Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

УКРАЇНА НА МЕЖІ СТОЛІТЬ (19-20) ст.

П Л А Н

І. Вступ ІІ. Соціально-економічний розвиток України

2.1. Нужденне село

2.1.1 Переселення на схід 2.1.2 Розшарування селянства

2.1.3 Комерційне сільське господарство

2.2. Індустріалізація 2.2.1 Розвиток промисловості 2.2.2. Розвиток міс

2.3. Соціальні зміни

2.3.1 Виникнення пролетаріату 2.3.2. Інтелігенція

ІІІ. Суспільно-політичний і національний рух

3.1. Політизація національного руху в Галичині

3.1.1 Національний рух 3.1.2 Політична боротьба 3.2. Національний рух на наддніпрянській Україні 3.2.1. Виникнення національних партій 3.2.2. Революція 1905-1907 років

IV. Розвиток культури

4.1. Освіта

4.2. Наука

4.3. Література та містецтво

У. Заключення

ВСТУП Протягом ледь не всього ХІХ століття нові ідеї, політичні перевороти та суспільні реформи привертали до себе увагу європейців, отже й українців. Однак паралельно з цим розвивався менш помітний, проте набагато глибший процес змін, а саме – промислова революція. Ще ніколи від кам”яного віку, коли людина навчилася обробляти землю, не відбувалисятакі докорінні зміни в усіх царинах людського життя, як ті, що були викликані появою машини. Втім на Україні індустріалізація спочатку відбувалася повільно, й величезна більшість її населення лишалася такою, якою вона була протягом тисячоліть,- хліборобами. Але, нарешті розвинувшись наприкінці ХІХ століття в деяких регіонах України, індустріалізація стала швидко набирати широкого розвою. Внаслідок цього несподівано виник конфлікт між двома цілком різними системами виробництва, суспілбної організації, цінностей – однією, пов”язаною з модернізованим містом, пролетаріатом і машинами, та іншою – традиціоналістським селом, селянином і ручною працею. Тертя, суперечності та дилеми, що виникали з цього протистояння, формували плин української історії протягом не одного десятиліття ХХ століття.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ НУЖДЕННЕ СЕЛО

Хоч скасування кріпаччини у 1861 році звільнило селян від поміщиків, воно не покращало їхнього економічного становища. Непоправною помилкою реформ стало обкладання селян занадто великим фінансовим тягарем за умов кричущої обмалі землі. Крім обтяжливих виплат за свої наділи, селяни були вимушені платити подушний податок, а також непрямі податки на цукор, чай, тютюн, бавовну, вироби з металу і, що особливо важливе, на горілку. Під кінець ХІХ століття урідова комісія доповідала, що з урахуванням компенсації за землю селяни сплачували у 10 разів більше податків, ніж дворяни. Проте з точки зору селянина основною причиною його недолі був брак орної землі. Крихітні наділи, які на Україні були меншими, ніж будь-де в імперії, ледве могли задовольнити скромні потреби своїх власників. На прикінці ХІХ ст. та на початку ХХ століття Російська імперія переживала демографічний вибух. К 1917 року населення України зросло на 72%.

Оскількі більшість українців проживала на селі, демографічне зростання найяскравіше відчувалося саме тут.Наслідки цих взаємопов”язаних проблем – перенаселення й нестачі землі – незабаром дали себе відчути в українському селі підвищенням цін на землю. У деяких регіонах у 1900 році вони у три-чотири рази перевищували ціни 1861 року. Іншим наслідком переналеності стало безробіття. Підраховано, що наявна робоча сила на Україні у цей період сягала майже 10,7 млн чоловік. Із них сільське господарство потребувало 2,3 млн, а в інших галузях економіки працювало 1,1 млн. Решта – 7,3 млн, або 68% робочої сили, становили надлишок і в величезній масі своїй були безробітними або неповністю зайнятими, практично ведучи напівголодне існування.

