Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Україна під окупацією Росії в XVIII столітті

Захоплення Росією українських земель. Кінець XVIII ст. характсріізусться невпинним зростом могутности Російської імперії, що загарбала більшу частину українських земель під свою владу, втратою Україною автономних прав і перетворенням її на звичайну губернію Російської імперії.

Величезне значення мала російсько-турецька війна 1769-1774 років, зв'язана з іншими подіями загальноєвропейського значення.

Польща перебувала тоді в стані анархії. З початку XVIII ст. в її внутрішні справи постійно втручалися сусіди, головним чином Росія. Особливо гаряча боротьба розгорнулася в Польщі 1734 року, коли боролися там два кандидати на престіл: Станіслав Лещинський та Август Саксонський, син померлого короля Августа II. Російський уряд, ввівши на польські землі свої війська, вирішив питання в користь Августа III Саксонського, Його правління фактично було правлінням магнатів, «королят», які вели боротьбу між собою. Засідання парляменту зривалися, бо кожен із членів мав право своїм голосом накласти «вето» на таке чи інше рішення і вимагати перегляду справи. Протягом кількох років не можна було досягти згоди, бо завжди хтось накладав "вето».

Велика, багата Польща не мала можливости налагодити свої фінанси, ввести нові податки, створити міцне військо. До того «Вічний мир» із Польщею року 1686 давав Москві, а потім Росії право втручатися у її внутрішні справи під претекстом оборони православної Церкви проти надуживань католицької держави. З XVII ст. час від часу виникали проекти знищення Польщі як держави і розподілу її території між сусідами. Вперше такий проект з'явився ще за Хмельницького.

Року 1763, після смертп Августа III, Катерина II, ввівши війська до Польщі, посадила на королівський престіл польського магната Станіслава-Августа Понятовського. З того часу фактичним правителем Польщі став резидент Росії при польському дворі. Таке отановище, природно, викликало незадоволення польських патріотів. Війна 1768 року дала їм підстави сподіватися, що Росія зверне всю увагу на Туреччину, а тим часом Польща скористається з цього і звільниться від російських впливів.

Росія домагалася, щоб Туреччина зреклася своєї зверхности над Молдавією та Кримом. На це не погоджувалися ні Туреччина, ні Австрія, яка хотіла оволодіти Молдавією. У такий критичний момент пруський король Фрідріх запропонував перший розбір Польщі, за яким Росія мала б дістати білоруські землі, Прусія — Помор'я і частину Великої Польщі, Австрія — Галичину. Сойм і польський уряд погодилися на цей розбір, і 1772 року, без спротиву, союзники окупували Польщу. Року 1774 Австрія захопила Буковину: Чернівці, Серет — переважно українські землі, та Сучаву — переважно румунські землі, що входили до складу Молдавії.

Щасливе для Росії закінчення війни з Туреччиною і Кучук-Кайнарджійський мир відкрили для Російської імперії широкі перспективи. Вона дістала вихід до Чорного моря; невеликі смуги берега між гирлами Бога та Дніпра — на заході, між гирлами Берди та Міюса й Дону та Еї—на сході — давали можливість заснувати тут портові міста та розгорнути торгівлю; крім того Росія знову дістала право мати на Чорному морі військову фльоту. Величезне значення мало проголошення Туреччиною незалежности Кримського ханства, яке було васалем Туреччини. Крим перестав бути постійною загрозою для України.

Наслідком нових умов, що склалися на південному прикордонні Російської імперії, Запоріжжя втратило своє значення як захист від татар та турків, і 4 червня 1774 року російські війська, які поверталися з турецького фронту, оточили Січ і зайняли головні оселі Запорізьких вольностей. Запорізька Січ піддалася без спротиву. Величезна територія Запорізьких вольностей була включена в межі Російської імперії.

