Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Атестати запорозьких козаків в архіві Коша нової Запорозької Січі як джерело до вивчення козацьких біографій

На завершальному етапі доби козацької державності ця відносно не чисельна соціальна група, керуючись як загальними, так і приватними інтересами, впливала на розвиток подій енергійно, іноді суперечливо і неоднозначно. Об`єктивні обставини не сприяли реалізації потенціалу "керівної верстви" в повній мірі, хоча свій внесок в усталення суспільного життя Запорозької Січі, оформлення правових норм і відносин, підтримання життєдіяльності цієї державно-політичної організації, вона зробила.

Метою данного повідомлення є узагальнюючий аналіз інформації окремого виду документів Січового архіву для відтворення біографій діячів останньої Нової Запорозької Січі, доповнення їх із урахуванням не опублікованих раніше джерельних даних, можливого з`ясування окремих рис, які вирізняли групу атестованого прошарку запорозьких козаків, їх ролі і значення у перебігу історичних подій, напрями діяльності і прагнення. Ступінь вивчення проблеми виявлялася шляхом перегляду історичної наукової спадщини та збірок джерельного матеріалу, видрукованих у ХІХ-ХХ століттях.

Інформація біографічного характеру про особи запорозьких козаків зосереджена в архіві Коша Нової Запорозької Січі у справах за №8, 146, 147, 232, з відповідними назвами, що характеризують вид документів, умови і час їх появи [1]. Окрім Січового архіву документи цього виду мали б знаходитися у приватних зібраннях (родинних архівах) та архівах адміністративних установ Росії і Гетьманщини. Через погану збереженість українських архівів і значні втрати, окрім Січового архіву маємо одиниці видрукованих документів та поодинокі екземпляри, розкидані у різних архівах і музейних колекціях [2]. Першим оприлюднив, викладену в атестатах запорожців інформацію у своїх працях А.О.Скальковський. Маючи у розпорядженні поряд з атестатами документи усього січового архіву, він, як ніхто інший, мав можливість співставити інформацію з різних документів і відстежити хоч і короткотривалий перебіг подій. Особливий акцент автор монографії про Нову Січ зробив на військових фактах у біографіях запорозьких полковників, зокрема О.Колпака, С.Білого, Я.Сідловського, С.Третяка та ін. [3], надрукував атестат сина Київського генерал-губернатора І.Глєбова, подав перелік прийнятих до військового товариства з виданням атестатів російських військових і цивільних чиновників [4].

О.А.Андрієвський, опрацьовуючи матеріали Київської губернської канцелярії, подав атестат одного з козацьких старшин — Іллі Муратова, не коментуючи біографії цього діяча, хоча національність і життєвий шлях його також простежується за матеріалами Січового архіву [5].

Д.І.-Яворницький, відшукуючи запорозькі матеріали в архівах Російської держави, приватних зібраннях, серед церковних старожитностей, віднайшов і надрукував у збірках документів атестати Омеляна Барабаша [6] та Степана Розлаги [7]. Копії документів на них знаходимо і в Січовому зібранні.

О.О.Рябінін-Скляревський у статті про керівну верству останньої Запорозької Січі уперше здійснив спробу систематизувати наявні біографічні дані, широко використовуючи атестати та ув`язуючи їх з іншими фактами. Об`єктами дослідження виявилися персоналії кошових, знатних військових товаришів, полковників і військових писарів [8]. Він склав, як співавтор першого опису січового архіву "Покажчик імен" до виданого у 1931 р. " Опису архіву Коша Нової Запорозької Січі" [9], та подав і в інших статтях матеріали по персоналіям козаків, в тому числі про Мусія Скапу та Петра Литвина [10].

Складання описів фонду Коша в 30-х і 90-х рр. демонструє просування науковців у напрямку ретельнішого опрацювання документів: виявилися не позначені в першому описі атестати, наприклад, кошового отамана Григорія Лантуха, зафіксовано втрати певної кількості документів, звужено хронологічні рамки створення документів, уточнені імена і прізвища запорожців, деякі особи вперше названо на прізвища, значно полегшився пошук даних про них. Відомо, що копії атестатів вилучалися з архівного комплексу невдовзі по скасуванні козацтва, це прикметно, оскільки чернетки складали переважну масу документів в канцелярії, оригінали видавалися січовим урядом їх власникам відразу по створенні. Вибували документи різними шляхами і в пізніші часи. О.Скальковський зберігав у власному архіві окремі документи, деякі потрапили у музейні зібрання. Одеський історико-археологічний музей в 30-х роках мав документи-атестати, видані Кошем полковому старшині Івану Сухині 03.10.1774 р. з підтвердженням участі у військових діях в період російсько-турецької війни 1768-1774 р. під Очаковим і на Дунаї, а також атестат на І.Сухину 03.09.1779 р. виданий колишнім кошовим Пилипом Федоровичем Пилипенком [11] (Іван Сухина - в 1764-1765 - отаман Васюринського куреня, бугогардовий полковник у 1773-1774 рр., після ліквідації Січі утік за Дунай і був засуджений до вилучення у казну власного зимівника на р. Комишуватій). Останній документ підтверджує практику видання атестатів "атестацій" колишніми січовими урядовцями (отаманами та полковниками) козакам і після знищення Січі. "Аттестация бывшего запорожского козака Якова Швыдкого со времени вступления его на службу в Сечь и после падения ея", датується 10 липня 1776 р. і підписана відставним військовим осавулом Василем Пишмичем. Іодібну "Аттестацию..." отримав і колишній паланковий полковник Степан Роменський [12]. Як і в минулі часи, документи мали рекомендаційно-біографічний характер і мали посприяти отриманню військових чинів і просуванню по службі. "Аттестация" Якова Швидкого подає інформацію про місце народження козака — с. Петрівка, він прийшов служити у Військо Низове Запорозьке у 1750 р., як осавул ходив у кримські походи в 60-х рр., з 1766 р. був значковим товаришем Полтавського полку, у війну з Туреччиною в 1769-1771 рр. брав участь у взятті Перекопу і Кафи. Повернувшись у Полтаву, Я.Швидкий був обраний у 1772 р. обозним і просив видати атестат у зв`язку з виходом зі служби. В атестаті Степана Роменського, на місце народження якого, очевидно, вказує прізвище і натяк про походження з Лівобережної України, значиться початком військової служби 1757 р. Роменський був учасником військових операцій в 1770-1771 рр. біля Очакова і Хаджибея, призначався військовим старшиною від 1764 р. і характеризувався як особисто мужня людина. У 1776 р. колишній запорозький старшина Степан Роменський закріпив, з подання генерала-поручика П.Текелія, рухоме і нерухоме майно в Барвінковостінківському повіті (колишній паланці), а в 1787 р. прохав про надання офіцерського чину [13].

