Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

ОЛЕГ ВІЩИЙ

Ніхто з істориків не знає, хто був той Олег, що став київським князем наприкінці IX ст. (за непевною хронологією «Повісті временних літ» — 882 р.). І ніколи, мабуть, не дізнається. Річ у тому, що образ Олега немовби зітканий з фольклорних оповідей — народних переказів і легенд, дружинних пісень і приповідок. Як писав знаменитий український історик і фольклорист М. Костомаров, «особа Олега в нашому початковому літописі є сповна особою переказу, а не історії». Однак при всьому тому Олег, на відміну від своїх попередників на київському престолі — Кия, Аскольда й навіть Рюрика, — є не напівлегендарною, а реальною історичною постаттю, його існування підтверджується авторитетними джерелами, зокрема двома угодами Русі з Візантією — 907-го й 911 рр.

Разом з тим князь Oлег належить до найбільш загадкових постатей давньоруської історії. Досі вчені не мають певних відомостей ні про родину, ні про соціальне становище Олега. Хто він був — князь, боярин чи простий варязький дружинник? Чи мав якісь родинні зв'язки з засновником давньоруської князівської династії Рюриком? Не знали цього й давньоруські літописці XI—XII ст. Тому, напевне, «Повість временних літ» називає Олега князем, й Новгородський літопис — лише воєводою, що правив у Києві від імені малого сина Ігоря. Гадаємо, що насправді Олег не належав до родини Рюрика, а захопив владу В Києві, спираючись на віддану бойову дружину й прикриваючись ім'ям законного претендента на київський престол Ігоря, якого він силою зумів перетворити на маріонетку.

«Повість временних літ» і Новгородський літопис злагоджено повідомляють, що Олег прийшов з Новгорода до Києва, обманом захопив і вбив місцевих князів Аскольда й Діра і сам вокняжився в стольному граді. Як мовилось, історики здавна пов'язують з Олегом утворення Давньоруської держави. Адже починаючи з часів його князювання влада київського уряду поширюється не лише на Наддніпрянщину, а й на північні руські землі.

Взагалі уряд Олега докладав енергійних зусиль до приєднання раніше незалежних від Києва племінних союзів. Літописці зуміли прослідкувати хіба що основні етапи цієї діяльності. Тільки-но вокняжившись у Києві, Олег, згідно свідчення Нестора, «почав воювати проти древлян і, підкоривши їх, брав з них по чорній куниці». Далі «відправився Олег на сіверян і переміг їх, і наклав на них легку данину й не дозволив їм платити данину хозарам, мовивши так: «Я ворог їм, і вам платити нема чого». І далі: «Послав Олег до радимичів, питаючи: «Кому даєте данину?» Вони ж відповідали: «Хозарам». І сказав їм Олег: «Не давайте хозарам, але платіть мені»... І панував Олег над полянами і древлянами, і сіверянами, і радимичами, а з уличами й тиверцями воював».

У наведених словах літописця неважко побачити динамічну картину послідовного приєднання союзів племен до складу юної Київської держави. Спочатку вона поглинула ті племінні об'єднання, що були поблизу Києва: у князя не вистачало сили на всі союзи одразу. Але він продовжував цю діяльність протягом свого тридцятирічного правління на Русі. Цікаво, що в переліку союзів, воїни яких взяли участь у грандіознрму поході під проводом Олега на Візантію 907 р., крім згаданих вже полян, древлян, сіверян і радимичів, названі ще й вятичі, хорвати, дуліби, тиверці, які потрапили до складу Давньоруської держави пізніше.

Втім не варто гадати, начебто цей союз був міцним і остаточним. «Повість временних літ», Новгородський та інші літописи за більшу частину Х ст. оповідають про запеклу боротьбу наступників Олега за підкорення тих самих об'єднань племен, які приєднував до Руської землі сам князь. Союзи племен аж до кінця Х ст., до часів Князювання Володимира Святославича, зберігали значну автономію, а їхня верхівка — великі багатства.

