Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Історія, церква і консервативні цінності в науковій творчості Вячеслава Заїкіна

Народився Вячеслав Михайлович Заїкин у 1896 році в місті Вовчанську Харківської губернії у родині вчительки і правника. Його мати - Олександра Михайлівна Колосовська, що після швидкої смерті чоловіка у 1902 році присвятила себе вихованню сина, насамперед, як згадував Заїкин, вихованню “релігійного почуття і світогляду”, справила величезний вплив на його розвиток, залишившись для нього на все життя найближчою і найважливішою людиною. Вячеслав закінчив Третю Харківську гімназію, і 1914 року вступає на юридичний факультет Харківського університету,одночасно навчаючись на історично-філологічному відділенні. Вже на еміграції В. Заїкин характеризував себе як учня М.О.Максимейка (що в свою чергу був учнем М.Ф. Владимирського –Буданова) та М.В.Клочкова (учня С.Ф. Платонова), зазначаючи: “я додержуюся схеми історії українського державного устрою й права Владимирського-Буданова й Максимейка, а не Грушевського або Липинського”.

За студентських часів В.Заїкин виявив неабиякі наукові здібності, за праці “Невільництво в Московській державі XVI-XVII ст.”, “Капітуляція в Туреччині”, “Босфор та Дарданелли” він нагороджується золотою медаллю, двома преміями ім. Каченовського й двома почесними відзнаками.

На останні роки студентства В. Заїкина припали революційні події 1917-1918 рр. Пізніше, у квітні 1929 р., пишучи до О.Назарука, одного із прибічників гетьманського руху й бажаючи справити на адресата добре враження, він писав: “Коли для мене в’яжуться приємні спогади з 29.04.1918, то передовсім тому, що в сей день Україна справді визволилася від страшних небезпек, до яких вели її соціялісти всіх кольорів…я хочу передати свої тодішні враження й переживання весняні, великодневі, молодечі й безмежно-радісні. Мені було тоді 21 рік, я щойно скінчив (блискуче) Університет (за два тижні перед тим), а тут весна, Великодень і радісна вістка з Києва!” Так Заїкин “згадував” гетьманський переворот для Назарука, демонструючи зажди притаманне йому вміння підлаштуватися під вподобання адресату. В іншому листі історик зазначає, що 1917 року він приступив до написання “роману, котрого темою було зображення подій на Великій Україні підчас війни”. Твір, який він автохарактеризував як “надзвичайно цікавий”, розповідав історію світоглядної еволюції головного героя, який починав як націоналіст (послідовник Кляйста), але врешті приходив до християнського світобачення. Коли такий роман і існував, то прозріння головного гроя, поза сумнівами, є алюзією до світоглядного вибору самого В.Заїкина.

У 1918 році юнак закінчив Харківський університет з дипломом першого ступеня і був залишений як стипендіят при історично-філологічному відділенні для підготовки до професорського звання. Але 1920-го року разом з матір’ю він виїхав на Кубань, де після подання дисертації “Соединение Украины с Московским государством в 1654 г.” і прочитання кількох пробних лекцій його обирають на катедру російської історії Донського Педагогічного інституту, а з 1921 р. (після подання праці “Сучасна криза історичної науки”) він викладає у кількох вищих навчальних закладах регіону методологію і філософію історії.

У 1922 році Заїкин одержує запрошення на катедру історії української культури при Харківському ІНО, але того ж року, разом з матір’ю, нелегально перетинає польський кордон і опиняється у Варшаві. Мотиви і безпосередня реалізація виїзду Заїкина за кордон залишаються таємницею. Звісно, він міг побоюватися репресій через своє соціальне походження, хоча початок 1920-х років є радше часом відродження надій на вільний розвиток науки та академічну свободу. Підстав для політичної еміграції історик, наскільки знаємо, не мав.

