Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Організація управління дофеодальний період

В дофеодальний період поширилась так звана десяткова система управління. Ця система була свого роду військово-адміністративною системою: тисяцькі були начальниками гарнізонів, розставлених в основних центрах Київської Русі; соцькі командували окремими військовими частинами. Само собою зрозуміло, що ця система в міру розвитку процесу феодалізації мала зазнати серйозних змін. Насамперед десяткова система управління повинна була перерости в систему феодальної адміністрації. А при перетворенні в класовий феодальний апарат, природно, урядові особи цієї системи (тисяцькі, соцькі, десяцькі) мусили зміняти свої функції.

Другим характерним для цього періоду моментом є організація двірсько-вотчинної системи, яку іноді називають дворовою, князівською, протиставляючи її чисельній, десятковій. Суть цієї системи полягала в тому, що окремими галузями князівського господарства управляли особливі придворні чини, так звані міністеріали. На місцях же ця система була не чим іншим, як системою «кормління», що остаточно оформилась у Московській державі і була тотожна, як ми вже говорили, з fief-office західноєвропейського середньовіччя. Ця двірсько-вотчинна система почала дедалі більше витискати систему десяткову. Більш-менш значні рештки її збереглись тільки в основних центрах, а на місцях система кормління остаточно її витиснула.

Перейдемо до характеристики змін у десятковій системі.

Як сказано, питання про десяткову систему управління жваво обмірковувалось у літературі. Тут головним чином цікавились питанням, до якої системи — князівської чи земської треба її віднести і про те, кого стосується ця система — загальної чи спеціально міської адміністрації.

[М. Ф.] Владимирський-Буданов, як ми відзначали, називав десяткову систему земською, протиставлячи її двірській, князівській. Він вважав, що були два роди тисяцьких — земські і князівські. Земські тисяцькі, на його думку, ніби були народними трибунами, які урівноважували владу князя.

О. Є. Пресняков 63 піддав цю думку Владимирського-Буданова рішучій критиці. Він переглянув увесь наявний матеріал щодо цього питання і прийшов до висновку, що тисяцькі і соцькі на півдні були не народними урядовими особами, а представниками князівської влади. Справді, літописні тексти цілком підтверджують це. Візьмімо, наприклад, літописне оповідання про бенкети Володимира: «Се же пакы творяше людем своим: по вся неделя устави на дворе, в гридьнице пир творити и приходити боляром и гридем, и съцьскым, и десяцьскым, и нарочитым мужем, при князи и без князя; бываше множство от мяс, от скота и от зверины, бяше по изобилию от всего... Бе бо Володимер любя дружину и c ними думая о строй земленем и о ратех и о уставе земленем».

«Якщо взяти цю сторінку літопису окремо, — каже О. Є. Пресняков, — як вона є, і спитати себе, кого тут літописець вважає дружиною, з якою князь радиться в усіх справах і шукає всякого добра, то довелось би відповісти: бояр і гридів, соцьких, десяцьких, нарочитих людей» 64.

Що тисяцькі і соцькі є представниками князівської влади — це доводиться й літописною звісткою про повстання 1113 р., коли кияни, незадоволені князівською адміністрацією, грабували двори тисяцького і соцьких. Треба, крім того, відзначити, що тисяцькі виступають як представники князя на різних нарадах. Наприклад, «Устав о резах» був прийнятий Володимиром Мономахом за згодою тисяцьких і інших князів. Нарешті, що тисяцький був князівським органом влади, доводиться поступовим перетворенням його в воєводу, в особливий придворний чин.

Щодо тисяцьких і соцьких у Новгороді, то вони справді стали представниками новгородської феодальної верхівки, не зв’язаної з князем. Але це є якраз особливістю новгородського ладу, особливістю, що виникла в результаті еволюції новгородського ладу, а не є первісним явищем.

Подивимось, які доводи подав Владимирський-Буданов 65 на захист думки, що тисяцький «завжди лишався представником народу».