Після закінчення служби у Війську Запорозькому або у разі дострокового виходу зі служби козаки отримували оригінали атестатів, які підтверджували факти їх перебування на військовій службі і підкреслювали особисті заслуги. Атестати є посвідчувально-рекомендаційними документами, бо разом з підтвердженням інформації про службу у війську, вони містять також рекомендації до апарату Генеральної військової канцелярії чи гетьмана про подальше використання козака на службі чи повне увільнення. Майже всі атестати коротко інформують про походження, початок служби у війську, військові призначення та особисті відзнаки, нагороди козака, при цьому називаються також причини завершення служби, наміри про місце постійного проживання. Атестати мають схожі формуляри, складені від імені кошового і старшини та військового товариства. У Військовій канцелярії зберігалися чернетки і відпуски цих документів.

Аналіз наведених у документах цього різновиду даних, дає підстави вважати їх до певної міри репрезентативними, в них у сконцентрованому вигляді подані основні факти життя десятків людей. В переважній більшості це представники козацької старшини: кошові атамани, писарі Військової канцелярії, полковники, курінні, та збереглися і атестати простих козаків. З документів дізнаємося про місце народження запорозького козака, соціальний статус батьків, вік запорожців, час початку військової служби, факти військової біографії. Ієрархічна система Війська Запорозького, етапи просування по службі, окремі природні якості, які впливали на заняття козаком службового становища, добре показано в ґрунтовних документах, обсягом у декілька сторінок. Однак, записана зі слів "старих і знатних" запорозьких діячів подібна інформація потребує уточнення і співставлення з даними інших джерел. Із вказаних справ дві (8 та 147) складені у Січовій канцелярії і зберегли назви і нумерацію XVIII ст., відповідно "Аттестаты... № 21" та "Дъло о атестатах... №119". Давніша за часом формування справа містить в невеликій кількості документи 50-х рр. XVIII ст., інформація висвітлює події від 1718 р. Переважна більшість документів цього виду датується кінцем 60-х початком 70-х рр. Атестати розподіляються нерівномірно за часом появи. Досить велика компактна група атестатів причиною появи мала російсько-турецьку війну 1768-1774 рр. і участь в ній запорожців. Перелік виданих атестатів відкривається іменами колишніх кошових отаманів, писарів, загалом це все адміністративно-військове керівництво Запорозького війська.

Невідомо, у якій кількості зберігалися атестати у цих справах за часів Запорожжя, але при порівнянні описів, складених в радянські часи, бачимо їх вибування і переміщення в межах Січового зібрання. Справи 146 та 232 сформував А.Скальковський, давши назву і нумерацію, із яких випливає, що атестати в них належать групі осіб з числа російського керівництва.

Окрема група атестатів оформлена для старшини лівобережних полків Гетьманщини, козаків, які надавали певні невійськові послуги війську. Останній блок документів подібного виду у Січовому зібранні уже прямо вказує на отримання козачих звань військовими, придворними і цивільними чиновниками Російської держави. Переглядаючи справи, можна констатувати переміщення документів і наявність чернеток і відпусків, оформлених на одну особу в різних справах, наприклад, Григорія Щербини у справах 8 та 147, Семена Маєвського у справах 147, 232 та ін.

Запорозька Січ мала досвід ведення канцелярських справ, в основі якого лежали традиції польсько-шляхетського та литовського діловодства. З 1734 р. на українських землях запроваджується загальноросійська система діловодства. Оскільки Кіш Нової Січі у справах місцевого управління підпорядковувався гетьману та Генеральній військовій канцелярії, то слідом за нею, згідно з російськими указами про дотримання загальнодержавних норм ведення документації, змушений був дотримуватися нового порядку оформлення документів. Військові канцелярії в 40-х рр. в основному перейняли російську систему діловодства... [14] Внутрішня і зовнішня документація перебирає назви документів, прийняті в державних установах Росії, склад і функції канцелярських службовців визначаються однаково [15].

Уніфікація форм і назв документів не призвела, однак, до повного витіснення характерних рис мовного стилю, формулярних ознак українського ділового стилю. Особливо добре це відстежується у процесі порівняння основних клаузул формулярів документів одного виду, створених у певний проміжок часу (наприклад, атестати). Однотипність документів з точки зору розташування тексту на полі аркушів однакового розміру, подібна внутрішня структура тексту, розмір оповідної частини, шрифтові виділення формул, близькість за жанром, говорять за те, що створювалися вони приблизно в один період.

Атестати видавалися від імені кошового отамана та військового товариства, які уособлювали розпорядчу владу, Військовою канцелярією, що була виконавчим органом Січі. Отримати атестат могли всі козаки, оскільки юридично всі мали однакові права.

