Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

ЗАПОРОЗЬКЕ КОЗАЦТВО В СТАВЛЕННI ДО ЦЕРКОВ I ДУХОВЕНСТВА

В iсторичнiй лiтературi досі продовжують iснувати двi протилежнi точки зору на релiгiйнiсть запорозького козацтва. Згiдно з першою, козаки розглядаються як захисники православної вiри, глибоко релiгiйнi люди. Згiдно з другою точкою зору, запорожцi були "людьми без вiри", "єретичими синами". Такi розбiжностi оцiнок значною мiрою обумовленi тим, що в ментальностi козакiв тiсно переплелися елементи ортодоксального православ'я, варiанту християнства, як його розумiло населення Лiвобережної України, а також оригiнального свiтосприймання, що виникло в самому козацькому середовищi. Важливою складовою частиною ментальностi запорожцiв було їхнє ставлення до релiгiйних споруд i духовних осiб, яке i стало предметом даного дослiдження.

Для ментальностi запорожцiв було досить характерним легковажне ставлення до грошей, до багатства. Можна погодитися зi словами Бернарда Коннора про те, що козаки були людьми "широкої душi, їм властива велика зневага до скупостi" [24;330]. Запорожцi постiйно вiдчували небезпеку з боку сусiдiв, були готовi в будьякий момент втратити не лише майно, а навiть i життя. З iншого боку, участь в походах, напади на володiння татар i полякiв, а також велике природне багатство запорозької землi давали козацтву можливiсть досить швидкого збагачення.

Для козакiв було характерне досить своєрiдне ставлення до церкви i розумiння способу поведiнки, який давав можливiсть замолити грiхи i отримати порятунок. Запорожцi, чий життєвий уклад i звичаї багато в чому не вiдповiдали вимогам православ'я до праведникiв, вважали одним iз шляхiв до очищення щедрiсть щодо церков i духовних осiб. Так, на піснiй тріодi, що була подарована храму святих апостолiв Петра i Павла козаком Iаковом Павловим Даниленком, написано, що вона "куплена... заради спасiння i одпущення грiхiв" [19;24]. З деяким перебiльшенням казав про цю особливiсть ментальностi запорожцiв П.Кулiш: "Нажите вбивствами багатство розбiйники роздавали бiдним або вiддавали на Божi церкви, у видах спасiння душi своєї, приголомшеної трагiчними подiями" [13;120].

Для деяких запорожцiв було характерним i розумiння подаянь на церкви як покутування невеликих провин i дозвiл на здiйснення їх у майбутньому. Бiльше сторiччя серед населення Нiкополя зберiгалася легенда, записана Я.П.Новицьким у 1894 р.: "В Нiкополi було роздолля велике, був торжок, були шинки, пивча, попи, музики. Оце як набридне якому козаковi сидiти у Сiчi, то вiн одпроситься у кошового i гайда в Нiкополь гулять. На другий день iде козак до церкви, одслуже молебен i каже поповi: "Ну, пан отець, Боговi – Богове, а Кесарю – Кесареве!" Викине на тарiлку червонця i упьять до Микити пить, гулять" [25;36].

В дiях козакiв була ще одна особливiсть: вони любили прикрашати свої церкви, їм подобалось "благолєпiє церковне" [30;26]. До того ж, велика частина запорожцiв, не маючи дружин i дiтей, прагнула залишити пам'ять про себе, для чого i дарувала перед смертю на церкву коштовнi релiквiї, якi повиннi були нагадувати про свого колишнього господаря, тим бiльше, що на них мiстились написи з iменами жертвувачiв. Деякi козаки жертвували на храми Божi "непрестанно трублячи перед собою... трубою", тобто розповiдаючи всiм про свiй вчинок, що, на думку священикiв, "яко християнину чинити i iншим дозволяти непотрiбно" [43;6369].

Запорозьке керiвництво, особливо в перiод Нової Сiчi, прагнуло зберегти свою автономiю у вирiшеннi релiгiйних питань, що стосувались Вольностей Запорозьких. Досягненню цiєї мети сприяли тi щедрi дари, якi запорожцi постiйно давали на церкви i на утримання духовенства. Матерiально зацiкавленi в пiдтримцi дружнiх стосункiв iз Запорозьким Вiйськом, духовнi особи, в тому числi i київськi митрополити, досить помiрковано ставились до управлiння Кошем церковною справою на Запорожжi.

В силу вищеперелiчених обставин запорожцi були щедрими жертвувачами на храми Божi i на утримання духовенства. Знаючи це, до Запорозьких Вольностей щороку приходила для збирання милостинi велика кiлькiсть ченцiв не лише з росiйських i українських, а й iз закордонних монастирiв. Зупинимось на кiлькостi духовних осiб, що приходили до Запорожжя, на процедурi збирання милостинi i на сумах, що вивозили з територiї Вольностей духовнi особи як пожертвування вiд козацтва.

В 17631765 рр. на Запорожжi перебував iєромонах Софiйського монастиря Рафаїл. Там вiн зустрiв таку кiлькiсть духовних осiб, що писав у листi до кафедрального писаря Iакова Воронковського: "А прошаков як Бог зродив зо всього свiта" [15;10].

Про кiлькiсть духовних осiб, що перебували на Запорожжi у справах збирання милостинi, яскраво свiдчить i лист iєромонаха Iоаникiя Венерацького до iгумена КиєвоВидубицького монастиря, датований 2 червня 1751 р. В цей час лише на Сiчi перебували "просителi" з багатьох єпархiй, а саме: з Київської, Чернiгiвської, Бiлгородської, Переяславської та деяких iнших. Характерно, що з багатьох монастирiв приїжджало не по однiй, а до десяти духовних осiб. Так, з Полтавського монастиря на Сiчi одночасно перебували iєромонах, диякон, ченець; з Домницького, Сумського, Гадяцького, Сорочинського, Скельського, Мовнинського, Медведiвського i Онуфрiївського монастирiв приїхали iгумени, а при них братiї вiд п'яти до десяти чоловiк. В той же час на Сiчi перебувало i дев'ять ченцiв з Земель Вiйська Донського. Сам iєромонах Iоаникiй надiслав прохання до iгумена свого монастиря, щоб той направив йому для допомоги в збираннi милостинi iєромонаха i ченця [43;6989]. Таким чином, навiть якщо припустити, що в перiод, коли на Сiчi перебував iєромонах Iоаникiй, прибулих за милостинею духовних осiб було дещо бiльше, нiж в iншi часи, наведенi данi дають уяву про велику кiлькiсть "прошакiв", якi щорiчно перебували на Запорожжi.

Серед документiв, що стосуються збирання милостинi, знаходяться повiдомлення про перебування на Запорожжi в рiзнi роки ченцiв з Софiйського [15], Литовського [46;1080], КиєвоВидубицького монастирiв [45;1], Решетилiвської СвятоУспенської церкви [18;292], Полтавського [32;6465], НовоСпаського [46;1138], ПустинноМедведiвського монастирiв [44], Київського скитка [48;177] та багатьох iнших мiсць [48;166,177].

