Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Степан Томашівський: біографічний нарис, концепція української історії

Степан Теодорович Томашівський народився 9 січня 1875 року в селі Купновичі Самбірського району Львівської області. Середню освіту здобув у Самбірській гімназії (1895), потім вступив до філософського факультету Львіського університету. Серед найвідоміших його університетських викладачів був М. Грушевський, семінар якого Томашівський відвідував. Перша наукова розвідка С. Томашівського про Самуїла Кушевича, райця львівського, розпочала співпрацю юнака в Науковому Товаристві ім. Шевченка у Львові. Невдовзі С. Томашівський, якого Грушевський вважав одним із своїх найкращих і найздібніших учнів, почав працювати у відділі бібліографії “Записок НТШ” та секретарував в історико – філологічній секції і археографічній комісії. По закінченню університета він був обраний дійсним членом НТШ у Львові. Інтенсивну наукову роботу С. Томашівського перервав змушений від’їзд зі Львова, що відірвав дослідника від архівів. Впродовж 1900 – 1906 рр. С. Томашівський працював вчителем історії, латинської, грецької і німецької мов та літератур у гімназіях міст Перемишля і Бережан. Втім своїх наукових розвідок і членства у НТШ він не припиняє. У 1904 р. за дослідження “Народні рухи в Галицькій Русі 1648 р.”, яка, за висловом М. Грушевського: “більш ніж відповідає вимогам”, С. Томашівський здобув диплом доктора філософії у Львівському університеті. 1906 року він з великими труднощами перевівся до Львова на посаду викладача академічної гімназії. Активна праця у Науковому товаристві поновилася з новою силою: С.Томашівський входить до правління як референт друкарні, знову секретарує в історико – філологічній секції й археографічній комісії. Дослідження С. Томашівського цього часу, друковані переважно в “Записках НТШ” (“Шкільництво в Угорщині і русини”. “Гетьман Мазепа і король Станіслав ІІ”, “Мазепа у шведів”, “Мазепа і австрійська політика” та інші) дістають визнання у наукових колах і відзначалися ретельним опрацюванням джерел та глибоким аналізом подій. За змістом і суттю ці роботи органічно відповідали народницькій концепції М. Грушевського. В той самий час при зовнішньому благополуччі між С. Томашівським і М. Грушевським назріває серйозний конфлікт особистого і професійного характеру, що пройшов стадії від скарг на холодність вчителя у листах 1909 року, припинення подачі статей до “Записок НТШ” з 1911 р. та апогею - конфлікту 1913 року в НТШ, у якому С. Томашівський зіграв одну з головних ролей. Цей конфлікт остаточно розколов Товариство на прибічників і противників стратегії і тактики його голови М. Грушевського і зрештою спричинився до уходу М. Грушевського з посади голови Товариства. Степан Томашівський став автором обуреної відповіді на “Нашу політику” М. Грушевського, в якій той критикував діяльність лідерів національно – демократичної партії за схильність до угодництва з польською владою краю. Як стверджував сам Томашівський, після появи цієї роботи та інших фельєтонів М. Грушевський “втратив усяке політичне значення”. Суперечлива роль в цих подіях кинула тінь на репутацію самого С. Томашівського і приписала йому риси підступної людини, хоча наприкінці 1920-х років Томашівський сам висловив свій жаль за ті faux pas, яких він допустився у полеміці з вчителем. Як пише І. Лисяк – Рудницький: “Томашівський був визначним істориком і талановитим публіцистом, але як людина і громадський діяч він був суперечливою постаттю... За ним ходила слава інтригана і кар’єриста; так принаймні висловлювався про нього у своїх листаї до Липинського Дмитро Дорошенко. У цому було чимало перебільшень, проте до витворення такої некорисної опінії причинився таки він сам, Томашівський – своїм тяжким, мізантропічним характером.” Із засудженням його участі в конфлікті в НТШ висловилися О. Роздольський, М. Мочульський та І. Джиджора. Після відходу М. Грушевського Степан Томашівський став фактичним головою Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові (1913 – 1914). Оцінки ефективності його головування неоднозначні – при збереженні значних обсягів видавничої і дослідницької справи та збереженні наукового рівня видання НТШ у Львові великого наукового резонансу не мали. У 1912 – 1914 рр. Степан Томашівський – доцент австрійської історії в Львівському університеті. В цей час ідейне розходження з М. Грушевським спонукає його переглянути науковові погляди і пріоритети і розпочати розробку власного бачення історичного процесу.

