Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Чи йшов брат на брата? (один спірний епізод литовсько-руської історії)

Одне з таких питань стосується взаємин між синами Ґедімінаса (Ґедиміна) - великим князем Альґірдасом (Ольґердом) і Кястутісом і (Кейстутом). Як відомо, ними в 1345 р. був здійснений переворот, внаслідок |якого був позбавлений великокнязівської влади їхній брат Явнутіс (Явнут). (Висловлене свого часу В.Антоновичем і підтримане багатьма дослідниками Припущення, згідно з яким Явнутіс не був великим князем, а лише володів вільнюським уділом, давно спростоване Ю.Вольфом [30, s.33] і може викликати зараз інтерес лише в якості історіографічного факту). Внаслідок перевороту у ВКЛ було встановлено специфічний режим правління, за якого Кястутіс займав особливе становище, яке відрізняло його від решти литовсько-руських удільних князів. Частина істориків визначала тодішню систему влади у ВКЛ як "діархію", за якої Кястутіс був фактичним співправителем брата [28, s.81-84,148; 11, с.8-9,10-11,61; 10, с.74-75; 13, с.348; 14, с.60]; дехто навіть вважав, що можна вести мову про існування в цей час двох великих князів — вільнюського і тракайського [28, s.82; 4, с.19,21; 23, s.10-14; 19, т.СХХХІV-СХХХV, с.24-25,29,54,60-61, т.СХІLV-СХLV, с.1,74-78,83,106,108; 22, s.7-8]. Інші заперечували це, вважаючи Кястутіса лише "виконавцем планів" Альґірдаса [16, с.24; 25, s.471].

Більша солідарність спостерігається в історіографії стосовно оцінки особистих відносин між Альґірдасом і Кястутісом. Вже давно стало "загальним місцем" наголошування на незмінній дружбі й солідарності цих двох синів Ґедімінаса. Усталенню цієї точки зору в польській історіографії значною мірою сприяла праця визначного дослідника історії ВКЛ К.Стадницького "Ольгерд і Кейстут" (1870) [29]. Цей же погляд закріпився в східнослов`янських (російській, українській і білоруській) литуаністичних традиціях, особливо після виходу в 1878 р. класичної праці В.Антоновича "Нарис історії Великого князівства Литовського до половини XV століття" [3]. (І.Філевич, а за ним М.Грушевський, М.Сидор вважали за можливе констатувати існування "тріумвірату" Альґірдаса, Кястутіса і Любартаса (Любарта) [17, с.113-115; 7, с.126; 15,с.67].

Однак з часом була здійснена спроба перегляду цих уявлень. Головна роль тут належить польському історику міжвоєнної доби Л.Колянковському. Його праці взагалі відрізняються нестандартним трактуванням багатьох "загальновідомих" проблем і епізодів литовсько-руської історії. Зокрема, Колянковський доклав багато зусиль для спростування закоріненого в литуаністиці стереотипу, згідно з яким Йоґайла (Яґайло) був вельми пересічним правителем і політичним діячем, особливо в порівнянні з "геніальним" Витаутасом (Вітовтом). Дійсно, традиційна оцінка якостей Йоґайли чи не в першу чергу ґрунтується на повідомленнях Яна Длуґоша, вельми неприхильного до засновника династії Яґеллонів та його нащадків. Якщо ж абстрагуватися від цієї характеристики, то слід визнати, що політика Йоґайли мала більш вагомі і тривкі результати, в порівнянні з його "блискучими" сучасниками Витаутасом і Дмитром Івановичем московським. В той же час Колянковський, як видається, йшов задалеко, доводячи, нібито вся політика Витаутаса, зокрема східна, була сіє Гасіо політикою Йоґайли, в руках якого двоюрідний брат був лише здібним знаряддям.

Торкнувся Л.Колянковський і проблеми взаємин між Альґірдасом і Кястутісом. В 1930 р. він висловив погляд, згідно з яким ідилічні відносини між братами не завжди були такими. Згадана вище "діархія" була, на думку польського історика, наслідком боротьби Альгірдаса і Кястутіса за верховну владу близько 1350 р.; під час її Альґірдас був навіть ув`язнений останнім [22, s.8].