А.Скальковський, який мав можливiсть ознайомитися з великою кiлькiстю документiв Запорозького Коша, писав, що серед них вiн не знайшов нiякої переписки перiоду царствування Петра III, окрiм кiлькох паспортiв, виданих iнокам СвятоАфонської гори i росiйських монастирiв, якi вiдвiдували Запорожжя для збирання подаянь на церковнi споруди [27;346].

Духовнi особи приїжджали на Запорожжя для збирання милостинi на досить тривалий час. Так, iєромонах i iєродиякон Золотоніського монастиря перебували на Сiчi бiльше року [43;6989]; iєромонах Софiйського монастиря Рафаїл – майже два роки [15]; ченець Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря – два рази майже по року [32;V]. Iнколи керiвництво монастирiв заохочувало своїх ченцiв подовгу залишатися на Запорожжi, i навiть пропонувало їм заводити там скити [15;15], щоб "церквi прибуток зробити" [15;23].

Пiд час перебування на Запорожжi духовнi особи служили в церквах, "на процесiї євангелiї двигали" [15;10], ходили з просфорою по куренях, розповiдали козакам про тяжкий матерiальний стан їхнiх обителів i про мету, заради якої вони збирають грошi.

Для того, щоб отримати якомога бiльшу суму подаянь, ченцi з одного монастиря одночасно перебували в рiзних мiсцях Запорожжя. Iнколи виникали ситуацiї, коли один з таких священикiв вiдвiдував слободу, а напередоднi там вже побував iнший. Iєромонах Рафаїл скаржився на це: "Нам i так, де не пiдемо, сю вiдповiдь спiвають, що вже на Софiйський монастир ми вже i давали i справляли" [15;14]. Ченцi їздили для збирання милостинi i по козацьких зимiвниках [15;10], так що пiсля тривалого перебування на Запорожжi мали вже "самi майже надiйнiшi мiсця" [15;10], де козаки з великим бажанням подавали на святi обителi. Для того, щоб знайти такi мiсця i зiбрати якомога бiльше подаянь, ченцям давалась така рекомендацiя: "Всi мiсця там вiдвiдайте i одного без вiдвiдання не залишайте" [15;15].

В результатi такої дiяльностi на Запорожжi збирались великi подаяння. Ченцi Хрестовоздвиженського монастиря, якi "приїжджали на одних пустих глабцях i парою коней", вивезли з Сiчi, крiм значної грошової суми – 450 карбованцiв, – ще й 16 коней, волiв, рибу, сiль, велику кiлькiсть тканини, саф'яну i мiшин [32;6466]. Протоiєрей Решетилiвської СвятоУспенської церкви Iоан Златоржевський зiбрав лише в Новому Кодаку бiльше 30 карбованцiв [18;292]. Золотоніськi iєромонах i iєродиякон за рiк перебування на Сiчi "крiм iншої здобичi, бiльше ста карбованцiв здобули" [43;6989]. За той же час полтавськими ченцями було зiбрано двiстi карбованцiв [43;6989]. Iєромонах Рафаїл, який постiйно скаржився на те, що "на здобич дуже у нас тепер не корисно: вiйсько то поскудiло, то зубожiло" [15;10], зiбрав на Запорожжi достатньо грошей, аби на них оббити мiддю церковнi макiвки [15;23]. Значну кiлькiсть грошей прибулi за милостинею ченцi отримували i пiсля смертi деяких козакiв: таким способом диякон Святковський отримав на свiй монастир 100 карбованцiв, iєромонах Пафнутiй –10 карбованцiв, iєродиякон Iоасаф – 6 карбованцiв, а "рукопокладений кухар" Леонiд – 3 карбованцi [32;29].

Керiвництво монастирiв нагороджувало ченцiв за таку милостиню, зiбрану на Запорожжi. Так, iгумен Хрестовоздвиженського монастиря призначив прибулих iз Сiчi iєромонаха Пафнутiя уставщиком, незважаючи на його "до того крайню нездiбнiсть" з причини картавостi; iєродиякона – писарем, а "рукопокладеного кухаря" Леонiда – горiлочним шафарем, доручивши його контролю всi монастирськi шинки [32;66]. Київський митрополит Арсенiй Могилянський, вiдчуваючи потребу в грошах для розпочатої ним капiтальної перебудови в кафедральному монастирi, направляв iєромонахiв для збирання пожертвувань, i по мiрi їх повернення призначав на керiвнi посади в монастирях Лiвобережної України. Таке мiсце було приготоване i для iєромонаха Рафаїла, що був на Запорожжi на чолi мiсiї ченцiв Софiйського монастиря [15;3].

В деяких випадках керiвництво церков присилало священикiв з листом до Коша, в якому мiстилось прохання стати ктиторами i надати кошти на пiдтримку, перебудову або будiвництво церкви [42;117]. Козацтво виконувало такi прохання, i за кошти Вiйська було побудовано i вiдремонтовано цiлий ряд церков як на Запорожжi, так i за його межами. Лише за кошти кошового отамана П.I.Калнишевського було побудовано в 17631767 рр. Лохвицьку соборну церкву [48;142]; в 1764 р. – Покровську церкву в Ромнах [47]; СвятоГеоргiївську церкву в селi Петрикiвцi [19;331]; церкву святої Трiйцi у Пустовойтiвцi [4;215216]; в 1774 р. було закiнчено спорудження великої брами, кам'яної церкви i дзвiницi в КиєвоМежигiрському монастирi [9;3]. Вiйськовий суддя Василь Тимофiйович збудував на власнi кошти i утримував церкву Пантелеймона в Києвi [4;216].

Запорожцi робили коштовнi внески на користь монастирiв i церков, що знаходились за межами Вольностей. Так, П.I.Калнишевський послав чашi, дискоси, звіздицi в церкву Гроба Господня в Iєрусалимi; Межигiрському монастирю була подарована Федором Лантухом книга Мiнеї, козаками Сафроном i Тимофiєм Острими два срiбних хреста, кошовим Iваном Бiлецьким i козаком Василем два срiбних напрестольних хреста, тощо [37;260].

