Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Козацько-селянські війни проти Речі Посполитої під проводом Косинського і Наливайка

КРИШТОФ КОСИНСЬКИЙ

Говорячи про Кшиштофа Косинського історики, зокрема, зазначають, що саме за її гетьманування «увійшло у козаків до звичаю обирати вільними голосами гетьманів».

Хоча це й не зовсім так, бо ще раніше траплялися випадки, коли козаки самостійно обирали собі гетьманів, щоправда те ще не було традицією.

І все ж Криштоф Косинський залишив свій слід в історії України, насамперед, завдяки тому, що був першим гетьманом, який очолив повстання козаків проти гніту польських і українських феодалів.

Історичні джерела містять надзвичайно скупі дані, щодо біографії Косинського до 1591 р. Один із сучасників свідчить, що родом він був з Підляшшя, найімовірніше з тих дрібних шляхтичів, котрі шукали долі не серед багатої знаті, а козаків. З окремих свідоцтв можна дійти висновку, що жив Косинський на Запорожжі досить довго. Ще 22 травня 1586 р. Богдан Микошинський (називає себе в листі гетьманом Запорозького Війська) повідомляв старшину Підвисоцького, що отримав донесення «від Криштофа з Низу од Гавані й од городков», котрий начебто попереджав про наміри кримського хана переправитись з ордою через Дніпро і напасти на Україну.

Не виключено, що, охороняючи з козаками кордони, Косинський, як представник козацької верхівки, разом з іншими козацькими проводирями дістав від короля грамоту «на пустиню Рокитну на Поросю». Однак, не маючи змоги залюднити та облаштувати надану йому землю, він комусь невдовзі її відпродав. Та й, очевидно, він краще почувався на боці козаків, ніж польської шляхти, бо коли 1587 р. в Україні розпочалися селянські виступи проти шляхетських гнобителів, був на боці повстанців. А у 1591 р., коли спалахнуло велике повстання,, він очолив його. Треба сказати, що наприкінці 1590 р. на Запорожжі переховувалося вже близько 6 тис. повстанців — наслідок загострення антикріпосницької та національно-визвольної боротьби в Україні. Значно посилилися суперечності між козаками і шляхтою. Наступ феодалів на Південно-Східне Поднівров'я і Брацлавщину становив загрозу самому їснуванню козацтва, яке й без того розвивалося в умовах гострих соціальних протиріч. Козацьку верхівку складали так звані «старші козаки», котрим належали хутори, промисли, пасіки, човни, землі та господарства на Київщині, Поділлі, Брацлавщині, Полтавщині, їм прислуговувала козацька голота - джури, слуги. Останні, пригнічені багатими козаками, тікали до Запорожжя, яке з кожним роком збільшувалося й міцніло. Запорозька Січ не тільна стає опорною базою у відсічі турецько-татарської агресії, а й перетворються на національно-політичний центр боротьби українського народу проти панування шляхетської Польщі, що сприяло формуванню на Низу основ національної державності. Треба наголосити, що своєю боротьбою і діяльністю Січ відбивала прагнення українського народу до волі і державної самостійності. Це показала вся її історія.

Коли в Україні народні маси піднялися на повстання, запорозьке козацтво не могло лишитися осторонь. У 1590 р. перші повстанські загони на Київщині (у Поліссі) очолили козацькі отамани Я. Осовський, А. Рогачовський, Ф. Полоус. Інші козацькі представники очолили повстанців в Переяславщині та Брацлавщині. Наприкінці грудня 1591 р. запорозькі козаки разом з частиною рееєтровців піддали раптовому нападу одну з найсильніших фортець у Східній Україні — Білу Церкву, резиденцію старости, магната князя Януша Острозького. Цей напад надихав і очолив Криштоф Косинський. В одному з документів вказується, що повстанці, здобувши замки у Білій Церкві та Богуславі пограбували старосту й підстаросту та «позабирали всю гармату, амуніцію і запаси». Острозький надіслав скаргу королю «на Криштофа Косинського, який, будучи гетьманом козацьким, се учинив, також і на все військо козаків Низових».

