Реферат на тему

Хам чи Яфет: В`ячеслав Липинський і українська революція

Та підготовляючи статтю, я одночасно усвідомлював, що мушу спокійним і холодним розумом збагнути – ким був В`ячеслав Липинський в епоху Української революції і як він сам дивився на цю епоху.

Розповісти про те, ким був Липинський як особа у бурхливі 1917-1920 рр., набагато простіше. Цій фактографічній стороні присвячу першу частину статті. Набагато складніше висвітлити, як дивився Липинський на Українську революцію, що відштовхувало, а що притягувало його і як він, принаймні два рази, творив свої візії революції, щоб на цих візіях формувати свою модель Української держави, модель романтичну, захоплюючу і, як зрозумів, здасться, й сам Липинський, нездійсненну.

Спершу фактографія. Лютневу революцію 1917 року 35-річний офіцер, недавній кавалерист 4-го Ризького драгунського полку, що важко захворів туберкульозом легенів під час Пруської кампанії 1914 р., зустрів у резервному піхотному полку в Полтаві. Там він намагався сформувати український кавалерійський полк, передати його в розпорядження Центральної Ради, але з цього нічого не вийшло. Панові (а Липинський справді був багатим поміщиком на Уманщині) не довіряли. Був делегатом І Всеукраїнського військового з`їзду – демагогія промовців відштовхнула його. У червні 1917 р. був одним з організаторів З`їзду хліборобів, тобто поміщиків та заможніших селян; у липні видав у Полтаві "Нарис програми Української демократичної хліборобської партії" (центр її був у Лубнах), у Полтаві був головою Військової ради. Партія великого впливу не мала, а передвиборний (перед виборами до Українських установчих зборів) з`їзд у Полтаві закінчився провалом. Наступ російської Червоної гвардії Михайла Муравйова, колишнього царського жандармського підполковника, а в цей час лівого есера, на Полтаву на початку січня 1918 р., як відомо, закінчився десяткуванням населення міста. Липинському вдалося уникнути такої долі, він втік спершу до Лубен, потім до Києва та далі на західноукраїнські землі. Цей червоний наступ, по суті, знищив Липинського як історика: хутір Русалівські Чагари, де у нього була з любов`ю підібрана бібліотека, науковий архів, збірки документів спалили навесні 1918 р. "руїнники України" (вислів Липинського). Там вбили приятеля Липинського, простого селянина з Русалівки Левка Зануду (дивний, видно, був той поміщик, що мав таких приятелів!), який оберігав хату і в бурхливі часи [*].

Після відновлення влади Центральної Ради у Києві Липинський повертається до столиці. Тоді він висував ідею закликати на український престол німецького принца, що, нібито, примусило б Німеччину захищати незалежність України. Гетьманський переворот зустрів схвально (хоча йому не все в ньому подобалося). Його, фігуру популярну і високоосвічену (навчання в Женеві), пропонували на міністра закордонних справ, та, як не дивно, – не хлібороби-демократи, а соціалісти-федералісти (хоча соціалістом Липинський ніколи не був, а таке слово зразу ж викликало в нього спалахи гніву). Зате поїхав до Відня (у квітні 1918 р.) послом і повноважним міністром Української держави при уряді австро-угорської монархії. Були світлі й темні сторінки його дипломатичної діяльності: йому вдалося обміняти у Відні ратифікаційні грамоти Берестейського миру між Україною та Німеччиною, Болгарією і Туреччиною. Польсько-угорське лоббі (за сучасним терміном) добилося денонсування таємного пункту Берестейського договору про утворення із Східної Галичини українського коронного краю, а до обміну ратифікаційними грамотами між Україною та Австро-Угорщиною ніколи не дійшло.

