Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

УКРАЇНА В 20-Х РОКАХ 20 ст

Суспільно-політичне становище Наддніпрянської України у ХІХ ст.

В 1801 році, після смерті Павла на престол вступив Олександер 1 (1801-1825), який заявив, що правитиме за прикладом своєї бабуні, Катерини ІІ.

Вихований швайцарським емігрантом Лагарпом, Олександер мав репутацію ліберального, гуманного правителя. Він створив «неофіційний комітет» із друзів своєї молодости: росіянина, графа Новосільцева, українця, князя Кочубея та поляка, графа Чарторийського. По всій державі ширилися чутки про «нову еру». Змучені деспотизмом попередніх часів люди сподівалися кращого. Надію на скасування кріпацтва приніс закон про «вільних хліборобів», який давав право поміщикам звільняти іелян і переводити кріпаків на вільних селян. Але ця надія не справдилась.

Генерал-губернатором Малоросійським призначено князя Олексія Куракіна. Гуманний, освічений, він шанував українські традиції і користався серед громадянства популярністю. 1. Котляревський навіть присвятив йому «Оду» українською мовою.

Великою подією було відкриття 1805 року першого в Україні університету, в Харкові. Засновано його заходами шляхетства та купецтва; на чолі поміщиків стояв В. Каразін. Навколо університету, ректором якого був П. Гулак-Артемовський, скупчилися українські вчені та письменники. Серед професорів були ліберальні західньоевропейські вчені, в тому числі філософ Шад.

У Харкові почали видавати часописи: «Украинский Вестник», «Украинский Журнал». В. Каразін заснував Філотехнічне Товариство, яке тирило нові технічні методи в сільському господарстві. З-поміж його численних членів багато було противників кріпацтва.

Своєрідного характеру набула Одеса: вона хутко зростала, приваблюючи чужинців-комерсантів і промисловців. На якийсь час провід у цьому місті опинився в руках французьких емігрантів — герцога Рішельє та графа Дерібаса. Тут постав культурний осередок європейського, космополітичного типу.

Росія вела ворожу політику супроти революційної Франції. Цар Павло взяв участь в коаліції європейських держав: Австрії, Англії, Неаполя, Туреччини — проти Франції, на чолі якої стояла Директорія. Війна тривала з 1799 до 1801 року і коштувала Україні багато жертв: українські солдати, разом із російськими, гинули в тяжких походах в Альпах.

Того ж 1812 року Олександер 1 наказав генерал-губернаторові Малоросійському, князеві Я. Лобанову-Ростовському, зформувати в Лівобережній Україні козацькі полки на таких основах, які були в Правобережній Україні, обіцяючи при тому, що по закінченні війни буде залишений козацький стан, постійне козацьке військо. Проект організації козаків уклав полковник М. Миклашевський, використавши плян В. Капніста.

Перспектива поновлення козацтва викликала в народі ентузіязм. Зібрано 15 полків: 6 у Чернігівській губернії та 9 у Полтавській. Замість 4.500 чоловіка, як передбачав наказ, з'явилось 18.000. Крім того, князь Кантакузін привіз 500 бозьких козаків, В. Скаржинський — ескадрон — 180 чоловіка. Все утримання: коні, зброю, обмундирування, харчі — охоче оплатило населення, сподіваючись поновлення козацтва. Однак, під час формування козаків виник конфлікт, бо Я. Лобанов-Ростовський хотів був надати полкам загальноросійський характер. Проти цього виступили аплітові поміщики: колишній міністер юстиції, Д. П. Трощинський, Полтавський губерніяльний маршал, В. Капніст, які відстояли український характер полків.

Полки зазнали великих втрат: 1815 року повернулося з 18.000 чоловіка — 12.484. Також загальних втрат на суму коло 2-ох мільйонів карбованців не відшкодовано. Але чекало ще гірше: 1816 року

всі привілеї від козаків відібрано, а їх самих привернено до попереднього стану, тобто селянського. З цього приводу знову почався конфлікт: новий Малоросійський генерал-губернатор, М. Рєпнін, вимагав збереження козацького стану, але міністер внутрішніх справ, В. Кочубей, настояв на ліквідації козацтва. Про обіцянку князя Я. Лобанова-Ростовського не було вже мови."

1816 року Аракчеев почав засновувати «військові поселення», обертаючи села селян на військові табори з тією різницею, що жовніри жили не в касарнях, а в окремих будинках з своїми родинами. У військових поселеннях поєднувалось військову муштру з сільським господарством. Усе життя селянина було під доглядом начальства і регулювалось суворими приписами. Як «на смотр», ішли селяни на працю; за сигналом орали, косили. Кожен крок був реГляментований. За наказом начальства селянин одружувався, без права самому обрати собі наречену. Навіть кількість дітей передбачало начальство. Хлопчиків забирали до шкіл «кантоністів». За найменшу провину селян жорстоко карали. Життя військових селян було суцільною каторгою.