Незадовго перед цим Косинського було обрано на Запорожжі гетьманом, тому його участь у повстанні мала неабияке значення не лише для козаків, але й для інших верств населення. Повстанці при підтримці городян швидко захопили Білу Церкву, оволоділи артилерією, військовими припасами, які стали їм згодом у добрій нагоді. Загін поповнювався з кожним днем збіглим людом, козаками. Повстання розросталося. Услід за Білою Церквою повстанці здобули Трипілля, Переясляв, перейшли на Київщину, де вирішили перезимувати й упорядкувати свої загони. «Все Київське воєводство, — свідчить А Бантиш-Каменський, — маєтки не лише приватних осіб але й королівські брали активну участь у козацькому повстанні. Не відомо, з кількох тисяч складалося їхнє .військо, але воно було чималим, судячи з різноманітних напрямів сил козацьких». Як пише далі Бантиш-Каменський, усвідомивши розмах і силу повстання, «Польща жахнулася».

Король Сигизмунд ІІІ, бачачи, що постання охопило майже всю Україну, видав на початку 1582 р. спеціальний універсал, за яким призначив комісарів для з'ясування причин повстання. Комісарам (старостам теребовльському Якубу Претвичу, черкаському —Олександру Вишневецькому, брацлавському — Якову Струсю і барському — Яну Гульському) було надано особливі повноваження — здійснювати суди над повсталими, виловлювати всіх, кого вважали підозрілими. У цьому їх мали допомагати всі міські і земські урядники.

Однак, переконавшись, що діяльність комісарів нї вирішує справи, король наказує їм зібрати по своїх староствах команди і під керівництвом князя Язловецького швидким маршем рушити на Подніпров'я, розгромити повстанців, а самого Косинського впіймати і привезти на суд до Варшави.

Повеліжня короля лишилося невиконаним. Зіткнувшись з упертим опором повстанців, надворні команди магнатів змушені були відступити. Козаки засіли в Тряпіллі, укріпили його і готувалися до подальшої оборони. Язловецький котрий отаборився у Фастові, надсилав їм погрозливі листи, пропонуючи здатись. В одному з них, складеному в підкреслено поштових виразах, він звертається до реєстровців, прагнучи відколоти їх від Косинського і пропонуючи видати його: «Панам молодцям запорозьким, що в Триполлю під той час. ІІанове молодці! Хоч ви не вважаєте на моє писання, вже доказали себе непослушними і королеві, пану моєму, і мені самому, забувши свою присягу і обов'язки супроти свого природженого пана, але я розумію, що ви то вчинили через Косинського, зрадника короля і Річі Посполитої, і думаю, що за одного лотра всі не схочете терпіти. Тому посилаю до вас ще цей лист, наказуючи вам іменем короля, аби ви того лотра видали, а самі волі королівській не противилися, бо тут ви народилися і важко було б вам обійтися без Польщі, котрої вам би вже не знати. Інакше замість того, що я з вами мав служити королеві і кров поганську розливати, — коли ви зараз не ув'язните того лотра і не вишлите послів до мене, то я за поміччю Божою з людьми королівськими буду вам мститися».

Але й цей погрозливий лист не дав результатів.

Восени 1592 р. повстанці здійснили напад на Київський замок, де захопили гармати, порох, зброю. Інший їх загін здобув Переяслав. Розгромивши його гарнізон, повстанці також захопили багато зброї і спорядження.

Полум'я повстання розросталося. Особливо широкого розмаху воно набуло на Волині, де зосередилися основні сили месників. Тут же, у містечку Острополі, із своїми загонами перебував і Криштоф Косинський.

Ситуація, що складалася, чимало турбувала короля, тим більше — польських і українських магнатів. У вересні 1592 р. вони виступили на сеймі на чолі з князем К. Острозьким, землі якого були охоплені особливо широким повстанням, з вимогами відправити на придушення бунтівників коронні війська. Однак шляхта з польських провінцій, боячись залишитися без підтримки у випадку повстання селян в Центральній Польщі, виступила проти. Вимоги магнатів було відхилено. Натомість з'явився королівський універсал, який зобов'язував всю шляхту Волині, Київщини та Брацлавщини зібратись у посполите рушення і на чолі з князем Костянтином Острозьким вирушити на повстанців. Король оповіщав, щоб «усі йшли на збір під Костянтинів для приборкання свавілля». В універсалі також говорилося, що Косинськйй «не тільки грабує та вбиває, найважливіше — він примушує до присяги й покори собі людей і міщанського звання, ополчається у такий спосіб на гідність короля та на загальний спокій держави».

