

В. Смолій та В. Степанков щодо цієї гіпотези зазначають, що "Важко погодитись з міркуванням відомого дослідника О. Оглоблина про формування в суспільно-політичній думці кількох концепцій державного політичного устрою українських земель... Аналіз виявлених нами джерел дозволяє говорити про появу серед нової еліти, яка формувалася переважно з козацької старшини, лише елементів автономії для козацького регіону"

На нашу думку, навіть якщо визнати, що О. Оглоблин дещо й перебільшив існування чітко відмінних груп поглядів на державне майбутнє в провідних верствах українського народу, ідея державності прийшла 1648 року до Б. Хмельницького і козацької старшини не спонтанно, в силу історичних обставин і неочікуваних військових успіхів, не тільки, а можливо і не стільки, під впливом зустрічі взимку 1649 року з київським духовенством, яке вже виробило ідею Києва як "другого Єрусалиму", що могла лягти в основу великодержавних прагнень, а як результат тривалої еволюції і інтелектуальних зусиль багатьох кращих представників українства. І не лише належних до козацького стану чи православного духовенства. Свій внесок у цей процес внесла і так звана "католицька Русь" (С. Оріховський-Роксолан, Й. Верещинський, С. Кленович та ін.), ідеї і історична роль якої вимагають ґрунтовного дослідження.

Повстання, що вибухнуло 1648 року під проводом Б. Хмельницького дуже швидко охопило більшу територію України. Після кількох блискучих перемог козаки почали формувати власну державну організацію з її основними атрибутами — центральними та місцевими органами влади, судом, збройними силами, символікою тощо.

Традиційною в українській політичній думці є ідея висловлена у свій час ще П. Кулішем про те, що державницькі позиції Б. Хмельницький зайняв після тріумфального прибуття до Києва на початку зими 1649 року і, особливо, після зустрічей з київським духовенством, в першу чергу з викладачами першого вищого закладу в Україні — Києво-Могилянського колегіуму. Київське православне духовенство, спільно з представниками православного духовенства Балкан та Близького Сходу виробили концепцію "Києва — другого Єрусалиму", що була образно висловлена у вітаннях гетьману від київського кліру і міщанства. При цьому сам Б. Хмельницький проголошувався "другим Мойсеєм", що "прийшов визволити православний люд".

Як зазначає Н. Полонська-Василенко "Перебування в Києві відіграло велику роль у формування психології Богдана Хмельницького. Розмови з патріархом (Паїсієм Єрусалимським — О.С.) і київською елітою відкрили очі йому на те, що сталося в Україні. Він збагнув, що то було не повстання селян проти панів, не помста магнатам за сваволю і утиски народу, а велика війна за незалежність України, за створення держави. Перемоги під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, переможний похід на Замостя створили нову ідеологію українців: вони зрозуміли свою вагу, свою силу. До війська Хмельницького ... переходило багато спольщених українців шляхтичів, людей з широкою освітою, які сприяли створенню державницької ідеології Богдана"

На нашу думку, дії Б. Хмельницького і керованих ним повсталих козацько-селянських мас, а також аналіз поглядів київського митрополита С. Косова, дозволяють вважати, що зустрічі з київським духівництвом лише посилили державотворчі прагнення гетьмана. Про актуальність державницьких ідей свідчать твори полемістів, зокрема та ж "Пересторога". "Можна згадати також "Палінодію" та Густинський літопис, написані архімандритом Києво-Печерської лаври З. Копистецьким (помер 1627 р.), "Кройніку" Феодосія Софоновича — сучасника і близького знайомого Богдана Хмельницького. У "Кройніці" історія України розглядалась як процес розвитку Української держави, причому визначалися такі її етапи: Київська Русь (насамперед Київське князівство) — Галицько-Волинське королівство — українські удільні князівства у складі Великого князівства Литовського — Запорізька Січ та повстання кінця XVI — першої половини XVII ст."

Однак саме ідея "захисту православної віри" разом з проголошеною метою — "вибити народ руський з лядської неволі аж по Віслу" — стали тим ідеологічним підґрунтям, яке дозволило Б.Хмельницькому об’єднати націю у боротьбі за державну самостійність.

Подібна постановка питання про завдання національно визвольної революції під проводом Б.Хмельницького на перших етапах її існування дали підстави О. Оглоблину стверджувати про існування в тогочасній українській політичній думці двох основних концепцій формування української держави — ідею церковно-світського двовладдя та ідею козацького-гетьманського єдиновладдя. Він звертає увагу на документ, надісланий до Москви дяком Григорієм Кунаковим, що 1649 року був висланий до Польщі для інформування царського уряду про обстановку в цій країні. Це так звані "статті" яких нібито добивався Б. Хмельницький від посольства на чолі з А. Киселем. Цей документ було опубліковано в III томі збірника "Акты к истории Южной и Западной России" 1861 року в Санкт-Петербурзі.

У цих "статтях" значна увага приділялась становищу православної церкви в межах Речі Посполитої. Зокрема зазначалось, що уніати повинні були повернути православним все захоплене у них майно, а свої храми вони повинні були будувати в українських і білоруських землях на тих же підставах, що й католики, проголошувалось право будівництва православних храмів на всій території країни, митрополит Київський повинен був отримати місце в сенаті як "перший пан радний" після глави католиків архієпископа Гнєзнинського. Також проголошувалось, що за Дніпром волості, міста і села "всі були Київського митрополита і гетьмана і всього Війська Запорізького". Відносини короля з українським гетьманом повинні були будуватись подібно "як і Мадбурскому курфюрсту", тобто з монархом Східної Прусії, що знаходилась у той час у васальній залежності від Речі Посполитої. Крім іншого передбачалось, що королю і панам ради "без відома митрополита Київського і гетьмана Запорозького" війни з сусідніми державами не починати, а у всіх подібних питаннях радитись. Київський митрополит, фактично, ставав не лише "співправителем" гетьмана, але й главою всіх православних Речі Посполитої урівняним в правах з главою католиків.

"Це і була концепція двовладдя Гетьмана і Війська Запорозького — з одного боку, Митрополита Київського — з другого. ... не має сумніву, що ця програма була складена ... правдоподібно в Києві, в кінці 1649 року, підчас тріумфального приїзду туди Богдана й тих нарад козацької старшини й вищого православного духовенства, які тоді провадилися. Можна думати також, що митрополит Київський виступав тут не тільки як репрезентант Української Православної церкви, але і як речник української православної шляхти, зокрема тих "православних панів" українських (і білоруських), що їх лідером на Україні був Адам Кисіль, воєвода Брацлавський, згодом Київський, і які перебували по той бік греблі, на польському боці. Проект польсько-української угоди в "статтях" Кунакова був спробою погодити дві концепції української державності, які існували ще перед революцією 1648 року — козацьку і шляхетсько-церковну, революційну і консервативну. Але що фактична влада на Наддніпрянській Україні була вже в руках козаччини, перевага козацького чинника й керівна роль Гетьмана Війська Запорозького позначилася і на концепції двовладдя втіленій у "статтях" Кунакова"

Більшу частину 1649 року Б. Хмельницький провів у пошуках союзників поза межами Речі Посполитої, які б могли посприяти міжнародній легітимації новоствореної держави. Однак, після того як велике польське військо вирушило в Україну з метою розгромити повстанців, гетьман, разом з союзниками-татарами виступив їм назустріч. Після кількох перемог козацько-татарські війська обложили під Зборовом новообраного польського короля Яна-Казимира. Здавалось, що справа остаточного розгрому Речі Посполитої і визволення всіх українських земель вирішена, але у найвідповідальніший момент кримський хан Іслам-Гірей зрадив союзника і почав вимагати від Б. Хмельницького, під загрозою нанесення удару в спину, змиритися з королем на прийнятних для останнього умовах.

Досить цікавим було виправдання Ісламом-Гіреєм власної поведінки. Він відверто заявив Б. Хмельницькому, що як монарх він не може допустити щоб підданий, нехай і іншої держави, міг загрожувати життю і правам свого государя.

18 серпня 1649 року було підписано так званий Зборівський договір, згідно з яким в межах польської держави утворювалось на території Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств автономна область, якою управлятиме козацький гетьман. Козацький реєстр збільшувався до 40 тисяч. Православна церква в межах всієї держави діставала рівні права з католицькою. Скасовувалась унія та закривались єзуїтські школи в Києві. У той же час, ті з повстанців, які не попадали до козацького реєстру, повинні були повернутись до своїх панів і відбувати панщину. Королівська адміністрація і пани отримували право повернутись на свої місця. Велика увага приділялась і питанням Української православної Церкви — з 18 статей договору 9 було присвячено релігійній проблематиці.

Договір, незважаючи на його ратифікацію польським сеймом 8 січня 1650 року, не влаштовував ні польську шляхту з її прагненням реваншу, ні українське козацтво, що відчуло реальність створення власної держави. Не міг він влаштувати і повстале селянство, яке не отримувало практично нічого. Це був тимчасовий компроміс і його тимчасовість чітко усвідомлювалась всіма сторонами.

"Попри вимушений характер Зборівського миру, тиск татар при укладанні угоди, невиконання королем деяких козацьких домагань, навіть тих, що були висунуті в "Пунктах про потреби...", трактати під Зборовом мали величезне значення для утворення Української держави. Вперше в історії українсько-польських відносин була встановлена чітка погранична межа між Україною і Польщею. Воєводсько-старостинська адміністративна система управління на цій території, поступово набирала формального значення, хоч не була витіснена остаточно. Полково-сотенний устрій мав реальний зміст. Не підлягає сумніву, що всю енергію у подальших роках війни Богдан Хмельницький направив на те, щоб якнайменше допустити чужі впливи на цю територію, міцно закріпитися на ній і розповсюдити українську владу в Галичину до Вісли на етнографічні кордони Українців"

Незважаючи на записаний у Зборівській угоді пункт про повернення в Україну королівської адміністрації, влада де-факто перейшла до Війська Запорізького. Україну було поділено на 16 полків (в подальшому їх число неодноразово змінювалось), полки було поділено на сотні. Податки збирались до військового скарбу. До гетьманської столиці почали прибувати посольства від сусідніх володарів.

"Республіканський устрій, що сформувався на Україні, мав виборність всіх ланок уряду, власну військову організацію, фінансову систему, службу міжнародних зносин. Військова організація — поділ на полки і сотні — узгоджувався з аналогічним поділом України. Полки і сотні були не тільки військовими структурами збройних сил України, вони набули значення адміністративно-територіальних одиниць, своєрідних округів, областей. Полковники і сотники з полковою і сотенною старшиною (обозні, судді, осавули, писарі, отамани) здійснювали військову, політичну, судову, адміністративну владу над населенням полків і сотень"

Влада гетьмана, завдяки величезному авторитету і харизмі Б. Хмельницького, була практично необмеженою. Хоча у своїх діях йому доводилось постійно рахуватись з авторитетом своїх соратників та республіканськими прагненнями козацької маси — так званої черні. Найбільш яскравим виразником її інтересів був полковник М. Кривоніс, популярність якого серед рядових козаків і повсталого селянства дорівнювала популярності самого гетьмана, а іноді й перевищувала її. Однак М. Кривоніс помер на самому початку визвольної війни — в листопаді 1648 року — і прихильники республіканської ідеї виявились без авторитетного лідера.

Сам же Б. Хмельницький, особливо після зради Іслам-Гірея під Зборовом і його "прозорої аргументації", все більше схилявся до необхідності встановлення в Україні класичної для тогочасної Європи форми правління — спадкової монархії. Прекрасно розуміючи, що незважаючи на багаточисельні іноземні посольства в Чигирині, що були виявом поваги до військової сили під його командуванням, сусідні монархи не визнають рівним собі в праві керувати власною країною людину немонаршого роду, гетьман прагнув реалізувати план легітимації Української держави шляхом створення місцевої династії, порідненої з європейськими монаршими домами. Для цього Б. Хмельницький одружив свого сина Тимоша з дочкою молдавського господаря В. Лупула Роксаною. Цей акт мав забезпечити легітимність спадковості гетьманської влади. Син Б. Хмельницького, а особливо його онуки, через порідненість з монаршим домом молдавських господарів повинні були стати "рівними серед рівних" в колі правителів Європи.

Орієнтація Б. Хмельницького на створення в Україні власної монархічної династії та створення держави за зразком тогочасних європейських традицій викликала і викликає до цього часу дискусії серед дослідників діяльності великого гетьмана. Багато хто вважає, що дії Б.Хмельницького йшли врозріз з республіканськими традиціями козацтва і саме цей факт став однією з основних причин подальшого занепаду гетьманської держави. Однак варто пам’ятати, що в тогочасній Європі (за винятком невеликої, але фінансово могутньої, Венеціанської республіки) республіканська форма правління встановилась внаслідок буржуазної революції лише в Англії. Але й там, після смерті О. Кромвеля, монархія була відновлена. До того ж, Англія розташована на острові, який значно легше захищати від можливої агресії сусідніх монархій ніж територію України, що не має природних кордонів ні на сході, ні на заході і не мала тоді їх і на півдні, де знаходилось Кримське ханство — цей постійно непостійний союзник гетьмана.

Прагнення Б. Хмельницького до одруження Тимоша з Роксаною, дочкою молдавського господаря В. Лупула, привели до укладення військово-політичного союзу з протектором останнього — Оттоманською Портою. Султан почав називати Б. Хмельницького "славою князів християнського народу", визнаючи тим самим його верховним правителем України. Цей договір також немає однозначної оцінки в українських істориків. Так М. Грушевський вважає, що він визнає васальну залежність України від Туреччини, на зразок князівств Молдавії, Валахії і Трансільванії. Д. Дорошенко ж висловлював думку про те, що договір між Україною і Туреччиною 1651 року встановлював лише військово-політичний союз між двома незалежними державами.

Державотворча активність Б. Хмельницького і її реальні результати у вигляді послів сусідніх держав у Чигирині та міжнародних договорів викликали велике занепокоєння у Варшаві. Навесні 1651 року польські війська вступили в межі козацьких володінь. У результаті підступного нападу загинув полковник Д. Нечай — один з найавторитетніших, після смерті М. Кривоноса, лідерів і виразників інтересів рядового козацтва та повсталих селян.

Кампанія 1651 року виявилась вкрай невдалою для українців. Внаслідок чергової зради союзника — кримського хана, що "прихопив" з собою гетьмана та генерального писаря І. Виговського — козацько-селянське військо виявилось оточеним під м. Берестечком і зазнало тяжкої поразки. Не зважаючи на зусилля обраного наказним гетьманом І. Богуна, у таборі загинуло багато козаків. До 30 тисяч повстанців втопилось під час відступу. Була втрачена майже вся артилерія. У таборі загинуло багато представників православного духовенства, у тому числі і Корінфський митрополит Йоасаф, що привіз Б. Хмельницькому, як "визволителю православних християн" і "новому Мойсею", меч освячений в Єрусалимі на Гробі Господнім.

Від остаточного розгрому повстанців врятував дипломатичний талант І. Виговського який зумів викупити гетьмана з татарського полону пригрозивши ханові тим, що козаки можуть згадати давні часи і піти походом нам Крим. Б. Хмельницький зібрав нові полки під Білою Церквою і поляки змушені були укласти новий мирний договір з козаками.

Умови його були значно важчими для козаків ніж Зборівська угода. "Згідно з Білоцерківським миром, за козаками залишено лише Київське воєводство, реєстр козаків зменшено до 20.000, польська шляхта мала право повернутися до своїх маєтків, заборонялося вести закордонні переговори. В

Україні почалися знову повстання, збільшилась втеча населення за московський кордон — на Слобожанщину". На думку М. Грушевського цей процес відтоку населення з території гетьманської держави був суттєвим фактором ослаблення військового потенціалу і сприяв її занепаду в подальшому.

Умови Білоцерківського договору обидві сторони збирались дотримуватись ще менше, ніж умов Зборівської угоди. Польський сейм у ейфорії перемоги не ратифікував її, а Б. Хмельницький поновив переговори з Молдавією, Кримом, Туреччиною, Московською державою і збільшив свої зусилля по реалізації "молдавського плану". Тиміш Хмельницький, розгромивши під Батогом польське військо під проводом гетьмана Калиновського, врешті-решт одружився з Роксаною Лупул. Але цього разу амбітні плани Б. Хмельницького не справдились. Ув’язавшись у внутрішні молдавські чвари Тиміш Хмельницький загинув 1653 року під час облоги м. Сучави.

Українська держава опиналась у вкрай тяжкому становищі. Тривала війна підривала народне господарство країни, втрата виходів на ринки Західної Європи через Польщу не компенсувалась відкриттям нових торгових шляхів. Відтік населення за східний кордон послаблював людський потенціал. З півночі та північного заходу їй загрожувала Річ Посполита, що прагла реваншу над "повсталим бидлом", на заході союзні Молдавія і Трансільванія самі потребували допомоги, на півдні завжди був готовий встромити ніж у спину "постійно непостійний союзник" кримський хан. Єдиним кордоном, де становище було більш-менш спокійним був східний — кордон з Московським царством. І в пошуках союзників у боротьбі за незалежність держави Б. Хмельницький починає все більше звертати свій погляд саме в цей бік.

Залучити Московську державу до військових подій проти Польщі гетьман намагався з самого початку повстання. Він розраховував використати бажання Москви ліквідувати наслідки поразки в останній польсько-московській війні, всіляко підігрівав претензії московського царя на польський королівський престол, навіть погрожував піти походом на Москву якщо остання не виступить проти Польщі на боці козаків. Але Москва довго відмовчувалась, або відбувалась символічними акціями, побоюючись виступати проти Польщі. Та й сильна і незалежна Україна, як вважає М. Грушевський, їй навряд чи була потрібна.

Позиція Московської держави щодо втручання в українсько-польський конфлікт змінилась лише після того, як внаслідок кількарічної виснажливої війни ослабли обидві сторони і коли в нього втрутились трансільванці та шведи.

Першого жовтня 1653 року Земський Собор у Москві вирішив Україну "прийняти під високу царську руку" і до Б. Хмельницького було відправлена посольство з дорученням украсти відповідний договір. 6 січня гетьман прибув до Переяслава де і зустрівся з московським посольством. 8 січня відбулась старшинська рада, яка обговорила пункти договору. Для їх схвалення поспіхом було скликано жителів міста, що мали репрезентувати народ. Ухвалені пункти договору було відправлено з козацьким посольство на чолі з П. Тетерею до Москви, де, після узгоджень і дискусій, була видана царська "жалувана грамота", що і зафіксувала зміст договору. При цьому текст був виготовлений двома мовами — тогочасними книжними українською і російською — які, на думку ряду істориків, відрізнялись один від одного.

На думку О. Апанович "Українсько-російський договір 1654 р., так само як і наслідки цього договору, для історії України піддавалися найбезсоромнішій фальсифікації". Мабуть в історії нашої Батьківщини немає такої події як так звана "Переяславська рада" і такого документу як "Березневі статті", що піддавався б такій кількості фальсифікацій, тенденційних оцінок, свідомих підробок. Ця обставина та історичні наслідки цієї події і документу на кількасот років став ледве не "ідеєю фікс" української політичної думки, аж поки трагічні події української революції 1917-20 рр. не витіснили її до кола проблем, що найбільш цікаві для професійних істориків.

Як зазначає В. Шевчук, щодо змісту статей українсько-московського договору, "Цікаво те, що за життя Б. Хмельницького вони козакам не були відомі, більше того, як історичний автентичний підписаний сторонами документ вони не збереглися, а тільки в копії — вважається, що цей документ був знищений в часи Катерини II, як недогідний Росії"

Не лише події січня 1654 року в Переяславі і зміст "Березневих статей" були об’єктом свідомої фальсифікації, вся історія гетьманської держави Б. Хмельницького, весь зміст його державотворчих змагань подавався у спотвореному вигляді. Як зазначає Ю. Мицик — "Історики-великодержавники якщо й визнавали Українську державу-Гетьманщину, то представляли її як щось неповноцінне, тимчасове, приречене на поглинання сусідніми імперіями, як породження злої волі Б. Хмельницького, його егоїстичних амбіцій. Характерною рисою їх писань, котра дається взнаки навіть у сучасній українській історіографії, є прагнення вивчати Гетьманщину у відриві від попередніх етапів історії Української держави, насамперед Київської Русі; ігнорування або недооцінка традицій Київської Русі у свідомості українських повстанців середини XVII ст., взагалі українського народу"

У той же час, на думку О. Оглоблина, незважаючи на всі подальші події і наслідки Переяславського договору, його фальсифікацію та перекручення у трактуванні, він став для тогочасної Козацької держави актом величезної історичної ваги. "На нашу думку, це було урочисте, міжнародного характеру, визнання влади Війська Запорозького на Україні й всенародності та дожиттєвості прав Гетьмана Війська Запорозького, як єдиного володаря України. ... це було повним і остаточним визнанням української національно-визвольної революції, її справедливості, легальності й конституційності. Іншими словами, це було визнання de jure нової Української Козацької держави, її козацького устрою та її козацької влади"

Укладення договору з Московською державою зовсім не викликало "всенародного захоплення і схвалення". Населення Києва відмовилось присягати на вірність царю і козаки приводили його до присяги силоміць, як свого часу гнали до Почайної киян дружинники Володимира Святого. Відмовились присягати до того часу, поки не побачать тексту договору Кропив’янський, Полтавський, Уманський, Брацлавський полки, міщани Чорнобиля. Категорично відмовився від присяги улюбленець простих козаків і селянства І. Богун. Політичні традиції не лише козацтва, але й селянства і міщан, сформовані за час перебування у складі нехай і дещо анархічної та все ж європейської за своєю суттю Речі Посполитої, вимагали не лише ознайомлення з текстом договору, якому необхідно присягти, а й такої ж присяги і від супротивної сторони.