Подаяння, що козаки давали на запорозькi церкви, були ще бiльш щедрими, нiж отримуванi духовними особами монастирiв i церквами поза межами Вольностей. Крiм того, що за рахунок Вiйська були збудованi майже всi запорозькi церкви, козаками була подарована i значна кiлькiсть релiгiйних книг, iкон, хрестiв, золотих сосудiв i багато iншого для своїх храмiв Божих. У багатьох козацьких церквах, що збереглися до XIX ст., Д.I.Яворницьким, Г.П.Надхiним та iншими дослiдниками були знайденi предмети, що запорожцi пожертвували на храми Божi [23; 55.37; 273287.36; 4656]. Козаки особливо пiклувалися про оздоблення сiчової Покровської церкви. Збудована вiдразу пiсля заснування Нової Сiчi, ця церква ззовнi мала досить небагатий вигляд [32;6]. Пiд час її будiвництва запорожцi, не маючи коштiв на його завершення, навiть звернулися до iмператрицi з проханням надати кошти на покриття храму Божого залiзом i на платню майстрам. Проте, в часи iснування Нової Сiчi Покровська церква стала володiти чималими матерiальними цiнностями. В 1747 р. за кошти Вiйська Запорозького для ciчової церкви була виготовлена iкона з вмонтованим кипарисовим хрестом, який мiстив частину дерева, на якому був розп'ятий Iiсус Христос, про що говорилось в написi пiд хрестом [36;47]. У 1762 р. за вiйськовий кошт в Глуховi було виготовлено срiбне панікадило для сiчової церкви, на що було витрачено 3000 карбованцiв. Вiйськова старшина, враховуючи "чималу суму", навiть просила гетьмана Розумовського надати для перевозки панікадила на Сiч до десяти озброєних козакiв [31;326]. У 1774 р. запорожцi виготовили для начальника сiчової церкви Володимира Сокальського коштовну митру i наперсний хрест [37;259]. У квiтнi 1775 р. кошове керiвництво звернулось до архiмандрита КиєвоПечерської Лаври Зосима за допомогою у виготовленнi для сiчової церкви золотих сосудiв "на зразок iснуючих в КиєвоПечерськiй Лаврi самою витонченою роботою виробленi" [48;3]. На початку 70х рр. XVIII ст. козаки навiть планували побудувати замiсть старої дерев'яної кам'яну сiчову церкву, проте лiквiдацiя в 1775 р. самої Сiчi перешкодила цим намiрам. Про дари, якi запорозькi козаки принесли до сiчової церкви, Микита Корж згадував так: "Iз козакiв... багато хто... прикрашав церковнi iкони, iсправляв багатi хорогви i хрести, збагачув ризничнi утварi i церковнi св(ятi – I.Л.) сосуди коштовними камiннями i прекрасними виробами так, що у всiй Росiї навряд чи де ризниця має перевагу Запорозької ризницi i достатку церковного на кошт казни, тобто грошової суми" [30;26]. Гавриїл до опублiкованого ним "Устного повествования Коржа" додав список речей, якi знаходились в Покровськiй ризницi [30;57]. Вiн дає уявлення про щедрiсть запорожцiв до свого головного храму. Про багатство Покровської церкви свiдчить i розповiдь про її пограбування донськими козаками пiд час руйнування Пiдпiльненської Сiчi [20; 3031].

Досить показово, що запорозьке козацтво було щедрим не лише по вiдношенню до церков i духовних осiб, а i до жебракiв, яких на Запорожжi була "невiрогiдна кiлькiсть" [32;11]. Козаки давали їм "щедрою рукою" великi грошi, "хоча те коштувало їм досить таки недешево" [32;11].

Запорожцi досить оригiнально ставилися до церковних споруд i до виконання правил поведiнки в храмах Божих. Жертвуючи великi кошти на церкви, козаки iнколи вважали за можливе вiльно поводити себе в Божих храмах, порушуючи загальноприйнятi норми.

Церкви на Запорожжi служили, мiж iншим, мiсцем, перед яким i в якому козаки проводили свої ради. Тут проходило обрання запорозького керiвництва, зустрiчалися високопоставленi гостi, зачитувалися важливi укази i повiдомлення, тощо. Тому вiдвiдування церкви для запорожцiв було i чимось на кшталт "прилюдної забави" [27;200].

В запорозькiй сiчовiй церквi пiд святим престолом зберiгалася скриня з вiйськовими клейнодами, якi виносилися звiдти лише в особливих випадках, в тому числi пiд час обрання запорозького керiвництва [37;164. 20;31].

Козацька старшина i старi запорожцi ходили до церкви щоденно тричі. В сiчовiй Покровськiй церквi завжди знаходились чотири особливих станки, якi козаки називали "бокунами", призначених для "стояння i сидiння" пiд час служби кошового отамана, вiйськового суддi, писаря i осавула [32;14].

Церкви i монастирi служили для запорожцiв i мiсцем, де повиннi були вiдбувати покарання деякi злочинцi. Так, козаки, якi довгий час гайдамачили, займаючись викраденням худоби у татарських чабанiв, отримали вiд Коша наказ : "щоб по степу перестали вештатися i татарам завдавати образи, а йшли б на покаяння добровiльне на Сiч без сумнiву, i в тому, що тинятися i красти не будуть, у Сiчовiй церквi присягнули б, пiсля чого й будуть Кошем всi пробаченi" [27;131132]. Запорожцi виконали наказ Коша, i пiсля "словесного катування" в церквi отримали пробачення [28;613]. Iнколи козакiв, звинувачених в гайдамацтвi, крадiжках коней, засуджували до покарання киями пiд шибеницею. Тодi товарищi злочинця i священики мали право взяти його на поруки, зобов'язавшись вiдвести злочинця на спокутування до монастиря [27;133134]. В 1761 р. на перебування в КиєвоМежигiрському монастирi було замiнено навiть смертний вирок, винесений запорожцеві за вбивство [29;6768].

Церква на Запорожжi була i мiсцем, де козаки, що вирiшили стати побратимами, в присутностi священика розписувались, що дають перед Богом клятву "один одного любити, незважаючи на небезпеки з боку наших або приятелiв, або неприятелiв, але поглядаючи на миродателя Бога" [16]. Для закрiплення такої клятви запорожцi цiлували святий хрест i євангелiї [35;15].

Отже, запорозькi церкви, крiм задоволення духовних потреб населення Вольностей, служили для пiдвищення авторитету запорозької старшини, а також були мiсцем, де козаки вiдбували покарання, в якому зберiгалися вiйськовi клейноди, бiля якого Вiйсько проводило свої ради i зустрiчало високоповажних гостей тощо. Тому запорозькi козаки в бiльшостi випадкiв ставилися до церковних споруд з пошаною. Коли пiд час нападiв татар на територiю Запорожжя руйнувалися церкви, Кiш негайно звертався до росiйської адмiнiстрацiї зi скаргами на такi дiї сусiдiв i вимагав примусити татар "задовольнити кривди" [48;42.2;19]. Коли ж татарськi депутати казали, що "ваша церква сама дурниця", запорожцi заявляли: "Божа церква – не дурниця, i в тому... панове депутати дуже помилилися" [27;305]. Коли на запорозьких землях почали оселятися пiкiнери, то вони iнколи будували свої кухнi поруч з козацькими церквами. Священик однiєї з таких церков став перешкоджати цьому, у вiдповiдь на що капiтан пiкiнерiв видав наказ, забороняючий служiння в храмi Божому без отримання його дозволу. Запорозькi козаки виказували незадоволення такими дiями пiкiнерiв i навiть надiслали скарги до гетьмана й iмператрицi [11;273].