На початку січня 1593 р. до Старокостянтинова прибули військові загони шляхти. Водночас Януш Острозький, син князя, сформував шляхетські загони у Галичині і навербував солдатів в Угорщині. Старий Острозький і доручив синові вести боротьбу з Косинським. В рішенні, прийнятому Володимирським повітовим сеймом, йшлося «про велику небезпечність панства, короля його милості від свавільства українного, від козаків», які зайняли «немало замків, міст і сіл українних... братії нашой, шляхтичої оних крайов», що тепер козаки «з немалим войском з арматою, способом неприятельським юж до воєводства Волинського притегнулі, умисливши далей панства короля єго милості пустошити».

Шляхта вирішила негайно вирушити проти повстанців.

Добре знаючи козацьку тактику, Костянтин Острозький розрахував, що в умовах лютих морозів селянсько-козацькі загони, погано озброєні й благенько вдягнені, не зможуть чинити серйозного опору його війську.

Це ж саме розумів і Косинський. Зваживши на обставини, він вирішив не приймати бою і відступити на Київщину, а звідти, якщо виникне потреба, і на Лівобережжя.

Спішно відійшовши до містечка П'ятки неподалік Чуднова, де була краща позиція, повстанці заходилися будувати укріплення. Тут 23 січня 1593 р. і настигли їх польські війська. Того ж дня відбулася перша кровопролитна битва. І хоча повстанці зуміли відстояти свої позиції і навіть відкинули шляхту, однак сили ворога збільшувались.

Уперті бої тривали цілий тиждень. В останній сутичці обидві сторони, виявивши обопільну стійкість, зазнали великих втрат. Це й змусило Костянтина Острозького піти на переговори з повстанцями. До того ж в Україні з'явилася велика татарська орда, яка просувалася на Волинь, і шляхті хоч-не-хоч необхідно було терміново повертатись, щоб захистити свої маєтки. 31 січня 1593 р. відбулися переговори. Основну роль в укладенні умови-угоди відіграли реєстрові козаки, які, власне, і наполягали на переговорах. Вони зобов'язувалися уточнити списки козацького війська, повернути у панські маєтки всіх повсталих селян та захоплену здобич і більше не піднімати повстання. Острозький домігся також обіцянки, що козаки усунуть Криштофа Косинського з гетьманства. Косинському ж нічого не лишалося, як погодитись на те.

Лист цей як вже вказувалося, підписали Криштоф Косинський і Іван Кречкович — писар войсковий іменем всего войска», Претвич, Вишневецький, Гульський і два волинські пани — Боговитин і Гулевич.

Ударивши тричі князю Острозькому «в поклін», Косинський був відпущений з військом «на волю».

Повернувшись на Запорожжя, козаки, однак, не виконаали обіцянки щодо усунення Косинського, в навпаки, під його керівництвом розпочали підготовку до нового повстання проти шляхетського панування в Україні. Черкаський староста Олександр Вишневецький, дізнавшись про те, писав королю, що цього разу Косинський настроєний куди більш серйозно, ніж раніше, і вже думає не про спустошення панських маєтностей, а про те, щоб «вивернути до грунту все пограниччя і нас усіх побити».

З усіх кінців України — Полісся, Переяславщини, Брацлавщини, Київщини — йшли і йшли на Запорожжя люди, готові взяти участь у новому повстанні. Косинський озброює їх. Прагнучи заручитися підтримкою російського уряду, він звертається до царя по допомогу. Останній не полишає без уваги прохання запорожців, надіславши на Січ гроші і припаси. Водночас була видана спеціальна грамота, у якій цар вимагав від Косинського вирушити з козаками до Сіверського Донця, щоб дати відсіч татарським ордам. Однак за тих умов, у яких перебували запорозькі козаки, здійснити це було неможливо.