Цей погляд, як зазначалося, протирічив давно усталеному в історіографії стереотипу. В якості доказів Колянковський послався на дві обставини:

а) під час переговорів литовських послів з московським урядом в 1494 р. останній домагався відновлення кордонів відповідно до угод часів великих князів Семена Івановича та Івана Івановича (1340-1359). Литовська сторона, відкидаючи цю вимогу, посилалася на те, що згадані договори постали "nezhodoju Olgerdowoju z Kestutiem";

б) велике литовське посольство (Олександр Гольшанський, Ян Заберезинський і Юрій Зінов`євич), виряджене у січні 1495 р. за дочкою Івана III Оленою, яка мала стати дружиною правителя ВКЛ Александраса (Олександра), отримало, поміж іншими, наступну інструкцію: "a budutli mowity o zapisy szto pered Witowtom byli zapisy, kotorymiz Welikij kniaz Olgrid postupil I zapisal zemli welikomu kniaziu moskowskomu, im otkazaty, ize tot kniaz byl niat i byl prinuzon na wse dozwolity kak to I doswiadczat kak sia im widielo u kotorych on byl mocy". (Archiw. Glow. Warsz. Metr lit. 192. s.453) [22, s.8, рrz.1].

На думку Л.Колянковського, наведені відомості засвідчують, що вже в середині XIV ст. настало "порозуміння" Кястутіса з московським урядом. На користь цього нібито промовляють і згадки про розмежування між литовськими і московськими володіннями, яке сталося за часів правління Кястутіса у ВКЛ [ 1, №53, с. 161, №83, с.329-330]. "Отже, слід, - зробив висновок дослідник, - раз і назавжди покінчити з вигаданою Вітовтом для хрестоносців, плеканою століттями і в науці, ідилією" [22, s.8, рrz.1].

Ця теза не зустріла помітного спротиву. Наприклад, в розлогій рецензії на цитовану працю Л.Колянковського Ф.Папе взагалі не згадав про неї, що, як видається, мало свідчити про мовчазну згоду [26]. Повністю прийняв точку зору Колянковського, наприклад, Ф.Шабульдо [20, с.49], не вдавшись, однак, до аналізу аргументів польського дослідника.

Отже, розглянемо обидві джерельні звістки, наведені Л.Колянковським на доказ свого "революційного" твердження. Друга з них, де йдеться про "нятьство" (тобто полон) Альґірдаса, є дійсно дуже цікавою і унікальною. Ця важлива подія більше ніде не згадується і вже тому заслуговує на увагу. Але саме тому задовільно витлумачити її надзвичайно важко, якщо взагалі можливо, за наявної джерельної бази.

Відразу ж впадає у вічі, що пояснення даного епізоду діями Кястутіса виглядає цілком довільним. Адже в джерелі твердиться, що невигідна угода з Москвою була укладена Альґірдасом під тиском тієї не названої тут сили, "w mocy" у якої він на той час знаходився. Тоді довелося б визнати, що Кястутіс, полонивши брата, змусив його до поступок на користь східного сусіда і суперника ВКЛ.

Треба зазначити, що уявлення про нібито різні зовнішньополітичні програми вільнюського і тракайського центрів, уособлюваних Альґірдасом (а згодом Иоґайлою) і Кястутісом, зокрема, стосовно відносин з Москвою, вельми розповсюджені в литуаністиці. Цю думку, майже півстоліттям раніше виходу в світ праці Л.Колянковського, висловив Ст.Смолька [28, s.139-141]; до неї приєднався С.М.Кучиньський [24, s.205-206]. Особливо активно дану точку зору обстоювали радянські дослідники: В.Пашуто, В.Кучкін, Ф.Шабульдо, С.Думін та ін. [12, с.41; 9, с.20; 20, с.46,49-50,93,123-124,132-133,136; 8, с.107]. Більше того, на думку І.Грекова (який широко використав роботу Колянковського), ймовірне погодження Кястутіса з Дмитром Івановичем і Московським напередодні Куликовської битви, з метою захоплення верховної влади у ВКЛ. Після ж перевороту 1381 р. нібито постав їхній антиординський союз [6, с.65-66; 5, с.98-104,137,139-140,145-146,148-158,164-165,167-168,174]. Оскільки доказів на користь такого припущення не існує, Греков, як і Колянковський, посилався на згадки про укладення Кястутісом угоди з Москвою щодо кордонів.