Переселення на схід.У відчайдушних пошуках землі селяни ладні були зробити все, щоб мати її більше. Один із способів полягав в обробці великої ділянки поміщицької землі без усякої плати взамін на право господарювати на меншому наділі. Радикальнишим виходом із ситуації була еміграція. Але на відміну від західних українців, яким у пошуках землі та роботи доводилося пливти за океан, східним українцям не треба було виїжджати за межі Російської імперії. Вони могли суходолом дістатися незайманих земель російського Далекого Сходу.Між 1896 і 1906 роками на схід пересилилося близько 1,6 млн українців.

Розшарування селянства. Попри загальне безпросвітне становище селян деякі з них хазяйнували краще за інших. Унаслідок цього майнове розшарування між селянами стало помітнішим після реформи. Українське селянство згодом стало складатися з відносно багатших, яких називали куркулями; господарів середнього достатку, тобто середняків; та бідних селян, або бідняків.

Куркулі експлуатували бідніших земляків, а ті часто їх ненавиділи і заздрили їм, куркулі вважали себе й продовжували лишатися в очах інших селянами, які не мали жодного відношення до мещан чи дворян. А біднота мріяла не про ліквідацію куркулів, а про те, щоб самим стати такими. Середня верства селян була відносно великою і складала близько 30% сільського населення. Але куди численнішими були бідняки. Складаючи близько половини усього селянства, вони або взагалі не мали землі, або ж займали всього кілька акрів, недостатніх для того, аби прогодуватися.

Тому багато спостерігачів вважали, що коли в Російській імперії і вибухне революція, то почнеться вона на селі.

Комерційне сільське господарство.Як не парадоксально, хоч українське село терпіло від застою і занепаду, його роль як “європейської житниці” продовжувала зростати. Однак експорт продуктів харчування мав обмежений і місцевий характер. У ньому брали участь лише деякі регіони України й відносно невеликий відсоток населення. На початку ХХ століття 90% основного експортного продукту імперії – пшениці – припадало на Україну. Тут збирали 43% світового врожаю ячменю, 20% пшениці та 10% кукурудзи. Проте не пшениця була головною товарною культурою на Україні. Цю функцію виконували буряки – основна сировина для виробництва цукру для імперії та великої частини Європи. По обидва боки Дніпра поширеною й прибутковою галуззю господарства стало виробництво горілки. З огляду на такий вирішальний вклад в економіку імперії не дивно, що Україну вважали її невіддільною частиною.

ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ

Розвиток промисловості. Зі скасуванням кріпацтва нарешті відкрився шлях до модернізації та індустріалізації господарства. Темпи розвитку були надзвичайно швидкими, особливо на Україні, коли за кілька років виникли цілі галузі промисловості. На зламі століть звичайною картиною на Україні були найбільші й найсучасніші в Європі фабрики, копальні та металургійні заводи, оточені селами, де люди все ще впрягалися у плуг, ледве животіючи на своїй землі.

Одним із перших провісників модернізації стала залізниця. Дуже швитко розвивалася вугільна промисловість. Донецький басейн і Кривий Ріг були найшвидше зростаючими промисловими районами імперії, а цілком можливо і світу.

Але якщо базові, видобувні галузі на Україні розвивалися, то інші стояли на місці. Це стосувалося виробництва готових продуктів.На початку ХХ століття єдиними на Україні галузями, що зробили відчутний крок, були заводи сільськогосподарських машин і меншою мірою- локомотивів. За величезною більшістю готових продуктів Україна залежала від Росії. Так, у 1913 році на Україну припадало 70% усього видобутку сировини імперіїї та лише 15% її потужностей у виробництві

Розвиток міст. У невеликих і середніх містах Лівобережжя, як Полтава, Ромни, Суми та Харків, численні торгові ярмарки, якими цей край славився, сприяли деякому збільшенню населення. На Правобережжі розвиток міст відбувався трохи швидше, завдяки припливу євреїв у такі осередки торгівлі й ремесел, як Біла Церква, Бердичів та Житомир. Більшість міського населення України( яке становило 10% всього населення) проживала у містах, що за кількістю мешканців не перевищувала 20 тисяч.