Олександр Вишневецький у листі до польного гетьмана С. Жолкевського повідомляв, що на Січі зібралося багато тисяч козаків, готових до нового повстання, що «К. Косинський... зі своїм військом готується... спустошити коронні землі... дав присягу великому московському князеві перейти до нього на службу з усім своїм військом і віддав йому вже все пограниччя більш як на сто миль на тих кордонах; у листі своєму до них великий московський князь називає себе вже царем запорозьким, черкаським, низовським і послав на Запорожжя сукно і гроші».

Те ж саме стверджував у листі до короля і Жолкевський: «Косинськяй присягав з усім своїм військом великому князеві Московському і віддав було вже під його владу все пограниччя більш як на сто миль».

Закінчивши підготовку, Косинський у травні 1593 р. із військом вирушив на Черкаси.

По-різному висвітлюється в історичній літературі цей останній похід і остання битва Косинського. Дослідник В. Голобуцький на основі аналізу багатьох джерел пише, що Косинський виступив із Січі з двохтисячним військом, яке поділив на два загони: один плив Дніпром на човнах, а інший рухався пішим ходом. Біля Черкас вони зійшлися докупи й розпочали облогу міста. Замок, у якому засіли староста Олександр Вишневецький з військом і шляхтою, був оточений зусибіч і підданий обстрілу з суші і Дніпра.

Поява під Черкасами запорожців надихала місцеве населення на нові виступи проти панства і закріпачення. Повстання поширювалося дедалі більше.

І щільне козацьке оточення, і постійні обстріли, і зростаюче повстання змушували Вишневецького шукати якогось порятунку з того скрутного становища. Як і раніше, він вдається до хитрощів і підступництва. Розуміючи, що зараз найголовніше — обезглавити козаків і повстанців, посилає до Косинського людину з пропозицією про переговори, для чого запрошує його до себе. І Криштоф Косинський, взявши з собою загін у 150 найвідданіших козаків, прибув до Черкас.

Під час переговорів він був підступно убитий. Польський хроніст Іоахим Бельськнй прямо вказує, що вбивцями були «слуги кн. Олександра Вишневецького».

Так закінчив своє життя й гетьманування один з перших ватажків перших народних повстань в Україні Криштоф Косинський. Однак з його смертю, як очікували польські магнати, повстання не вщухло, воно поширилося й далі. Козаки не зняли облоги з Черкас. Лише у серпні, після того як Вишневецький дав їм гарантії на володіння майном і вільний перехід з Січі у міста і села Київського воєводства і навпаки, козаки полишили місто. Восени вони вирушили до Києва і обложили його, але напад татар на Запорожжя змусив їх терміново повернутися до Січі.

Та це аніскільки не применшило настороженості панівної верхівки щодо намірів козаків і населення. С. Жолкевський писав до короля: «Така у них непокірність і сваволя, що вже ніяк не зважають ні на Бога, ні на короля, ні на що інше. Треба було б заздалегідь те зло відвернути, щоб з того чогось гіршого не сталося».

Відгомін славних діл коронного гетьмана Криштофа Косинського ширився Україною. Козаки, покозачені селяни і населення міст готові були до нових виступів.

СЕВЕРИН НАЛИВАЙКО

Перша згадка про Северина Наливайка належить до 1593 р. Тоді він очолив на Південному Поділлі виступ невеликого загону нереєстрових козаків і повсталих селян, що піднялися на боротьбу за справедливість і волю.

Очевидно, народився він десь на початку 60-х рр. XVI ст. Одні історики місцем народження вважають Кам'янець-Подільський і зазначають, що батько був чинбарем. Інші, також ґрунтуючись на документах, вважають, що народився Северин у Гусятині, де батько мав садибу з невеликою ділянкою й займався кушнірством. Очевидно, друга версія більш вірогідна, оскільки частіше вживається при описанні біографії нашого героя.

Змужнівши в батьківській оселі і отримавши непогану освіту, Северин подався до м. Острог і деякий час жив у свого брата Дем'яна.