Атестати в першій половині XVIII ст. складалися після усного звернення до Січової канцелярії козаків і рішення про його видання, в переважній більшості, як і саму процедуру оформлення, відстежував військовий писар. Складання атестатів традиційно відбувалося в присутності козаків на підставі їх усних розповідей і свідоцтв, за інформацією атестатів: "явяся в Кош нам отаману кошевому с товариством словесно представил..." [16], "по представленню и засвидетелствию от того куреня" [17], "по засвидетелствию самих вышеписаного куреня атамана и всего товариства и других старых товарищей" [18]. Штат канцеляристів, підпорядкований старшому канцеляристу, складав документи, про що свідчать різноманітні почерки, відмінності у текстовому написанні. Документи-чернетки за порядком ведення справ в канцелярії, підписувалися канцеляристами, що їх складали, то ж маємо зразки почерку писарів, в т.ч. канцеляриста Андрія Артем`єва [19], Артема Василєва (Кумпана) [20], підканцеляриста Никифора Слонтецького [21], канцеляриста військового Григорія Самарського [22], за ними можна ідентифікувати окремі документи. За датами виконання і посиланням на кошового уточнюється час кошування, за відсутності кошового підписувався писар або суддя Війська Запорозького Низового власним іменем [23]. Документи, написані українським скорописом в переважній більшості, також російським скорописом і стилізованим друкованим шрифтом. Кінцевий документ редагувався і підписувався військовим писарем від імені отамана, старшини і всього Війська. На атестатах відсутні реквізити, що надають юридичної сили документам (печатки, підписи), оригінал видавався, звичайно, "за подписом нашим и войсковой печатию" [24].

З часом видання атестату (а справа дійсно проходила кілька етапів) вимагало письмового звернення, і довкола очікуваного документа розгорталося листування у вигляді офіційних і приватних листів-звернень. Для отримання атестата колишнім кошовим отаманом канцелярія надсилала чолобитну чи "прошеніє" до керівної інстанції, і отримане підтвердження оголошувалося усьому товариству. Чернетки і відпуски редагувалися інколи 2-3 рази і не тільки з метою текстових виправлень, на лівому полі документа вписувалися просторі доповнення. Документи фіксувалися в книзі реєстрацій: наприклад, "записано по № 5419 в книгу". Чернетки і виправлені відпуски та невідправлені оригінали документів зберігалися у Січовому архіві.

Видавалися атестати для використання внутрішнього на території Запорожжя, і за його межами. Як внутрішній документ атестат слугував випискою з послужного списку, підтверджував звільнення зі служби, "випис" з реєстру за віком, сімейним станом, зміною занять, увільнення від службових обов`язків. Для зовнішнього використання атестат слугував рекомендацією для продовження служби, зміни місця проживання, ніс біографічну інформацію для зацікавлених осіб і структур.

Переважна більшість оригіналів атестатів, як і інші документи Коша, підписана військовим писарем від імені отамана і товариства. Посада і звання військового канцеляриста була однією з перших сходинок службової кар`єри. А роль військового писаря Д.І.Яворницький порівнював із становищем "генерального секретаря чи головного міністра" [25], адже йому доводилося не просто оформляти документи, а керувати вирішенням багатьох адміністративних, господарських і дипломатичних справ.

Усна традиція під час оформлення документів - данина звичаєвому праву: "как по справкы з старыкамы и по знанню нашем задоподлинно єсть...". Правдивість інформації підтверджували найстаріші козаки, отамани куренів, полковники, під чиїм началом служили козаки. Колишній козак "а ныне житель Самарчика" Федір Колотнеча, отримуючи атестата, посилався на отамана Сергіївського куреня, в якому служив, Андрія Порохню [26].

За співвідношенням виданих атестатів до загальної — хоч і приблизної чисельності Війська Запорозького (А.Скальковський називає у 1755 р. 13 тисяч чоловік), та аналізом змісту близько 150 атестатів, які збереглися у різних варіантах чернеток і відпусків, можна побачити, що близько десятої частини атестатів оформлені на осіб, що послідовно обіймали певний час посади, пов`язані з діловодством у Військовій канцелярії.

За часів Нової Січі військовими писарями Війська Запорозького були Олекса Вербицький (до 1748 р.), Андрій Миргородський (до 1749 р.), Петро Чернявський (1749 р.) [27], Дмитро Романовський (1757 р.) [28], Іван Чугуївець (1757-1760 рр.), Онисим Кривицький (до 1761 р.), коли згадується вже як колишній писар) і у 1763 р. обраний знову [29]; Артемій Кумпан (1760-1761 рр.) і останній військовий писар Іван Глоба. В атестатах знаходяться свідчення про те, що більшість з них крім освіти мали ще і певний військовий досвід, а посади писаря Війська Запорозького досягли, пройшовши кілька етапів служби: при курені, в канцелярії Коша, прикордонних "партіях", що здійснювали об`їзди території, різноманітних комісіях із врегулювань спірних питань, в канцеляріях паланок і на перевозах. Прикладом може бути біографія Артемія Кумпана (Василєва), який почав службу в 1740 р. як козак Уманського куреня, знаходився "в Войсковой канцелярии в отправлении письменных дел немалое время" і наказом Коша направлявся "в разные войсковые секретные посилки и партии разьездные". В 1749 р. він "за признание служби определень в полковые старшини полковым писарем", і на цій посаді знаходився в козацьких "партіях", що чатували на татарських кордонах, "неединожды" був "депутатом и писарем" у комісіях, надсилався по "пограничным секретним и несекретньш делам" в Очаків, Перекоп, Бахчисарай, Балаклаву та інші міста. В 1754 р. Кумпана обрано військовим старшиною, а з 1758 р. до 1760 р. він знаходився "по войсковым здешним делам" при Сенаті у Санкт-Петербурзі. "В звание войскового писаря определен был" Артемій Васильович 24 червня 1760 р., але вже 1 січня 1761 р. звільнився з посади "по крайнему его в том званий больше быть нежеланию..." Хоча службу у Війську він продовжив і вже 4 лютого 1761 р. поїхав у Глухів до гетьмана "по войсковым самонужнейшим делам" [30]. Ще один атестат виданий на ім`я Василя Кумпана. У 1763 р. якийсь Олекса Кумпан просив звільнення від служби у Війську Запорозькому для одруження і поселення у селі Самарчику. Цей старшина був отаманом Платнирівського куреня, полковником у Самарі, але чи були вони родичами з військовим писарем, невідомо.

