Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Організація влади і управління Київській Русі

1. Територіальна структура

Як було вказано, буржуазні історики характеристику суспільно-економічного ладу Київської Русі XI — XII ст. звичайно автоматично переносили і на IX — X ст. Це особливо характерно для дослідників політичного устрою Київської Русі, здебільшого істориків-юристів. Найяскравішим прикладом такого догматичного підходу е дослідження [В. І.] Сергеєвича, який уперто не хотів помічати ніякої еволюції в політичній організації протягом не тільки всього періоду Київської держави, а, мабуть, і всього періоду російської історії аж до Івана IV.

Трохи глибше підходили до вивчення питань організації влади і управління в Київській Русі [М. Ф.] Владимирський-Буданов і [В. Й.] Ключевський. Владимирський-Буданов, оглядаючи історію окремих установ і органів влади (князь, князівська дума, віче), відзначав їх еволюцію. Але все це значною мірою паралізувалось тим, що Владимирський-Буданов, основоположник так званої земської теорії, за основну територіальну одиницю в Київській державі, починаючи з її виникнення, вважав так звані землі. Так само і Ключевський відзначав еволюцію окремих політичних органів (боярська дума і віче), але й тут його спостереження втрачали значення, бо основною територіальною одиницею Київської держави з моменту виникнення її він вважав так звану «городову волость».

Нарешті, навіть такий глибокий дослідник політичного ладу Київської Русі, як О. Є. Пресняков, що багато зробив для розуміння еволюції політичних установ, поставив у центрі своєї уваги вивчення матеріалів XI — XII ст. і дуже мало зачіпав давніші часи.

Розглянемо насамперед територіальну структуру Київської держави в дофеодальний період.

Маркс називає Київську державу, «імперією Рюриковичів», «неподобною, незграбною і скороспілою», «складеною Рюриковичами з клаптів, подібно до інших імперій аналогічного походження».

Безперечно, ця характеристика територіальної структури Київської Русі особливо відповідає дофеодальному її періодові. Аналіз джерел, що дійшли до нас, дозволяє нам підкріпити і розвинути цю характеристику.

В основному територіальну структуру Київської Русі ми можемо зрозуміти, встановивши, з яких територіальних одиниць вона складалась і яке було відношення цих одиниць до центральної влади.

Щодо питання про територіальні одиниці, то в нас ніби не повинно бути сумнівів, що київські князі мали справу з територіями, зайнятими окремими племенами 10*. Перші князі воювали з уличами і тиверцями, з деревлянами, радимичами і вятичами. Про сіверян як про окреме плем’я говориться ще в XI ст.

Але немає ніякого сумніву, що вже визначився процес розкладу племінних відносин, отже й процес розпаду племінних територій. Досить вказати, що на півночі ще в середині IX ст. під гегемонією Новгорода утворився досить складний племінний комплекс, куди входили не тільки два слов’янських племені — ільменські слов’яни і кривичі, а й ряд племен фінських. Цей процес розпаду племінних територій починає виявлятись або в об’єднанні їх, або в дроблінні на самостійні частини. Племінні зв’язки, руйнуючись, вступають місце територіально-економічним. На початок XI ст. розпад племінних територій можна в основному вважати закінченим.

Сини князя Володимира сидять уже не в племінних князівствах, а в окремих територіальних комплексах. Лишалось тільки одне плем’я, яке зберегло свою племінну організацію, отже й свою територіальну структуру. Плем’я це — вятичі.

Звернемось до питання про відношення племінних територій до основного політичного центра — до Києва і до київського князя. У нас є дані, на основі яких ми можемо ці відношення з’ясувати. Серед них на першому місці стоять договори, укладені цими князями, а також той літописний матеріал, що має своїм джерелом ці договори. Літопис (Лаврентіївський) під 907 р. розповідає:

«И заповеда Олег дати воем на 2000 корабль по 12 гривен на ключь, и потом даяти уклады на Рускыа грады... по тем бо городом седяху велиции князи, под Олгом суще».

В договорі 912 р. говориться про послів, «иже послани от Олга, великого князя Рускаго, и от всех, иже суть под рукою его, светлых и великих князь, и его великих бояр».

В літературі було порушено питання про те, хто ці «світлі» і «великі» князі — чи є вони членами Рюрикового роду, чи інших родів, чи місцевими племінними князями.

Той факт, що через малолітство Ігоря правити почав Олег, не брат Рюрика, примушує припускати, що Рюрик не залишив після себе братів, а також дітей старших за Ігоря. Отже дім Рюрика був нечисленний і не міг держати в своєму володінні всі перераховані міста. О. Є. Пресняков 45, на наш погляд, має рацію, вважаючи світлих князів самостійними князями на зразок Рогволода і Тура.

Договір, укладений кн. Ігорем з візантійцями, цікавий для нас не тільки тим, що з переліку послів дозволяє встановити, що на час Ігоря рід Рюрика значно збільшився, а й тим, що Київська держава, так само як і при Олегу, складається з цілого ряду князівств 11*. Посли й гості для укладання договору послані «от Игоря, великого князя Рускаго, и от всякоя княжья и от всех людий Руския земля». Нам здається, що О. Є. Пресняков має рацію, відмовившись причислити членів княжого дому до світлих князів, які сидять по містах руських уже в часи Ігоря.