Умови життя у Варшаві були тяжкі. Гонорарів за публікації історик майже не отримував, а через короткозорість і фізичну слабкість не міг працювати фізично. Восени 1923 року Заїкинові вдалося влаштуватися викладачем історій та російської мови у старших класах Варшавської російської гімназії, але ненадовго - Заїкин твердить, що вирішивши “при першій нагоді голосно зманіфестувати мої національні погляди” й зробивши це під “час промови “Пушкін як світовий поет”, зазначивши, що Мазепа й Орлик були великими українськими патріотами”, він втратив посаду в гімназії. Втім без роботи він надовго не залишився, у 1925 р. вступивши на катедру історії церкви на православному богословському факультеті Варшавського університету. Церковне керівництво сподівалося втримати російський характер цього закладу, уряд сподівався на полонізацію молодих священиків, але з 1926 року гору бере тенденція до українізації факультету. Саме тоді там починають працювати Іван Огієнко, Василь Біднов, Вячеслав Заїкин. Сам Заїкин писав, що замість викладання історії православних церков у слов’янських країнах та Румунії на богословському факультеті, він, мовляв, волів би працювати в сільській школі, а не у товаристві “москалів”, які перетворили факультет на “помийну яму”. Негативне сприйняття свого оточення значною мірою завдячувало численним неприхованим звинуваченням Заїкина українськими еміграційними колами в співпраці з різними спецслужбами.

Таких обвинувачень висувалося безліч, В. Заїкин невтомно їх спростовував, але з невеликим успіхом. Ґрунтом для поширення чуток була біографія історика та його нездатність (чи небажання) вписатися повністю в одну з соціально-національних ніш. Він залишався “чужим”, підтримував стосунки в українському, і в польському, і в російському середовищах – середовищах, що їх більшість сучасників вважала антогоністичними. 1927 року поширилася інформація, ніби Заїкин був агентом ще царської поліції. Того ж року, у зв’язку з обранням історика дійсним членом Українського Наукового Інституту в Берліні, виринає поголос вже про німецьку розвідку. За кілька місяців Заїкин сам подає заяву про вихід з числа членів інституту й просить надіслати йому підтвердження, що таку заяву він дійсно склав, з приводу чого Дмитро Дорошенко, не розуміючи мотивів вчинку, писав В’ячеславові Липинському: “З приємністю задовільнив його просьбу, пам’ятаючи приказку: баба з возу – коням лехче”.

Уже з середини 1920-х років В. Заїкин сподівався полишити Варшаву, розглядав так і незреалізовані варіянти переїзду до Праги і Вільнюса. Але найбажанішою перспективою для історика був Львів. У листі від 28 серпня 1928 р. до Осипа Назарука, члена редколегії греко-католицької газети “Нова Зоря”, в якій Заїкин регулярно друкувався, історник писав: “Маю надію, що, дасть Бог, переберуся до Львова – Ви не матимите ніяких підстав бути незадоволеним з мене чи з моєї роботи. Людина я смирна й спокійна, без якихось там особливих претенсій”.

Переїзд Вячеслава Заїкина із матір’ю до Львова спричинив нову хвилю припущень, несприятливих для репутації історика. Він входить у тісні контакти з греко-католицькими й гетьмансько-державницькими колами (замість православних і УНРівських у Варшаві) і стає постійним автором греко-католицьких і консервативно-державницьких “Нової Зорі”, “Записок Чину св. Василія Великого”, “Дзвонів”, пишучі статті, що за змістом і стилем цілком узгоджувалися з консервативними редакційними настановами. Втім, альянс з консервативною періодикою виявився неривалим - у 1935 році, Заїкин пориває і з “Дзвонами” й вияснює причини цього на шпальтах російської православної газети “Слово”, де твердить про свій розрив із греко-католицькими колами після засідання редколегії “Дзвонів”, на якому професор М.Чубатий буцім-то назвав православну ієрархію “гнилью”, а самого Заїкина – “хамом з азійських степів” й далі: “Сліпий вимагав від мене вибачення перед Чубатим за той активний спосіб реагування на його образи, який я був змушений вжити, й не побачив необхідности у вибаченні з боку Чубатого за образу мені, моєї ієрархії й моєї тіснішої батьківщини – Східної України”. Належить пам’ятати, що Заїкин пише це з розрахунку на визначену аудиторію газети, але не можна проіґнорувати і тої обставини, що варшавське українське “наддніпрянське” середовище істотно відрізнялося від львівського українського галицького середовища.

