Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Реферат на тему

Журнал “Основа” та історико-антропологічно орієнтовані підходи в українознавстві другої половини ХIX - початку ХX століття

Дослідження М.О. Максимовича, М.І. Костомарова, П.О.Куліша [4] мали на меті довести самобутність та самодостатність історії і культури українського народу, який, хоча і знаходився тривалий час під іноземною владою, являв самостійну етнокультуру “одиницю”. Саме поєднання інтересу авторів гуртку “Основи” до народу як об`єкту наукових досліджень та культуртрегерства освіченої еліти з об`єктивною необхідністю українського національного руху у визначенні етнічної самоідентифікації українців створило умови для виникнення в українознавстві, історико- антропологічно орієнтованих підходів, реалізація яких сприяла б національному самоусвідомленню і відстоюванню українських інтересів-поки що у культурній сфері: мові, літературі, історичних дослідженнях, мистецтвознавстві, книговиданні, та ін. На думку М.І. Костомарова, “... чтобы уметь показать ту истину, к которой следует вести народ, нужно прежде всего знать народ, понять его прошлое и настоящее, заговорить с ним именно с той стороны, с которой следует и можно на него подействовать... Чтобы воспитывать народ, необходимо знать его понятия, убеждения, привычки, взгляды”. [5]

Вирішенню питань оригінальності історичного шляху і етнічної психології українців присвячені знакові для розвитку української ідеї, концептуальні праці М.І. Костомарова “Мысли о федеративном начале Древней Руси”, “Две русские народности” (Основа. 1861. №1, №3). Останню М.С.Грушевський назвав “евангелием украинского национализма”, вказавши на великий вплив ідей і аргументації цієї роботи на кілька генерацій українського національного руху. [6, С.24] По суті, ці статті являють собою своєрідну “історико-етнопсихологічну” ділогію.

У “Мыслях...” всебічно обстоюється, аргументується концепція незалежності один від одного історичних шляхів великорусів і малорусів. Вказуючи на вплив географічного фактору, дослідник зазначив, що “... Русская земля была слишком велика для скорого образования из себя единодержавного тела; племена, населявшие её были слишком разновидны, чтобы скоро слиться в один народ...” [7, С.3]. На думку ученого, “... в первой половине нашей истории стихия общерусская явилась в совокупности шести главных народностей: 1. Южнорусской. 2. Северской. 3. Великорусской. 4. Белорусской. 5. Псковской. 6. Новгородской” [7, C. 24]. Зв`язки поміж ними, які давали можливість говорити про існування єдиної Руської держави складаються, за М.І. Костомаровим, із трьох елементів: “1.Происхождения, быта и языка. 2. Единого княжеского рода. 3.Христианской веры и единой церкви” [7, C. 24]. Цікаво, що у цій, за задумом, історичній роботі, М.І. Костомаров висвітлюі такі суто історико-антропологічні питання, як: особливості сприйняття одного етносу іншим (середньовічних литовцев-українцями, полещуків- українцями) [7, C. 7], тривалість історичної пам`яті народів і стереотипів бачення “чужого”[7, C. 8.].

Головною метою “Двух русских народностей” являється доведення не тільки різниці історичного розвитку українців і росіян, але більш глибокої відмінності між ними - відмінності етнопсихологічної. Серед рис психології, які відрізняються у двох народів, М.І. Костомаров вказав, зокрема на: відношення до інших релігій та національностей [8, С.60], до приватної свободи та суспільних об`єднань [8, C. 63], роль у народному “баченні світу” матеріалізму та ідеалізму [8, С. 64], місце релігії у народній свідомості [8, C. 65], відношення до жінок [8, C. 65], до марновірств й забобонів [8, C. 66], характерний землеустрій (громадський або приватний) [8, C. 74], роль церкви в історії цих народів [8, C. 70-72], та ін. Відповідно до даних критеріїв, М.І. Костомаров створив власну модель психології росіян та українців. На його думку, росіяни: нетолерантні до інших релігій і націй, схильні до централізму у суспільному житті, матеріалісти (у всіх подіях бачать, в першу чергу, матеріальну сторону), байдужі або навіть ворожі до природи, зневажають жінок, схильні до забобонів, віддають перевагу громадському землеустрою, нерелігіозні. Українці: толерантні, цінують приватну свободу у суспільному житті, ідеалісти (М.І. Костомаров має на увазі поетичний характер сприняття світу), розуміють красоту природи, з повагою ставляться до жінок, розподіляють множину марновірств, віддають перевагу приватному землеустрою, поважають релігію та церкву-як суспільну інституцію. Проте, незважаючи на різниці між “двумя русскими народностями”, а може і завдяки останнім, учений вважає “неизбежными и неразрывными” [8, C. 79] зв`язки між ними.