І все ж таки поширення, хай не остаточне, влади київського осередку на значну частину племінних об'єднань зробило Давньоруську державу, що перебувала в процесі формування, економічно сильною й відносно централізованою. Саме тому князь Олег 907 р. вчинив похід на Візантійську імперію — похід, масштаби якого вражають навіть сучасних істориків. «Повість временних літ» яскраво відобразила небачений до того на Русі розмах походу: «Пішов Олег на греків*, залишивши Ігоря в Києві, взяв же з собою силу варягів і словен, і чуді, й кривичів, і мерю, і древлян, і радимичів, і полян, і сіверян, і вятичів, і хорватів, і дулібів, і тиверців... І з усіма цими пішов Олег на конях і в кораблях, і було кораблів числом дві тисячі».

Напевне, причиною війни, що спалахнула між Руссю та Візантією, було невиконання Константинополем двох головних умов угоди 860 р., укладеної Аскольдом з імператором Михаїлом: оплата імперією данини Києву й надання торговельних привілеїв руським купцям у візантійських містах. Здається, 907 р. якісь київські вивідувачі добре вивчили становище в Константинополі. Імперія тоді переживала великі труднощі, на неї тиснули з півдня араби, а у війську розпочався заколот під проводом полководця Андроніка Дуки. Тому візантійський імператор був змушений. зняти кращі легіони з північних кордонів і кинути проти арабів. Завдяки цьому суходільне військо Олега безборонно наблизилось до велетенських мурів Константинополя. Одночасно поблизу візантійської столиці з'явився руський флот.

Нестор, що веде розповідь у фольклорно-легендарному дусі (мабуть, скориставшись з усних народних джерел), зауважує, що коли ладді Олега наблизились до Царгорода, «греки ж замкнули Суд, а місто зачинили». Давньоруські книжники називали «Судом» бухту Золотий Ріг, що відділяла власне Константинополь від його передмістя Галати. На берегах бухти стояли величезні кам'яні башти, між якими у разі небезпеки натягали гігантський ланцюг, що підтримувався на поверхні води сотнями поплавків. Ця загорожа надійно перекривала вхід до Золотого Рогу.

Олег та його воєводи побачили, що малим ладдям-однодеревкам не подолати перешкоди, яка не раз зупиняла важкі кораблі арабів та італійців. Тому князь вирішив перехитрити візантійців. «І звелів Олег своїм воїнам зробити колеса й поставити на них кораблі, — з гордістю за свого хитромудрого героя пише Нестор. — І з попутним вітром підняли вони вітрила й пішли з боку поля до міста (Царгорода. — Авт.). Греки ж, побачивши це, злякались і сказали через послів Олегові: «Не губи міста, дамо тобі данини, якої забажаєш!»

Насправді ж кораблі під вітрилами не могли рухатися суходолом. Це потребувало б зусиль сотень людей, вола чи коней. Так, певно, й вчинив Олег. Можливо, щоб справити враження й здійснити психологічний тиск на обложених, князь наказав напнути вітрила на кораблях. Ймовірно, що в цю дію язичники-русичі вкладали магічний сенс. Як би там не було, сміливий обхідний маневр русичів змусив імператора Візантії шукати миру. Йому довелося прийняти невигідні умови, запропоновані; київським володарем:

«Наказав Олег дати данину на дві тисячі кораблів... І погодились на це греки, і стали греки просити миру, щоб. не воював Грецької землі. Олег же, трохи відійшовши від столиці, розпочав переговори про мир з грецькими царями Леоном і Олександром» («Повість временних літ»).

Того самого 907 р. була укладена попередня русько-візантійська угода, її текст став відомий Несторові, й літописець увів його до «Повісті временних. літ», можливо, скориставшись архівом київських князів. Це перший дипломатичний акт Давньої Русі, що зберігся до наших днів. Згідно угоди Візантія зобов'язувалася сплачувати Русі щорічну данину. Як виходить з дальшого розвитку подій і свідоцтв візантійських джерел, Київська Русь пообіцяла за це надавати Візантії постійну військову допомогу. Руські воїни з'являються на рубежах імперії: на Кавказі й Близькому Сході, в Малій Азії й на Кріті. Великим; досягненням київського уряду було одержання від грецької сторони права безмитної торгівлі для руських купців у Константинополі та інших містах імперії. Давньоруських торгових людей ф послів годували безкоштовно в столиці Візантії протягом шести місяців, а коли вони від'їжджали на батьківщину, урядовці постачали їм паруси, канати, якорі, а також продовольство.