Військові поселення були розташовані головним чином в Україні: на Слобожанщині — біля Чугуєва, Білгорода; на Київщині, на Поділлі, в Херсонській губернії — коло Олександрії, Вознесенська та Єлисаветграду. На початку 1820-их років 375.000 державних селян обернено на військових селян.

Військові поселення викликали ненависть. У 1817-му році повстали козаки, коли їх повідомили, що перетворюють їх поселення на військові. Повстання було здушене військовою силою. Року 1821 повстали старовіри («старообрядцьі») села Зибки, на Херсонщині, коли його призначили на військове поселення. Це повстання також було здушене військовою силою.

Року 1819 почалися заворушення в чугуївських військових поселеннях; їх підтримали селяни сусідніх сіл. На приборкання повстання приїхав сам Аракчеев і військо з артилерією. Виарештовано і жорстоко покарано понад 1.000 повстанців; 20 із них померли під шпіцрутенами, 400 — заслано. Наступного року велике повстання кибухло в Південній Україні. Рух охопив 250 сіл.

Крім військових поселень повстання вибухали в поміщицьких селах, внаслідок підсилення визиску селян. У 1822-1824 роках уряд відповів на повстання «указами», які дозволяли поміщикам засилати селян без суду на Сибір."

Боротьба російського уряду з державницькими або автономними прагненнями українського народу викликала ще більшу реакцію, головним носієм якої була колишня старшина — тепер «російське дворянство».

В кінці ХУШ ст. і на початку XIX ст. на Лівобережній Україні, серед її шляхетства було чимало гуртків однодумців, які спільно обговорювали громадські та політичні справи і мріяли про повернення втраченої автономії. Такі гуртки були, як уже згадано, в Новгород-Сіверському, в Чернігові, Полтаві, Києві. Були і в декого з дідичів, як в Обухівці у Кайніста, в Понурівці — у Миклашевського тощо. Велике значення, як культурні осередки, мали Харків з його університетом та Полтава. У Полтаві була резиденція генерал-губернатора Малоросійського. Року 1816 призначено на цей пост князя Миколу Рєпніна, що був під час окупації Саксонії в 1813-1814 роках віцекоролем і користався пошаною саксонців. (Він був властиве князь Волконський, але дістав право носити прізвище матері, кн. Рєпніної, яка була останньою в роді). Рєпнін одружений був з онукою гетьмана Кирила Розумовського, і це зблизило його з українським шляхетством. У Полтаві скупчив він видатні культурні сили, серед яких були — 1. Котляревський, В. Тарновський, В. Лукашевич, С. Кочубей та П. Капніст. Рєпнін був у дружніх зв'язках із В. Полетикою, Г. Квіткою-Основ'яненком, П. Гулак-Артемовським, а шйніше — з Т. Шевченком. У 1818 році Рєпнін закликав дворян дбати за долю кріпаків, вживати заходів для піднесення їх добробуту, освіти; боровся проти жорстокостей панів. Він прагнув відновлення козацтва, і це зв'язувало його з поступовим суспільством України. 1822 року його коштом Д. Бантиш-Каменський видрукував двотомову «Историю Малой России» з багатьма докумеятами. Сучасники вважали Рєпніна за можливого кандидата на гетьманську булаву.

У 1820-их роках засновуються в Україні таємні політичні гуртки, які використовують досвід масонської організації. Першим —з 1819 року — значним політичним гуртком було Малоросійське Таємне Товариство, або Товариство Визволення України, яке складалося із значних дідичів Полтавщини. Головою його був повітовий маршал дворянства Василь Лукашевич, той, що 1812 року виголошував був тост за Наполеона. Метою цього Товариства буле здобути незалежність України і злучити й з Польщею. Членами Товариства були: М. Репнів, С. Кочубей, В. Тарновський, Олексієв. Лукашевич уклав «Катехизис автономіста». Товариство вело широку пропаганду, мало зв'язки з Льожею Об'єднаних Слов'ян, із польським революційним товариством «Темпляри»"

Правління Миколи 1 (1825-1855) позначилось тяжкою реакцією, від яяої особливо терпіла Україна. Повстання декабристів, не зважаючи на незорганізованість, настрашило уряд. Реакція, що почалася за Олександра 1, прибрала тепер ще більше систематичного характеру. Засновано спеціяльну поліцію для політичних справ: «Третій Відділ власної Його Величности канцелярії» та «Корпус жандармів», що мав викривати політичні злочини, головним чином в армії. Під підозру взято всю інтелігенцію, і тільки військова служба вважалася за гідну пошани. В армії аракчеєвський режим, властиво успадкований від Павла, дійшов до найвищих меж. Паради, муштра, сувора дисципліна, тяжкі кари шпіцрутенами — перетворювали армію на каторгу. Реакція позначилася й ;а літературі, в якій введено сувору цензуру, тяжко позначилася і на школі.

