Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Переяславська рада - вибір України

Велика Українська національно-визвольна революція, яка почалася 1648року, цілком змінила політичну картину Східної Європи. Блискучі перемоги гетьмана Богдана Хмельницького над поляками на Жовтих Водах, під Корсунем і Пилявцями завдали важкого удару Речі Посполитій не лише мілітарно, але й політично та ідеологічно. Вони перекреслювали стару гемонську ідею співіснування трьох народів – польського, литовського й руського і українського та білоруського і єдиній Речі Посполитій. Українська козачина, що перейняла, ще з кінця XVI ст. Починаючи історичну місію національного речника українського народу стала по 1648 році головною силою не терені України провідником українського народу й державною владою на його території [, с.159].

Утворення Української козацької держави, як спадкоємця старої Руської (Київської) імперії було найбільшим політичним досягненням українського народу по довгих століттях бездержавності й національного поневолення. Цей величезний успіх поклав на всі стани української людяності й передусім на козачину важкий тягар дальшої збройної й політичної боротьби проти Польщі й праці над будівництвом нової держави в умовах дуже складної міжнародної ситуації на Сході Європи й великих соціально-політичних змін на Україні.

Нагальна потреба в пошуку союзників у боротьбі проти Речі Посполитої та забезпечені гарантій для існування нової держави зумовило надзвичайно активну зовнішньополітичну діяльність гетьманського уряду. Польський дослідник Людвік Кубаля стверджував, що , “... здається не було і дня, щоб Хмельницький не приймав чужоземних послів, дипломатичних агентів, кур’єрів, посланців і не посилав їх”. [2, с.747]

Головною проблемою для українського уряду залишилася проблема українсько-польських відносин, власне проблема остаточного компромісу тут вже не могло бути. “Стіна з стіною з удариться – одна впаде, друга останеться”, - ці слова Богдана, ще з 1649 року набули тепер фатального значення [3, с.175]. Коли він думав, що Лядська земля згине, а Русь все буде панувати – ще в тім році, дуже скоро” [3, с.144].

Та досвід шести років важкої боротьби показав гетьманові, що Польську державу не подолати одним 6даром, тим паче, що міжнародне становище Польщі, несприятливе перед 1648 р., змінилось на краще. Молода Українська держава потребувала міцної, концентрованої військово-політичної допомоги ззовні, бо політична підтримка Туреччини була недостатня, а військова поміч Особливого значення у військово-політичних планах Б. Хмельницького набирає справа українсько-московського союзу.

Ця справа була не нова. Ще в перших місцях повстання увага Б.Хмельницького була звернута на московський кордон. Гетьман знав, що між Польщею і Москвою був договір оборонного союзу, укладеним Адамом Киселем у Москві 1647р. Цей договір був спрямований проти Криму, але від початку 1648р Крим був союзником України, й таким чином, вістря польсько-московської угоди могло звернутися й проти української революції.

Основним завданням Б. Хмельницького в той час були не допустити до спільної московсько-польської окупації – він ще влітку 1648 року звертається до царя Олексія Михайловича з проханням не допомагати Польщі, а скористатися з нагоди й відібрати в неї смоленське або заявити свої претензії на вакантний тоді, після смерті Володислава IV, польський престол [3, с.112].

Згодом Б. Хмельницький вживає заходів, щоб спонукати Москву активно допомогти Україні проти Польщі. Ця допомога стала потрібною на початку 1649 року, в зв’язку з широкими планами Б. Хмельницького щодо відновлення старої Руської держави на всьому етнічному просторі України, які гетьман так одверто і рішуче відкрив польському посольству на чолі з Адамом Киселем у Переяславі в лютому 1649 року.

На початку того року український посол, у Москві Силуян Мужиковський пропонує московському урядові окупувати Сіверщину, мовляв “живуть в тих городах собою свобідно, то стала вже їх козацька земля, а не польська і не литовська” [3, с.137]

Пропонуючи це Москві, український уряд мав на меті не тільки забезпечити Україну з півночі (з боку Литви), але й розбити московсько-польську спілку та вмішати Москву в українсько-польський конфлікт. Як мінімум Мужиловський просив дипломатичної інтервенції московського уряду й захисту прав православної церкви на Україні і в цілій Речі Посполитій. Але Москва не допоможе Україні. Марні були й численні спроби Б. Хмельницького в наступних роках прихилити Москву до виступу проти Польщі. Посилаючись на “вільний мир” з Польщею, московський уряд обмежувався впевненнями, неясними оцінками й деякими пільгами для української торгівлі, в якій Москва сама була заінтересована, особливо в пограничних своїх повітах [1, с.164].