В 1043 р. князь Ярослав вирядив свого сина Володимира в похід на Візантію. Ватажком народного ополчення був тисяцький Вишата, а ватажком дружини — Іван Творимирич. Коли буря розбила руські кораблі і викинула воїнів на берег, народне ополчення вирішило повернутись у Русь суходолом. «И не идяше c ними никтоже от дружини княжеє. И рече Вышата: «аз поиду c ними»; и выседе ис корабля к ним, и рече: «аще жив буду, то c ними, аще погану, то c дружиною».

Насамперед Владимирський-Буданов неправильно тлумачить літописну звістку. В літопису говориться: «Посла Ярослав сына своего Володимера на Грькы, и вда ему вои многы, а воеводьство поручи Вышате, отцю Яневи». Літопис говорить не про «народне ополчення», а про «воїв», яких міг найняти кн. Ярослав і які могли входити в склад феодальних ополчень. Вишата пішов з воїнами тому, що він був головним ватажком всього війська, а не тому, що він був представником народних інтересів. Та і з самого оповідання ясно, що Вишата не був з народним ополченням — він був у князівській дружині і вийшов з корабля там, де була вона («вышед из корабля»).

За оповіданням Татіщева, київський тисяцький Улеб у 1145 р., коли Всеволод Ольгович намагався передати київський стол своєму братові Ігорю, заявив, що кияни прихильні до Мономаховичів, а не до Ольговичів і що кн. Ізяслав Мстиславич є справжній і безпосередній спадкоємець. «Сим ответом Всеволод весьма озаботился». Але кого треба розуміти під киянами, ми вже добре знаємо із з’ясування питання про віче: це, безперечно, одна з феодальних груп, а не «народ», не широкі народні маси. Цій феодальній групі, зв’язаній з Мономаховичами, не цікавий був приїзд у Київ оточення Ольговичів: вони багато втрачали, бувши змушені поступатись новим людям.

Далі Владимирський-Буданов намагався довести свою думку про тисяцьких як представників «інтересів народу» на основі новгородських даних. Але ми вже вказали, що становище і коло діяльності тисяцьких і соцьких у Новгороді є особливістю новгородського політичного устрою.

Щодо думки про те, що було два види тисяцьких — земські і князівські, то Владимирський-Буданов не міг обгрунтувати її на основі джерел.

Іншу думку висловив про тисяцьких M. H. Покровський, який вважав їх представниками й охоронцями торговельно-промислової демократії. Але цей погляд він будує на новгородських даних, не враховуючи специфіки новгородської адміністративної системи. І в Новгороді тисяцькі були представниками феодальної влади.

З’ясувавши походження і початкову соціальну суть десяткової системи, звернемось до вивчення її в тій стадії, яка відбилась у наших джерелах XI — XII ст.

В досліджуваний час десяткова система втратила свій реальний математичний зміст, який вона, безперечно, мала раніш. Тисяча ставала вже територіальним поняттям; тисяча — це е округа, підпорядкована тисяцькому, який держав у ній воєводство і «весь ряд». Про перетворення тисячі в територіальну одиницю говорять багато літописних текстів. Коли Ігор Святославич зайняв Київ, «то Улебови рече: держи ты тысячу, как еси у брата моего держал». Розповідаючи про ті чи інші події, літописець вказує, хто в якому місті держав тисячу, наприклад: «Яронови же тогда тысящю держаще в Перемышли», «воєводство держащю Кыевскыя тысяща Яневи», «воєводство тогда держаще имеящая Кыевская Иоану Славновичу». Вичерпний доказ того, що тисяча стала територіальною округою, дає Іпатіївський літопис під 1149 р. Там ми читаємо, що Святослав Ольгович одержав від Юрія Долгорукого «Куреск и c Посемьем, и Сновьскую тысячу». В міру того, як князі розміщуються по містах, тисячі й тисяцькі втрачають територіальне значення, перетворюючись у свого роду військові відділи князівського управління. Тисяцькі починають називатись тепер не за містами (тисяцький київський, тисяцький переяславський тощо), а за князями («Воротислав — Андреев тысячькый и Иванко — Вячеславль») 66.