Зрозуміло, однак, що існування подібного акту - явно недостатній аргумент на користь "промосковських" настроїв Кястутіса, тим більше - їх існування ще до 1380 р. Навряд чи може бути сумнів (це визнавав і сам Л.Колянковський [22, s.21]) у тому, що даний договір постав під час короткого великокнязювання Кястутіса (листопад 1381 - червень 1382 рр.) і, отже, нічого не дає для характеристики його взаємин з Альґірдасом і московськими великими князями у 1340-50-х рр. Саме ж укладення угоди легко пояснюється бажанням Кястутіса забезпечити свої східні кордони на час боротьби з Орденом. (Між іншим, не є доведеним фактом, що угода укладалася з Москвою. Ще А.Прохаска припустив, що це могла бути угода ВКЛ із Тверрю, оскільки в згаданих уривках йдеться про ржевські волості [27, s.502]).

Що ж до розходжень між Альґірдасом і Кястутісом в баченні оптимального варіанту східної політики, то вони ймовірні лише на перший погляд. Дійсно, можна було б припустити, що Кястутіс, повністю поглинений боротьбою проти Ордену та, меншою мірою, Польщі, міг вважати доцільним порозуміння з московським урядом задля концентрації литовсько-руських сил на західному напрямі. Проте подібні умоглядні теоретизування не витримують критики. Адже збільшення сил ВКЛ, необхідних для успішної боротьби проти хрестоносців та інших ворогів, могло бути досягнуте лише завдяки масштабній експансії на сході і приєднанню нових і нових руських земель. "Самоусунення" від цього спричинило б хіба що втрату отриманих позицій і неминуче посилення Великого князівства Московського.

Крім того, існують незаперечні свідчення того, що активна східна політика Альґірдаса не лише не зустрічала спротиву з боку Кястутіса, а, навпаки, активно підтримувалася останнім. Досить згадати хоча б його безпосередню участь в походах на Москву 1368-1372 рр. (Тоді, до речі, дуже важке становище ВКЛ у боротьбі з Орденом було зручною нагодою для Кястутіса виступити із вимогою миру з Москвою; нічого подібного він, однак, не зробив). Відтак видається цілком обґрунтованим наступний висновок: теза про "москвофільство" Кястутіса є історіографічним міфом, народженим польською історичною думкою; що ж до російської історіографії радянської доби, то нею була здійснена рецепція цього міфу, відповідно до власних історіософських настанов.

(Взагалі треба зазначити, що дослідження історіографії політичної історії ВКЛ переконливо засвідчує наступну тенденцію: багато історичних фактів, встановлених польськими істориками, і обґрунтованих ними концепцій, були, яким би парадоксальним це не здавалося, успішно запозичені російською історіографією і "адаптовані" нею, хоча часто з діаметрально протилежними попереднім оцінками. Це стосується і ролі руського елементу у ВКЛ до 1385 р., і громадянської війни 1430-х рр., і "змови князів" 1481 р., і повстання М.Глинського, і багатьох інших питань. При цьому в ролі "користувача" виступала російська історіографія як дорадянської, так і радянської доби).

Таким чином, не існує вагомих підстав вважати, що згадане перебування Альґірдаса у полоні було справою рук його брата. Найімовірнішим припущенням, виходячи з контексту, виглядало б наступне: литовський великий князь опинився у московському полоні і був змушений прийняти нав`язані йому умови. Однак навряд чи така подія могла бути пропущена московськими літописцями. До того ж співвідношення сил між ВКЛ і Великим князівством Московським в 1340-50-х рр. робить це малоймовірним. Невигідні угоди, укладені тоді Альґірдасом, слід пояснювати перш за все, вважаю, не могутністю Москви, а наявністю за спиною останньої вирішального "чинника" в особі Орди.

В зв`язку із цим варто згадати добре відомий епізод із литовським посольством 1349 р. на чолі з Карійотасом (Коріатом) Ґедиміновичем до хана Джанібека. Досі важко визначити, проти Москви чи Польщі в першу чергу прагнув використати татарську допомогу литовсько-руський уряд; однак незаперечним є те, що невдача й полон посольства були спричинені активною протидією з боку московського великого князя Семена Івановича. Можна було б припустити, що саме ця подія відбилася в наказі посольству 1495 р., однак цьому суперечить те, що "niat", судячи з контексту, був все ж сам Альґірдас особисто.