Антигетьманське повстання (в якому, як не дивно, взяла участь також частина гетьманців, хліборобів-демократів) він пережив важко, але ще деякий час залишався на своєму посту у Відні. Заслуги в допомозі дипломатичним місіям Директорії, що їхали на Захід саме через Відень, велетенські. Працював він жертовно і з великою посвятою: щоденно з сьомої ранку до першої ночі. В контактах з чужоземними дипломатами використовував особистий шарм та власний високий авторитет українського аристократа. Подорожі з Відня до Києва, а потім до Рівного за інструкціями від Директорії, для зустрічей з Петлюрою були чимраз сумніші. Збільшувався хаос, територія, контрольована Директорією, катастрофічно зменшувалася. У квітні 1919 р. відбулася остання зустріч з Петлюрою, у червні 1919 р. Липинський подав у відставку. З цього часу – еміграція, еміграція майже виключно в Австрії. Така фактографія.

Питання, чи був Липинський політичним діячем Української революції, вже дискутувалося в літературі. На стежку політичної діяльності Липинський, як відомо, ступив ще років десять до революції – публічно у 1908-1909 рр. ("Szlachta na Ukrainie", київський часопис "Przeglad Krajowy", дописи до "Ради"). Ідею, що шляхетській верстві Правобережної України – польській та ополяченій – треба взяти участь у політичному відродженні України, йому вдалося прищепити небагатьом. Часопис втримався один рік. Під час Української революції політичним лідером Липинський не став; ми можемо говорити про нього як про здібного дипломата, особливо маючи на увазі його сутички з австро-угорським міністром закордонних справ бароном Стефаном Буріаном фон Раєцем. Як політичний діяч і, ще більш, як політичний мислитель, Липинський сформувався уже фактично після Української революції. Як політичний діяч – бо лише силою своєї індивідуальності врятував від остаточного засудження українським суспільством дуже (цілком об`єктивно) скомпрометований у політичному, військовому, економічному відношеннях гетьманський режим Павла Скоропадського. Як політичний мислитель – бо силою свого пера вичарував цілком оригінальну модель майбутньої Української держави у вигляді трудової монархії.

Підготовляючи статтю, я перечитував паралельно Липинського, зокрема його славнозвісні "Листи до братів-хліборобів" та документальні збірники з історії Української революції. Дуже швидко я зрозумів, що революція у візії Липинського – це одне, а сувора і неприваблива революційна дійсність того часу – це цілком інше. Тобто, якби так трапилося, що всі джерела з історії Української революції зникли, а нам лишилися лише "Листи до братів-хліборобів", про Українську революцію ми не знали б практично майже нічого. Липинський не був і не намагався бути істориком революції (хоча його ідеї справили колосальний вплив на істориків Гетьманщини, на Дмитра Дорошенка, Наталію Василенко-Полонську, зокрема – можна хіба додати, що він, а також сам Скоропадський, були цензорами Дорошенкової історії Гетьманщини, яка перетворилася таким чином на твір середньовічного ґатунку типу "Історії панування короля Карла такого-то" – в результаті ми не маємо правдивої історії Гетьманщини в Україні 1918 р.). Липинський намагався бути і критиком Української революції, дійових осіб якої від верху до низу він поділив на чорних і білих, на Хамів і Яфетів, на злочинців і лицарів, на чернь і еліту. Криваві революційні роки сприяли поляризації людей і поділові на два антагоністичні кольори. Пізніше, коли Липинський став "другим" Липинським (маю на увазі останні його життя після 1928 р.), коли його цілком безпідставно оголосили ледве не божевільним (повинен сказати, що, перечитуючи і праці Липинського останніх років, і особливо, його досі ще не опубліковані листи, ознаки божевілля в них знайти неможливо – був лише шоковий стан після остаточного розчарування Скоропадським і його еміграційним двором у Ванзеє). Отже, пізніше межа між Яфетом і Хамом якось змазалася і з`явилася думка про протиріччя між романтиками і практиками.