Впродовж 1934-1936 рр. Заїкин співпрацював із православними проросійськими колами, стає постійним дописувачем газети “Слово”. А у 1937 році влаштовується науковим співробітником інституту соціальної ті економічної історії Львівського університету Яна Казиміра, плануючи нарешті написати кваліфікаційну роботу для здобуття наукового ступіня, якого він не мав. Але прихід радянських військ 1939 року звів нанівець усі плани, вже вкотре унеможлививши наукову нобілітацію історика.

За нових умов історик влаштовується викладачем російської мови до 15-ої середньої школи Львова, викладає цю ж мову у нововідкритій Львівській політехніці. Тоді ж він встановлює контакти із радянським середовищем у місті Лева.

22 березня 1940 р. Заїкина заарештували. Мотиви арешту досі видаються не дуже зрозумілими. Як припускає Омелян Пріцак, крім іншого, це могло бути пов’язане із його дружиною. Кілька років перед цим історик взяв шлюб із Ернестиною Олександрівною Подгоріцер, “некрасивою з лиця та ще із однією коротшою ногою”, єврейкою, дуже інтелігентною людиною і цікавим співрозмовцем, яка спілкувалася лише польською мовою. За спогадами Омеляна Пріцака, вона була політично заанґажована до троцькістського руху, одним з осередків якого був тоді Львів. Поголос також пов’язував арешт Заїкина з його співпрацею з кількома розвідками.

Лише останнім часом завдяки Іванові Гватю, що звернувся в цій справі до СБУ, маємо відомости про подальшу долю Заїкина. 4 липня 1941 р. воєнний трибунал військ НКВД Київської області засудив його до розстрілу, а виконали вирок 27 липня 1941 р. в Чернігові.

За своїми науковими інтересами В. Заїкін тяжів до ідейної історії. Маючи ґрунтовні філософські, теологічні, літературні знання, він неодноразово заявляв про своє зацікавлення саме методологічними проблеми, з захопленням відгукується у листах про розвиток на Україні сходознавчої науки, появи спроб психо-історичних досліджень. Провадячи ідеолого-методологічну класифікацію сучасної йому української історичної науки, В.Заїкин відносить себе, разом із В. Липинським, Д. Олянчиним, С. Томашівським, І. Крип’якевичем. І. Кревецьким, Т. Кострубою, В. Кучабським до християнсько-консервативного напрямку, представники якого “змагають… до об’єктивного позитивізму, але в оцінці…, і в самім змалюванні, в їх працях виразно відбивається їх християнсько-консервативна ідеологія”. Як характеристичні риси цієї ідеології історик вирізняє: критичне ставлення до ліберально-демократичних засад політичного ладу, визнання провідної ролі церкви в суспільно-політичному житті і шукання нових підстав організації суспільних відносин, “опертим на представництві й співпраці всіх кляс”. Й далі принципово важливий акцент: найвищою вартістю й критерієм оцінки для християнсько-консерватичної ідеології, за В. Заїкиним, є релігія.

В.Заїкин є насамперед істориком церкви, хоча його перу також належать публікації з історії українського націогенезу, численні персонологічні розвідки, історіографічні огляди. Хоча більшість цих праць носить причинковий характер, їм не бракує глибини і сміливості думки. Навіть у популярному викладі для емігрантів-слухачів Вищих курсів українознавства, Заїкин не уникає історіографічних контраверсій, твердячи, приміром, що Запорізка Січ не була державою, а тільки організацією, подібною до держави. Завдяки таким власним рисам як критичність, нетерплячість до нефаховості та відкритість до полеміки В.Заїкин також став одним з найяскравіших рецензентів в українській історіографії, істориком, у доробкові якого рецензія та критична стаття є домінуючими формами наукової самореалізації.