Печерський Патерик повідомляє, що Мономах дав в управління Суздальську землю «своєму тысяцкому» варягові Георгію, якого літопис називає тисяцьким ростовським.

Які були функції тисяцьких в X — XI ст.? Нам здається, що тисяцькі в досліджуваний час, бувши насамперед керівниками військових сил даного князівства чи округи, зосереджують у своїх руках всю адміністративну владу — фінансову, судову, поліцейську, тобто своїми функціями близькі до воєводств Московської держави. Тисяцькі є найближчі помічники князя по управлінню. Як ми вже говорили, вони беруть участь в обміркуванні проектів нових законів (Устав о резах).

Якби тисяцькі були тільки керівниками військових сил і не мали б ніякого відношення до загальної адміністрації, було б незрозуміло, чому кияни, незадоволені князівським управлінням, насамперед напали на двори тисяцького й соцьких. Особливо поліцейсько-адміністративна функція почала розвиватись у новгородських тисяцьких, які повинні були, за грамотою, «управляти всякая дела торговая и гостиная и суд торговый». Мабуть, ці функції в певній частині належали й тисяцьким на півдні.

Щодо функцій соцьких, то спочатку соцькі, безперечно, були безпосередніми помічниками тисяцьких і командирами сотень як військових частин. В міру того, як тисяча починає втрачати реальне математичне значення, перетворюючись у певні територіальні округи, сотні також перетворюються в особливі фінансово-адміністративні і судові органи. Найяскравіше цей процес виявлений у Новгороді. Тут сотні (Устав кн. Ярослава про мости) — це особливі адміністративні одиниці, відмінні як від погостів, так і від інших міських адміністративних одиниць — «вулиць». Тут вони являють собою організацію торговельно-промислових кіл — новгородських купців («а купець пойдет в свое сто, а смерд в свой погост»).

Дослідники без особливих вагань вважають сотні XI — XIII ст. міською організацією, або в деяких місцях (наприклад у Бересті) — організацією пригородного люду 67.

Вважаючи, що тисячі, сотні і десятки є першою політичною формою панування над підкореними племенами і селянством, не можна і припускати, що сільське населення було розбите на сотні й десятки. Десятки, мабуть, існували в волостях, але це була організація пануючих груп великих місцевих землевласників і торговців.

Процес дальшої феодалізації — ріст князівського, церковного і боярського землеволодіння, розвиток васалітету — все це зумовило витискання органів десяткової системи в волостях. Клас феодалів, що оформлювався, знайшов уже нові форми феодального панування.*

1. Двірсько-вотчинна система управління

В історичній літературі вже було відзначено, що нашій давнині було цілком чуже принципіальне розрізняння органів державного управління від органів управління приватними справами князя. Хто входив у склад князівського двору, той уже через це вважався придатним і для виконання публічних функцій. Призначені на публічні посади чини двору зберігали за собою ту назву, яка належала їм у приватному господарстві князя. Але ця риса давньоруської адміністративної системи не є якоюсь небувалою особливістю: в Західній Європі і в східних країнах ми спостерігаємо те саме переплетіння публічних і приватних функцій урядових осіб в епоху раннього феодалізму.

Центром, з якого виходили в цю епоху всі нитки управління, був князівський двір, де були зосереджені князівські дружина і слуги. Що князівський двір був центральним адміністративним місцем, досить добре підкреслюється статтею Руської Правди: «Аже убьют татя на своем дворе, любо у клети, или у хлева, то той убит: аще ли до света держать, то внести его на княжь двор».