Залишені на свої сили, кримські татари неспроможні були зорганізувати тверду владу. В Криму розгорілась боротьба партій. Російський уряд почав втручатися у внутрішні справи Криму й роз палювати незадоволення його людности. Під претекстом переслідування християн, 1778 року генерал О. Суворов, що командував російськими військами в Криму, дістав наказ вивести звідтіль християн. Для греків засновано місто Маріюпіль в гарні ріки Калміюса, а для вірменів — місто Нахічеван у гирлі Дону.' Вихід 32.000 християн, найбільш працездатної частини населення, переважно хліборобів, був тяжким ударом для Кримського ханства, що поставив Крим у залежність від Росії в економічному відношенні.

Року 1783 Кримське ханство було приєднане до Російської імперії, а в адміністраційному відношенні об'єднане з Катеринославським намісництвом, під управлінням князя Г. Потьомкіна-Таврійського. До Південної України приєднано величезну територію до ріки Кубані та Єгорлика — на сході і до Дністра — на заході.

Після першого розбору Польщі в 1772 році, коли загарбання Російської імперії обмежилися білоруськими землями, в Польщі знайшлися люди, які зрозуміли, що рятувати польську державу можна тільки шляхом ґрунтовних реформ: обмеження шляхетських прав, поліпшення життя інших станів, заведення в країні ладу. Проте, пляни ці викликали опозицію збоку магнатів та вищої шляхти, які в реформах бачили замах на їхні права та привілеї. Вони рішуче заперечували права православних та дисидентів. Це викликало втручання протестантської Прусії та православної Росії на захист їхніх одновірців.

Не зважаючи на протести, прихильники реформ проголосили З травня 1791 року нову конституцію: касувалося право «вето»; всі справи в парляменті мали вирішуватися більшістю голосів; королівська влада мала бути спадковою; збільшувалася армія, упорядковувалися фінанси, освіта. Але партія магнатів та великих панів проголосила в Торговиці конфедерацію і звернулась по допомогу до Петербургу. Прийшло російське військо, і слабі польські війська залишили Правобережну Україну. В 1793 році Росія змусила короля відступити їй Київщину, Поділля та значну частину Волиш й Білорусії Прусія дістала більшу частину Великої Польщі та ДанцІҐ; Польщу відрізали від моря. Так переведено другий розбір Польщі.*

Року 1794 вибухло повстання польських патріотів, на чолі якого (.тав генерал Костюшко. Він обіцяв селянам волю, але вони в масі не підтримали його; тільки невелика частина з-під Кракова приєдналася до повстанців. Після впертої боротьби російські та пруські війська розбили військо Костюшки, а його самого взяли в полон. Командувач російських військ О. Суворов здобув Варшаву. Польська держава в 1795 році скапітулювала. Переведено третій, остаточний розбір Польщі: Росія взяла собі решту Волині та Литву, Прусія — Велику Польщу з Варшавою, а Австрія — Малу Польщу з Краковом та Любліном. Таким чином під владою Російської імперії опинилися всі українські землі, за вийнятком Галичини та Буковини.'

Адміністраційний розподіл українських земель змінено. Після скасування Гетьманщини українські землі поділено на чотири частини. Уся колишня Гетьманщина перебувала під управлінням Малоросійської Колегії та її голови «в характері генерал-губернатора». Цією особою був генерал, незабаром граф П. Румянцев-Задунайський. Друга частина — територія слобідських полків, після ліквідації полкового устрою, перетворена була на Слобідсько-Українську губернію. Третю частину — територію Південної України — поділено на дві окремі частини: Новоросійську губернію — на півночі, та Запорозькі Вольності — на півдні. Року 1775 Запоріжжя було ска • соване і вся територія Вольностей була поділена між двома губерніями: Новоросійською — на правому березі Дніпра, та Озівською •— на лівому. До Новоросійської губернії приєднано трикутник землі між ріками Богом та Дністром, який дістала Російська імперія на підставі Кучук-Кайнарджійського миру, а до Озівської губернії приєднано придбані на підставі того ж миру землі між ріками Доном та Еєю. Обидві губернії перебрали під владою Г. По-ьомкіна. Року 1781 переведено реформу — засновано намісництва. Колишню Гетьманщину поділено на три намісництва: Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Намісником був спочатку граф П. Румянцев-Задунайський, а з 1790 року — генерал М. Кречетніков (який у 1768 році придушив Коліївщину).