Але наскрізною темою життєпису В. Заїкина є релігія, церковна історія, саме вони визначають автопрезентацію історика у його наукових текстах. Постійно посилаючись на релігійне виховання мами, що походила з православного священичого роду, В. Заїкин виразно маніфестує свою православну релігійність. Для української (особливо наддніпрянської) інтелектуальної традиції другої половини ХІХ – початку ХХ ст. така постава є радше винятковою. Опозиціонуючись до суспільно-політичної системи Російської імперії, інтелектуали з логічною закономірністю протиставляли себе і російській православній церкві, щільно поєднаної із державою. Звідси випливали “надії на штунду” Михайла Драгоманова, звернення до раннього допатристичного християнства Лесі Українки, виразні антихристиянські елементи у творах Агатангела Кримського, вільне, неортодоксальне розуміння православ’я Михайлом Грушевським, що навіть породили поголоси про протестантські ухили вченого. Водночас, українська традиція засвоїла інструментальний підхід до релігії, державний контроль й опіку над церквою, властиві Російській імперії на її схилі. Виявом цього стали перші роки української революції із характеристичною фразою Грушевського: “Обійдемося без попів!” й масовими реквізиціями православних монастирів. Поруч із зневагою до Церкви (виявом чого, наприклад, стало призначення єпископа-розстриги Миколи Безсонова головою Департамента ісповідань) як реакція на “темність” народних мас, знову ж у традиціях Російської імперії, церкву було вирішено використати для політичної мети, а саме розбудови української держави. Так виникають пропозиції вимагати від духовенства обов’язкової участи в національних святах як “пастирського обов’язку”, ідея проголошення автокефалії і одержавлення православної церкви з метою зміни політичного спрямування ієрархії. Аналогічним чином мирські (політичні) міркування (але вже більшовицької влади) покликали згодом до життя УАПЦ Василя Липківського. Звісно, політика як найнаочніше уособлення мирського пронизує усю церковну історію, але вищенаведені факти важливі для зрозуміння чинників формування постави віруючої людини у конкретних історичних умовах – часах революції. При цьому належить пам’ятати, що українське національне почуття було нелегко узгодити із реаліями проросійських настроїв церковної ієрархії. Відомо, що за православним віровченням, ієрархія апостольського преємства є надзвичайно важливою, адже забезпечує тривання церковного передання, що ґарантує передання благодатних дарів через святість ієрархії не як особисту святість священика, а як святість Церкви, святість Христа. Відповідно, людський вибір чи бажання, само по собі, не може заступити божественного акту рукопокладення (висвячення). Більшість українських інтелектуалів потрактували православне віровчення інструментально, посилаючись на досвід інших країн, де автокефальні церкви початково теж були неканонічні.

В.Заїкин був справді самотньою постаттю серед української еліти, виступаючи за дотримання канонів й стверджуючи принципову вищість церковного над мирським. Історик неодноразово наголошував: “для кожної справді релігійної людини Церква є найвищою вартістю в нашім життю…і тому, як би високо ми не поставляли справ національних і державних, не повинні ми однак забувати. що й національні та державні справи це все-ж таки справи земні…, яких навіть і порівнювати не можна зі справами Церкви, котра єднає нас із вічністю…і тому жадна справді віруюча людина, жаден христіянин не може погодитися, щоби Церква була знаряддям для національних, державних чи яких-небудь інших цілей…, рівнозначне з поневоленням душі плоттю”.

Для В.Заїкина істотним було питання: Яким має бути історик Церкви у секуляризованому науковому просторі? Чи так: Як бути істориком Церкви у секуляризованому науковому просторі? На думку В. Заїкина, дослідники, “які обмежуються зовнішньою стороною церковного життя й виявляють цілковите незрозуміння духа Церкви, її основної природи, її завдань” не є істориками церкви, а нагадують “глухого від народження, що пише історію музики” і часто змагають до пониження найсвітліших постатей церковної історії.

В. Заїкин чи не єдиний в українському інтелектуальному просторі виразно протистояв концепції, що її умовно назвемо “концепція специфіки українського православ’я”. Сам історик виводив її з народницької тези, що національною ознакою українців є вільна стихія, індивідуалізм, нахил до необмежаної свободи й ультрадемократичного ладу, на противагу до колективізму, схиляння перед вищою владою росіян (вперше концепція подана у “Двох руських народостях” М.Костомарова). Цей схематичний образ двох національних ментальностей був спроектований і на церковну історію. Певні його елементи наявні у публікаціях В.Антоновича, розвинені в О.Левицького і Г.Маркевича, концептуалізовані як програма церковних реформ у текстах О.Лотоцького, А.Річицького, І.Огієнка. Узагальнюючи їхні тези, В. Заїкин віокремлює три специфічні риси українського православ’я, властиві йому на думку вказаних авторів (які, водночас, є й головними відмінностями від православ’я російського):

широта й визначна участь світських людей (мирян) у керуванні Церквою,

соборноправність (тобто, очолення Церкви собором з участю не лише єпископів, але й мирян).