У роки першої світової війни Степан Томашівський жив у Закарпатті та Відні. Впродовж листопада 1918 – лютого 1919 рр. він виконував обов’язки делегата Української Національної Ради ЗУНР – ЗО УНР 1918 – 1919 для спеціальних доручень, згодом перетворившись фактично на головного політичного радника уряду ЗУНР. З березня 1919 по червень 1921 р. він перебував на українській дипломатичній службі, працював у різних українських дипломатичних представництвах за кордоном – Швейцарії, Франції і Англії, був радником делегації УНР та керівником делегації ЗУНР на Паризкій мирній конференції 1919 – 1921 рр. У 1920 С. Томашівський виїхав до Англії, де поєднував роботу представника уряду ЗУНР у Лондоні із працею в лондонських бібліотеках. На противагу більшості українських політиків, котрі в домаганні повної державної самостійності України, котрої сподівалися досягнути за підтримки держав Антанти, продовжували курс на конфронтацію з Польщею, С. Томашівський, розцінюючи такі політичні плани як нереалістичні, вважав за доцільне зосередитися на боротьбі за автономію західноукраїнських земель. Він обстоював право Галичини на незалежність в листах до членів англійського уряду, міністерств закордонних справ, прем’єр – міністра Ллойд – Джорджа, впливових англійських газет. У листі до І. Кревецького 1922 р. він так пояснював свою позицію у цій справі: “По програній 1919 р. я сподівався, що при помочі мирової конференції в Парижі ми зможемо таки зберегти мінімум автономної державності в Галичині й утворити справжній П’ємонт на будуче... Та наш національний максималізм в ім’я: все або ніщо! знівечив усе!”. Прогалицька позиція Степана Томашівського на Паризькій конференції задовольняла далеко не всіх, якщо з її критикою виступили І. Мазепа, М. Лозинський, М. Рудницький, то прихильно її оцінили В.Панейко та В. Кучабський. На тому грунті ускладнилися відносини дипломата з керівництвом ЗУНР. Влітку 1921 р. Томашівський подав у відставку (за його власним висловом, стряс зі своїх чобіт “порох урядової служби”) і тимчасово оселився в столиці Німеччини, плануючи узятися до теоретичної та ідейно – просвітницької діяльності.

1921 – 1925 рр. Степан Томашівський провів у Берліні. Одним з мотивів його переїзду був намір зблизитися з гетьманським рухом. Тут він швидко зходиться з В. Липинським, з яким познайомився ще десь у 1905 році. Між цими двома особами, попри усю суперечливість їхніх стосунків, встановилася безсумнівна інтелектуальна близькість, підсилена спорідненістю методологічних засад вивчення історії, тому в українській історіографії вони стали поруч як два основоположники “державницької школи”. Степан Томашівський не став членом УСХД, але у гетьманських колах його вважали своєю людиною, він друкується в гетьманських виданнях, а також читає лекції в німецьких вузах та Українській господарській академії в Подебрадах.

Ідейні метаморфози Степана Томашівського вкладаються в типову схему еволюції поглядів українських діячів, що не одразу прийшли до консерватизму: в передвоєнні роки він симпатизував лівим політичним течіям, а перехід на консервативні позиції відбувся після років війни і революційних потрясінь. В останні роки життя, в Польщі, Степан Томашівський остаточно завершив свою концепцію, в якій сполучилися елементи католицизму, консерватизму і прагматично – релятивістської філософії Джемса і Шпенглера. Консервативно – монархічні кола розцінили клерикальний монархізм і прогалицьку орієнтацію дослідника як зраду інтересам гетьманської легітимної ідеології, що зрештою змусило його розірвати стосунки з представниками напряму.