У 1900 році на Україні виділялося чотири великих центри: Одеса – квітуче торгове й промислове місто, населення якого сягнуло 400 тисяч; Київ – центр внутрішньої торгівлі, машінобудування, адміністативного управління та культурного життя, що налічував 250 тисяч мешканців; Харків – 175-тисячне місто, в якому зосереджувалися торгівля й промисловість Лівобережжя, і Катеринослав – промисловий центр Півдня, населення якого за кілька десятиліть виросло з 19 до 115 тисяч.

Цьому зростанню великою мірою сприяли більша рухливість селянства, розвиток промисловості й торгівлі та особливо – будівництво залізниць. Але на початку ХХ століття всього 13% населення було місським. СОЦІАЛЬНІ ЗМІНИ

Виникнення пролетаріату. З прискоренням економічного розвитку відбуваються й значні соціальні зміни. Найважливішою з них була поява нового й ще відносно нечисленного класу- пролетаріату.На відміну від селян пролетарі не мали засобів виробництва. Вони продавали не свої вироби, а власну робочу силу.

Умови праці в промисловості Україи, як і в усій Російській імперії, були просто жахливими. Техничної безпеки чи медичного обслуговування практично не їснувало. А платня середнього робітника на Україні становила лише малу частку того, що отримував його європейській колега. Не дивно, що дедалі частішими ставали страйки та інші сутички між робітниками і підприємцями.

Інтелігенція. Великі зрушення відбулися і всередовищі інтелігенції – ще однієї новосформованої групи. Змінилося також соціальне походження інтелігенції. На початку століття, у 1900 році, лише 20-25% походило з дворян чи найбагатших верств; решту переважно складали сини міщан, священиків і роночинців. Проте вихідці з селян і робітників усе ще рідко траплялися в університетах, в основному через брак належної підготовки. З відкриттям вищих навчальних закладів для жинок вони також почали вливатися в середовище інтелігенції. Швидко зростало число таких фахівців, як інженери, лікарі, юристи, вчителі.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ І НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ

Політизація національного руху в Галичині

У розглядувану добу українці Галичини здобули репутацію людей високоорганізованих і суспільно дисциплінованих, особливо в порівнянні з їхніми співвітчизниками на сході. Зростанню організаторської діяльності, яке спостерігалося в Східній Галичині на початку ХХ століття, сприяв ряд чинників: західні українці зазнавали прямого впливу таких суспільно високодисциплінованих народів, як німці та чехи. Ще безпосередніше впливали на них поляки.

Національний рух. Одним з найхарактерніших проявів національного життя в Україні було пробудження соціальної активності українського селянства. У 1902 році Східна Галичина була охоплена сільськогосподарським страйком, в якому взяли участь близько 200 тисяч селян. Основними вимогами страйкарів були піднесення заробітної плати польськими поміщиками під час сільськогосподарських робіт та припинення втручання польської адміністрації в еміграцію селян і робітників в Амеріку. Страйк мав одночасно соціальний і національний характер і був спрямований проти польського панування в краю. Він завершився повною перемогою селян і показав зразок національної солідарності.

Політична мобілізація галицького селянства стала великим здобутком українського національного руху. За два передвоєнні десятиліття на місці пригнобленої і безправної селянської маси виросла свідома своїх політичних інтересів українська нація. Це цілковито змінило загальний баланс сил двох головних галицьких національностей: якщо польська еліта, зберігаючи свою політичну монополію в краю , й далі переважала українську, то українське селянство своєю організованістю і національною свідомістю значно перевищувало польське.

Новий баланс сил змусив польських політиків змінити свою тактику стосовно гальцького москвофільства. Якщо до 90-х років польський й москвофільський рухи були непримиренними супротивниками, то на початку ХХ століття польські правлячі конснрвативні сили почали відверто підтримувати москофілів як противагу українському рухові. Водночас у польському рухові почало виразно проявлятися антисемітське спрямування, пов”язане насамперед з появою нової партії у польському таборі – націонал-демократів. Внаслідок цього від початку 90-х років асиміляція як масовий рух серед галицьких євреїв припинилася; вона продовжувала зберігати популярність лише серед багатих єврейських родин. Їй на зміну прийшов сіоністський рух. Спершу він охопив студентську єврейську молодь, а на початку ХХ століття набрав масовості. Галицький сіоністський рух не ставив виразно політичних цілей; його головною метою була боротьба за збереження єврейсько. Національної ідентичності. Ідеалом сіоністів було утворення єврейської держави у Палестині або Уганді. Що ж до конкретних реалій політичної боротьби в Галичині, вони воліли дотримуватися нейтральності у польсько-українському конфлікті.