«В літописному викладі, — каже він 46 — виділення Рюрикового роду з загальної маси «всякого княжья», як роду володільців, виступає поступово, починаючи з часів Святослава і, оскільки можна судити зі скупих натяків старих переказів, які відбились у наших літописах і зводах, не без боротьби завоював цей рід для себе монополію на князівське звання і князівське володіння».

Коли це справді було так, то, виходить, в основних центрах сиділи князі не з дому Рюрика, а або спеціально послані великим князем, тобто князі-намісники, або місцеві, племінні. І тут, безперечно, існувала різниця в становищі тих і других князів. Князі-намісники одержували землю з рук великих князів; племінні князі продовжують сидіти на своїй землі, але дозволяють в [еликому] кн [язеві] збирати данину з неї. К. Маркс надзвичайно влучно визначив суть цих подвійних відносин. Він каже, що це — «васалітет без ленних відносин або лени, що складалися з данини». Таким васалітетом без ленних відносин, заснованим не на вільному договорі, а на примусі, були відносини племінних князів. Відносини князів-намісників визначались тим, що вони діставали лени, які складались з данини. Всі ці відносини є типові для феодального періоду. Не дарма К. Маркс називав їх примітивними. Відносини цих князів обмежувались виплачуванням данини київському князеві. Інших повинностей вони не виконували. У нас немає даних для того, щоб твердити, що вони виконували основну для васала повинність — військову. Якщо ці місцеві князі або їх дружини і брали участь у війську київських князів, то це була участь добровільна, а не з обов’язку. Вербував «воїв» сам київський князь. Та це й не дивно, бо самі місцеві князі не мали феодальних ополчень і не могли їх посилати київському князеві. Вони могли тільки в крайньому разі послати йому частину дружини.

Ще примітивніші були відносини племінних князів і великого князя. Можна думати, що племінні князі не тільки не відбували військової повинності, а навіть не платили данини. З літописного оповідання про відносини деревлянського князя до Ігоря легко встановити, що підкорення деревлян і деревлянського князя виявлялось тільки в тому, що данину збирали князівські бояри (в даному випадку Свенельд) або сам князь.

При Святославі можна відзначити ряд нових моментів у територіальних відносинах. Вони насамперед полягають у тому, що Деревлянська земля була остаточно освоєна руським князем. Коли були впорядковані форми феодально-князівської експлуатації деревлян, коли були встановлені данина і «уроки», Деревлянську землю одержав син Святослава — Олег.

Невідомо, чи при Святославі, чи при його наступникові була освоєна і земля радимичів. В усякому разі, літопис не згадує більше про окреме племінне князівство радимичів. Лишалась не остаточно освоєною тільки земля вятичів.

Другим новим моментом є те, що дім Рюрика встановлює монополію на князівську владу в Київській державі. Очевидно, сидячи в основних центрах — Новгороді, Києві, кінцевих пунктах великого шляху «из варяг в греки», перші Рюриковичі спромоглись захопити в свої руки всі економічні й політичні нитки держави. Тільки полоцькі князі, що також сиділи на одній з великих магістралей (на Західній Двіні), зуміли зберегти своє князювання, а всі інші знизились до ступеня бояр. Мабуть, при Святославі почався процес ускладнення тих примітивних відносин, які Маркс так влучно визначив «лени, що складались з данини». Можна думати, що поглиблення й розширення процесу розкладу общинного ладу і розклад племінних відносин мав своїм загальним наслідком також ускладнення відносин між великим князем і місцевими «світлими» князями. Упорядкування збору данини, почате кн. Ольгою, було, мабуть, проведене по всій території, а це знову-таки неодмінно мало відбитись на колі тих повинностей, які мусив виконувати місцевий князь. На більшу централізацію, отже й на більше коло обов’язків вплинув і відзначений нами факт — зведення князів на ступінь бояр, тобто, по суті, князівських посадників. Князівські посадники дедалі більше перетворюються в місцеві органи князівської влади.

2. Князівська влада

В досліджуваний період як у самій структурі князівської влади, так і в здійсненні її функцій, безперечно, було надзвичайно багато патріархальних рис. У літературі давно вже відзначено, що по суті Київською Руссю управляв рід Рюриковичів. Принаймні весь дім Рюриковичів підписував договір Ігоря з Візантією. Племена також управлялись князівськими родами. Взаємовідносини між князями всередині кожного князівського роду в дофеодальний період визначались патріархальними, родовими рисами, про що досить докладно і переконливо говорили ще [С. М.] Соловйов і [К. Д.] Кавелін.

Само собою зрозуміло, функції перших Рюриковичів були дуже нескладні. Головною їх діяльністю були організація військових ополчень, командування військом, підкорення нових племен, встановлення і збирання данини (головним чином товарами, які мали попит на зовнішніх ринках) і реалізація цих товарів. Крім того, вони судили. дружинників, своїх залежних людей і холопів і, очевидно, міське населення.

Внутрішня діяльність перших князів була дуже добре описана Константином Багрянородним, який підкреслював, що основною функцією князів було полюддя.