Ця угода була розширена й закріплена в русько-візантійському договорі 911 р., також уміщеному Нестором до літопису. Відомо, що в дні підписання угоди загін із 70 русичів брав участь у поході візантійського війська проти арабів на о. Кріт у Середземному морі.

Свою фольклорну за формою й частиною джерел оповідь про переможний похід проти Візантії 907 р. «Повість временних літ» завершує словами: «І повернувся Олег до Києва, несучи золото й паволоки (шовкові тканини. — Авт.), і плоди, і вино, і всіляке узороччя (дорогі речі, прикраси. — Авт.). І прозвали Олега Віщим, тому що були люди язичниками й неосвіченими». Так літописець-християнин на свій лад спробував пояснити, чому в народі Олега вважали не просто хитромудрим, а й чаклуном, чарівником, тому що слово «віщий» було синонімом слів «волхв» і «кудесник».

Незвичайним і загадковим було все життя Олега, від народження до смерті. Здавалось би, після гучної перемоги над Візантією давньоруські літописці мали стежити чи не за кожним кроком князя. А вони неначе забули про нього. Останні роки життя Олега історикам не відомі — так само, як і рік його смерті. «Повість временних літ» свідчить, що він помер 912 р., а Новгородський літопис називає 922 р. З невідомих причин звитяжний переможець греків зникає з давньоруського політичного небосхилу після найбільшого в своєму житті й житті Київської Русі тріумфу.

Сама кончина Олега Віщого також повита серпанком таємниці. Новгородський літопис лаконічно зауважив, що князь загинув, коли ходив «за море», але забув додати, за яке саме. Здавалось би, уточнення не потрібне: адже політичні інтереси Олега були спрямовані на південь, до Візантії, отож, море могло бути хіба що Чорним. Однак існує хозарський документ середини Х ст. про ще один похід Олега на стольний град Візантії. Але він залишився невідомим нашому головному джерелові «Повісті временних літ». Хозарський манускрипт оповідає, що хозари перемогли київського володаря і примусили його силою вчинити напад на Візантію. Той похід приніс прикру невдачу князеві. У морському бою візантійці спалили руські ладді «грецьким вогнем»**, а Олег утік до Персії, де й був забитий. Важливо відзначити, що хозарський документ знає Олега як Хельгу, тобто у скандінавській транскрипції. Вже це одне змушує поставитись до джерела з довірою.

До того ж існує одна загадкова стаття Новгородського літопису за 920 р. Як вже знає читач, на думку Нестора, у той час Олега вже давно не було серед живих. А от новгородський літописець впевнено повідомляє, що того року русичі напали на Царгород. Їх послав князь Ігор, додає літописець. Але їм не пощастило. За наказом імператора Романа полководець Феофан «вогняним пристроєм спалив руські кораблі». Чи мав Олег якесь відношення до того походу? Гадаємо, що мав. Адже новгородські літописці ніколи не визнавали Олега князем, лише воєводою Ігоря. А з Новгородського літопису відомо, що сам Ігор не ходив на Царгород, а послав своїх воїнів. Ймовірніше за все, літописець приписав похід під проводом Олега Ігореві. Навряд чи може бути випадковим збіг свідчень хозарського джерела й новгородського літописця про те, що руські ладді були знищені «грецьким вогнем». Можливо, літописець помилково датував похід 941 р. під проводом Ігоря на греків 920 р. На користь такого припущення мовить ім'я візантійського флотоводця Феофана, який 941 р. дійсно застосував «грецький вогонь» проти руського флоту.