"Уроженец татарских мурз", Іван Чугуєвець почав службу в Запорозькому Війську в 1745 р., спочатку в канцелярії, потім "комиссаром" в комісіях з татарами, в 1750 р. обраний полковим писарем, протягом 1755-1756 рр. знаходився в столиці у справах Війська. В 1757 р. Чугуєвця "удостоили чина войсковых старшин" і "войсковым писарем избрали". З того часу він "при войсковом правлений содержал дела внутренние и заграничные", підтримував порядок "по всему войску", займався "також и воинских прибытков умножением и поправлением и учреждением войсковой канцелярии артиллерии и протчего" [31]. За ініціативою Івана Чугуєвця був створений (або відновлений) підрозділ, що відав артилерією Складена в Січі "Ведомость" про кількість старшин і служителів у Війську Запорозькому називає серед інших "войсковых артиллерийских служителей Войсковых канцелярии", з чого видно, що канцелярія обслуговувала певні напрями діяльності січової адміністрації, серед яких був і контроль за озброєнням.

У підпорядкуванні військового писаря перебували "канцеляристские служители" — канцеляристи та підканцеляристи, копіїсти, реєстратори, товмачі. 3а атестатами, в різний час велика група осіб, майбутні отамани, полковники (проходили службу у головній канцелярії Січі, в тому числі: Василенко Григорій Іванович, Вірменко Дем`ян Ілліч (Мальований), Головатий Антон Андрійович, Довбня Михайло Ахметович (Опанасович), Бистрицький Семен, Дон Яків, Золотаревський Василь, Романовський Василь (родич військового писаря Д.Романовського), Роменський Степан, Савицький Павло, Чернявський і Герасим, Легкоступ Григорій, Малашевич Остап, Недзельський Самійло, Чернявський Павло Андрійович, Сьомак Матвій Іванович, Лата Федір, Чернявський Василь Стефанович, Зеленський Павло Степанович, Яблуновський Степан Андрійович, Волинський Василь Іванович, Швидкий Василь Федорович, Шрам Григорій, Чемерис Степан, Маєвський Семен, Громека Іван Григорович, кошовий Білецький Олексій Григорович, а також "воинской запорожской канцелярии отставной подканцелярист Симонь Барвенковской".

Козак куреня Пластунівського Семен Остапів син Барвінський ("по здешнему Чуприна") за успішну службу "награжденъ званиемъ войсковой войска запорожского низового канцелярии подканцеляристом", а потім "определенъ от оной на нашъ войсковий Кодацкий перевозь подписаремъ... к чиненню входящихь тамо у войсковой скарбь приходовь и расходовь записокь..." [32]. Служив він з 1757 р. "верно и радетельно" підканцеляристом у Військовій канцелярії, потім до 1765 р. на Кодацькому перевозі. Кіш "по дошедшим к нам од подчиненных наших старшин о нем похвальним рекомендациям", видав атестат для одруження його у Сумах і увільнення від військової служби.

Полковий старшина і товариш куреня Незамаївського Матвій Іванович Сьомак (Сіомак) почав службу в 1755 р., в 1758 р. направлений Кошем писарем полковим у Гард, потім, в 1761 р. — у Самарську паланку, на Кодацький перевіз, згодом на Самарський міст, де збирав податки, охороняв кордон і здійснював "заграничніе проведывания"... В 1764 р. М.Сьомак, бажаючи "женитися в Малой России или где случится просил от Войска Запорожского низового на добропопорядочние те служби при Войску... аттестата... к дальнейшему службе продолжению".

Вже згадувана "ведомость" називає кількість "при войсковой канцелярии канцеляристских служителей — 20" [33]. За даними тієї ж відомості до їх складу не були зараховані ще 5 писарів і стільки ж — "подписариев", тобто писарчуків при полковниках (бугогардовому, перевізькому, самарському, кодацькому), а також: з командою, посланою для лову риби у верхів`я Дніпра, - і писар, і писарчук; у команді, що добувала сіль у Прогноях - писар і писарчук; на військових перевозах Кодацькому та Микитинському також по писарю і помічнику. Таким чином, за проведеними підрахунками канцелярських служителів налічувалося в Січі у 1755 р. 38 чоловік. Якщо до них додати ще і писарів у куренях, про яких також маємо інформацію, і "товмачів", то коло осіб, що мали відношення до діловодства Січі значно розшириться.

До складу Військової канцелярії належали також перекладачі або "товмачі". Безпосередні контакти із сусідами - кримським ханом і кочовими ордами через ділове листування вимагали певної кількості перекладачів. В останні десятиліття Січі серед них називаються Василь Рубанов, Ілля Муратов, Кость Юр`єв, Василь Петрович (Нечай), Кость Сербин, Андрій Дмитрович Константинов, Степан Донець, Лазарев, Федір Семенів, Семен Дементьєв, Григорій Швидкий. Досить часто служителі канцелярії поєднували обов`язки канцеляристів і перекладачів, або діяли спільно, виконуючи завдання січової адміністрації. Крім посередницької діяльності у складі різних регулюючих органів та посольств, в обов`язки військових товмачів входила розвідувальна служба. Під виглядом посильних чи купців вони проникали до Криму, Туреччини і збирали відомості про таємні наміри урядів цих держав, внутрішнє становище та військові сили.

Залучені до служби у Військовій канцелярії обов`язково були козаками запорозьких куренів. Деякі згодом "по темь службамъ и по усмотрению... згодности удостоены в том куренъ" [34] — почесним військовим званням товариша куреня. Ряди канцеляристів поповнювалися за рахунок грамотних людей, що прибували на Січ із Лівобережної України, освіту деякі з них отримали в Києво-Могилянській академії чи братській школі, добре знали граматику, синтаксис, володіли, крім української, російською мовою, а також польською, турецькою, знали латинь. Були серед них вихідці зі шляхетних сімей, духовенства, люди різних національностей. Підписарій Бугогардової паланки Павло Чернявський був сином польського шляхтича, комісара Солонецького староства [35], перекладач Степан Донець - "греческий синъ" що в "городь Черкассы съ малолетства завезенъ", був уродженцем м. Царграда, до козаків Переяславського куреня прийнятий у 1765 р. [36], полковий осаул Микола Білий народився в м. Тарговиці в сім`ї священника Кирила Василіва, де "славяно-росийской граматики постиг" [37]. Однак досить часто майбутні канцеляристи потрапляли на Січ малолітніми і грамоті училися тут же, серед них Степан Яблонський, Василь Чернявський [38].