виборність духовних осіб (від митрополита до дяка), як вияв “церковного демократизму”)

В.Заїкин присвятив окрему книжку – найбільшу за обсягом свою публікацію (162 сторінки) “Участие светской элиты в церковном управлении: Выборное право и «соборность» в Киевской митрополии в XVI - XVII вв.” – верифікації поданих вище “питомих ознак” української церковної традиції. На підставі аналізу джерел і історичної традиції історик твердить, що право вибору духовенства мирянами розвинулося саме в російській церкві, що підтвердив, зокрема, Стоглавий Собор 1551 року. Натомість, на українських і білоруських землях панувало право землевласника на надання парафій і опіку над церквою. Цю традицію у своєрідний спосіб сприймає і міщанство, створюючи братства. Що ж стосується соборноправности, то вона постає як вплив із Заходу. Вперше миряни з’являються на соборах української церкви у XV ст, більшу участь беруть у них лише від кінця XVI ст. починаючи, саме в часи найбільшого занепаду української церкви. Спеціальну увагу В.Заїкин приділяє боротьбі ієрархії із ставропігією братств й участю мирян у церковному управлінні, успішним завершенням й уособленням якої є постать Петра Могили, “рятівна” реформа якого “вивела (Церкву) зі стану занепаду, хаосу й навіть деякого ухилу в бік протестантизму й сприяла її всебічному відродженню”.

Цікаво, що рецензенти, відзначаючи високий фаховий рівень й переконливість висновків В.Заїкина, пов’язали появу книжки із проектованим собором Православної церкви Польщі з метою її реформ саме на засадах “соборноправности” з участю мирян й розцінювали публікацію як прояв настроїв певних кіл, що виступали “проти тенденції зісвітчення управи Церкви”.

При цьому його сучасники мали певну рацію - Вячеслав Заїкин дійсно не стояв осторонь сучасного йому життя православної церкви у міжвоєнній Польщі. Він письмово поборював суто ідеологічне протиставлення українського православ’я, “близького до Бога” російському, буцім-то “віддаленому від нього” й жалкував, що “суто земні цілі повністю поглинають український церковний рух”.

У середині 1930-х років, коли вчений знову зближується із православними колами Польщі, тепер – у Західній Україні, він стає секретарем Ради Православної духовної місії у Східній Галичині, пише деякі антиунійні статті. Таким чином від співпраці із православними колами у Варшаві, він став найближчим співробітником українських греко-католицьких і російських католицьких кіл, потім – знову повернувся до православного середовища, але вже більш проросійського. Але з тим середовищем конфлікт спалахнув майже миттєво й вже 1936 року В. Заїкин пояснює причини своїх розходжень у виданій власним коштом брошурі “Защита православия или очередная большевистская провокация?”, подаючи таку автохарактеристику: “Почавши близько 20 років тому свою скромну суспільну й літературно-наукову діяльність й відрізняючись непоступливістю, принциповістю і прямотою своїх основних поглядів, не бажаючи ніколи йти на компроміси, я вже не раз входив у різкі конфлікти із різними ідеологічними противниками”, головними з яких були і є “більшовики і совєтофіли”.

Свою співпрацю із католицькими колами історик пояснював на сторінках православної періодики тим, що намагався в католицьких періодичних виданнях “захищати православну церкву”. Справді, В.Заїкин – один з найталановитіших авторів наукових католицьких видань, який знаходив нові сюжети і ракурси бачення важливих історіографічних проблем. У публікаціях з історії церкви в Київській Русі він доводив, що ставлення до римо-католиків у Давній Русі було толерантним, а сама православна церква ані у 1054-1055 рр., ані пізніше “офіційно не заявляла про своє відокремлення від Церкви Католицької”. Також історик розвинув і спопуляризував тезу про князів Ізяслава Ярославича і його сина Ярополка як виразників “католицької ідеї – єдності Вселенської Церкви і поєднання зі Святим Римським Престолом”.