Характерним був інцидент, внаслідок якого підписання договору ледве не було зірвано. В Успенському соборі Переяслава де козацька старшина на чолі з Б. Хмельницьким повинні були присягнути на дотримання договору московські посли навідріз відмовились скласти аналогічну присягу від імені царя. Про подальші події свідчення московських послів і козацьких літописців кардинально розходяться. Посол Бутурлін у своєму рапорті до Москви доповідав, що старшина врешті-решт змушена була пристати на "чесне слово" послів оскільки в Московській державі "государ не присягає перед підданими і достатньо його слова", а козацькі літописці говорять про складання присяги послами.

Проти Переяславського договору був і Київський митрополит С. Косів, однак дещо з інших міркувань. Він заявляв московським воєводам, що Б. Хмельницький "просився під цареву руку", а не митрополит і не Українська церква. А отже вони не вважають себе зобов’язаними виконувати договір. Митрополит зайняв цю позицію не з якихось особливих симпатій до Польщі, чи несприйняття Московії, а через те, що гетьман обійшов його цього разу при вирішенні такого важливого питання. Однак повна перевага цього разу була на боці Б. Хмельницького. "Ідея єдиновладдя на України після Переяславської угоди остаточно усуває ідею двовладдя, принаймні в тій формі і втому змісті, в якому вона переважала в українській політичній думці перших років Хмельниччини"

Спроби інтерпретації змісту так званого "Переяславського договору" робились багатьма представниками політичної думки України і ми їх розглянемо в подальшому. Однак, незважаючи на відмінність інтерпретацій змісту Переяславського договору і царської грамоти "У грамоті гетьман виступає, як репрезентант "Руської Держави", і це виразно підкреслює, що вона не перестала існувати і після Переяславської угоди. "Статті" дійшли до наших часів у зіпсованому вигляді і, очевидно, були переставлені. Незважаючи на це, видно, що основна їх ідея — встановлення таких міждержавних відносин між Україною і Москвою, при яких за Україною застерігається Державна самостійність — зовнішня і внутрішня"

Договір забезпечив козакам досить позитивні безпосередні наслідки. Вони переставали буди "збунтованими рабами", а перетворювались на силу, що визнана і знаходиться у військовому союзі та під протекцією "православного християнського царя". Польська дипломатія розгорнула активну діяльність з метою переконати потенційних союзників Б. Хмельницького в тому, що останній прагне створити "власне королівство" яке буде загрожувати не лише існуванню Польщі, а й сусідніх країн. Зафіксоване в договорі право України на міжнародні зносини значно активізувало і міжнародні контакти гетьманської держави.

Після підписання Переяславського договору Москва, нарешті, оголосила війну Польщі. Українські і московські війська спільно виступили в похід на Білорусію. Її населення радо переходило на сторону Хмельницького і вводило у себе козацький устрій. Козацькі і московські війська почали військові дії також і в Галичині. Населення Полісся, Поділля і Волині визнало владу гетьмана. Більше того, під владу Хмельницького почали переходити не лише селяни і міщани, а й шляхта — під гетьманський регімент просився князь Радзивілл і князі слуцькі, присягнула на вірність шляхта Пінського повіту.

Польщу з усіх боків оточили вороги — шведи разом з курфюрстом Бранденбурзьким захопили Варшаву і Краків, Литва визнала владу Швеції, польський король утік до Шлезька. Але поразки Польщі і той факт, що землі Білорусі та православна шляхта Речі Посполитої почали шукати захисту у Б. Хмельницького, визнавши його верховним правителем новоутвореної держави, а не у "православного християнського монарха" — московського царя, почали викликати стурбованість у нових союзників козацької держави.

Блискучий хід зробила і польська дипломатія, запропонувавши Москві укласти перемир’я і пообіцявши цареві польську корону по смерті бездітного Яна-Казимира. Внаслідок сепаратних переговорів між Польщею і Москвою у 1656 року було підписано перемир’я. При цьому козацьких делегатів на переговори брутально не допустили. І серед аргументації такого кроку обидві сторони приводили тезу про те, що там де радяться посланці легітимних монархій — бунтівливим рабам не місце.

Віленський мир, порушивши головну ідею Переяславської угоди — військово-політичний союз Московського царства та козацької держави, викликав обурення Б. Хмельницького та старшини. "На Раді, скликаній у Чигирині 2 жовтня 1656 року, всі присутні полковники, осавули, сотники присягли, що будуть спільно боротися за Україну: присягали собі, а не чужим монархам"

Сам Б. Хмельницький розгорнув активну діяльність по створенню коаліції європейських країн, що мала вирішити "польське питання". До неї входили Швеція, Бранденбург, Трансільванія, Молдавія, Валахія і Литва. Згідно з планами учасників коаліції Польща мала бути розділена між її членами, причому Україна повинна була отримати всі землі, заселені українцями, а також, разом із Швецією, протекторат над Литвою, що повинна була перетворитись на Литовське королівство. Сам Б. Хмельницький мав отримати титул "дідичного князя". Однак війна, що спалахнула між Данією і Швецією змусила останню вивести свої війська з Польщі. За ними пішла і армія курфюрста Бранденбурга. Війська трансільванського князя опинилися в край важкому становищі, а сам князь Ракочі був змушений капітулювати. Експедиційний козацький корпус, під командуванням полковника Ждановича, повернувся в Україну.

Шукаючи вихід з важкої зовнішньополітичної ситуації, враховуючи аргументацію зрадливих союзників про небажання вести серйозні трактати з хай і могутнім, але неналежним до монаршого роду, володарем України, відчуваючи загрозу внутрішніх суперечок у боротьбі за гетьманську булаву після своєї смерті, Б. Хмельницький із ще більшим завзяття взявся втілювати в життя ідею створення в Україні спадкової гетьманської монархії. Під тиском старого гетьмана старшина на Раді 1657 року проголосила його спадкоємцем 16-річного Юрія Хмельницького. Гетьман потурбувався про призначення йому опікунів, а свого близького соратника, генерального писаря І. Виговського — фактичним регентом.

Рішення Б. Хмельницького викликало серед старшини велике незадоволення, оскільки порушувало республіканські традиції козацтва. Крім того молодий і слабовільний Юрій не мав ні батькового авторитету, ні таланту полководця і державотворця. Саме тому, невдовзі після смерті великого гетьмана, козацька Рада передала булаву до рук І. Виговського.

1657 року Іван Виговський уклав договір із Швецією, яка визнала незалежність України та її кордони на Віслі. Від Литви до козацької держави перейшли воєводства Берестейське і Новгородське. Поновлено союз з Кримом і Туреччиною. Польща, домагаючись повернення України, обіцяла якнайширшу автономію.

Тим часом, союзники за Переяславським договором, незважаючи на негідну поведінку під час сепаратних переговорів у Вільні, почали все активніше втручатись в українські справи. Допомагала їм у цьому частина старшини, деякі представники якої ще під час переговорів у Переяславі просили від московських послів добитись підтвердження у царя їх станових привілеїв. Крім того царські воєводи почали втручатись і в суперечки старшини з рядовими козаками і селянами, виступаючи "захисниками" інтересів простого народу і вбиваючи клин між народними масами і щойно сформованою політичною елітою козацької держави. Проти І. Виговського вибухнуло інспіроване московськими агентами повстання під проводом полтавського полковника М. Пушкаря та запорозького кошового Я. Барабаша, до яких з усієї України стікались люмпенізовані маси, так звані дейнеки.

Як зазначає Ю. Мицик "Роздмухуючи усобиці, надаючи зростаючу підтримку опозиції, царський уряд прагнув послабити Українську державу, щоб прискорити її поглинання. Виговський став перед важкою дилемою: або змиритися з поступовим перетворенням держави з рівноправного союзника Росії у провінцію імперії або ж боронити суверенітет України. Виговський вибрав останнє..."

Однак зіткнення противників та прихильників І. Виговського не можна розглядати лише як конфлікт щодо вибору зовнішньо-політичних орієнтацій, чи просто міжособистісну боротьбу за владу. Воно мало під собою глибшу і фундаментальнішу, соціальну основу. На думку Л. Онішкевича трансформація козацької держави у національну станову була цілком закономірним історичним процесом: "... коли ще не скінчений новий етап історичного розвитку, коли немає передумов для створення суспільства вищого етапу, — боротьба й перемога можуть принести силу змін (епохального значення буде визволення національне), але самої основи суспільно-правних відносин вона принести не може. Інша річ, що форми суспільно-правової структури суспільства можуть зазнати чималих змін"

Українська революція під проводом Б. Хмельницького дійсно відбулась на зламі історичних епох. Її змістом було не лише національне, а й соціальне визволення, адже революційний вибух скасував феодальну залежність селян і зробив їх особисто вільними. Хоча це зовсім не означало, що всі суспільні сили були готові до корінних соціальних трансформацій — частина козацької старшини, не говорячи про духовенство чи шляхту, прагнула повернутись до старих порядків часів Речі Посполитої, йдучи навіть у васальну залежність від Московського царства, аби утвердити своє привілейоване становище.

Однак не можна повністю погодитись з Л. Онішкевичем про те, що козацька гетьманська держава від самого свого виникнення формувалась як станова: "По формі — в ній все нове. Зникла польська адміністрація, і замість неї країною правлять, під кермом гетьмана, козацькі полковники, сотники й інша козацька старшина. Форми устрою зовсім відмінні від попередніх. Але суспільно-правові відносини дуже швидко входять в нормальну для європейських суспільних організацій XVII-XVIII ст. колію суспільства станового типу. Через це на Україні не сталося соціальної революції, ідей і завдань якої шукала в Хмельниччині соціялістична і народницька історична наука. Через це суспільство України швидко знову розколюється на стани. Ці стани мають нові назви, але суть станових відносин залишається незмінна. Це — відносини між дідичем і селянином-кріпаком, з виділенням міст, як станових осередків ремісництва і торгівлі"

Але якщо не було соціальної революції, то як могла відбутись контрреволюція? Адже саме так можна кваліфікувати процеси повторного закабалення українського селянства, що розтягайсь на багато років, аж до остаточного закріпачення в часи Катерини II. Революція 1648 року не лише звільнила селян, але й створила систему "соціальних ліфтів", які забезпечували досить високий рівень соціальної мобільності громадян Козацької держави: участь у військових походах, вдала торгівельно-підриємницька діяльність, врешті-решт вигідний шлюб, — все це забезпечувало оновлення пануючої еліти і зберігало на довгий час ілюзію збереження традиційних "козацьких вольностей".

Спроби ж І. Виговського утвердити в Україні правлячу верству на зразок тогочасних європейських держав викликали несприйняття у частини суспільства, яким вдало зуміли скористатись у власних інтересах московські резиденти. Вибухнула братовбивча громадянська війна, в якій переміг гетьман І. Виговський. З обох сторін загинуло, за оцінками істориків, до 50 тисяч українського люду. Так почалась в українській історії епоха, що отримала красномовну назву — Руїна. Ця епоха була відзначена кривавими драмами, що іноді, як сумнозвісна "чорна" рада 1663 року, супроводжувались нестримним соціальним популізмом і закінчилась лише з приходом на гетьманство І. Мазепи та остаточним завершенням процесів створення української Козацької держави як станово-феодальної.

Бачачи справжні наміри Московської держави щодо України та її роль у розв’язанні повстання проти законно обраного гетьмана, значна частина козацької старшини почала схилятися до укладення союзу з учорашніми ворогами — поляками. Проти нього виступали селянські і козацькі маси, що боялися повернення панщини, релігійних утисків та помсти з боку магнатів і вірили демагогічним обіцянкам про те, що "православний цар гарантує їм усі давні свободи і привілеї".

Шукаючи можливості протидіяти спробам поглинання української держави гетьман І. Виговський укладає 16 вересня 1658 року у м. Гадячі договір з поляками, який формально денонсував українсько-московський договір 1654 року. Згідно з ним Річ Посполита перетворювалась із двоєдиної держави у складі Королівства Польського і Великого князівства Литовського у триєдину, де до двох перших, на засадах повної рівності, приєднувався третій суб’єкт конфедерації — Велике князівство Руське. До цієї спілки також могла приєднатися і Москва. До складу України під назвою Велике князівство Руське повинні були входити території Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств.

Як зазначає М. Брик "Начальна влада в Україні належала б гетьманові. Йому належала б як і раньше влада над козаками і командування всіма збройними силами. Йому належить уряд київського воєводи і першого сенатора на Україні. До гетьманської булави належить чигиринське староство. Крім того буде створено для України нові пости: Канцлера, Маршалка і Підскарбія, які мали б керувати верховною адміністрацією. Канцлер має право видавати через свою канцелярію всі світські й духовні надання і привілеї приймати відклики в цих справах. Маршалок має вести судівництво і для того буде створено Вищий Трибунал на Україні. Підскарбій відає українською скарбницею. У Києві, чи іншому місті мають створити окрему карбівню (минницю) для грошей. Будуть відновлені пости воєводів, каштелянів і ще деякі. Всі сенаторські пости в київському воєводстві мають одержати шляхта грецького обряду. У двох інших воєвідствах на переміну православні і католики"

Згідно з Гадяцьким договором "Військо Запорозьке має бути число шістдесят тисяч, або як вельможний гетьман подасть на реєстрі. Затяжного війська — десять тисяч, яке також, як і Запорозьке, має залишатися під владою того таки гетьмана, і з податків, ухвалених на сеймі, у Воєводствах Київському, Брацлавському та Чернігівському та інших має йти кошт від Річі Посполитої на те військо". Польські війська повинні були знаходитися поза територією України, а в разі вступу на неї — ставали під команду І. Виговського.

"Що торкається найвищої законодавчої влади, то не визначається точніше її організації: правдоподібно має залишитися давня козацька рада, але зреорганізована і скріплена представниками інших станів. Вибір кандидата на гетьмана мають переводити всі стани: козаки, шляхта і духовенство"

Значна увага у договорі приділялась і питанням віри та освіти. Унія скасовувалась. Католицька і православна віри визнавались рівноправними. Києво-Могилянський колегіум урівнювався в правах з Краківською Академією (університетом), правда заборонялось перебування в ній на викладацьких посадах аріан, лютеран чи кальвіністів і не допускалось навчання студентів-протестантів. Також передбачалось створення в одному з міст України ще однієї академії (університету). Колегіуми, гімназії, а також друкарні, могли відкриватися без будь яких обмежень.

Гадяцький трактат не відображав всіх устремлінь козацької старшини на чолі з І. Виговським. Українська делегація на переговорах прагнула утвердження Великого князівства Руського не лише в межах Наддніпрянщини, а й прилучення до нього воєводств Волинського, Подільського, Руського і Белзького, а також Пінського і Мстиславського повітів — тобто практично всіх населених українцями земель Речі Посполитої. Крім того розмір козацького війська повинен був бути збільшеним до 60 тисяч.

"Однак цих домагань не довелося в цілості реалізувати. Україна отримала тільки автономію, а не державну рівноправність з Польщею, і ця автономія мала поширитись тільки на Наддніпрянщину, а не на всі українські землі. Головні ідеї, за які ведено змагання, — з’єднання всієї української території і державна незалежність, лишилися нездійсненими. А без прийняття цих основних точок, за які змагався Юрій Немирич, вона, тобто Гадяцька угода, залишалася тимчасовою комбінацією і не могла вважатися сталою і довгочасною"

І все ж, незважаючи на наперед визначений компромісний і тимчасовий характер Гадяцької угоди, вона цікавить нас як документ, в якому зафіксовано основоположні принципи організації влади в, нехай і автономній, козацькій державі, як документально втілене продовження державотворчих ідей попередників І. Виговського. Оцінюючи цей договір Ю. Мицик відзначає: "В цілому Гадяцький трактат, що виріс на грунті Зборівського договору, справляє зовні дуже привабливе враження, є принаймні більш виваженим і струнким ніж договір України з Росією 1654 року, виявляє виразний вплив західноєвропейської політичної думки, у чому заслуга Юрія Немирича"

Дійсно, одним з головних авторів Гадяцького трактату з української сторони був магнат, політик, дипломат і козацький полковник Юрій Немирич. Його рід належав до найбагатших в Речі Посполитій і поступався лише Острозьким і Вишневецьким. Як зазначають І. Огородник і М. Русин Ю. Немирич освіту "здобував спочатку в Раківській соціанській академії, де вивчав математику, філософію, етику, політику. В 1630 р. виїхав за кордон, студіював в університетах Лейдена і Амстердама, Базеля, Падуї і Сорбони, слухав лекції Гуго Гроція, здійснив поїздку до Англії. Коло його інтересів: економіка, теорія держави і право, державний устрій західноєвропейських країн, військова справа. Перебування за кордоном зробило Немирича палким прихильником республіканської форми правління"

Політичні погляди Ю. Немирича, що багато в чому визначили дух Гадяцького трактату, знайшли своє відображення в опублікованому 1632 році трактаті "Роздуми про війну з московитами", в якому він порівняв державний устрій Речі Посполитої і Голландії, а також Московської держави. Причому останню він уподібнив Туреччині, як розсадник тиранії і деспотизму. Сам же Ю. Немирич у цьому творі показав себе як переконаний противник всякого абсолютизму і диктату, сваволі та рабства. "Ідеалом Немирича поставав республіканський устрій держави, який сформувався у нього ще за часів студій у західноєвропейських університетах і під впливом знайомства з державними правліннями Голландії, Італії, Англії. Його він і намагався втілити в Україні, теоретично обгрунтувавши в основних статтях Гадяцького трактату"

Ю. Немирича також вважають одним з авторів "Маніфесту до європейських держав", що був посланий 1658 року від імені українського уряду з метою пояснити причини виступу гетьмана І. Виговського проти Московської держави: "Не з інших мотивів прийняли ми протекцію в. кн. московського, як тільки для того, щоб заховати і примножити для себе і потомства нашого за поміччю божою здобуту і кров’ю стільки разів вернену свободу нашу. Щедро наділене різними обіцянками і приреченнями в. кн. московського, військо наше сподівалося, що з огляду на спільність віри і добровільне підданство в. князь буде для нас справедливим, прихильним і ласкавим, поступатиме з нами щиро і на свободи наші не замишлятиме, але ще примножуватиме їх більше і більше, відповідно до обіцянки своєї (виділення М. Грушевського — О.С.)... Але здурили нас ті надії! Міністри й вельможі московські намовили того пречеснійшого, всебожного і ласкавого князя до того, що зараз вже першого року, як завелися переговори між Москвою і поляками, під впливом надій на польську корону, рішено заразом нас придавити і поневолити, і до того вели вони свої замисли, щоб, занявши нас війною з Швецією, легше нас придавити і приневолити"

Гадяцький трактат, підготовлений за активної участі Юрія Немирича є своєрідною вершиною політичної думки України, що підбивав підсумки державницьких змагань доби Хмельниччини і надовго став своєрідним еталоном для продовжувачів справи великого гетьмана. В. Шевчук відзначає, що, "коли приглянутися до суспільно-політичних змагань другої половини XVII століття, можна помітити: вони точилися здебільшого на основі ідей викладених у Гадяцькому договорі: його взяв в основу своєї діяльності гетьман Дорошенко, його таємно тримали в себе й вивчали інші гетьмани, в тому числі й Іван Мазепа. Зрештою, політичний ідеал Івана Мазепи... не відходив далеко від ідеалу, закладеного в Гадяцькому пакті, і його союз із шведським королем Карлом XII ґрунтується на майже тих-таки засадах. Отже, так склалося, що саме Гадяцький договір став вищою політичною ідеєю українців, котрі змагалися за свою державність і хотіли відстояти політичну суверенність України". Особливо ж важливими для розуміння дійсних устремлінь І. Виговського, Ю. Немирича та тієї частини старшини, на яку вони спирались, на наш погляд, є саме ті пункти, що були відкинуті польською стороною і не ввійшли в текст договору.

