Реферат на тему

Військово-політичні міжслов’янські конфлікти другої половини XVI століття

План

Вступ

1. Лівонська війна російсько-польський військовий конфлікт 2. Загострення украйнсько польських відносин під час козацько-селянських виступів кінця XVI ст.

Висновок

Список використаних джерел та літератури

Вступ

На території Центрально-Східної Європи станом на XVI ст. Існувало два могутні слов’янські політичні утворення, котрі опинилися по різні сторони барикад і неминуче мусили вступити в конфлікт.

У центрі Європи в другій половині XVI ст.(1569р.) утворилася Річ Посполита – східний “Легіон” католицизму, котра під гаслами поширення “правової віри” чинила запеклу експанчію на схід. Проте в цьому регіоні її натиск зустрівся із зустрічним, який вівся російською державою – активним “збирачем” руських земель. Конфлікти як на міждержавному рівні, так і внутрішні суперечності між слов’янами різних релігій, культур і, врешті – решт, цивілізацій, мали значний вплив на розтановку сил в тогочасній Європі, а перемога тієї чи іншої сторони – на подальшу її долю. Саме тому вивчення військово-політичних міжслов’янських конфліктів другої половини XVI ст. залишається актуальним.

По-перше, актуальність даної теми зумовлюється тим, що незважаючи на достатню висвітленість проблеми в історичній літературі, конкретного дослідження і досі не створено. Окрім того, авторам, наприклад, радянського періоду, важко було вийти за усталені ідеологічні рамки.

По-друге, актуальністьроботи полягає у величезному впливі, який мали ці події на подальшу долю всіх без винятку народів регіону. Тому потрібно скурпульозно рокрити витоки та причини міжслов’янських конфліктів, а також їх наслідки.

Об’єктом дослідження виступають військово-політичні міжслов’янські конфлікти другої половини XVI ст., як частина складного процесу міждержавних відносин.

Предметом дослідження є закономірності розгортання цих конфліктів, а також особливості розвитку кожного з учасників вказаного явища.

Хронологічні межі охоплюють період другої половини XVI ст., що позначився різкою активізацією конфліктів. Нижню межу тсановлять 50-ті рр. XVI ст., коли розпочалася багатолітня лівенська війна, одним з найважливіших наслідків якої стала поява Речі Посполитої, котра виникла в результаті об’єднання Польщі та вкрай ослабленого Великого князівства Литовського. Це надовго продовжило конфліктність і напруженість у регіоні. Верхню межу становлять 90-ті рр. XVI ст. – час заворушень в середині самої Речі Посполитої. Це були перші предвісники кривавих воєн, котрі незабаром матимуть тут місце, козацько-селянські виступи під проводом О.Косинського та С.Наливайка були одними з першихпроявів серйозних етно-національних, релігійних та соціально-економічних протиріч між панівною католицькою шляхтою і пригнобленими православними масами. Зазначені межі можна вважати значною мірою умовними, оскільки для того, щоб зрозуміти причини та передумови всіх цих подій, потрібно було звертатись до більш ранніх часів.

Мета цього дослідження полягає в якомога об’єктивнішому висвітленні міжслов’янських конфліктів. Потрібно вирішити в ході роботи такі завдання:

- розкрити причини, хід та наслідки російсько-польського конфлікту – Лівонської війни;

- показати загострення українсько-польських відносин, що вилились у козацько-селянські виступи кінця XVI ст.

Практичне значення одержаних результатів визначається тим, що вміщені у роботі висновки, опрацьований і переосмислений фактичний матеріал можуть бути використані для створення інших видів наукових робіт, о також при підготовці до занять з відповідного курсу.

Структура курсової побудована за проблемним принципом, її зміст і постідовність виикладу матеріалу зумовлені логікою самої проблеми, а також метою і завдвнням дослідження. Робота складається зі вступу, з розділів, висновків та списку використаної літератури.

Розділ І. Лівонська війна: російсько-польський військовий конфлікт

Розглядаючи це питання слід визначити, що спонукало Росію вступати у Лівонську війну, які мала позитиви для Росії така зовнішня політика. Слід відзначити, що Росія до кінця 50-х років XVI ст., напередодні Лівонської війни являла собою могутню військову державу у Європі. І така могутня держава вже не могла задовільнитись старими досягненнями, Росіїї потрібно було здійснювати більш гостру зовнішню політику для реалізації своїх економічних потреб. І досить успішно реалізувати ці завдання російської зовнішньої політики зумів Іван Грозний. Він досить розумно і зважено реалізував початок своїх дій. Основним завданням було обрати напрямок своєї зовнішньої політики. А це не було так легко. В Росії існував гострий соціальний конфлікт між дворянством, як було вірною опорою самодержавства Івана Грозного, і реакційним боярством. Дворяни були зацікавлені у посиленні царської влади. Саме з її допомогою воно розраховувало розширити свій земельний фонд за рахунок боярських земель. І саме в цей період кінець 50-х – поч. 60-х років XVI ст. відбувається протиріччя між дворянством і боярством. Про ворожнечу між Іваном Грозним і “вибраною радою”, яка виражала настрої боярства, свідчить сам цар. “Как же убо воспомяну,- писав він в першому посланні Курбському,- о германських градах супротивословне попа Селивестра и Алексея и всех вас на всяко время, еже би не ходити бранию, и какого убо, лукавого ради напоминания Датского короля, лето цело дасте рифлянтом збиратися?”[1]. ”Вибрана рада” підтримувала програму боротьби з Кримом і Туреччиною. Можливо, що одним із мотивів Бояр було прагнення за рахунок крупних завоювань на півдні задовільнити земельний голод дворянства і запобігти таким чином конфіскації державою боярських земель. Але Іван Грозний не пішов на таку пропозицію він чудово розумів чим це все може завершитись. Іван Грозний знав, що Росія не зможе воювати з могутнім Кримом. Починаючи війну Росії потрібно було мати вірних союзників, такими могли бути лишень Литва і Польща. Але польський король Сигізмунл ІІ Август вів обережну політику, щодо турецького питання. І польські феодали прагнули зберегти мирні відносини з Османською імперією, володіння якої підійшли близько до польського кордону. Оьже, Польща ні за яких обставин не погоджувалась на такий союз проти Османської імперії. І це досить чудоворозумів Іван Грозний. І тоді він звертається до інтересів дворянства і посадської верхівки, які відстоювали програму боротьби проти Прибалтики. Дворянство розраховувало на нові помісні землі в Прибалтиці. І також дворянство, яке втягувалось у ринкові відносини, потребувало у встановленні правильних торгових відносин з країнами Сходу і Заходу Європи. Особливо велике значення торгівля через Прибалтику мала для руських міст. Руські купці прагнули відкрити руським товарам європейські ринки. І тому дворянство здійснювало енергійну підтримку зовнішньої політики Івана Грозного. Другою важливою причиною, яка дозволяла Росії вести війну за Прибалтику це те, що країни, які претендували на Лівонію були не готові щоб вести військові дії. Першою країною було Швеція, яка в 1557р. припинила русько-шведську війну. Залишившись один на один з російською державою, Швеція програє війну. Також відбувається загострення шведсько-датських відносин. Так виходили з гри два важливих претендента на лівонське успадкування. Залишались Литва і Польща, але вони не були готові до війни. На це вказує безліч причин. По-перше вони відмовилися підтримати Густава І Вазу у боротьбі з Іваном Грозним, не використали для нападу на Росію його зіткнення з Кримом у 1555-1556рр. Також в самій Польщі відбувся конфлікт між магнатством і шляхтою і поширенням реформаційних вчень. Також ще онією важливою причиною яка сприяла успішному просуванню руських військ це латишське і естонське селянство, яке терпіло від німецьких феодалів тяжкої експлуатації. І цей класовий гніт уже переплітався із національним гнітом. Латишське і естонське населення розраховувало на те, що руський народ, руська армія принсе йому звільнення від національного і соціального гніту.