Ідеологічна доктрина, що її віісунув міністер освіти, граф О. Уваров, встановлювала духовний Грунт для внутрішньої політики російського уряду: «Самодержавство, православіє, народність» (розумілося, звичайно, російську народність, обов'язкову для всієї імперії).

На початку правління Миколи 1, в 1828-1829 роках Росія вела війну з Туреччиною. Війна ця закінчилася дуже корисно для Росії: вона дістала гирла Дунаю і східній берег Чорного моря; з-під влади Туреччини була звільнена Греція, а Сербія, Молдавія та Валахія дістали автономію"

Під час війни російський уряд, побоюючись, що запорожці,' які жили Січчю за Дунаєм, можуть виступити на боці Туреччини, закликав їх повернутися на батьківщину. Коло 1.000 козаків, під проводом кошового Йосипа Гладкого, перекинулись до російської армії й допомогли їй перейти Дунай. За це турки люто помстилися на тих, хто залишився, а Січ спалили.

Доба Миколи 1 позначилася тяжкою реакцією. Уся Росія перетворена була на слухняний зцентралізований адміністраційний апарат, на чолі якого стояв абсолютний монарх. Жадного вияву незалежної думки не дозволялося. Справді, як писав Шевченко, «на всіх язиках

все мовчить». .. Загальний терор ще тяжче відбивався на Україні, яка переживала систематичну русифікацію в усіх галузях життя. Російський уряд вживав усіх заходів, щоб затерти будь-яку відмінність України; навіть назву «Малороссия», що офіційно заміняла «Україну», щораз частіше заступали терміном «Юго-Западная Россия».

а) Шляхта. На Правобережній Україні після польського повстання інтенсивно ширилось землеволодіння російського дворянства, якому надавали сконфісковані у поляків мастки. На Лівобережній Україні кількість російських поміщиків була менша, але уряд сприяв прейсуненню російських дідичів і туди. В Південній Україні — «Новоросії» — роздавали російським урядовцям землі, які залишалися ще не розданими за Потьомкіна.

б) Міста. Ще наочнішою була за Миколи 1 русифікація українських міст. На Україну посувалися російські купці, переважно заможніші, ніж українські. -У структурі міст вони посідали вищі місця, як купці 1 та II гільній, тоді як українські купці здобували здебільша III гільдію і в рідких випадках П. У значних містах українцівкупців переселяли з центру міста на «окраїну».

У Києві закладено початки тих купецьких «династій», які тримали торгівлю в своїх руках до революції 1917-го року (Дєгтярьови, Масалітинови, Лучинські, Фоломіни та ін.).

Поволі торгівля переходила до рук російських купців. На ярмарках щораз більше з'являлося російських товарів. Привозили крам із Москви, Московської, ВолодимирськоЇ, Костромської. Нижньоновгородської, Воронізької, Орловської, Калузької, Тульської губерній,

Інше становище займали міста Південної України: Одеса здобула «порто-франко» — право безмитної торгівлі й залишилася космополітичним містом, де торгували, крім українців, росіяни поляки, греки, вірмени, жиди, французи, болгари і т. д."

Цілком відмінний характер мали міста і містечка Правобережної України, де переважали жиди, за ними — поляки і найменше було українців. У цьому відношенні Правобережжя мало вийнятково становище. І тут заходи російського уряду в справі русифікації міст зустрічали спротив.

в) Селяни. Кількість державних селян різних категорій значно зменшилася. Павло 1 роздав поміщикам Лівобережної України 150.000 селян (із загальної кількости 600.000, яку роздав по всій імперії), а 1796 року поширив кріпацтво на Південну Україну. Відтоді становище поміщицьких селян значно погіршало. Те, шо в XVIII ст., після 1783 року, з юридичного погляду було прикріпленням селянина до землі, з якої він не міг відійти, в XIX ст. обернулося на повне рабство. Він утратив свої права, ніби перестав існувати для уряду і перетворився на «інвентар», власність дідича, який міг робити з ним усе, що хотів: перевести на інше місце, продати з землею чи без землі, з родиною чи окремо, обміняти, «за продерзосгі» заслати на Сибір.

Дідич був суддею кріпака, і навіть міг судити справи між кріпаком і сторонньою особою. Дідич розпоряджався особистими справами кріпака: міг заборонити його шлюб або примусити одружитися за своїм вибором, міг відірвати дітей від батьків і взяти для власної обслуги або віддати «в науку» до кухаря, чоботаря, кравця, маляра. Найстрашнішим було для кріпака переведення до панського двору в ролі служника, льокая, покоївки, стайничого, машгалера, а до двору великого пана — в .ролі «артиста» театру. Такі кріпаки втрачали своє господарство, землю і жили на утриманні пана в повній від нього залежності. Дідичі мали право карати кріпаків різками, а деякі з них мали навіть свої в'язниці, де вживали тортур. Звичайно, це не було загальним явищем, але важливе те, що пани мали право на життя кріпака.