Творці Гадяцького договору, розуміючи нагальну необхідність формування повноцінної, у тодішньому розумінні, соціальної структури суспільства, включили до нього положення, згідно з яким "Зосібна також для подальшого прихилення до послуг його королівської милості, кого гетьман руських військ презентуватиме за гідних шляхетського клейноду, тих усіх без утруднень буде нобілітовано з наданням усяких шляхетських вольностей так, однак, визначити, щоб з кожного полку могло бути сто нобілітованих". Це викликало значне незадоволення серед козацтва, яке ще з часів привілею короля Стефана Баторія звикло вважати себе станом рівним шляхетському. А вибіркова нобілітація, незважаючи на те, що ця практика повинна була продовжуватись і в майбутньому, ставила тих хто опинявся поза списками "100 кращих" у стан невизначеності, більше того, загрожувала урізанням їхніх прав до становища селян.

Не сподобався козацькій масі і пункт, яким вводився новий порядок обрання гетьмана — стани України вибирали кількох кандидатів, а король з них призначав гетьмана. Козаки розуміли, що "...це, як, зрештою, і витворення української шляхти, надавало козацькій республіці не демократичного, а аристократично-республіканського статусу, уподібнюючи її до структури коронної і Великого князівства Литовського — вищі сфери до цього прагли, а нижчі — заперечували"

"Гадяцький договір не був реалізований, проте він має величезне значення, як пам’ятник державницької думки України. О. Левицький слушно назвав Гадяцький договір українською національною програмою. Але той договір стояв вище від рівня понять тогочасного суспільства, навіть його еліти, старшини. Це був дійсно величний пам’ятник Козаччини"

І. Виговський та його соратники прагнули збудувати українську державу за зразком європейських великих князівств чи герцогств, подібно до Великого князівства Литовського чи німецьких князівств, що хоча й визнавали протекторат з боку іншої, більш потужної держави, але зберігали практично всі атрибути суверенної держави. До того ж прагнення створити власний монетний двір свідчить про те, що їх стратегічною метою було досягнення повного суверенітету, а протекторат був лише тимчасовим компромісом між прагненням до повної політичної самостійності і несформованістю державницької традиції та національної еліти, здатної взяти на себе відповідальність за державне існування нації.

Гадяцький договір свідчить про бажання його творців з української сторони дещо відійти від демократичних республіканських традицій українського козацтва і перетворити Україну на аристократично-демократичну, за формою правління, республіку, що була більш пристосованою до реалій політичних традицій тогочасної Європи. Гетьман, як глава держави, наділявся досить широкими повноваженнями, однак його влада суттєво обмежувалася введенням у законодавчому порядку спеціальних інститутів здійснення законодавчої і судової влади.

Цей витвір української політичною думки, що поєдналась із досягненнями тогочасної європейської політичної теорії завдяки старанням Ю. Немирича, надовго став зразком для тих козацьких провідників, що боролися за права свого народу і країни. Ідеї Гадяцького трактату значною мірою використовувались і "останнім гетьманом обох сторін Дніпра П. Дорошенком", і творцями найбільш відомої пам’ятки політичної думки козацької доби — так званої Конституції Пилипа Орлика.

Гадяцький договір викликав величезне незадоволення в Москві, яке незабаром вилилось у підбурювання незадоволеної діями І. Виговського старшини і відкриті військові дії. Незважаючи на блискуче виграну І. Виговським битву під Конотопом, коли, за висловом російського історика С. Соловйова, загинув "цвіт російського дворянства", несприйняття рядовим козацтвом деяких соціальних аспектів Гадяцького договору, побоювання селянства щодо можливості відновлення панщини і помсти за погроми шляхетських маєтків, гетьману довелося 1659 року скласти булаву.

Епоха після зречення І. Виговським влади отримала в українській історії сумнозвісну назву Руїна. Це був період фактичного безвладдя, анархії і самої страшної, громадянської, війни. В Україні було одночасно по два, а то й по три гетьмани, що шукали підтвердження своїх владних повноважень у Москві, Варшаві, Стамбулі чи Бахчисараї і завзято воювали один з одним, знищуючи людський і економічний потенціал держави. Були серед них і великі патріоти на зразок П. Дорошенка, і великі авантюристи, що опікувалися лише власною вигодою.

Цим становищем у повній мірі користалися їх "покровителі", що прагнули увірвати собі шмат української землі. 1667 року Москва і Польща за відсутності українських уклали в Андрусові мирний договір згідно з яким Правобережна Україна відходила до складу Речі Посполитої, а Лівобережжя з Києвом і околицями (спочатку лише на два роки) — до Московської держави. Над Запоріжжям оголошувався протекторат двох держав. Широка смуга вздовж правого берега Дніпра була оголошена "нічийною землею", заселення якої заборонялось.

Певної стабілізації соціально-політична обстановка в Україні досягла на території Гетьманщини (частина Лівобережжя на яку поширювалась влада гетьмана, що визнавав московську зверхність) за часів правління Івана Мазепи (1687-1709 рр.).

Постать Івана Мазепи викликала і продовжує викликати значний інтерес, а його життя могло б стати основою для багатьох пригодницьких авантюрних романів. "Освіта, здобута в Київському колегіумі та в університетських центрах західних країн, дала йому можливість розмовляти російською, польською, латинською, італійською, французькою й татарськими мовами. Потяг до знань не залишав гетьмана протягом усього життя". До осягнення гетьманської булави І. Мазепа зробив карколомну кар’єру — був придворним польського короля Яна Казімира, генеральним писарем гетьмана П. Дорошенка, генеральним осавулом у І. Самойловича. Ставши гетьманом він перетворився на одного з найбільш наближених до царя Петра І і найбагатших можновладців у всій Московській державі.

Концентруючи у своїх руках величезні багатства, І. Мазепа відзначався меценатством — на його гроші було споруджено і відремонтовано багато храмів, підтримувались заклади освіти. Саме І. Мазепа добився надання Київському колегіуму надання 1701 року статусу академії.

Значну увагу приділяв І. Мазепа і розбудові соціальних і політичних інститутів української гетьманської держави у тісних рамках автономного існування Гетьманщини у складі Московського царства. Як зазначає В. А. Смолій "Ідеалом суспільно-політичного устрою для Івана Мазепи, безперечно, була Річ Посполита. Там він виріс, здобув відповідне виховання, засвоїв звичаї польської аристократії. Не випадково гетьманський двір у Батурині дуже нагадував резиденцію польських королів. Було впроваджено відповідний ритуал, з’явилися молоді польські шляхтичі, яких називали "гетьманськими дворянами". У роки правління І. Мазепи утвердились і привілейовані групи з верхівки заможного козацтва, так звані "бунчукові товариші", значкові товариші", "знатні товариші... У небуття йшли демократичні козацькі традиції виборності старшини всіх рангів і рівнів. По суті на Україні зароджувалося дворянство — із спадковою владою, титулами, землями і залежними селянами"

І. Мазепа прекрасно розумів, що в реалій тогочасної монархічної Європи, з пануванням родової аристократії, демократична козацька республіка, із схильністю до анархії, не зможе проіснувати скільки-небудь тривалий час. Гетьман прагнув перетворити Україну на аристократичну республіку і свідомо йшов на формування з козацької старшини та її нащадків національної аристократії, політичної еліти, провідної верстви нації.

Як зазначає Д. Дорошенко "Мазепа щедро роздавав землі козацькій старшині і явно старався обернути її в сильну і заможну землевласницьку верству, економічно незалежну, а через те і політично впливову. Підготовляючи перетворення козацької старшини в шляхетство (процес, що все одно відбувся сам собою), Мазепа хотів щоб воно було освічене й культурне. Тому-то він протегує посилання дітей старшини за кордон для науки, а в себе вдома опікується Київо-Могилянською Академією, підіймає її до значіння університету й Чернігівську колегію перетворює на вищу школу типу ліцею"

Оцінюючи державотворчу позицію І. Мазепи В. Доманицький відзначає: "Гетьмана Івана Мазепу можна назвати сторонником конституційно-аристократичного ладу (виділення В. Доманицького), себто він хотів, з одного боку, щоб провідна верства України була культурною, освіченою, заможною, не від кого незалежною, а з другого — щоб ця верства була погамована в своїх клясових і групових інтересах і забаганках — не утискувала і не використовувала міщан і селян"

І. Мазепа був не лише визначним полководцем свого часу, вмілим керівником козацької держави, тонким дипломатом, а й блискучим оратором і автором кількох поетичних творів, в яких проглядаються його політичні погляди. До таких творів, без сумніву, можна віднести і його знамениту думу, що починається словами "Всі покою щиро прагнуть...", написану в період, коли Мазепа ще не був гетьманом.

Даючи в образній формі характеристику тогочасного стану українського суспільства І. Мазепа зазначає:

"Всі покою щиро прагнуть,

Але не в один гуж тягнуть:

Той направо, той наліво,

А все браття, тото диво.

Не маш любови, не маш згоди

От Жовтої взявши Води

Проз невзгоду всі пропали,

Самі себе звоювали"

Відсутність національної згоди, завзята боротьба між різними амбітними політиками за гетьманську булаву, спирання у внутрішній боротьбі за владу на закордонні центри сили — все це на думку автора думи є основоположними того плачевного стану, в якому опинилась Україна. Такий стан речей, вважає І. Мазепа, є неприродним:

"Гей, братища, пора знати,

Що не всім нам пановати,

Не всім дано всеє знати

І річами керовати.

На корабель поглядімо,

Много людей полічимо:

Один стерник сам керуєть,

Весь корабель управуєть;

Пчілка бідна матку маєть

І оноє послухаєть".

У відновленні природного стану речей, подоланні несконсолідованості українського суспільства І. Мазепа розраховує спертися на своє оточення, козацьку старшину:

"Я сам бідний не здолаю,

Хіба тільки заволаю:

"Ей, Панове Енерали

Чому ж єсте так оспалі,

І ви, Панство полковники,

Без жодної політики,

Озмітеся всі за руки,

Не допустіть горькой муки

Матці своїй болш терпіти,

Нуте врагов, нуте бити.

Самопали набивайте,

Острих шабель добувайте,

А за віру хоч умріте

І вольностей бороніте!

Нехай вічна будеть слава,

Же през шаблі маєм права!"

Один з кращих дослідників мазепинської доби І. Борщак, у написаній разом з французьким вченим Р. Мартелем праці, високо оцінює цей поетичний твір гетьмана і зазначає, що "Ця "дума" містить у собі всю програму внутрішньої та закордонної політики: вона осуджує три чужинні орієнтації — на Росію, Туреччину та Польщу, що панували серед тодішніх українських провідників, і протиставляє їм ідеал з’єднаної, сильної самостійної України, якій у глибині душі Мазепа залишався вірним усе життя. Кидаючи поклик своїм землякам, щоби згуртувались в одну державу, майбутній гетьман накликував одночасно до дисципліни, яку добровільно повинні би всі прийняти. Поза дипломатом і патріотом, що домагається сильної центральної влади, бачимо ще й аристократа, що хоче твердої ієрархії, щоби державний корабель міг виплисти на повне море, керманича, який знає, що не всі можуть і мають наказувати"

Ставши гетьманом України І. Мазепа, вихований на "Князі" Н. Макіавелі, прагнув всіма доступними йому засобами реалізувати намічену програму. Він твердою рукою наводив порядок в гетьманській державі, опікуючись перетворенням старшини в шляхетський стан, не забував про необхідність збереження соціального миру, намагаючись захистити рядових козаків, міщан та селян від утисків державних свавільників. Розуміючи важливість формування чіткої структури організації владної відповідальності гетьман намагався навести порядок у користуванні так званими "ранговими землями", які надавались старшині на час виконання нею певних державних обов’язків.

Виявляючи зовнішню лояльність до Петра І, І. Мазепа прагнув використати війну, що спалахнула між московським царством та Швецією для того, щоб об’єднати всі українські землі під своєю владою в єдиній державі. Під час воєнної кампанії йому вдається поставити під контроль своєї армії території Правобережжя та Волині. І лише настійливі вимоги Петра І, що виконував союзницькі зобов’язання перед польським королем і саксонським курфюрстом Августом II Сильним, змусили гетьмана вивести війська з визволених українських земель.

Втрата контролю за Правобережжям і Волинню прикро вразили І. Мазепу. Вони, разом з усе настійливішими спробами Петра І та його сподвижників обмежити права гетьманської держави, змусили гетьмана шукати нового союзника. Ним став удачливий у військових справах, молодий і амбітний король Швеції Карл XII.

Виступивши в російсько-шведській війні на боці Карла XII, І. Мазепа звернувся до козаків із знаменитою промовою "Ми стоїмо тепер братіє між двома проваллями...", в якій зробив спробу пояснити мотиви свого вчинку та цілі і завдання України в цій війні.

Пояснюючи ситуацію, що склалась навколо України гетьман зазначає: "Ми стоїмо тепер братії між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх оминути. Воюючі між собою монархи, що зблизили театр війни до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні ним народи терплять уже і ще перетерплять безодню лиха незмірного, а ми між ними є точка, або ціль всього нещастя"

Цими двома монархами були московський цар Петро І та шведський король Карл XII. Кожен з них мав свого ставленика на польський престол: Петро І — курфюрста саксонського Августа II Сильного, Карл XII — Станіслава Лещинського, якого підтримували противники московської орієнтації серед польських магнатів. Кожна з воюючих сторін мала свої плани щодо майбутнього України, які І. Мазепа влучно назвав "проваллями, готовими нас пожерти".

"Мій розсуд, чужий усім пристрастям і шкідливим для душі замірам, є такий: коли король шведський, завше переможний, якого вся Европа поважає і боїться, подолає царя російського і зруйнує царство його, то ми з волі переможця, неминуче причислені будемо до Польщі і віддані в рабство полякам і на волю його наставленика і улюбленця, короля Лещинського, і вже тут нема й не буде місця договорам про наші права і привілеї, та й попередні на теє договори і трактати самі собою скасовуються, бо ми, натурально, пораховані будемо яко завойовані, або зброєю підкорені, отже, будемо раби неключимі, і доля наша остання буде гірша за першу, якої предки наші зазнали з таким горем, що сама згадка про неї жах наганяє"

Повернення під владу Польщі для України, на думку І. Мазепи, є недопустимим, оскільки ще не забулись події Хмельниччини і у польської шляхти жадоба помсти може заступити будь-які тверезі розрахунки. Але й залишатися під владою Москви, вважає гетьман, також більше не можна, оскільки російська держава та її цар виявили ознаки деспотії і здатні на кроки, що є неприйнятними для української політичної традиції: "А як допустити царя російського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого царя того; бо ви бачите, що хоч він походить од коліна, вибраного народом з дворянства свого, але, прибравши собі владу необмежену, карає народ той своєвільно, і не тільки свобода і добро народне, а й саме життя його підбиті волі та забаганці царській"

Аргументація І. Мазепи щодо необхідності розриву союзу з Москвою є дуже цікава і характеристична для розуміння рівня розвитку політичної свідомості тогочасного українського суспільства. Він звертає увагу на те, що Петро І отримав владу у спадок від предків, що були обрані "народом з дворянства свого". І це цілком зрозуміло і прийнятно для української традиції політичного мислення. Однак, той хто обраний народом, не має права на владу необмежену, а якщо він претендує на це — то порушує права народу. Більше того, деспотичні прагнення Петра І проявляються не лише в устремлінні до необмеженої особистої влади, а й у зневазі до тих, кому народ доручив від свого імені вести з ним переговори.

Зазнав образ від царя і сам І. Мазепа, владу якому довірили козаки, і посланець від козацтва А. Войнаровський. "І хто ж тут не признає, що тиран, який образив так ганебно особу, що репрезентує націю, вважає, звичайно, її членів за худобу нетямущу і свій послід. Та й справді за таких їх уважає, коли посланого до нього депутата Войнаровського із скаргою на зухвальства та звірства, чинені безнастанно від військ московських, і з проханням потвердити договірні статті, при відданні Хмельницького уложені, яких він не потверджував, а повинен за тими ж договорами потвердити, він прийняв потиличниками й тюрмою і вислати хотів був на шибеницю, від якої врятувався той лише втечею"

Говорячи далі про причини свого кроку І. Мазепа зазначає, що він викликаний реальними обставинами в яких опинилась Україна. При цьому він намагається одразу випередити можливість звинувачень у тому, що його дії викликані якимись особистими мотивами — прагненням до ще більшого збагачення, чи ще більшої влади. "Отже, зостається нам, братіє, з видимих зол, які нас спіткали, вибрати менше щоб нащадки наші, кинуті в рабство нашою неключимістю, наріканнями своїми та прокляттями нас не обтяжили. Я нащадків не маю і мати, звичайно, не можу, отже непричетний есьм в інтересах насліддя, і нічого не шукаю, окрім щастя тому народові, який ушанував мене гетьманською гідністю і з нею довірив мені свою долю. Проклятий був би я і зовсім безсовісний, якби віддавав вам зле за добре і зрадив його на свої інтереси"

Говорячи про можливість виходу з глухого політичного кута, в якому опинилась Україна внаслідок існуючого розкладу сил на Сході Європи, І. Мазепа зазначає: "Бачився я з обома воюючими королями, шведським і польським, і все вміння своє учинив перед ними, щоб переконати першого про протекцію і милість отчизні нашій од військових напастей та руйнації у майбутній на неї навалі, а щодо Великороси, нам єдиної по крові і єдиноплемінної, випросив у нього невтралітет, себто не повинні ми воювати ні з шведами, ані з поляками, ані з великоросіянами, а повинні, зібравшись з військовими силами нашими, стати в належних місцях і боронити власну отчизну свою, відбиваючи того, хто нападе на неї війною, про що зараз повинні оголосити государеві, а бояри його, які не заражені ще німетчиною і пам’ятають безневинно пролиту кров своїх родичів, про все теє повідомлені і зі мною згодні"

Позиція збройного нейтралітету і відмова від прямого втручання у хід військових дій повинні, на думку гетьмана, забезпечити Україні не лише уникнення від військового лихоліття, але й дати право на участь у післявоєнній перебудові сходу Європи: "... а при будучому загальному замиренні всіх воюючих держав рішено поставити країну нашу в той стан держав, в якому вона була з перед володіння польського, з своїми природними князями та з усіма колишніми правами і привілеями, що вільну націю означають. Поручитися за теє взялися найперші в Европі держави: Франція і Німеччина"

Договір зі Швецією, підкреслює І. Мазепа, є продовженням старої традиції співробітництва між двома державами, закладеної ще в часи Б. Хмельницького: "І ми тепер уважати повинні шведів за своїх приятелів, союзників, добродіїв і немов од Бога посланих щоб увільнити нас од рабства і зневаги і поновити на найвищому ступні свободи і самостійності... І так, нинішні договори наші з Швецією суть тільки продовження давніших, у всіх народів уживаних"

Закінчує свою палку промову до війська І. Мазепа словами, що не втратили, на жаль, своєї політичної актуальності й до сьогодні: "Та й що ж то за народ, коли за користь не дбає і видимій небезпеці не запобігає? Такий народ неключимістю своєю подобляється, воістину, нетямущим тваринам, од усіх народів зневажаним"

Промова І. Мазепи "Ми стоїмо тепер братіє між двома проваллями..." дійшла до нас у чотирьох редакціях, найбільш поширеною з яких є виклад анонімного автора "Історії Русів" — твору написаного в кінці XVII, або на початку XIX сторіччя. Точність передання ним висловлених гетьманом слів може піддаватись сумніву. Більше того, деякі моменти відбивають ідеї, що є стержневими саме в "Історії Русів". Однак, і в такій інтерпретації, ця промова яскраво відображає ті уявлення про сутність державної влади, які були притаманними для певної частини патріотично настроєної козацької старшини. І саме тому ця пам’ятка є такою важливою для розуміння української політичної думки козацької доби.

Сміливий крок І. Мазепи на розрив з Москвою, на відновлення державних прав українського народу зазнав поразки. В історичній науці існує багато думок щодо пояснення такого печального для України фіналу. Серед них — і помилка шведських генералів, що заблукавши в чернігівських лісах не змогли вчасно вийти до Стародуба на з’єднання з прибічником І. Мазепи полковником І. Скоропадським, і надмірна утаємниченість задуму гетьмана, який, вихований на "Государі" Н. Макіавеллі, не приділив достатньої уваги підготовці суспільства до такого виступу, і рішучість жорстоких дій Петра І і його фаворита О. Меншикова, які вкрай жорстокими діями придушили спроби виступів на підтримку союзу з Карлом XII.

Кожна з цих причин зіграла свою роль в поразці українсько-шведських військ у битві під Полтавою. І все ж, на нашу думку, головною причиною невдачі І. Мазепи і, врешті-решт, всієї України, була несконсолідованість нації, неготовність пожертвувати особистим, приватним інтересом задля перемоги загальнонаціональної справи.

