Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Реферат на тему

Українські землі в добу Руїни та Гетьманщини

1. Україна в період “Руїни”

Визначне місце в історії України належить Богдану Хмельницькому, котрий очолив її народ на визвольну боротьбу проти пансько-шляхетського ладу і заклав основи нової держави.

Відчуваючи близьку смерть, Б.Хмельницький турбувався про свого спадкоємця. Всупереч суспільно-політичному устрою молодої держави він мріяв передати гетьманську булаву у спадок старшому синові, здібному й хороброму воїнові, Тимошеві. Але той загинув у 1653 р. в Молдавії. Заручившись підтримкою царського уряду на обрання гетьманом його другого сина Юрія, Б.Хмельницький зібрав старшинську раду, яка одностайно висловилась за обрання Юрія, котрому, на той час виповнилось лише 16 років.

Богдан Хмельницький помер 27 липня 1657 р. Лише один місяць після смерті батька, тримав булаву його син. “Слабий духом і тілом”, він відмовився від гетьманства й відправився на навчання до Києво-Могилянського колегіуму. Гетьманом став генеральний писар і дорадник Юрія Іван Виговський. Це відбулося в жовтні 1657 р. на Корсунській генеральній раді, на яку до речі, не запросили запорожців.

Шляхтич за походженням він навчався в Києво-Могилянському колегіумі, служив при королівському дворі. Під час гетьманства Б.Хмельницького був генеральним писарем, брав участь у багатьох посольствах і переговорах І.Вигонський в основному продовжував державну програму гетьмана Б.Хмельницького, намагаючись утримати всі українські землі під гетьманським управлінням. І жовтні 1657 р. він завершив розпочаті Б.Хмельницьким переговори зі Швецією і уклав з нею союз, що мав оборонний характер.

І.Виговський відновив союз із Кримом, почав переговори з Польщею. Він не хотів розривати союзу і з Московією, але вважав, що союз повинен бути рівноправним. Гетьман І.Виговський хотів, щоб царський уряд не втручався у внутрішні справи України – військові фінансові суспільний устрій, щоб воєводи в українській містах не привласнювати собі цивільної влади. Він вимагав визнання гетьмана єдиним представникам держави, тобто, щоб царський уряд у разі його відсутності не вів переговори з групами старшини, духовенством та запорожцями. Це було важливим, оскільки Запоріжжя, яке ігнорували на виборах гетьмана і старшина південних полків, котра звинувачувала гетьмана в симпатіях до Польщі, створили опозицію, яку царський уряд вміло використовував.

Період правління І.Виговського був дуже складним: погіршилося міжнародне і внутрішнє становище України, царські воєводи в українських містах поводилися свавільно, тривала війна розоряла народні маси, які в цій ситуації особливо гостро сприймали зростаюче посилення позицій козацької старшини, посилювалися суперечності між правобережними і лівобережними козацькими полками. І.Виговський на відміну від Б.Хмельницького, не зміг враховувати напруження ситуації й стати на захист покозачених і озброєних народних мас. Більше того, деструктивну позицію щодо молодої держави зайняла Запорозька Січ, яку Б.Хмельницький міг тримати в покорі. Почалася боротьба за гетьманську булаву.

Опозиція І.Виговському в 1658 р. розв’язала громадянську війну. Спочатку опозиційні сили вжили дипломатичних заходів, пославши посольство до Москви, яке звинуватило І.Виговського в тому, що він був оборонний гетьманом на вузькій Корсунській раді. Проте царській уряд визнав повноваження гетьмана, хоча й не припинив зносин з опозицією. Тоді запорожці очолювали кошовим отаманом Яковом Барабашем і полтавським полковником Мартином Пушкарем, перейшли до активних дій. Навесні 1658 р. вони підняли повстання проти І.Виговського. Головні воєнні дії відбувалися на Полтавщині. Опозиція вміло використала незадоволення народних мас. Як не намагався Виговський умовити керівників повстання припинити воєнні дії, однак ті були настроєні на рішучу боротьбу. Та все ж І.Виговському вдалося придушити повстання. М.Трикар довго оборонявся в Полтаві і був убитий в бою. Я.Барабаш втік під захист царських військ, але незабаром потрапив у полон і був страчений Виговським.

Взявши Полтаву, гетьман спустошив місто за участь у повстанні цій громадській бойні обидві сторони втратили майже 50 тисяч чоловік.