У першій половині XIX ст. дідичі поширюють у своїх маєтках різного роду промислові підприємства, мануфактури, заводи і переводять до них селян, відриваючи їх цілком від ріллі, або використовуючи лише в осінніх та зимових місяцях.

У першій половині XIX ст. умови господарства змінилися. У XVIII ст. орали тяжким плугом, який тягли три пари волів. Дідич був заінтересований в тому, щоб його селянські родини були заможні і могли виставляти по три пари волів. У XIX ст. починають вживати досконалішого плуга, що вимагав однієї пари волів. Таким чином не було вже потреби дідичеві мати заможного селянина, навпаки, дідич щораз більше потребує селянина-«робітника», бо він може працювати і на фабриці чи в мануфактурі.

Кріпаки — чоловіки й жінки — відбували панщину, і це був їх головний обов'язок. Панщина не була однакова: на Лівобережній Україні вона становила переважно 3-4 дні на тиждень, а на Правобережній Україні доходила до 6-ти днів. У Південній Україні, де була недостача кріпаків, панщина була менша: не більше як 2 дні на тиждень.

Панщиною не обмежувалася праця кріпаків на пана, по всіх господарствах були ще й інші повинності: вони мусіли возити дрова з ЛІСУ. возити продане збіжжя, прокладати та лагодити шляхи, мости,

давати панові курей, гусей, іноді овець, телят, корів тощо. Жінки мусіли збирати гриби, давати яйця, полотно, прядиво тощо.

Кращим було становище селян, які йшли «на оброк», тобто діставали право сплачувати дідичеві певну суму грішми й мешкати, де вони захочуть. «Оброчні» селяни працювали по містах як ремісники, як обслуга в готелях, як візники, служники і т. п. Чимало з них зовсім поривали з селом і з власним господарством, але частина залишала свої родини в селі.

У 1830-их роках збільшується число так званих «місячників» — селян, які не мали свого господарства і діставали від пана утримання. У 1840-их роках на Лівобережній Україні кількість «місячників» доходила до 25% загальної кількости кріпаків.

Збільшення армії й постійні війни вимагали рекрутів. За законом рекрутів набирали спеціяльні комісії на жереби, по розкладці на село — залежно від кількости селян. Але пани мали право віддавати в солдати будь-кого з-поміж своїх кріпаків. Здача в рекрути стала одною з найтяжчих кар для селянина, бо служба в армії тривала 25 років у тяжких умовах, і мало хто міг витримати тауми довгий час, а якщо й повертався додому, то здебільшого інвалідом.

Селяни шукали виходу з тяжкого становища у втечі, що, проте, втратила свій масовий характер у XIX ст.; коли Правобережна Україна опинилася під владою Росії, а в Південній Україні також запроваджено кріпацтво. Другим способом вийти з тяжкого становища були для селян повстання, які в XIX ст. стають щораз частішими й набувають гостріших форм. Бували випадки, коли повставали відразу десятки сіл. 1819 року на Південній Україні, протестуючи проти творення військових поселень, повстало 250 сіл, понад 20.000 селян. Невпинно вибухали повстання то на Слобідській то на Лівобережній Україні, але найбільшої сили досягли вони в іуберніях Київській, Волинській, а особливо Подільській." На Поділлі повстанським ватажком став Устим Кармелюк, який протягом 25 років керував повстаннями, кілька разів був засланий на Сибір, але тікав і повертався додому. Він грабував поміщицькі маєтки, а здобич роздавав бідним. Року 1835-го його забито, а до суду притягнено 2.700 його спільників. Ім'я Кармелюка оповите в українському народі славою месника за народні кривди."

Ситуація ставала дедалі заірозливішою, і навіть Микола 1 прийшов до висновку, що треба в якийсь спосіб скасувати кріпацтво, але не зустрічав підтримки збоку дворян. Створено спеціальні комісії. які мали опрацювати умови селянської реформи, але вони нічого не могли зробити через опозицію дворянства.

Єдине реальне зробив призначений у 1838 році генерал-губернатор Київський Д. Бібіков: він розпочав боротьбу з польською шляхтою. Протягом 1840-1844 років спеціяльна комісія виключила 64.000 дрібної шляхти, яка не змогла довести своїх прав на дворянство, і їх приписали до скарбових селян або міщан. За пропозицією Бібікова припинено роздачу в оренду маєтків, сконфіскованих 1831 року. Ці землі передано селянам, і таким чином значну їх кількість звільнено від кріпаччини.