Тут, у Острозі, Северин за допомогою брата продовжив своє навчання. І якщо старший брат більше цікавився філософією, релігією і, очевидно, немалих у цьому досяг успіхів (адже посада священика у Острозі — тогочаснім центрі богослов'я і освіти в Україні — вже сама по собі свідчила про немалу освіченість), то Северин більше захоплювався військовою справою, історією козаччини. Втім обидва вони відчували душу народу, вболівали за нього. Голобуцький у своїй книзі «Запорозьке козацтво» відзначає, що «Важкий гніт, якому піддався український народ, сповнював Наливайка почуттям ненависті до поневолювачів. Сильне враження справило на нього повстання 1591—1593 рр. Наливайко був свідком поразки козаків під П'яткою і бачив криваву розправу панів із беззахисним мирним населенням». Повстання, як відомо, очолив Косинський, і Наливайко ставився до нього доброзичливо. Починаючи з юнацьких років, Наливайко брав участь у відбитті татарських орд на Поділлі і Брацлавщині, ходив у походи проти турків і татар до Криму, Молдови, був з козаками на Чорному морі. Це загартувало його, збагатило досвідом як справжнього воїна. Та й, зрештою, не раз бував він на Січі, жив там, ділив з козаками їхню долю, переймався їхніми турботами.

Він не втрачав зв'язку з Січчю і тоді, коли опинився на службі у магната К. Острозького, де служив ротмістром особистої охорони князя.

У цей час у південних районах Поділля і Брацлавщини діяли кілька повсталих селянських і козацьких загонів. Подавшись у ці краї, Наливайко приєднується до одного з найбільших загонів і скоро стає його ватажком.

У цей час козаки обирають гетьманом Григорія Лободу. Виходець з давнього козацького роду, що не відзначався багатством, він пройшов довгий шлях реєстрової служби від козака до отамана, сотника і нарешті полковника, користувався неабиякою популярністю серед товаришів.

Лобода добре знав Северина Наливайка і поважав його за розум, освіченість і хоробрість, вважав добрим політиком і організатором. І коли Наливайко в. очікуванні набігу татарської орди восени 1594 р. почав збирати під свою руку козаків і селян, гетьман приєднався до нього.

Уже в червні 1594 р. вони разом вирушають до Дніпра. Однак орда виявилася чималою і, щоб розгромити її, навіть об'єднаних сил не вистачало. Втім пощипали вони кримчаків добряче. До того ж, дізнавшись про те, проти татарської орди виступили повстанці, підтримані козаками, проти турецького панування піднялося населення Молдови й Валахії. Повстанці й козаки прийшли їм на допомогу — нападали на турецькі гарнізони, діяли активно і наполегливо, і, зрештою, татар і турків охопила паніка — вони почали залишати фортеці, тікаючи в свої краї. Вже через кілька тижнів Ніаливайко і Лобода повернулися в Україну з великою здобиччю, захопивши до 4 тис. коней і багато зброї.

На початку вересня татарські орди вдерлися через Буковину в галицькі землі, чинячи лихо. Наливайко на чолі великого козацького загону кинувся на допомогу галичанам. Однак, хоча й татарву було відігнано, та немало загинуло козаків, як оповідали — до півтори тисячі.

А тут ще польська шляхта, зібравшись у Брацлеві, вирішила й собі розправитися з наливайківцями, дії яких «бунтували народ» і виводили з-під панської покори. Та повстанців вчасно попередили місцеві жителі.

У ніч на 16 жовтня 1594 р. козаки разом з наливайківцями надали на Брацлав, де зібралася шляхта, і перебили її.

Тим часом Наливайко дізнається про те, що волоський господар знову зійшовся з татарами й турками і підбивав їх на новий похід в Україну. Наливайко звертається до Григорія Лободи, і в другій половині жовтня вони разом виступають у похід.

Похід був вдалим. Він суттєво вплинув на відносини між Туреччиною й Польщею, підніс авторитет повстанців. Повернувшись з походу, Наливайко і Лобода зібрали у Барі раду керівників загонів, видали універсали, якими закликали селян та міщан озброюватися й повставати проти магнатів. Наливайко і Лобода вирішили підняти повстання по всій Україні, щоб дощенту винищити на ній польсько-шляхетське панування.