М.І. Костомаров продовжив етнопсихологічні студії в статті “Иудеям” (1862, №1), яка була відповіддю на “антиоснов`янську” публікацію єврейського журналу “Сион” (№10. 1861). Головною метою цієї праці дослідника було спростування тези “Сиона” про сепаратизм кола “Основи” і українського національного руху взагалі. Для того, щоб аргументовано довести власну точку зору, М.І. Костомаров зробив краткий, але змістовний нарис психології єврейської нації-погляд з боку українофілів. Дослідник проаналізував такі етнопсихологічні риси євреїв, як: віддношення до інших народів, [9, С.113] замкненість у власному національному колі [9, C.114-115]. У роботі був розглянутий такий суто історико-антропологічний сюжет, як “бачення” українцями євреїв в минулому і в сучасному [9, C. 114]. Отже, дана праця, значною мірою, виявляє риси етнопсихологічного дослідження.

На відміну від М.І. Костомарова, стаття А. Свидницького “Великдень у подолян” [10] містить поряд з етнографічними темами дослідження окремої етнографічної української групи. Окрім опису традиційних обрядів, пов`язаних з великодневим тижнем та самим Великоднем, А. Свидницький зупиняється на вивченні емоційного сприйняття подолянами великодневних свят [11, С.49], досить ретельно розглядає роль вогню у їх емоційному житті та побутовій поведінці [11,

C.58]. На думку дослідника, вогонь надає особливу психологічну атмосферу повсякденному побутові подолян і тим більше їх святам [11, C.58]. Предметом вивчення А. Свидницького стали також внутрішньоукраїнські етнопсихологічні відмінності. Він вважав, що подоляни відрізнялися від “зросійщених” мешканців Миргорода більш високим рівнем розвитку [11, C.61] та повагою до дівчат і жінок [11, C.61]. Причини цих відмінностей дослідник бачить у особливостях історичного розвитку даного регіону, зокрема тим, що на Поділлі “... нет панов, которые бы следили за каждым шагом крестьянина. Не было там и тайной экспедиции. Далее, там народ ничуть не сошёлся с солдатами и детям своим не позволяет...” [11, C.61].

У дослідженні П.О. Куліша “Гоголь как автор повестей из украинской жизни и истории” [12] головна увага автора, поряд з вивченням етнографічних тем, сфокусована на студіях побутової поведінки, “бачення світу” українського селянства. Досить своєрідним і дослідницький підхід автора. Він “йде від протилежного”, намагаючись спростувати спільний для російських інтелектуалів середини XIX ст. погляд про адекватність відображення М.В.Гоголем в його “українських” повістях побуту і психології українського селянства. П.О.Куліш рішуче з цим не погоджується і для доведення власної тези запроваджує вказане етнографічне та етнопсихологічне дослідження. У межах своїх теоретичних побудувань П.О. Куліш, відтворив модель психології та побутової поведінки заможного селянина [13, С.78-79]. Він зокрема підтвердив думку І.С.Аксакова про поетичність українських жінок [13, С.86] та про відмінність звичок і торговельної психології українців і росіян [14, С.3]. Даній праці П.О.Куліша, як і статті А.Свидницького, властиве органічне поєднання етнографічних та етнопсихологічних сюжетів.

Подібно до П.О.Куліша, В.Б.Антонович у статті “Моя исповедь” сфокусував свої студії на психології окремої соціальної групи, але не українського селянства, а польскої шляхти, яка проживала у “російський Україні”. Своєю славою “Моя исповедь” завдячує, в першу чергу, політичній спрямованості, яку надав їй автор, характерові маніфесту, “символу віри” українофілів середини XIXст. Але даній роботі властиві також історико-антропологічні риси, зокрема, реконструкція поглядів польскої шляхти на власну і на українську історію. В.Б.Антонович вказав на ідеалістичне сприйняття шляхтою політичного режиму Речі Посполитої [15, С.80] і на несумісність шляхетського порядку з духом України [15, С.81].