Московський уряд з острахом дивився на перемоги української революції й зріст нової козацької держави. Перша лякала Москву своїм соціальним радикалізмом; друга загрожувала московським претензіям на “спадщину” Київської держави.

Москва все вичікувала й пильно стежила за українськими спробами й подіями. Відомий російський історик Ключевський пише: “Москва протягом шести літ приглядалася з нерухомою цікавістю, як справа Хмельницького попсована татарами під Зборовом і Берестечком хилилася до упадку, як Україна пустошилася союзниками-татарами і люто-нелюдською усобицею, нарешті, коли країна вже знищилася дорешти, її прийняли під свою високу руку. Щоб правлячі українські верстви з бунтарів проти Польщі повернули на розлючених підданих Москві” [4, с.760].

Союз з Україною був лише потрібний для Москви з різних поглядів: він відкривав шлях до Чорного моря на захід, забезпечував їй панування на сході, а головне – трагічне становище загрожувало Москві або захопленням її Польщею, або союзом її з Туреччиною, чим не раз лякав Москву Хмельницький. Союз з Україною був дуже багатий для Москви тим, що забезпечував її міліарні інтереси. Україна мала 300000 випробуваного, досвідченого, найкращого на Сході Європи війська.

Всі ці умови робили союз з Україною конче потрібним для Москви [5,с.23].

Завдяки спілці з Україною Москва може осягти свої традиційні політичні цілі на Заході. Давнє змагання між Москвою і Литовсько-Польською державами за панування на Сході Європи не можна було розв’язати без участі України. Здобуття Київської “спадщини” й здійснення дальшої частини московської програми ІІІ Риму були неможливі без опанування України і підкорення Української козацької держави московському політичному впливові.

Москва мала й певні економічні інтереси на Україні зокрема в царині Чорноморської торгівлі й транзитного шляху через Україну на південь і захід, мовляв поліційного характеру. Московський уряд розумів небезпеку соціальних зрушень на Україні для кріпосницької системи Московщини. Москва боялися, щоб той подих соціальної волі яким повіяло на Україні, не перекликнувся на московській землі [1, с.166].

Український союз був дуже потрібний для Москви. Події 1653 року на Україні вказали Московському уряду, що краще година постійна й далі зволікати не можна. Перед Українською, знесиленою війною й революцією, встала смертельна загроза з боку “Лядської землі”. Було ясно, що для України залишаються два шляхи: або цілковите підкорення Польщі – або залежати від Туреччини. Перше було очевидне; про друге попереджав Москву Б.Хмельницький. Обидві можливості були для Москви неможливі.

Геополітичне становище козацької України, враховуючи охолодження відносин із Польщею, стало критичним. “Орда своїм грабіжництвом і зрадливістю, а Польща непримиримістю супроти Української державності навіть на обмеженій козацькій території просто пхали Хмельницького шукати протекції московського царя” [6, с.313]

За конкретно історичних обставин середини XVII ст. Військово-політичну допомогу можна було отримати від Росії чи Порти, прийнявши протекцію котрогось з їхніх володарів. Трагедія України полягала в тому, що як соборна держава вона могла виникнути й зміцнитись лише під протекторним одного з сусідів; не було жодної можливості здійснити перехід до незалежності без попереднього залежного періоду [7, с.181].

Більшість старалися віддавати перевагу російському варіанту, що зумовлювалося впливом кількох чинників: приналежністю обох народів до православного віросповідання, існуванням в історичній пам’яті українців ідей спільної політичної долі за часів Київської Русі браком в етнопсихології українського населення почуття ворожнечі до росіян, близькістю мови, військово-політичною слабкістю Росії. Коли порівнювати з Портою, що давало надію на збереження за Україною широкої державної самостійності.

Після талих і нелегких переговорів 11 жовтня 1653р. Земський собор Росії вирішив перейняти Військо Запорізьке під “государеву високу руку”.

