Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Селянсько-козацькі повстання в Україні кінця 16 – першої половини 17 ст.

Волелюбний народ України не міг миритися з всезростаючим польським пануванням і у січні 1648 p. почав війну проти Речі Посполитої.

Головними причинами війни були: нестерпне соціальне, наці­ональне і релігійне гноблення, яке зазнавав український народ з боку польської феодальної держави, особливо її магнатів.

Усе це створювало смертельну небезпеку для українського народу, загрожувало існуванню українців. Достатньо послатися на людиноненависницький наказ коронного гетьмана Польщі Концпольського: "Если нельзя достать казаков, то наказывать их жен и детей и дом разрушать! Лучше на том месте крапиве расти, чем эти изменники будут размножаться!"

Збройна визвольна боротьба була всенародною, у ній брали участь усі соціальні верстви українського суспільства, за винятком частки верхівки українських світських та духовних феодалів. Вона об'єктивно була єдиною можливістю здобути свободу і незалеж­ність, відстояти право на існування народу і держави. Воєнні події 1648—1654 pp. були продовженням виступів окремих розрізнених рухів різних соціальних груп проти польського феодального панування в Україні. Ці виступи польські власті глумливо називали розбійницькими.

Першими піднялися козаки — так звані "виписчики". У 1591— 1593 pp. їх очолив К.Косинський, а у 1594—1596 pp. — С.Наливай­ко. Найбільш визначним було селянсько-козацьке повстання 1637—1638 pp. під проводом Я.Остряниці. Воно було жорстоко придушено, а багато його учасників — страчено. За ординацією 1638 p. козацький реєстр був зменшений до 6000 чол., старшинами були призначені польські шляхтичі. Була ліквідована виборність гетьмана та вищої старшини і відтепер вони призначалися. Діяль­ність реєстрового козацького війська повністю контролювалася польськими комісарами.

Жарини народного гніву жевріли й на початку 1648 p. спалах­нули полум'ям великої народно-визвольної війни, яку розпочали козаки, котрі домагалися поновлення усіх прав і вільностей козац­тва. В міру того, як до них почали приєднуватися широкі маси українців, завдання війни ставали більш чіткими і визначеними. Це були дуже важливі і на той час не прості завдання. Вірне уявлення про них дають офіційні, певною мірою програмні заяви Б. Хмель­ницького, сформульовані ним на переговорах з комісарами польсь­кого уряду у Переяславі в лютому 1649 p.

Усі суспільні групи населення України, які брали участь у війні, палко бажали позбавитися залежності від Польщі та польсь­ких феодалів і створити власну українську православну, тобто на­ціональну державу. Прагнучи вигнати польських магнатів з терито­рії України, Б.Хмельницький заявляв: "Выбью з лядской неволи народ руський, а что перше я воевал за шкоду и кривду свою, теперь буду воевать за нашу православную веру..."

Слід підкреслити, що український народ піднявся на боротьбу саме з польськими феодалами-магнатами, їх владою, а не проти трудящого люду Польщі. Кращий тому доказ — взаємодопомога українських повстанців і польського селянства. Чимало поляків ставали у 1648—1654 pp. під прапори українських полків. Загально­відомо, що антифеодальні виступи польських селян зірвали у 1649 p. скликання посполитого рушіння проти України.

Національно-визвольна боротьба була тісно пов'язана з бо­ротьбою соціальною. Слід враховувати, що на час війни в Україні існувало суспільство, яке складалося із антагоністичних класів. І кожен з них поряд із загальними — національними завданнями, переслідував ще й свої власні — класові, соціальні інтереси. Феода­ли — козацька старшина, шляхта — боролися з Польщею, щоб примножити свої права, зміцнити панівне становище, адже в умо­вах польського панування українські феодали змушені були віддавати частину прибутків магнатам та польським державцям. Трудящі маси України — залежні селяни, міські низи — прагнули націона­льного і соціального визволення від гніту як польських феодалів, так і українських. Вони бажали здобути козацького імунітету і самодіяльне масово покозачувалися. Отже, народно-визвольну вій­ну вело суспільство, яке роздиралося класовими протиріччями. Проте, загальні завдання та інтереси об'єднували учасників війни різні класові групи населення, сприяли консолідації національних сил України.

Соціальні (в широкому розумінні) та вузькокласові інтереси вносили елементи розбрату в народно-визвольний рух. Усе це стало однією з причин, чому війна велася тривалий час, з великими стражданнями для народу. Під час війни в Україні траплялося чимало соціальних конфліктів, деякі з них перетворювалися на збройні виступи проти українських феодалів, нової адміністрації, а також проти тих поступок польській короні, котрі був змушений робити під час війни Б.Хмельницький. Одне з найбільш значних заворушень сталося у лютому 1650 р. на Запоріжжі. Повстанці навіть обрали нового гетьмана України — Худолія. Цей виступ невдовзі був придушений, а Худолія страчено.

Вирішальну роль у перемозі над Річчю Посполитою відіграли маси феодально залежного селянства. Вони складали не тільки основу військової сили, а й були єдиними годувальниками україн­ського суспільства в ті тяжкі роки. Цю роль селянського населення у визвольній війні добре уявляли Б.Хмельницький та його оточен­ня. Починаючи визвольну боротьбу проти поневолення українців чужинцями, Б.Хмельницький мав усі підстави сподіватися, що у вигнанні з земель України польських магнатів йому допоможе "...вся чернь, Люблин и Краков, от которой я не отступаю и не отступлю, бо це права рука наша..."

Козацтво, як запорізьке, так і реєстрове, а також українська шляхта стали ядром збройних сил України; вони вносили організу­юче начало в їх устрій та діяльність, а також в господарсько-полі­тичне життя країни. Запорізькі козаки складали передову бойову частину армії українського народу і зробили значний внесок у перемогу над противником. Крім того, Запорізька Січ протягом усієї війни була центром підготовки військових кадрів, важливою тиловою базою повстанців, одночасно залишаючись передовою за­ставою у боротьбі з агресивними планами кримських феодалів. У 1652 р. в зв'язку з воєнними діями Січ було перенесено на нове, більш зручне місце і названо Чортомлицькою. На цьому місці вона проіснувала до 1709 p.

На українських міщан покладалося матеріальне забезпечення ведення бойових дій, а православне духовенство ідеологічно об­ґрунтовувало справедливість визвольної боротьби українського на­роду, православного у своїй більшості, проти католицької Польщі.

Загальновизнаним керівником українського народу у війні став Зіновій-Богдан Хмельницький. Виходець із сім'ї українського православного шляхтича, добре освічений, він обіймав високі поса­ди у реєстровому війську, був відомий своїми військовими та дип­ломатичними здібностями. Його історична заслуга полягає в тому, що він піднявся до розуміння потреб України, українського народу, усіх його верств і на початку 1648 p. очолив війну за визволення України.