Опозиція не припинила боротьби, вона діяла по прикладу царському як наголошували керівники, у своїх відозвах. На противагу їй невелика група освячених осіб, прихильників Виговського, розробила план збереження незалежності України. до цієї групи, крім гетьмана та його родичів, належали генеральний суддя С.Зарудний, генеральний писар І.Груша, генеральний обозний Т.Косач, а також полковники Г.Лисницький, П.Тетеря, П.Дорошенко, І.Богук, М.Ханенко, Ідейним, натхненником групи, був видатний правник і дипломат Юрія Немирич, котрий мав європейську освіту й добре знав устрій багатьох держав.

16 вересня 1658 р. у м. Гадячі скликали козацьку раду для обговорення питання про заключення союзного договору з Польщею. Після досить емоційного виступу польського посла Беньовського з посиланням на тяжке становище українського народу в союзі з Московією козацька рада ухвалила укласти союз з Польщею. Зміст Гадяцького договору був такий. Україна стає незалежною державою і на рівноправних засадах входить до федерації з Польщею і Литвою під назвою Велике князівство Руське. Законодавча влада належала Раді, що складається з представників від усіх полків, сотень та міст, а виконавча влада – гетьманові, що обирається “доживотно” і затверджується, королем. Україна повинна була мати свою власну судову систему з українською мовою в діловодстві, свою казну і монету своє військо. Всі найвищі посади повинні були обійняти українці. Польське військо не мало право переходити кордони України, а якщо траплялося так, то ним мав командувати гетьман. Гетьман отримував право подавати королеві списки козаків на шляхетське звання.

В Україні на той час стояло 100-тисячне московське військо під командуванням князя О.Трубецького, а окремими підрозділами керував князі Г.Ромодановський, С.Потарський, Є.Львов, Ф.Куракін. Серед воєноначальників гетьмана були полковники І.Негай, Г.Гуляницький, П.Дорошенко, П.Іманець, Ф.Гаркуша, Самійло і Данило Виговські та ін.

Наприкінці 1658 р. Виговський зібрав козацьку раду і узгодив з нею план розгрому опозиції та царських військ. Він закликав також на допомогу кримського хана Магомет-Гірея ІV. Бойові дії розпочалися на різних фронтах у грудні того ж року. Війна набрала все більшого розмаху втягуючи нові сили й резерви з обох сторін. У травні 1659 р. Варшавський сейм затвердив Гадянський трактат, але практичної допомоги Виговському Польща не надавала.

У травні 1659 р. величезна московська армія взяла в облогу місто Конотоп, де зосередилось 4-5 тисяч гетьманців на чолі з Г.Гуляницьким. Понад 2 місяці тривала облога Конотопа. Тимчасом Виговський зібрав козацьке військо і наймані загони, а також татарське 60-ти тисяч військо на чолі з ханом. Вони й рушили на допомогу обласним гетьманцям у Конотопі. Неподалік міста, біля р. Соснівка, відбулася грандіозна битва у якій загинуло 40 тисяч і потрапила в полон 15 тисяч воїнів московської армії. Князь С.Пожарський також потрапив у полон. Виговський втратив 4 тисячі козаків, а хан – 6 тисяч ординців. О.Трубецькой із залишками війська втік до Путивля. У Московії почався переполох і боялися наступу гетьмана.

Гетьман І.Виговський потрапив у дуже скрутне становище. Повстання, яке було в Переяславі 1659 року перекинулось на Правобережну Україну, де його очолив Іван Богун. Іван сірко активно діяв проти татар, і тому сподіватися на допомогу хана гетьман не міг. Ю.Хмельницький вирішив скористатися складною ситуацією. Він послав у Січ свого слугу Івана Брюховецького зі скаргою на Виговського, нібито той “силаніць видер з його рук гетьманство, на яке його обрало військо і благословив батько”. А невдовзі антипольські настроєні запорожці проголосили гетьманом Ю.Хмельницького.

Виговський скликав у с. Германівка поблизу Василькова на Київщині генеральну раду й склав перед нею генеральські клейноди. Кількох родичів Виговського заарештували і відправили на заслання до Сибіру, де вони і закінчили своє життя. І.Виговський втік, під захист польського короля. Деякий час жив у м. Барі на Поділлі. Коли ж на Правобережній України вибухнуло повстання проти шляхтецької Польщі та гетьмана П.Тетері. І.Виговського звинуватили у зв'язках із повстанцями, а отже у державній зраді. За показом П.Тетері І. Виговський був заарештований і розстріляний в березні 1664 р.