Щодо князівського управління, то київські князі напочатку повинні були безпосередньо відати тільки Київською землею, тобто землею полян. Як було вказано, інші племінні території були під управлінням або племінних князів, або князів-намісників (так званих світлих князів русько-візантійських договорів).

Щодо суду, то князь судив тільки своїх васалів, дружинників, свою челядь, рабів. Судив він на основі звичаїв («закон руський» русько-візантійських договорів). Не може бути мови про те, що князівська юрисдикція в цей період поширювалась на всю масу населення, зокрема на членів общин.

Навряд чи можна говорити про князівське законодавство, якщо не розуміти під законодавством фінансово-адміністративних розпоряджень (наприклад, кн. Ольги).

Якби князь у цей час і захотів видавати якісь загальні. норми — закони, то в нього не було ні сил, ні засобів опублікувати їх і, тим більше, простежити за їх виконанням. Очевидно, роль князів була незначна і в справі організації культу, оскільки релігійні вірування мали примітивний характер.

Щоб краще уявити характер і коло діяльності та інтересів князів до XI ст., слід звернутись до літописного оповідання про кн. Святослава. Це оповідання особливо цікаве тим, що пізніший літописець підкреслює ряд рис характеру Святослава, які були незвичайні для пізніших князів і, з його погляду, навряд чи могли бути схвалені.

Літописець підкреслює воєнну доблесть кн. Святослава, його риси військового вождя, але разом з тим вказує, що Святослав знехтував своєю вотчиною, Руссю, і зробив своїм центром болгарське місто Переяслав [ець], де зосереджувалась награбована здобич. Літописець розповідає про наслідки цієї політики кн. Святослава 47: Київ і мати Святослава ледве не стали жертвою нападів печенігів. Надзвичайно характерне ставлення Святослава до окремих земель, які входили до складу його держави: коли новгородці прийшли просити собі князя, то Святослав з презирством спитав: «А бы пошел кто к вам?» 48

Як відомо, пізніші князі дорожили цим великим центром і всіляко старались закріпити його за собою.

Характерне ставлення Святослава до [християнського] культу, який був прийнятий його матір’ю: «Он же не послуша матере, творяше норовы поганьския», говорить літописець.

Дана нами характеристика князів до XI ст. буде не зовсім точна, якщо ми не візьмемо до уваги, що вона зроблена на основі вивчення тих відносин, які визначались в основному політичному центрі — Києві. На місцях, тобто в окремих племен, князівська влада мала, звичайно, багато патріархальних рис. Але, з другого боку, неправильно було б заперечувати деякий розвиток і ускладнення князівських функцій з другої половини X ст. Досить пригадати, що на Русі в цей період було дві групи в правлячій верстві: одна спрямовувала діяльність кн. Святослава, а друга складала оточення кн. Ольги. Кн. Ольга і її оточеня, як нам відомо, провели фінапсово-адміністративну реформу, встановивши погости. Можна думати, що ця група була тісно зв’язана з місцевими землевласницькими елементами, які поступово виростали при розкладі общини. Група ця, як можна встановити з літописного тексту, воліла методичної експлуатації підвладних племен, ніж воєнних авантюр кн. Святослава. Нам відомо, що кн. Ольга намагалась встановити зв’язки з Візантією і прийняла християнство. Словом, і в X ст. були вже певні тенденції до ускладнення функцій князівської влади. Виникає питання: хто ж становив оточення князя, хто були його помічники і радники? І тут пам’ятники дозволяють нам встановити, що князь був оточений, з одного боку, дружиною, а з другого — родовою і племінною знаттю.

3. Дружина

В досліджувану нами епоху слово дружина мало два значення — загальне, що означало близьких людей, товаришів, супутників, і спеціальне, яке означало найближчих соратників і співробітників, які оточували князя чи боярина і під час миру, і під час війни. Дружина в цьому останньому розумінні не є специфічною особливістю руського суспільного ладу дофеодальної епохи; вона може бути визнана не тільки всеєвропейським інститутом, а й інститутом, який існував і в інших частинах світу на певній стадії суспільного ладу.

Дружина в тісному розумінні слова, тобто дружина князів і їх найвидатніших помічників, існувала з часу самого виникнення Київської держави 12*. Але можна думати, що й так звані племінні князі мали також свою дружину. Одним з характерних моментів дружинного ладу е те, що дружинники завжди стояли при князеві або бояринові, жили при ньому, поділяли всі його інтереси.

Сплетіння інтересів князя і дружини легко доводиться багатьма текстами найдавніших пам’яток. Дружина Ігоря, за оповіданням літопису 49, докоряючи йому, що Свенельд зібрав данину з уличів і деревлян і що його отроки «изоделися суть оружьем и порты», настоює, щоб Ігор удруге зібрав данину: «поиди, княже, c нами в дань, да и ты добудеши и мы».

Найяскравіший, можна сказати класичний, приклад збігання інтересів князя і дружини знаходимо в оповіданні літопису 50 про те, чому кн. Володимир вирішив задовольнити бажання дружинників про заміну дерев’яних ложок срібними: «Сребром и златом не имам налести дружины, а дружиною налезу сребро и злато, яко же дед мой и отець мой доискася дружиною злата и сребра». Князі не приймали без наради з дружиною жодної постанови. Питання про війну і мир, про відношення до інших князів, видання законів, ухвала різних адміністративних постанов, судові вироки — все це вирішувалось за порадою з дружиною.