Звичайно, що крiм шани до храмiв Божих, обурення козакiв дiями татар i пiкiнерiв по вiдношенню до церков диктувалось i суто матерiальними причинами. Так, скарги на татар з приводу зруйнування церков знаходилися в одному ряду зi звинуваченнями у вбивствах i захопленнi запорожцiв, викраденнi коней, худоби, пограбування возiв з сiллю i таке iнше [27;304305,302.2;19]. До того ж, багато з цих звинувачень було висунуто у вiдповiдь на претензiї з боку татар [27;301]. Скарги ж козакiв на дiї пiкiнерiв значною мiрою були продиктованi бажанням повернути Вiйську землi, зайнятi пiкiнерними частинами.

Запорозькi козаки iнодi виказували свою шану до церков у такiй формi, яка викликала здивування у прибулих до Запорожжя духовних осiб. Ченець Леонiд писав про козакiв, що "п'яна їхня набожнiсть хаживала... далеко за благоговiнням" [32;33]. Леонiд неодноразово спостерiгав, як п'янi запорожцi, проходячи зi спiвом i музикою бiля сiчової церкви, зупинялися перед її дверима, хрестилися i тричi вклонялися. Деякi з козакiв, з причини великої набожностi чи з заповзятостi робили доземнi уклони: "їх же вiн (козак – I.Л.), траплялось, поки зробить, то так змориться, що не задорнiщi його побратими допомагали йому пiдвестися..., iпiсля виконання чого пiднятому вiльно приступати знов до старої своєї роботи, тобто до забави" [32;33].

В звичайних ситуацiях проявляючи шану до храмiв Божих, запорозькi козаки в моменти високого емоцiйного напруження поводили себе в церквах зовсiм не належним чином. Такi ситуацiї виникали насамперед пiд час обрання кошового керiвництва, коли рiзнi групи козакiв висували своїх кандидатiв на посади кошового отамана, суддi, писаря, осавула i зi зброєю в руках вiдстоювали свiй вибiр. Серед небагатьох документiв про обрання запорозької старшини, що збереглися, знаходяться повiдомлення про подiї трьох рокiв – 1748, 1749 i 1751 – коли козаки, прагнучи домогтися обрання своїх кандидатiв, вчиняли кривавi бiйки, внаслiдок чого священослужителi були змушенi запечатувати сiчову Покровську церкву. 6 сiчня 1748 р. капiтан Павлов, який знаходився на Сiчi, рапортував генералгубернатору Леонтьєву, що при обраннi кошового отамана 1 сiчня того ж року "були великий крик i бiйка", що тривали з полудня до вечора, а коли козаки зiбрались в Покровську церкву на службу, то вчинили там бiйку, пiд час якої деякi з них були пораненi i церква була окривавлена. Священик, який служив у сiчовiй церквi, не закiнчивши вечiрню був змушений пiти з храма Божого, а пiсля припинення бiйки запечатати церкву. Внаслiдок цього п'ять днiв, до 6 сiчня, в Покровськiй церквi не проводились священослужiння. Запорозька старшина казала капiтану Павлову, що "таких недостойних виборів ще нiколи не було" [3;141]. У вiдповiдь на ордер Леонтьєва у цiй справi кошовий отаман повiдомляв: "щоб такого непорядку i знахабнiлостей в майбутньому козаки чинити не насмiлювались, отаманам вiд мене наказ виданий козакiв їх вiдомства приборкувати" [3;142]. Проте, при обраннi кошового керiвництва в наступному, 1749 р., вiдбулися аналогiчнi подiї. Частина козакiв, що були незгоднi з результатами виборiв, розпочала бiйку, що тривала досить довго, i пiд час якої кошового i писаря "приперли до церкви... так крiпко, що ледве живi залишились" [38;1781]. Колибiйка стихла, частина козакiв, за бажанням яких було обрано нову старшину, роз'їхалась по зимiвниках. Цим скористалися незадоволенi виборами козаки. Вони, "забувши страх Божий", з криками вдерлися до Покровської церкви, де в той час йшла служба, витягли за волосся новообрану старшину з мiсць, спецiально для неї вiдведених, i "викрикуючи поганi слова, почали бити... немилостиво i мiж собою в тiй церквi в кров пересварилися i перебилися ледве не до смертi" [1;136]. Внаслiдок цього священик був змушений припинити службу i запечатати церкву. В результатi, як i за рiк до цього, деякий час на Сiчi не проводилася служба Божа. 3 сiчня кошовий зiбрав курiнних отаманiв i наказав, щоб вони приборкали "свавiльникiв".

Зi спогадiв ченця Леонiда дiзнаємося про подробицi виборiв, що вiдбулися на Сiчi 1 сiчня 1751 р. На вiдмiну вiд обрання кошового отамана, суддi, писаря вибори вiйськового осавула супроводжувалися значними суперечками. Козаки чотирьох куренiв, сусiднiх Щербинському, ввели до церкви i поставили до осавульського станка козака цього куреня Клима. Козаки ж кiлькох iнших куренiв, незадоволенi таким вибором, вирiшили поставити на посаду осавула Iвана Третяка, отамана Криловського куреня, i теж ввели його до церкви, коли там вже розпочалася вечiрня. Прихильники обрання Iвана Третяка схопили Клима, витягли його з осавульського мiсця, а туди поставили свого кандидата. Клима ж "смертельно поколотили i його ж невинною кров'ю обагрили церковну пiдлогу" [32;16]. Бiйка, розпочалася 1 сiчня, тривала до вечора третього числа. Iєромонах Пафнутiй i на цей раз був змушений, виконуючи церковнi правила, запечатати окривавлену церкву [32;16].

Козаки, вчинивши бiйки в храмi Божому, порушили не лише церковнi правила, за якими в церквi пiд час служби не лише бiйки, а й розмови заборонялись, і за порушення яких накладався великий штраф [3;142]. Вони порушували i традицiї, встановленi в самому Запорожжi, згiдно з якими не можна було "ображати гiднiсть нi самого останнього старшини, доки вiн має при собi по чину своєму знак, його вiдрiзняючий вiд команди" [3;142].

Отже, тричі при обраннi старшини на Сiчi виникали бiйки, внаслiдок яких була окривавлена сiчова Покровська церква. Можливо, що такi випадки траплялися і пiсля, i навiть до 17481751 рр. Повiдомлення ж у 1748 р. кошового отамана про те, що "такого ще нiколи не було", могло пояснюватися бажанням зменшити незадоволення київського генералгубернатора таким "непорядним i непогодженим вибором" [3;142]. До того ж, кошовий i в 1749 р. казав, незважаючи на iсторiю обрання старшини в попереднiй рiк, що такої бiйки "з початку Запорожжя не було" [3;179].

Запорожцi часто порушували ще одне правило поведiнки в храмах Божих. За свiдченням священикiв, що в рiзнi роки знаходились на Запорожжi, козаки вiдвiдували храми Божi i отримували благословення в напiдпитку, а iнодi i зовсiм п'янi. Ченець Леонiд згадував, що в запорозькiй церквi "скорiш побачиш похмiльного, нiж п'яного старика, особливо на заутреннiй" [32]. Iєромонах Рафаїл писав, що козакiв священики "хрестять, тобто благословляють, хоча i нетверезих" [15;6]. В той же час священики на Запорожжi крiзь пальцi дивились на те, що козаки з причини пияцтва не вiдвiдували церкви: "Заутрення не вибачала нiкого, коли хто, особливо iз поважних козакiв, прогулював її, крiм хвороби, пияцтва та iнших благословних, хоча i не благословенних, причин" [32;9].