Найцікавішою з публікацій, тематично присвячених католицизмові, є стаття В.Заїкина “З історії католицької ідеї в Східній Україні в середині ХІХ віку”, в якій історик відзначає, що “офіційне російське православ’я доби Миколи І не могло зробитися світоглядом шукаючої правди й віри східно-української інтелігенції”, але далі зауважує, що значна частина інтелігенції була “нездібна зрозуміти, що хиби в церковнім життю й хиби священослужителів не становлють хиб Церкви взагалі” й повторює свою наболілу тезу про неможливість піднесення земних (навіть національних) справ понад справи Церкви, котра “єднає нас із вічністю, …єднає із самим Господом Богом”.

Тобто, є усі підстави говорити про церковність як осердя світогляду В.Заїкина. Він дивиться на релігійне життя крізь призму православного розуміння Церкви, яке дозволяє сприйняття католицької Церкви, але унеможливлює толерантне ставлення до єретичних та сектантських (з погляду православного вчення) течій і визначає вельми стримане ставлення до протестантизму із його негацією церковної ієрархії.

Можна припустити, що у текстах до часопису “Дзвони” В.Заїкин почувався найвільшіше, оскільки християнська етика, замилування до традиції, консерватизм найбільш відповідали його православно-церковному світоглядові. Вельми цікавим є написаний для “Дзвонів” об’ємний відгук Заїкина на книжку літературознавця Михайла Рудницького “Між ідеєю і формою”. Рудницький виступав із новочасними ідеями західної гуманістики: багатства світоглядів як надбання літературознавчої науки, повної свободи розвитку літератури, пропозицією суто мистецьких мірил оцінки літературного доробку при усвідомлення їхньої плинності в історичному часі. В. Заїкин, натомість, виступає як захисник традиції, що не старіє, традиції, уособленої в непохитній вірі у “вічну, абсолютну правду нашого християнського світогляду”, а появу “протирічливих” ідей і рухів на Заході вважає “ознакою нездорового стану, упадку, розкладу”.

Пропонуємо докладніше зупинитися на одному з фрагментів тексту Заїкина, який наведемо повністю: “Для нас, як думаємо, і для всіх, хто має світогляд, який уважає за непохитно, абсолютно правдивий – всякі інші світогляди – хибні і тому небажані й у меншій або більшій мірі шкідливі” й далі: “всяке здорове громадянство… в певних випадках не зупиниться й перед примусовим винищенням особливо шкідливих ідей, як це, наприклад, робило середньовічне громадянство з деякими єресями, які не раз були загрозою для самих основ суспільного ладу, права і моралі”.

Однією із визначальних рис долі Заїкина є його самотність, самотність у середовищі політиків, природна чужість вихідця зі Слобожанщини в Галичині і Польщі, а ще світоглядна самотність – самотність людини із православно-церковним баченням світу. Доля В.Заїкина у науці – це доля незреалізованого потенціалу наукової ерудиції й аналітичного хисту. Яскраво заявивши про себе ще зі студентської лави, історик впродовж життя так і не здобув офіційного наукового ступеня (спочатку у 1918-1921 рр. на заваді стала революція, потім, 1939 року, прихід радянської влади до Львова). Не подарував В’ячеслав Заїкин українській історіографії і великої праці - через брак часу, який забирали заробітчанське писання газетних статей і викладання, може, ще більшою мірою, через систему мислення історика, коли величезні обсяги знань й нестримне бажання триматися у річищі нової і нової літератури, унеможливлювали зосередження на одній великій праці. Тому з бігом часу постійний автор українських наукових періодик 1920-1930-х років Вячеслав Заїкин розчинився в історіографічному морі, майже зник із переліків літератури до сучасних публікацій, а коли і трапляється деінде, то лише як прізвище, що не викликає жодних асоціацій, за яким немає людини. Причини історіографічного забуття Заїкина лежать на поверхні: його не-належність до жодної “магістральної” історіографічно-політичної течії, світоглядова самотність, що переростає в брак учнів і послідовників, які пропагували б його доробок, врешті, відсутність фундаментальних розвідок, “причинковий” характер більшости публікацій.