З кого складалась дружина? Насамперед треба встановити, з кого вона набиралась. Як ми вже говорили, основний контингент дружини складався з родової знаті; але й усякий, кого князь вважав цінним у військовій справі і в раді, міг бути притягнутий до складу дружини. Отже князь міг приймати людей, що належали до різних народів і племен. Перелік дружинників у договорах з візантійцями показує, що в дружину входили як варяги й слов’яни, так і представники інших національностей [етносів]. З літопису ми знаємо, що близькими до князя людьми були дружинники з угрів (угорців), торків та ін. Можна думати, що напочатку при прийомі в дружину соціальне походження не мало виключного значення; тут грала велику роль особиста доблесть. Досить відзначити, що коли отрок Переяслав, який раніш нікому не був відомий, переміг печенізького ба. гатиря, то на честь його було назване закладене на місці боротьби місто Переяслав, при чому Володимир «великим мужем створи того и отца его» 51. Деякі дослідники вважають, що членами дружини, зокрема дружини молодшої, могли бути й люди невільні.

Звернемось тепер до встановлення того, з яких груп складалась дружина 52.

Верхівка дружини складалась з дружинників, що часто служили батькові князя («дружина отня»). Вона переходить до молодшого покоління князів, має попоредній вплив і авторитет серед дружинників і в суспільстві. З її рядів виходять тисяцькі, посадники та інші представники князівської адміністрації.

Молодша дружина — отроки, пасинки, дітські, очевидно дійсно молодші віком, — перебувала при дворі князя, зближаючись і зливаючись з невільною челяддю. З молодшої дружини вибирались особисті слуги князя, його охоронці, а також призначались дрібні урядові особи. Між старою і молодшою дружинами стояли дружинники, які не могли бути причислені ні до тієї, ні до іншої групи. Вони не мали особливої назви. Звичайно їх називали просто мужами, відмінно від верхівки старої дружини — бояр і представників молодшої дружини — отроків. Очевидно, що це був основний бойовий контингент особистих військових сил князя. Від військової справи їх звичайно не відривали, як відривали бояр для управління, або отроків для служби при дворі.

Верхівка старшої дружини почала називатись боярами. В договорі кн. Олега говориться, що він укладений і від імені «бояр його світлих». Як сказано, пам’ятники X ст. також говорять про князівських бояр, протиставлячи їх «старцям градським».

Можна встановити, що боярином почали називати насамперед заслуженого члена дружини, який набував не тільки великої громадської ваги, а й певної господарської самостійності. Цю господарську самостійність можна було добути, тільки утворивши свою власну дружину, свій двір. Звідси в паралель князівській дружині наші пам’ятники починають говорити про дружину боярську 53. Перші відомості про боярську дружину з’являються досить рано: першою згадкою про неї є багато разів цитована нами літописна звістка про дружину (отроків) Свенельда, боярина кн. Ігоря, доходи якої викликали заздрість князівської дружини.

Словом, дружина поділяє долю князя, його успіхи, його невдачі так само, як і його домашні.

Дружинники живуть при дворі князя на повному його утриманні. Князь чи боярин постачає дружину всім необхідним — їжею, одягом, зброєю. Дружина Ігоря, говорячи про отроків Свенельда, каже, що вони «изодеяися суть оружьем и порты»; кн. Володимир не тільки годував дружину, а, як сказано, вирішив роздавати їй срібні ложки.

З дружиною князь не розлучається ні на війні, ні під час своєї адміністративної діяльності, ні в себе вдома.

Отже князь вважав дружинників своїми природними радниками. Літопис 54 розповідає, що кн. Володимир Святославич «любя дружину, и с ними думая о строй земленем, и о ратех, и о уставе земленем». Але кн. Володимир не був винятком. Літописи свідчать, що жодного рішення в скільки-будь важливому питанні князь не робив без ради з дружиною.

4. Родоплемінна знать

Разом з дружиною діяльність князя спрямовувала родоплемінна знать. Про це вичерпно говорять і джерела.

Після вбивства Ігоря деревляни вирішили одружити свого князя Мала з кн. Ольгою. Літопис 55 розповідає, що вони послали як сватів «лучьшие мужи числом 20». Після вбивства цих послів Ольга виряджає своїх людей до деревлян, щоб сказати: «Да аще мя просите право, то пришлите мужа нарочиты, да в велице чти приду за ваш князь, еда не пустят мене людье Киевьстии». Далі літопис розповідає: «Се слышавше Деревляне, избраша лучьшие мужи, иже дерьжаху Деревьску землю, и послаша по ню». Після взяття міста Іскоростеня Ольга «старейшины же града изънима и прочая люди овых изби, а другия работе предасть мужем своим, а прок их остави платити дань». Таким чином у деревлян, отже й у інших племен, були кращі люди, які «держали» землю, були старійшими. Це — не дружинники князя Мала. Є дані, які дозволяють встановити, що ці нарочиті, кращі люди, старійшини, старці, протиставляються князівським дружинникам і боярам.