Проте це відбулося вже згодом, а у першій половині 1920 – х років Степан Томашівський редагує берлінські журнали “Українське слово” та “Літопис політики, письменства і мистецтва”. Саме на еміграції він видає фундаментальні історичні і політологічні праці, які ознаменували остаточний перехід з народницьких на державницькі позиції.

У 1925 р. Степан Томашівський повернувся до Львова, де зайнявся звичною справою - редагував часопис “Політика” і вчителював у гімназії. На 1927 рік припадає злам у ставленні В. Липинського до С. Томашівського – якщо раніше він обіцяв співпрацювати в “Політиці”, то тепер критикував її за “брак виразної ідеї” та нахил до “примітивного реалізму”. Самому С. Томашівському він (вочевидь, через якийсь конфлікт в Українському науковому інституті в Берліні) надав зовсім несхвальної характеристики: “Цього пана я вважаю за найбільш деструктивну креатуру серед усіх українських інтелегентів, яких я в своєму житті зустрічав, а зустрічав їх дуже багато і на жаль більшість не була найвищої громадсько – творчої якості”. З 1928 року і до кінця життя Степан Томашівський займає посаду доценту і надзвичайного професора східноєвропейської історії Краківського університету, позаштатний професор УНІ – Б (1927 – 1930).

У повоєнний час Степан Томашівський став однією з провідних постатей українського консервативного табору, був членом головної управи Української християнської організації та співтворцем її ідеології і тактики. Участь Томашівського в Українській християнській організації і розроблена ним концепція української політики в Польщі викликала наприкінці 1920-х років несприйняття керівників українських національно – державницьких партій, єпископату церкви, представників гетьманського руху. Підтримували Томашівського керівники УХО, підкреслюючи, що ідеологічна платформа заснованої у вересні 1930 р. Української католицької народної партії була результатом його наукової праці. Помер Степан Томашівський 21 грудня 1930 року.

Наукова спадщина С. Томашівського складає понад 50 великих праць в галузі української історії, близько 230 рецензій і статей. Його наукові зацікавлення були дуже різноманітними і охоплювали історію України від початків Київської держави до повоєнного десятиліття. Втім, пріоритетами були: давня історія України (найдокладніше – політична історія західноукраїнських земель), історія церкви на Україні до середини ХІІ ст. і новітнього періоду, історія Галичини середини ХVІІ ст., політична історія Австро – Угорщини на початку ХVІІІ ст. з особливою увагою до угорського повстання 1703 – 1711 рр. та української політики гетьмана Мазепи й до ставлення до угорського та українського самостійницьких змагань міжнародних політичних сил. Публіцистика С. Томашівського не поступалася його суто науковому доробку: як здібний публіцист, через її посередництво він популяризував власні історичні концепції, розглядав політичні питання новітньої української історії та європейської політики, особливо політичне становище українського народу в Австро – Угорщині і Польщі, політику цих держав та Росії щодо української національної справи, питання європейської повоєнної політики та її вплив на вирішення української справи у 1914 – 1930 рр.

Тривалий час пріоритетними темами дослідника були історія Хмельниччини та її відгомонів у Галичині. Паралельно він займався історією Гетьманщини періоду Мазепи. Результатом багаторічної праці стало написання двотомної історії Галичини, рукопис якої втрачено у роки Першої світової війни. У 1915 р. Степан Томашівський опублікував нарис німецькою мовою “Світово – політичне значення Галичини” і україномовний варіант цієї праці “Галичина. Політико – історичний нарис з приводу світової війни”. Він також є автором низки ґрунтовних розвідок з історії української церкви.