За ініціятивою Бібікова року 1841 в Київській, Волинській та Подільській губерніях введено «інвентарі» подібно до тих, які були в королівських маєтках у Польщі. В інвентарях зазначалося точно характер та розмір повинностей селян. Для розгляду інвентарів зформовано спеціяльний Комітет у Києві. Виявилося, що повинності в панських маєтках (подано 8.437 інвентарів) були такі різноманітні, що на підставі їх не можна було встановити стандартного інвентаря. Довелося Комітетові скласти самому зразкові інвентарі, які й затвердило міністерство внутрішніх справ під назвою «Інвентарні правила».

Згідно з «Інвентарними правилами» земля, якою користалися селяни, залишалася в їх вічному користуванні; панщину встановлювалося в розмірі 3-х днів для чоловіка і одного дня — для жінки — з «тяглого» господарства, себто такого, в якому були коні або вели; якщо ж у господарстві не було ні коней, ні БОЛІВ, панщину встановлювалося в розмірі 2-х днів 'для чоловіка і одного дня для жінки; у свята панщину заборонялося. Всі інші види повинностей касувалося. Не вільно було переносити «панщинні» дні з одного тижня на другий або з одного місяця на другий. Заборонялося вживати жінок на тяжку працю. Дідич мав право замінити панщину в полі на панщину на фабриці, але не мав права переводити селян на двораків. Обмежено самоволю дідичів щодо шлюбів селян, здачі в рекрути, засилання на Сибір.

Звичайно, заходи Бібікова не привели до ліквідації кріпацтва, але завдяки «Інвентарним правилам» внесено деякий контроль у відносинах між поміщиками й кріпаками, визначено межі поміщицької влади. Практичне значення «Інвентарних правил» було дуже мале, бо дійсного контролю за діями поміщиків не заведено, і вони далі збільшували панщину та зменшували наділи селянських земель.

Слід додати: те, що зробив для поліпшення становища селян Д. Вібіков — «фельдфебель царя, капрал Гаврилович Безрукий», як назвав його Т. Шерченко в «Юродивому», «завзятий реакціонер, ворог всякої ліберальної думки... яскравий сатрап-самодурі», як схарактеризував його видатний історик Д. Дорошенко, — звів нанівець наступник Бібікова на становищі генерал-губернатора, князь Васильчіков, людина культурна і ліберальна. Дідичі-поляки, які не могли примиритися з обмеженням їхніх прав на кріпаків, звертались до Васильчікова з проханнями та скаргами, і він видавав «доповнення» до «Інвентарних правил», які їх фактично паралізували. Унаслідок цього, — як писав дослідник М. Корнилович, — «школи утиски над селянами не були такі сильні, як саме в цей час.

Незадоволення з інвентарної реформи виявилося в постійних заворушеннях: селяни відмовлялися виконувати панщину, і дідичі викликали поліцію та військо. Безпосередньо після введення реформи на Правобережжі вибухло 55 бунтів. У той же час утекло з Київщини коло 30.000 селян. А взагалі в 1826-1854 роках р Україні було 126 селянських повстань, а в цілій Російській імперії — 624. Крім повстань, було багато випадків убивства дідичів.

Найбільше повстання вибухло 1855 року під час Кримської війни, коли російський уряд видав маніфест, в якому, у непевних виразах закликаючи селян вступати добровільцями в армію, обіцяв їм полегші. Маніфест, написаний російською мовою, читали в церквах, і селяни зрозуміли, що цар кличе записуватися в козаки. Вони перестали виконувати панщину і почали, вимагаючи від священиків, щоб приводили їх до присяги. Священиків, які пробували пояснити дійсний зміст маніфесту, били за те, що нібито «ховають волю.» Повстання охопило кілька повітів Київщини, де населення ще пам'ятало козаччину. Придушено його військовою силою, при чому тисячі селян покарано різками, а сотні —• заслано на Сибір. Вся ця подія дістала назву — «Київська козаччина 1855 року»."

Не зважаючи на загальну реакцію, в Україні також велася невпинна праця над вивченням минулого українського народу, його фолкльору, мистецтва. Видана 1819 року Цертеловим збірка історичних дум, справила велике враження. Року 1827 М. Максимович, майбутній ректор Київського університету, видав збірник українських пісень. Ці видання розкрили читачам красу української народної поезії. У роках 1832-1838 в Харкові 1. Срезневський надрукував збірник «Запорозька Старина» з піснями і історичними думами. У Харкові молодий історик М. Костомаров і А. Метлинський стали виразниками духової взасмности слов'янських народів.

У Харківському університеті створився гурток студентів, в якому читали вірші Рилєєва та інших декабристів. Члени цього гуртка були арештовані, але революційний настрій студентства не змінився. У 1840-их роках в Харкові ширяться ідеї всеслов'янської федерації, які приходять із Чехії, Тут вивчають польську, сербську, чеську мови, з'являється переклад «Краледворського літопису».

У 1840-их роках, коли до Києва дійшли перші відгуки польського повстання, київські міщани співчували повстанцям і шукали шляхів, щоб порозумітися з ними. Після здушення польського повстання Київ став центром русифікаційної політики. Проте цього не вдалося досягти. В університеті було викрито таємне політичне товариство з студентом Гордоном на чолі, членами товариства були поляки та росіяни.