І останньою важливою причиною було те, що Росії протистояла слабка у військовому відношенні країна. Головною військовою силою в країні був духовний рицарський Орден мечоносців. Володіння Ордена були розкидані по всій країні. І у руках орденських володінь знаходилось більше 50 замків. Верховній владі Магістра підкорялась половина міста Риги. Другою половиною Риги володіли архієпископ рижський і єпископи дерптський, ревельський, єзельський і курляндський. І між орденом і духовними князями постійно проходили сутички, яківсе більще розорювали країну.

Отже, Росія мала на деякий час вільний шлях для завоювання Прибалтики.

Приводом до Лівонської війни послужило питання про так звану Юрієвву данину. Це питання було різко поставлене руськими дипломатами під час переговорів у Москві у 1554р. з лівонським посольством, відправленим Орденом, рижським архієпископом і єпископом дерпським для продовження на 30 років військового перемир’я 1503р. З боку Росії переговори вели Олексій Адашев і дяк Вісковатий, вони заявили послам, що причиною відмови царя про продовження перемир’я є несплата дерптським єпископом данини зі своїх володінь, які скоріше належали руським великим князям. Иакож Адашев і Вісковатий зсилались на придушення руських купців в Лівонії, захоплення і розорення руських купців в містах Ревеля, Дерпта і Нарві, вказували на розширення протестантами православних церков. І лівонські посли змушені були прийняти руські умови. Перемир’я було продовжено на 15 років за умови виплати Юрієвої данини за три роки. Данина оприділялась в розмірі однієї марки з кожної людини. Однак лівонські феодали не думали виконувати умов нового перемир’я і шукали підтримки в Імперії.

Але між орденом і архієпископом рижським вибухнула боротьба. І, коли архієпископ рижський Вільгельм, який був родичем короля Сигізмунда ІІ Августа, був взятий в полон, оді польський король починає діяти. І стотисячна польсько-литовська армія простягнулась до лівонського кордону. І поступаючись силі, магістр Фюрстенбегр пішов на згоду з королем і звільнив рижського архієпископа. У вересні 1557р. магістр приніс свої вибачення польському королю і було заключено з королем союз проти Росії. І тут ми знову простежуємо неготовність Польщі до серйозної війни. Сигізмунд ІІ Август чудово знав про міць руської держави. Це ми бачили у листі польського короля до англійської королеви Єлизавети “Вашій величності відомі сили йього ворога і влада, якою він користується над своїми підданими. До йього часу невідома освіта, не знв мистецтва. Але якщо будуть продовжуватись зносини через Норву (по Балтійському морю), то, що буде… невідомо”[2].

Але Іван IV розумів дії Польщі і чим вони можуть завершитись для Росії, потрібо було негайно діти.

Іван IV перериває переговори, і в січні 1558 року в холодну безсніжну зиму руські війська перейшли лівонський кордон. Розділившись на декілька взводів, вона глибоко проникла в країну і нагнала паніку на лівонських феодалів. Головні сили руської армії були зосереджені в Дерптському єпископсьві. Руська арміязавдала велику шкоду противнику і захопила багату здобич. На чолі армії стояли касимівський хан Шиг-Алей і дядько царя М.В.Глинський. Але війська повернули назад і пішли в Псковську землю. Як ми бачили цей похід руської армії на територію Лівонії не переслідував цілі захоплення міст і замків. В її плани входило розвідати сили ворога і настрої місцевого населення. Результати показали неготовність Лівонії до війни. Після цих подій у Лівонії було прийнято рішення зібрати 60000 марокдля виплати данини руському керівництву. Але рішення ландтага не було виконано. До травня було зібрано всього 30000 марок. Тоді Грозний перериває переговори з лівонцями. У Лівонію знову були кинуті руські війська. Про те, що за час перемир’я руське керівництвовело серйозну підготовку до завоювання Лівонії, свідчила сила нового удару. Головний удар був завданий на Нарву. Це було спричинено тим, що місто Нарва відділялося тільки річкою Нарвою від руського Іван-города, побудованого Іваном ІІІ. Звідси міцна руська артилерія стала обстрілювати німецьке місто. 11 травня в Нарві сталася велика пожежа. І населення з Іван-города почало переправлятись на човнах на нарвську сторону. Руські війська, які заволоділи ворожими гарматами, повернули їх на замок і заставили мовчати ворожу артилерію. На наступний день, 12 травня гарнізон здався. Згідно договору здачі і гарнізон, і жителі отримали право покинути місто. Захоплення Нарви мало велике значення для Росії. В її руки дістався чудовий торговельний порт, через який почалась тогівля із західною Європою. В Нарву стали приходити кораблі із Швеції, Данії, Франції, Ангії, навіть із лівонських міст. Через Нарву не тільки поступали необхідні для Росії Товари і боєприпаси, але і приїжджали спеціалісти з техніки. Це був перший крок до заволодіння Росією Балтійського моря.[3]

Слід відмітити, що цьому першому успішному походу сприяли військові виступи естонського і латишського селянства проти німецьких поміщиків. Переходу селянства на бік російської армії сприяла посилена агітація руської влади, яка повідомляла, що війна ведеться тільки проти німецьких загарбників, щомісцевому населеню потрібно залишатись на своїх землях і працювати для власного збагачення.