Значна частина запорожцiв, за винятком вiйськової старшини i поважних старикiв, вважала за можливе пропускати служби в церквi. Леонiд писав з цього приводу, що козаки, на вiдмiну вiд грекiв, "i мало не турбуються" про те, щоб вiдвiдувати обiдню i вечiрню кожного святкового i недiльного дня [32;4].

Досить показовою для розумiння ставлення козакiв до церковних споруд є записана Д.I.Яворницьким розповiдь старожила про те, як запорожець, заблукавши холодною нiччю i натрапивши на церкву, вирiшив сiсти пiд її дверима, запалити люльку i чекати до ранку: "хоч грiх, хоч два палити люльку пiд церквою, а я все ж таки запалю: не буду палити – засну, а як засну – замерзну" [39;140].

Незважаючи на неординарне ставлення запорозького козацтва до церков, перебiльшенням є висловлювання П.Кулiша про те, що "духовна церква для козакiв не iснувала зовсiм, а речову почитали вони, як язичники почитають своє капище" [13;119120].

В перiод Нової Сiчi неординарним було не лише ставлення козакiв до церков, а й їхнi стосунки з духовними особами.

На характер цих стосункiв великий вплив мала та обставина, що серед духовних осiб, що служили при церквах Запорозьких Вольностей, було багато колишнiх козакiв. Серед запорожцiв, "цих беззавiтних гультяїв i перших при слушнiй нагодi жiночих пiдлипал" [23;11], у всi часи були люди, якi вiдрiзнялися своєю набожнiстю, постiйно вiдвiдували богослужiння, робили пожертви на храми Божi, регулярно ходили до монастирiв на послух. Саме такi особи в багатьох випадках i ставали, за власним бажанням i за обранням парафiян, священиками при запорозьких церквах. Отримання козаками духовного сану було настiльки ординарною подiєю, що деякi запорожцi, що бажали одружитися i в той же час залишитися на Сiчi, казали, що одружуються перед тим, як висвятитися на священика. Так зробив, наприклад, козак Головатий [20;22].

Вiдомi iмена багатьох духовних осiб, якi в минулому були запорозькими козаками. Iз 51 духовної особи, якi записанi в "Вiдомостi хрестової Старокодацької Запорозької намеснiї о священно i церковнослужителях, дiйсно служачих при дев'яти парафiяльних церквах нинi в наявностi перебуваючих", датованiй 1772 р., 33 вийшли iз запорозьких козакiв. Так, сам старокодацький намiсник iєрей Григорiй Порохня в минулому був запорозьким старшиною. Iз запорозьких старшин вийшли i священик Святотроїцької Самарчицької церкви Василь Михайлов, iєрей тiєї ж церкви Iоан Ковалевський, iєрей Новокодацької церкви святого Миколи Артемiй Iоанов, тiєї ж церкви iєрей Стефан Малишевич, Кам'янської Рiздва Богородицi церкви iєрей Афанасiй Андрiїв, Романкiвської Святоуспенської церкви священик Iоан Щербенський, iєрей тiєї ж церкви Iосиф Борозна, Курилiвської Святогеоргiївської церкви священики Логгiн Петров i Фома Верхогляд.

Iз козакiв вийшли священик Святотроїцької Самарчицької церкви Iоан Михайлов, дяк Старосамарської Покровської церкви Федiр Данилов, священики Старокодацької церкви архiстратига Михаїла Тимофiй Федоров i Вукола Лук'янов, тiєї ж церкви iєрей Стефан Єрофеїв i диякон Василь Iллiч, диякони Новокодацької Миколаївської церкви Стефан Коркодило i Прокопiй Біличенко, тiєї ж церкви дячок Микола Сутула i пономар Микола Смичадло, дячок Кам'янської Рiздва Богородицi церкви Леонтiй Афанасiїв, пономар тiєї ж церкви Григорiй Iванов, iєрей Романкiвської Успенської церкви Єфимiй Сербиненко, Кам'янської Преображенської церкви священики Григорiй Iванов i Михайло Власов. До запорозьких козакiв у минулому належали i iєрей Самарчицької Святотроєцької церкви Стефан Iванов, дяк Святотроїцької церкви Iван Шуліка, пономар тiєї ж церкви Андрiй Застава, диякон Старокодацької Михайлiвської церкви Якiв Чайковський, Кам'янської церкви Рiздва Богородицi iєрей Леонтiй Калеников, дяки Романкiвської Успенської церкви Iлля Стефанов i Iаков Бiлий, дячок Курилiвської Георгiївської церкви Андрiй Бардак.

Серед iнших духовних осiб, що в 1772 р. служили при названих дев'яти запорозьких церквах, 10 були синами духовних осiб з Лiвобережної України i Запорожжя, 6 вийшли iз посполитих i 1 прийшов з Лубенської сотнi Чернiгiвського полку. Походження ще однiєї духовної особи залишається невiдомим [34;3542].

Судячи з наведених даних, бiльшiсть духовних осiб при запорозьких церквах походила з козакiв. Тому стають зрозумiлими тi тiснi стосунки, що iснували в перiод Нової Сiчi мiж козаками i запорозьким духовенством, а також неординарне розумiння запорозькими козаками специфiки виконання священицьких обов'язкiв.

Запорожцi, часто знаходячись в довгих походах, iнколи не мали можливостi задовольняти свої духовнi потреби за допомогою священикiв, i тому обов'язки останнiх часто виконували самi козаки. Зрозумiло, що це робилося з багатьма вiдхиленнями вiд канонiчних православних норм, згiдно розумiнню козакiв. Так, запорожцi, що вмирали пiд час походiв, не маючи поруч себе священикiв, "сповiдались Богу, Чорному морю i своєму отаману кошовому" [37;262]. В часи, коли Запорожжя спустошувала чума i духовенство частково вмирало, а частково розходилося, козаки змушенi були ховати померлих без участi духовних особ i самi "бувають, правда, по нуждi... попами" [32;49].

Саме пiд впливом таких обставин, i скорiш за все в часи, якi передували Новiй Сiчi, коли церков на територiї Запорожжя було досить мало, i виникли серед запорозького козацтва пiснi, в яких були слова: "Славнi хлопцiзапорожцi Вiк звiкували – попа не видали..." [10;125], "Були у нас хлопцi – славнi запорожцi, Та не бачили зроду попа..." [12;82].