Слобідсько-Українську губернію перейменовано на Харківське намісництво з осередком у Харкові.

Новоросійську та Озівську губернії об'єднано в Катеринославське намісництво; осередком його був спочатку Кременчук, а з 1784 року — Катеринослав. До Катеринославського намісництва приєднано землі Полтавського та Миргородського полків, з яких створено повіти — Полтавський, Кременчуцький, Олексоігільський. Намісником увесь час був князь Г. Потьомкін-Таврійський.

Року 1795, після смерти Потьомкіна, створено Вознесенське намісництво з трьох повітів Катеринославського намісництва: Єлисаветградського, Новомиргородського та Херсонського, з осередком у місті Вознесенську. До намісництва приєднано українські землі, що їх Росія придбала на правому березі Дніпра, до лінії Черкас на півночі. Намісником був князь П. Зубов.

Року 1796 цар Павло 1 зліквідував намісництва, замінивши їх губерніями. В Україні були: Малоросійська губернія з адміністраційним осередком у Чернігові; на Правобережжі три губернії: Волинська, Подільська та Київська; Новоросійська губернія з осередком у Новоросійську (так перейменовано Катеринослав); Харківська губернія (Слобідська), до якої відійшли східні повіти колишнього Катеринославського намісництва (частини Олексоігільського, Слов'янського, Донецького та Павлоградського повітів). Року 1802 Новоросійську губернію поділено на три: Миколаївську, Катеринославську та Таврійську; Чернігівську та Полтавську губернії об'єднано в Малоросійське генерал-губернаторство з осередком у Полтаві; Київську, Волинську та Полтавську губернії об'єднано в Київське генерал-губернаторство; Слобідську губернію перейменовано на Харківську, Після окупації Басарабії в 1812 році виникло НоворосійськоБасарабське генерал-губернаторство з губерніями: Херсонською, Катеринославською і Таврійською та Басарабською областю. Такий розподіл з невеликими змінами існував до 1917 року.

Внутрішній лад

Наприкінці 1780 року царським наказом запроваджено на Лівобережній Україні, колишній Гетьманщині, загальноросійський устрій. З 1781 року Гетьманщину поділено на три намісництва: Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Малоросійську Колегію та українські установи: Генеральний Суд, Генеральну Управу та Полкові Управи скасовано; а замість них засновано установи російського типу: на місце військового суду — палати кримінальні та «гражданські»; в кожній губернії — замість судів Гродських те земських — повітові суди; на місце військового скарбу — казенні палати; для справ міських — магістрати і т. д. Малоросійську Колегію та військовий суд залишено тимчасово для завершення незакінчених справ. Полкові канцелярії залишено для військових справ полків до військової реформи.' Павло 1 поновив деякі старі порядки: генеральний та інші суди. Литовський Статут, як чинне право.

Внаслідок цих реформ занепало старе місто Глухів, як політйчноадміністрацийний та культурний центр Лівобережної України, а натомість почав зростати Новгород-Сіверський, маленьке сотенне місто, яке на деякий час стало осередком намісництва. До цього намісництва входили 11 повітів, розташованих на території трьох північних, найбагатших й найкультурніших полків (Стародубського — цілком і частин Ніженського та Чернігівського).' На території Новгород-Сіверського намісництва опинилися дві гетьманські столиці: Батурин і Глухів з їхніми історичними традиціями та впливовою старшиною.

Новгород-Сіверський став значним культурним осередком України: адміністраційні установи притягали багато урядовців, які творили свої шляхеюські організації, засновано тут катедру нової епархії, головну народну школу, духовну семінарію, тут гуртувалися культурні сили, видатні громадські діячі, письменники, серед яких виникає .думка про заснування університету. Велике значення мали інші осередки намісництва: Київ з його Академією, Чернігів із Кол奲юмом.

1784 року російський уряд скасував козацький устрій України. Замість 10 козацьких полків зорганізовано 10 карабінерних, по 6 ескадронів у кожному. З них складався окремий корпус — «Малоросійська кіннота». Але реформа ця не була доведена до кінця, і карабінерні полки зберегли рештки територіяльної організації, а головне—в них була українська старшина. У російській армії карабінерні полки являли собою майже автономну організацію.