В. Заїкин обрав собі долю дослідника, що досить легко мімікрував під наявні вузьки рамки, проте завжди залишаючи за собою “третю думку”. Свідомо обираючи маскування під численними псевдонімами та доволі вільне пересування між буцімто цілком антагоністичними інтелектуальними середовищами, він став однією з найтаємничіших постатей української історіограії. У часи, коли від автора вимагалася чітка політична ідентифікація, він навчився її удавати, втім до неї не прив’язуючись. Знаючи про схильність В. Заїкина до містифікацій, важко визначити, наскільки виклад консервативних ідей у львівських релігійно – богословських часописах, особливо у “Дзвонах” у першій половині 1930 – х років, відповідав внутрішнім переконанням автора, а наскільки був даниною очікуванням їх редакції та читацької аудиторії. Проте лише здогадуючись про мотиви створення текстів, не можна ігнорувати їх змісту.

Використана література:

1. Гвать І. З Харкова – через Варшаву та Львів – по кулю до Чернігова // Філософські студії: Спецвипуск журналу “Генеза”. – К., 1998. – С. 6-9.

2. Заїкин В’ячеслав // Енциклопедія Українознавства: Перевидання в Україні. – Львів, 1993. – Т.2. – с. 713.

3. Животко А. Історія української преси. – К., 1999.

4. Заикин В. Защита православия или очередная большевистская провокация? (К выяснению некоторых явлений в жизни Львовского православного прихода и Братства). – Львов, 1936.

5. Заикин В. О «великорусском» и «украинском» Православии // Слово. – Варшава, 1934. - № 56. – С. 1.

6. Заикин В. Письмо в редакцию // Слово. – 1935. - № 31. – С. 4.

7. Заикин В. Униатская Церковь, Польское государство и Украинское Национальное Движение в их исторических взаимоотношениях // Слово. – 1935. - № 10. – С. 2.

8. Заикин В. Участие светского элемента в церковном управлении: Выборное начало и «соборность» в Киевской митрополии в XVI и XVII вв. – Варшава, 1930.

9. Заїкин В. Вячеслав Липинський як історик // Дзвони. – Львів, 1932. - № 6. – С. 473-490.

10. Заїкин В. Головні моменти історії української державности. – Варшава, 1923.

11. Заїкин В. Дмитро Багалій як історик // Дзвони. – 1932. - № 11. – С. 732-739.

12. Заїкин В. З історії католицької ідеї в Східній Україні в середині ХІХ в. // Записки Чина св. Василія Великого. – Жовква, 1928. – Т. 3. – Вип. 1-2. – С. 224-243.

13. Заїкин В. Преподобний Стефан, епископ Володимирський і Галицький та його відношення до зєдинення Руської (Української) Православної Церкви з Римсько-Католицькою в останній чверті ХІ віку // Там само. – С. 190-203.

14. Заїкин В. Проблєми української літературної критики й естетики в ліберальнім освітленні // Дзвони. – 1932. - № 9. – С. 606-613. i. 15.Заїкин В. Професор Іван Огієнко як церковний та громадський діяч і як учений. – Варшава, 1925.

15. Заїкин В. Русь, Україна і Великоросія (Початки українського й великоруського народу) // Дзвони. – 1931. - № 1. – С. 19-29.

16. Заїкин В. Систематизація історії української філософії // Філософські студії : Спецвипуск журналу “Генеза”. – К., 1998. – С. 10-41.

17. Наріжний С. Українська еміґрація: Культурна праця української еміґрації між двома світовими війнами. – Прага, 1942. – Ч.1.

18. Наріжний С. Українська еміґрація: Культурна праця української еміґрації. 1927-1939. Матеріали, зібрані С.Наріжним для частини другої. – К., 1999.

19. Портнов А. В’ячеслав Заїкин: історик із багатьма обличчами // Збірник Харківського історико – філологічного товариства. – Харків, 2004. – Т. 10. - С. 89 – 112.

20. Портнов А. Про В’ячеслава Заїкина // Молода нація. – 2004. - № 2. – С. 64 – 66.