Для правового оформлення відповідального рішення з боку гетьманом й старшини 19 жовтня в козацьку Україну виїхало посольство боярина Василя Бутурліна. В такий спосіб російський уряд намагався запобігти небезпечному для себе зближенню Української держави з Османською імперією, а також використати її військову потугу для вироблення перемоги в тривалому суперництві з Річчю Посполитою за панівне становище у Східній Європі.

Більшість з оточення Б. Хмельницького в основному підтримувала його зовнішню і внутрішню політику, усвідомлюючи зокрема необхідність і значення союзу України з Росією. Прибічники гетьмана справедливо бачили в ньому порятунок від поневолення шляхетською Польщею і султанською Туреччиною, довго очікуване законодавче закріплення економічних, політичних і культурних взаємовідносин між українцями та росіянами, а також розраховувати на сприяння в справі зміцнення спільних сил у боротьбі за етичну незалежність у майбутньому.

Окремі представники створеної в ході Визвольної війни (1648-1654рр.) старшинської адміністрації й українського православного духовенства небезпідставно сподівалися на поліпшення власного благополуччя, одержання значних станових та економічних привілеїв.

Очевидно, саме тому переважна частина учасників Переяславської ради 8 (18) січня 1654 року цілком свідомо пристали до пропозиції Богдана Хмельницького об’єднатися з російським народом, який на той час у їхньому уявлені уособлював монах – цар [8, с.14]. Сучасник і ймовірний свідок тих подій, відомий в історичний літературі під іменем Самовидця, так сповіщає про це: “И там рада была, где все полковники и сотники с товариством, при них будучих позволилися застосувати под високодержавною его царського виличества рукою, не хотячи юже більше жоднім способом быти подданими королю польському к себі татар. На чолі та той то раді в том місяцю ченварі й присягу виконали гетьман Хмельницький за всіми полковниками, сотниками й отоманею й усю старшиною восковою, и узяли великое жалование его царського величества соболями. И зараз по усіх полках розіслали столников с придолниями козаков, жеби так козаки, як вийти со всім посольством присечу виконали на вічное підданство его царському величеству... ”[9, с.66]

Якщо про сам факт присяги всіма учасниками Переяславської ради можна говорити з певністю, то твердження літописця, “що по усій Україні весь народ з охотою тое учиник”, не відповідає історичній правді. Очевидно, Самовидець, потрапивши в полон ідеї “великодержавності” (які б наміри при цьому він не переслідував), свідомо погрішив проти істини. Адже він не міг знати про існування злочинної опозиції як до підписання акту 1654 року, так і після нього з боку частини духовенства, старшини козаків та й простого населення. Зокрема, кальницький (вінницький) полковник Іван Богун, якого, до речі, в радянській історії вважали падким прихильником возз’єднання України з Росією взагалі відмовився присягти на вірність царю. Ще попередні ради, коли Б. Хмельницький у Чигирині схиляв “старих” козаків до “підданства” російському монарху, “молоді” на чолі з Богуном виступала проти. Сам полковник у великій промові застеріг про можливість “тягости” такого кроку і разом зі своїми прибічниками (“со всей Побужьем”) не прийняв присяги, коли прибуло на чолі з боярином В. Бутуріним. Однак І. Богун ніколи не приставав і на бік ворогів Росії. Дані простої відмови пішло козацьке поселенням Кропивнянського і Полтавського полків, побивши киями царських урядовців. Луцький грод (становий суд) одержав від місцевого духовенства особливий “протест” проти акту об’єднання. У вересні 1564 року посол І. Гофнора доносив царю, що ще минулого року Київський митрополит та іншого духовного чину люди висловили думку “ что ми с московськими людьми быти в соединении не возможно, и они того николи нехотели, а се де Москва хотят их перекрешивать... ” [18, с. 14]

Фактично не пішло на формування визнання угоди і все “низове товариство” хоча протягом тривалого часу в його середовищі висловлювалося бажання такого союзу всіляко підтримувалося дії Б. Хмельницького в цьому напрямі. Однак звістка про підтвердження російськими монархами всіх “древніх” і “сторовиних прови вольностей” запорожців у “Березневих статях” 1634р. Викликала неабияке вдоволення останніх.