Другим важливим містом був Дерпт. 11 липня руські війська приступили до облоги міста. Дерпт, як важливе торгове місто, було сильно укріплене, його артилерія складалась більш як із 500 гармат. Руські війська окопались в турах під самим містом. Після кількіох днів бомбардувань, 18 липня, місто здалось. Широкі привілеї були представлені жителям Дерпта. Шуйський прийняв найенергійніші міри, щоб зберегти життя, спокій і багатство жителів, не допускаючи ніяких образ і насильства населення. Все це свідчило про твердий намір руського керівництва міцно утвердитися у Лівонії.[4]

Після таких перемог Росії, жителі Лівонії були безпорадні, всі звинувачували магістра Фюрстенберга у поразці. І він відмовляється від своїх повноважень. На його місце рицарі вибрали більш молодого і енергійного Кетлера. Саме вибрання Кетлера знаменувало перемогу того угрупування, яке прагнуло зблизитись із Польщею і Литвою, і і готове було іти на значні поступки Сигізмунду ІІ Авгстові, щоб тільки позбавитись від грізного “московита”. Так переговори з Сигізмундо ІІ Августом вів голова польсько-литовської партії Гатард Кетлер, який пізніше став великим магістром замість перестарілого Фюрстенберга. Вони відбулись у Вільно 31 серпня 1559 року, де Сигізмунд ІІ Август прийшов в свою “клієнтеллу і протекцію” Орден. Також королівський протекторат був поширений і на рижського архієпископа. Король зобов’язувався захищати лівонських феодалів від Росії, взамін він отримував південно-східну частину країни.[5] Цей договір у Вільно був важливим рубежем у ході Лівонської війни. Війна між Російською державою і німецько-лівонськими військами перетворилась на Лівонське успадкування між всіма зацікавленими в балтійському питанні державами. Так за Сигізмундом ІІ Августом в лівонські події активно вступили Данія. Також у кінці липня 1561 р. поспішила заволодіти своєю долею і Швеція. Але в цей період, незважаючи на сприятливі для російської держави обставини, майже підчас повного підкорення Лівонії, у військових і політичних планах російськоо керівництва проходиь непердбачуваний поворот. Лівонії було представлено перемир’я – з березня по листопад 1559р. Які були причини продовження перемир’я. Напевно, основною причиною було те, що у цб війу починають вступати Швеція і Данія. І тому Росія укладає мир, щоб оцінити ситуацію і бути готовою до нового удару. І другою важливою причиною була постійна боротьба із питань внутрішньої і зовнішьої політики, яка проходила в кінці 50-хр. при дворі Івана Грозного.

1560р. російські війська ознаменувались рядом важливих перемог. Так 9 лютого військам, які знаходились під командуванням І.Ф.Мстиславського, П.І.Шуйсько і В.С.Серебряного вдалось взяти сильно укріплене місто Марієбург. Також у травні 1560р. великі сили руської армії були кинуті на Феллін, це був найкращий замок у Лівонії. Щодо Польщі, то Сигізмунд ІІ Август не поспішав допомагати лівонцям, він чекав поки подальші військові невдачі повинні були заставити лівонських феодалів піти на повне підкорення Польщі. 1561р. також був роком подальших військових успіхів руських військ у Прибалтиці. І саме у цьому році 28 листопада 1561р. Віленським договором всі Орденські володіння переходили під владу Литви і Польщі. Останній великий магістр Ордену Г.Кетлер ставав васалом польського короля. Офіційно договір про підкорення Лівонії був підписаний в Ризі у лютому 1562р.

І тепер Росії протичтояла вже не розділена внутрішніми чварами Лівонія. Вона зіткнулась з притензіями Литви, Швеції, Данії. Руському керівництву належало вирішити, яка із держав була головним противником. І тут Іван Грозний знову показує свій талант ведення війни. Він укладає у 1561р мир із Швецією на 20 років, де Ерік XIV брав на себе обов’язок не давати допомоги у війні проти Росії польському королю і магістру Лівонського Ордену. І на початку 1563р. руське командування направило основний удар проти важливого польського замку Полоцьк. Цей напрямок теж був досить добре статегічно обдуманий. Із переходом до руських Полоцька в їх руках зосереджувався ключ по найважливішому для Прибалтики водному шляху по Західній Двіні. Разом з тим взяття Полоцька відкривало для руської армії шлях до столиці Великого князівства Литовського – Вільно. Після довготривалої бротьби 15 лютого 1562р. Полоцьк був взятий. Зазнавши вагому поразку лтовці почали вести мирні переговори. Російські дипломати вимагали, щоб литовці віддали Київ, Волинь і навіт Галицькі землі, литовські посли вимагали Новгород, Псков, Полоцьк, Смоленськ. Безперечно жодна із сторін на такі умови погодитись не могла. І тоді литовські дипломати просили продовжити перемир’я на пів року. Але руське керівництво прагнуло на довший час вивести Литву із гри і розв’язати руки для завершення завоювання Прибалтики. Тому вони пригнули заключити перемир’я на 10-15 років. Але литовське посольство відмовилось прийняти такі умови і знову відновлено військові дії. Але Росія була досить виснажена у цій боротьбі і вона йде іще на один крок. В 1564 році цар видав проект відбудови розореного Лівонського Ордену. Пропонувалось, що Орден буде знаходитись під протекторатом руської держави, великим магістром повинен був стати Фюстенберг. Спадкоємцем назначився син Г.Кетлера – Вільгельм. У випадку успіху цього плану Литва, а також Швеція і Данія позбавлялись усіх юридичних прав на лівонські території.

Отже, ми бачим, що переговори з Фюрстенбергом змінили куср руської зовнішньої політики в балтійському питанні. Мова йшла про те, щоб відкрити Руській державі вихід до балтійського побережжя не шляхом прямого включення усієї Прибалтики в склад Росії. Але всі переговори з Фюрстенбергом закінчились повною поразкою російської дипломатії. Також для російського керівництва постала нова проблема – Люблінська унія 1569р. між Литвою і Польщею. Лівонія вважалась загальним володінням як Литви так і Польщі. Але тут важливу роль знову зіграла руська дипломатія. В травні 1570 р. було проведено преговори з польсько-литовським посольством, які закінчились укладенням трьохрічного миру.