Спочатку основні питання управління розв’язували князь і дружина. Безпосередніми виконавцями були дружинники — члени старшої дружини, княжі мужі, а в менш важливих справах — тіуни, мечники, гриді, дітські, отроки. Можна думати, що в IX — X ст. ще не склалась відомча спеціалізація дружинників, тіунів та інших князівських слуг. Але в міру поглиблення і розширення процесу феодалізації, розширення і ускладнення князівського господарства, ця спеціалізація почала потроху виявлятись. Ми вже говорили, що коли основний контингент дружинників, особливо верхівка їх, почав відриватись від князівського двору, почав осідати на землю і дружинні відносини стали переростати в відносини васалітету, — основними адміністративними князівськими агентами стали нижчі двірські слуги, яких здебільшого набирали з княжих холопів, — тіуни, мечники тощо.

На XI ст. князівські тіуни починають грати величезну роль не тільки в управлінні князівським господарством, а й у загальній адміністративно-фінансовій і судовій організації.

Літопис, наприклад, розповідає, що під час князювання кн. Всеволода всіма справами відали його тіуни.

«И почаша Кияне складывати вину на тиуна на Всеволожа, на Ратьшу и на другаго тивуна Вышегородьского, на Тудора, рекуче: «Раташа, ны погуби Киев, а Тудор Вышегород... аще кому нас будет обида, то ты прави».

Представник кн. Ігоря, кн. Святослав, змушений був задовольнити вимогу киян: «Яз целую крест за братом своим, яко не будеть вы насилья никоторого же, а се вам и тивун, а по вашей воли».

Характерно, що кн. Ігор навіть після цих ускладнень не ліквідував посаду тіуна: тіуни продовжували управляти основними центрами князівства — Києвом і Вишгородом; справа обмежилась персональними змінами.

Значення тіунів і отроків у суді й адміністрації достатньою мірою підкреслюється і в «Поученні Володимира Мономаха»: «Не зрите на тивуна, ни на отрока, да не посмеются приходящии к вам и дому вашему, ни обеду вашему». Як було згадано, процес висування князівського міністеріалітету — тіунів, дітських, мечників та ін. у суді й адміністрації в Київській Русі припадає приблизно на другу половину XI ст., коли якраз підсилювався процес відриву дружинників від князівського двору. Після того, як основна частина дружини осіла на місцях, утворивши основний контингент князівського васалітету, а тіуни, отроки, мечники та ін. увійшли до складу міністеріалітету, поступово розвивається спеціалізація князівських тіунів: починають виділятись тіуни, що завідували князівським двором-вогнищем, — тіуни вогнищні; з’являються тіуни, що відали стайнею князя, — тіуни конюші і т. д. Значна частина тіунів була послана на місця виконувати різні адміністративні й господарські обов’язки. Відбувається спеціалізація і серед нижчих князевих слуг — гридів, отроків, мечників. Можна думати, що мечники і дітські, наприклад, стають тепер судово-адміністративними агентами.

За Руською Правдою, наприклад, мечники були присутні разом з дітськими при карі залізом і одержували за це особливу винагороду. Дітський виконував судові постанови в справах спадщини.

В міру того, як розвивається спеціалізація князевих слуг, розвивається і їх диференціація. Поступово починає виділятись верхівка тіунства. Вони заводять своє господарство, дім, мабуть, села. Так, у тіуна Ратші був двір у Києві. Коли князь змушений був видати його киянам, вони кинулись грабувати цей двір. Можна припускати, що поступово починають утворюватись роди найвпливовіших міністеріалів, які передавали свої посади від батька до сина. Разом з тим, безперечно, верхівка міністеріалітету починає об’єднуватись з боярством.

Коли визначився цей процес, то в адміністративній системі Київської держави стався перший ряд великих змін. Насамперед так звана чисельна система поступово почала відмирати; окремі урядові особи, зокрема тисяцькі, починають входити до складу верхівки міністеріалітету, поступово перетворюючись у воєводу, начальника всіх збройних сил князівства; інші ж урядові особи чисельної адміністративної системи, наприклад сотники, перетворюються в органи міської адміністрації, а в деяких місцях, як, наприклад, у Новгороді — в купецьку організацію («а пойдет смерд в свой погост», а купец в свое сто).