Навесні 1595 р. в Україні діяло вже кілька десятків загонів, що нараховували близько. 12 тис. повстанців. Полум'я повстання охопило Київщину, Переяславщину, Поділля, Волинь. Цьому значною мірою сприяло те, що польське військо у цей час перебувало в Молдові, де саме вирішувалася доля престолу. Польська шляхта вирішила посадити на молдавський трон свого ставленика Ієремію Могилу, але її інтереси зіткнулися з домаганнями угорських та турецьких феодалів. Острозький, який очолював похід шляхти, запрошував навіть узяти в ньому участь Лободу, і той погодився. Та не погодились козаки, які змусили його йти до Черкас. Таким чином, повстанське військо поділилося на дві частини. У той час як козаки на чолі з Лободою рушили до Черкас, решта під проводом Наливайка пішла на Полісся, де також розпалювалося повстання і потрібна була поміч.

До цього Наливайко зі своїми загонами побував на Семиграді й Закарпатті, пройшовши через гори в Галичину. Полишивши цей край, наливайківці рушили на Поділля і Волинь і наприкінці жовтня 1596 р. з'явилися біля Луцька.

Після того Наливайко з загонами вирушив у Білорусь, також охоплену повстанням, і за допомогою селян здобув з боями Слуцьк, Бобруйськ та Могильов (на Дніпрі). На противагу Наливайкові його побратим Григорій Лобода діяв на Подніпров'ї в'яло і неохоче. Багатьом його соратникам те було не до вподоби. Відокремився й пішов до Наливайка отаман Матвій Шаула, його приклад наслідував Федір Полоус, що воював спільно з Оришевським і під рукою якого було низове козацтво.

В Мінську в цей час зібралося велике шляхетське військо, готове вирушити на повстанців, але Наливайко ухилився від зустрічі з ним.

Проте в середині грудня 1595 р. королівська кіннота таки настигла наливайківців. Після кількагодинного бою козаки зуміли відірватися від ворога і, утворивши рухомий табір, пішли на Бихов.

Відірвавшись від королівських військ, Наливайко з загонами рушив на Пінськ, а звідти на Волинь. В середині січня 1596 р. він прибув до Острога.

Стурбований подіями в Україні і розмахом повстанського руху, король Сигізмунд відкликав з Молдови війська гетьмана Жолкевського і кинув їх на Україну. Наливайко вирішив рушати з Волині на Брацлавщину, де сподівався збільшити свої сили, звернувшись до Лободи і Шаули по допомогу.

Не сидів без діла і Жолкевський. Оцінивши обстановку, вій вирішив розправитися з наливайківцямя, перетнувши їм шлях біля Синіх Вод, що близько уманських лісів. Однак Наливайкові вдалося оминути польських жовнірів, які чисельно перевищували сили повстанців. Як і раніше, велику надію він покладав на Шаулу і Лободу. Однак, якщо Щаула стрімко рухався на виручку товаришеві, то Лобода не дуже прагнув до цього. Повернувшись до Білої Церкви, він одержав листа від Жолкевського, у якому пропонував той відійти від повстанців, залишити Київщину й відступити на Запорожжя. Козаки хотіли розправитися з посланцем, та Лобода взяв його під захист і, хоча й без відповіді, відпустив живим назад.

У двадцятих числах березня 1596 р. до Трипілля, де перебував з козаками Лобода, підійшов Шаула, Сили двох проводирів об'єдналися в загін, здатний нанести нищівну поразку королівському війську. Однак Лобода і тут не виявив рішучості. Обурені козаки полишили Лободу гетьманства, а на його місце обрали Шаулу.

Упорядкувавши своє військо, Шаула вирушив на допомогу Наливайку, котрий підходив до Білої Церкви. Туди і йшов і Жолкевський, прагнучи не допустити об'єднання повстанських загонів.