Самодержавна політика, яка запанувала на українських землях одразу після Переяславської Ради, нерідко викликала відверте невдоволення з боку місцевих опозиційних сил, часто густо доводила до гострих конфліктів між різного роду групами населення і верховною владою.

Неабияку настороженість, різноманітні чутки та домисли в тогочасному українському суспільстві (в тому числі і серед нижчих членів гетьманського правління) викликали вже перші непродумані, а часом й зухвалі вчинки московського посольства. Крім того, недостатня поінформованість, неусвідомленні до кінця суть і значення подій в Переяславі та й сама форма приведення до присяги на місцях породжували численні нарікання людей.

В умовах багатьох “гуляла” краяло душу і серце думка про те, що Великий гетьман від імені всього народу малоросійського присягнув на вірність цареві, а той, у свою чергу, відмовився зробити подібне Б. Хмельницькому, чим образив все Військо Запорізьке. Государеві ж “дворяни”, прибували до якогось населеного пункту в супроводі добре озброєних охоронців-стрільців і в козацьких старшин, доля прийняття присяги зганяли “як стадо” мешканців на майдан. При цьому не обходилось без грубощів, відвертих залякувань, чи навпаки, “солодких” обіцянок (з метою привернення до “служби государевои” застосовувалися навіть гроші відрізи сукна, с хутра і таке інше). Тому хто відмовляється складати присягу, погрожували виселенням за “Зборівську лінію”, тобто за межі приєднаної до російських земель українських території

[8, с. 16] .

Царське соловники без належних пояснень на очах у простих людей складали реєстр, переписували міські укріплення, церкви, припаси тощо. Протягом січня-лютого 1654 року було приведено до присяги 130 тис. чол. Близько 200 міст і містечок [4, с. 776].

Неоднозначно були сприйняті й форма підписання та зміст “Березневих статей” – договірних умов між Олексієм Михайловичем і Богданом Хмельницьким про політичне та правове становище України в складі Російської держави.

Вже в процесі переговорів гетьманського правління з московським посольством на чолі з В. Бутурліним і підчас безпосереднього складання Переяславської угоди простежувалося намагання до встановлення зверхності влади монарха. Щодо Війська Запорозького цар залишався таким самим самодержавцем, як і до свого народу; гетьман і старшини мали “бити йому чолом”, “просити”, “покладатися на милість” і так далі. Остаточного оформлення “Березневі статті”, що насправді являло собою кілька різних за формою офіційних документів, набули в Москві підчас перебування там посольства від України на чолі з генеральним суддею С. Богдановичем-Зарудним і переяславським полковником П. Гетерою. Безпосереднє їх обговорення та узгодження позицій привели з 13 по 27 березня, але найголовніші з них були складені вже на середину лютого 1654 року. Свої пропозиції щодо угоди українські посли подали царю і боярам у вигляді “прохань” – “Просительних статтей” (всього в них налічувалось 23 пункти). Відповіді ж (фактично акти) мали форму “пожаловань” “милостей” жалу вальних грамот [8, с. 17].

Що ж конкретно хотіли старшини з гетьманом і що саме одержали “від великого государя”? як свідчать “Просительние статьи о правах всего малоросийского народа”, подані російському урядові 14 березня, перші сподівалися, головним чином на статут автономної країни в складі єдиної Російської держави, зокрема на самостійну внутрішню і зовнішню політику, власне судочинство й збройні сили (щоправда за певного контролю з боку сюзерена); сплату вищій владі відповідної данини – “как по инних землях... отдается” [с. 15, 16] непорушність прав і привілей царського народу без різниці станів та про підтвердження цього царськими грамотами статті 13-й, 17-й (ці статті не точно сформульовані, але зміст їх такий як зазначено).

Вільне обрання гетьмана як голови держави й уряду [ст.6]; гарантію стану духовенства підпорядковуватися Київському митрополиту [ст. 13]; визначення чисельності національного війська (60 тис.) і платні для нього в разі використання для потреб Росії з державної казни (ст. 2, 21) [10, с. 106].