Далі поступово починає виявлятись поділ адміністративних органів на центральні і місцеві, поділ, якого при чисельній системі не було й не могло бути. Цей поділ міг виникнути внаслідок спеціалізації урядових осіб і виникнення «функціональної системи. Виникають свого роду відомства з певними галузями роботи.

Нарешті, поступово виникають двірські чини, що стояли на чолі певних галузей князівського управління, причому ці галузі визначались потребами князя і його двору.

Так поступово виникає двірсько-вотчинна система, характерна для ранньофеодальної держави.

2. Двірські чини і їх функції

Найдавніша згадка про один з найважливіших двірських чинів — двірського, дворецького (в Західній Європі — мажордоми) належить до 1171 р.

Літопис (Іпатіївський) розповідає: «И поможе бог Андреевичю Мьстиславу c братьею, и взяша Киев. Мьстислав же Изяславич бежа ис Києва на Василев. И постигше и Бастеева чадь, начаша стреляти в плечи ему, и много изоимшаша дружины около его: яша Дмитра Хороброго и Олексу дворьского».

З цього оповідання видно, що Олексій не був двірським тіуном давнішого часу (XI ст.) — рядовим слугою князівського двору. Тепер двірський бере участь у воєнних діях і є однією з визначних осіб князівської дружини, тобто найближчого князівського оточення. Захоплення його в полон справляє на сучасників таке враження, що літописець поспішає спеціально про це повідомити. І це не дивно: перебуваючи безпосередньо при князі, двірський відав усім князівським господарством.

Літопис дає нам і безпосередні свідчення про виключне значення двірського. Так, літопис розповідає про дворецького (ключника) кн. Андрія Боголюбського: «тот бо ключь держашеть у всего дому княжа и надо всеми волю ему дая бяшешь» (князь).

В XIII ст. становище цих двірських стало ще значніше. Двірський, наприклад, Андрій у Галицькому князівстві, належав до числа найважливіших осіб у державі: він безпосередньо йшов після єпископа. Зокрема цей двірський «возбраняв» Данилові займати Галич. Він же виконував дуже відповідальні доручення: наприклад, був посланий з військом на Перемишль з дорученням вигнати перебуваючого там кн. Константина Рязанського, ворога кн. Данила.

Одним з важливих двірських чинів був воєвода, посада якого, як ми вже вказували, виникла з посади тисяцького. Воєвода тепер стоїть на чолі не тільки збройних сил тисячі,

тобто певної округи, а й взагалі всіх збройних сил князівства.

Остаточно оформлюється другий дуже важливий двірський чин, саме конюшого. Про конюшого (а не про тіуна конюшого) літопис (Іпатіївський) уперше говорить під 1185 р.: разом з кн. Ігорем попав у полон, між іншим, і його конюший. «С ним бо бяшеть тысячкого сын и конюший его, и та нудяста и, глаголюща: «пойди, княже, в землю Рускую, аще восхощеть бог избавить тя».

Відомство конюшого мало велике значення в феодальній адміністративній системі. В обов’язки конюшого входило забезпечення князівського війська кінським складом. Від його діяльності залежала сила найголовнішої частини князівського війська, саме кінноти.

Виділяється і третій двірський чин — мечоноша, посада якого утворилась з посади мечника. Мечоноша звичайно тепер не носив за князем меча — це була справа інших дрібних князівських слуг. За аналогією з функціями московських «оружничих», можна думати, що він завідував князівським арсеналом, палатою зброї. Першу звістку про мечонош літопис (Лаврентіївський) Наводить під 1210 р. «Великый князь Всеволод посла c полком Кузьму Ратьшича, меченошю своего, й взя Тепру й възвратися co многым полоном в Володимерь».

В 1225 р. літопис (Новгородський IV) розповідає про похід кн. Ярослава і Володимира на Литву; похід був удалий, але «убиша литва торопецкого князя Давыда и Василья, меченошю Ярославля».

Визначився чин і печатника, принаймні в Галицькій землі. В його обов’язки, мабуть, входило не тільки прикладати печать, а й оформлювати і переховувати найважливіші документи.