І так провівши вдалі переговори з Річчю Посполитою, Іван Грозний знову починає активні військові експедиції на Лівонію. Цим подіям активно сприяв яскравий тріумф російської дипломатії. А саме в Лівонії було проголошено нового короля і ним став герцог Магнус, який був одружений на племінниці Івана Грозного Євфимії Володимирівні. Також вступаючи в союз з Магнусом Грозний розраховував на союз з Данією. І 21 серпня 1570р. головний удар російської армії було направлено на Ревель. Успіх цього походу забезпечував Росії все Балтійське побережжя до Риги. Але облога Ревеля тривала 30 тижнів і закінчилась відступом Магнуса і руських військ із міста. Основна причина невдачі цього походу була спричинена тим, що Данія у вирішальний момент не підтримала Росію. А саме Фріднріх ІІ мав рушити із своїм флотом до обложеного міста. Але Фрідріх ІІ пішов на договір з Швецією, тим самим розв’язавши руки Юхиму ІІІ. Також в цей період російська дипломатія була зврнена до Речі Посполитої. Зі смертю в 1572р. короля Сигізмунда ІІ Августа припинилась династія Ягеллонів. В Речі Посполтій почалось безкоролів’я (1572-73), що супроводжувалось жорстокою передвиборною боротьбою. На Польський престол претендували Шведський король Юхан ІІІ, автрійський ерцгерцог Ернест і французький принц Генріх Анжуйський. Але ці кандидатури не користувалися високою популярністю серед польсько-литовської шляхти. Більше успіхів мала кандидатура Івана розного. Але рішучими противниками були литовські магнати, які боялись послаблення своїх позицій у політичному житті. Разом з тим кандидатура Грозного мала великий авторитет серед православних українських і білоруських за походженням феодалів Литви і Польщі. Але головною причиною підтримання кандидатури Грозного було прагнення шляхом польсько-литовсько-руської унії створити умови для польсько-литовської експансії на схід. На з’їзді литовськх магнатів, в якому приймав участь краківський єпископ Фр.Красінський, було вирішено неодмінно вступити в переговори з царем. До Грозного був направлений посол Ф.З.Воропай, який повідомив про спмерть короля і просив про збреження миру. За це посол обіцяв царю обрання його на престол Речі Посполитої.

Але в подальшому литовські магнати вирішили вести переговори не про вибрання самого Грозного, а його молодшого сина Фадора. І до царя був направлений новий посол, Стефан Матвій. В лютому і березні 1573 року переговори з царем були продовжені, литовським послом М.Гарабурдою, якого Грозний приймав у Новгороді. Цар рішуче відхилив кандидатуру царевича Федора і підтримав кандидатуру австрійського арцгерцога. Що стосувалося власної кандидатури, то цар прямо заявив, щоб він був вибраний не польським королем, а тільки великим князем литовським. Але проект вибрання на польський пристол не відхилявся. Він погоджувався прийняти польський престол лишень на таких умовах, якщо Корона і Литва вічно об’єднуються з Руською державою, причому польський престол буде визнаний спадковим в династії Рюриковичів. Дальше Річ Посполита повинна була визнати за ним царський титул, а коронування царя в Кракові повинен провести митрополит московський. Цар потребував, щоб Поьща відмовилась від Лівонії і Києва, погоджуючись взамін повернути Полоцьк. Як ми бачимо, результати переговорів Грозного з литовськими поослами свідчать, що російська дипломатія чудово розуміла плани польсько-литовських феодалів. І тому, якщо Росія і пішла би на унію, то вона повинна була перетворитись із зброї польсько-литовської експансії в зброю на її припинення.

І такі умови з обох боків беззаперечно не задовольняли один одного. І так в травні 1573 року на польський престол був обраний Генріх Анжуйський, кандидатура якого підтримувалася Туреччиною. Як ми бачимо, у цьому обранні велику роль відігравало суперництво Валуа з Гобсбургами. Але обрання на польський престол Генріха Валуа послабило міжнародні позиції Речі Посполитої. Німецька імперія, Іспанія, папа, Швеція, Данія приймали значні міри, щоб завадити приїзду Генріха у Польщу. Але це безкоролів’я в Речі Посполитій і успіх французької кандидатури сприяли зближенню руського керівництва з Габсбургами.[6] Вони пропонували Івану Грозному у випадку утвердження французького принца не польському престолі разом виступити проти Речі Посполитої. До Росії мало відійти Велике князівство Литовське, а Габсбурги розраховували на Польщу.

Але обрання Генріха Анжйуського не призвело до боротьби Росії з Річчю Посполитою. В 1573-74р. Руки російського керівництва були зв’язані на півдні. В казанській астраханській територіях проходили повстання. І другою причиною було те, що правління Генріха Анжуйського було досить коротким. В червні 1572р помер французький король Карл ІХ, і Генріх таємно тікає у Францію. Почалось нове Безкоролів’я (1574-75). В Речі Посполитій знову вийшли дві кандидатури – Івана Грозного або Федора і також австрійська сторона. Слід відмітити, що активно у ці вибори знов втручалась Туреччина. У випадку обрання на польський престол Габсбурга султан погрожував піти на Річ Посполиту. Як ми бачимо турецька дипломатія прагнула ізолювати Габсбургів в центральній і східній Європі. Разом з тим Туреччина пригнула не допустит створення русько-литовсько-польської унії. Турецька дипломатія добивалась вибраня шведського короля Юхана ІІІ, або семиградського князя Стефана Баторія, вассала Туреччини. І при таких умовах австрійська дипломатія починає активно вести переговори з Росією про розподіл Польщі і Литви. Руське керівництво пішло на зустріч. В офіційній грамоті рекомендував полякам вибрати короля австрійського ерцгерцого Ернеста і погрожував війною на випадок обраннятурецького кандидата. Так 12 жовтня 1575р. польським королем був проголошений імператор Максиміан ІІ.