Отже, чітко простежується бажання старшинського адміністрації уникнути втручання царя і його сановників до справ місцевого управління. Однак подальші переговори та реалії тогочасного життя внесли деякі важливі корективи в ці наміри, при чому в бік обмеження функцій гетьманату. Так, владі на місцях не дозволялось здійснювати будь-які зовнішньополітичні зносини з польським королем і турецьким султаном іншими “ворогами” Росії без спеціального на те “государева” указу.

Отже, вважати це договір рівноправним немає підстав. Українська сторона визнавала владу царя і втрачала частину суверенітету.

Правова невизначеність характеру відносин козацької України й Московії породила розмаїття його оцінок з боку дослідників: унія, військовий союз, протекторат, васалітет, неповна інформація, приєднання, возз’єднання та інше. Найвірогідніше засвоїв формально-правовими ознаками він передбачав становлення поширених у тогочасній Європі відносин протекторату. Укладений у критичний період сам по собі договір, як справедливо зауважила О. Апанович, не був для України “ні трагедією, ні ганьбою” [11, с. 18].

Які наслідки для України мала прийняття протекції? Чи справила вона події, що покладалися на неї Б. Хмельницьким і старшиною?

І. Поза сумнівом акт протекції став юридичною формою відокремлення й незалежності Української держави від Речі Посполитої. Водночас у жодному випадку не можна забувати того факту, що він стосувався меншої частини теренів і населення тогочасної України, більшість якої продовжувала залишатися у складі Речі Посполитої. Таким чином, укладення договору сприяло закріпленню існуючого розподілу українських земель і немає підстав видавати протекцію козацької України за протекцію всієї України. На цей час принесення присяги обидві сторони тлумачили поняття “Мала Русь” у його вузькому розумінні – як терени витвореної держави, а не в широкому як усі етноукраїнські землі. І якщо Б. Хмельницький вбачав у Росії державу, яка допоможе розгромити Річ Посполиту й вписати західноукраїнські землі до складу гетьманату (продовж 1655-57 рр. він неодноразово підкреслював наміри поширити владу на “всю стару Україну або Роксоланію, де є грецька віра та існує їхня мова аж до Вісли”), то російська еліта вбачала в них окремішні від Малої Росії терени Польщі й намагалася включати їх до складу Росії [12, 88-94]. Саме принципова відмінність у походах до майбутнього західноукраїнського регіону стало головною причиною непорозумінь і прихованого суперництва між українською старшиною й російськими воєводами підчас спільного походу восени 1655 року. З цієї ж причини виникло гостре україно-російське протистояння на теренах півдня Білорусії [13, с. 8].

ІІ. Прийняття царської протекції започаткувало нові й посилило вже існуючі процеси перегрупування політичних сил у Центральній і Поденно-Східній Європі, що сприяло загостренню старих і появі нових вузлів суперечності, осей протиборства, які в кінцевому підсумку (у віддаленій перспективі) докорінно змінили політичну карту даного європейського регіону. Насамперед, відзначимо факт остаточного перетворення української проблеми внутрішньо-польської у зовнішньополітичну, що стала однією з найголовніших у сфері міжнародних відносин на майбутні 30 років.

Потрапивши в епіцентр геополітичних інтересів Московії, Речі Посполитою, Кримського Ханства і Туреччини, українська держава, незважаючи на декілька разову зміну орієнтації 50-60-х рр., не спромоглася подолати вкрай несприятливої для себе міжнародної ситуації.

Приймати царську протекцію, Б. Хмельницький, безумовно хотів у такий спосіб послабити Кримський ханат, запобігти (під загрозою спільного удару по ньому українсько-російських сил) розв’язанню воєнних дій проти Козацької України. Здається головною турботою Хмельницького було уникнути війни на два фронти... Подібні міркування змушували Хмельницького укласти союз з Москвою у 1654 році. Цим він хотів запобігти загрозі оточення України, що насувалася в наслідок взаємо зближення Польщі і Кримського Ханства [14, с. 22].

Проте досягти цього не вдалося. Навпаки, трапилося неочікуване: даний крок гетьмана призвів до подальшого зближення потенційних противників та укладання між ними у липні 1654 року договору про військово-політичний союз, спрямований проти Московії і Козацької України [15, с. 73].