Коли кн. Володимир задумав прийняти нову релігію [християнство], він скликав «бояры своя и старци». Бояр і старців він скликає й тоді, коли з’явилось посольство, прислане для вивчення чужих вір. Коли кн. Володимир за порадою єпископів «отверг виры» і це позначалося на доходах князя та його дружини, то «реша епископи и старци: «рать многа; оже вира, то на оружьи и на коних буди».

Літопис 56, розповідаючи про влаштовувані кн. Володимиром бенкети, відзначає, що він скликав на них «боляры своя, и посадникы, старейшины по всем градом, и люди многы», що він «по вся неделя устави на дворе, в гридьнице пир творити и приходити боляром, и гридем, и соцкым, и десяцьскым, и нарочитым мужем, при князи и без князя». Тут князівські бояри і всякі адміністративні особи протиставляються старійшинам і нарочитим людям.

В історичній літературі давно вже склалась думка, що в Київській державі з моменту її виникнення існував особливий орган влади, особлива установа, яку одні, як, наприклад, [В. Й.] Ключевський, називали боярською думою, другі, як [М. Ф.] Владимирський-Буданов, — князівською думою. Лише небагато істориків, як, наприклад, [В. І.] Сергеєвич і [О. Є.] Пресняков, наважувались заперечувати існування такої установи. Свого часу, коли ми будемо вивчати політичний устрій Київської Русі в епоху розвитку процесу феодалізації, ми піддамо критиці погляди Ключевського та інших істориків. Але й тут нам хотілося б підкреслити, що й у дофеодальний період особливої установи — боярської і князівської думи — не існувало і не могло існувати. В усякому разі, в джерелах ми не знаходимо ніякої згадки про неї.

Князі, не створюючи ніякої установи, радились або з своєю дружиною — це було звичайним явищем, або запрошували, крім дружини, родоплемінну знать — «старців градських», коли вважали це за потрібне.

Такі розширені наради звичайно князь скликав для вирішення найсерйозніших питань. Літопис, наприклад, розповідає про скликання Володимиром розширеної наради в питанні про заміну після прийняття християнства вирп смертною карою. Але, заперечуючи існування при князі ради як особливої установи, ми зовсім не хочемо заперечувати, що в діяльності князя його не спрямовували дружина і родоплемінна знать. Не бажаючи йти за порадами своєї дружини, князь рискував лишитись самотнім. Наприклад, літопис 57 розповідає, що в такому становищі опинився кн. Борис, не послухавши ради дружини: «Се дружина у тобе отьня и вои; поиди, сяди Кыеве на столе отни». Дружина перейшла до кн. Святополка.

Треба сказати, що вже на початок XI ст. намітився процес розкладу дружинної організації, який виявився в відриві від князівського двору найвпливовіших дружинників. Далі ми докладно скажемо про те, що процес розкладу дружини був зв’язаний з процесом розвитку боярського васалітету.

Але треба відзначити, що й у дофеодальний період у князя були слуги, які не входили в дружинну організацію і мали своє господарство.

Таким слугою був, наприклад, Свенельд. Свенельд мав свою власну дружину, своїх отроків. Безперечно, його відносини з князем мали інший характер, ніж відносини інших слуг — дружинників князя. Тут дружинні відносини почали переростати вже в васальні, але примітивного типу, «в васалітет без лена», за висловом Маркса 58.

5. Віче

Одним з основних органів племінної організації був племінний сход, на якому вирішувались найважливіші питання, що стосувалися племені.

Звичай скликати племенні сходи був, звісно, і в східного слов’янства, причому вони мали в нього спеціальну назву — віче. Оскільки в дофеодальний період Київської Русі політичні органи розвивались під племінною оболонкою, природно, що широкі наради правлячої верхівки і міського населення зберегли цю назву. Можна думати, що збереглись, особливо напочатку, і організаційні форми племінних сходів.

В історичній літературі в основному не висловлювались сумніви щодо існування віча з моменту утворення Київської держави. Єдиним винятком був Ключевський, на думку якого спочатку влада не була вічовою, народною, бо управління містом і краєм зосереджувалось у руках військової старшини. Віче обласних міст виникає і набуває значення тоді, коли починає зростати значення всієї міської маси, що збиралась на віче в міру занепаду авторитету князя. За Ключевським, всенародне віче головних обласних міст було наступником давньої міської торговельно-промислової аристократії.

Втім, Ключевський не навів ніяких конкретних даних для обгрунтування своєї думки про походження віча, і природно, що його погляди не були підтримані в історичній літературі.

Як там воно не є, коли ми не будем йти за [В. І.] Сергеєвичем, який називав усякі наради правлячої верхівки вічем і гадав, що всяке рішення київської влади було результатом вічової діяльності, — то в нас є цілком вичерпні повідомлення літопису 59 про скликання віча в 997 р. в м. Білгороді під час облоги його печенігами. Отже віче скликали задовго до того часу, коли, за Ключевським, воно могло існувати. У нас немає ніяких інших відомостей, де прямо говорилось би про скликання віча, крім звістки від 997 р. Природно, що ми не можемо встановити на основі конкретних даних, які були функції і організаційні форми віча. Тут можливі тільки припущення.

Нам здається, що віче для вирішення найважливіших питань скликав князь. На нього збирались дружина князя і родоплемінна, знать, а також всі жителі міста. Можна припускати, що в цей період на вічі в достатній мірі виявлялись начала первісної демократії.