Репресії супроти Союзу не припинили визвольного руху в Україні. На початку 1840-их років у Києві група студентів та молодих професорів створила нелеґальний гурток, метою якого була боротьба проти кріпацтва та національне визволення українського народу. Тоді у Києві зібралося чимало української національносвідомої; талановитої молоді. Серед неї були: історик М. Костомаров, що з 1844 року викладав історію в гімназії, а згодом став адьюнкт-професором університету; П. Куліш — талановитий етнограф, письменник; М. Гулак-Артемовський — історик права; П. Маркевич — етнограф; В. Білозерський; з ними близько зійшлися молодші люди, що недавно закінчили університет або були ще студентами.

Моральним авторитетом цього неоформленого товариства став Т. Шевченко, який у 1846 році дістав посаду вчителя малювання при Київському університеті. Тоді Шевченко був уже в зеніті своєї слави, як видатний маляр, а ще більше як поет. Його подорожі по Україні — Чернігівщині, Полтавщині, Київщині — показали, яка широка була його популярність, як глибоко шанували та любили його. Найбільші магнати України — Рєпніни, Тарновські, Лизогуби, Лук'яновичі, Родзянки та ін., — запрошуавли його до себе, замовляли йому портрети, захоплювалися його поезіями. В тому гуртку молоді Шевченко відразу став центральною особою не тільки як славний поет і маляр: до того приєднувався особистий чар, який підкоряв йому всіх, хто з ним зустрічався.' Була й ще одна причина популярности Шевченка: в добу панування романтизму він якраз був тим героєм, про якого мріяла молодь — був кріпаком, який багато терпів у своїм житті, був людиною з маси українського народу, яка виросла під впливом історичних• спогадів про козацтво, про гайдамаків.

Олександер II (1855-1881), молодий, ліберальних поглядів вихованець поета В. Жуковського, бачив усі вади режиму Миколи І Року 1856 Кримська війна закінчилася мировим конгресом у Парижі, і в Російській імперії почалися кардинальні реформи. Першою відчула нову добу Україна. Уже 1855 року Олександер II дав амнестію членам Кирило-Методіївського Братства, які перебували на засланні. Видатні члени його — П. Куліш, М. Костомаров, В. Білозерський, а трохи пізніше Т. Шевченко — зібралися в Петербурзі, що став духовим осередком українського національного руху. Головним завданням як українського, так і російського громадянства, було звільнення селян. У цьому питанні сходилися прагнення кращих представників українського та російського суспільства. Російські журнали містили палкі вірші Шевченка, спрямовані проти кріпацтва; російський письменник Тургенев перекладав російською мовою твори Марка Вовчка, молодої української письменниці (Маркевич), яку Шевченко назвав своєю «донею».

Величезне значення здобув Шевченко, якого намагалися затягти до себе різні російські угруповання: і слов'янофіли, закликаючи до співпраці в журналі «Парус», і ліві групи з табору Чернишевського. та Добролюбова, органом яких був журнал «Современник». А серед широкої публіки, не зв'язаної з партіями, Шевченко був ідолом.

У Росії та в Україні народжується новий напрямок в історії та літературі — «народництво». Головною рисою народництва взагалі, а зокрема в Україні, була не тільки ідеалізація селянства, а й переконання, що тільки селяни та рядові козаки були й залишилися носіямиукраїнської національности. Усі інші стани, як запевняли «народники», втратили свою національність, а тому треба знову наблизитись до народу, вивчати його звичаї, мову, фолкльор.

Становище селян в Україні в цілому було гіршим, ніж у Росії, бо в Україні наділи їх до реформи були більші, ніж ті, які вводила реформа. Загалом у Полтавській і Катеринославській губерніях селяни втрачали по реформі 40°/о свого попереднього наділу, а в Харківській — 31%. У всіх губерніях України наділи після реформи різко зменшилися. У правобережних губерніях наділ був нижчий, ніж встановлювали «Бібіковські інвентарі» 1848 року. Унаслідку реформи наділи на ревізійну душу, себто на селянина, що був записаний по ревізії і платив податок державі, зменшилося, а саме:

Наслідком реформи було катастрофічне збільшення числа малоземельних селянських господарств, що мали до 3-х десятин. На Лівобережній Україні таких господарств було 43,3%.

Нагляд над сільськими та волосними управами був переданий «мировим посередникам», яких губернатор призначав із місцевих дідичів. Це була посада тимчасова — до введення «уставних грамот», що встановлювали відносини між дідичами і селянами.

Селянська реформа була першою в ряді інших реформ. Року 1862-го зреформовано фінансове господарство держави й зосереджено все управління фінансами в руках міністра фінансів.