Козацька старшина в полкових і сотенних містечках, дізнавшись про виступ І. Мазепи, була готова підтримати свого гетьмана. Однак, швидкі і вкрай жорстокі репресивні дії російських військ (населення гетьманської столиці Батурина було винищено каральним загоном О. Меншикова до останнього жителя), заставили тих, хто не встиг приєднатись повсталих, відмовитись від виступу. Старшина зрозуміла, що вона може втратити більше ніж отримати. "Щодо козацтва, селянства і міщанства, то в їхній свідомості також протягом останніх 40-а років стався суттєвий злам: ідея національної незалежності, не закріпившись, спочатку еволюціонувала в бік автономізму (60-70-ті рр.)а згодом стала перероджуватися в ідею захисту "стародавніх прав", що переважно замикалися на захисті залишків соціально-економічних завоювань революції"

Значну роль у поразці І. Мазепи відіграла також вміла пропагандистська кампанія, розгорнута Петром І: гетьману проголошувалась анафема з усіх кафедр російської православної церкви, розпускались чутки про те, що він таємно отримав землі поза Україною і згодився зректись свого становища на користь поляків. "Проти гетьмана працював і релігійний фактор. Тривале переслідування православних у Речі Посполитій зробило українців надзвичайно чутливими до релігійних питань, а серед української людності поширювалися чутки, що Мазепа — таємний католик. Тому релігійна пропаганда Петра І про солідарність православних знаходила благодатний грунт"

Оцінюючи вплив діяльності І. Мазепи на розвиток українського суспільства, політичного мислення козацтва, наслідки його виступу проти Московського царства і Петра І, причини поразки канадський дослідник українського походження З. Книш відзначав: "Ні один з гетьманів не зробив стільки для створення об’єктивних умовин державної незалежності України, як Іван Мазепа, але він не мав за те ніякої дяки і не довелося йому бачити успішних наслідків своєї праці, хоч прожив він довгий вік і при владі був довгий час. Основою державного і суспільного ладу поставив він козацьку старшину, згідно з тодішнім духом часу. Його тенденція ішла по лінії скасування надмірної виборності в державну адміністрацію. Але через те мусів він стратити популярність серед простого народу, помимо того, що у відношенні до простолюддя та його соціяльно-економічного становища старався він бути справедливий"

Поразка справи всього життя, вимушена втеча з Батьківщини, підірвали життєві сили немолодого вже І. Мазепи. У ніч з 21 на 22 вересня 1709 року він помирає в м. Бендерах.

Після смерті великого гетьмана козацька рада 5 квітня 1710 року в м. Бендерах обирає його наступником Пилипа Орлика, який став першим українським гетьманом на вигнанні.

Пилип Орлик, незважаючи на значну різницю у віці, був однією з найбільш близьких до Івана Мазепи осіб серед козацької старшини, його соратником і продовжувачем справи життя великого гетьмана. Він народився 11 жовтня 1672 року в селі Комуті Осинянського повіту на Віленщині в Литві. Орлики походили з давнього чеського баронського роду, одного з представників якого доля закинула до Речі Посполитої після гуситських воєн.

Після загибелі батька вихованням Пилипа Орлика опікувалась його мати, що походила з православного шляхетського роду Малахівських. У молодих роках П. Орлик з’являється в Києві де вступає до Києво-Могилянської академії. Тут його наставником стає професор колегіуму, визначний мислитель свого часу Стефан Яворський. У Києві П. Орлик продовжує вдосконалювати набуті у Віленському єзуїтському колегіумі знання з філософії, поетики, стилістики, риторики, логіки і латини. Він зарекомендував себе як вправний поет і його вірші були навіть "уміщено у виданому в академії збірнику латиномовної поезії, де друкувалися й твори таких світил, як Яворський і Феофан Прокопович"

Завдяки протекції С. Яворського здібний випускник колегіуму починає працювати в консисторії Київської митрополії, а з 1693 року в Генеральній військовій канцелярії — центральному органі гетьманської адміністрації. Безумовні таланти молодого канцеляриста та протекція С. Яворського привели до того, що на П. Орлика звертає увагу гетьман І. Мазепа і починає всіляко сприяти його швидкій кар’єрі: 1699 року у віці 28 років його призначають Генеральним писарем Війська Запорозького.

П. Орлик не лише був утаємничений у всі справи і задуми І. Мазепи, але й став достойним продовжувачем його справи. До своєї місії він ставився на найвищому рівні свідомого патріотизму і жертовності. Промовистим є такий факт: коли по смерті І. Мазепи виникло питання про його спадкоємця на гетьманській посаді то було запропоновано дві кандидатури — племінника гетьмана А. Войнаровського і П. Орлика. Однак перший відмовився від гетьманства і пов’язаних з ним відповідальності і ризику, вирішивши за краще задовольнитись успадкуванням багатств свого дядька. Пилип Орлик прийняв на себе небезпечну місію очолити козаків на вигнанні, хоча й усвідомлював, що вона не гарантує йому не лише багатства, а й особистої безпеки.

Молодий гетьман був людиною освіченою і талановитою, здібним дипломатом, організатором, хорошим письменником та непересічним політичним мислителем. По собі П. Орлик залишив велику писемну спадщину — великий за об’ємом "Діаріуш", листи до можновладців тогочасної Європи, договори, декларації і т.п. Однак головною працею, яка обезсмертила його ім’я є безумовно так звана Бендерська Конституція, або Конституція Пилипа Орлика, хоча він не є її єдиним автором.

Ця пам’ятка української політичної думки козацької доби ввібрала в себе не лише передові досягнення української та європейської політичної думки, але стала своєрідним рубежем у їх розвитку. "Появу цього документу варто розглядати в широкому контексті розвитку європейської правосвідомості, котра в теоретичних працях таких мислителів як Т. Гоббс, Г. Гроцій, а трохи пізніше Ф. Вольтер, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо випереджала свій час і швидше прояснювала перспективу ніж дійсність. За таких обставин Конституція Пилипа Орлика — це втілена в мову правових норм філософія й ідеологія "суспільного договору". Для появи такого документу в історії української політичної та правової свідомості було достатньо підстав". Як зазначає О. Субтельний, цей "...документ, пишномовно названий Pacta et Constitutiones Legum Libertatumque Exersitus Zaporoviensis складався з 16 статей, дуже різних за обсягом і значенням, які стосувалися переважно практичної політики, а не принципів. Проте за цими умовами стояли політичні погляди та інтереси не лише мазепинських емігрантів, а й багатьох їхніх однодумців, що залишилися в Україні. Цей документ, складений невеличкою групою дисидентів-вигнанців, зовсім не був звичайною вправою чи намаганням видати бажане за дійсне. На той час, коли Pacta et Constitutiones були укладені, уже йшли приготування до нового походу проти царя. Отже, "Бендерська конституція" показувала, які зміни мазепинці сподівалися запровадити після повернення на Батьківщину"

Згоджуючись з відомим вченим все ж варто зазначити, що багато з положень даного документу мають концептуальний характер, і є віддзеркаленням особливостей українського політичного мислення на початку XVIII ст. Прийнята в м. Бендери Конституція за своєю формою є договором гетьмана зі старшиною і всім Військом Запорозьким, а за змістом — документом, що в політико-правових поняттях того часу обґрунтовує права України на державну самостійність та її державний устрій.

Починається цей документ преамбулою, в якій викладається коротка історія козацтва та української державності. При цьому твориться політичний міф, метою якого є обгрунтування права козацької верстви виступати репрезентантом державницьких інтересів української нації. Для цього початки української державності відносяться до доволодимирових часів і ототожнюються козаки і хозари як творці держави: "...народ козацький, давній і відважний, раніше званий Хозарським, спочатку підніс безсмертною славою, широким володінням та героїчними діяннями, яких не лише сусіди, а й сама Східна (Візантійська) Імперія на морі і на суші боялась настільки, що Східний (Візантійський) імператор, замисливши умиротворити цей народ, поєднався з ним міцним союзом і власну дочку Кагана себто володаря Козаків, призначив сину своєму..."

У подальшому, відзначає автор Конституції, за численні провини і гріхи Бог покарав народ козацький, що врешті-решт призвело до втрати державності та польського панування. Однак пізніше незбагненна і справедлива божа воля привела до того, що "... народ Козацький, що доти перебував під тяжким польським ярмом, прагнучи відновити колишню свободу, повстав за ревну віру православну, за закони батьківщини і старі вольності під проводом палкого борця, найвідданішого керманича вічної пам’яті Богдана Хмельницького, який за допомогою самого Бога і непереможною поміччю найяснішого короля Швеції, безсмертного і славної пам’яті Карла X, з’єднавши сили Кримського Ханства і Війська Запорозького, а також завдяки власному прозорливому старанню, пильним турботам і величі духу, збройно звільнив від польського рабства Військо Запорозьке і пригноблений народ Руський..."

Твердження про те, що Б. Хмельницький звільнив (хоч і з поміччю татар та шведського короля) український народ, повернув йому державний статус, мало дуже важливе значення в тогочасній ідеологічній боротьбі козацької старшини з московськими урядовцями, які стверджували, що Україна ніколи не була самостійною державою і лише з московською допомогою змогла звільниться з-під польської окупації, приєднавшись до Московської держави. Твердження про те, що українці самостійно, без московської допомоги, здобули собі державний статус і лише потому, добровільно вступили у союз з Московської державою було для козацької верхівки важливим аргументом для обгрунтування права на відновлення власної держави.

Автор Конституції акцентує увагу на добровільності прийняття Б. Хмельницьким протекторату Московської держави сподіваючись на те, що спільна православна віра забезпечить дотримання сторонами прийнятих на себе зобов’язань. Але після смерті гетьмана московські урядовці почали порушувати досягнуті домовленості та давні права і привілеї козацтва, що призводило до того, що Військо Запорізьке "...мусило власною кров’ю та відважним повстанням захищати недоторканість своїх законів і вольностей, захист яких сам Бог, месник беззаконня, милостиво підтримував"

Саме таким повстанням, відзначає П. Орлик, був антимосковський виступ гетьмана Івана Мазепи, який продовжив традиції Б. Хмельницького як у справі боротьби за свободу нації, так у відновленні союзницьких відносин зі шведським королівством. Подібна історична паралель повинна була ідеологічно санкціонувати дії І. Мазепи та показати їх стратегічну мету — відновлення державної самостійності України та виконання історичної місії козацтва.

Окрім ідеологічного обгрунтування своїх дій за допомогою творення історичного міфу, П. Орлик і козацька старшина, як автори Конституції, у преамбулі чітко вказують і на іншу причину прийняття цього важливого правничого документа: "... оскільки дехто з колишніх Гетьманів, наслідуючи деспотичне московське правління, зухвало намагався привласнити собі, всупереч праву і рівності, необмежену владу, не соромлячись нехтувати давніми законами і вольностями Війська Запорозького і тяжко пригноблюючи простий народ, тому ми, присутня тут старшина, і ми, кошовий отаман з Військом Запорозьким, попереджаючи подібні прецеденти, а головне — щоб здійснити таку важливу справу, як виправлення і піднесення своїх принижених прав і вольностей в особливо зручний час, коли згадане Військо Запорозьке знайшло собі захист не деінде, а під опікою Священної Королівської Величності короля Швеції, і тепер твердо і без вагань її визнає, ми уклали угоду з паном Пилипом Орликом, новообраним Гетьманом, і ухвалили, щоб не тільки Його Ясновельможність у щасливі дні свого Гетьманату стежив за виконанням пактів і конституцій, викладених нижче по пунктах і підтверджених його присягою, але щоб цього незмінно дотримувались і наступні Гетьмани Війська Запорозького". Таким чином, автор Конституції визначає її як вищий правовий документ, що визначає основні принципи функціонування козацької держави і покликаний забезпечити дотримання традиційних демократичних принципів організації державної влади, не допустити перетворення гетьманської влади в деспотичну.

"Колективний автор Конституції — Пилип Орлик та козацька старшина — прагнув зв’язати воєдино уривки своєї минувщини та окреслити модель суспільства, яка містила б головніші здобутки нації. Ідеї, висловлені в цьому документі, є наслідком майже тисячоліття політичного розвитку України, свідченням високого рівня самосвідомості нації, рівня її політичної культури, творчого потенціалу. Цей документ постав як оречевлена ідея української держави — Гетьманщини і водночас як удосконалення тогочасного розуміння суті держави"

Перша стаття Конституції присвячена проблемам віри та захисту прав українського православ’я. Нею православній вірі в Україні надавались виключні права. Особливий акцент робиться на необхідності повернення Київської метрополії під омофор Вселенського Константинопольського патріарха і виведення її з-під юрисдикції Московської патріархії. Цей акт повинен був мати виключне політичне значення, оскільки після приєднання Київської митрополії в 1685 до Московської патріархії православна церква в Україні стала перетворюватись на провідника московських впливів. Виключне значення збереження автономії української православної церкви для збереження державності чітко розуміли як козацька старшина, так і вище духовенство. Так за часів укладення Переяславських статей митрополит С. Косів вирядив спеціальне посольство до царя з проханням підтвердити старі права Церкви і не відділяти українське православне духовенство від Царгородського патріархату, що було, як висловлювалось в чолобитній, "коренем всіх наших вольностей і прав". Роль церкви і релігійного питанні в поразці І. Мазепи була ще надто свіжа в пам’яті бендерських вигнанців.

Друга стаття зазначала, що "Подібно до того, як будь-яка держава існує і міцніє завдяки недоторканій цілісності кордонів, так і наша батьківщина, Мала Русь, нехай лишається у своїх кордонах, затверджених угодами Речі Посполитої, славетної Порти Оттоманської і московського царства...". Гарантом недоторканості кордонів Української держави повинні були стати договори гетьмана зі шведським королем, якому разом з нащадками надавався титул постійних Протекторів України.

Цей пункт Конституції, фіксуючи недоторканість кордонів України в межах визначених міжнародними договорами входив в певну формальну суперечність з намірами козацької верхівки і самого Пилипа Орлика. Як зазначає В. Шевчук "в планах своїх Орлик мав визволити Правобережну, Лівобережну і Слобідську Україну". Слобожанщина, яка на той час мала виразну українську більшість населення ніколи формально не входила до складу гетьманської держави. Але якщо згадати, що згідно з договором І. Мазепи і Карла XII до України мали прилучатись всі землі з українським населенням, то можна визнати, що дійсної суперечності між Конституцією і намірами П. Орлика, як її гаранта, немає.

Третій пункт декларував відновлення стратегічного союзу з Кримським ханством, що був покликаний забезпечити спокій на південних кордонах держави та збройну допомогу татар у боротьбі з Москвою.

Пункти четвертий і п’ятий Конституції були присвячені відновленню прав Запоріжжя на його землі, ліквідації побудованих царем фортець на територіях належних Кошу та закріплювали автономний політичний і економічний статус Січі в складі гетьманської держави.

Наступні пункти Конституції (з 6 по 10) є своєрідним "політичним ядром" цього документу. У них викладаються основні принципи організації влади в козацькій державі. Так стаття 6 проголошувала обмеження прерогатив гетьманської влади з метою уникнення загрози встановлення деспотичного правління і декларувала створення інституту публічної ради, якій мала належати першість у вирішенні стратегічних питань державного життя: "...ми, старшина, Кошовий Отаман і Все Військо Запорозьке, укладаємо з Ясновельможним Гетьманом і постановляємо в акті обрання його Ясновельможності, навічно зберігати у Війську Запорозькому такий закон, щоб у нашій батьківщині першість належала Генеральній старшині як з огляду на її високі служби, так і у зв’язку з постійним перебуванням при Гетьманах. Після неї у звичному порядку мають бути вшановані цивільні Полковники, подібні за характером обов’язків до цивільних радників. Окрім того, від кожного полку мають бути обрані за згодою Гетьмана декілька знатних ветеранів, досвідчених і вельми заслужених мужів, для входження до публічної ради. Цій Генеральній старшині, Полковникам і Генеральним радникам належить давати поради теперішньому ясновельможному Гетьману та його наступникам про цілісність батьківщини, про її загальне благо й про всі публічні справи. Без їхнього попереднього рішення і згоди, на власний розсуд (гетьмана) нічого не повинно ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися". Генеральні Ради мали збиратися не менше трьох раз на рік — на Різдво, Великдень і Покрову.

У роботі Генеральних Рад повинні були брати участь не лише полковники разом з полковими урядниками і сотниками, не лише Генеральні Радники від всіх полків, які разом з Генеральною старшиною повинні були постійно перебувати в гетьманській резиденції, а й посли від Низового Війська Запорозького. У період між Генеральними Радами, у випадку необхідності, Гетьман міг вирішувати важливі справи державного життя спільно із Генеральною Старшиною, Полковниками та Генеральними Радниками.

Для того, щоб забезпечити вірність старшини інтересам держави стаття 6 зазначає, що всі державні урядники заступаючи на свої пости повинні складати присягу на вірність батьківщині, чесне служіння Гетьману та виконання своїх обов’язків. Для забезпечення цього Конституція гарантувала право на публічну критику і обговорення дій Гетьмана: "...Старшина, Полковники і Радники можуть скористатися повною свободою голосу, щоб, чи приватним чином, чи коли (цього) вимагатиме надзвичайна і безвихідна необхідність, публічно на раді висловити докір його Ясновельможності, вимагаючи повного звіту щодо порушення законів і вольностей батьківщини, однак без лихослів’я і без найменшої шкоди гетьманській честі. За ці докори Ясновельможному Гетьману не належить ображатися чи мститися, а навпаки — він мусить подбати про виправлення порушень"

"У політичному сенсі стаття 6 була найважливішою в конституції, оскільки дозволяла старшині контролювати гетьманів, подібно до того, як польська шляхта контролювала своїх королів. У цьому була певна логіка, адже старшина виступала проти Мазепиних самодержавних методів, керуючись тими самими мотивами, з яких гетьман відкидав абсолютизм царя"

Для забезпечення права вільного висловлювання і оцінки дій гетьмана стаття 7 зазначає, що питання про образу гетьманської честі і встановлення вини повинен розглядати не сам гетьман, а Генеральний Суд на основі закону і права. Таким чином відносини між державою (гетьманом, як її главою) і громадянином опосередковувались судовою владою рішення якої були обов’язковими для всіх без винятку.

Восьма стаття Конституції наголошувала на тому, що головні функції у вирішенні громадських справ повинна виконувати Генеральна старшина, а не гетьманські слуги, яких "... не слід залучати до участі в будь-яких законодавчих, управлінських і військових справах, відсторонивши їх від посольств, а ще більше від громадських доручень"

Дев’ятою статтею Конституції затверджувався інститут Генеральних скарбників, які мали слідкувати за державними прибутками і видатками та не допускати присвоєння гетьманом державної власності. У полках також мали обиратись по два присяжних скарбники, функції яких були аналогічними на полковому рівні. При цьому скарбники виводилися з-під контролю гетьмана та полковників і повинні були складати щорічні звіти перед Генеральним скарбником, а той, у свою чергу, перед Генеральною Радою.

Стаття 10 присвячена визначенню адміністративних обов’язків і прав гетьмана та полковників, як керівників територіально-адміністративних одиниць держави. Зазначалося, що "... як Ясновельможному Гетьману з обов’язку його уряду належить керувати й наглядати за порядком щодо всього Війська Запорозького, так само він повинен пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покладали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог... нехай пани Полковники, Сотники, Отамани, Урядники і Виборні не наважуються пригноблювати свою домашню челядь і рядових (козаків), а особливо рядових простолюдинів, які не знаходяться у прямій залежності від їх урядів чи в їхньому особистому підданстві..."

Крім того встановлювався чіткий порядок набуття старшиною урядових посад та формування вертикалі виконавчої влади: "Ясновельможний Гетьман не надаватиме нікому ніяких урядів ані почестей керуючись якоюсь попередньою оцінкою вартості Полковницьких відзнак чи інших козацьких та простих посад і не нав’язуватиме на них нікого силоміць. Але завжди як козацькі, так і прості урядники, а особливо полковники, повинні обиратися вільним голосуванням, і після виборів затверджуватись гетьманською владою, хоча вибори цих виборних (осіб) не повинні оголошуватися і здійснюватися без гетьманської згоди. Цей закон належить виконувати і Полковникам, не призначаючи сотників та інших урядників на основі дружніх стосунків і особистої прихильності без вільного голосування всього повіту, але обираючи і не усуваючи від урядів через приватні сутички". Таким чином, головним принципом формування владних структур козацької держави Конституція проголошувала виборність всіх урядових посад з низу до верху. У той же час, пам’ятаючи сумний досвід Чорної ради та наслідків популізму І. Брюховецького і влади юрби, автори Конституції залишають і певні противаги у вигляді необхідності призначення виборів та затвердження їх результатів гетьманом та полковниками в межах їх компетенції.

У цілому статті Конституції з 6 по 10, описуючи та законодавчо закріплюючи основні принципи функціонування державної влади, намагаються реалізувати ідею розподілу гілок влади — гетьманської і старшинської, як виконавчої, Генеральної Ради — законодавчої, Генерального суду — судової. При цьому гарантом балансу гілок влади виступає не стільки гетьман, як глава держави, скільки незалежний суд. Це є яскравим свідченням високого рівня політичної та правовою культури не лише авторів Конституція, а й широких верств українського населення для якого власне і призначався цей документ.