Оскільки Київська держава на початку дофеодального періоду складалась з окремих племен, то природно, що в кожному племінному центрі скликались племінні сходи — віча.

6. Адміністративні органи

Хоч які нечисленні й нескладні були функції князівської влади у дофеодальний період, все-таки князі мали цілий ряд адміністративних органів. Літопис, наприклад, свідчить про те, що оточення князя в кінці X ст. складалось не тільки з дружинників і представників родоплемінної знаті, а й з тисяцьких, соцьких і десяцьких.

В історичній літературі питання про органи управління в Київській Русі жваво обговорювалось. Один час викликала увагу думка [М. Ф.] Владимирського-Буданова, який відзначив подвійність системи управління: одна система була чисельна або десяткова (тисяцькі, соцькі, десяцькі), а друга — двірська (князівські слуги, зокрема тіуни). Першу він називав земською і протиславляв їй другу, називаючи її князівською. Владимирський-Буданов обстоював думку, що чисельна система давніша, що походження її доісторичне, докнязівське, що його треба віднести принаймні до часів великого переселення народів 60.

Про десяткову адміністративну систему висловив свої погляди і M. M. Покровський. Він на основі вивчення новгородського матеріалу прийшов до висновку, що тисяцький був начальником усіх купців, а соцькі були віценачальниками. Отже, за M. M. Покровським, тисяцькі й соцькі є ніби органами купецького самоврядування.

Питання про тисяцьких і соцьких було якнайдетальніше переглянуте О. Є. Пресняковим у «Княжому праві». Він використав не тільки весь російський, а й західноєвропейський матеріал про тисячі й сотні. Він піддав критиці погляди [М. Ф.] Владимирського-Буданова і насамперед прийшов до висновку, що гіпотези останнього про доісторичне походження десяткової адміністративної системи не можна обгрунтувати на російському матеріалі 61.

Піддав він критиці і твердження Владимирського-Буданова про те, що ця система є земська і повинна бути протиставлена князівській, двірській. На основі пильного розгляду всіх джерел, що дійшли до нас, він довів, що тисяцькі й соцькі є такими ж княжими органами влади, як і двірські. О. Є. Пресняков висловлює і свій погляд на десяткову адміністративну систему. У сотнях він бачить судово-адміністративні установи, які не охоплювали маси сільського населення, а е типові в Новгороді, як і в Києві, для міського устрою. «Їх (сотні) треба визнати явищем, що виникло в зв’язку з розвитком міського устрою і переваги міст над землями — волостями»... «Сотні — новгородські організації торговельно-промислових, демократичних елементів Новгорода під владою князівсько-боярської сили. Такими уявляється мені їх основне і початкове значення».

Звернемось до огляду цих думок.

Насамперед треба визнати, що в літературі не було заперечень проти думки Владимирського-Буданова про найбільшу давність так званої десяткової системи.

Про соціальну суть влади тисяцьких і соцьких ми будемо говорити в розділі, присвяченому виникненню феодальної адміністрації, бо згадані дослідники мали на увазі головним чином цей період і базувались на його джерелах. Вкажемо тільки, що ми цілком приєднуємось до поглядів О. Є. Преснякова про те, що тисяцькі й соцькі органи є князівськими, а ніяк не земськими. Приєднуємось також до його критики погляду про доісторичне походження цих органів і вважаємо цю гіпотезу необгрунтованою.

Зате тут треба зачепити питання про походження цієї системи і про початкові функції її органів. Звичайно, матеріал, що є в нашому розпорядженні, такий бідний, що всі наші твердження з приводу цих питань матимуть такий же гіпотетичний характер, як і погляди інших дослідників. Різниця полягатиме в тому, що ми наше припущення пов’язуємо з еволюцією суспільно-економічного ладу Київської Русі.

Перше питання — коли ця система була встановлена. Як відомо, про тисяцьких, соцьких і десяцьких говориться в літопису, який розповідає про події в кінці X і на початку XI ст. Ми вже цитували звістку про те, що князь Володимир запрошував їх на наради. Але в історичній науці ніхто не висловлював думки, що саме в кінці X ст. і виникла ця система. Якби це було так, то літопис, який досить детально освітлював усі сторони діяльності кн. Володимира, не проминув би нагоди розповісти про це установлення нових адміністративних органів. Тому можна вважати, що тисяцькі й соцькі, мабуть, існували з моменту виникнення Київської держави. Постав питання: які були функції тисяцьких, соцьких і десяцьких у дофеодальний період Київської Русі? Тут ми рішуче не можемо погодитись з поглядом О. Є. Преснякова, що сотні — з моменту їх виникнення — були судово-адміністративними установами і являли собою організації торговельно-промислових елементів під владою князівсько-боярської сили. Як ми знаємо, О. Є. Пресняков вважав, що таке значення сотні мали в Новгороді і що це значення було первісним і основним для всієї Київської держави.