Полковий старшина Василь Стефанов (Чернявський) мешкав у Січі з і малих літ у Пашківському курені, навчившись "письменності славено-россійськой" був приведений до присяги і "до письменнихъ дель употребленъ, а по достижениі в том ихъ знання, к войсковому Кодацкому перевозу для ведення при нем писменнихъ дель определенъ", в 1765 р. він був призначений полковим писарем [39]. Послужний перелік "ратних справ" полкового старшини Чернявського доповнюється даними про перебування у державних справах в Очакові, Єдичкульській орді, керівництвом партіями і участю у походах, в одній особі атестат характеризує його як полководця, дипломата, розвідника, адміністратора і політика, його служба продовжувалася до 1770 р.

"Канцелярским служителем главной нашей резиденциі войсковой" був з 1758 по 1762 р. Олексій Орлаш, згодом, також полковий писар [40]. Біографія Олексія Орлаша насичена фактами, які свідчать про активну участь у політичних подіях Січі, хоч він залишився козаком Шкуринського куреня. В 1763-1764 рр. він був учасником комісії з розмежування земель запорозьких з Кримом. Разом з П.Головатим Олекса Орлаш їздив у складі депутації запорозької у Санкт-Петербург в 1767 р. для складання Нового уложення, і забезпечував листування депутації з Кошем. Атестат О.Орлаш отримав у 1770 р.

Посада військового канцеляриста була для багатьох козаків першим службовим щаблем для досягнення більш високого військового звання. Так виходець із Лівобережної України товариш куреня Левушківського Григорій Шрам почав службу в Військовій канцелярії в 1747 р., через 10 років за "за верную и непорочную службу был определенъ... полковнм писаремъ" [41].

У XVIII ст. всі паланки Війська Запорозького мали канцелярії з меншим штатом, ніж Військова, вони знаходилися у військових паланках і підпорядковувалися паланковій адміністрації. Звичайно вони складалися з писаря і помічника "подписария". Відомо з атестатів, що їх очолювали писарі: Дем`ян Ілліч Вірменко (Мальований) протягом 1773-1774 рр. канцелярію Комісарівської паланки, Барвінківської паланки у 1775 р. — Іван Неживий, Кодацької паланки - у 1755 р. Василь Волинський, переведений в 1762 р. вже паланковим писарем у Самарську паланку [42]. Усунення з посади писаря відбувалося за розпорядженням Коша з урахуванням "рекомендацій" як військової, так і паланкової старшини. Звичайною справою було і переміщення з одного місця служби на інше, підтвердженням тому є вже наведені приклади, послужний список Павла Семеновича Зеленського, що у 1756 р. був писарем у Гарді, а наступного року — вже в Самарській Товщі (паланці) [43].

За рішенням комісії 1754 р. про встановлення кордону з татарами Кіш призначав на Микитинську заставу військових товмачів, які мали регулювати переміщення козаків і татар у татарські володіння та зворотному напрямі, видаючи їм паспорти (візи). З 1761 р. до 1765 р. товмачами на заставі були: В.Муратов, К.Юр`єв, В.Рубан, Ф.Семенів, А.Дмитрієв (Константинів). Дмитрієв, як свідчать документи, змінив "переводчика Семенова" по його смерті, був призначений з відома Київської губернської канцелярії "для переводу приходящихъ с разнихь турецких и татарских мест в Вийско Запорожское Низовое, а временемъ от войска отходящых писем". Особливо відзначалося володіння ним "с искусством языка и письма турецкого" [44].

Не викликає сумніву, що таких служителів для канцелярії Війська Запорозького і грамотних людей навчали в Січовій та парафіяльних школах при церквах на території Вольностей Війська Запорозького. Найголовнішою школою на Запорожжі була січова школа, навчання в якій проводили київські ченці. Як свідчать документи, вона функціонувала в Січі вже в 40-х рр. XVIII ст. Козак Брюховецького куреня, а згодом військовий канцелярист Федір Лата з`явився в Кош в 1744 р. і "был из того года в сечевой школе атаманом" [45]. Хлопчики, що навчалися в школі, ділилися, залежно від віку на дві громади, кожна з яких обирала собі отамана і мешкала в окремому, хоч і невеликому приміщенні. Називали їх у Січі "школьниками". В 50-60 рр. січову школу очолював товариш куреня Кущівського Андрій Іванович Крячок. Атестат на А.І.Крячка свідчать про те, що в Січ він прийшов малолітнім в 1750 р., близько 15 років пов`язав із січовою школою та, оскільки вирішив одружитися у селі Красному, то просив увільнення від служби в 1773 році. Атестат йому видали "в благополучном от опасной болезни месте при речке Каменке" 31 жовтня 1773 р. [46]. Факт поширення епідемії у Січовій школі і дії А.І.Крячка зафіксовані у січових документах.

Козак куреня Брюховецького Федір Лата з 1744 р. пройшов у Січі шлях від школяра і отамана січової школи, канцеляриста і посильного у партіях, та завжди службу відправляв "по верноприсяжной своей должности радетелно", "вел себя честно и постоянно". За свої якості обраний парафіянами настоятелем Свято-Троїцької церкви у селі Самарчику [47].

Верхівка січового товариства складалася із старих і досвідчених військових керівників. Оцінювалися люди, що перебували в екстремальній прикордонної ситуації, дуже часто за своїми організаційними і військовими здібностями. "Знатними військовими товаришами" ставали колишні військові отамани, полковники, писарі. Прізвища їх відомі за публікаціями названих істориків, це близько 80 осіб. Н.Василенко-Полонська характеризувала їх, як активну групу, що відстоювала до кінця свої інтереси, права і вольності Запорожжя. Примикаюча до них потенційно керівна верхівка Коша — це товариство запорозьких куренів, в атестатах: "знатний товариш куреня..." Співвідношення виданих цій категорії військових службовців атестатів явно переважає за кількість атестатів простих козаків.