Заключні статті Конституції, з 11 по 16, присвячені питанням регулювання повсякденного життя населення держави. Так стаття 11 гарантує особливий статус козацьких вдів та сиріт, звільняючи їх від повинностей та податків, статті 12 і 13 — самоврядні права міст та їх жителів, 14 покладає на гетьмана та урядовців обов’язок слідкувати за розумністю податків та повинностей та загальним характером їх розподілу і виконання. Статті 15 і 16 декларують скасування обтяжливих для населення податків на утримання найманого війська сердюків та компанійців, а також інститут відкупників мита, які своїми здирствами створюють перешкоди "так що через ці перешкоди не дано можливостей бідній людині ступити вільного кроку до ринку, продаючи дешеві речі для забезпечення своїх нестатків, або ж купуючи щось для домашніх потреб поза базарним податком"

Гарантією дотримання записаних у Конституції "непорушних громадських вольностей" повинна була стати присяга гетьмана Пилипа Орлика та підтвердження шведського короля Карла XII.

Оцінюючи значення Бендерської Конституції в історії державницьких прагнень української нації, В. Шевчук відзначає, що "Ця Конституція стала вишою точкою політичного мислення українців у XVIII столітті, бо фактично проголошувала в Україні незалежну республіку; зберігався тільки протекторат шведського короля замість колишнього підданства царю — це був, зрештою, крок уперед порівняно із вищим висловом української політичної думки XVII ст. у Гадяцькому трактаті"

У науковій літературі, присвяченій Конституції 1710 року, довгий час традиційною була думка про те, що цей документ не вийшов за межі теоретичної праці і ніколи не був застосований на практиці. Однак, після поразки Петра І під час Прутського походу в 1711 році та визнання Туреччиною за П. Орликом прав на Правобережну Україну, гетьман, уклавши союз з татарами на зразок договорів Б. Хмельницького, встановив свій контроль над Правобережжям, за винятком потужної фортеці в Білій Церкві, як зазначають В. А. Смолій та В. С. Степанков "На контрольованій ними території, як засвідчують результати досліджень Л. Мельника та О. Пріцака, функціонували статті Конституції П. Орлика"

Та це функціонування Конституції виявилось не лише обмеженим у просторі (планам П. Орлика про об’єднання в складі гетьманської держави Правобережної, Лівобережної і Слобідської України не судилось здійснитись), а й в часі. Внаслідок зради татар та під тиском польських союзників Петра І він разом з військом був змушений залишити українські землі і з 1714 року і аж до самої смерті 1742 року жити в еміграції не полишаючи спроб визволити Україну за допомогою європейських держав.

З метою залучення європейських монархій до вирішення "української проблеми", П. Орлик пише два надзвичайно цікаві документи, що характеризують не лише його як політичного мислителя, але й рівень політичної культури козацької еліти, що опинилась на вигнанні, та розуміння ними ролі і призначення України в тогочасному європейському політичному просторі.

"Маніфест до європейських урядів" повинен був пояснити "королям, князям, республікам та іншим християнським державам" причини укладення козаками союзу з Оттоманською Портою. Зазначаючи, що Москва порушила договір з Богданом Хмельницьким і прагнула обернути українців у рабство, П. Орлик говорить про те, що "природнім правом є визволятись від гноблення і трудитися аби повернути те, що несправедливістю та переважною силою було в нас забрано: всім відомо як трактовано нас у Московській імперії"

"Вивід прав України", віднайдений професором І. Борщаком у замку Детенвіль, родовому маєтку дружини Григора Орлика, сина гетьмана П. Орлика, присвячений детальному аналізу прав України на самостійне державне існування з точки зору тогочасного розуміння принципів міжнародного права природних і політичних прав нації, геополітичної рівноваги на європейському континенті.

На початку цієї праці автор говорить про те, що після довгої і кривавої визвольної війни Богдан Хмельницький визволив з-під польського панування "пригнічену козацьку націю" та утворив з України незалежне князівство, сам вдовольнившись титулом гетьмана війська Запорозького. Підкреслюючи, що він не прагне детально викладати історію України, П. Орлик зазначає, що "моя ціль лише показати, що вона є вільним князівством і що Стани її вільно обирали гетьманів по своїй уподобі. Це факт установлений і правда загально відома, що козацька нація і Україна були вільними. Яко така Україна увійшла зі своїм гетьманом у договір вічного миру, заключеного коло Пруту в Молдавії, де вона називається союзницею султана; яко така ввійшла вона в договір з ханом татарським і в договір який заключив гетьман Хмельницький зі шведським королем Карлом X і який можна бачити в архівах Корони Шведської"

При цьому найголовнішим свідченням міжнародного визнання суверенності України, на думку П. Орлика, "є урочистий союзний договір, заключений між царем Олексієм Михайловичем з одного боку та гетьманом Хмельницьким і Станами України з другого". Цей союз між козацькою державою і Московією він трактує як військовий, укладений двома рівноправними державами — суб’єктами міжнародного права. Цікавим є те, що укладається він з московського боку царем, а з українського — гетьманом і Станами (народом за тогочасною формулою), який і є в Україні вищим носієм державного суверенітету. Без згоди Станів (народу) жоден гетьман на має права розпоряджатися долею держави, її політичною самостійністю і територіями.

Трактування народу як головного (а по суті — єдиного) носія суверенітету дозволяє П. Орлику заявити про те, що угоди гетьмана І. Брюховецького, які визнавали московського царя протектором України, ця "основа всіх нещасть України" не мають юридичної сили, оскільки "...це зречення не касує ні в чому прав України, бо гетьман не міг дарувати того, що належало Станам"

Спираючись на постулат про те, що народ є носієм суверенітету і всі дії гетьманів поза його волею не мають правової сили, а також на той факт, що Московія порушивши в односторонньому порядку Переяславські статті зробила їх нечинними, а українську націю поставила в становище окупованої і позбавленої законних прав і вольностей, П. Орлик робить висновок — "...козаки мають за собою право людське і природне, одним з головних принципів котрого є: народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час"

Теза про право народу на повстання проти гнобителів, право народу на революцію через кілька десятиріч, в кінці XVIII сторіччя, стане основоположним аргументом в устах батьків-засновників США для виправдання свого виступу проти Англії та проголошення власної державної самостійності. П. Орлик вважав що і на початку XVIII сторіччя вона може бути використана для обґрунтування легітимності дій І. Мазепи і його власних у пропагандистській війні з Московською державою, яка використовувала всі можливі засоби, щоб представити І. Мазепу і козаків в очах тогочасної Європи як зрадників і клятвопорушників, позбавивши їх, таким чином зовнішньої підтримки.

П. Орлик для виправдання своїх дій змушений включити в "Вивід прав України" також ряд основних положень договору між Карлом XII та І. Мазепою. Згідно з цим договором укладався військовий союз між Швецією та Козацької державою. Шведські війська, що вводились на територію України повинні були перебувати під командою шведських генералів та загальним контролем гетьмана чи його наступників до того часу, поки українська сторона вважатиме це за потрібне. Утримання шведського війська повинно були здійснюватись коштом короля, а козаки мали постачати його лише хлібом і харчами.

Цікавим у договорі є також пункт про те, що завойовані території прилучаються до Швеції або України на основі того, ким вони були завойовані, "...але все те, що — як виявиться, належало колись народові українському, передасться й задержиться при українськім князівстві". Формула "належало народові", а не "належало державі" дозволяло козакам претендувати не лише на землі Гетьманщини, чи держави Б. Хмельницького згідно зі Зборівським договором, а на всі території, населенні українцями — від Підлящщя до Слобожанщини. Те, що П. Орлик акцентує увагу на цьому пункті українсько-шведського договору прекрасно характеризує його як державного діяча і демонструє його прагнення утворити Українську державу на національному принципі.

Спеціальні пункти договору гарантують Україні незламність її стародавніх прав і вольностей, політичної організації та державну незалежність. З цією метою договір підкреслює, що шведський король не має права присвоювати собі титул "князя України" чи її герб. Тим самим П. Орлик показує, що договір між І. Мазепою і Карлом XII ні в чому не обмежує суверенітет України, а має своєю метою звільненні України від московської окупації та відновлення її самостійності.

Головними аргументами московського царського двору проти незалежності України є, як відзначає П. Орлик, тези про те, що України ніколи не була самостійною державою. Московія визволила її, та що її самостійність порушить баланс сил в Європі.

Щодо першої тези П. Орлик зазначає, що від часів Зборівського договору 1649 року і "до наших днів" вся Європа визнавала Україну як незалежну державу. У той же час, "...коли, як дехто твердить — хоч це твердження Цілком фальшиве, — що Його Царське Величество придбав від поляків якесь право на Україну, то це право не може бути іншим, як правом опіки, бо поляки ніколи не мали іншого, тож і не могли передати прав більше, ніж самі мали, і — більше навіть — на які ніколи не претендували". Та і взагалі, підкреслює П. Орлик, що ж це за визволення, якщо Московський Двір накинув Україні ярмо безконечно жорстокіше?

"Отже з повною рацією можна вивести з усього цього, що Московський Двір належить уважати за узурпатора України і що є причина покладатися на розуміння права природного і людського тими, що читатимуть це писання, що вони переконаються в безперечнім праві Станів України обрати п. Пилипа Орлика за свого гетьмана і що цей гетьман може допоминатися посідання цієї країни і сподіватися привернення цього посідання від справедливості європейських держав, які є в силі наказати, щоб її йому звернено назад"

Другий аргумент московської антиукраїнської пропаганди взагалі, на думку П. Орлика, не витримує критики, оскільки саме незалежність козацької держави, що буде стримуючим буфером для експансіоністських прагнень Московії в Європі є гарантом континентальної міжнародної стабільності — "...загальний мир не буде тривалим доти, поки не задовольниться справедливих жадань гетьмана Орлика що до України, поки Московський Двір не задоволить справедливі скарги конфедерації, на чолі якої стоїть гетьман. Не треба лякатися, що в разі відновлення цього князівства (України) через ослаблення Московщини порушиться європейська рівновага"

Прагнучи прилучити європейські держави до забезпечення державної незалежності України Пилип Орлик апелює до їх власного інтересу і спирається на норми тогочасного міжнародного права: "Це ж бо інтерес всіх європейських держав так зробити, щоб Україну звернено гетьманові Орликові, котрого вільно обрали й проголосили Стани України. Їх бо власний інтерес — кажу я — обов’язує їх не санкціонувати і не давати спричиняти небезпечних для себе ж самих наслідків від узурпації, що її якась сильніша держава могла би вчинити над слабшою під єдиною прикривкою вигоди. Міжнародне право вимагає допомагати в крайніх випадках пригніченим громадянам; тим слушніше, справедливіше і в більшій згоді з обов’язком християнства й навіть гуманности причинитися до відбудування держав, пригнічених тому лише, що повірили в союз"

Корінний інтерес європейських держав полягає, на думку П. Орлика в тому, щоб раз і назавжди припинити експансію деспотичної московської держави у Європу, яка несе загрозу фундаментальним принципам існування західної цивілізації. "Скажу тільки, що коли всіх наведених мотивів не досить, то інтереси, котрих я де в чому вже торкався, зобов’язують європейські держави веліти звернути Україну і тим самим обмежити державу (московську), яка незабаром буде змагати до повалення европейської свободи"

Це передбачення П. Орлика було зроблено за півстоліття до того, як російські війська прийматимуть ключі від столиці переможеної Прусії — Берліна, за шість десятків років до початку розподілу Польщі, за сто років до того, як донські козаки переможно промарширують вулицями Парижа, а російська імперія отримає "почесний" титул "жандарма Європи". Однак його передбачення не було почутим, голландські і ганзейські купці, що отримали право на безмитну торгівлю через територію московської держави з Персією і Індією, вважали, що їх вплив на "прозахідного" царя Петра та весь державний апарат імперії є настільки великим, що саме вони будуть вирішувати куди і для чого будуть посилатися війська Московії.

Саме до тих, хто реально визначав розклад сил в Європі, її близьке і далеке майбутнє і звернуті слова гетьмана: "Ті що дбають про інтерес цілої Европи і кожної її держави зокрема легко зрозуміють небезпеку для свободи Европи від такої агресивної держави. Вони можуть судити про це краще за мене не тільки з прикладів історії, а також завдяки глибокому досвідові й досконалій мудрості, котру мають про все, що відноситься до добра їх держав та інтересів Европи"

Змушений покинути Україну після підписання мирного договору воюючих сторін П. Орлик не залишає планів щодо організації коаліції європейських держав проти Російської імперії. "Опинившись за кордоном, Пилип Орлик шукає спільників серед країн, чиї стратегічні інтереси суперечили імперським планам Петра Великого. Європейський ансамбль держав, котрий би забезпечував європейську рівновагу і задовольняв інтереси усіх зацікавлених сторін, тоді ще не склався, і розраховувати можна було на тих, хто безпосередньо чи опосередковано конфліктував з Російською імперією. Такими країнами були Швеція на півночі, Туреччина і її васал — Кримське ханство — на півдні і деякі німецькі держави — на заході"

Перелік можливих учасників антиросійської коаліції для екзильного гетьмана та його однодумців не обмежувався європейськими державами. Велася робота по залученню до антиімперського виступу населення пригнічених національних "окраїн" Росії — донських козаків, калмиків і т.п. Як зазначає Д. Дорошенко, П. Орлик "старався використати кожну нагоду, кожен міжнародний конфлікт на сході Європи, щоб тільки поправити українську страву на порядок дня. Але всі старання великого українського патріота були даремні. Московське царство після полтавської перемоги зробилося могутньою державою, Російською імперією, яка зайняла провідне місце в північній і східній Європі"

30 років життя і боротьби на еміграції не принесли П. Орлику очікуваного ним результату — Європа не бажала вступати в протистояння з Російською імперією задля реалізації прав українського народу на державну самостійність. І все ж його зусилля не минули марно — політико-теоретична спадщина цього мислителя стала свідченням політичної зрілості всієї української нації, його ідеї багато в чому стали не лише зразком, а й основою для подальших теоретичних пошуків українських політичних мислителів державницької орієнтації. Ставши "гетьманом на вигнанні" П. Орлик зумів зробити політико-правовий вивід прав України на державно-політичне існування. Розуміючи, що бездержавна Україна не в силі протистояти Російській імперії один на один, він також прагнув зацікавити європейські держави в українських проблемах, зробивши своєрідний геополітичний "вивід прав" свого народу.

Мазепинська доба, ставши своєрідним апогеєм розвитку української політичної думки часів козаччини, що виразилось не лише у практичних діях самого І. Мазепи, а і в їх теоретичному обгрунтуванні П. Орликом, породила, в той же час, і новий напрямок українського політичного мислення, який не уявляв свого існування поза межами Російської імперії.

Ця трансформація пов’язана не лише з шоком від поразки в Полтавській битві та наджорстоких методів "умиротворення" царськими військами Гетьманщини, але й з самою корінною (так принаймні зовні здавалось) переміною Московського царства в Російську імперію будовану за європейськими зразками. Для українців, що, на відміну від Московщини, знаходились на протязі кількох останніх століть в тісному економічному, політичному і духовному зв’язку з Західною Європою, "європеїзація" Росії Петром І могла видатись одним з найоптимальніших шляхів вирішення двох давно наболілих питань: збереження православно-національної ідентичності та уникнення проявів азіатсько-московського деспотизму. Саме цим, а не лише чисто кар’єрними егоїстичними інтересами, можна пояснити масовий рух освічених українців на "північ", де вони посідали єпископські і митрополичі кафедри, чиновницькі та викладацькі посади в структурах новонародженої імперії. Поруч з ідеєю політичної самостійності народилась і розвивалась ідея інкорпорації української політичної і духовної еліти в чиновницький апарат Російської імперії.

Одним з найяскравіших представників цієї когорти українських діячів і політичних мислителів є випускник і, в подальшому, ректор Києво-Могилянської Академії Феофан Прокопович — людина складної долі і зразок унікальної політичної адаптативності.

Перші роки життя Феофана Прокоповича, як власне і його справжнє ім’я є загадкою для дослідників. Народився він у Києві в родині небагатого купця, за різними версіями, 17 червня 1677 або 9 червня 1681 року. Рано осиротілим хлопцем став опікуватись його дядько по матері, професор і ректор Києво-Могилянської Академії Феофан Прокопович (перший), який забезпечив навчання племінника в цьому найпрестижнішому в Україні і всій Московській державі того часу вищому навчальному закладі.

Після смерті опікуна талановитий юнак вирішує продовжити освіту в Західній Європі.У сімнадцятирічному віці він, змінивши конфесійну належність і ставши уніатом, під ім’ям Самійла Церейського (можливо це і є справжнє прізвище вченого) вирушає спочатку на навчання до Польщі, а потім і до Італії. Блискуче закінчивши колегіум св. Афанасія (його магістерська дисертація була оцінена як достойна звання доктора богослов’я, а на її захисті в жовтні 1701 року, за деякими свідченнями, був присутнім сам Папа римський), він, з нез’ясованих причин, тікає з Риму. Провівши кілька років у Німеччині, де продовжував навчання в університетах Йєни, Галє, Лейпцига, Альтдорфа, він повертається на батьківщину, де, знову змінивши конфесію, приймає чернечий постриг і ім’я Феофана Прокоповича (в честь свого опікуна). Ф. Прокопович повторює шлях свого дядька від учня Академії до її професора і ректора та йде далі.

Московський цар Петро І, повертаючись після Полтавської битви, звернув увагу на молодого і європейські освіченого професора Академії, який вітав переможця і засуджував переможених з усією силою свого великого поетичного дару. У 1711 році цар бере Феофана Прокоповича у невдалий для себе Прутський похід, а 1716 викликає в столицю народжуваної імперії — Санкт-Петербург. Там київський професор посідає кафедру псковського митрополита (його двір знаходився в новій столиці) і стає одним з найближчих порадників і соратників царя.

Як зазначає російський дослідник В. Г. Смирнов "Для імперії що народжувалась потрібен був теоретик, який поєднав би інтуїтивне розуміння Петром обов’язку государя перед країною з новітніми західними теоріями Гроція і Пуфендорфа. Таким теоретиком і став Феофан. На цей час він зрозумів, що звичного посилання на богоданність царської влади вже недостатньо, тим більше, що дії цієї влади часто здавались підданим неправильними і незрозумілими"

Виконуючи роль "обгрунтовувача" ідей і бажань "царя-реформатора" Феофан Прокопович зміг настільки блискуче закріпитись у цій ролі, що навіть після смерті свого патрона, на відміну від більшості "птєнцов гнєзда Пєтрова", він не лише не втратив свого впливу на події в імперії, уникнувши звинувачень в єретизмі, таємному католицтві і латинстві, а й зміг його посилити, посприявши сходженню 1730 року на престол імператриці Анни Іоанівни. Померши 8 вересня 1736 року Феофан Прокопович за свої заслуги перед імперією і імператорським двором був удостоєний високої честі бути похованим у соборі св. Софії у Новгороді.

Феофан Прокопович був одним з найосвіченіших людей свого часу, "...добре знав твори західноєвропейських мислителів — творців ранньобуржуазних теорій держави і права, таких, як Лисіпій, Гроций, Гобс, ПуфенДорф, Буддей. У його бібліотеці були також праці Кампанели, Макіавелі, Жана Бодена, Томазія, Вольфа, що захищали сильну централізовану владу. Прокоповичу були відомі твори монархомахів, або тираноборців, — Теодора Беза, Юнія Брута та ін., що виступали проти верховенства королівської влади. Велика і добре підібрана бібліотека Прокоповича, що включала праці з питань держави і права англійських, французьких, німецьких, італійських, польських і т.д. авторів, свідчить, що працюючи над створенням вчення про просвічений абсолютизм, він цікавився походженням і розвитком державних установ і правових норм багатьох народів"

Проблемам теорії політики, вихідних принципів організації державної влади Ф. Прокопович присвятив ряд цікавих творів серед яких "Правда волі монаршої", "Слово про владу і честь царську", "Духовний регламент", "Слово похвальне..." і ряд інших.

Вихідним пунктом його державницької концепції є своєрідне розуміння причин виникнення та джерел державної влади.

Поява держави є, на думку Ф. Прокоповича, проявом дії природних законів. Він зазначає: "Зри ж, а ще не в числі природних законів є й те, щоб бути владі в народі? Є так воістину! І це всіх законів главизна. Оскільки з боку одного велить природно любити себе і другому не творити, що нам не любо, а з іншого боку злоба роду розтлінного розоряти цей закон не сумнівається, всюди і завжди бажаним був страж, і захисник, і сильний поборник закону, і то є державна влада"

Пояснюючи природну необхідність утворення держави Феофан Прокопович, наслідуючи Т. Гобса відзначає, що в первісному стані люди, незважаючи на те, що вони були моральними і шанували Бога, спонукувані злими пристрастями вступали в постійні конфлікти один з одним. А це несло в собі загрозу самому існуванню людства. Пояснюючи позицію мислителя, В. М. Нічик цитує його роботу "Правда волі монаршої": "Сама влада потрібна для того, щоб не порушувався природний закон, щоб стримувати злі пристрасті людей, оберігати людське співжиття. "Якби не це, вже давно б земля порожня була, уже давно б зник рід людський. Зло людське примусило людей в один суспільства союз та стан збиратися й державною владою, силою, від всього народу, наче від самого бога даною збройне оберігати і захищати себе, як від зовнішніх супостатів, так і від внутрішніх лиходіїв"

Механізмом утворення держави, Ф. Прокопович, слідом за Т. Гобсом вважає укладення суспільного договору. Щоб уникнути загрози своєму існуванню люди раз і на завжди передають право керування своїми діями державі.