Карабінерні полки в Україні зберігали багато рис старої української козацької організації. Рядовий склад здебільшого становили козаки старого полку, командний склад — здебільшого колишня полкова та сотенна старшина.

У Стародубському полку першим командиром був полковник ї. Максимович, унук мазепинця. Його змінив у 1789 році полковник М. Миклашевський, правнук мазепинця.

Сама реформа — перетворення козацьких полків на реґулярні — викликала велике незадоволення старшинської маси та рядового козацтва, особливо, коли року 1788 полки поділено: Стародубський, Чернігівський, Ніженський, Київський та Глухівський залишено як «важкокінні», а Переяславський, Лубенський та інші стали «легкокінними»

Незадоволення в Україні заміною карабінерними полками козацьких було так велике, що під час війни з Туреччиною постала думка про поновлення козацьких полків. Року 1788 В. Капігіст подав Катерині II проект, що мав назву: «Положение, на каком может бьіть набрано й содержано войско охочих козаков». Це було б, на думку В. Капніста, окреме, фактично не зв'язане з російською армією козацьке військо з добровільців з командою, що складалася б із старшинукраїнців, обраних козаками.

Проте, не зважаючи на тяжкі зовнішні умови — бо тількищо почалася знову війна з Туреччиною — О. Безбородько, переконаний противник гетьманату, висловився з цього приводу негатиано: окремішність українського війська та виборність уважав він за речі небезпечні. У той же час Г. Потьомкін, намісник Південної України, вважав цей проект дуже корисним і радив взяти за зразок Донське військо. Катерина II також прихильно поставилася до проекту, сподіваючись, що до козацького війська можуть приєднатися втікачі до Правобережної України. Але реалізація пляну була перенесена на Південну Україну, і в січні 1790 року Потьомкіна проголошено «Великим Гетьманом козацьких Катеринославських та Чорноморських військ». Це було не те, чого хотіли Капніст та його однодумці."

Ліквідація українських установ та полків робила величезний переворот у соціяльних відносинах України. Десятки урядовців і старшин, що мали впливові посади, звільнено. Більша частина з них дістали значні пости в нових уже, російських, установах і змінили українські ранґи на російські, відповідно до «Табели о рангах» Петра 1. Полковники стали бригадирами. Дехто із старшин зробив при цьому велику кар'єру вже в Росії або в російських установах України. Полковник Київський Олександер Безбородько, син видатного генерального писаря, зробив надзвичайну кар'єру: він став секретарем Катерини II, а за Павла — найяснішим князем та канцлером Російської імперії. О. Безбородька характеризував історик права, Б. Нольде, такими словами: «одна з найблискучіших постатей, що їх створила імперська бюрократія від часів Петра 1 до доби Миколи П включно». Сучасник Безбородька, П. Завадовський, що почав кар'єру секретарем Малоросійської Колегії, закінчив її з титулом графа, як міністер освіти. До високих постів дійшли інші сучасники: В. Кочубей, з титулом князя, був віцеканцлером, Д. Трощинський — міністром уділів та юстиції і т. д.

Багато представників української старшини посіли видатні пости в Україні—в російських установах: 1. Гудович з 1798 року був губернатором Малоросійської губернії; А. Милорадович з 1781 року — правителем Чернігівського намісництва; П. Коропчевський року 1797 дійшов до посади віцегубернатора Малоросійської губернії: М. Микла шевський з 1797 року був цивільним губернатором Малоросійської губернії; з року 1785 намісником Новгородсіверським був колишній генеральний суддя 1. Журман; віцегубернатором — поручником правителя став В. Туманський, колишній член Малоросійської Колегії, а після нього, з 1785 року — останній полковник Стародубський, Я. Завадовський.

Губерніяльними маршалами були: Катеринославським — М. Капніст (1795); Київським — В. Капніст (1785). Новгородсізерським маршалом був поет О. Лобисевич, а Чернігівським — А. Полетика. Це було в 1785-1788 роках.