Ми переживаємо знову період критики революцій, критики з консервативних позицій. Критики, можу погодитися, виправданої відносно результатів революції, але дуже різко кажучи, – примітивної відносно висвітлення джерел і рушійних сил революції. Може це дивно звучить, але та консервативна критика революцій здійснюється з трохи модифікованих марксистських позицій. Коли не так давно у Франції відзначали 200-річчя Великої французької революції, то шляхом дуже скрупульозних історико-економічних досліджень доводили – революція була цілком непотрібною, бо буржуазія вже мала основну частку засобів виробництва у своїх руках, і перехід від середньовіччя чи, як хто хоче, від феодалізму до капіталізму міг відбутися плавно, еволюційним шляхом. Революція ж, мовляв, відкинула Францію в економічному відношенні на кілька десятків років назад, і лише десь у 70-х рр. XIX ст. вона зуміла надолужити втрачене. Тепер, критикуючи і засуджуючи Велику жовтневу революцію, доводять, що плавний розвиток Російської імперії капіталістичним шляхом вивів би її на вершини економічного процвітання, розв`язавши на цьому шляху соціальні протиріччя і довівши статус експлуатованих до такого рівня соціального забезпечення і забезпечення громадянських прав, які є в сучасній Західній Європі. Але всі такі міркування – це своєрідна гра в "що би було, якби було", звернена в минуле. Бо: і Велика французька революція, і Велика жовтнева революція відбулися, вони просто мусили відбутися, і жодні історичні поправки "назад" тут нічого вдіяти не можуть. Консервативні критики революцій цілком ігнорують той рівень кипіння незвичайно загострених соціальних і, у випадку Жовтневої революції, також національних конфліктів, коли мусило дійти до жорстокого зудару, до кривавих мільйонних жертв – незважаючи на те, що всі сучасні холодні обрахунки нібито доводять, що так бути не мало. Так само революція 1917 – 1920 рр. в Україні мусила відбутися, бо інакшого виходу не було і бути не могло.

Липинський, хоч і був у вирі революцій, здається, ніколи не міг зрозуміти того, що революція в Україні мусила відбутися і мусила зруйнувати ту візію суспільства, яку він із впертістю непоправного романтика будував собі і хотів будувати для інших.

Липинський звинуватив у організації революції російську й українську інтелігенцію, соціалістичну інтелігенцію, мабуть, не усвідомлюючи того, що скільки б тисяч тої не в Україні (він писав про 6 тисяч передплатників українських газет і журналів, протиставляючи нібито пасивних, а може й ворожих їм, 40 мільйонів решти), вони не здатні були сколихнути народ (це я умовно так кажу, бо Липинський не визначає, хто ці 40 мільйонів) на утворення такого революційного хаосу, який запанував в Україні. Соціалістична інтелігенція, за Липинським, - основна складова частина українського Хама. Глорифікуючи гетьманство Скоропадського (цю глорифікацію і персоніфікацію гетьманства в особі Павла Скоропадського пізніше він сам рішуче закреслив), Липинський підкреслював і схвалював відсутність демократичного і загальнонародного підтвердження його панування. Цитую: "Перший раз в історії України знайшовся представник старшої батьківської верстви, що, не підлизуючись до хамства, не кланяючись йому на всі чотири сторони, зважився взяти на себе страшний тягар верховної української влади" [1]. Черні (бо явно йшлося тут насамперед про неї) Липинський присвятив ще багато різких і гірких слів: "Хам український не розуміє і по віках не зрозуміє, що таке законність, маєстатичність і загальність – що таке вірність і шляхетність в будові нової держави, в творенню української влади"[2]. Хам є також слугою (кого – у Липинського не ясно) і виконавцем каральних експедицій за Гетьманщини 1918 р., які "організовані найбільше нікчемними і хамськими елементами – грабіжниками, пройдисвітами і провокаторами, що навмисне й свідомо дискредитували серед селянських мас ідею Української держави" ("Листи до братів-хліборобів"). Хамські елементи виникають також у "класі хліборобськім, класі землі" (терміни Липинського), який в ідеалі має бути носієм національної традиції, а насправді часто "виховується у ньому рабська преданність "Москві" або "Варшаві" й хамська погорда до національної індивідуальності" ("Листи...") і, врешті, всюдисущий хам є в українському поміщицтві, бо "тільки українська монархія знищить "вищість" та "панськість" наших власних общеруських та вшехпольских деструктивних хамів" (там само). Подібних цитат про Хама в Україні можна наводити дуже багато, особливо з есе про Хама і Яфета. Вже позареволюційних років стосується оголошення Липинським радянської влади в Україні "новим пануванням Хама" [3]. Для України тих часів Липинський має дуже непривабливі епітети: "безвласнодержавної, практичної, реалістичної, рабської і хамської" [4].