(Варто наголосити ще на одній цікавій обставині. Є підстави вважати, що саме тоді, приблизно в 1349-1350 рр., мав місце конфлікт між Семеном Івановичем та його братами Іваном і Андрієм; його відлуння простежується в угоді між ними трьома, укладеній в 1350 чи 1351 р. [1, №2, сі 1-13]. За припущенням Л.Черепніна, причиною незгоди могли бути різні зовнішньополітичні орієнтації, зокрема, невдоволення успадкованою від батька "проординською" політикою Семена [18, с.545-548]).

Отже, залишається лише констатувати, що на даний час розглянута загадка не хнаходить задовільного вирішення, хоча а prori видається найімовірнішим, - таємничий полон правителя ВКЛ все ж був пов`язаний з діями татар, а не Москви.

Проте викладені вище аргументи проти участі в даному епізоді Кястутіса не виглядатимуть остаточно переконливими, доки не буде знайдене пояснення його "незгоди" з братом, засвідченої під час переговорів 1494 р. самими ж литовськими послами. Для цього необхідно ширше звернутися до висвітлення даної події в першоджерелах, не задовольняючись наведеним Л.Колянковським уривком. Однак попередньо варто висловити дві зауваги.

Перш за все, намагання достойників ВКЛ пояснити укладену в минулому невигідну угоду тодішнім розбратом всередині власної держави справляють враження наївності і безпорадності, бо навіть відсутності дипломатичного хисту. Адже їх ніщо не змушувало "виносити сміття з хати" на очах головного ворога батьківщини.

До того ж добре відомо, що і вимоги, і аргументи литовської і московської сторін під час переговорів, як правило, помітно перегукуються між собою, так би мовити, йдуть парами. Наприклад, пересправи часто розпочинаються висуненням абсолютно фантастичних і завідомо неприйнятних для контрагента вимог. Так, литовські посольства наполягають на "поверненні" не тільки Сіверщини і Смоленська, а й Новгорода і Пскова [2, т.LIX, №6, с.74-75, №18, с.274; т.LXXI, №12, с.263,267, №16, с.369]; московський уряд натомість бажає "повернути" в якості "отчини" Київ, Полоцьк, Вітебськ, Волинь, Поділля і навіть Галичину [2, т.LIX, №37, с.579; т.LXXI, №3, с.43, №12, с.260, 266, №16, с.361-362]. Згодом на зміну цим побажанням приходять більш реалістичні.

Отже, звернімося безпосередньо до джерела, яке висвітлює перебіг цікавлячих нас подій. Згадане посольство на чолі з воєводою тракайським і маршалком земським Петром Яновичем Монтигірдовичем розпочало переговори з вимоги від імені Александраса повернути Литовсько-Руській державі "што здавна которьш места прислухали к нашему государьству, к Великому Князству Литовскому, за великого князя Витовта и за великого князя Жыкгимонта и при отци нашом короли его милости" [2, т.ХХХV, №24, с. 13].

Відповідь на це московського уряду була наступною: "и коли государь ваш, князь велики Александр, напоминает предков наших и своих, и мьі хотим так, как бьіло при наших прадедех, при великом князе Семене Ивановиче, и при великом князе Йване Ивановиче, и при его прадеде, при великом князе Олгерде" [2, т.ХХХV, №24, с. 14]. Виходячи з цього, московські бояри Петру Монтиґірдовичу "говорили, чтобы кончял по великого князя Семєному докончянью и по великого князя Иванову.

И пан Петр отговаривал те докончаніа стариною да незгодою Олгердовою с Кестутьем" [2, т.ХХХV, №24, с. 115].

Як бачимо, все начебто підтверджує висновок, зроблений Л.Колянковським. Але ключ, що дає змогу розв`язати цю проблему, міститься зовсім поруч: на тій самій сторінці, трохи вище. Йдеться тут про наступне. Петро Монтиґірдович цікавиться, чому Москва не хоче відновити миру за угодами Василя І і Василя II. Відповідь заслуговує на увагу: "И бояре ему отговаривали: те докончяньа незгодою государей наших, деда его (Івана III. -В.В.) великого князя Василья и отца его великого князя Василья" [2, т.ХХХV, №24, с. 115].