Політична боротьба.

Однак нова політична сітуація штовхала їх до союзу з українціми. У 1907 році під час перших загальних виборів до Державної ради, українські націонал-демократи уклали виборчий союз з сіоністською партією. У міських виборчих округах, де позиції українців були слабкими, вони віддали свої голоси сіоністським кандидатам; натомість у сільських округах , де переважало українське населення, євреї підтримували українських кандидатів. Завдяки український підтримці вперше в австійському парламенті появилися два національно сівдомі єврейські депутати.

Усі свої здобутки українцям доводилося виборювати у впертій боротьбі з польською адміністрацією та польськими політичними силами краю. Українсько-польські стосунки на початку ХХ століття набрали гостро конфліктного характеру,характеру неоголошеної війни, найвиразнішими проявами якої стали замах на Івана Франка 1897 року, криваві розправи над українськими виборцями, вбивство галицького намісника графа Андрія Потоцького українським студентом у 1908 році та вбивство польськими студентами одного з лідерів українського студентського руху Адама Коцка у 1910 році. Політична боротьба точилася навколо двох питань: створення українського університету у Львові та проведення виборчої реформи, яка б збільшила представництво українців у галицькому соймі. У лютому 1914 року завдяки активним діям митрополита Андрея Шептицького був укладений польсько- український компроміс, згідно з яким українці повинні були одержати третину місць у галицькому соймі і повноправне представництво у різних соймових комісіях. Польсько-український компроміс сильно підважив монополію поляків на владу, передусім в освітніх і культурних питаннях. Поляки зобов”язалися не чинити перешкод заснуванню українського університету у Львові.

Укладення угоди було великою перемогою українців і могло послужити поворотним пунктом у польсько-украхнському конфлікті. Однак через декілька місяців розпочалася перша світова війна. В українській політичній думці визріла ідея використати міжнародний воєнний конфлікт для здобуття політичної самостійності України. У грудні 1912 року на таємному засіданні трьох головних українських партій Галичини було прийнято заяву:”З огляду на добро і будучність української нації по обох боках кордону, коли прийде до війни між Автрією і Росією, то все українське громадянство стане на боці Австрії проти Російської імперії як найбільшого ворога України”. Подібне рішення прийнявв Другий всеукраїнський студентський з”їзд у Львові у липні 1913 року.

Війна і наступні національні змагання стали великим випробуванням для українського народу. Західно-Українська Народна Республіка перейняла найкращі традиції національної солідарності й організованості, характерні для передвоєнного українського руху в Галичині.

Національний рух на наддніпрянській Україні

Виникнення національних партій. Наприкінці ХІХ століття відбувається політизація національного руху і на східноукраїнських землях. Виникає ціла низка політичних гуртків та перших політичних партій.У 1897 році в Києві на нелегальному з”ізді представників усіх громад України було утворено Загальну українську безпартійну організацію на чолі з Володимиром Антоновичем та Олександром Конинським. У 1904 році вона перетворилася в Українську демократичну партію. У 1897 році у Харкові заходами Дмитра Антоновича(сина Володимира), Лева Мацієвича та Михайла Русова виникла студентська група, на основі якої 19000 року була створена Революційна українська партія(РУП). У 1900 році харківський адвокат Микола Міхновський видав у Львові брошуру під промовистою назвою “Самостіна Україна”. Ця книжка вперше на східноукраїнських землях проголошувала ідеал “єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від гір Карпатських аж по Кавказькі”.Однак на відміну ід Галичини, де всі українські партії перейшли на самостійницькі позиції, постулат політичної самостійності України не прийнявся на східноукрахнському грунті. РУП, яка спочатку прийняла брошуру “Самостійна Україна” за свою программу, згодом відмовилася від неї і перейшла на федеративні позиції. Михновський у 1902 році утворив Українську національну партію, яка, хоч і прийняла постулат політичної самостійності, не змогла знайти багато прихильників.