Деякого уточнення потребує категорія полкових писарів, яка є за своїм змістом ширша, ніж досить часто поєднана з нею категорія паланкових писарів. Подана в атестатах характеристика колишніх канцеляристів як "полкових старшин" навела Рябініна-Скляревського на думку, що ця категорія козаків формувалася з освіченої верстви козацтва. Історик вважав, що так називали себе "писарі нової формації" 8 випускники Січової школи, молодики при кошовому чи курені, згодом канцеляристи, а надалі - відповідальні особи за діловодство паланки, перевозу, вони мали реальні шанси обійняти полковницькі чи старшинські посади. Очевидно, в Запорозькому Війську

Існувала звання "полкового писаря", і удостоєні його козаки не тільки очолювали паланкові канцелярії, але і виконували обов`язки посланців від Коша, входили до складу комісій, посольств. Досить згадати писаря полкового Андрія Товстика, що відстоював інтереси Коша в суперечках з керівництвом Новоросійської губернії, полкового старшину і писаря С.Маєвського та інших.

Кожна політична ситуація за короткотривалий час існування Нової Січі виносила на гребінь політичного життя нові постаті. Боротьба з переселенцями, І будівництво фортець і укріплених ліній, депутації столичників, заворушення і ` змови у Січі, вибори в Комісію 1767 р., переписи і розмежування земель, приїзд ; відомих осіб, військові операції - всі більш чи менш значущі події висували на передній план осіб, довкола яких гуртувалися інші. Особливо часто події скеровувалися колишніми і діючими отаманами і військовими писарями.

Знатний товариш Щербаківського куреня Василь Золотаревський для отримання атетстату звертався в Кіш особисто — "явяся в Кош нам словесно представил", що "родился де он в Сечи Запорожской" (мається на увазі на підпорядкованій війську території), служачи в курені потрапив у 1736 р. в полон, дослужився з канцеляристів до військового осавула, у 1755 р. одружився в м. Ромни Лубенського полку на дочці сотенного хорунжого, та просив у зв`язку зі зміною місця проживання видати атестат для продовження служби [48]. З проханням про увільнення від служби Золотаревського до Коша звертався В.Кочубей. Золотаревський був знатним товаришем Війська, а от Сидір Семенович Юха (в атестатах "Сидор Семенов сын Юха") був товаришем куреня Калниболотського, написане канцеляристом слово "знатний" викреслено у чернетці [49].

Павло Руденко свідоцтво про службу просив видати за поданим у Кіш зразком, оригінал його атестата зберігся в іншому зібранні. Документ написаний розбірливим чітким почерком, датований 17 листопада 1771 р., завірений сургучевою червоною печаткою і підписаний військовим писарем. Додамо до біографії Руденків, що в "Компуті значкового товариства Полтавського полку 1736 р." названий серед полкових служителів Лука Руденко, який збирав грошове утримання на полкову старшину у якості комісара [50]. Павло Руденко перебував у складі товариства Корсунського куреня, куди після завершення служби привів двох синів. І цікава подробиця, пов`язана з родичами Руденків, кошовими Іваном і Костем Малашевичами, що обидва у Січі "на службе здесь и представилися" [51].

Особливо цікаві біографії представників різних народів та причини появи їх у Січі. Козак Кущівського куреня Василь Перехрест народився в Чигирині, в сім`ї єврея Айзика, в 1748 р. "будучим тамо по купеческому промыслу" Війська Запорозького Низового козаком куреня Пластунівського Яковом Коваленком "з добровольного его согласия в Сечь Запорожскую вывезен", де ієромонах Пафнутій Яснополянський в Січовій церкві його охрестив. Прийнявши присягу, Перехрест служив "добропорядочно" у Війську, що підтвердив атестат 1755 р. від імені кошового Григорія Федорова з товариством, виданий туди, "где он прожелает жительство своє иметь яко и постройку" [52]. Не завжди в документах викладена вся інформація за схемою, але фіксувалися цікаві випадки входження до козацької керівної групи представників інших народів. Найдавніший послужний список мав товариш куреня Конелівського, татарин за походженням, пов`язаний з військовою службою з 1718 р. Михайло Ахметович Довбня, який "посилаєм был в крымские области для проведывания", у різних званнях служив до отримання чину військового старшини, а в 1762 р. вийшов зі служби, щоб осісти у Гетьманській Україні [53]. Козак куреня Ведмедівського Степан Мойсейович Завадовський народився в Хотині в єврейській сім`ї. До 1763 р., як свідчить атестат, за дорученням військового осавула Василя Рецептового, він виконував секретні доручення і за надання цих секретних послуг, отримав атестат [54]. В 1767 р. прийшов у Коренівський курінь болгарин Григорій Велінов, який народився у Софії. Він брав участь у військових походах козаків упродовж 1769-1773 рр. [55]. "Колишній козак" Захарій Григорович був сином Очаківського диздаря (коменданта) Мустафи (Хачи Бея). Малолітнім і пораненим, разом з братом у 1737 р. він потрапив у полон, а надалі виховувався при садибі полковника Капніста, прийняв православ`я. В Запорозьку Січ З.Григорович прийшов у 1748 р. у Брюховецький курінь, служив там до 1757 р., а потім вирішив одружитися у містечку Багачка Миргородського полку [56].

Традиційно до козацької старшини потрапляли вихідці із числа підданих польських і українських шляхетних родин, нащадки реєстрового козацтва, поляки за народженням. Товариш куреня Менського Семен Степанович мав прізвисько Лях, народився в Польській Україні, в 1739 р. почав служити в Січі [57]. Цікавим є документ колишнього кошового отамана Олексія Григоровича Білецького, що походив із родини близької до шляхтичів Бєльських, і в атестаті прізвище кошового вказане саме так: "Алексей Григорьев сын Білскій" [58]. З 1745 р. він служив у Васюринському курені, у Військовій канцелярії, звідки "в разные войсковые нужные и секретные посылки" посилався, а з 1750 р. відзначений був званням військового старшини.