Отже, заява литовських послів, на якій вибудував свою теорію Л.Колянковський, в дійсності зовсім не є гіркою скаргою на брак згоди всередині держави за минулих часів. Це відповідь на аналогічну заяву московських бояр, дослівний контрвипад. І саме завдяки цьому стає зрозумілим, про яку "незгоду" в дійсності йдеться.

Того самого року, що й праця Колянковського, вийшла рецензія К.Ходиницького на дослідження Ф.Конечного "Литва і Москва в 1449-1492 рр." [21]. Рецензент, зокрема, звернув увагу на погане знання автором російської мови (власне, мало б йтися про руську мову використаних джерел і російську - досліджень авторів ХІХ-ХХ ст. - В.В.), наслідком чого стала низка прикрих непорозумінь і похибок.

З цим самим явищем маємо справу і в епізоді, який розглядається. Відбулася фатальна гра двох співзвучних, але цілком відмінних за значенням слів: "незгода", яке збереглося і в сучасній українській мові, і "невзгода", відоме у російській (великоруській). Однак у зв`язку з цим постає ще одне питання. Якщо мало місце звичайне нерозуміння Л.Колянковським змісту джерела, можемо констатувати в даному випадку хіба що приклад недостатньої дослідницької кваліфікації, обтяжений до того ж неуважним прочитанням тексту, "вириванням" з нього потрібної цитати. Але виглядає малоймовірним, щоб історик звернув увагу на один фрагмент, який став головним підґрунтям обстоюваної ним теорії, і не зауважив іншого, що розташований всього лише трьома (!) рядками вище і не залишає від згаданої теорії каменя на камені. (Адже Л.Колянковському довелося б пояснювати, яка "незгода" могла мати місце між великим князем московським Василем І Дмитровичем і його сином * Василем II, який залишився сиротою по смерті батька, маючи лише 10 років!). Проте зазначу, що не вважаю своїм правом вичерпне тлумачення причин цього водночас цікавого і прикрого епізоду в литуаністичних студіях.

Таким чином, наведені вище аргументи повністю спростовують припущення Л.Колянковського щодо наявності якогось серйозного конфлікту між Альґірдасом і Кястутісом. Не можна повністю виключити, звичайно, що відносини між цими двома Ґедиміновичами не були настільки ідилічними і гармонійними, як звичайно прийнято вважати; проте, щоб довести це, знадобляться вагоміші докази, ніж ті, що стали поштовхом до написання даної розвідки.

Література

1. Духовные и договорные грамоты великих и удельных князей XIV-XVI вв. / Под ред. Л.В. Черепнина. – М.-Л., 1950.

2. Сборник Императорского Русского исторического общества. – т.XXXV. Памятники дипломатических сношений Московского государства с Польско-Литовским. Т.I (с 1487 по 1533 год) / Под ред. Г.Ф. Карпова. – Спб., 1882; т. LIX. Памятники дипломатических сношений Московского государства с Польско-Литовским. Т.III 1560-1571 гг. / Под ред. Г.Ф Карпова. – Спб., 1892.

3. Антонович В.Б. Очерк истории Великого княжества Литовского до половини XV столетия. - Вып. 1.- К., 1878.

4. Барабашёв А. Витовт. Последние двадцать лет княжения. 1410-1430. (Очерки литовско-русской истории XV в.). - СПб., 1891.

5. Греков И.Б. Восточная Европа и упадок Золотой Орды (на рубеже ХIV-ХV вв.). - М., 1975.

6. Греков И.Б. Очерки по истории международных отношений Восточиой Европы XIV-XVI вв. - М., 1963.

7. Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. – Т.IV. ХІV-ХVІ віки - відносини політичні. — К., 1993.

8. Думин С.В. Другая Русь. (Великое княжество Литовское и Русское) // История Отечества: люди, идеи, решения. Очерки истории России IX — начала XX в. / Сост.: С.В.Мироненко. - М., 1991. -С.76-126.