Переважна більшість українських партій, що виникла на початку ХХ століття на Наддніпрянській Україні, теж виступали поборниками перебудови Росії у федерацію, в якій Україна користувалася б правами національної територіальної автономії, а не самостійної держави. На самостійницьких позиціях напередодні першої світової війни серед східноукраїнських лідерів крім Миколи Міхновського стояли лише відомий український історик В”ячеслав Липинський та публіцист Дмитро Донцов.

Під час спроби провести у Львові свій ІІ з”ізд наприкінці 1904 року РУП розпалася остаточно. Частина її членів під керівництвом М.Меленевського на початку 1905 року утворила Українську соціал-демократичну спілку. Інша частина, у керівному ядрі якої були В.Вінниченко, С.Петлюра і М.Порш, у грудні 1903 року трансформувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).

Програма УСДРП, який судилося відіграти величезну роль у рогортанні українського національно-визвольного руху, за змістом нагадувала прогаму німецької соціал-демократії. На відміну від програм загальноросійської соцвал-демократичної партії в ній не було положення про диктатуру пролетаріату. Українські соціал-демократи виступали за безкоштовну передачу удільних, кабінетних, церковних і монастирських земель у власність органів самоврядування. Конфіскація поміщицьких земель не передбачалася. Партія добивалася автономії України. Визнаючи ненормальною багатопартийність соціал-демократії, УСДРП вважала можливим об”єднання з РСДРП на федеративних засадах за умови визнання її єдиним представником українського пролетаріату. Схожих позицій дотримувалися у цьому питанні єврейські та польські соціал-демократи.

З ініціативи колишніх діячів Київської громади восени 1904 року виникла Українська демократична партія (УДП). Соціалістична фразеологія в програмних документах УДП змусила частину демократів залишити партію. Група на чолі з Б.Грінченком, С.Єфремовим і Ф.Матушевським взялася за формування Української радикальної партії (УРП). Однак розкол вдалося подолати, і в1903 році УДП і УРП злилися вУкраїнську демократично-радикальну партію (УДРП) В 1907 році УДРП була перейменована в Українську трудову партію.

Революція 1905 – 1907 років. Російсько-японська війна невпинно підштовхувала країну до революції. Безпосереднім приводом до її початку став розстріл демонстрації 9 січня 1905 року- “кривава неділя”. По Україні у січні – лютому прокотилася хвиля страйків на підтримку петербурзьких робітників. Влітку 1905 збунтувалася команда броненосця “Потемкин”. Революція розгоралася.

Політичні сили, які виступали проти царату, у серпні активно використали тактику байкоту булигінської Думи. Головні події в Україні, як і в країні в цілому, почали розгортатися у жовтні 1905 року. Загальний політичний страйк змусив Миколу ІІ підписати Маніфест 17 жовтня, згідно з яким були проголошені деякі свободи. Після 17 жовтня протистояння в країні зростало. У Чернігові, Києві, Одесі та інших містах відбулися жахливі чорносотенні погроми. На хвилі опору погромникам почали організовуватися бойові дружини. Саме вони й стали головною силою у боротьбі проти царату, на яку спиралися російські есери, більшовики й анархісти.

Протистояння закінчилося у грудні 1905 року, коли в деяких містах України відбулися збройні повстання. Найзапекліші бої точилися у Горлівці, Катеринославі. Після поразки повстань революційна хвиля почала спадати.

У грудні 1905 року у Києві відбувся ІІ з”їзд Революційної української партії, на якому вона була перейменована на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). У цей час Українська демократична партія і Українська радикальна партія утворили українську радикально-демократичну партію(УРДП). Політичний рух був досить жвавий, дуже гостро стояло питання про стосунки між українськими і загальноросійськими партіями. Впродовж 1906 року УСДРП кілька разів намагалася об”єднатися з РСДРП, але через теоретичні розбіжності цього так і не сталося. Ще однією важливою прикметою 1906 року був початок роботи І Державної думи. У виборах до наступної, ІІ Державної думи, значних успіхів досягли організації “Спілки”. Вони спромоглися провести 14 своїх депутатів. Практично всі украхнські партії обстоювали у цей час ідею автономії України у складі Росії.