Але невдоволена шляхта, очолювана Яном Замойським, вибрала королевою перестарілу Анну Ягеллонку, сестру покійного Сигізмунда ІІ Августа. І Королем був обраний турецький кандидат Стефан Баторій, який мусив був вступити в шлюб з Анною. 1 травня 1576р. Баторій був проголошений королем. Після цих подій російське керівництво знову починає вирішувати питання щодо Лівонії. А саме союз з Габсбургами це був перший крок російської дипломатії до завершення боротьби за Лівонію і до війни з Річчю Посполитою. Росія іде на союз з Швецією. До двору Юхома ІІІ був направлений царський посол В.Чихаєв з грамотою, в якій Іван Грозний пропонував шведському керівництву мир і спільні дії щодо Лівонії. Військові дії 1577р. були досить успішними місто за містом здавались руській армії. У Росії опинилась вся Прибалтика, крім Риги і Ревеля (Талліна). Військові сили Речі Посполитої були відтиснені за Двіну. Але ці блискучі перемоги 57р. не призвели до закінчення війни, а навпаки цей період стає невдалим періодом руських військ у Лівонії. Смарть імператора Максиміана ІІ у 1576р. призвела до розриву спільного плану виступити з Гобсбургами проти Речі Посполитої. А Річ Посполита навпаки зміцнювала свої позиції, їй уже не загрожувала боротьба з Габсбургами. Також були урегулььовані стосунки з Туреччиною, де султан навіть обіцяв військову допомогу. І тоді руське керівництво приймає рішення вести оборонний характер війни, із прагненням витрачати сили противника на облозі укріплених міст. І так уже 1578р. приніс Росії перші серйозні військові невдачі. Польсько-литовські війська захопили м.Венден. Шведи здійснили напад на Нарву. Також переломним був і 1579р, де шведи вторглись в Новгородську облась зі сторони Фінляндії. І Баторій розуміючи стан Росії, яка була ослаблена після довготривалиї боротьби, перериває всі переговори і об’являє Росії війну. В серпні 1579р. польсько-литовська армія приступила до облоги Полоцька. Баторій прагнув закріпити за Річчю Посполитою дуже важливий для Прибалтики водний шлях по Західній Двіні. Одночасно з облогою Полоцька польсько-литовські війська здійснили набіги на Смоленщину і Чернігівщину.

В 1580р. аторій прийняв рішення на другий похід облогу Великих Лук. Цим походом він надалі дотримувався досить обережної тактики. , ставлячи своєю головною ціллю відрізати від російської держави Прибалтику. Він не наважувався направити удар в середину держави. Під Великими Луками Баторій розташував 35-тисячну армію, в той час, коли гарнізон міста не перевищував 6-7 тис. чол. Ця облога завершилась кривавою різнею жителів міста. В 1581р. Баторій почав свій третій похід. Польсько-литовська армія була кинута на Псков. Армія налічувала 50 тис. чол., але взяти його не вдалося, на боротьбу з ворогом піднялось все населення. Також активний наступ почали здійснювати і Шведи. До кінця 1581р. у руках Швеції була вся фінська затока. Також восени 1581р. було взято Норву, Поліде. Ці длискучі перемоги Баторія призвели до того, що Росія починає шукати перемир’я з Річю Посполитою. Так у травні 1581р. прибуло у Вільно руське посольство, яке погоджувалось віддати всю Лівонію, крім Нарви, Нейгоузена і Нейшлосса. Також цар залишав Полоцьк, Озеріще, але вимагав повернення Великих Лук. І у грудні 1581р. почались переговори в Запольском Яме. Головною причиною укладання миру з боку Польщі була невдала облого Пскова і військові сили Речі Посполитої теж були досить виснажені. 15 січня 1582р. переговори закінчились десятирічним перемир’ям. Цар змушений був відмовитись від Лівонії, також до Польщі відходив Полоцьк. Також у 1583р. Росія укладає мир зі Швецією, де Росія отримала лишень невелику частину побережжя Фінської протоки. У руки Швеції перейшли такі руські міста: Ям, Івангород, Копор’є. І найтяжчим для Росії було те, що вони не могли повернути від шведів Нарву.

Отже, як ми бачимо Лівонська війна для Росії закінчилась повною поразкою. Росія не отримала необхідноо їй виходу до Балтійського моря. Головною причиною невдачі для Росії у Лівонській війні, було економічне виснаження країни. Величезне виснаження військових і економічних ресурсів країни було обумовлене, як внутрішньополітичними, так і міжародними обставинами. Лівонська війна не була підготовлена в середині держави, шляхом розгрому князівсько-боярської опозиції, і ця боротьба проходила в ході всієї Лівонської війни, що відвертала основні сили, які були задіяні у Лівонії. Також ця боротьба негативно позначилась на розвитку продуктивних сил. А саме опричнина, яка була введена у 1565р. вимагала великі кошти, що супроводжувалося посиленням експлуатації селян. Щодо зовнішньополітичних відносин, то Росії доводилось воювати в стані майже повної ізоляції. Вона мусила направляти свої удари то проти Лівонського Ордену, то проти Литви і Швеції. А у 70-х рр. вести війну одночасно з усіма країнами. Хоча Лівонська війна закінчилась поразкою для Росії, але вона продемонструвала високі бойові якості руських воєначальників і дипломатів.

Розділ ІІІ. Загострення українсько-польських відносин під час козацько-селянських виступів кіня XVI ст.

Розглядаючи це питання, спершу слід відмітит, які були причини козацько-селянського повстання під проводом Криштофа Косинського. Наприкіні XVI ст. становище українського народу значно погіршилося, а саме після утворення у 1569р. магнатсько-шляхетської Речі Постполитої населення терпіло національний і релігійний гніт. Також поглибилися суперчності між козаками і польською владою. Так Стефа Баторій вводить козацький реєстр 6 тис. чол., реєстрові козаки получали жалування, яке видавалось грошима і сукном.

“Кнаги гродская Луцкая” за 1584р. відмічає, що реєстрові козаки мали право вільного вибору старшини і право на власний суд, встановлений окремий трибунал в Батурині. Реєстрові козаки отримували приво мати землі в королівських володіннях на Подніпров’ї, займатись торгівлею[7]. Беззаперчно це викликало незадоволення у козаків, які не потрапили в реєстр. Вони повинні були злитись із кріпосними селянами і відійти у підданство панів-шляхтичів. І нереєстрові козаки разом із кріпостними селянами утворюють групи з декількасот чоловіків, вибирають собі гетьмана і нападають на шляхетські маєтки. Ще однією причиною є особиста образа К.Косинськоо, а саме отримавши маєток Рокитне на Пороссі був відібраний К.Острозьким. На той час рід Острозьких повністю ломінував в Україні і був наймогутнішим у всій Речі Посполитій. Сучасники писали, що К.Острозький міг би претендувати на королівський трон, якби не був східматиком (православним). Зрозуміло, що косинський не міг тягатися з магнатами у судовому порядку, скаржитися на Острозьких самим же Острозьким, де королівська влада не мала над ними ніякої сили. Але не слід перебільшувати значення в розвитку подій особистої брази окремої людини, в цій образі ми повинні бачити загальний соціальний стан суспільства в той період. І тому К.Косинський прагне вирішити ці питання військовим шляхом, залучаючи на свій бік усіх знедолених.

