Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Роль меценатства у збереженні культурної спадщини

Все частіше й частіше чуємо, і навіть самі вживаємо, такі слова як «благодійність» та «меценатство». У сучасному світі ці явища трактуються по-різному, тому проблема походження благодійності, місця благодійної діяльності в системі суспільних відносин, форм благодійності та їхня еволюція, співвідношення понять «благодійність» та «меценатство» все ще залишається дискусійною.

У наукових колах зустрічаються досить різноманітні дефініції поняття «благодійність». У вузькому розумінні «благодійність» – це надання матеріальної допомоги нужденним людям (бідним, сиротам, інвалідам й т.п.), причому як окремими особами, так і організаціями. У широкому розумінні – це безоплатна діяльність по створенню і передачі фінансових, матеріальних й духовних цінностей (благ) для задоволення істотних потреб людини, соціальної групи чи соціальної верстви. Енциклопедичний словник ХІХ століття Ф.Брокгауза та І.Ефрона трактує «благодійність» як прояв співчуття до ближнього і моральний обов\\\'язок заможного поспішати на допомогу незаможному. Тлумачний словник В.Даля характеризує особистість благодійника як «творящего, делающего добро другим» [3, с. 55; 4, с. 94]. Згідно з Законом України «Про благодійництво та благодійні організації» від 16 вересня 1997 року під благодійністю розуміється добровільна безкорислива діяльність благодійних організацій, що не передбачає одержання прибутків від цієї діяльності. Що ж стосується поняття «благодійна організація», то у даному Законі під цим мається на увазі недержавна організація, головною метою якої є здійснення благодійної діяльності в інтересах суспільства або окремих категорій осіб [8, с. 4].

Вище зазначене, на наш погляд, дає підстави для твердження, що багатогранність визначень поняття «благодійність», насамперед, залежить не від того, хто виступає у ролі благодійника (одна людина чи організація), а на що вона спрямована. Тому сучасні українські та російські дослідники О.Донік, О.Кравченко, О.Саманцова, Ю.Тюзьмин при вивченні даної проблематики звертаються в основному до мотивів, що побудили тих чи інших людей, соціальну групу на меценатську та благодійну діяльність. [7; 10; 12; 15].

Благодійність як цілеспрямована діяльність на користь іншим має досить багато різновидів або форм. Це і філантропія (людинолюбство), і піклування (від рос. «призревать», тобто «обратить взор со вниманием»), патронаж, покровительство, спонсорство. Один з видів благодійності у сфері культури звичайно характеризується як меценатство.

Слово «меценат» виникло від власного імені й вживається у значенні – «багатий покровитель наук та мистецтв». Гай Цильній Меценат (VIII ст. до н.е.) був римським політичним діячем, одним із сподвижників імператора Августа. Він протегував, надаючи матеріальну підтримку, групі поетів, до якої входили, зокрема, Вергілій, Горацій і інші. У радянські часи меценатство, практично, було відсутнє. Про меценатство говорили, маючи на увазі грошові вкладення в будь-які сфери суспільства, але вважалося, що це переносне значення слова. Зараз слову “меценат” повертається його первісне значення. По суті, це людина, яка протегує представникам різних видів мистецтва, науки, культури.

Розвиток традицій благодійності та меценатства в Україні, як і в будь-якій іншій державі, тісно зв\'язаний з її історією. Виникнення благодійності як суспільного явища сягає кореням глибокої давнини. У давніх слов\\\'ян воно традиційно було пов\\\'язано зпоширенням християнства. У Київській Русі благодійність виявлялася, насамперед, як особистісні, приватнівзаємини князів, духовенства, з одного боку, та калік, жебраків, хворих – зіншого. З XVIII століття почали вимальовуватися загальні принципи української благодійності, згідно з якими допомога може бути приватна (одноосібна), або допомога громади, парафії (церква). Але через те, що приватна благодійність у своїй основі являє собою допомогужебракам, тобто подачу милостині, починаючи з XIX століття, коли з\\\'являються так звані «професійні жебраки», у благодійні справи втручається уряд, на допомогу якому приходять спеціалізовані (благодійні) товариства [2, с. 705-706], які мали на меті не тільки звичайну матеріальну допомогу маргінальним прошаркам населення, запобігання жебрацтва, але й об\'єднання у своїх рядах людей різних станів, забезпечення нормального функціонування громадянськогосуспільства. Саме тому у XIX – на початку ХХ століть відбувається розквіт громадянської благодійності у всіх її напрямках та формах.