Власну концепцію історії України Томашівський виклав у праці “Українська історія” (1918), перша і єдина опублікована частина якої охоплює період до 1569 р. Яскраво виражений державницький характер роботи відзначили одразу після виходу книжки. На думку І. Кревецького, “Українська історія” С. Томашівського й “Україна на переломі” В. Липинського творять злам в українській історіографії ХІХ – початку ХХ ст. тим, що на зміну народницькій візії історії ставлять виклад української державницької історії княжих (Томашівський) та козацьких (Липинський) часів.

Процеси історичного розвитку України Степан Томашівський зводив до трьох основних визначних ідей, що випливали з її географічного положення: боротьба зі степом (кочовою цивілізацією), суперництво з Польщею як вираз політично –культурної суперечності Заходу і Сходу і боротьба з домінуванням Москви, в основі якої лежить політико – господарський контраст Півночі і Півдня. Він зазначав: “Степ, Польща, Московщина – отсе трикутник історично – політичного розвитку України... у зрозумінню згаданих вище провідних ідей лежить і відкриття мірила вартості української історії. Все те, що йшло по лінії сих сил – було позитивне, творче, корисне; все супротивне – негативне, деструктне і шкідне. Здобування землі, відокремлення від “руськості”, витворення окремої національно – культурної індивідуальності і здобуття політичної самостійності – отсе орієнтаційні пункти для історика у розміщенні світла й тіні на його малюнку”.

На відміну від В. Липинського, який виводив перші монархічні традиції на Україні від держави Богдана Хмельницького, С. Томашівський у роботі “Українська історія”, перший том якої “Старинні і середні віки” вийшов у Львові в 1919 р., доводив, що перша українська монархічна державність була започаткована в часи Галицько – Волинського князівства. Основою обґрунтування концепції стали вже цитовані вище “три кити”: земля, тобто освоєння майбутнім українським племенем територій, на яких вони проживали, нація, тобто утворення української нації внаслідок відокремлення українських земель від великоруських після розпаду Київської держави і поступової сегрегації Галицько – Волинського князівства та становлення першої української національної держави – Галицько – Волинського князівства як завершення цих процесів.

Степану Томашівському притаманне відмінне від попередників розуміння “української землі”. Якщо М. Грушевський і інші підкреслювали етнічні характеристики української території, то С. Томашівський розглядав її як географічну цілісність, ігноруючи тим самим етнічний характер окремих частин України. Він відштовхувався не від певної землі, заселеної певним етносом, а від географічного становища України, що творило історію української нації: “Тільки в географічному розумінні можна говорити про Україну як про індивідуальне незмінне поняття впродовж усієї історії.” Сприймаючи Україну як поняття географічне, дослідник акцентує увагу на її розташуванні на території Європи та історичних наслідках цього розташування. Основним орієнтаційним пунктом та мірилом вартості розташування С. Томашівський вважав залежність України від Чорного моря. Більша частина України була зв’язана “своєю водною сіткою з Чорним морем і мусила ділити його долю. Немає нічого дивного в тому, що згаданому вище закуткові на Заході [тобто західноукраїнським землям], який належить до балтійського сточища, доводилося грати таку визначну роль в історії України. Це й пояснює з другого боку, чому історично – політичне і культурне життя українського народу не держалося постійно головної артерії української землі – ріки Дніпро”.