Деякi iз запорозьких козакiв, вирiшивши вiдiйти вiд мирського життя i присвятити себе служiнню Боговi, йшли в степи i лiси, вiддаленi вiд населених мiсць. Там вони будували невеликi скити i ставили iкони. Звичайно, що такi пустельники не мали духовного сану i служили Боговi за власним розумiнням. Таке явище отримало назву "дикого попівства", бо, за висловом ченця Леонiда, "запорозькi козаки, що мешкають в степах, по зимiвниках, самi собою робились нелюдьми, часто бувають i попами" [32;49]. Серед таких людей досить вiдомими на Запорожжi стали Семен Коваль i Дорош. Останнiй, колишнiй осавул, ще близько 1730 р., тобто до заснування Пiдпiльненської Сiчi, переселився з Великої Тернiвки до лiсу, що належав Самарському монастирю. Там вiн завiв власну пасiку, прибутки вiд якої жертвував на бiдних i Самарську обитель. Колишнiй осавул влаштував невеличку каплицю з iконою святого Миколи i лампадою. Там вiн щоденно молився, а кожної суботи, за допомогою iєромонахiв, що приходили з Самарського монастиря, служив вiдкритi панихиди про врятування i заспокоєння душ померлих ченцiв. До Дороша на бесiди приходили не лише мешканцi прилеглих зимiвникiв, але навiть татари i ногайцi [18;320]. Причину великої популярностi Дороша серед запорожцiв слiд шукати не лише в його релiгiйностi. Феодосiй Макарiєвський повiдомляв, що колишнiй осавул був досить "вчений по духу свого часу i багатознаючий" [18;320]. Запорозькi козаки, якi завжди тяглися до знань, ходили до Дороша не лише для молитви, а й для задоволення своєї допитливостi. Такi яскравi особи, як Дорош, додавали в очах запорозьких козакiв авторитету людям, присвятившим себе служiнню Боговi, спонукали багатьох козакiв якщо не послiдувати їхньому прикладу, то хоча б жертвувати на храми Божi.

Серед запорожцiв, що вiдчували потяг до яскравих, освiчених людей, цiлий ряд духовних осiб, що прибули на Запорожжя з Києва i монастирiв Правобережної та Лiвобережної України, набув досить великої популярностi. Такi особи iнодi мали досить великий вплив на населення Запорозьких Вольностей.

Серед духовних осiб, до яких запорожцi ставилися з великою повагою, був Кирило Тарловський. Ця неординарна людина на момент прибуття до Запорожжя вже мала досить великий життєвий досвiд. Народжений в родинi священика Козелецької Миколаївської церкви [14;577], Кирило Тарловський по досягненнi вiдповiдного вiку на правах дворянина вступив до гвардiї, де за короткий строк отримав офiцерський чин. За якусь провину Тарловський був розжалуваний i пiшов у вiдставку як рядовий [21;822]. Освiту вiн отримав в Київськiй духовнiй Академiї. По закiнченнi навчання Тарловський був священиком спочатку при Козелецькому дiвочому монастирi, а пiзнiше при Миколаївськiй церквi. В 1744 р., по дорозi в Київ, Козелець вiдвiдала iмператриця Єлизавета Петрiвна, i, згiдно з легендою, Тарловський з'єднав її тайним шлюбом з графом Розумовським [33;3]. Iмператриця взяла отця Кирила до Петербурга i призначила вчителем i духовником до нещодавно прибулої до Росiї принцеси АнгальтЦербтської, майбутньої iмператрицi Катерини II. Внаслiдок придворних iнтриг, в яких отець Кирило взяв бiк Петра III, вiн попав в опалу Катерини i змушений був тiкати до Києва, де згодом став ченцем КиєвоПечерської Лаври. Саме в якостi ченця Тарловський здiйснив подорож по Лiвобережнiй Українi i Запорожжю. Причиною, за якою вiн залишив Лавру i вiдправився бурлакувати, Л.Мацеєвич вважав бажання "удосконалення в духовному життi" [21;823]. Д.Яворницький бачив причину у вiдвiданнi Лаври Катериною II. Пiд час подорожi по Запорожжю Кирило Тарловський зустрiв козакiв, якi побачили в ньому "знавця православної вiри" [21;823]. Певно, пiд час бесiди з Тарловським козаки довiдались i про його бурхливе минуле, а також мали можливiсть оцiнити ораторськi здiбностi свого спiвбесiдника. Саме з огляду на це отцю Кирилу i було запропоновано поїхати до Сiчi i стати священиком при Покровськiй церквi. Тарловський погодився: "Бути по Божому – згоден перед Богом молитися про добробут вашого Коша" [21;823], – i поїхав до Сiчi. Два тижні запорожцi придивлялися до "дикого попа", "випробували" його, пiсля чого вирiшили просити київського митрополита рукопокласти Тарловського во священика до Покровської церкви. Київський владика виконав прохання Коша, i отець Кирило розпочав дiяльнiсть по виправленню "добропорядностi й релiгiйностi запорожцiв" [21;824]. Проте Тарловському не вдалося довго затриматися на Сiчi. Певно, переховуючись вiд переслiдувань Петербурзьких ворогiв [14;578], отець Кирило знову пiшов мандрувати по Запорожжю, проповiдуючи серед його населення. Вже пiсля скасування Сiчi Тарловський, за проханням губернатора Черткова, був пробачений Катериною II i навiть отримав звання лейб компанiї священика [33;310311]. Тодi, користуючись повагою до себе з боку колишнiх козакiв, отець Кирило проводив будiвництво церков i заснування нових поселень на територiї, яка до цього входила до Запорозьких Вольностей.

Великою повагою козакiв користувався архiмандрит Анатолiй Мелес. Ця неординарна людина, якiй вдалося увiйти в довiру до духовника iмператрицi Єлизавети Петрiвни протоiєрея Дубянського, а через нього i самої iмператрицi, заручитися пiдтримкою Сенату i стати уповноваженим турецьких слов'ян [17;49], легко привернула до себе увагу запорожцiв. Козацтво зробило для Анатолiя Мелеса коштовне архiєрейське вбрання, дозволило вiдправляти на Сiчi богослужiння архiєрейським чином. Запорожцi навiть бажали "назавжди" залишити Мелеса на Сiчi, хоча це i йшло всупереч встановленим у них правилам. Звичайно, важливою причиною такого ставлення Вiйська до отця Анатолiя було бажання з його допомогою позбутися контролю київського митрополита за духовним життям Запорожжя [7;233234].

Великий вплив на козакiв свого часу мав i iгумен Мотронинського монастиря Мельхиседек ЗначкоЯворський. Ця яскрава особа вiдiгравала значну роль в органiзацiї опору наступу прихильникiв унiї на православ'я. Мельхиседеку вдалося залучити до своєї дiяльностi Жаботинський, Мошногiрський, Медведiвський, Лебединський монастирi, умовити багато мiських i сiльських громад не визнавати унiатських священикiв i давати притулок оборонцям православ'я. Прагнучи знайти пiдтримку у Вiйська Запорозького, Мельхиседек приїхав на Сiч i, плачучи, розповiдав там перед скликаною радою про образи полякiв православному населенню, додавши, що навiть вiн сам вже сидiв у в'язницi унiатського митрополита [11;281282]. Iгумену Мотронинського монастиря вдалося справити враження на козакiв, i пiсля його промови багато хто iз запорожцiв пiшов до лав гайдамакiв [11;282]. Звичайно, участь козакiв у гайдамацькому русi не можна пояснювати лише повагою до слiв православного iгумена i любов'ю до православної вiри. Немаловажною причиною цього стало i неприхильне ставлення запорожцiв до полякiв i євреїв, яких Мельхиседек назвав головними винуватцями бiд православних, i можливiсть взяти участь в походах, якi могли принести значнi трофеї.