Об`єктивність дослідника примушує мене сказати, що українські інтелігенти-соціалісти також бачили свого Хама в Україні, хоча у цілком іншому контексті. Володимир Винниченко писав саме про хліборобів-демократів (керівниками яких були приятель Липинського Сергій Шемет та цілком не приятель – Дмитро Донцов), що "ця група з таким ретельним, самовідданим хамством гострила й подавала ножа, яким було перерізано горло українській владі, й за це ні одного портфеля, ні одної посадочки не дістала" [5].

Ще один доказ, що революційні часи настроювали політичних діячів і мислителів різних таборів ділити людей лише на дві категорії: чорних і білих, Хамів і Яфетів. Яфети у Липинського – це спадкоємці козацького "племени Яфетового" (так у XVIII ст. назвали себе козаки), козаків-лицарів Хреста святого. Ось полум`яні слова Липинського про носіїв Яфетової спадщини (прошу вибачити за велику цитату, але переказувати ці думки власними словами немає сенсу): "Та українська національна ідеологія, та віра українська, з якої виріс Шевченко, з якої виросло наше відродження, з якої виросли ми – це стара віра колишньої старшини козацької, це індивідуальна моральна вартість тих – народною масою козацькою з-посеред себе в війні і праці виділених найкращих людей: гетьманів, полковників, осаулів, сотників, що, газет тоді не маючи, живим словом про свої діла й заміри лицарські оповідали [...]. Послідній його відгомін – це оті "оселедці", оті "чорні" й усякі інші гайдамаки, що за оту, ще не зовсім забуту, хоч життям новочасним і покалічену, славу предківську, а не за червоні брошурочки, голови свої в останніх боях за Україну поклали" ("Листи до братів-хліборобів").

"Перший" Липинський – той, що творив до 1929 р., визнавав за гетьманським режимом лише три помилки: 1) те, що гетьман не протестував проти розгону Центральної Ради німцями (сьогодні нам таке звинувачення виглядає трохи дивним, бо, як знаємо, Центральну Раду розганяли не лише німці, але й гетьманці); 2) заборону Селянського з`їзду; 3) найважливішу – безсилість і пасивність уряду стосовно каральних експедицій. Правильно чи неправильно дехто (зокрема Донцов) вважав Липинського русофілом, але федеративний союз України з білою Росією, договір, що викликав спалах таки справді всенародного гніву і ліквідацію гетьманства, Липинський до гріхів Скоропадського не зарахував... До суворого засудження Гетьманщини Липинський дійшов наприкінці життя. Не думаю, що різкі слова великого політичного мислителя про монархію "рабства, лакейства, політичного шахрайства, перфідії, трусливості і глупого славолюбія – все це під назвою гетьманства" [6] давали і дають підставу закреслювати і замовчувати останній період діяльності Липинського.