Таким чином, можна побачити, що історико- антропологічні підходи авторів гуртку “Основи” розподіляються на кілька напрямків, за критерієм об`єктів досліджень. М.І. Костомаров репрезентував “етнопсихологічний (загальний)” напрямок, вивчаючи цілі нації- українську, російську, єврейську; А.Свидницький реалізував дані теоретичні підходи у межах “етнічної локальної психології”, дослідив і психологію та повсякденне життя подолян; П.О. Куліш і В.А. Антонович являються представниками “етнічної соціальної психології”, віддавши їй перевагу у дослідженнях певних національних соціальних груп. Особливостями історико-антропологічних підходів і студій авторів “Основи” були: органічний зв`язок етнопсихологічних сюжетів з елементами інших наукових дисциплін-історією (М.І.Костомаров), етнографією (А.Свидницький, П.О.Куліш), літературознавством (П.О.Куліш) та поєднання суто наукових тем досліджень з соціально-політичною, сучасною проблематикою та полемічною діяльністью (М.І.Костомаров, В.Б.Антонович).

Етнопсихологічні дослідження “Основи” отримали продовження у творчості В.Б. Антоновича, зокрема у його змістовних статтях “Польско-русские соотношения XVII в. в современной польской призме” (1885) і “Три національні типи народні” (1888). Перша робота, як і “Моя исповедь”, поєднує полемічні і наукові риси й цілі. Являючись ретельним аналізом роману Г. Сенкевича “Вогнем та мечем” (1885), дана праця присвячена вивченню причин величезної популярності роману в польському суспільстві та спростуванню його ідейного змісту. Твір Г. Сенкевича звернув на себе увагу українського ученого, значною мірою, тому, що він явився виразником “бачення світу” та світогляду польского “культурного шару” у великий більшості поділявшого погляди польского письменника на Україну XVII ст. [16, С.111, 113.], сприйняття українців цього часу як “дикунів” [16, C.115-116.], ідеї про цивілізаторську місію польскої шляхти в Україні [16, C. 109-110], ненависть до Б. Хмельницького [16, C. 125-126]40. Аналізуючи ставления польських інтелектуалів до цього видатного українського державного діяча, В.Б. Антонович зазначив, що “... как сам автор, так и восхищающаяся его произведением публика ни на волос не продвинулась в течение двух с половиной столетий и продолжает по-прежнему приносить жертвы религиозным, сословным и национальным кумирам, стоящим на алтаре Речи Посполитой” [16, C. 125-126.]. Підсумовуючи власні погляди на психологію польського “освіченого шару” автор вказав: “Г. Сенкевич и восхищающаяся им публика не умеют, кажется, в общественных вопросах выйти на путь мышления, проложенный европейским прогрессом и продолжает вращаться в тесном кругу воззрений, в котором заколдовали их иезуиты XVII в. Они подходят к новому вопросу со старыми предвзятыми суждениями” [16, C. 129]

Отже, В.Б. Антонович у своїх дослідженнях досить близько підійшов до розуміння етнічної (або “етносоціальної”) психології, по-перше, як феномену великої тривалості, і, по-друге, до визнання важливої ролі соціокультурних стереотипів у формуваниі світогляду певного етносу або соціальної групи.

Статтю “Три національні типи народні” можна розглядати як розширене та поглиблене продовження “Двух русских народностей” М.І. Костомарова. До порівняних останнім етносів В.Б. Антонович додав польский етнос. На думку дослідника, етнічну психологію створюють певні “природжені” риси та риси, які утворилися внаслідок впливу відповідних історичних обставин [17, С.101]. На відміну від М.І. Костомарова дослідник зіставив не тільки психологічні характеристики етносів, які він вважав породженням певного типу нервової системи кожного із народів [17, C.94], але і антропологічні характеристики [17, C.91-92]. Для реалізації свого задуму, В.Б. Антонович відокремив ряд психологічних параметрів та етничний критерій у інтелектуальних сферах діяльності, соціальної поведінки, за допомогою яких він здійснив свій аналіз.

Серед даних параметрів, зокрема, були: тип етнічної нервової системи, родинні відносини, дружба, бійки, поетичний ідеал, релігія, живопис, методи і заходи в науці та публіцистиці, етнічний критерій.

У великому масиві наукових робіт ученого звертає на себе увагу праця під назвою “О колдовстве” в Юго-Западной Руси по актам XVI-XVII вв.(1877) [18, С. 134], яка за формулюванням теми і предметом дослідження дуже нагадує роботи представників “нової історичної науки” 1970-1990-х рр., з їх зацікавленістю темами уявлень про чаклунство та “полювання на відьом” у середньовічній Європі [19]. Отже, очевидно, що у ряді істотних рис: інтереси до етносоціальної та етнічної психології, поєднанні наукових і полемічних елементів, роботи В.Б. Антоновича, у яких використані історико-антропологічно орієнтовані підходи продовжують відповідний науковий напрямок, започаткований авторами гуртку “Основи”, але скоріше розширюють ніж поглиблюють його.