Атестати знатних товаришів куренів Титарівського Тимофія Горкушбнко і Нижньостебліївського Косьми Мишури мають схожі тексти, написані майже за трафаретом, нічого не говорять про місце народження і походження, початок військової служби датують першою половиною 30-х рр., та вказують, що обидва бували у походах і баталіях "не щадя живота своего [59]. В документах Січового архіву збереглися чернетки атестатів Василя та Івана Швидких і Григорія Швидкого, ступінь родинних стосунків яких встановити важко. Іван і Василь Швидкі за документами були синами Федора Швидкого, який відзначився під Полтавою. Після війни зі шведами він став сотником в Полтавському полку. Сини по смерті батька продовжили службу у Війську Запорозькому, бували в походах у 1735 р. з кошовими І.Малашевичем, І.Білецьким. Іван Швидкий — козак Корсунського куреня, Василь Швидкий -товариш того ж куреня, учасники бойових операцій проти татар у 1739-1744 рр., направлялися у Крим для розвідок, і просили видати їм у 1761 р. атестати. У 1759 р. Іван Швидкий, а в 1762 р. - Григорій Швидкий, обіймали посади військових товмачів [60].

Переважна більшість власників атестатів - українці, які приходили з різних територій України. Дехто з них прагнув туди повернутися, мав рідню та власність, але дехто осідав у межах Вольностей. Козак куреня Дінського Семен Пантелеймонович Бардадим рахувався у курені з 1720 р., мав виключно військовий послужний список, "определяем в задания разные старшинские", та в 1745 р. одружився і залишився жити у Новому Кодаці, виконуючи разом із місцевими козаками і мешканцями військові повинності [61]. Причинами завершення військової служби запорожці називали вік і стан здоров`я, зміну сімейного стану. Та причинами звільнення були і економічні чинники, як успадкування батьківського чи родинного майна, неспроможність утримувати себе на службі через зубожіння та прагнення звільнитися від податків і зобов`язань на користь Війська. Так, полковий старшина Василь Волошин закінчив службу й оселився на Лівобережній Україні через наслідування "его тамо имеющихся грунтов" [62].

Полтавський, Лубенський, Миргородський полки - суміжні з Запорожжям військово-територіальні одиниці, пов`язані, як це підтверджують документи, надзвичайно тісно. До справ Запорозької Січі полкова лівобережна старшина залучалася розпорядженнями гетьмана, Сенату, військовими і прикордонними потребами, козацькі сини намагалися здобути славу в куренях і військовий експедиціях, особливо, коли не було реальних можливостей посісти місце без визнання військових заслуг. Проте і запорожці, пройшовши школу військових звитяг і набувши дипломатичного досвіду, мали можливість осісти на Лівобережжі, взяти шлюб, заручитися підтримкою і протекцією як січової, так і полкової старшини.

Закономірність появи подібного виду документів пов`язана з процесами, які відбувалися у цей час у сфері соціальних взаємин, і з одного боку демонструвала бажання частини козацтва закріпитися у певному становищі або, бажання зрівнятися з великоросійським дворянством [63], але з іншого відображала розвиток внутрішніх процесів і зростання впливу старшинського угрупування у козацькому середовищі. Атестати ілюструють процес виділення групи знатних військових товаришів на Запорозькій Січі. Л.Окіншевич вважав, що Запорожжя мало з Гетьманщиною "одинакові форми адміністративної та соціальної організації..., аналогічну верству людности та аналогічний правний інститут значного військового товариства. Тільки у зв`язку з тим, що історичний розвиток цих частин України йшов трохи зміненими і трохи спізненими темпами, порівнюючи до Гетьманщини, чому сприяло їх окраїнне положення на широких новозаселених степових просторах, - значне товариство з`являється тут трохи пізніше. На Запорожжі перші згадки про значне військове товариство зустрічаються з 70-х рр. XVII ст., а в XVIII ст. воно є явищем постійним".

Предметно вивченням питання статусу військових значних, чи знатних,

товаришів для Гетьманщини займався Л.Окіншевич. Відомі роботи українських

істориків М.Костомарова, О.Лазаревського, В.Модзалевського, О.Грушевського, Д.Міллера, О.Єфименко, В.Мякотіна, М.Слабченка, МВасиленка в контексті вивчення ними історії української старшини як верстви, яка очолювала політичне життя країни і "вже цим ставала в центр історичних подій та процесів". Л.Окіншевич дійшов висновку, що постійне коло знатного військового товариства почало формуватися в 50-70 рр. XVII ст., і що протягом XVIII ст. оформлюється відмінна від усього козацького загалу соціальна група як початок станової організації суспільства. Економічно це пов`язувалося із заняттям певної військової посади, наданнями на ранг, тобто за службу, землеволодінь і закріплення потім їх у повну власність. Зарахування до групи значних товаришів убезпечувало їх від втрати свого соціального і економічного становища.

Починало формуватися знатне козацтво на засадах старого шляхетського права, підтвердженого участю у війні Б.Хмельницького, коли українська шляхта масово показачувалася і до неї приєднувалися висунуті завдяки їх власним якостям і зусиллям елементи. Всі вони готувалися оформитися у новий суспільний стан. Так поступово прискорюється процес складання панівного стану українського суспільства. Військова керівна верства Січі теж була одним із складників оформлення політичної верхівки.

Цей інститут не був якимсь з гори вигаданим встановленим явищем, але органічно і закономірно зростав з самого устрою країни та організації її суспільних відносин [64]. Кінець XVII і початок XVIII ст, — зламний період в історії нового державного організму: в цей час відбувається усталення суспільного життя, і в окремих регіонах України починають оформлюватися і консолідуватися нові правні інститути і відносини, що скріплюють і зміцнюють державну організацію, "викристалізовуються власні форми і риси внутрішнього устрою країни".

Бібліографічні посилання:

1. Архів Коша Нової Запорозької Січі. Опис справ (1713-1776). Видання друге, доповнене і виправлене. - К.: Наукова Думка, 1994. - С.27 та Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. (1734-1775). - Т. І. - К., 1998. - 639 с.