Ідея про природний договір не була новою для української політичної думки того часу. З неї, зокрема П. Орликом, робився висновок про можливість перегляду договору у випадку невиконання сторонами взятих на себе зобов’язань, тобто про право народу на повстання проти деспотичної влади. Цей висновок спирався на постулат про те, що саме народ є єдиним і повноправним носієм і розпорядником державного суверенітету. Для Ф. Прокоповича та його патрона Петра І такі умовиводи не були прийнятними. Навпаки, Ф. Прокопович стверджує, що народ не може відібрати владу у владоможців.

Щоб уникнути логічної суперечності Ф. Прокопович звертається ще по однієї причини державної влади — до Бога. Спираючись на авторитет отців церкви він зазначає: "Проголошує учитель народів "Всяка душа властям преддержащим та повинується! Немає влади як від бога; існуюча ж влада від бога учинена суть"

Ще одним природним джерелом влади є батьківські інстинкти, сім’я та її закони і традиції. В. М. Нічик підкреслює, що "... серед природних законів Прокопович великого значення надавав тим, які безпосередньо випливають з інстинктів. Так у "Правді волі монаршої" на перше місце ставиться турбота батьків про своїх дітей, яка так чи інакше властива для всього живого". Держава виступає щодо її громадян у ролі турботливого батька і авторитет владоможців є таким же незаперечним для підданих, як батьківський для дітей нерозумних.

Окрім причин зовнішніх — природних законів та інстинктів, сімейної традиції, божественної волі, Ф. Прокопович визначає ще й внутрішні причини існування в суспільстві державної влади — людський розум та мораль і їх контролера — совість. Моральна людина, за його твердженням не може виступати проти влади як такої: "... влада державна природному закону є потрібна. Чи не скаже ще тобі совість твоя: якщо владі не підкорятися, на закон природній грішити є? Чи не скаже тобі совість: якщо властей не хотіти, то хотіти погибелі людству? І ще подумай: бачу владу від бога існуючу нашим здравим розумом нам узаконену. Чи не підказує совість: якщо властям противитись, є противитись богу самому?"

Використовуючи плюралістичний підхід до визначення причин існування державної влади Ф. Прокопович виділяє серед них головну, проти якої ніхто з його сучасників відкрито заперечити не міг. "Відомо ж бо, що влада верховна від самої природи початок і причину має. А раз від природи, то від самого бога, творця природи. А якщо перша влада початок і від людського сословія і згоди походить, оскільки природний закон, на серці людському від бога записаний, вимагає для себе сильного захисника і совість того ж шукати спонукає (оскільки і сама сім’я боже є), того ради не можемо не назвати самого бога влади державної винуватцем"

В історії суспільства Ф. Прокопович виділяє три основних форми організації державної влади: демократію, "де головні всього суспільства справи управляються згодою всіх жителів", аристократію, "де не всього народу і не однієї особи волею, а кількох вибраних мужів сословієм правиться Вітчизна" і самодержавство "де вся влада державна в руках єдиної особи держиться". Симпатії мислителя безумовно знаходяться на боці останньої. При Цьому він всі основні форми організації влади ділить на виборні (будь то Демократія, аристократія чи монархія) і на спадкові. У цьому протиставленні якнайкраще проявляється розуміння Ф. Прокоповичем проблеми оптимальної форми державної організації життя суспільства.

Від самого початку всі симпатії вченого твердо і однозначно знаходяться на боці спадкової монархії. Імперська велич, спадковість влади, наявність єдиного центру політичної волі в державі — все це на думку Ф. Прокоповича робить спадкову монархію найкращою з усіх існуючих форм державного правління: "Народження бо сина царського є велика всенародних благ надія, загального благополуччя очікування, блаженства всеросійського сім’я, корінь, основа ... на них утверджуються надії наші, від одних очікуємо, чого не маємо; від других, якщо маємо, продовження, примноження, і ствердження сподіваємося"

Демократія і аристократія, вважає він, за самою своєю суттю несуть в собі загрозу внутрішніх суперечностей, що здатні призвести до суспільного хаосу, підірвати основи співжиття громадян, поставити під загрозу їх добробут і саме життя. "Але більш за все пам’ятати треба про наявне в елекційних державах — великим і частим незгодам та суперечкам місце"

У великих державах, де застосування принципів безпосередньої демократії неможливе, на думку вченого, будь яке проголошення демократичних принципів є спробою узурпувати владу тими, хто не має на це права. Права, яке може давати лише Бог, як кінцева причина будь-якої влади в суспільстві. Навіть у таких відносно невеликих державах, що мають доволі давні традиції демократичної організації державного життя, як Венеціанська республіка, принцип виборності органів державної влади породжує постійні страхи та недовіру. Ф. Прокопович зазначає, що "Не в приклад річ посполита Венеційська, — та й не диво! Тіло її не велике, в єдиному граді заключене, вкупі сенат, вкупі народ, вкупі дух, вкупі уди, та й там під час обрання вождя їх не зникає зрозуміла печаль, щоби уникнути хитрих підступів і факцій, виборів виборців і неодноразово. А у всьому і волі людські, і жереба кидання з крайньою небезпекою мішаються, якої боязні в державах спадкових не буває"

Важливою перевагою спадкової монархії є той факт, що спадкоємці від народження усвідомлюють своє призначення і готуються до як найкращого виконання покладених на них у майбутньому функцій."... сини царські з колиски, з того самого часу, коли ходити і говорити що не будь навчаються, навчаються разом з тим і царствувати. Приходять їм в слух судебні і радні, громадянські і ратні повісті, так, як дітям купецьким у слух часто приходять торги, товари, прибутки, збитки; з віком же зростає і володарська мудрість. Та і вінценосні їх батьки ні про що так не піклуються, як про те, щоб їх сини вміли по них тримати скіпетр. А хто нижчих на престол порогів сходить, управляти вчиться вже сидячи на кормі, не без великої багатократно шкоди державі своїй. Але й порфірородний государ велич і красу царську, як природнє і від пелюшок собі звичне, не в диво собі ставить і тому не має це за матерію зарозумілості і презирства. А вибором зведений на цю висоту, дивується славі своїй, багатократно не тільки підданих своїх, але і себе самого забуває"

Розглядаючи сім’ю як одну з форм організації життя людей, що передує державі і є для неї певним зразком, Ф. Прокопович підкреслює, що спадкова монархія несе в собі як позитивну рису не тільки виховний момент для майбутнього правителя, але і є для нього своєрідною спадщиною, яку він отримує по батьках і повинен передати своїм спадкоємцям. Загальне добро громадян держави таким чином становиться головним предметом турботи монарха, який не відділяє свого власного від загального. "Та і в спадковому царстві турбується самодержець про добро загальне, як про своє домашнє, бачучи, як успадковувати по ньому мають сини і сини синів його, і їм же все багате і ціле готуючи. А вибрані государі (не всі — да не буде!), однак, такі бувають, як безчинні на квартирах воїни не жаліють спільного, як чужого, але і більше того прагнуть звідти приватні свої фамілії збагачувати. Через те в подібних державах казна державна є вельми бідною"

Головним же недоліком який несуть в собі виборні форми організації влади є амбітність політичних лідерів: "Всякому ж бо бажано володарювати; а ще ж, як правило, всякий не згоджується служити тому, хто вчора друг рівний чи і суперник був рівносильний, чим діється, що багатократно зі сторони закликають на престол свій, щоб нині рівні у рівності залишались". І в цій боротьбі амбіцій, у бажанні не допустити свого вчорашнього соратника чи противника стати своїм володарем таїться найбільша загроза процвітанню держави, самому існуванню того чи іншого народу.

У протиставленні двох, принципово відмінних для Ф. Прокоповича форм організації державного життя — спадкової та виборної, всі симпатії мислителя, як вже зазначалось вище, однозначно відносяться до спадкової монархії. І не просто монархії, а нічим не обмеженої, абсолютної монархії. Традиційною серед дослідників наукової спадщини Ф. Прокоповича є думка про те, що він стояв на позиціях концепції просвіченого абсолютизму. Однак, при уважному аналізі теоретичних розробок вченого стає зрозумілим, що для нього ідея абсолютизму була домінуючою щодо ідеї просвіченості.

Будучи людиною, що робила свою життєву кар’єру, як зазначає В. Г. Смірнов, на основі теоретичного обґрунтування "реформаторських" дій Петра І, Ф. Прокопович доходить до межі, яка протиставляє його духовний сан замовленню "патрона". Так, підтримуючи прагнення Петра забезпечити фінансову основу реформ за рахунок надбань церкви і вирішення питання ідеологічного обґрунтування підкорення церкви волі царя, Прокопович виступає апологетом ідеї цезарепапізму.

Ця ідея, в принципі, постійно присутня в ортодоксальному православ’ї, була доведена в часи правління Петра І до абсолюту. Гостра необхідність в фінансах, за умови повного зубожіння населення, спонукала царя накинути оком на величезні багатства накопичені православною церквою в Московській державі. Проведена Петром І секуляризація церковного майна, з одночасною заміною патріаршества Священним Синодом на чолі якого стояв обер-прокурор Імперії, дозволили Петру не лише отримати додаткові джерела для забезпечення своїх планів, але й інструмент тотального, як на ті часи, контролю за думками підданих. І в цьому питанні Ф. Прокопович знову виступив як найближчий сподвижник царя, навіть всупереч своїм станово-корпоративним інтересам.

Для обгрунтування церковної реформи у відповідності із задумами Петра І Ф. Прокопович підготував "Духовний регламент", який відкидав ідею автономії церкви щодо світської влади і де-факто перетворював її в один з інструментів імперії. Духовні поводирі мас перетворювались на особливий розряд державних чиновників, що отримували платню від держави і несли повну відповідальність перед нею.

Щоб обгрунтувати правові підстави такого існування церкви в системі Імперії Ф. Прокопович апелює до традиції минулого: "Собори вселенські повелінням царів збиралися; на тих же соборах керували судді, царів піддані: вони наглядали щоб чинно діло йшло, вони бунти і шум єпископів заспокоювали". Після такого висловлення позиції одним із вищих ієрархів церкви посідання обер-прокурором імперії чільного місця в Священному Синоді мало сприйматися сучасниками як традиційний і цілком природний стан речей.

Однак навіть підкорення церкви царській волі, сконцентроване в ідеї цезарепапізму, не було вершиною здійснюваної Ф. Прокоповичем апологетики абсолютизму. Те, що було для нього "перепусткою" у вищий світ Імперії — оспівування спадковості монархії у "Слові похвальному в день рождества благороднійшого государя царевича і великого князя Петра Петровича" — вимагало від "київського мудреця", ще однієї, остаточної "клятви крові" на вірність імперії. Такою "клятвою крові" став трактат Ф. Пркоповича "Правда волі монаршої", в якому він довів ідею богоданності монаршої влади до абсолюту.

Монарх, на його думку, є носієм влади і суверенітету держави не тільки, а, головним чином, не стільки, завдяки вибору народу, природному закону, суспільному договору, скільки Божій волі, промислу, проявами яких і є договір, вибір і т.д. Бог, вважає Ф. Прокопович, є головним і єдиним джерелом влади монарха. І в цьому його позиція практично нічим принципово не відрізняється від позиції, що була домінуючою у "територіальної спадкоємниці" Візантії — Оттоманській імперії: "Султан є намісник Аллаха на землі".

Влада, отримана з Божої волі монархом, є, на думку Ф. Прокоповича, у повному розпорядження останнього. Приймаючи її як Боже помазання, монарх передає її у спадок тому, кого він вважатиме за достойного це помазання нести. Така позиція мислителя була зумовлена конкретною історичною ситуацією, коли Петро І, запідозривши власного сина Олексія у змові проти своєї влади, після тяжких катувань скарав його на горло. Страчений був не просто царський син, а спадкоємець престолу, що посмів виступити проти реформаторських діянь государя в ім’я повернення "московської старожитності".

"В цій дійсно шекспірівській драмі між батьком і сином Феофан твердо взяв сторону Петра. Він супроводжував царя в поїздці в Москву для зустрічі з сином, був присутнім в Кремлівських палатах при читанні мандата про провини царевича та його відречення, виголосив промову з приводу проголошення спадкоємцем малолітнього Петра. І, нарешті, він, Феофан, в присутності великої кількості народу виголосив громове "Слово про владу і честь царську", і луна цієї промови ще довго носилась по країні, докотившись до європейських держав"

Виправдання синовбивства укріпило вплив і владу Ф. Прокоповича при правлінні Петра І, а обгрунтований ним порядок набуття престолу не за родовим спадком, а за волею монарха, що може заповісти владу як будь яке власне майно — зберегли його становище і саме життя після смерті "патрона".

"Для пояснення і виправдання нового порядку спадковості престолу Феофан написав величезний трактат під назвою "Правда волі монаршої". Головний аргумент Феофана простий, але в ньому міститься філософія сваволі монарха: "Як батько може позбавити сина спадку, так і государ — престолу"

Апологетика абсолютизму та імперської величі Феофаном Прокоповичем, незважаючи на політичну заангажованість, мали завершений, послідовний характер. Виходець з України, в пам’яті якої ще були свіжими часи Руїни, перед очами якого стояли приклади магнатської сваволі в сусідній Польщі, що підривали державу і суспільство, він прийняв сторону спадкової абсолютної монархії, вважаючи за краще служити просвіченому деспоту, ніж піддавати загрозі анархії саме існування людства.

Як вже зазначалось вище, Ф. Прокопович уособлював собою реакцію тієї частини української просвіченої верстви, яка розчарувавшись у спробах творення самостійної цивілізованої держави і не бажаючи відновлення магнатської анархії Речі Посполитої на власних теренах, почала шукати для себе можливості самореалізації в рамках творення на залишках азійської Московщини європейської, як їм здавалось, Російської імперії. Нова столиця імперії Санкт-Петербург зростав не лише на козацьких кістках, але й на знаннях тисяч і тисяч канцелярських чиновників з України. Гетьманщина ще боролась за "стародавні права і привілеї", за збереження своєї автономії, але її доля вирішувалась поза нею.

У часи правління імператриці Анни Іоанівни, для зішесття якої на престол Ф. Прокопович доклав немало зусиль, становище Гетьманщини різко погіршало. Після смерті гетьмана Д. Апостола верховну владу було передано Малоросійській колегії і утворено так зване "Правління гетьманського уряду" (1734-1750 рр.), на чолі якого поставлено князя О. І. Шаховського. До складу Правління входили також два російських урядовці і генеральний обозний Я. Лизогуб з двома українськими старшинами.

Як відзначає Р. Іванченко "Князь Шаховський і його Правління дістали від уряду цариці Анни Іоанівни спеціальну інструкцію — "Решительные пункты", котра визначала, як управляти Україною. У таємних вказівках її йшлося про те, що потрібно поширювати чутки про нездатність української адміністрації управляти Україною, що надмірні податки, невпорядкованість в управлінні, хабарництво, несправедливість в судах — все це вина українських урядовців. Ці думки мали привчати українців до думки, що Гетьманщина — непотрібна Україні інституція, нездатна управляти народом і захищати його інтереси, тому її потрібно негайно скасувати. Імператорський уряд дав Шаховському наказ робити все, щоб українська старшина не зближувалась ні з білоруською, ні з польською шляхтою, ні з українською старшиною Правобережної України, яка перебувала в складі Польської держави. Йшлося про те, щоб всіляко сприяти шлюбам українців з росіянами. Цим малося на увазі сильніше прив’язати українську старшинську еліту до російського урядового колеса. Прагнення українців до самостійного державного існування розцінювалось як державна влада"

До певної міри покращилось становище Гетьманщини у часи царювання імператриці Єлизавети (1741-1761 рр.). Нова імператриця доволі прихильно ставилась до українців, що багато хто з істориків пояснює її любовним зв’язком з Олексієм Розумовським, козаком Чернігівського полку відібраним за прекрасний голос до царської капели.

1744 року імператриця побувала в Укращі і козацька старшина, скориставшись можливістю, подала їй прохання про дозвіл обирати гетьмана. Імператриця дала на це згоду, але лише 5 травня 1745 року було підписано відповідний указ, а 22 лютого 1750 року на раді в Глухові гетьманом було обрано брата фаворита імператриці. "Причиною, чому так пізно стався цей "вибір", було якраз і те, що цариця мала намір віддати гетьманську булаву Кирилові Розумовському, тоді ще дуже молодому, і треба було ждати, аж він підросте і заки його до нового уряду приготовлять. Оцей "вибір" був тільки фарсою, бо всякому було відомо, що неодмінно тільки Розумовському можна бути гетьманом. Але козацтву йшлося не так про особу, як про те, щоб відновити саму інституцію гетьманську"

З обрання нового гетьмана козацька старшина намагалась скористатись якнайповніше — справи України знову були передані з Сенату до Колегії Закордонних страв, з чільних постів у гетьманській адміністрації усувались росіяни, під юрисдикцію гетьмана було передано Київ і Запоріжжя.

К. Розумовський намагався закінчити розпочату ще Д. Апостолом судову реформу в Україні. В її основу було покладено кодекс "Права за якими судиться малоросійський народ" та наукову розвідку бунчуковго товариша Ф. Чуйкевича "Суд і розправа в правах малоросійських". За задумом у результаті реформи судовий устрій в Україні повинно було базуватись на Литовському статуті. Значну увагу приділяв гетьман і розвиткові освіти — планувалось відкриття університету в Батурині, у Глухові створено пансіони для виховання дітей старшини, у полках заведено школи для обов’язкового навчання козацьких синів.

У цей період в Україні було проведено і значні соціальні реформи. Те, про що мріяли і до чого докладали стільки зусиль І. Виговський та І. Мазепа стало набирати ознак реальності — козацька старшина остаточно оформилась у вищий привілейований стан суспільства, у шляхетство, соціальна структура Гетьманщини набувала типових для тогочасної Європи ознак. У гетьманській столиці часто проводилися загальні з’їзди старшини для обговорення важливих справ з тенденцією перетворитись на постійний український шляхетський сейм. У 1763 році було скликано Генеральні Збори — справжній сейм — для розгляду та затвердження судової реформи.

"На одному із з’їздів старшини виголошено промову, відписи якої довгий час ходили по руках: "Про уліпшення стану Малоросії". Ця промова була показником політичних та суспільних змагань козацької старшини: її автор журився занепадом войовничого духу в Україні, ідеалізував давні часи, коли були "сойми або генеральні ради". Ідеал автора — конституційно парламентарний лад, в якому б всі політичні права належали б українському шляхетству"

Становище К. Розумовського при імператорському дворі не похитнулось і після смерті Єлизавети, хоча серед наближених нового імператора Петра III і мала місце ідея передачі гетьманської булави від К. Розумовського до А. Гудовича. К. Розумовський став одним з чільних діячів змови, що призвела до смерті Петра III та зішесття на російський престол Катерини II. Частина старшини, впевнена у всемогутності Розумовських, відправила новій імператриці петицію з проханням закріпити гетьманство спадковим у роду Розумовських. Інша, незадоволена такої пропозицією, написала імператриці протест. Наслідок був неочікуваний для обох угруповань — 1764 року гетьманство було скасоване як політичний інститут, а владні повноваження було передано Малоросійській колегії на чолі з президентом в чині генерал-губернатора. Ним став визначний російський полководець граф П. Румянцев. У таємній інструкції імператриці П. Румянцеву було наказано обережно, але систематично нищити українські державницькі традиції, права і вольності, поступово готуючи населення до повної асиміляції в російському політичному і культурному просторі.

Нова імператриця в перші роки свого правління намагалась демонструвати європейську освіченість і лібералізм — листувалась з французькими енциклопедистами, надавала деяким з них фінансову підтримку, розмірковувала про можливість реформ у Російській імперії.

Ідеї французьких енциклопедистів набули в той час великого поширення в усій тогочасній Російській імперії та в Україні зокрема. Вони спонукали читачів до нових підходів в оцінці соціально-політичної дійсності, розумінні призначення людини і держави. "На усвідомлення нового впливали правові ідеї тогочасної просвітницької філософії. Дворянська інтелігенція захоплювалася ідеалами цієї філософії. У бібліотеках, як правило, були збірники, хрестоматії творів просвітителів: "Дух Вольтера", "Дух Дідро". Не лише в приватних бібліотеках, але й у бібліотеці Київської Академії були твори Вольтера, Руссо, Монтеск’є. У родинних архівах українського дворянства можна було зустріти нотатки на твори просвітників"

Коли Катерина II вирішила скликати "Комісію для складання нових законів"( 1767-1769), її ініціатива викликала цілу бурю в середовищі російської інтелігенції — складались різноманітні проекти і прожекти, дворянство обирало депутатів і складало їм накази. Замість очікуваного імператрицею зміцнення її власного становища та існуючої політичної системи вона отримала збурення громадської думки і пропозиції радикальних змін.