Найбільш яскраво благодійність в Україні проявилася в освіті та медицині. Саме у XIX – на початку ХХ століть українські благодійники та меценати зробили досить багато корисного для розвитку науки, культури та суспільства в цілому. Що ж підштовхувало цих людей на меценатську та благодійну діяльність? У цей період головною причиною меценатства та добродійності вважалася висока релігійність руської (слов\\\'янської) людини, яка на свою діяльність дивилася не тільки, або не стільки, як на джерело наживи, а й як на виконання задачі, свого роду місію, покладену на неї Богом або долею [15, с. 93]. Однак не тільки релігійність можна назвати основним мотивом благодійної діяльності. Проведення так званих «буржуазних» реформ (особливо селянської реформи 1861 року) позитивно позначалося на фінансовому становищі купецьких, підприємницьких династій. Будучи в багатьох випадках вихідцями з нижчих верств суспільства (наприклад, із селян), зумівши розбагатіти власною працею і сформувати певні капітали, вони намагалися через благодійні вкладення у соціальну та культурну сфери набути суспільного престижу і поваги дворянських сімей [16].

Що ж стосується представників аристократичних кіл, то на їх благодійну, а скоріше меценатську, діяльність вплинуло піднесення культури у зазначений час. Адже саме дев\\\'ятнадцяте століття увійшло в історію України як період національно-культурного відродження, що проявилося у зростанні інтересу до історії, археології, нумізматики, у збиранні архівних матеріалів та пам\\\'яток матеріальної культури.

Слід зазначити, що територія України та її південний регіон, зокрема, була насичена різноманітними пам\\\'ятками старовини. Наприкінці XVIII – на початку XIX століття іноземні мандрівники, що описували південні землі, відзначали наявність у цьому краї численних історичних пам\\\'яток. До цього ж часу відносяться перші археологічні розкопки місцевих краєзнавців-аматорів, що знаходили, збирали для майбутніх поколінь та досліджували багатий історико-культурний матеріал. Але великий інтерес стародавні пам\\\'ятки викликали не тільки у іноземців, археологів і краєзнавців-аматорів, але й у шукачів скарбів. Багато коштовних знахідок надходило до торговців старожитностями, нерідко речі відправлялися за кордон. Приватні колекціонери розглядали знайдені у своїх маєтках пам\\\'ятки старовини як свою власність: купували, продавали, при нагоді обмінювали їх або «жертвували». За свідченням академіка Санкт-Петербурзької академії наук П.І.Кьоппена, багато цікавих речей розходилися по руках або вивозилися за кордон, мармурові каміння з написами розбивалися, перепалювалися у вапно або закладалися у фундамент нових будівель, посуд та монети переплавлялися, рештки стародавніх веж та інших споруд розбиралися на будівельний матеріал [14, с. 54].

Ці обставини змусили місцевих археологів, краєзнавців-аматорів, а також окремих державних чиновників замислитися над необхідністю збереження різноманітних пам’яток старовини. Постало питання, а як це робити? Відповідного законодавства з даного питання урядом розроблено не було, тому зберегти історико-культурну спадщину можливо була тільки через створення музеїв у ряді міст Півдня України (наприклад, в Одесі, Керчі, Херсоні, Катеринославі та ін.).