Насамперед треба вказати, що О. Є. Пресняков оперує специфічним новгородським матеріалом, який, звичайно, не може бути без дуже важливих міркувань покладений в основу загального погляду на сотні і взагалі на десяткову систему. Захоплений своєю схемою, він суперечить у даному випадку своїй правильній по суті думці, що «ті риси цієї влади, які спостерігаються пізніше в північно-руських народоправствах, а також принаймні в вигляді живучої традиції в поглядах, якщо не в розвинутих формах побуту,... немає підстав уважати архаїзмами. В руки громадської влади Новгорода і Пскова влада ця перейшла як спадщина ослаблої й обмеженої князівської влади» 62.

Далі, ми не можемо погодитись з тим, що в Новгороді десяткова система не зазнавала ніякої еволюції з моменту її виникнення. Нарешті, сотні не могли бути напочатку судово-адміністративними установами, бо князівська юрисдикція почала розвиватись тільки з кінця X ст. Судові функції виконували общинна влада або родоплемінна верхівка.

Ми інакше уявляємо собі походження так званої десяткової системи. Насамперед ми вважаємо, що і тисяцькі, і соцькі, і десяцькі є органи однієї системи, і їх функції були однорідні і різнились лише обсягом повноважень і влади. Ця належність тисяцьких, соцьких і десяцьких до однієї системи досить ясно виявляється і з пізніших джерел, хоч у період виникнення феодальної адміністрації ця система розкладалась. M. M. Покровський мав рацію, називаючи соцьких віценачальниками головного начальника — тисяцького.

Можна прийняти і друге твердження, яке здається нам беззаперечним. Ми вважаємо, що назви тисяцькі, соцькі і десяцькі — військового походження. В усіх народів у певний період їх суспільного розвитку вживали десяткову систему при поділі війська 13*. Це — типово військовий поділ, а не поділ торговельно-промислових елементів.

Прийняття цих двох тверджень дозволяє нам обгрунтувати таку гіпотезу про походження десяткової системи в дофеодальний період Київської Русі. У східного слов’янства при переході його до племінного ладу і, особливо, в період розкладу племінних відносин військо, так само, як і в інших народів, поділялось на тисячі, сотні і десятки, на чолі яких стояли відповідно тисяцькі, соцькі, десяцькі. При завоюванні племен київські князі повинні були ставити в племінних чи в інших великих центрах свої гарнізони. В племінних і особливо важливих центрах вони ставили більший гарнізон — тисячу, яка розпадалась на сотні; тисяцький був начальником гарнізону, а сотники — командирами окремих частин. У містах меншого значення ставили й менший гарнізон, яким командував соцький. Цілком можливо, що в дофеодальний період тисячі й сотні почали втрачати своє реальне, математичне значення. Можливо, що гарнізон, на чолі якого стояв тисяцький, мав понад тисячу воїнів. Можливо і навпаки. В міру того, як влада київського центру здійснювалась над племенами, влада тисяцьких і соцьких почала обростати адміністративними, вірніше, судово-поліційними [фіскальними] функціями. Оскільки виникають окремі органи місцевого управління — посадники в місті і волостелі в волостях, природно, що функції тисяцьких і соцьких починають спеціалізуватись.

Виникають і місцеві відмінності. В Новгороді, як правильно говорить О. Є. Пресняков, сотні являють собою організації торговельно-промислових груп. В XI ст. в Києві ми не знаходимо слідів сотенних організацій; збереглись лише соцькі, тобто урядові особи. Ми приєднуємось до думки О. Є. Преснякова, що сотні — це міські установи. З нашого погляду інакше і бути не могло, бо гарнізони стояли тільки в містах. Прийнявши нашу гіпотезу про походження десяткової системи, нам важко уявити ті адміністративні функції, якими почали обростати тисяцькі, соцькі і десяцькі. Це, насамперед, придушення всяких повстань племен, військова допомога збирачам данини, наведення порядку в місті, торговельна поліція, а далі вже, з розвитком князівської юрисдикції, — виконання судово-адміністративних функцій. Тисяцькі еволюціонували в бік поширення їх військових функцій. У тих містах, де сиділи князі, вони ставали головними помічниками їх у справі військового управління і командування військом.

Природно чекати, що в міру розкладу племінних організацій і в міру підсилення централізації державної влади почнуть створюватись і князівські адміністративні органи на місцях.

Оскільки ми обгрунтували гіпотезу про те, що тисяцькі, соцькі і десяцькі стояли на чолі міських гарнізонів, нам неважко зрозуміти, чому князі не доручають всіх адміністративних функцій у містах цим органам, а створюють особливу місцеву адміністрацію з так званих посадників. Посадники були повноважними представниками князівської влади на місцях в усіх її проявах. Але джерела нічого не говорять ні про час становлення цих органів, ні про їх функції. Можна, проте, вважати встановленим, що посадники ставились у містах.

З часів кн. Ольги поруч з сотнями й тисячами у Київській державі утворюються погости 14*. Як було вказано, встановлення погостів треба зв’язати з діяльністю Ольги в справі впорядкування збирання данини. Змінився порядок її збирання і, очевидно, самий склад її.