Глибокий сніг заважав швидкому просуванню як козацьких, так й королівських військ. Проте авангардний загін королівської піхоти під начальством князя К. Ружинського швидше дістався Білої Церкви й захопив її. Шаула та Наливайко мусили розміститися табором під стінами міста. Дізнавшись, що Жолкевський у цей час перебуває за чотири милі, вони вирішують розбити Ружинського до його підходу.

Залежно від джерел, що використовувалися дослідниками, бої під Білою Церквою описуються по-різному. Однак очевидним лишається те, що козацько-повстанські війська зуміли перехитрити Ружинського, виманивши його з білоцерківської фортеці, проникли туди й винищили весь гарнізон. А коли Ружинський повернувся до Білої Церкви, розгромили і його. Врятувалася лише невелика частині на війська разом з князем.

Коли Жолкевський дістався-таки Білої Церкви, все було скінчено. Козаки, оцінивши свої сили, відійшли від міста й попрямували на Трипілля, яке ще перебувало в руках повстанців. Вони сподівалися, що Жолкевський не наважиться тут їх переслідувати.

Оточений возами у п'ять рядів козацький табір просувався повільно. Поранені вояки, жінки й діти, що тікали разом з козаками, рятуючись від кари шляхетського війська, вози з порохом, зброєю, продовольством — все це був немалий тягар для повстанців, позбутися якого вони, однак ніяк не могли.

Жолкевський наздогнав козацький табір 24 березня на відстані восьми миль від Білої Церкви, в урочищі Гострий Камінь. Бій був жорстокий і кровопролитний. Перемоги він не приніс ні тій, ані іншій стороні.

Козаки, як і поляки, зазнали чималих втрат. Загинув їхній улюбленець полковник Сасько Федорович, ядром одірвало руку Шаулі, було поранено й Наливайка. Немало було забито й поранено іншої старшини та козаків.

Вночі відбулася рада. І поранені Шаула з Наливайком, і гранично виснажений Лобода вирішили не випробовувати марно долі й, поки є можливість, відірватись від Жолкевського і відійти за Дніпро. Замість тяжкопораненого Шаули обрали гетьманом (тепер уже козацьким складом) Наливайка.

Тієї ж ночі, полишивши позиції, рушили на Трипілля. Жолкевський цього разу не переслідував повстанців, а повернувся до Білої Церкви, де в очікуванні підмоги заходився упорядковувати своє пошарпане військо.

Скориставшись з цього, повстанці без перешкод подолали Дніпро й розташувалися табором, готові до подальшої боротьби. Однак час уже грав проти них.

У таборі повстанців не було одностайності. Більшість особливо селяни з сім'ями, воліли якнайшвидше дістатися російських кордонів, сподіваючись на порятунок і притулок. Інші не бажали лишати рідну землю, хотіли йти у південні степи Переяславщини, а за необхідності навіть і далі, щоб продовжити боротьбу проти магнатсько-шляхетського ярма. З цими останніми поділяли свої плани Наливайко, Шаула, Кремпський. Багаті ж козаки, особливо реєстрові, до яких тяжів і Лобода, прагнули до перемир'я з польським командуванням і припинення боротьби. Лобода навіть розпочав відповідні переговори, направивши до Жолкевського сотника Козловського з листом, у якому пропонував припинити війну і укласти мир. Після цього Наливайко і Лобода зібрали загін і також рушили у Переяслав. Ледве вони відійшли від Дніпра, як розпочали переправу поляки.

Ватажки повстанців добре розуміли, що стара зруйнована переяславська фортеця не захистить від шляхетського війська, і тому вважали за краще рухатися в глибину Задніпров'я.

Так, пройшовши Яготин і Пирятин, козацькі загони дісталися Лубен і 15 травня переправилися через Сулу. На все про все пішло чотирнадцять діб. За цей же час королівські війська поповнилися свіжими силами, подолали Дніпро й рушили далі. Оцінивши сили і можливості обох сторін, Жолкевський впевнився, що тепер може побороти і остаточно розгромити повстанців.

Намагаючись відсікти шляхи відступу повстанців на лівий берег Сули, куди Жолкевський все-таки не наважувався йти, побоюючись підмоги повстанцям з Низу, він посилає в обхід їм швидкий загін Струся.