Розпуск 3 червня 1907 року ІІ Державної думи знаменував початок наступу реакції. В Україні практично всі політичні партії до мінімуму згорнули свою роботу. Революція 1905-1907 років дала змогу набути політичного досвіду українським політичним діячам, які вийдуть на арену у 1917 році.

Загалом же напередодні першої світової війни український рух у Російській імперії був дуже слабким через постійні заборони і переслідуваня. Національний рух часто змушений був обмежуватися лише добрими побажаннями. Якщо у Галичині напередодні першої світової війни українська політична нація практично вже їснувала, то на Східній Україні їй довелося формуватися в огні війни і революції 1917-1920 років. Тяжко було приступати до будівництва національної держави, не маючи за собою навіть початкових українських шкіл.

РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ

Освіта. Під тиском революційних подій царизм змушений був відмінити укази щодо української мови. Кількість початкових шкіл в Україні зросла з 13,6 тис. У 1897 році до 18,7 тис. у 1911році. А в 1912 році було відкрито досить багато вищих 4-річних початкових училищ. Але в цілому рівень освіти в Україні був незадовільним. У 1914 – 1915 роках в Україні було всього 452 середні школи, в яких навчалося 140 тис. учнів, та 19 вищих навчальних закладів, в яких навчалося 26,7 тис. студентів.

У Західній Україні освітянський рівень був ще гіршим, оскількі його гальмувала австро-угорська влада. В Галичині понад 980 сіл (із 6240) не мали шкіл. А на Буковині була тільки одна гімназія. Напередодні революції 1917 року ситуація з освітою дещо поліпшилася. В Україні налічувалося вже 27 вищих учбових закладів, у яких навчалося 35 тис.студентів. Проте на всій території України не було жодного навчального закладу з українською мовою викладання, жодної української школи, що перебувала б на державному утриманні.

Наука. Початок ХХ століття був сприятливим і для розвиткуукраїнської науки. Д.Заболотний першим запропонував ефективні шляхи боротьби з чумою. Вчені-ботаніки С.Навашин і В.Липський одними з перших дали науковий опис рослинного світу Індонезії, Тунісу,Алжиру.. Розвиткові вітчизняної авіації сприяв першийаероклуб, що відкрився в Одесі у 1908 році.

У виведенні авіації на чільне місце серед надбань людства важлива роль належить військовому льотчику П.Нестерову, який під час служби в Україні у 1913-1914 роках продемонтрував ряд способів найвищого пілотажу, в тому числі знамениту «мертву петлю». Київське товариство повітроплавання (1907-1916) прославили І.Сікорський (батько вертольотобудування), Ф.Андерс – творець першого вітчизняного дирижабля та інши.

Відомими вченими тих часів у галузі радіофізики, геофізики, радіотехніки були Д.Рожанський, Т.Кравець, М.Пильчиков. Технічному прогресу металургії присвятив своє життя М.Курако. Проблемами промислового розвитку Донбасу займався Л.Лутугін.

Історичну науку України гідно представляли О.Єфіменко, В.Барвінський, Д.Багалій, І.Лучицький, В.Іконников та інши. Український археолог В.Хвойко відкрив перші пам»ятки Трипільської культури. У 1910 році було засновано Кримське товариство дослідників природи.

У 1907-1909 роках було видано «Словаря української мови» Б.Гринченком. У 1912 році в Одесі була проведена перша операція лікаря В.Філатова.

Література та містецтво. Нових здобутків досягла в тих складних і суперечливих умовах суспільного життя українська література, представлена плеядою таких імен як І.Франко, Л.Українка, М.Коцюбінський, В.Вінниченко, П.Мирний, І.Нечуй-Левицький, О.Маковей, О.Кобилянська, робітничий поет П.Махиня, О.Олесь(Кандиба) та інши.