Не оминули подібні настрої і провідні кола українців. Так, зокрема, виходець з України, професор Московського університету П. Десницький висунув ідею скасування кріпосної залежності селян в імперії. І все ж головним було для них інше. Як зазначає З. Книш, "1767 року Катерина II мала намір скликати "Комісію для сочиненія нового положенія", куди мали бути обрані депутати від різних національностей. Коли оповіщено те в Україні, всі без винятку суспільні верстви українського народу використали цю нагоду, щоб однозначно заявитися за автономією"

Серед найбільш значних теоретико-політичних творів, появу яких спричинила підготовка роботи "Комісії..." є робота "Філософічні пропозиції" (деякі дослідники перекладають оригінальну російську назву "Философические предложения" як "Філософічні речення") написана українським філософом-просвітником Я. Козельським.

Яків Павлович Козельский народився 1729 року в сім’ї наказного сотника в містечку Келеберди на Полтавщині. З 1744 по 1750 рік він навчався в Києво-Могилянській Академії, не закінчивши яку переїжджає до Петербургу, де спочатку стає учнем академічної гімназії, а з 1752 року — студентом Петербурзького академічного університету. По його закінченні, з 1757 по 1764 рік Я. Козельський викладає математику і механіку в Артилерійському і інженерному шляхетному корпусі. 1764 року виходять його перші друковані праці — "Арифметичні пропозиції" та "Механічні пропозиції". У цей же час він починає працювати над перекладами книг з європейської політичної історії, що безумовно відбилось на формуванні його політичних поглядів.

Залишивши військову службу з 1766 року Я. Козельський переходить на службу в Сенат, де отримує ще одну можливість детально ознайомитись з реаліями державного і політичного життя Російської імперії. 1770 року він залишає службу в Сенаті і призначається до роботи в Малоросійській колегії в Глухові. 1786 року мислитель знов з’являється в Петербурзі де 1788 р. видає "Розмову двох індійців Калана та Ібрагіма про людське пізнання".

У зв’язку з хворобою Я. Козельський 1793 року остаточно залишає столицю імперії і виїздить у свій маєток в с. Крутий берег Лубенського повіту де й помирає після 1795 року.

Робота "Філософічні пропозиції..." була написана Я. Козельським у досить стислий термін (близько року) і її поява прив’язувалась до початку роботи "Комісії для складання нових законів". Можна припустити думку про те, що вона призначалась, у першу чергу, для депутатів від українських областей, серед яких був і його брат — майор Яків Павлович Козельський.

Усього ж було троє братів Козельських, що носили одне й теж ім’я — Яків. Цей факт інколи заводив дослідників науково-теоретичної спадщини вченого-просвітника в оману та породжував плутанину. Випадок, коли брати носили однакове ім’я, доволі рідкісний, але не поодинокий у тогочасній Україні.

При написанні "Філософічних пропозицій..." Я. Козельський спирався на досягнення передової політичної і філософської думки тогочасної Європи, у першу чергу, на дослідження французьких філософів XVIII століття і на теорію природного права і суспільного договору.

"У своїх розшуках відповіді на питання, в чому ж полягає причина суспільного зла, Козельський звертається до передової соціологічної думки своєї епохи. В 1768 р. він вперше в історії суспільної думки Росії використовує для критики феодально-кріпосницьких порядків і ідеології прогресивну для того часу теорію природного права і суспільного договору в інтерпретації таких радикальних французьких просвітителів, як В. А. Гельвецій та Ж. Ж. Руссо... Спираючись на цю теорію, Козельський робить одну з перших в історії суспільної думки Росії спробу виявити причини поганого стану суспільства і накреслити шляхи виходу з нього"

Я. Козельський широко використовує у своїй праці ідей французьких мислителів, деякі з них підтримуючи, а деякі — заперечуючи. Це звернення вченого до авторитету енциклопедистів було цілком виправданим в умовах тогочасної дійсності. Адже їх праці були широко відомі в освічених колах Росії і, особливо, підросійської України. Л. А. Коваленко вважає, " ...що в колах тогочасної прогресивної інтелігенції на Україні спостерігається посилений інтерес до французького просвітництва, його лівої течії, зокрема до Руссо. Досить показовим є те, що з творами Руссо були добре обізнані на Лівобережній Україні, тобто на території, що найтісніше була пов’язана з громадсько-політичним і літературним життям Росії"

Вихідним пунктом розмірковувань Я. Козельського про оптимальні форми організації державної влади і всього суспільного життя є традиційна для Просвітництва ідея про "природний стан людини". Підтримуючи шанованого ним Ж. Ж. Руссо в питанні про існування в минулому такого стану, мислитель не згоджується з великим французом в питанні можливості повернення людства до нього: "натуральне його благополуччя безповоротне"

Більше того, він вважає, що перехід від природного стану до громадянського є актом величезної історичної ваги і прогресивний за своєю глибинною суттю. "Людина при переміні натурального стану на громадянський отримала в поступці своїй справедливість замість спонуки, у справах своїх — мораль, замість потворної сліпоти, і у всьому своєму бутті — обов’язок замість натурального спонукання, і слідує розуму не слухаючи своєї схильності, і хоча вона через цю переміну позбавляється багатьох натуральних вигод, однак на місце того отримує інші великі властивості, здібності її значно зростають, знання розширюються, думки стають благороднішими і вся душа її підноситься до такого рівня, що коли б зловживання нового цього стану не зводило б її часто нижче натурального, то мусила б вона безумовно благословити той час, який її вивів з того стану і зробив з нерозумної і обмеженої тварини розумною і людиною"

Прогресивність переходу людства до громадянського стану Я. Козельський вбачає в набутті людиною цілого ряду нових якостей, що були неможливими раніше. Хоча мислитель і не апологетизує громадянський стан. Він підкреслює, що за набуття нових переваг людині довелося поступитись частиною свобод, що були в минулому. Російський вчений Ю. А. Коган зазначає, що "Будучи прихильником теорії договору в інтерпретації Руссо, Козельський повністю покладав на самих людей відповідальність за стан, в який прийшло людство, коли "зібравшись за фаміліями" воно стало "видумувати різні вигоди", "звикло власності майна" і, вкусивши гіркоти нерівності, змушене було врешті-решт назавжди розлучитися зі своєю первісною красою". Однак сам Я. Козельський вважає, що втрата первісної, нічим необмеженої свободи не є такою вже трагедією для людства — "Людина через договір з суспільством втрачає натуральну свободу і необмежене право до всього того, що її спокушає і чого вона досягти може, а отримує громадянську свободу і власність майна. Натуральна свобода кожної людини не має інших меж, як тільки її сили, а громадянська свобода обмежена громадською волею" Обмежена громадянська свобода, вважає просвітник, є більш бажаною для людства тому, що необмеженість свободи натуральної є в значній мірі позірною. Вона залежить як від здатностей і можливостей самого індивіда, так і від зовнішніх обставин. У суспільстві ж свободи гарантуються законом і суспільним договором. Для окремої людини такі гарантії, на думку Я. Козельського, є більш бажаними ніж загроза необмеженого нав’язування їй волі інших — сильніших фізично, чи хитріших розумом.

Для пересічної людини краще поступитися частиною нічим не гарантованих свобод і бажань для того, щоб отримати гарантоване задоволення більшості інших. Усвідомлення цього є запорукою благополуччя всього суспільства і кожного його члена: "Благополуччя цілого народу полягає в тому, коли кожен з його членів втрачає малу частину своїх задоволень, щоб отримати замість того незрівнянно більшу. Тому що всі люди в суспільстві бажають власності, честі, слави, покою, веселощів та іншого; коли вони всі бажатимуть того безмежно, то важко кому-небудь з них бути благополучним; а якщо кожен з них поступиться одним якимось із своїх, чи малою частиною з усіх своїх бажань суспільству, то через те вони без винятку майже у всіх своїх бажаннях будуть задоволені і тому благополучні"

Перевага громадянського стану полягає ще також і в тому, що він приносить, крім гарантованого задоволення частини натуральних свобод, і ще й те, що до цього не існувало і існувати не могло: "У громадянському стані отримує людина ще й моральну свободу, яка робить її паном над нею самою, тому що спонукання бажання є рабство, а покора встановленим законам є свобода". Моральна свобода, на думку Я. Козельського, саме і є справжньою, істинною свободою, оскільки саме мораль є тією областю людського буття де в людині проявляється людське.

Втрати від переходу до громадського стану є більше формальними ніж реальними, оскільки в природному стані люди не можуть бути дійсно рівними, а, отже, й вільними. Сильніший і розумніший у натуральному суспільстві нав’язує свою волю іншим без будь-яких обмежень, чи то моральних, чи то правових.

"Людина через громадянський стан замість втрати натуральної рівності отримує рівність моральну і законну і, будучи натурально нерівною силою чи розумом, іншому робиться рівною за договором і правом". Ця думка Я. Козельського перегукується з ідеєю висловленою визначним французьким філософом П.-А. Г’ольбахом у роботі "Система природи" про те, що природної рівності ніколи не існувало — люди від природи є різними за своїми тілесними та розумовими даними, а, отже, дійсна рівність наступає лише в суспільстві, що перейшло до стану громадянського. Дійсна рівність людей може бути, на думку Гольбаха, лише правовою або моральною, всі інші — майнова, фізіологічна, розумова і т.п. — є лише спробами приховати існуючу нерівність. Правда, робота П.-А. Гольбаха була опублікована в 1770 р., тобто через декілька років після появи "Філософічних пропозицій" Я. Козельського.

Вважаючи перехід людства до громадянського стану на основі укладання суспільного договору явищем історично прогресивним Я. Козельський надає особливого значення змісту цього договору. Він вважає, що суспільні відносини можуть бути справедливими лише за тієї умови, якщо базуватимуться на справедливих законах. Суспільні пороки е закономірними наслідками поганого законодавства і порушення духу суспільного договору.

Надаючи великого значення законам в організації суспільного життя, він поділяє їх на божественні, натуральні, всесвітні та громадянські. Все що стосується людської душі регулюється божественними законами, квінтесенцією яких виступають незмінні моральні вимоги, сформульовані в десяти заповідях. "Божественний, як творця закон, передбачає благополуччя взагалі для всіх його тварей і непідвладний ніякій переміні; він містить у собі... десять заповідей, що своїм змістом є такі великі, що немає такої чесноти, що не була б схожою до них і немає такого пороку, який вони б не забороняли"

"Закон натуральний є натуральне спонукання в людині до того, що вона робити хоче або не хоче; наприклад, закони натуральні є наступні: пити, гуляти, забавлятись, шукати приємного, відмовлятись від противного. Берегти своє життя, захищатись силою від шкоди, що завдається, а якщо немає сили, то тікати та інші". Він стосується задоволення тілесних потреб людини і її прав, отриманих самим фактом народження і належності до роду людського.

З переходом до громадянського стану і організувавшись в держави людство отримує ще два різновиди законів — всесвітній і громадянський: "Закон всесвітній називаю я той, який служить до безперешкодного для усіх всесвіту народів поводженню між собою, як, наприклад, посилати послів, дотримуватись нерушимо трактатів та інше ... Закон громадянський називаю я той, що промишляє благополуччя тільки одним своїм громадянам, не турбуючись про інших, і схильний у міркуванні часу або місця зміні...". Ці закони встановлюються людьми і можуть бути змінними. І якщо всесвітній закон регулює відносини між державами, то громадянський — в середині них, між окремими людьми — він, по суті, і складає основний зміст суспільного договору. Громадянські закони повинні забезпечувати і захищати реалізацію природних прав людини.

Базуючись на незмінних законах божественних і натуральних, суспільний договір сприяє розвитку в суспільстві доброчестя і свободи, а якщо суперечитиме їм, то — злу і несвободі. При цьому дія законів проявляється не одразу, а внаслідок їх тривалого застосування: "Добродійною чи злою людина робиться не раптом, а через часті вправи у чеснотах чи пороці"

Розвиваючи ідею Т. Гобса про те, що суспільний договір забезпечив припинення "війни всіх проти всіх", характерної для природного стану суспільства, Я. Козельський, в той же час, не сприймає висновок англійського філософа про неможливість перегляду цієї основоположної угоди, оскільки, як відзначав відомий український дослідник В. С. Дмитриченко, "На думку гуманіста Козельського, суспільний договір не може бути спрямованим проти суспільства і його членів"

Вважаючи, що основу суспільного договору складають громадянські закони придумані людьми для регулювання відносин між собою і є змінними, Я. Козельський зазначає, що "Коли договір укладається за спільної згоди, то й скасовуватись повинен за спільною згодою ж; а якщо трапиться з якої сторони шкода в договорі, то в такому випадку сторона, що відчуває в договорі для себе шкоду і одна порушити договір може, тому що нікого до шкідливого зобов’язувати не можна"

Ідеї про можливість перегляду суспільного договору (а в деяких випадках навіть необхідність) стала основою для досить радикальних висновків Я. Козельського щодо організації суспільного життя. Як відзначає В. С. Горський "... оскільки правителі, що видають закони, бувають різні, остільки закони можуть бути несправедливими. Несправедливим, зокрема є закон, згідно з яким одна людина може перебувати в рабстві у іншої. Я. Козельський першим у суспільній думці Російської імперії піддав критиці спроби виправдати кріпацтво посиланням на "природний" характер станового розподілу суспільства"

Цей розподіл в суспільстві є наслідком прийняття несправедливих законів. До цього правителів спонукають деякі негативні риси їх натури і, у першу чергу, самолюбство, прагнення мати більше за інших майна, влади, почестей. Це призводить до надмірного егоїзму і бажання задовольняти свої потреби за будь-яких умов, часто — за рахунок нічим, крім власного бажання, не виправданого обмеження прав і інтересів інших. "На горе роду людського і крайньої про нього скорботи, самолюбство, крайнє самолюбство, тиран розуму людського і начальник всіх його пороків та нещасть, повеліває йому залишати інші чесні дороги, а заставляє його мати схильність до зброї, бачити мниме своє благополуччя в нещасті і розоренні своїх ближніх і на розвалинах їх створювати свою пишність до тих пір, поки і до самих цих нахаб черга терпіти такі ж нещастя від інших"

Спроби поставити свій інтерес понад загальний, зробити його важливішим за інтерес і бажання інших членів суспільства Я. Козельський вважає порушенням основного принципу суспільного договору — кожен поступається малим на користь загалу і забезпечує собі тим самим соціальні гарантії. Він підкреслює, що "Ніякий народ не можна зробити доброчесним інакше як через поєднання особливої користі кожної людини зі спільною користю всіх... Непогано було б суспільство влаштувати так, щоб ні один його член йому, ні воно жодному своєму членові не були б тягарем"

Для того, щоб досягти компромісу між особистим і загальним вчений пропонує спиратись індивідам у своїх діях на етику розумного егоїзму — адже суспільна гармонія може існувати лише як суспільний компроміс. Для суспільного блага дуже важливим є те, щоб кожен його член усвідомив, що він є членом певного соціуму і саме в цьому статусі може отримати найбільш повне задоволення своїх прав і бажань. Для того щоб бути достойним членом суспільства кожна людина, вважає Я. Козельський повинна запам’ятати просту істину: "Обов’язки людини щодо інших людей полягають в тому, в чому і обов’язки її до неї самої,... Що людина винна самій собі, те вона винна і іншим людям"

Забезпечення соціального миру, узгодження інтересів всіх членів суспільства при максимально можливому забезпеченні потреб і прав кожного є на думку Я. Козельського основним завданням державної влади. Він підкреслює, що "Влада в суспільстві є не що інше, як право повелівати над ним, засноване на праведному договорі, а сила в ньому є могутність приводити все те в дію, що сприяє його благополуччю, чи неблагополуччю". В іншому ж випадку правителі не мають права на владу в суспільстві і суспільний договір може і повинен бути переглянутим.

Правильна організація суспільного життя повинна базуватись на веденні "політики", яка, як вважає вчений, "... є наука реалізовувати праведні наміри самими дієвими і притому праведними засобами в дію"

Поряд з правильним суспільним договором і політикою основою стабільності суспільства є і певна соціальна його структура. Я. Козельський виділяє в ній чотири основних категорії громадян залежно від їх майнового стану: "У кого є більше власності, ніж скільки потрібно на нинішні і майбутні потреби, також на вигоду, забаву і прикраси, той називається багатим; у кого є стільки власності, скільки потрібно для нинішніх і майбутніх потреб, також для вигоди, забави і прикрас, той є достатня людина; у кого є стільки власності, скільки потрібно на їжу і одяг, той називається недостатня людина; а той, у кого немає і стільки власності, скільки необхідно на їжу і одяг, той називається вбога людина"

Для того, щоб суспільство було стабільним необхідно, щоб "достатні" і "недостатні" (говорячи сучасною мовою — середній клас) складали більшість. Вони є найбільш зацікавленими в дотриманні справедливого суспільного договору та в забезпеченні прав і інтересів кожного за допомогою держави. Ці соціальні групи також найбільш зацікавлені у встановленні та збереженні відповідних форм організації державної влади.

Я. Козельський зазначає, що сучасні йому вчені виділяють чотири основних форми державного правління: " 1. Демократичну, в якій весь народ, будучи в повному зібранні, встановлює нові та знищує некорисні закони, вирішує карні та інші важливі справи. 2. Аристократичну, в якій сенат управляє всіма вищеписаними справами. З. Монархічну, в якій один государ управляє народом на основі законів. 4. Деспотичну, в якій один же государ керує всіма справами по своїй волі"

Вчений підтримує думку французького філософа Ш. Монтеск’є про те, що республіканська форма державного правління, до якої він відносить демократичну та аристократичну, є найбільш оптимальним для невеликих країн, а для країн з великою кількістю населення та територією найбільш зручною є монархія. Цей "реверанс" в бік монархії можна вважати вимушеним зі сторони Я. Козельського, який готував свою роботу саме для роботи "Комісії для складання нових законів" і бажав бачити її опублікованою. Вчений прекрасно розумів, що всі "реформаторські" порухи Катерини II не можуть навіть допускати думки про можливість заміни її одноособової влади на будь яку форму республіканського правління. Максимум, на що він сподівався, і це видно з його праці, це на певне обмеження монархії деякими представницькими інституціями.

Не виступаючи відкрито проти абсолютної монархії, вчений використовує авторитет європейської науки:"... пан Монтеск’є пише, що в самовладних правліннях важко або й неможливо бути добродійним людям; мені думається, що про цю справу краще тільки розмірковувати в своїй думці, а не говорити для знання всім, а публічно краще радити, що в якому б то не було правлінні можна бути народу добродійним, якщо тільки він прагнутиме до того і відмовлятиметься від повадок до пороків з тим сподіванням, що через таке великодушне терпіння з часом виведуться з суспільства повадки до пороків"

Піддаючи глибокому аналізу причини соціальних пороків сучасного йому суспільства Яків Козельський не обмежується простою констатацією факту, чи, навіть, гострою критикою існуючих реалій. Він робить спробу дати і певну позитивну програму, здійснення якої могло б, на думку вченого, допомогти людству знайти шлях до більш достойного життя. Розробку ідеалу суспільної організації вчений розробляв виходячи з двох основних позицій — внутрішнього добробуту суспільства та зовнішньої безпеки: "Засобом утримання областей в процвітаючому стані є внутрішній їх добробут та зовнішня безпека, і на цих двох підпорах стверджується їх благополуччя"

Внутрішній добробут суспільства, на думку Я. Козельскького, є можливим лише за умови забезпечення кожному з його членів умов для максимально можливого задоволення прав і потреб, які не суперечать правам і потребам іншого. Всі громадяни повинні користуватись політичною і громадянською свободами та рівністю перед законом. Досягти цього можна на основі укладення справедливого суспільного договору та суворого його дотримання всіма і кожним. Регулятивним засобом такої поведінки людей повинна стати етика розумного егоїзму, виховання доброчестя та освіченість.

Те, що на перше місце у забезпеченні ідеального стану суспільних відносин Я. Козельський поставив "внутрішній добробут" є не випадковим. Адже він головну причину виникнення держави і сенс її існування визначав саме в служінні громадянам, а не навпаки. Служіння громадян державі визначалось саме тим, наскільки вона захищала їх інтереси і права. Якщо людина почувалась у державі захищеною соціально і матеріально, то й патріотизм її в цьому випадку мав реальне підґрунтя. "Зовнішня безпека суспільства головну силу отримує від внутрішнього його благополуччя". Зовнішня безпека держави не лише забезпечувалась внутрішнім добробутом, а й покликанням своїм мала сприяти йому.