Інша сторона ідеї щодо української землі як головного критерія історії України – історичний процес здобування українським народом землі. Цей процес складала довга і запекла боротьба осілої землеробської культури проти кочового варварства. Останнє, займаючи середину території України, тривалий час переважало культурні сили, що йшли з північного заходу і з півдня, поки південна сила не лягла в руїнах, залишивши першій весь тягар боротьби. Ця північно – західна культурна область і є найстарішою сценою політичного розвитку України. Займаючи спочатку невелику територію, ця область згодом поширилася до теперішніх розірів. В центрі цієї території знаходилися спочатку Київ, Володимир, Галич, а згодом Львів, який разом з Києвом вже у XIV ст. стає головним центром національного розвитку України. С. Томашівський писав: “Довгі віки українська людність не була в силі вийти на схід і південь з тих меж; надмір людності відпливав у південно – західнім та північно – східнім напрямі; луг і степ були в незміннім володінні кочовиків: печенігів, половців і татар. Тільки в мірі упадку тих темних сил, особливо останньої, посувається українська людність, а з нею і історична сцена, щораз дальше на південний схід”. Вже в добу української держави (1648 – 1775) в коловорот політичного життя входять такі міста як Батурин, Гадяч, Полтава, Катеринослав, Умань, а пізніше –Харків, Одеса, Чернівці, Сигот.

Другим об’єктом особливої уваги історика був процес формування української нації. С. Томашівський вперше звертає увагу на поєднання в процесі націотворення двох протилежних тенденцій: консолідуючої і роз’єднуючої: “У процесі творення народностей діють дві протилежні сили: одна розділяє, друга з’єднує поодинокі частини. Як через територіальне поширення, відмінні умови життя і мішання відокремлюються поодинокі частини язиково, расово і культурно, так через політичну єдність і спільність культурного розвитку затираються окремішності і витворюється одноцільний національний тип вищого ряду”. Боротьбу цих сил він простежує на періоді давньої історії східнослов’янських племен, коли врешт решт перемагає ідея відокремлення: східнослов’янська, або “руська”, група розпадається на окремі національності: українську, московську і білоруську.

Третім критерією перетворення української народності в українську націю Степан Томашівський називав становлення першої української національної держави – Галицько – Волинського князівства. Здобуття української галуззю східного слов’янства політичної самостійності було подією виключної важливості, бо Галицько – Волинське князівство об’єднало лише українські землі.

В своїх роботах С. Томашівський наполегливо підкреслює суто український характер Галицько – Волинської держави на противагу Київській Русі. Цим його концепція принципово різниться від концепцій М. Грушевського і В. Липинського, бо М. Грушевський виводив першу українську державу від варязької Київської Русі ІХ – ХІІІ ст., а В. Липинський такою вважав козацько – шляхетську державу Богдана Хмельницького. Втім якщо М. Грушевський підкреслював домінування інтересів народу над інтересами держави, то спільним у історичних візіях С. Томашівського і В. Липинським стало високе поціновування інституту держави як такого і пов’язане з цим засудження будь - яких антидержавних повстань і анархії.

Згідно С. Томашівському, Галицько – Волинська держава справила п’ять історичних впливів на майбутнє українського народу: 1) збереження України від передчасного поневолення і асиміляції з боку Польщі 2) розірвавши династичні і церковно – політичні зв’язки з Московщиною, вона затримало процес створення нової політичної нації зі слов’янських і фінських елементів над Волгою 3) забезпечення доступу західноєвропейської культури на українські терени і оборона української нації від подальшого монгольського проникнення 4) надання князівством підтримки Західній Україні в боротьбі з польською експансією і застоєння нових просторів на сході на користь українського народу 5) вона слугувала підгрунтям сучасної національно- політичної, культурної і певною мірою мовної самостійності України серед слов’ян.

Надзвичайно висока оцінка Галицько – Волинського князівства С. Томашівського, підкреслення ним вкрай позитивної його ролі в українській історії для збереження культури і нації на відміну від східноукраїнських теренів, які під ударом монголів розділили історичну долю російських земель і втратили національно – політичну і культурну самостійність, вступала у конфронтацію з тезою М. Грушевського, який вважав, що Галичина як західна окраїна української території не могла стати “всеукраїнської державою” і, зазанавши литовсько – польських впливів і асиміляції, не втримала на відміну від Києва ролі історичного і політичного об’єднавчого центру українських земель.