У 1903 році у Відні було перше повне видання українською мовою «Біблії». М.Комаров у 1903 році видав бібліографічний покажчик «Т.Шевченко в литературе и искусстве». За редакцією В.Доманицького вийшло перше повне видання творів Т.Г.Шевченко

Піднесенню громадської ролі українського театру сприяли М.Кропивницький, І.Капенко-Карий, П.Саксаганський, М.Заньковецька. У 1907 році М.Садовський заснував у Києві перший в Україні стаціонарний український театр.

Далі розвивали музичну культуру М.Литвиненко, С.Крушельницька, О.Петрова, М.Садовський та інши співаки, а також композитори М.Лисенко, М.Леонтович. Готувала акторські кадри музично-драматична школа, заснована М.Лисенком в 1904 у Києві.Талановитий живописець І.Труш організував у 1905 році у Львові першу всеукраїнську художню виставку. Особливий успіх на ній мало полотно «Геть із Запоріжжя», автором якого був племінник Т.Шевченка та учень І.Репіна Ф.Красицький.

В архітектурі почаатку ХХ століття в Україні поширився загальноєвропейський стиль модерн з характерними для нього природними декоративними формами. У Києві типовими спорудами є будинок з химерами архітектора В.Городецького, Державний банк, перший в Україні критий ринок на Бесарабській плащі.

ЗАКЛЮЧЕННЯ

Отже на початку ХХ століття в результаті подальшого економічного, політичного і культурного розвитку, революційних подій 1905-1907 років очевидною стала необхідність глибоких соціальних та економічних перетворень в Україні, народ продовжував боротися за своє національне самовизначення.

Традиційний устрій починав розвалюватися на всіх рівнях, і скрізь проступали ознаки пошуків нових шляхів. Особливо помітно це відбилося в чимдалі серйознішому зацікавленні інтелігенції ідеологією. На Україні на передній план виходять дві ідеологічні течії – націоналізм та соціалізм. Чим глибше коріння вони пускали, тим більшого значення набувало питання про взаємини між ними. Багато українських діячів починають усвідомлювати, що національних рух, позбавлений соціалістичного виміру, має невеликі шанси сягнути поза обмежені культурницьки рамки. Одночасно чимало українських соціалістів розуміють, що, ігноруючи національне питання, соціалізм на Україні лишатиметься суспільним рухом зі слабким корінням, рухом, котрий охоплює переважно неукраїнців.

В перші роки ХХ століття все ще існує велика різниця між українцями Російської імперії та іхніми західними співвітчизниками. В Києві все ще забороняється публікувати книжки українською мовою, у Львові ж існують українські наукові товариства, школи, масові організації та кооперативи, газети політичних партій, парламентські представництва. В Російській Україні національна інтелігенція все ще гуртується у невеликі, зосереджені в містах громади, в Галичині та на Буковині вона, спираючись на велику частину недавніх вихідців із селянського середовища, працює в тісному контакті з селянством у товариствах “Просвіта”, кооперативах, політичних партіях.

Хоч якого вражаючого поступу досягли українці Галичини та Буковини, його не слід перебільшувати. Попри всі свої зусилля західні українці в цілому все ще борсалися в трясовині злиднів; поширеним явищем є неписменність селян, а національна свідомість багатьох дуже низькою.

До того ж тривають гострі розходження між українофілами та русофілами. Отже, початок ХХ століття характерізується економічною кризою і загостренням соціальних суперечностей, які стали причиною подальшої активізації суспільно-політичного і національно руху.

Л І Т Е Р А Т У Р А

Історія України / Керівник авт.Ю.Зайцев. Вид.2-ге зі змінами. //– Львів: Світ, 1998. – с 207 –212

Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: Довідник з історії України// - К.: Україна,1993 - с 108-109

Котляр В. Історія України. – К.:”Феміна”, 1995 с119-121

Крушинський В.Ю., Левенець Ю.А. Історія України.Події. Факти. Дати - К.:Зодіак-ЕКО, 1993 с 97-98, с 109-115

Субтельний О. Україна: історія/пер. з англ. Ю.Шевчука// -К.:Либідь,1992 с 231-241, с 271, с 294