Історико-антропологічно орієнтовані підходи знайшли застосування також у творчості учня В.Б. Антоновича - М.С. Грушевського та його послідовників (зокрема, К.М. Грушевської). Цьому сприяло захоплення останнього дослідницькою методологією французького соціолога Е. Дюркгейма (1858-1917), у трактовці якого соціологія виступала як сукупність наукових дисциплін: власне науки про суспільство, індивідуальної, соціальної та історичної психології [20, С.40]. Вже у праісторичній частині фундаментальної праці “Історія України-Руси”, М.С. Грушевський здійснив спроби соціологічного, етнографічного і етнологічного вивчення різних етнічних груп України [21, С.67]. У “Передньому слові” до IX тому міститься своєрідний методологічний маніфест ученого щодо “історичної соціології”, під якою фактично розумілася також і історична психологія. М.С. Грушевський відзначив, що при дослідженні Визвольної війни 1648-1654 рр. велике значення має вивчення впливів даних історичних подій на подальшу долю українських народних мас і переломлення в їх уяві та свідомості цих впливів [22, С.6]

На думку Грушевського, подібні студії кидають світло на те, як переломлювалися в свідомості людності історичні події і ситуації... [22, С.6] Цінність даного матеріалу полягає, на думку ученого, в тому, що “...історикові, кінець кінцем не менше, а часом навіть більше важливе знання не тільки як саме проходили події в деталях, а як вони були прийняті сучасниками, як переломилися в їх свідомості і які враження і настрої серед них викликали. Особливо ж це цінне тоді, коли історик може зустрітися з настроями низів, схопити зв`язок цих настроїв з економічною та соціальною обставиною їх життя” [22, С.6].

Взагалі, весь період творчості М.С. Грушевського з 1919 р.(заснування у м. Відні Українського соціологічного інституту) і до 1930 р. пройшов під знаком зацікавленості ученого “колективними уявленнями” (термін, запропонований Е. Дюркгеймом), та пристосування методологічних засад французького дослідника до матеріалів української історії та етнології. Перший том великої роботи “Історія української літератури” майже повністю був присвячений М.С. Грушевським вивченню “колективних уявлень” предків украінців, їх магіко-міфологічних вірувань та повір`їв, від неолітичної доби до перших етапів становлення східнослов`янської спільності.

Цікаво, що у власних наукових поглядах М.С. Грушевський зробив крок, перед яким зупинився В.Б.Антонович. Останній, як було відзначено, не сформулював поняття про етнічну психологію як довготривалий та консервативний феномен. На думку Грушевського, народні обряди, традиції, сільско-господарчий календар, які являються результатами певного “бачення світу”, можуть слугувати джерелом для дослідження світогляду та побуту мешканців родоплеменної доби [23, С.47].

Ці уявлення знайшли остаточне оформлення в одній із невеликих робіт ученого за 1925 р. Він запропонував поняття інтелектуально-естетичної надбудови, “яка...комбінується із пережитків попередніх стадій життя певного колективу, з міжнародного обміну і дістає в цих комбінаціях свої власні опорні точки, які надають її існуванню й розвою деяку самостійність від продукційних змін” [24, С.9]. Ця інтелектуально-естетична надбудова, на думку дослідника, “... завдяки власній частковій самостійності не йде в парі з економіко-соціальними змінами, відстає від них і через те в своїй ідеології відбиває давно перейдені стадії розвитку колективу, а з другого боку такі ж давні стадії переживань... колективу” [24, С.10]. Саме на цих ідеях ґрунтуються і методологічні засади К.М. Грушевської, якими вона керувалася при збиранні та обробці корпусу українських народних дум [25].

Очевидно, що концепція М.С. Грушевського про відносну незалежність психології етносу або суспільства, збігається з однією із головних ідей “нової історичної науки”, і зокрема, історичної антропології, про активність колективної свідомості (як і індивідуальної), здатність її впливати на економічні та соціально-політичні відносини [26].