В історичній літературі якось недооцінюють діяльності кн. Ольги, вірніше, керівної верхівки, що діяла під час її князювання. Організаційну діяльність Ольги і її радників можна порівняти з діяльністю Олега, Володимира Мономаха та інших видатних діячів IX — XII ст. Її фінансово-адміністративна реформа, очевидно, була викликана повстанням деревлян проти Ігоря і його вбивством. Літопис говорить про цю реформу безпосередньо після взяття м. Іскоростеня: «И възложи на ня (деревлян) дань тяжьку: две части дани идета Киеву, а третьяя Вышегороду к Ользе; бе бо Вышегород град Вользин. И иде Вольга по Дерьвьстей земли c сыном своим, c дружиною, уставляющи уставы и уроки; суть становища ее и ловища. И приде в град свой Киев c сыном своим Святославом, и пребывши лето єдино.

В лето 6455, иде Вольга Новугороду, и устави по Мьсте погосты и дани и по Лузе, оброки и дани; ловища ея суть по всей земли, знамянья и места и погосты, и сани ее стоять в Плескове и до сего дне, и по Днепру перевесиша и по Десне, и есть село ее Ольжичи и доселе».

Так розповідається про фінансово-адміністративну реформу Ольги в літопису 63. Але нам здається, що її зміст і значення далеко ширші, ніж то можна встановити з літописного оповідання. Насамперед реформа кн. Ольги не тільки зачепила Деревлянську землю, а була проведена по всій території Київської держави — і по Мсті, і по Лузі, і по Дніпру, і по Десні. Коли літопис нічого не говорить про діяльність кн. Ольги в Вользько-Окському басейні, то це природно: вятичі до 964 року, тобто до року завоювання їх князем Святославом, у склад Київської держави не входили і продовжували платити данину хозарам.

Чим були викликані реформи кн. Ольги? Їх треба зв’язати з обставинами, які спричинились до повстання деревлян, у результаті якого загинув кн. Ігор. Як би ми не ставились до легенди про помсту Ольги деревлянам, не можна заперечувати того факту, що вбивство кн. Ігоря було викликане його здирствами. А що літопис цілком конкретно і правдоподібно говорить про причини вбивства кн. Ігоря, то в історичній літературі, оскільки нам відомо, не висловлювали сумнівів щодо історичної достовірності цієї частини літописного оповідання. Так само не викликає сумнівів історична достовірність і тієї частини літопису, де говориться про вихід деревлян з-під влади київського державного центру і про перехід їх у наступ (у легенді це подається в вигляді сватання кн. Мала до кн. Ольги), а також про ту уперту боротьбу, яку довелось витримати Ользі. Цілком очевидно, що всі ці обставини — і повстання деревлян, і загибель кн. Ігоря, і уперта боротьба після його смерті — все це було враховане правлячою верхівкою. Само собою зрозуміло, вона ніяк не відмовилась — і, звичайно, не могла відмовитись — від данини, не могла і не хотіла зменшити її розміри. Але вона повинна була зважити, що система збирання данини, яка існувала до вбивства Ігоря, може й надалі викликати повстання, що на місцях або не було князівської адміністрації, або вона-була надзвичайно нечисленна і слабка, що влада великого князя трималась на визнанні її або «племінних князів», або місцевих «світлих князів» з оточення Рюриковичів.

Нам здається, що одним з основних заходів кн. Ольги була ліквідація місцевих племінних князів — намісників. Після цього ми ніде не зустрічаємо згадки про них (крім кн. Ходоти у вятичів).

Дуже цікаво, що в договорі Святослава з візантійцями так само нічого не говориться про них, як і в договорах Олега і Ігоря. Договір укладений Святославом і Свенельдом.

Замість ліквідованих місцевих князів була створена міцна, безпосередньо зв’язана з центром місцева фінансова адміністрація. В історичній літературі організацію фінансово-адміністративних центрів звичайно зв’язують з установленням кн. Ольгою погостів, причому точилась суперечка про те, що саме являли собою ці погости. [В. Й.] Ключевський, виводячи походження слова «погост» від слова «гостьба» — торгівля, вважав погости торговельними пунктами, ринками. [С. М.] Соловйов і [І. І.] Срезневський розуміли під погостами табори, становища, місця, де зупинялись князі чи княжі мужі під час об’їзду земель для полюддя і збирання данини. Для нас немає сумніву, що назва «погост» справді могла походити від «гостьби», що напочатку погости могли бути торговельними пунктами або факторіями. Але це торговельне значення погосту було навіть для X ст. далеким історичним минулим. Організовані кн. Ольгою погости — це фінансово-адміністративні і далі судові центри (пізніше, після прийняття християнства, вони стали церковно-адміністративними центрами). Було б просто неймовірно чекати, щоб кн. Ольга організувала торговельні пункти — вони не могли виникнути шляхом адміністративного впливу.

Природно, що такий обережний дослідник, як О. Є. Пресняков, у результаті обміркування суперечки про суть погостів прийшов до висновку, що виникнення їх треба ставити в зв’язок не з торгівлею, а з встановленням оброків і данини.

Отже погости — це основні фінансово-адміністративні центри й округи, а не торговельні пункти.

Організуючи погости, кн. Ольга, безперечно, призначала туди постійних княжих агентів, інакше самий сенс організації погостів був би незрозумілий.

Значення всіх нових заходів кн. Ольги якраз і полягало в тому, що замість періодичних наїздів — осіннього і зимового полюддя князя або найближчих до нього дружинників, створюється постійно діюча, міцна і досить густа сітка фінансових органів.