Є одне (щоправда, не дуже ясне) свідчення того, що Олег ходив-таки на морське узбережжя після вдалого походу на Візантію 907 р. То був берег Каспійського моря. Це свідчення належить арабському сучасникові Олега, знаменитому географу та історику ал-Масуді. Він повідомляє, що якісь руси на 500 суднах пішли вгору Доном, далі перетягли ладді суходолом і досягли Волги, спустилися цією великою рікою до її гирла й попливли на південь уздовж західного узбережжя Каспію. Найприродніше припустити, що ті русичі жили десь поблизу Дону. Тим часом хозарський документ повідомляє, що Олег-Хельгу напередодні походу на Каспій оволодів Тмутараканню. Ал-Масуді та інші арабські автори твердять, що в каспійській експедиції руси були майже повністю перебиті ворогом — мабуть, персами. Тому ймовірно, що не за Чорним, а за Каспійським морем склав буйну голову князь Олег.

Все вищезгадане не було відомо давньоруським книжникам. Той же Новгородський літопис від 922 р. сповіщає: «Пішов Олег до Новгорода, а звідти до Ладоги. Інші ж мовлять, що пішов він за море, і клюнула його змія в ногу, і від того він помер». Як гадають вчені, це повідомлення новгородський літописець запозичив з Найдавнішого київського літописного ізводу 1037—1039 рр. Виходить, що вже в часи Ярослава Мудрого ніхто на Русі не знав подробиць, та й самого місця загибелі Олега.

Для опису смерті нашого героя Нестор у «Повісті временних літ», скористався з барвистої народної легенди про цього віщого князя, чаклуна й чарівника. Літописець не знав, що саме трапилося з князем по підписанні русько-візантійського мирного договору 911 р., тому вмістив зразу ж після тексту цього державного акта поетичну й таємничу історію про загибель Олега від свого улюбленого коня: «Жив Олег, князюючи в Києві, мир маючи з усіма країнами. І прийшла осінь, і згадав Олег свого коня, якого колись він поставив годувати, вирішивши ніколи на нього не сідати. Бо колись питав він волхвів і кудесників: «Від чого я помру?». І мовив йому один кудесник: «Княже! Від коня твого улюбленого, на якому ти їздиш, — від нього тобі померти». Запали слова ці в душу Олегові, й сказав він: «Ніколи не сяду на. нього й не побачу його більше!» І звелів годувати коня й не водити його до себе. І прожив кілька років, не бачачи його, аж поки не пішов на греків. А коли повернувся до Києва і спливло чотири роки, на п'ятий рік згадав він свого коня, від якого волхви колись навіщували йому смерть. І покликав він старійшину конюхів і мовив: «Де кінь мій, якого наказав я годувати і берегти?» Той же відповів: «Помер». Олег посміхнувся й дорікнув тому кудесникові, сказавши: «Неправду мовлять волхви, але все те брехня: кінь помер, а я живий!». І наказав осідлати собі коня: «Хай побачу кості його». І приїхав на те місце, де лежали його голі кістки і череп голий, зліз з коня, посміявся гірко й мовив: «Чи від цього черепа смерть мені прийняти?». І наступив він ногою на череп, — закінчує розповідь Нестор, — і виповзла з черепа змія, і вжалила князя в ногу. І від того розхворівся він і помер».

Хто знає, можливо, Олег і справді загинув від укусу змії, давши привід для створення моторошної легенди. Для теми нашої розповіді важливим є інше: за народним переконанням, князь був віщим, тобто чарівником, волхвом, якого годі було й прагнути вбити мечем чи стрілою з лука. Але, як вірили в народі, невблаганна доля сильніша від будь-якого кудесника й чаклуна. Взагалі мотив пророцтва, що збувається, незважаючи на всі запобіжні заходи, поширений у фольклорі різних народів починаючи з давніх часів. Згадаймо уславлену легенду про давньогрецького царя Едіпа, якому оракул напророчив, що він заб'є батька і одружиться з власною матір'ю. Едіп, що був розумною й винахідливою людиною, так і не зміг уникнути страшної долі.

Смерть Олега відкрила Ігореві шлях до золотого київського престолу. Ігор залишався в глибокій тіні Олега, за відомостями «Повісті временних літ», цілих тридцять років. Напевне, Ігор все ж таки був сином Рюрика, оскільки ніхто по смерті Олега не заперечив його прав на князівський трон.

------------------------------------------------------------------

* Візантійці розмовляли грецькою мовою, тому Нестор та інші давньоруські книжники називали їх греками.

** Горюча суміш, що під тиском викидалася з мідяних труб на велику відстань.