2. Пам`ятки писемності в збірці Дніпропетровського історичного музею. Каталог

музейної колекції актових джерел ХУІІ-ХГХ ст. Упорядники: С.В. Абросимова, А.С. Журба. - Дніпропетровськ: Пороги, 1993. - С. 20 (АФД 46).

3. Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. -

Дніпропетровськ: Січ. 1994. - С.509.

4. Там само. - С. 89.

5. Андриевский А.А. Дела, касающиеся запорожцев с 1715- по 1774 г. // Записки Одесского общества истории и древностей Российских. Т. IV. - Одесса, 1836. - С. 664.

6. Зварницкий Д.И. Источники для истории запорожских козаков. Т. II. - СПб., 1899. - сс. 1844-1846.

7. Там само.- сс. 1992-1994.

8. Рябінін-Скляревський О.О. Запорозькі заколоти та керуюча верства Коша XVIII ст. // Малинова Г.Л., Сапожников И.В. А.А. Рябинин-Скляревский: Материади к биографии,

- Одесса-Киев: "Злтон-2" - "Гратек", 2000. - сс. 147-179.

9. Архів Запорозької Січі: опис матеріалів. - К., 1931.

10. Рябінін-Скляревський О.О. Запорозькі бунти дунайців і початок Задунайського Коша // Науковий збірник УАН. - К., 1927. - СС. 79-80.

11. Архів Запорозької Січі: опис матеріалів. - К., 1931. - С. XX.

12. Эварницкий Д.И. Вольности запорожских козаков. СПб., 1898. - С.343.

13. Там само. - С. 345.

14. 14.Нариси архівної справи в Україні. За редакцією Ірини Матяш та Катерини Климович. Р.6 Архів Коша Нової Запорозької Січі. - К.: Видавничий дім „КМ Академія". - 2002. - С. 139.(609 с.)

15. 15.Ділова документація Гетьманщини XVIII ст.: Збірник документів АН України. Ін-т.

укр. археографії та ін.; Упоряд., автор передмови та комент. ВИ. Горобець; Автор

вступної статті В.В. Панашенко. - К.: Наукова думка, 1993. - 392 с: іл. - (Пам`ятки політично-правової культури України).

16. 16.Центральний Державний історичний архів України (м. Київ). Фонд Коша Нової

Запорозької Січі - (далі ЦДІА) фонд 229, опис 1, спр. 8, арк. 12.

17. ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 8, арк. 34.

18. 18.ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 8, арк. 99.

19. 19.ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 147, арк. 15.

20. 20.ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 8, арк. 44.

21. 21.ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 147, арк. 181.

22. 22.ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 147, арк. 115.

23. 23.ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 146, арк.З.

24. 24.ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 232, арк. 150.

25. 25.Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. - К.: Наукова думка, 1990. - С. 178.

26. ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 8, арк. 20 зв.

27. Андриевский А.А. Запорожские выборные порядки // Киевская старина. 1883. Т. VI

(май).-С. 131-135, 136.

28. 28.Зварницкий. Сборник материалов для истории запорожских козаков. - СПб., 1888. - С. 233.

29. 29.ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 116, арк. 7.

30. 30.ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 8, арк. 103-105.

31. 31.ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 147, арк. 97.

32. 32.ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 147, арк. 127.

33. 33.А.О. Скальковський. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. -

Дніпропетровськ: Січ. 1994. - С. 64-65.

34. 34.ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 20, арк. 33.

35. 35.ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 147, арк. 100, 126.

36. 36.ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 147, арк. 119.

37. 37.ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 147, арк. 168.

38. 38.ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 147, арк. 129 та спр. 147, арк. 156.

39. 39.ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 147, арк. 129, 130.

40. 40.ЦДІА України, Ф. 229, опис 1, спр. 147, арк. 132.

41. 41.ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 8, арк. 84.

42. 42.ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 8, арк. 53, 53 зв.

43. 43.ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 8, арк. 34.

44. 44.ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 147, арк. 77.

45. 45.ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 8, арк. 12.

46. 46.ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 232, арк. 149.

47. 47.ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 8, арк.З, 4, 5 та 6, 6 зв., 7.

48. 48.ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 8, арк.8.

49. 49.Рябінін-Скляревський О.О. Запорозькі заколоти та керуюча верства Коша XVIII ст. // Малинова Г.Л., Сапожников И.В. А.А. Рябинин-Скляревский: Материали к биографии. - Одесса-Киев: "Злтон-2" - "Гратек", 2000. - сс. 172.

50. 50.Окіншевич Л. Значне військове товариство в Україні-Гетьманщині. ХУП-ХУПІ ст.

Додаток № 16 // Записки наукового товариства ім. Т. Шевченка. Праці історично- філологічної секції. Т. 157. Мюнхен: Кооперативне видавництво "Заграва", 1948. - С. 205.

51. 51.Дніпропетровський історичний музей ім. Д.І. Яворницького. АФД 46, КП 164053.

52. 52.ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 8, арк. 9.

53. 52.ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 8, арк.99.

54. 53.ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 147, арк. 85.

55. 54.ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 147, арк. 191.

56. 55.ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 147, арк. 64.

57. 56.ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 232, арк. 240.

58. 57.ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 8, арк. 36-39.

59. 58.ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 8, арк. 14, 14 зв. та 15, 16.

60. 59.ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 8, арк. 72, 73, 74 ,75.

61. 60.ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 8, арк. 82.

62. 61.ЦДІА України. Ф. 229, опис 1, спр. 8, арк. 51.

63. 62.Полонська-Василенко Н. З історії останніх часів Запорожжя // Записки історико-

філологічного відділу ВУАН. - Кн. IX. - К., 1926. - С. 229-300.

64. 63.Окіншевич Л. Значне військове товариство в Україні-Гетьманщині. ХУИ-ХУШ сі.

Додаток № 16 // Записки наукового товариства ім. Т. Шевченка. Праці історично-

філологічної секції. Т. 157. Мюнхен: Кооперативне видавництво "Заграва", 1948. - С. 21.