Також слід відмітити, що саме під його керівництвом запорозька січова вольниця вперше повернула свою зброю від ворога зовнішнього – татар і турків - до внутрішнього – державної влади і панівного класу. Ці події поклали початок півтолітній козацькій війні проти Речі Посполитої, яка завершилась за Богдана Хмельицького.[8] І хоча дії козацтва за Косинського ще не мали чітко поставленої мети соціального і національного визволення, однак почат будь-якого історичного процесу завжди привертає особливу увагу.

Із літа 1591р. він іменує себе гетьманом і як ьакий визнається козацькою вольницею. У серпні 1591р. з містечка Пикова на ПоділляК.Косинський розіслав листи до різних загонів із пропозиціями приєднуватися зо нього, аби добитися справедливості – “мусимо самі промишляти”. Прмишляння розгорталося у жовтні. Козаки разом з частиною реєстровців несподівано вчинили напад на білоцерківську фортецю. Ця фортеця одна з найміцніших у Східній Україні, була резиденцією білоцерківського старости Януша Острозького. При підтримці місцевого населення козаки швидко заволоділи Білою Церквою, де козаки захопили значну артилерію, військові припаси та інше майно. Незабаром повстання охопило досить великий район, повстанці оволоділи Трипіллям, Переяславом. Розвиток цих подій в Українін сполохав і Польський уряд. Польський ороль Сигізмунд ІІІ видав указ про покарання “свавільників”. Так на Вольному сеймі 15 червня 1593р. видається указ про проголошення поза законом учасників козацько-селянського повстання під роводом Криштофора Косинського. Її суть: “низовиків та всіх інших людей, які свавільно збираються ватагами чинити наїзди і насильство, або мають намір перейти кордони нашої держави, слід вважати за ворогів нашої батьківщини і зрадників, а тому при першій же потребі проти них без усякого судового процесу можна посилати каральні украънські загони і кожен зі свого боку нехай борониться від них по своїх садибах і маєтностях.»[9] Однак, без реальної підтримки військової сили подібні розпорядження залишалися фікцією. Більш серйозним заходом уряду було призначення спеціальної комісії для розслідування дій козацтва. До неї увійшли представники української влади, які добре знали козацтво, - снятинський староста Микола Язловецький, Черкаський – Олександр Вишневецький, брацлавський – Якуб Струсь, барський – Станіслав Гульський. І на початку березня 1592 року комісари прибули до Фастова, звідки почали вести переговори з козаками. Декілька разів вони вимагали від повстанців припинити будь-які дії, видати Косинського, але козаки не погодились на таку пропозицію і продовжують свої напади ще з більшою силою. Повстання починає охоплювати Київщину, Східне Поділля і Волинь. Так можна відмітити волинський похід на початку 1593 року, загін селян і козаків чисельністю в декілька тисяч чоловік під проводом Косинського вирушив на Волинь. І 23 січня доре озброєне та споряджене панське військо під командуванням В.К.Острозького і інші повстанці на чолі з К.Косинським зустрілися під містечком П’ятка на Волині. Більша частина повстанського війська була озброєна переважно косами, ціпами. Стояли люті морози, земля померзла, окопатися було неможливо, Проте повстанці майже тиждень мужньо відбивали атаки супротивника. Шляхта зазнала відчутних втрат і змушена була розпочати переговори. Було досягнуто угоди. Перед реєстровими слухняно служити королеві і скинути К.Косинського з гетьманства, і не робити походів на “волость”. А також Острозький зажадав особистого вибачення Косинського, який впав на коліна перед старим князем і просив вибачення[10]. Так ганебно завершилось повернення Косинського на Запорожжя. Але Косинський не припиняє боротьби. Зібравши нове військо у травні 1593р. двохтисячний загін рушив під Черкаси – “на волость”. Обложений у Черкасах місцевий староста княз О.Вишневецький змушений був піти на переговори з повстанцями, дав їм гарантії на володіння майном, на вольний перехід із Січі в міста і села, і звідти на Січ. Водночас упевнившись у неможливості власними силами придушити повстання, княз під приводом мирних переговорів запросив Косинського у свій замок і там підступно вбив його.

Існує легенда, що Косинського зрадою захопили у полон і живцем замурували у католицькому монастирі[11]. Також козаки ще здійснили похід на Київ і оточили його, проте звістка про напад татар на Січ змусила козаків повернутись на Запоржжя.

Так саме по собі закінчилось перше козацьке повстання на Україні. У більш широкому плані воно було тільки першим етапом великого козвцького руху 1591-1596рр. Короткий і точний підсумок цим подіям дав польський хроніст Р.Гейденштейн: “Був то дуже важливий випадок, бо Косинський першим дав початок тим розрухам козацьким, які потім вибухнули під проводом Лободи і Наливайка”[12].

Значення діяльності особисто Криштофора Косинського полягало у тому, що він зміг відобразити козацькі настрої і надати боротьбі козацтва досить організованих форм.