Якщо стосовно взаємин запорозького козацтва з Анатолiєм Мелесом i Мельхиседеком з впевненiстю можна сказати, що причиною прихильностi до останнiх з боку запорожцiв було не лише поважання духовних осiб i вплив цих неординарних людей на "простосердних" козакiв [40;161], а i значний збiг iнтересiв архiмандрита Мелетинського i iгумена Мотронинського монастирiв з прагненнями Вiйська, то виконання запорожцями волi Володимира Сокальського, на думку багатьох iсторикiв, йшло всупереч iнтересам Вiйська. Мається на увазi епiзод iз взяттям Текелiєм Сiчi, який викладений в багатьох народних пiснях, згадках сучасникiв i працях дослiдникiв iсторiї козацтва [30;55,8994.5;2.27;556566]. За розповiддю М.Коржа, коли Текелiй з вiйськами наблизився до Сiчi, частина козакiв почала закликати до збройного опору.

Тодi архiмандрит Володимир Сокальський, вийшовши з церкви в повному священицькому вбраннi, з хрестом, почав умовляти запорожцiв: "Убойтеся Бога! Що ви думаєте, дiти? Ви Християни i пiдiймаєте руки проти Християн; ви Християни i прагнете пролити кров єдиноутробну! Убойтеся i вiдступiться вiд такого начинання: видно, доля наша така, i ми отримаєм вiд Бога достойно по дiлам нашим! Ось вам хрест, i Розiп'ятий на ньому, i якщо ви його не послухаєте, то всi загинете несподiвано!" [30;30].

За розповiддю Коржа, за народними пiснями, саме пiд впливом цих промов сiчового архiмандрита запорожцi погодилися не чинити збройного опору вiйськам пiд керiвництвом Текелiя: "I вiд такого разючого умовляння кам'яне серце iспустило би свої сльози; почали плакати не лише заколотники, але i вся старшина i вiйсько, i тут же всi вiдповiдали архiмандриту: ну, панотче, бути тому так! Знав ти, що сказати; ми готовi за тебе i голови нашi покласти, не тiльки послухати!" [30;30]. Виникає питання, чому запорожцi послухалися промов отця Володимира, а не виконали свого намiру зi зброєю в руках боронити Сiч? Деякi iсторики вважали, що причиною цього стали вплив i авторитет самого Володимира Сокальського i прагнення козакiв виконати християнський обов'язок, який забороняв пiдiймати зброю проти єдиновiрцiв [37;258259]. Звичайно, цi фактори мали значення. Проте, одні вони не могли примусити запорожцiв без бою здати Сiч i тим самим дозволити лiквiдувати Вiйсько i Вольностi. В 17721775 рр., коли найбiльш яскраво проявилося незадоволення запорожцiв поселенням на територiї Вольностей старообрядцiв, духовенству, в тому числi i Володимиру Сокальському, не вдалося умовити козакiв "установити тишу в запорозьких маєтностях" [17;71]. Широко вiдомi i факти збройної боротьби запорозьких козакiв проти православних. Так, ще при Богданi Хмельницькому козаки здiйснювали походи на Молдавiю, i, як спiвалося в козацькiй думi, "всю землю Волоську обрушили, Все... поле конем iзорали, усiм Волохам, як галкам, з плеч голови познiмали" [13;118]. Запорожцi воювали проти єдиновiрцiв i за часiв Мазепи. Пiд час перебування козакiв пiд протекцiєю кримського хана вони пiд керiвництвом Пилипа Орлика "з волi хана... ходили вiйною на Малоросiю" [27;241]. Козаки, що пiшли за Дунай пiсля скасування Нової Сiчi, брали участь у приборканнi православних грекiв, повсталих за свою незалежнiсть [8;3536]. Отже, головнi причини мирної здачi Сiчi в червнi 1775 р. треба шукати не лише в авторитетi Володимира Сокальського i небажаннi запорожцiв пролити християнську кров. Козаки розумiли, що вони майже не мали шансiв встояти проти збройної сили росiйських вiйськ. Лави Вiйська Запорозького були значно скороченi внаслiдок вiйни з турками 17681774 рр. i складали, за деякими оцiнками, 10 тисяч чоловiк [20;28]. Кiлькiсть же росiйських вiйськ, що прибули на Запорожжя, складала 66 тисяч пiд керiвництвом Текелiя i 20 тисяч чоловiк, якi за розпорядженням князя Прозоровського були направленi в козацькi паланки. Тому козаки розмiркували, "як не гiрко їм було, що не доведеться їм руку пiдiймати на силу Бiлої Царицi" [23;20]. Крiм того, козаки керувалися i прагненням врятувати вiд смертi i розорення свої родини i зимiвники. В той момент на Сiчi перебували не лише безсiмейнi козаки, а й старшина та запорожцi, що мали по зимiвниках дружин i дiтей. Вони побоювались, що навiть у випадку, коли козакам за допомогою зброї i вдасться захистити Сiч вiд зайняття росiйськими вiйськами, тi вiйськовi команди, що в той час вже розташувались в багатьох важливих населених пунктах Запорозьких Вольностей, "почувши... опiр, розорять всi домашнi пожитки, а дружин i дiтей... безжалiсно вже покарають на смерть" [30;30].

Таким чином, i дiяльнiсть сiчового архiмандрита Володимира Сокальського бiльшою частиною вiдповiдала iнтересам Вiйська Запорозького, тому останнє i дiяло у вiдповiдностi з його пропозицiями.

Отже, козаки не йшли слiпо навiть за найавторитетнiшими з духовних осiб, що перебували на Запорожжi. Ставлення ж козакiв до бiльшостi священикiв можна охарактеризувати скорiше як рiвноправне, нiж шанобливе. Серед козакiв ходила приказка, почута ченцем Леонiдом: "На безлюддi i пiп людина. Коли попiвський вiз загрузне в болотi i коли нiкому його рятувати... то i пiп, а часом i протопопа, в якому ляхи находять пiвтора хлопа, лiзе в болото, як i пономар" [32;4849].

Досить часто козакiв i духовних осiб пов'язували суто дiловi справи. Запорожцi, йдучи в походи, iнколи доручали священикам зберiгати їхнi грошi. Так, у 1773 р. священик Олександрiвської фортецi Роман написав розписку про отримання на збереження 40 карбованцiв вiд кiлькох запорозьких козакiв [43;24156]. 8 грудня 1774 р. вiйськовий старшина Лук'ян Великий, вирушаючи в похiд, доручив кодацькому священику Василiю 2000 карбованцiв для того, щоб той роздавав їх пiд проценти в позику [48;356]. Не можна погодитися з висновком Д.I.Яворницького про те, що нiде з такою повагою не ставилися до духовенства, як на Запорожжi [41;772]. Багато хто iз козакiв, не вiдчуваючи щодо духовних осiб великої поваги, вважав за можливе чинити їм утиски, навiть грабувати їхнє майно. Кошовий отаман Григорiй Федоров, знаючи таку особливiсть вдачi деяких запорожцiв, в iнструкцiї, виданiй старшинi Бугогардiвської паланки, наказував: "... вам з усiєю командою священика, дячка i пономаря нiчим не ображати" [27;54].