Того ж І862 року розпочато військову реформу: проведено переозброєння армії, вдосконалено постачання, управління — вади, що їх виявила з такою силою катастрофа Кримської кампанії. Військову реформу завершено 1874 року запровадженням загальної військової повинности для всіх чоловіків у віці 21 року. Реченець військової служби зменшено з 25 років до 6-ти.

В 1864 р. проведено судову реформу. Суд встановлений був 3-ох ступенів: мирові, суди, що їх обирало населення, та державні (окружний суд і судова палата). Державний суд поділявся на цивільний і кримінальний, в якому питання вини підсудного вирішували присяжні судді, обрані населенням. Судові засідання були відкриті, і в них брали участь сторони, прокурор та оборонці.

1864-го року впроваджено земське самоуправління. Один із найкращих знавців земства в Україні, О. Моргун, писав так: «Земське самоурядування було одним із найвидатніших явищ у суспільному, економічному й культурному житті України кінця XIX ст.» Земське самоуправління охоплювало все економічне та культурне життя губерній. У ньому брало участь все населення, що мало земельну власність: дворянство, духовенство, міщанство та селяни. Ця вимога обмежувала участь у самоуправлінні постійних мешканців повіту.

Раз на рік на загальних зібраннях депутатів обиралось земську повітову управу, яка діяла постійно. Повітові земські управи обирали губерніяльну управу. Функції земств були дуже широкі, а їх кошти складалися з «самообкладання» населення з кожної десятини. Земства дбали про санітарію та гігієну, утримували шпиталі, лікарів, фельдшерів, акушерок. Медична допомога була безплатною для всієї людности, незалежно від того, чи пацієнт платив земські податки, чи ні. Протягом майже 50-літнього існування земства зразково поставили справу медичної обслуги в українських губерніях.

Другою великою галуззю діяльности земств була освіта. Земства організували шяоли: чотирорічні, початкові, гімназії, професійні, технічні, курси для підвищення освіти вчителів, курси українознавства. Земські школи користалися доброю славою. Земства поставили своїм завданням — повністю охопили освітою молодь, і в багатьох повітах це було досягнене напередодні революції. Треба додати, що в справі шкільної освіти з фінансовою допомогою земству приходило міністерство освіти, яке властиво передало земству все шкільництво на селі.

Велике значення мала діяльність земств у галузі сільського господарства. Земство мало багато досвідчених агрономів, ветеринарів, виписувало сільськогосподарські машини, які давало селянам «на прокат» або організувало продаж їх на рати. Крім того воно мало «розплідні пункти» з племінниміі «плідниками», завдяки чому підносилося якісно та кількісно скотарство. Щоб заохотити селян до плекання худоби, земства влаштовували скотарські виставки і преміювали кращі експонати.

Земства сприяли піднесенню рільництва, поширюючи ліпші гатунки збіжжя та пропагуючи нові сільськогосподарські культури. Багато уваги зверталось на меліорацію — осушування багнищ, заліснюванні ярів, вирощуванні лісів. У функції земств входило піклування про шляхи сполучення, про налагодження торгівлі рільничими продуктами, головно збіжжям. Вони тримали зв'язки з закордоном і мали елеватори для експорту збіжжя.

Така була загальна картина діяльности земств. Але була ще дуже важлива риса. Протягом 50-ти років діяльности земств у різних їх установах влаштовувались люди, які з причини «політичної неблагонадійности» не могли знайти праці в державних установах: лікарі, вчителі, статистики, ветеринари і т. п. Земства були тісно пов'язані з українськими громадами. Видатними земськими діячами були: проф. І. Лучицький, родина Дорошенків, В. Тарновський, О. Русов (земський статистик), І. Шраг, Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Коцюбинський, О. Лашкевич та сотні інших. Земську роботу головним чином вели середні землевласники-дворяни, серед яких наприкінці XIX ст. було багато революційне настроєних свідомих українців. Кращий історик земств, Б. Веселовський,"" підкреслив, що «тут не було місця для злісної боротьби кляс».

Не можна випускати з ока, що найбільші податки на земство платили великі землевласники, бо податки, як згадано вище, йшли з десятини, але користь від земських установ мали передусім селяни та дрібні землевласники.

Була ще важлива заслуга земств: вони сприяли піднесенню національної свідомосте, а з другого боку — стали тією школою, яка привчала людність до самоуправління. З початком революції це виразно виявилося, бо саме з земських установ вийшло багато громадських і політичних діячів.

В 1864-му році земства були засновані тільки на Лівобережній та Південній Україні. На Правобережжі, яке тількищо пережило польське повстання, земства поширились щойно в 1911 році, бо уряд боявся дати можливість польському шляхетству впливати на самоуправління цього краю. Брак земських установ протягом 37-ми років негативно відбився на освіті, економіці, а головно на національній свідомості населення правобережних губерній.