Завершення міркування про українських Хама і Яфета Липинський дав у своєму передсмертному заповіті – "Передньому слові" до першого тому тільки що згаданого "Збірника `Хліборобської України`". В цьому останньому творі, що вийшов з-під його пера, він дає свій синтез історії України середньої та нової доби:

"Подивімся на історію України. Приходять в дикі, запущені степи перші піонери – "романтики". Відвагою і працею заводять перше господарство, одкривають землю, молоком і медом пливучу. На запах цієї землі вилазять зараз скрізь із своїх нор "практики". Вони усувають "романтиків", починають палити ліси на поташ, заводять на Україні анархію і безладдя і кінчають свою "практичну політику" руїною. За якийсь час "відродження". Знов піонери-"романтики", що задумають велике, "щоб Русь знову стала Руссю", що мрію про Великого гетьмана в свому серцю леліять. "Практики" сидять тоді по "спілках" з гнобителями, сміються з шалених дум і кплять з "романтиків". Починають здійснюватися мрії – і ролі міняються. Геть "романтиків" – до практичної політики. І козаччина Богдана Хмельницького перемінюється в "малоросійських" блюдолизів, Мамаїв-вошобойців і ліврейних лакейчуків. З Могилянської академії робиться школа плазунства. Великі замисли Рутських вінчаються "доместикованою" унією. З незалежної України робиться УСРР. 3 гетьманської ідеї – скоропадщина [...]. В тім, що сталося у нас, нема нічого нового, специфічного. Маємо ще одну, типову для України перемогу типу примітивного реаліста над типом ідеаліста" [7].

Ой як актуальні ці слова не лише для минулого, але і для сучасного України з її теперішніми примітивними реалістами! В історію української політичної думки Липинський увійшов як творець ще однієї утопійної державної системи. Пригадаю його попередників – Миколу Костомарова, якщо його вважати творцем кирило-мефодіївских ідей; Михайла Драгоманова – автора принаймні двох утопійних проектів – малоруського панславізму та українського анархічного громадівства. В`ячеслав Липинський – великий романтик-ідеаліст – створив систему, побудовану на торуванні шляху від держави та через державу до нації (його антагоніст Дмитро Донцов уявляв цей шлях іншим: від нації та через націю до держави).

Критична сторона вченого Липинського – його критика українського Хама, українського політичного "примітивного реаліста", українського соціаліста і демократа зберігає, на жаль, свою актуальність досі. Українські утопійні політичні, зокрема державотворчі, системи виникали не (як часто пояснюють) внаслідок відсутності державності (у таких випадках виникають рабські плачі), а від настирливої потреби здобути і здійснити власну державність. Сумний і дуже тривожний парадокс сьогоднішнього дня полягає в тому, що тепер, маючи державність, ми не маємо жодної української державотворчої ідеї.

Україна далі чекає на своїх лицарів-романтиків, які ідею Української держави, її силу та славу поставлять вище за все. Чи в боротьбі між руїнником Хамом і будівничим Яфетом переможе врешті Яфет – побачимо в недалекому майбутньому.

*До речі, незрозуміле якось виглядає, що недавно ми вшановували 110-річний ювілей Липинського в Києві та на Волині, зокрема багатолюдною Міжнародною конференцією "В`ячеслав Липинський: історико-по літологічна спадщина і сучасна Україна", Київ -Луцьк - Кременець, 2-6 червня 1992 р., а цілком забули відсвяткувати його свято на Уманщині, саме там, де він формувався як історик і як політичний публіцист дореволюційних років. А, може, Черкащина і Уманщина ще не визріли до таких ювілеїв?

Література

1. Липинський В. Про Українську гетьманську державу 1918 р. // В. Липинський як ідеолог і політик. – Ужгород, 1931. – С.74.

2. Скоропис-Йолтуховський О. Пам`яті Липинського. – Ужгород, 1931. – С.21.

3. Липинський В. Про Українську гетьманську державу... – С.75.

4. Липинський В. Вступне слово // Збірник "Хліборобської України". – Прага, 1931. –Т.1. – С.13.

5. Винниченко В. Відродження нації. – Київ-Відень, 1920. – Ч.З. – С.38.

6. Липинський В. Комунікат // Збірник "Хліборобської України". – Прага, 1931. –Т.1. – С.16.

7. Липинський В. Вступне слово... – С.12-13.