Але в XIII ст. печатники є двірськими чинами, які виконують і інші дуже важливі доручення. Так, в 1241 р. кн. Данило Романович послав свого печатника Кирила в Бакоту «исписати грабительства нечистивых бояр, и утиши землю». Він же був посланий воєводою в Болоховську землю 68.

Нарешті, останній придворний чин, що оформився в дотатарський період, — це був чин стольника. Початкове призначення стольників — прислужувати за столом князеві, подавати йому страви. Але, мабуть, вони вже дуже рано почали відати взагалі князівським столом, а далі вже як придворні чини виконували численні, часто дуже важливі доручення. Так, у 1230 р. стольник київського князя Володимира Рюриковича бере участь у посольстві до кн. Юрія разом з митрополитом усієї Русі Кирилом, єпископом Порфірієм і ігуменом Київського монастиря св. Спаса. Галицький князь Данило проводить у 1241 р. переговори з галицькими боярами через стольника свого Якова.

Мабуть, крім цих придворних чинів, були інші, наприклад, скарбник, чашник, ловчі тощо.

Таким чином, так звана двірсько-вотчинна система, типова для раннього феодалізму і яку в історичній літературі звичайно приписують тільки Московській державі, склалась у нас у домонгольський період.

3. Місцеві органи

Місцевими органами двірсько-вотчинної системи є посадники в містах і волостелі в волостях. Посадник у місті є повноважний представник князівської влади.

Приєднання до князівства якоїсь території супроводилось призначенням туди князівського посадника. Взяти посадника від якого-небудь князя значило визнати добровільно його владу над собою.

Функції посадника були універсального характеру. Бувши представником князя в місті, посадник виконував функції, які виконував би сам князь — він був суддею, збирав данину і різні мита, відав поліційними справами. Одночасно він керував і військовими силами міста. Частину зібраних з населення данини й мит він лишав на свою користь, причому, очевидно, діставав ще корми від населення.

Волостель був таким же повноважним представником князівської влади в волостях і виконував, так само, як посадник, усі функції. Утримання його також складалось з відрахування з князівських доходів і з корму 59*.

Посадники і волостелі мали своїх помічників в особі тіунів і рядовичів, які, мабуть, призначались з належних їм рабів. Вони також утримувались коштом кормів з населення і різних поборів. Були в них помічники і по спеціальних галузях управління — вирники для збирання вира, мостовики тощо.

Як сказано, посадники і волостелі, безперечно, виявляли тенденцію перетворити свою посаду в спадкову і стати типовими феодалами, закабаляючи підвладне їм населення і перетворюючи данину в феодальну ренту.

Волості існували на півдні. На півночі замість волостей були погости 60*. У нас немає відомостей про те, як і хто управляв у давні часи погостами. Але за аналогією з пізнішим часом можна припускати, що на чолі погостів стояли старости. Думати, як то спостерігалось у домарксистській історіографії, що старост обирало місцеве населення, це значить не розуміти феодального, класового характеру давньоруської адміністративної системи. Безперечно, старости — це органи або князя (в Суздалі чи Смоленську), або Новгородської волості. Досить вказати, що коли Ярослав збирав військо проти Святополка, то він збирав «от мужа по 4 куны, а от старост по 10 гривен». Після своєї перемоги він почав наділяти «старост по 10 гривен, смердов по гривне, новгородцем по 10 всем».

Таким чином, як при збиранні грошей, так і при дальшій дільбі старости повинні і платити, і одержувати в 10 разів більше, ніж смерди, і стільки ж, скільки новгородці. Існування двох систем феодального панування не припиняло діяльності общин, які далі лишались певними адміністративними одиницями. Можна думати, що вони управлялись виборними органами і що в їх функції входили, крім земельних справ (розподіл наділів), розкладка і збирання данини й оброків, а також дрібні поліційні справи.

Мабуть, ці общини як адміністративні одиниці щодо своєї організаційної структури на всьому просторі Русі були не однорідні, залежно від того, як проходив процес розкладу родової організації.