Послідовно обстоюючи примат держави, С. Томашівський високо оцінював роль варягів в побудові української держави і підкреслював позитивне значення влади князя Романа – “самодержця і царя всієї Русі” і його нащадків як запоруки міцності української монархічної держави.

Історична концепція С. Томашівського заснована на підкресленні виняткового за багатьма критеріями становища Галичини. Для нього Галичина - це своєрідний кордон, що розділяв сфери господарських і культурних впливів між Сходом і Заходом, зокрема впливів римської та візантійської церков, які стали символом європейського роз’єднання на Захід і Схід. Ці впливи завершилися Берестейською унією 1596 р., внаслідок якої утворився посередній між Сходом і Заходом церковно – культурний тип з візантійською формою і римським змістом, що несе в собі значний екуменістичний потенціал. Тоді як вибір Володимира для Давньої Русі став трагічною епохальною помилкою, що через прийняття християнства у його східному варіанті прирекла Русь – Україну на духовний застій і безплідність і замкнула шлях до перетворення на члена європейської спільноти.

Слід відзначити, що бачення української історії Степаном Томашівським загалом не було прийняте сучасниками. Так, норманська теорія, прихильником якої виступав С. Томашівський, відкидалася більшістю західноукраїнських істориків, котрі дотримувалися антинорманських поглядів. Основне положення про Галицько – Волинську державу як першу українську національну державу, вперше введене в українську історіографію, яке частково знайшло підтримку в працях західноукраїнських істориків початку ХХ ст., зокрема О.Терлецького та І. Кревецького, не прийняла більшість українських істориків, йдучі за схемою української історії, накресленою М. Грушевським. Із зауваженнями стосовно історичної концепції С. Томашівського і зокрема щодо бачення істориком початків української народності виступив В. Заїкин, котрий не погодився з трактуванням Томашівським Київської Русі як універсальної монархії і підтримкою історичної тези про національну єдність усіх слов’ян у ІХ – ХІІ століттях. В. Герасимчук протестував проти прихильності історика до католицької церкви і західної орієнтації та до розгляду виключно політичної історії України. Втім, ніхто не висловлював сумнівів у професійній компетентності С. Томашівського, оригінальності в обгрунтуванні власних поглядів, як ніхто і не міг відмовити йому у вмінні екстраполювати досвід історичного аналізу та синтезу на сучасні суспільно – політичні явища і процеси. До анналів української історіографії Степан Томашівський потрапив як один із засновників державницької школи в українській історіографії та автор і пропагандист двох своїх провідних ідейних установ – віри в історичне покликання Галичини, як українського “П’ємонту” і переконання, що унія як синтеза східних і західних релігійно – культурних традицій являє єдину справді національну українську церкву.

Використана література:

1. Бортняк Н. Наукова спадщина й громадсько – політична діяльність Степана Томашівського: історіографія та джерела // Молода нація, 2000, № 4. – С. 31- 50.

2. Бортняк Н. Степан Томашівський: до відносин з Михайлом Грушевським // Михайло Грушевський і українська історична наука. Львів, 1999. – С. 186 – 192.

3. Бортняк Н., Швагуляк М. Томашівський Степан // Довідник з історії України., т.3. К., 1999. -С. 341 – 342.

4. Грицак Я. Конфлікт 1913 року в НТШ // Український історик. 1991 – 1992. Нью – Йорк – Торонто – Київ – Львів – Мюнхен, число 110 – 115, т. 28 – 29. - С. 319 – 332.

5. Дорошенко Д.І. Огляд української історіографії. Державна школа: історія, політологія, право. К., 1996.

6. Лисяк – Рудницький І. Назарук і Липинський: історія їхньої дружби та конфлікту // Лисяк – Рудницький І. Історичні есе. Т.2 - С. 173 – 245.

7. Потульницький В. А. Нариси з української політології (1819 – 1991). – К., 1994.

8. Швагуляк М. Степан Томашівський і західноукраїнський консерватизм від ідеологічного гурту до політичної партії // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Львів, 1997. - С. 309 – 337.