Причинами суперечок мiж запорожцями i духовенством в багатьох випадках ставали майновi питання i образи, якi козаки чинили духовним особам. У 1773 р. точився конфлiкт за право користування землею мiж запорозькими священиками Кущинським i Зеленським з одного боку i самарським полковником Петром Рябим та священиком Тарловським – з iншого [48;340]. В тому ж 1773 р. священик Iоан Гамалiя скаржився до Старокодацького духовного намiсного правлiння i до Коша на запорожця Резанцова. Довгий час точилася суперечка мiж воронинським iєреєм Тимофiєм Васильовичем i сiчовим козаком Гаркушею. Останнiй звинувачував iєрея в привласненнi милостинi, яка була пожертвувана на Воронинську церкву [43;6369].

Запорожцi, якi входили до розбiйничих груп, серед iнших грабували i православних духовних осiб. 28 сiчня 1752 р. пiд час подорожi до Сiчi за купiвлею риби був пограбований запорожцями ченець Нехворощанського монастиря [48;25]. Козаки, якi в 1744 р. здiйснювали набiги на Чигиринське староство, перед цим обiкрали пасiку ченця КиєвоСофiйського монастиря [3;3839]. За легендою, розбiйники зробили спробу пограбувати навiть старця Дороша, прагнучи забрати у нього грошi, що були зiбранi на пожертвування монастирю [17;6162].

Отже, ставлення частини запорожцiв до духовних осiб було далеким вiд шанобливого. Це, певно, i дало князю Мишецькому пiдстави казати: "Iншi ж козаки пред ними (священиками – I.Л.) пошану мають, а iншi грубi бiльше досаждають, нiж почитають" [22;21]. Запорозьке духовенство, маючи таку своєрiдну паству, прагнуло пристосуватись до неї. Помiрковане ставлення духовенства до вчинкiв запорожцiв значною мiрою пояснюється тим щедрим матерiальним утриманням, яке воно отримувало вiд козакiв. Духовенство перш за все прагнуло догодити кошовому керiвництву. Пiд час подорожей вiйськового керiвництва територiєю Вольностей духовнi особи тих населених пунктiв, якi повиннi були бути вiдвiданими, виходили назустрiч в урочистому вбраннi [26;55]. Перебуваючi на Сiчi ченцi не минали нагоди особисто поздоровити вiйськове керiвництво зi святами, перемогами i видатними подiями в життi Запорожжя [15;10].

Духовнi особи, якi перебували на територiї Вольностей, прагнучи одночасно догодити козакам, задовольнити їхнi духовнi потреби i отримати якомога бiльше милостинi, ходили по куренях i хатах, де благословляли запорожцiв, "хоча i не тверезих" [15;6].

Духовенство на Запорожжi вступало в спiлкування навiть з козаками, що займалися розбоєм. Так, священик Даниїл Левицький, який їхав на Сiч до свого родича, зустрiв розбiйникiв i дав їм хлiб, горiлку i мед. Козаки ж дали Левицькому трьох коней, наказавши вiддати їх на користь церкви [29;8389]. Спiлкувався з розбiйниками i КирилоТарловський. Пiд час своїх тривалих блукань вiн зустрiвся з Гаркушею, провiв з ним "спасеннi бесiди", завдяки чому розбiйник покаявся [16;578]. За легендами, проявив турботу про грабiжникiв i старець Дорош, який порадив гайдамаковi, як вилiкувати руку, i дав на дорогу їжу [17;6162].

Запорожцi, особливо старшина, звикли до того, що духовенство виказувало до них шану. Коли начальник сiчової церкви донiс кошовому керiвництву, що диякон Святковський лаяв непристойними словами кошового, суддю, осавула, писаря, пушкаря i довбиша, останнi не повiрили i пропустили "все мимо вух" [32;5455].

Отже, в перiод Нової Сiчi козацтво, славлячись своєю щедрiстю щодо релiгiйних споруд i духовних осiб, щиро вiрячи в Бога, в бiльшостi випадкiв шанобливо ставилось до храмiв Божих. Причиною цiєї шани, мiж iншим, було те, що запорозькi церкви, будучи мiсцем для задоволення християнських потреб, виконували цiлий ряд iнших функцiй. В той же час запорожцi в деяких випадках порушували загальноприйнятi правила поведiнки в церквi, керуючись в своїх вчинках у першу чергу мiркуваннями захисту своїх iнтересiв i безпеки.

Козацтво, з великою шаною ставлячись до деяких представникiв духовенства, слiдувало їхнiм порадам. Проте причиною цього була не стiльки повага до духовного сану, скiльки яскравi особистостi таких духовних осiб, збiг їхнiх iнтересiв з iнтересами Вiйська. Коли дiї духовенства йшли всупереч цим iнтересам, то у цих випадках такiй дiяльностi запорожцями суворо клався край. Проте духовенство, яке перебувало натериторiї Вольностей, було матерiально зацiкавлене в пiдтримцi дружнiх стосункiв з козаками. Тому воно прагнуло догодити цiй унiкальнiй парафiї i досить рiдко вступало з нею в конфлiкти.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛIТЕРАТУРА

1. Андриевский А.А. Запорожские выборы и порядки половины XVIII в. // Киевская старина.– № 5. – 1883.

2. Андриевский А.А. Комиссия 1749 г. для разбора разных претензий татар и запорожцев. – К., 1894.

3. Андриевский А.А. Материалы для истории Южнорусского края в XVIII столетии (17151774). – Одесса, 1886.

4. Апанович О.М. Розповiдi про запорозьких козакiв. – К., 1991.

5. Беднов В.А. К истории бывших запорожских старшин и козаков. – Екатеринослав, 1915.

6. Бiднов В. Сiчовий архiмандрит Володимир Сокальський, в народнiй пам'ятi та освiтленнi iсторичних джерел // Записки НТШ. – Т. CXLVII. – Львiв, 1927.

7. Власовський I. Нарис iсторiї Української православної церкви. – НьюЙорк, 1977.

8. Гаденко А.П. Азовское козачье войско (18301865). – 1912.

9. Герасименко Н. У маєвi знамен. КиївоМежигiрський монастир i Запорозька Сiч // Лiтературна Україна. – 1991, 16 травня..

10. Голобуцкий В. Запорожское казачество. – К., 1957.

11. Кащенко А. Оповiдання про славне Вiйсько Запорозьке низове. – Днiпропетровськ, 1991.

12. Кондратович Ф. Задунайская Сечь. – К., 1883.