Особливістю історико-антропологічно орієнтованих підходів у творчості М.С.Грушевського, порівняно з попередниками кола “Основи”, та В.Б.Антоновичем, було: поглиблення методологічних засад, яке проявилося у застосуванні досягнень соціології Е. Дюркгейма, найбільш розвиненої у той час галузі гуманітарної думки; наявність чітко сформульованої концепції, яка обґрунтувала важливість для історичної науки вивчення світу “людини в історії” (як пізніше скаже М.Блок); відсутність у роботах, в яких використовувалися історико-антропологічно орієнтовані підходи полемічного моменту, що означає ставлення до них, як до суто наукових, а не до політичного, або “науково-політичного” “інструментарію”. Крім того, М.С. Грушевський розширив горизонти історико-антропологічних підходів попередників, додавши до тем з етнічної та “етносоціальної” психології, властивих дослідникам кола “Основи” і В.Б.Антоновичу, теми з історичної психології. Таким чином, 69-річний (1861-1930 рр.) період еволюції історико-антропологічно орієнтованих підходів в українознавстві, започаткований в “Основі”, завершився створенням методологічних засад, адекватних відповідним західноєвропейським концепціям, і лише відомі політичні події у СРСР не дали змоги українським історико-антропологічно орієнтованим дослідженням зайняти одне із провідних місць у складі “нової історичної науки”.

Література

1. Колесник І.І. Курс української історіографії у вищій школі: Нова модель викладання. // ДІАЗ.- Дніпропетровськ, 1997. - Вип.1.

2. Дорошенко Д.І. Огляд української історіографії. - К., 1996.

3. Тодийчук О.В. Украина XVI-XVIII вв. в трудах Общества истории древностей российских. - К., 1989.

4. Максимович М.А. Письма о Богдане Хмельницком к Н.И. Костомарову //Основа. - 1861. -№2, №5; Костомаров Н.И. Две русские народности// Основа. - 1861. №3; Костомаров Н.И. Москвичам о Руси// Основа. - 1861. №10; Костомаров Н.И. Полякам о Руси//Основа. 1861. -№10; Куліш П.О. історія України од найдавнішних часів//Основа. 1861. -№9.

5. Костомаров Н.И. Ответ на статью Всеволода Крестовского “Ходатайство Костомарова за Сковороду и Срезневского” //Основа. -1861. №8.

6. Грушевский М.С. Украинский народ в его прошлом и настоящем. В 2т. – СПб., 1914. - Т.1.

7. Костомаров Н.И. Мысли о федеративном начале Древней Руси //Костомаров Н.И. Исторические монографии и исследования. - Спб., 1863. - Т. 1.

8. Костомаров Н. И. Две русские народности. // Основа. - 1861. - №3. - Отд.3.

9. Костомаров Н. И. Иудеям // Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова. - К., 1928.

10. Свидницький А. Великдень у подолян // Основа. 1861. - №10-12.

11. Свидницький А. Великдень у подолян // Основа. 1861. - №10.

12. Див.: Основа. - 1861. - №4, №5, №9.

13. Кулиш П.А. Гоголь как автор повестей из украинской жизни и истории// Основа. - 1861. - №4. - Отд.2.

14. Кулиш П.А. Гоголь как автор повестей из украинской жизни и истории// Основа. - 1861. - №5. - Отд 3.

15. Антонович В.Б. Моя исповедь // Моя сповідь.- К., 1995.

16. Антонович В.Б. Польско-русские соотношения XVII в. в современной призме // Антонович В.Б Моя сповідь.

17. Антонович В.Б Три наіональні типи народні// Моя сповідь

18. Дорошенко Д.І. Огляд української історіографії.

19. Див. Наприклад: Гинзбург К. Образ шабаша ведьм и его истоки // Одиссей. М., - 1990.

20. Айтов.С.Ш. М.С. Грушевський та “мова” соціології Е. Дюркгейма // Джерелознавчі та історіографічні проблеми історії України. - Дніпропетровськ., 1997.

21. Домбровський О. Методологічні основи дослідження над ранньою історією України М. Грушевського // Український історик. - 1969. - №1-3.

22. Грушевський М.С. Переднє слово// Грушевський М.С. Історія України-Руси. - К., 1996. - Т.9. - Кн.1.

23. Грушевський М.С. Історія української літератури: у 6 т. 9 кн. -К., 1993. - Т.1.

24. Грушевський М.С. Бережіння і дослідження фольклорного матеріалу як відповідальне державне завдання. // Україна. - 1925. - Кн.5.

25. Грушевська К.М. Українські народні думи. - К., 1927.

26. Див наприклад: Хейзинга Й. Осень Средневековья. - М., 1988. - С.251-265; Фюре Ф. О некоторых проблемах, поставленных развитием количественной истории //Философия и методология истории. - М., 1977. – С.260-261; Бродель Ф. История и общественные науки. Историческая длительность // Философия и методология истории. - М., 1977. - С.117-118; 24–125.