У цей час повстанці відійшли до р. Солониці і в одному з її урочищ заходилися обладнувати укріплення. Оточені зусибіч, вони вирішили битися до останку. Табір розташували таким чином, щоб тил впритул примикав до правого берега Солониці, убезпечивши один бік від нападу. З трьох їнших боків було встановлено кілька рядів возів, оточених валами і лінією шанців.

16 травня 1596 р. поляки рушили у перший наступ. З цього часу протягом двох тижнів приступи не припинялися. З обох сторін гинули люди. У повстанців закінчилася їжа, почався іголод. Тераілн й королівські війська, особливо від нестатку води.

Стало очевидно, що подальша облога неможлива. До того ж у козацькому таборі почалися суперечки. Щоб поглибити їх, Жолкевський знову посилає до Лободи посланця з пропозицією видати Наливайка та інших керівників повстання і здатися «на ласку короля». Про це дізналися в таборі. Зібралась рада, під час якої між прихильниками Лободи і Наливайка спалахнула сварка. Лободу звинуватили в зраді. Той з обуренням відмовився. Тоді на нього напали і тут же зопалу відрубали галову. Реєстровики принишкли, але затаїли йа нереєстровиків люту злобу. Останні ж, звинувативши Наливайка у тому, що завів повстанців у прірву, скинули його з гетьманства й обрали свого ватажка Криштофа Кремпського.

Тоді Наливайко зі своїм загоном кинувся з табору, прагнучи пробитися крізь військові заслони. Та це йому не вдалося.

Після жахливих двох днів, протягом яких у козацької таборі було вбито до двохсот чоловік, козаки захвилювалися. Вранці 7 червня вона зібралися на раду, волаючи, що їм усім приходить остання година, згодилися віддати полякам Наливайка та інших начальників, аби лише поляки випустили решту на волю. Наливайко зібрав своїх прибічників і хотів утекти, але вискочити було неможливо. Цілий день вирував табір, доки, нарешті, до вечора зробилася міжусобиця. Наливайко відстрілювався від своїх побратімів, захищаючи життя. Шум досяг поляків. Дізнавшись, у чому справа, пішли на приступ... раптом козаки дають знати, що все буде, як вони хочуть, Наливайка осилили, схопили й привели зв'язаним до Жолкевського...

Разом з Наливайкам було схоплено і його найближчих соратників — Шаулу і Шостака, кількох інших старшин.

8 червня 1596 р. повстанці, повіривши Жолкевському, припинили опір і вийшли окопів, та на них раптово напали жовніри й почалося жорстоке знищення безоружних, знесилених людей. Польський історик Бельський писав, що «на протязі милі чи більше труп лежав на трупі, бо всього у таборі з черню і з жінками їх було до десяти тисяч».

Все ж таки більш ніж півтори тисячам на чолі з Кремпським вдалося пробитися крізь ряди польського війська й відійти на Запорожжя. Полонених ватажків відвезли до Варшави й одразу ж стратили. Наливайка протримали у в'язниці близько року. Страшенно знущалися, безперервно піддавали катуванню — пекли розжареним залізом, тримали на холоді, не давали їсти й спати. Так тривало аж до відкриття сейму. Про страту Наливайка історичні джерела розповідають по-різному. Бельський у своїй хроніці свідчить, що йому відрубали голову, а потім четвертували тіло «й рознесли члени на показ і поругання». Інший сучасник подій, Янчинський, писав, що Наливайка посадили верхи на розжареного заяізпого коня й увінчали розжареним залізним обручем. Свідчать і таке, що аачебто його помістили у мідного бика, якого розжарювали вогнем, й чутно було крик Наливайка, потім полум'я охопило всю постать повстанського ватажка.

Та як би не писали про цю смерть, по всьому видно, що вигадала Наливайкові шляхта кару якнайжорстокішу, аби настрахати інших.

Будучи першим широким спільним виступом селянства, козацтва і міських низів, повстання під проводом Северина Наливайка стало важливою віхою в історії українського народу.

Використана література:

1. Словник-довідник з історії України. – К., 2002.

2. Субтельний О. Історія України. – К., 2001.