Щож до другого періоду повстання під проводом С.Наливайка то тут простежується помітна особливіст: майже всі повстання починаються з важкої образи провідника, що й призводило до його акту помсти (згадаймо К.Косинського, який був якось ображений Острозьким і далі за помсту в своїх змаганнях не пішов, через що й повтання мало більше деструктивний, як конструктивни характер). Це саме було і в Наливайків: його родина, живучи в Гусятині, мала ворога – гусятинського дідича Мартина Калиновського, який побив батька братів, від чого той помер. Після чого родина переселилася в Острог. В.Доменицький називає Наливайків кушнірами, інші дослідники – шевцями. С.леп’явко, підставно гадає, що вони були із зубожілого боярського роду, який уже міг займатися ремеслом[13]. С.Наливайко спершу вступив до військового почту князя К.Острозького. Польський хроніст Белоський пише: ”Се був красень із себе, людини видатна, якби він тільки на добре повернув те, що йому Бог дав; до тогож і чудовий пушкар”. Також він брав участь у боротьбі у битві під П’яткою (лютий 1593р.) на чолі загону особистої охорони князя К.Острозького, де було завдано зачних втрат К.Косинському. Але Наливайко вже тоді, очевидно, мав певні задуми, які саме, годі сказати, але принаймні він вважав за потрібне помиритися із Запорізькою Січчю, яка дихала на нього вогнем за участь у присмиренні К.Косинського, тобто за войну супроти своїх. Також наприкінці ХVI ст. намітився виразний розлом між українським панством, яке дедалі більше денаціоналізувалося і виступало заодно із польськими нахідниками, руйнуючи давні вольності селян та міщан, захоплюючи землі й накладаючи новітні шляхетські господарства, які самоорганізовувалися, і маючи прихильну собі оружну силу у формі козацтва, не тільки опиралися натиску верхів, а певною мірою переставали вважати ті верхи своїми. Також С.Леп’явко переконливо говорить, що Наливайко “скористався можливістю розгорнути самостійну діяльність, маючи в руках могутній козир, як благословення найбільш могутнього магнатського роду в Україні" Також щодо державотворчих планів, то можна вважати, що Наливайко прийшов до них після молдавських походів, де він починає захоплювати Брацлавщину. Повстання міщан Брацлава почалося навесні 1594р., коли на Брацлавщині почав організовувати свої селянсько-козацькі загони С.Наливайко, який мав тісні зв’язки з керівником повсталих Брацлава Романом Титченком. І 24 березня повстанці здобули собі замок і звільнили мість від польсько –шляхетської адміністрації. А у вересні 1594р. у Брацлав повернувся із молдовського походу С.Наливайко з козацькими військами. Він вимагав від шляхти давати “стеції” для козаків, підтримував боротьбу повсталих міщан з шляхтою і старостинським урядом. Про це ми довідуємось з документу, виявленого у фонді Оссолінських: “С четверга на пятницу,- свідчить він,- на том местцу з иншою некоторою шляхтою, которые теж справы свое на тых же роках земских в Брацлавли мели неподалеку их станови ж через долину на особливом становиал у своем ноговал и кгды было сполночи с бургомистры, радгами, лавниками и всеми мещаны маючи з собою на помоче з разных месць многих помочников и голтайства, а межи иншими Наливайка з бургою… одних до смерти позабивали, других поранили с куреныв загнали, до всей маетности злупили и розбили»[14].

Після цього погрому шляхти під Брацлавом і королівським замком, де була артилерія, повністю заволоділи міщани і козаки. Вони захопили градські книги, заровадили міське самоврядування, шляхту змусили до стецій. Король тоді з тривогою писав про те, що козаки і міщани переслідують шляхту, що повстанський рух поширився на всю Брацлавщину, що повстанці пустошать маєтки, вбивають шляхту, захоплюють замки та міста.[15] Після цього вдалого походу повстанці у кінці листопада 1594р. осідають на Поділлі, як описує Сергій Леп’явко: “На загальному колі козаки вирішили встановити повний контроль над місто і околицями. По довколишніх маєтках було розіслано універсали з вимогою, щоб їм там живність всіляку посилали”. Реквізиції були поставлені на регулярну основу. По селах їздили спеціальі постачальники, які описували шляхетські господи в околицях. Отже, козаки встановлювали свій лад, тобто самоорганізовувались, що, зрештою, й ставало початком козацької держави.[16] Після цих вдалих походів С.Наливайко починає активний похід на південнуБілорусію. Основна причини цього походу, як писав С.Наливайко – Тут козаки бажали осісти на відпочинок. Так 6 листопада 1595р. Наливайко зайняв Слуцьк, захопивши при цьому 12 гармат, наклав окуп у 5 тис. кіп. А наприкінці листопада здобув Могильов. І тут ми знову простежуємо вельми розсудливі державотворчі плани. С.Наливайко посилає листа королю Сигізмунду ІІІ. Це перше відоме нам звернення українського козака до найвищої особи Речі Посполитої. В листі Наливайко описує свою діяльність за 1594-1595рр. і пояснює свої вчинки, а також у додатку до листа пропонує королю свої послуги. План Наливайка зводився до створення в межиріччі Дністра і Бугу, нижче Брацлава, на татарському шляху козацької території з центром у новозбудованому місті-фортеці. Це козацтво служило б захистом країни від татар. За це козакам Наливайка повинна була даватися платня, як і жовнірам Речі Посполитої. Не забув Наливайко і про себе, готуючи собі посаду єдиного офіційного визнаного гетьмана, “аби погамувалось сваволенство королів”[17]. Беззаперечно Польша не бажала, щоб в її державному тілі виростало нове утворення, хай і у формі субдержави, підпорядкованій королю. На чолі польської армії поставили молодого Станіслава Жолкевського. І на початку 1596р. 23 лютого в с. Мацієвичі почалися перші сутички, відтак почалася погоня за Наливайком. Перші завзяті бої почались під Білою Церквою на початку квітня 1596р. Наливайко з’єднався з М.Шаулою де під Гострим Каменем відбулась велика битва, яка не визначила переможця, але тут загинув Сасько і був важко поранений Матвій Шаула – зазнали немалих втарт і поляки. Козаки зуміли перейти через Дніпро і отаборитись біля річки Солониці, де і розпочалась трагедія. Так 25 травня 1596р. почалася виснажлива оборона табору на Солониці. В ньому перебувало від восьми до дванадцяти тисяч чоловік, але “до бою годних”- лише кілька тисяч. Кілька великих штурмів табору не дали нічого. Навпаки, козаки самі робили небезпечні випадки і Жолкевський мусив весь час бути насторожі. І 4 червня до Жолкевського прибули свіжі підкріплення і важкі облогові гармати. Поляки вели безперервний обстріл табору і Наливайко, побачивши кризу, хотів прорватися у степ, але поляки були напоготові й не пропустили його. Наливайка і найближчих його сратників деморалізовані повстанці зв’язали і видали його.

І 11 квітня 1597р. в центрі Варшави, на очах великого натовпу, йому відрубали голову. Потім тіло четвертували, тобто розрубали на декілька частин і по шматочках порозвішували по місту.

Так завершилась діяльність Сиверина Семерія Наливайка, об’єктивно відображала зрослу силу козацтва, яке наприкінці XVI ст. безжурно розгулялося на волі.

Висновок

Численні російсько-литовські конфлікти першої половини XVI ст. на грунті суперечностей за “Київську спадщину” не вирішили проблеми. Назрівало нове, набагато серйозніше зіткнення, котре і вибухнуло в 1558р. Перший етап Лівонської війни показав неспроможність Великого Князівства Литовського самостійно захиститися від Росії, а тим більше перейти в наступ.