Більшість музеїв Новоросійського краю зобов\'язані своїм існуванням місцевим археологам, краєзнавцям, які передавали (жертвували) у їхні фонди більшу частину своїх колекцій. Так, чудова нумізматична колекція статського радника І.П.Бларамберга стала основою для діяльності відкритого 9 серпня 1825 року Одеського міського музею. Одна її частина була ним подарована, а інша – придбана для музею “за тисячу рублів з міського бюджету у 1826 р.”. Посередником у цій справі виступив М.С.Воронцов, який звернувся до імператора Миколи I за дозволом витратити міські гроші на розвиток міста і музею, зокрема. Невдовзі дозвіл було отримано. Така ж ситуація склалася і з Одеським музеєм старожитностей, заснованим у 1839 році Одеським товариством історії та старожитностей, першими експонатами якого стали особисті подарунки членів-засновників цього Товариства, а також пожертвування від місцевих державних установ [6, арк. 1, 2зв]. Так, у 1840-х роках професор Рішельєвського ліцею та секретар Товариства М.Мурзакевич надав до фондових колекцій музею багато реліквій, пов’язаних з історією Запорозької Січі, серед них - замовлена ним копія храмової ікони січової Покровської церкви, на якій зображено представників козачої старшини (оригінал ікони загинув під час пожежі наприкінці ХIХ століття), орденські знаки (зірки Андрія Первозванного, Георгія Победоносця і Святого Володимира) та аксельбант Г.Потьомкіна [13, с. 106].

Створення інших не менш відомих музеїв старожитностей на півдні України, також не обійшлося без участі відомих представників інтелігенції того часу, які здійснювали нагляд за їх діяльністю, піклувалися про їх розвиток, передавали власні колекції стародруків та предметів старовини до музейних фондів. Початковий етап в історії музейної справи на Катеринославщині був пов\\\'язаний з меценатською діяльністю Олександра Миколайовича Поля, який у 1887 році на базі своєї власної колекції, що нараховувала понад 4770 предметів, відкрив приватний археолого-історичний музей. В основу його колекції було покладено історичний матеріал, знайдений О.М.Полем під час проведення ним археологічних розвідок на території Катеринославской губернії. Це були предмети кам’яного та бронзового віків, давніх грецьких колоній, скіфської старовини, а також зібрання зброї, монет та етнографічні матеріали (одяг, скульптура, вироби зі скла, кераміки тощо). Після смерті О.М.Поля, у 1890 році, частина його колекції була покладена в основу відкритого у 1902 році Обласного (губернського) музею. Вона була пожертвувана дружиною О.М.Поля Ольгою Семенівною і нараховувала 2060 предметів старовини [11, с. 211, 216, 218]. Протягом 1902-1912 років у музей надійшли різноманітні стародавні пам'ятки (археологічні, етнографічні, церковні та ін.) із зібрань багатьох місцевих колекціонерів, істориків, краєзнавців-аматорів: В.Антоновича, М.С.Білого, П.О.Гана, Я.Г.Гололобова, А.Синявського та багатьох інших [9; 11, с. 81-82, 105-106, 117].

Меценати не припиняли робити свої дарунки музеям і надалі. Вони жертвували не тільки нумізматичні та писемні старожитності зі своїх особистих колекцій, але здійснювали також і грошову допомогу.

Більшість музеїв існували за рахунок щорічних субсидій, виділених Міністерством внутрішніх справ Росії і Міською думою [5, арк. 27, 93-93зв.]. Але цих грошей не вистачало ні на збільшення фондових колекцій, ні на ремонт приміщення, ні, звичайно ж, на будівництво нового приміщення. Тому керівництву музеїв неодноразово доводилося звертатися за фінансовою підтримкою до заможних людей, яким не байдужими були їхні проблеми. Прикладом цього може слугувати благодійна та меценатська діяльність Одеського міського голови Г.Г.Маразлі, який пожертвував 30 тисяч рублів на будівництво нового будинку для Одеського музею старожитностей та публічної бібліотеки. Приміщення було побудовано у 1883 році за проектом архітектора Ф.В.Гонсіоровського на Біржовій площі на місці занедбаного будинку Одеського товариства історії та старожитностей. Через 9 років також на кошти Г.Г.Маразлі до будинку було зроблено прибудову [1, с. 2; 17, с. 58]. Це дозволило бібліотеці збільшити книгосховище майже вдвічі, а музеєві – змінити характер основної експозиції, яка відтоді розміщалась в 10 залах і вестибюлі, а не в чотирьох кімнатах, як раніше [6, с. 7].