ІІІ. Як уже наголошувалося, визначальним чинником, який підштовхував українську еліту до прийняття протекції Олексія Михайловича, виступала нагальна потреба одержання суттєвої військової допомоги (що знайшло відображення в статтях договору 1654 рік). Проте, цим сподіванням в основному не судилося звершитися.

IV. Основною умовою прийняття українською елітою протекції було зобов’язання царя “все Войсько Запорожское, польському королю не выдавать й за них стоять” і “от всех непреятелей боронити”. Її невиконання позбавляло в її очах сенсу саму протекцію. До кінця 1655 року українська сторона не мала підстав побоюватися за дотриманням Росією цієї умови. Проте з того часу в її зовнішній політиці окреслюється тенденція до пошуку порозуміння з Річчю Посполиту. Вона з’явилася внаслідок зіткнення російських інтересів із шведськими на теренах Великого Князівства Литовського й Прибалтики, появи примарної надії на можливість успадкуванням царем польського трону після смерті Яна Казимира та явної недооцінки військово-політичної потуги Польщі [14, с. 24].

Зближення з Річчю Посполитою і оголошення Москвою у кінці травня 1656 року війни Швеції, в якій Чигирин вбачав союзницею, викликали глибоке занепокоєння у Б. Хмельницького. У своїх листах до царя Б. Хмельницький намагався його переконати в його помилковості даного курсу: “изволь же, твое царское величество, яко православный государь и царь, их хитрости выразуметь, какая неправда ляцкая перед Богом и перед тобою, великим государем, вашим царским величеством показуется” [16, с.503].

Гетьман підозрював, що майбутнє замирення Росії й Польщі, якщо воно станеться, відбудеться за рахунок інтересів української держави [17, с. 183].

Хмельницький протягом 1654 – 1657 рр. рішуче проводить курс на визволення та об’єднання в Соборній Українській державі всіх етнічно українських земель. Ратифікаційні акти царського уряду, якими обмежувалися прерогативи гетьманського правління не було оприлюднено в Україні й у своїй діяльності українське керівництво ігнорувало нав’язані в екстремальних умовах обмеженнях. Зокрема, посилаючись на непевні умови воєнного часу, гетьман заперечує проти московських кланів опису та стягнення для царської скарбниці податків з українського населення, а також відрядження до “знатних” міст царських воєвод. Залишаючи не реалізовані також обмеження у сфері зовнішньополітичної діяльності [19, с. 52].

Політичні наслідки віленського інциденту для стосунків Війська Запорозького з Російським царством в історичній літературі знайшли неоднозначну безпеку. Так, польський дослідник Я. Кочмарчик стверджує, що Богдан спокійно сприйняв інформацію про події у Вільно, оскільки понад рік чекав нагоду, щоб розірвати невигідний для козаччини договір з царем і тепер її отримав. Близькою за змістом є точку зору американського історика Д. Вернадського, котрий вважає, що переговори завершилися лише тимчасовим перемир’ям, яке не завдавало шкоди Україні, а тому з часом гетьман заспокоївся хоча підозра в нього залишилася – “медовий місяць царської вірності закінчився” [19, с. 53].

Насправді відомості, що надходили з Вільно, мали великий резонанс в Україні. Брак достовірної інформації, що виник з вини московського керівництва породжував чимало чуток і свідомих інсинуацій про зміст переговорного процесу та наміри царського уряду, які викликали як занепокоєння та обурення української громадськості. В першій половині жовтня в Чигирині відбувалося старшинські наради, на яких бурхливо дебатуються питання про зовнішньополітичну орієнтацію української держави в нових умовах. Загроза залишитися на одинці в боротьбі з Польщею, ігнорувалося Москвою в плані приєднання західного регіону до козацької держави змушує гетьманський уряд скоригувати зовнішньополітичний курс, поклавши в його основу принцип надання пріоритетів союзом з вороже настроєними до Речі Посполитої державами.

У контексті нового курсу в жовтні 1656 року Хмельницький підписує договір про дружбу з Трансільванією, а в другій половині січня наступного року поновлюється українсько-шведський діалог [4, с. 1307].