Останньою реформою була міська — у 1870 році. У містах встановлювалося міські ради — "думи», членів яких обирало все населення, що платило податки, себто власники будинків, крамниць, підприємств і т. п. Виконавчим органом ради була управа з міським головою на чолі.

Компетенція міської ради була дуже широка: вона повинна була стежити за господарством міста, станом ринків, міської торгівлі, промисловістю, охороною здоров'я, санітарією, школами."' У цілому компетенція міського самоврядування була аналогічна земському. Але була велика різниця в суб'єкті: земства обслуговували сільську людність, в переважній більшості українську, а по містах була мішанина людности, і в деяких містах кількість українців ледве досягла 50°/о, при чому ці відсотки припадали на нижчі шари — дрібних крамарів та ремісників, а заможніша частина складалася з росян, на Південній Україні з греків, вірмен; крім того, у містах було багато жидів. Отже, такі міста, як Одеса, Херсон, Маріюпіль мали космополітичний характер.

Реформа 1861 року не задовольнила селянство, зокрема українське. Негайно після проголошення маніфесту почалися знову заворушення у різних місцях України. У самому Бердичівському повіті Київської губернії відбулося 34 повстання. В Київській губернії повстало 12.000 селян, у Подільській — 80.000. Значні повстання були на Чернігівщині, Херсонщині, Катеринославщині. Вони не припинялися протягом кількох років і придушені були військовою силою. Багато селян заслано.

Не була задоволена й поступова інтелігенція. Вона уживала всіх заходів, щоб піднести освіту серед селянства, зробити звільнених кріпаків свідомими громадянами. Вся увага інтелігенції була звернута на видавання книжок для народу, підручників, а також — на заснування шкіл. Засновуваній й так звані «недільні школи», для дорослих. Багато студентів відмовлялося від кращої кар'єри і йшло

працювати на селі як учителі. Це був початок «ходження в народ», що набуло згодом масового характеру.

Не зважаючи на цілком мирні завдання, що їх ставили собі інтелігенти, вони викликали підозру збоку дідичів та царської адміністрації, зокрема на Правобережжі.

На початку 1870-их років у загальній політиці російського уряду почалася деяка зміна: суворий режим 1860-их років трохи пом'якшав — і український рух оживився з новою силою. Отже, мав рацію М. Костомаров, який писав московському слов'янофілові Аксакову: «Иа дні душіт кожного думаючого й недурного українця сплять Виговський, Дорошенко й Мазепа — і прокинуться, коли настане слушний час.» І дійсно, як тільки з'являлась нагода — збиралися українські діячі і український рух оживав. Дуже важливе те, що з бігом часу до українського руху приєднувалося щораз більше нових людей, зокрема селян. Це свідчить про те, що з шляхетського, яким він був на печатку XIX ст., цей рух ставав всенароднім.

На початку 1870-их років Київ став культурною столицею України, де скупчувалися інтелектуальні сили. В 1874 році з «Старої Громади» вийшла ініціятива заснувати українське наукове товариство під назвою «Південно-Західній Відділ Російського Географічного Товариства». Воно повело інтенсивну працю над вивченням України, її етнографії, історії, мови, економіки. Наслідком цієї праці була серія капітальних видань: «Исторические песни малорусского народа» В. Антоновича та М. Драгоманова, збірка казок М. Драгоманова, чумацькі пісні Рудченка, монументальна праця П. Чубинського з етнографії Правобережної України тощо. Ці праці здивували науковий світ своєю солідністю та розмахом. Одночасно в Києві надруковано чимало популярних книжок з історії України.

У 1890-их роках серед молоді — у школах, гімназіях, університетах — засновувалися «українські громади» — підпільні гуртки. У середині 1890-их років енергійно діяла українська студентська громада в Київському університеті. Членами Гї були: Д. Антонович («Муха»), син В. Антоновича, 1. Черкаський, Є. Черняхівський, І, Стешенко, О. Моргун, М. Кривенюк'" та ін. Незабаром вона поділилася на дві частини: першу — з Д. Антоновичем, 1. Черкаським, М. Кривенюком, М. Міхновським, В. Шеметом, С. Шелухиним та іншими — і другу, так звану «драгоманівську» — з 1. Стешенком, О. Моргуном, К. Василенком, П. Тучапським, М. Ковалевським. З цим останнім гуртком була в тісних стосунках Леся Українка, і з цього ж гуртка вийшли марксисти К. Василенко і П. Тучапський.'"

РОКУ 1897 у Києві відбувся з'їзд представників громад, на якому засновано «Загальну українську безпартійну демократичну організацію», що в більших містах України організувала свої громади. Року 1899 в Харкові гурток студентів, під проводом Д.. Антоновича, заснував Революційну Українську Партію, яка виставила гасло Самостійної України.

Література:

1. О.Субтельний. Історія України. – К., 2000.

2. Українознавство. В 4-х томах. – К., 1994-1996.

3. Нариси з історії України. Довідник. – К., 2001.