Питанням зовнішньої безпеки держави, міжнародним відносинам, Я. Козельський приділяв досить значну увагу. Він, зокрема, відзначав, що на відміну від відносин у середині країн, які базуються на суспільному договорі відносини між ними залишились у тогочасному світі реальним проявом природного стану і природних прав. Саме у відносинах між державами чітко видно, що "природне право" — це право сильного, що свобода і незалежність країн визначається їх військовою силою і волею інших.

Більше того, з метою приховати панування в міжнародних відносинах звірячих порядків, узаконити право сили, владоможці намагаються унормувати їх і видати за різновид права: "Ненаситні самолюбці, не знаючи, чи не бажаючи знати, в чому полягає істинне право, видумали ще якесь воєнне право, яке ніколи не було, не є і не буде правом; а якщо його, в докір і паплюження істинного права, що перебуває під опікою самого всемогутнього божества, назвати правом, то визначення йому думаю я наступне: нелюдське бажання, поєднане з могутністю і силою, щоб завдавати своєму ближньому усіляку шкоду, навіть і саму смерть без страху покарання, називаю я воєнне право"

Зазначаючи, що в міжнародних відносинах панує "первісний" стан людських відносин, тобто "війна всіх проти всіх", Я. Козельський робить спробу класифікувати війни за критерієм їх рушійних мотивів. Він вважає, що війни за територію, багатство чи релігійні переконання (так звані "чародійні", покликані нав’язати іншим свою віру) є несправедливими і такими, що не мають право на існування в цивілізованому світі, яким повинен стати людський світ. У той же час війни оборонні, чи навіть і наступальні проти агресорів та народні повстання проти гнобителів є справедливими.

Більше того, пригноблені, обмануті чи насильно примучені до тих чи інших дій мають пріоритетне право на задоволення своїх справедливих вимог. І лише ці категорії людей, соціальні групи чи народи мають право застосовувати збройну силу і починати війну. Він говорить: "... мені думається, що ніхто у світі не має права на війну, окрім таких людей, які так скривджені, що їх кривда варта по справедливості війни, і коли при цьому вони до надання собі задоволення не мають іншого засобу крім війни". У майбутньому, коли люди досягнуть справедливого стану в середині держав вони зможуть організувати і реалізацію справедливої зовнішньої політики, виключивши назавжди війну із засобів міжнародних відносин.

Концепція ідеальної організації держави Я. Козельського є своєрідною вершиною української політичної думки гетьманської доби. Написана вченим для використання в роботі членами скликаної Катериною II "Комісії...", на яку українське дворянство покладало великі надії щодо відродження "старовинних прав і вольностей, вона стала спробою теоретичної реалізації традиційних для козацтва уявлень про справедливий державно-суспільний устрій в поєднанні з досягненнями тогочасної політичної думки Західної Європи.

Оцінюючи європейський контекст політичної концепції українського вченого, В. С. Дмитриченко писав: "Відносно ж Козельського, зазначимо, що творче використання ним теорії природного права та суспільного договору допомогло йому розкрити кричущі "зловживання суспільним станом", соціальні пороки сучасних йому суспільних порядків, піддати їх серйозній критиці, піднятись (хоч і не в прямому, яскравому виступі) до засудження та заперечення феодально-кріпосницького ладу Росії й розробити новий ідеал суспільства"

На жаль надії, що покладались на "Комісію..." та лібералізм нової імператриці, виявились нереалізованими. Замість очікуваного українцями відновлення стародавніх прав козацтва, автономії Гетьманщини і полегшення становища селянства Катерина II повела політику остаточної ліквідації будь-яких ознак відмінності українських земель від російських губерній: 1775 року було зруйновано Запорізьку Січ, на Слобожанщині (з 1765 р.) та Лівобережній Україні (1781 р.) знищено рештки політичної автономії та запроваджено з 1783 року загальноімперську систему управляння. Указом імператриці цього ж року на українських землях імперії юридично оформлено кріпосне право. Для того щоб запобігти проявам організованого невдоволення українців 1785 року козацьку старшину було урівняно в правах з російським дворянством.

Як зазначає З. Книш, "Все те пройшло без ніякого збройного і без більшого політичного спротиву. Україна дійшла до жалюгідного стану, коли без опору давала нищити рештки своєї політичної окремішності, дозволяла на повну політичну інкорпорацію України в російську імперію. Простий народ у боротьбі з соціальними порядками втратив почуття потреби національно-державної відрубності від Москви, а козацька провідна верства, головно її верхи, козацька старшина, щораз більше асимілювалася політично і почувалася добре серед нових московських порядків"

Козацтво, проіснувавши більше 200 років як провідна верства української нації, виразник і захисник загальнонаціонального інтересу в кінці XVIII сторіччя, так і не виконавши до кінця своєї місії — створення незалежної української держави — сходить з політичної арени. Його спадкоємці на Кубані та Задунайській Січі виражали вже лише вузькостанові інтереси і не змогли піднятися до рівня вираження державницьких ідей.

Дослідники козацької доби висловлювали багато припущень щодо причин того, чому козацтво не здійснило вповні свого історичного призначення. Серед них називались і неготовність старшини прийняти на себе відповідальність за. долю народу, і бажання легітимізувати своє провідне становище через прилучення до панівних верств інших країн, таких як Польща чи Московщина, і відсутність державницької традиції, як у керманичів так і У народних мас, і домінування особистих та станових інтересів над загальними, несприятливі зовнішні обставини, підступність союзників і т. п.

Не можна в повній мірі погодитись на твердження Л. Онішкевича про те, що однією з основних причин падіння Козацької держави є те, що вона "...не спиралася безпосередню на стару державну традицію княжої Русі, бо хід державного розвитку на Україні був перерваний". Для ідеологів українського козацтва постійна апеляція до традицій Київської Русі, домагання права спадкоємності князівської влади козацтвом є головними вихідними позиціями формування політичних доктрин, обґрунтування прав України на державно-політичне самостійне існування. Таж частина шляхти та православне духовенство, що перейшли на бік козаків після повстання 1648 року уособлювали собою якраз неперервність владної і духовної державницьких традицій.

Оригінальне пояснення причин історичної поразки Козацької держави в її домаганнях на політичну самостійність і відокремлене існування дав видатний український теоретик політики європейського масштабу Михайло Драгоманов. У своїх знаменитих "Листах на Наддніпрянську Україну" він писав: "Без північних берегів Чорного моря Україна неможлива як культурний край; ми мали ті береги в часи Угличів, Тіверців і Тмутараканської Русі; ми відбили вп’ять частину їх перед нападом турків у XV ст. і мусили так чи сяк узяти їх потім. Не вдалось нам цього зробити під Польщею, з самим козацтвом, то мусило це зробитись під московськими царями (Польща була, власне, державою Балтійського басейну і через те байдужою до чорноморської справи, інтересної для подніпрянців. Московщина, як держава Балтійського і Каспійського басейну, теж байдужа до тої справи, але Донщина притягала її до Чорного моря. Ось де фатальна причина, чому всеєвропейська, а не спеціально українська завдача зруйнувати Туреччину XV-XVI ст. виконана була в XVII-ХІХ ст. державою московською, а не польською ...). Наш народ це нюхом чув". Саме цим пояснював Драгоманов орієнтацію запорізького козацтва на російську державу, адже "московське царство все-таки виповнило елементарну географічно-національну завдачу України!". Хоча варто зазначити, що головною причиною поразки українських національно-визвольних змагань XVII-XVIIІ ст. М. Драгоманов все ж вважав той факт, що козацька старшина виявилась неготовою до того, щоб очолити націю, висловити загальнонаціональний інтерес, поступившись частиною станового. Це виявилось у невірі в сили власного народу, існуванні багатьох "зовнішніх орієнтацій", домінуванні ідей автономізму над державницькими.

Політична думка козацької доби була яскравим відображенням свого часу, еволюціонуючи разом з козацтвом як соціально-політичним феноменом. Однак, вона не лише відбивала в більшій чи меншій мірі прагнення та суперечності, а й формувала, через ідеї, певні дії провідних верств тодішньої України.

Одним з центральних питань суперечливого розвитку української державності козацької доби є проблема вибору оптимальної форми правління. "Характер гетьманату зумовлює боротьба двох тенденцій у державному розвої: монархічної і республіканської. Друга з них була винесена з устрою перших вільних козацьких ватаг і загонів, що особливо проявляла себе в степовому Запоріжжі й ніколи не згасала на Гетьманській Україні як стара, "споконвіку козацька" традиція. Перша, тобто монархічна, виходила, з широких прерогатив гетьмана, з державних потреб консолідації влади в одних руках на довший час, бо тільки це могло в тодішніх умовах запобігти розвалові держави та її руїні. Ця тенденція знайшла вияв у правних основах тогочасних конституційних актів — т. зв. "Гетьманських статутів", які передбачали доживотнє обрання гетьмана (тобто устрій виборної монархії). Перевага була за монархічною тенденцією"

"Розпочавши" з ідей "ягеллонського легітимізму", Великого князівства Руського та окремого "Козацького панства", політична думка козацької доби закінчувала XVIII ст. також з трьома "основними постулатами" — "вірності Імперії" і повного розчинення в ній, збереження в максимально можливому обсязі автономії Гетьманщини та козацьких привілеїв і "стародавніх прав і вольностей" та з потаємними мріями про державну самостійність.

Ідея Козацької держави, як окремого князівства в складі Речі Посполитої знайшла своє втілення в Галицькому трактаті, як автономної Гетьманщини в складі Московського царства та Російської імперії — в договорах спадкоємців Б. Хмельницького з московськими можновладцями, а вершиною козацького політичного мислення стала Конституція 1711 року, в якій виразно і послідовно обгрунтовано ідею незалежності і державної самостійності.

Після поразки під Полтавою ідея державної самостійності у XVIII столітті стала "привілеєм" політичної еміграції або потаємних розмов і задумів. Більшість з них залишились невідомими для нащадків, хоча і мали місце. Відомими стали лише ті, про які згадували іноземні джерела. Так, зокрема, в архівах Прусії збереглися відомості про таємний візит 1791 року до Берліну відомого українського громадського діяча і літератора В. Капніста, який просив у членів королівського уряду військової допомоги проти московського абсолютизму у випадку виникнення в Україні визвольного повстання. Однак Прусія в цей час не збиралась воювати з Російською імперією і місія В. Капніста закінчилася невдачею.

"Одначе певне, що Капніст не їхав у власному імені, бо тоді з ним ніхто й не говорив би. Отже мусіла нуртувати серед української земельної аристократії думка про те, щоб викликати заграничну політичну інтервенцію та використати її для державного унезалежнення України. Думка відорватися від Московщини і то при помочі збройного виступу, ще мусіла бути жива серед провідної верстви українського народу, хоч у дуже великій мірі уже помосковленої. Впливу традиції державного життя України таки не вдалося викорінити. А найбільш підтримувалася та національно-державна традиція читанням історико-політичної літератури XVIII століття, в якій найважливіше місце займали козацькі літописи та "Исторія Русовъ"

Висновки

Останніми роками до наукового обігу в Україні було повернено багато призабутих імен та ідей. Правда, переважно це стосувалось діячів та подій минулого, XX сторіччя. В них вчені і політики, інші громадяни, намагались знайти відповіді на питання про корені та причини багатьох сьогоднішній проблем. Одночасно формувалась думка про те, що саме XX сторіччя стало періодом концептуального оформлення ідеї української державності. Однак ідеї українських мислителів і громадсько-політичних діячів останніх ста років не виникли на порожньому місці. Вони успадкували і розвинули надбання попередників, пристосували їх, із різним ступенем успіху, до реалій свого часу.

Проаналізувавши розвиток концепцій української державності від витоків до початку XX сторіччя можна стверджувати, що для вітчизняної політичної думки саме ідея державності була визначальною. Теоретичне вирішенні питання про можливість, необхідність, мету існування української держави, форми організації, шляхів та засобів її побудови корелювалось із парадигмальною позицією мислителів, що формували відповідні концепції.

Основними парадигмами, що визначали зміст тієї чи іншої концепції державності були соціально-класова та національно-державницька. Як правило, соціально-класовий підхід відносив питання державності "на другий план" і навпаки, за деякими винятками, коли мислителям вдавалось гармонійно поєднувати національне і соціальне.

Концепції української державності пройшли разом з усією вітчизняною політичною думкою тривалий процес становлення і розвитку, в якому можна виділити чітко означені етапи.

Першим з них був період існування Київської Русі, від якого до нас дійшли перші писемні пам’ятки. Його початок — "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, в якому Київська Русь представлена як потужна держава, що сперечається могутністю та міццю з Візантією, найбільшою імперією тогочасного християнського світу. Ця держава заснована на імперській ідеї, в центрі якої стоїть київський князь як самодержець і намісник Бога на землі, що зосереджує у своїх руках всю повноту влади. "Повість врем’яних літ" дає зовсім інше бачення державності — федеративний союз князівств, що з’єднані владою роду Рюриковичів, влада яких освячена церквою. Києвопечерські книжники, що мали стосунок до написання цього літопису, сформували концепцію держави, що є спадковою власністю роду Рюриковичів, які є "братами" і слухають Великого князя київського як "брата старшого". Ця держава не є унітарною. Вона — своєрідна "родова федерація правлячого сімейства, яку в цілісності тримає митрополича кафедра Києва, що єдина може зробити князів "богоугодними монархами".

Надмірна прихильність ідеї виняткового права Рюриковичів на володіння Київською Руссю зіграла з ними злий жарт в часи, що настали після татаро-монгольської навали. Населення, що відчувало відчуженість влади від власних інтересів, без особливих докорів сумління переорієнтовувалось на більш удачливих загарбників за умови, якщо вони обіцяли полегшення соціального становища мас.

Включення українських земель до складу Польщі та Великого князівства Литовського, а, пізніше, і до держави, що утворилась в наслідок їх союзу, супроводжувалось посиленням розколу в українському суспільстві. Нащадки князівсько-боярських родів шукаючи захисту своїх станових привілеїв переходили в польське громадянство і приєднували до соціального гніту українських мас ще й гніт національний та релігійний.

Одночасно прилучення частини української еліти до католицького світу відкривало для неї двері провідних університетів Західної Європи. Завдяки цьому українське політичне мислення розвивалось безпосередньо в межах тогочасного загальноєвропейського наукового дискурсу. Гуманістичні ідеї проникали в українське суспільство, а його провідні мислителі розробляли концепції держави виходячи із "протоідей" природного права, договірної держави, розподілу влади, поваги до індивіда як самоцінності, що має невід’ємне право на свободу і вільний розвиток. Ці ідеї лягали в основу ідеології козацтва, що прийняло на себе роль національної еліти після трагічних подій кінця XVI ст. — Берестейської унії та повстання на чолі з С. Наливайком, які ознаменували глибокий соціальний та конфесійних розкол українського суспільства.

Ідеї українських гуманістів, письменників-полемістів, діячів церкви та козацьких ідеологів втілились у державі, яка виникла внаслідок повстання на чолі з Б. Хмельницьким. Виникнувши як "неподлегле козацьке панство", вона, однак, не зуміла втримати цього статусу і почала шукати союзників, які прагнули скористатись ситуацією у своїх власних інтересах. Козацтво, у першу чергу старшина, не скористались ситуацією і прагнучи затвердження власних станових привілеїв, було готовим іти на компроміси в питанні незалежності держави. Наслідком цього стала втрата держави і нове соціальне закабалення селянської маси.

Ідея козацької держави, виникнувши у XVI ст., еволюціонувала від "ягелонського легітимізму", ідеї Великого князівства Руського та "не подлеглого козацького панства" до кінця XVIII ст. звелась до відстоювання автономних прав Гетьманщини та прохань до російських імператорів про повернення старих привілеїв старшині. Але й ці прохання біли виявом великої мужності незначної частини старшини. Більшість же цілком комфортно почувала себе прилучившись до панівного класу імперії. "Козацька Україна полишила своїм нащадкам ясний національно-політичний ідеал, що хитався між державною самостійністю і автономією в рамках сусідніх держав, чи в федеративній сполуці з ними". Найвищими виявами державницької думки цього періоду були Гадяцький трактат 1658 та Конституція 1711 рр.

У першій половині XIX ст. ідея української державності відродилась на основі переосмислення уроків існування козацької держави та перенесення на національний грунт тогочасних європейських теорій. Величезну роль в цьому процесі відіграла ідея історичної місії українського народу. Як відзначав В. Старосольський, месіанізм "Се є переконаннє про окрему, виїмкову ролю, про спеціяльну історичну "місію", яка припадає на долю власної нації і робить її "вибраним" поміж иншими народом. ... На сьому тлі виросла велика фільософічна концепція Гегеля і Карл Маркс не був вільний від впливу сього німецького месіянізму. Польський рівнож як і московський месіянізм XIX століття є загально відомими явищами.

Український, крім численних уступів у Шевченка, найшов класичний вислів у Костомарова "Книгах битія Українського народу".

Ідея історичної місії України базувалась на переконанні про те, що український народ, внаслідок особливостей свого тривалого бездержавного існування та національного характеру є безелітною нацією. Його звільнення має одночасно і національний, і соціальний характер. Концепція ж власної держави виходила з ідеї автономії та федералізму, оскільки вважалось, що українців, звільняючись від соціального та національного гніту повинні прагнути не просто бути господарями у власній землі, а й спонукати власним прикладом всі інші народи до ліквідації всіх форм насильства та утворення всесвітнього союзу вільних народів.

Цей підхід до вирішення питання національно-державного буття був провідним в українській політичній думці XIX ст. Він ліг в основу теорії "громадівського соціалізму", діяльності більшості українських політичних партій початку XX ст. Лише поодинокі діячі українського руху в XIX ст., подібно до П. Куліша, ставили питання про необхідність виховання повноцінної політичної еліти нації, як передумови побудови власної держави. Їх "безполітичне українство" набувало, з точки зору історичної перспективи нації, програмової концептуальної засади українського руху.

Одночасно в рамках концепції "громадівського соціалізму" соратники М. Драгоманова С. Подолинський та О. Терлецький трансформували ідею федералізму та автономії із "зовнішнього" аспекту, тобто входження України на тих чи інших засадах як самоуправної політичної одиниці до міжнародних державних союзів, у "внутрішню" — створення незалежної української держави як федерації земель та громад.

І все ж концепція української держави як автономії у складі майбутньої демократичної Росії залишалась провідною в українській політичній думці. Як підкреслює М. Кармазіна, "Теоретично виаргументувавши українство як історичну, культурну, географічну самодостатню цілість, що здатна до саморозвитку, політична думка поставила питання про політичне самовизначення українців у формі власної державності. Федералістична концепція, відповідно до якої Україна мала постати як рівноправний суб’єкт того чи іншого федеративного об’єднання, мала більше прихильників, ніж самостійницький ідеал, виплеканий під впливом модерних наукових аргументів з врахуванням особливостей політичного життя Європи...".

Небагатьом, подібно до І. Франка, вдалося до революції 1917-1920 рр. пройти еволюцію поглядів від захоплення соціалістичними, а для України — бездержавницькими, ідеалами, до усвідомлення загрози для майбутнього нації спроб відмовитись від власної державності на користь "всесвітніх ідеалів". Але і І. Франко завдання створення незалежної української держави відносив "за межу можливого" для своїх сучасників.

До революції 1917 року українська нація підійшла непідготовленою. Непідготовленою, перш за все, свідомістю своєї еліти. Її провідники залишались, у своїй переважній більшості, в полоні соціалістичних ідей та вірності ілюзорним загальнолюдським, інтернаціональним інтересам. Саме тому лідері Центральної Ради УНР не змогли реалізувати історичний шанс, вирішити і національне і соціальне питання в інтересах українського народу.

І все ж досвід існування УНР став великим уроком для нації. Після неї питання про необхідність власної держави в українському суспільстві не виникала. Дискусії велись лише про її форму, про входження до тих чи інших блоків, про наповнення форми змістом.

Українська Радянська Соціалістична Республіка, що стала реальною наступницею УНР, виробила у широких мас населення звичку до національних державних інститутів, державної символіки, наповнювала патріотизм не лише етнічним, але й державницьким змістом. І її роль у прийнятті нацією в грудні 1991 р. рішення про самостійне державне існування є не меншою ніж кров мільйонів, що була пролита за Україну протягом минулого століття.

Література

1. Абрамов А.И. "Слово о законе и благодати" киевского митрополита Илариона как русская историософская реакция на христианско-идеологическую экспансию Византии // Идейно-философское наследие Иллариона Киевского. — М., 1986. — 4.2. — 42-54.

2. Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа: Життя й пориви великого Гетьмана. -К., 1991.-136 с.

3. Вибрані листи Пантелеймона Куліша українською мовою писані / Ред. Ю.Луцького. — Нью-Йорк — Торонто, 1984. — 326 с.

4. Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. — К., 1995. — 607 с.

5. Дорошенко Д. Нарис історії України. — К., 1991. — ТЛІ. — 350 с.