Слід наголосити також, що віленські домовленості Москви повністю ігноруються Чигирином. Яскравим прикладом цього є гетьманський універсал від 10 січня 1657 року про направлення козацького війська на допомогу Трансільванії в її боротьбі з Польщею, що суперечило польсько-російським домовленостям про припинення бойових дій. Крім того, різким дисонансом з ними стало продовження переговорів зі шведською стороною, вироблення попередніх домовленостей щодо підписання договору про дружбу із союзником швецького короля – Бранденбурзьким курфюрстом Фрідріхом-Вільгельмом (червень 1657 рік) [16, с. 597].

Водночас, оцінюючи стан українсько-російських відносин в 1656 – 1657рр. не можна погодитись із категоричними судженнями В. Липинського проте, що після Вільно міліарний союз Москвою втрачав для Війська Запорізького будь-який сенс.

Більше того, при реалізації гетьманської програми державного будівництва протекція московського монарха відтепер була не менш зайвою, але й небезпечною та шкідливою, а тому з цього часу пріоритетом гетьманської політики стає завдання захисту України від агресивних планів і дій Москви [20, с. 40].

Характеризуючи відносини двох держав не слід гіперболізувати глибину розриву між ним. Хмельницький, будучи політиком-реалістом, усвідомлював небезпеку демонсації союзу з царем, котрий, за словами гетьмана, в умовах ворожого оточення “... оказался весьма полезным...”. Зважаючи на геополітичні інтереси України, розрив спілки з Москвою був не лише передчасним, але й міг мати для української державності фатальні наслідки. Саме тому налагодження контактів зі Швецією, Трансільванією та Бранденбургом українське керівництво розглядає не як передумову розриву з Москвою, а як доповнення до спілки з царем. Більше того, гетьман докладає зусиль для російсько-швецького примирення плекаючи далекоглядні плани фундації укарїнсько-шведсько-російського альянсу анти польського спрямування. Шведський посол Лільєкрон, який прибув в Україну з метою розторгнення україно-російського союзу, на основі аналізу суспільних настроїв та планів її керівництва дійшов висновку, що немає ніяких можливостей виконати покладене на нього завдання [19, с. 53].

Разом з тим, розвиток національної свідомості в суспільстві, змушення державної конструкції Війська Запорозького породжувати у Хмельницького плани ліквідації коституційованих Переясловсько-московським договорам 1654 року обмежень українського суверенітету, приведення юридичного аспекту спілки у відповідність із фактичним станом речей. Тому підчас переговорів з московським послом Ф. Бутуріном 10 червня 1657 року Богдан у відповідь на претензії Москви стосовно надходження українських коштів до царської казни та запровадження інституту воєвод в українських містах робить категоричну заяву: “... судье де Самойлу и полковнику Тетере он, гетьман, не приказывал и мысли у него небыло, чтоб царское величество в больших городах, в Чернигове, в Переяслове, в Нежине, велие быти своего царского величества воеводам, а доходы бы, збирая, отдавать царского величества воеводам” [19, с. 54]. Аналогічним були відповіді гетьмана і на інші претензії московської сторони.

Певні події щодо здобуття Українською державою повного суверенітету поклав Богдан на елекцію на гетьманство сина Юрія. Опосередкованим свідченням цього є інформація волинського каштеляно С. Белевського, який у квітні вів переговори у Чигирині.

Зокрема, він повідомляв у Варшаву, що у ході розмови гетьман заявив: “... Нехай король Й.М. дасть гетьманську булаву війська Запорозького на нашому синову: тоді мій син, отримавши її, так як цареві не присягав то зараз... пішле на поміч військо скільки буде потрібно” [4, с. 1364].

Таким чином, протягом усієї Визвольної війни стосунки з Москвою були одним із пріоритетних напрямів зовнішньополітичної діяльності гетьмана Богдана Хмельницького.

Разом з тим, політичний курс гетьманства уряду щодо Росії під впливом розмаху визвольної боротьби, еволюції державної ідеї, зміни політичної ситуації в регіоні тощо, зазнав істотних трансформацій. Укладення Переяславсько-Московського договору 1654 року стало значним успіхом української дипломатії, який дав їй можливість продовжити діяльність у формі державотворення. У наступні роки Хмельницький проводить широку політику щодо Москви, прагнучи зберегти мілітарний союз із царем, наповнити його новим змістом і водночас доповнити домовленостям з іншими державами, зацікавленими у створені анти польської коаліції.