9. Кучкин В.А. Победа на Куликовом поле // Вопросы истории. - 1980. - №8. - С.3-21.

10. Любавский М.К. О распределении владений и об отношениях между великими и

11. другими князьями Гедиминова рода в XIV и XV вв. // Издания Исторического общества

12. при Императорском Московском университете. — Год І. Реферати, читанние в 1895

13. году.-М., 1896.-С.68-98.

14. 11. Любавский М. Областное деление и местное управление Литовско-Русского

15. государства ко времени издания Первого Литовского Статута: Исторические очерки. —

16. М., 1892.

17. 12. Пашуто В.Т. Возрождение Великороссии и судьбы восточных славян // Пашуто В.Т.,

18. Флоря Б.Н., Хорошкевич А.Л. Древнерусское наследие и исторические судьбы

19. восточного славянства. — М., 1982. — С.7-68.

20. 13. Пичета В.И. Литовско-Русское государство // Русская история в очерках и статьях /

21. Под ред. М.В.Довнар-Запольского. –Т.II. - М., [1910]. -С.337-439.

22. 14. Русина О.В. Україна під татарами і Литвою. (Україна крізь віки. — Т.6). - К., 1998.

23. 15. Сидор М. Шлях до Городельської унії. (В світлі польсько-литовсько-українських

24. противорічностей). - Мюнхен-Нью Йорк, 1951.

25. 16. Смирнов М. Ягелло-Яков-Владислав и первое соединение Литви с Польщею. - 4.1. -

26. Одесса, 1868.

27. 17. Филєвич И.П. Борьба Польши и Литвы-Руси за галицко-владимирское наследие. -

28. СПб., 1890.

29. 18. Черепнин Л.В. Образование Русского централизованного государства в XIV-XV

30. веках. (Очерки социально-зкономической и политической истории Руси). - М., 1960.

31. 19. Чубатий М. Державно-правне становище українських земель Литовської держави під

32. кінець XIV в. // Записки Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка у Львові. — Т.СХХХІV-СХХХV. - 1924. – c. 19-65; Т.СХLV-СХLV. - 1926. - С.1-108.

33. 20. Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. – К., 1987.

34. 21. Chodynicki K. [Rec.:] Koneczny F. Litwa a Moskwa w latach 1449-1492. Wilno. 1929 //

35. Kwartalnik historyczny (далі - KH). - R.XLIV. - 1930. - S.386-408.

36. 22. Kolankowski L. Dzieje Wielkiego ksi^stwa Litewskiego za Jagiellonow. - T.I. 1377-1499. -

37. W., 1930.

38. 23. Koneczny F. Jagiello i Witold (1382-1392) // Przewodnik naukowy i literacki. - R.XX. -

39. 1892. - T.XX. - Z.I. Styczen. - S.1-14.

40. 24. Kuczynski S.M. Ziemie czemihowsko-siewierskie pod rzadami Litwy. (Prace Ukrainskiego

41. instytutu naukowego. - T.XXXIII). - W., 1936.

42. 25. Kutrzeba St. Unia Polski z Litwa. // Polska i Litwa w dziejowym stosunku. - W.-Lublin-

43. Lodz-Krakow, 1914. - S.447-658.

44. 26. Papee F. [Rec.:] Kolankowski L. Dzieje Wielkiego ksi^stwa Litewskiego za Jagiellonow.

45. T.I. 1377-1499. W. 1930 // KH. - R.XLIV. - 1930. - S.362-373. 46. 27. Prochaska A. Upadek Kiejstuta // KH. - R.XXIII. - 1909. - S.493-506.

47. 28. Smolka St. Kiejstut i JagieHo // Pamietaik Akademii Umiejetnosci w Krakowie, Wydziaiy:

48. filologiczny i historyczno-filozoficzny. — T.VII. — 1889. — S.79-155.

49. 29. Stadnicki K. Olgierd i Kiejstut synowie Gedymina w. xiecia Litwy. - Lw6w, 1870.

50. 30. Wolff J. Rod Gedimina. Dodatki i poprawki do dziel hr. K.Stadnickiego: "Synowie

51. Gedymina", "Olgierd i Kiejstut" i "Bracia Wladyslawa Jagietly". - Krakow, 1886.