Ситуацією скористалося Королівство Польське, котре досі не брало безпосередньої участі у війні, хоча і було зв’язане з Литвою кількома особистими уніями і також було зацікавлене в конфлікті з російською державою. В надзвичайно складних длі Вільно умовах поляки могли диктувати свої умови, тому домоглись стратегічного приєднання Великого Князівства Литовського. Незалежно від того, як би закінчилась війна (а закінчилась вона перемогою Річі Посполитої), вона б надовго не вирішила проблеми. Розрядки не могло бути, оскільки держави перебували на абсолютно різних полюсах і мали однаково хороші апетети до подальшої експансії.

Проте, блискуче зовнішньополітичне становище Речі Посполитої різко контрастувало з тими проблемами, котрі жевріли в середині неї. Серйозні протиріччя панували в українських землях.

Наростання соціально-економічного гніту, пов’язаного з поширенням фільварково-панщинної системи, національних і, особливо, релігійних протиріч, у зв’язку з перемогою Контрреформації – все це нагнітало обстановку і вибух був неминучим. Саме тому наприкінці XVI ст. Річ Посполиту потрясла хвиля козацько-селянських виступів Косинського та Наливайко. Урок був хорошим, але польський уряд не зробив необхідних висновків, що незабаром мало для нього фатальні наслідки.

Таким чином, протягом другої половини XVI ст. відбувся ряд військово-політичних конфліктів. Вони визначили не лише картину тогочасного питання регіону, але й мали величезний вплив на майбутнє як слов’янських, так і неслов’янських народів. Споконвічна боротьба між Польщею і Росією незабаром змінить свої результати. Урівноважаться, а згодом шалька терезів перекинеться на користь останньої. Врешті-решт протиріччя між Росією та Річчю Посполитою завершаться перемогоюпершої, а виступи кінця XVI ст. на історичну перспективу доведуть неможливість подальшого мирного співіснування польського та українського народів у одній державі, принаймні при такому нерівноправ’ї.

Список використаних джерел та літератури

1. Апанович О.М. Національно-визвольні війни в епоху феодалізму// укр. іст. журн.-1965.-№12.-С.29-38.

2. Бахрушин С.В. Самодержавие Ивана IV.-М.,1946.-С.28-30.

3. Вооруженные выступления под проводительством К.Косинского и С.Наливайко (1591-94) Украина и Белорусия// Артюшевский О.П. Совместная антикрепостническая борьба трудящихся нас России, Украины и Белорусии.-К., 1987.-С.47-55.

4. Всемирная история. В десяти томах.-М., 1958.-Т.4.-С.488-498.

5. Голобуцький В. Запорізьке козацтво.-К., 1994.-С.156-193.

6. Грабовецький В.В. Нові архівні документи про повстання бідноти Брацлава (кін. XVI ст.-поч. XVIІ ст.)//Архіви України.-1980.-№5.-С.61-63.

7. Документи і матеріали// Селянський рух на Україні. 1569-1647рр.-К.,1993.

8. Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі. Від найдавніших часів до наших днів.-Львів.,-2002.-С.140-142.

9. Історія Західних і пвденнях слов’ян/ Під.ред. Ярового В.І.-К.,2001.-С.110-120.

10. Козацький ватажок С.Наливайко// Котляр М., Смоній В. Історія в життєписах.-К., 1994.-С.175-192.

11. Королюк В.Д. Ливонская война, из истории внешней политики Русского централизованого государства второй половины XVI в.-М.,1954.

12. Леп‘явко С. Криштофор Косинський//Історія України.-2000.-№12.-С.3-4.

13. Леп‘явко С. Сиверин Наливайко//Історія України.-2000.-№22.-С.7-9.

14. Мельник Л.Г. Історія України Курс лекцій у 2 кн.-Кн.І.-К.,1991.-С.155-167.

15. Перші козацькі реакції: повстання Косинського і бунт Наливайка // Антонович В. Коротка історія Козаччини.-К.,1991.-С.24-35.

16. Пономарьов В. Побузька Січ і С.Наливайко//Визвольний шлях.-2000.-№7.-С.16-26.

17. Україна під владою Речі Посполитої// Щербак В.О. Антифеодальні рухи на Україні напередодні визвольної війни 1648-1654рр.-К.,1989.-С.7-17.

________________________________

[1] Королюк В.Д. Ливонская война. – М., 1954.-С.28.

[2] Бахрушин С.В. Самодержавне Івана IV.-М.,1946.-С.28-30.

[3] Бахрушин С.В. Самодержавне Івана IV. – М.,1946. – С.33-36.

[4] Королюк В.Д. Ливонская война.- М., 1954. – С.39-41

[5] Зашкільняк Л., Крику М. Історія Польщі,-Л.,2002.

[6] Історія Західних і Південних слов’ян./під.ред. В.І.Ярового.-К.,2001.-С113-114.

[7] Артюшевськи О.П. Совмесная антикрепостническая борьба трудящихся мас Росии, Украины и Белорусии.- К.,1987.- С.44-46. [8] Леп’явко С. Криштофор Косинський//Історія України.-200.-№12(червень).-С.3-4.

[9] Документи і матеріали//Селянський рух на Україні 1569-1647рр.-К.,1993.-С.346

[10] Мельник Л.Г. Історія України. Курс лекцій.-К., 1991.-С.156-158.

[11] Мицик Ю.А., Плохій С.М., Стороженко І.С. Як козаки воювали.- Д.,1991.-С.203-204.

[12] Леп’явко С. Криштофор Косинський//Історія України.-2000.-№12(червень).-С7-8.

[13] Шевчук В. Державотворча місія С.Наливайка та проекти Йосипа Верещинського.//Хроніка.-1998.-№27-28.-С.95-96.

[14] Грабовецький В.В. Нові архівні документи про повстання міської бідноти Брацлава (кінець XVI – поч. XVIІ ст.)// Архіви України.-1980.-№5

[15] Мельник Л.Г. Історія України. Курс лекцій.-К.,1991.-С.159-160.

[16] Шевчук В. Державотворча місія С.Наливайка та проекти Йосипа Верещинського.//Хроніка.-1998.-№27-28.-С.99-100

[17] Леп’явко С. Сиверин Наливайко// Історія України.-2000.-№22 (червень).-С.9.