На жаль, незважаючи на наявність глибоких соціально-історичних традицій, культура благодійності та меценатства у сучасному українському суспільстві поки ще не набула належного розвитку. Таке ставлення до благодійності не в останню чергу пов’язане з реаліями сьогоднішнього дня. Враховуючи існуючий історичний досвід, слід зазначити, що благодійність ефективно сприяє не тільки становленню і розвиткові науки, культури й освіти, але також і взаємодії особи, суспільства й держави. Сьогодні одну з ключових позицій у здійсненні благодійної та меценатської діяльності відіграють представники так званої бізнес-структури. Але тепер визначальними мотивами прояву благодійності для українських меценатів є не релігійно-етичні, соціальні чи культурні моменти, а лише можливість заявити про себе, підтвердити значимість власної ваги, отримати додаткову рекламу. Тому важливо, щоб у цій справі зазвучала і релігійно-етична, культурна складова, що споконвічно було властиво українському народові.

Література

1. 246 заседание Императорского Одесского общества истории и древностей 3 февраля 1892 года. – Одесса, 1892. – 9 с.

2. Бориневич А.С. Благотворительность // Одесса.1794-1894. – Одесса, 1894. – Вып.1. – С.705-708.

3. Брокгауз Ф.А., Эфрон И.А. Энциклопедический словарь. – СПб., 1891. – Т.4 (Кн.7). – 472 с.

4. Даль В. Толковый словарь живого Великорусского языка: В 4-х т. – М., 1978. – Т.1. – 699 с.

5. Державний архів Одеської області (далі – ДАОО). – Ф.93. – Оп.1. – Спр.172. – 120 арк.

6. ДАОО. – Ф.93. – Оп.1. – Спр.174. – 68 арк.

7. Донік О.М. Благодійність в Україні (ХІХ – початок ХХ ст.) // Український історичний журнал. – 2005. – № 4. – С. 159-177.

8. Закон України “Про благодійництво та благодійні організації” // Голос України. – 1997. - № 194. – 15 жовтня. – С.4-5.

9. Каталог Екатеринославского областного музея им. А.Н.Поля: Археология и этнография / Сост. А.Скриленко, В.Бабенко. – Екатеринослав, 1905. – 296 с.

10. Кравченко Е. Благотворительность как механизм личностного и общественного взаимодействия: историческая ретроспектива // Я. – Харьков, 2006. – С. 4-5.

11. Епістолярна спадщина академіка Д.І.Яворницького. Вип.3: Листи музейних діячів до Д.І.Яворницького. – Дніпропетровськ, 2005. – 740 с.

12. Саманцова О.В. Мотиваційні чинники добродійної діяльності підприємців другої половини ХІХ - початку ХХ ст. (на прикладі Донецького економічного регіону) // Сторінки історії: Збірник наукових праць. – К., 2006. – Вип. 23. – С. 35-36.

13. Стрижова І.А. Внесок професорів Новоросійського університету у пам’яткоохоронну справу ІІ половини ХІХ ст. // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія: Історія: Збірник наукових праць. – Вінниця, 2006. – Вип. 11. – С. 104-108.

14. Стрижова И.А. Из истории становления памятникоохранного дела на юге Украины // Наука. Релігія. Суспільство. – Донецьк. – 2005. – № 2. – С. 53-57.

15. Тазмин Ю.Н. Меценатство и благотворительность в России. К вопросу о мотивациях // Социологические исследования. – 2002. - № 2. – С. 92-97.

16. Чередниченко А. Українське меценатство поступається спонсорству //Хрещатик. – 2003. – № 67 (2274). – 14 травня.

17. Шувалов Р.А. Благотворительная деятельность Г.Г.Маразли // Григорий Григорьевич Маразли: меценат и коллекционер: Сб. ст. - Одесса, 1995. – С. 46-75.