2. Період Гетьманщини України

Коли минув хаос доби Руїни, центром політичного, економічного та культурного життя стала Гетьманщина Лівобережжя. Тепер фокус визначальних подій історії України остаточно перемістився з її крайнього заходу на крайній схід. Гетьманщина була автономним, але не самостійним політичним утворенням. Однак вона давала українцям більше самоврядування, ніж вони будь-коли до того мали, починаючи з часів Галицько-Волинського князівства. Як частина Російської імперії, вона існувала в рамках держави, яка для багатьох українців була відносно новим політичним середовищем. Тепер українці мали справу не з роздертою на фракції й занепадаючою польсько-шляхетською Річчю Посполитою. Після провалу польської та турецької альтернатив у період Руїни українці були вимушені змагатися з суворими правителями міцніючої Росії. Прагнучи монополізувати владу, царі за самою своєю сутністю виступали проти ідеї українського чи будь-якого іншого самоврядування. До того по всій Європі XVIII ст. поширювалися принципи та практика абсолютизму. Такі непохитні представники абсолютизму, як Петро 1 та Катерина II — два найвидатніших правителі Росії,— вважали централізований уряд найбільш ефективним і передовим. Проте ці погляди суперечили тій формі самоврядування, що існувала в Гетьманщині та була заснованою на виключно українських засадах і звичаях. Відтак основним питанням політичного життя України XVIII ст. стає тривала й затята боротьба імперського централізму Росії з українським прагненням до автономії. На кінець XVII ст., після відвоювання поляками Правобережжя та утвердження автономії Війська Запорозького, під безпосередньою зверхністю гетьманів лишалося тільки близько третини території, що колись була підвладна Хмельницькому,— це десь одна шоста площі сучасної України. Цей лівобережний край українці називали Гетьманщиною, а московити — Малоросією. До неї входило десять полків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Гадяцький, Переяславський, Лубенський, Миргородський і Полтавський. Офіційна резиденція гетьмана й адміністративна столиця Гетьманщини на початку XVIII ст. містилася в Батурині. Гетьманщина була відносно густо заселеним і добре розвиненим краєм. Вона включала II великих міст, 126 містечок і близько 1800 сіл. У 1700 р. її населяло близько 1,2 млн чоловік, тобто майже чверть усього населення тогочасної України. З 1648 р. мало що змінилося у системі козацького врядування в Гетьманщині. Щоправда, значно розрослася канцелярія, персонал якої часто набирався із вихованців Київської академії та являв собою щось на зразок зародку бюрократії. Гетьмани не відмежовували власних грошей від грошей Гетьманщини, внаслідок чого у фінансах часто не було порядку. Щоб розв'язати цю проблему, адміністрацію поновили двома генеральними підскарбіями. Але ці зміни мало вплинули на розв'язання основних фінансових проблем Гетьманщини, зокрема — постійного зменшення прибутків унаслідок того, що козацька старшина присвоювала собі громадські землі. Очевидно, гетьмани не хотіли чи не могли запобігти розширенню особистих землеволодінь старшини за рахунок фондів рангових та громадських земель Гетьманщини, кількість яких швидко зменшувалася. Після повернення у 1734 р. під владу росіян запорожці знову оселилися на своїх колишніх землях, збудувавши неподалік від старої Нову Січ. Імператорський уряд дивився на це повернення досить неоднозначне. У наступних боях з турками запорожці так добре воювали, що Катерина II осипала їх похвалами та медалями. Однак вони також завдавали їй багато клопоту. Оскільки на землях запорожців кріпацтва не існувало й було вдосталь вільних земель, Січ стала раєм для селян-утікачів. До того ж, як тільки спалахувало повстання проти панів, запорожці незмінно брали в ньому участь. Так, у 1768 р. вони відіграли провідну роль у кривавому повстанні гайдамаків на Правобережжі, а коли російський козак Омелян Пугачов підняв у 1772 р. величезне повстання на півдні Росії, запорожці сховали його людей від гніву імператриці. Серед самих запорожців звичайним явищем були соціальні конфлікти й насильство. З густішим заселенням запорозьких земель (на 1770 р. тут проживало близько 200 тис. чоловік, більшість яких не належала до козацтва) стали розвиватися хліборобство, торгівля й тваринництво. Господарську діяльність контролювали запорозькі старшини. Зокрема, останньому запорозькому кошовому Петрові Калнишевському належало понад 14 тис. голів худоби. Більшість його старшин були такими ж багатими. Як і в Гетьманщині, між запорозькою старшиною та неімущою голотою розвинулися різкі соціально-економічні відмінності, через які часто вибухали конфлікти. Зокрема, у 1768 р. особливо запекла сутичка змусила старшину напнути чернече вбрання та рятуватися по сусідніх російських залогах. Порядок було відновлено лише після втручання імператорського війська. Постійні конфлікти на Січі, а також упертий опір, що його чинили запорожці російським намаганням колонізувати Чорноморське узбережжя, переконали Катерину II в необхідності радикального вирішення цієї проблеми. Тому, як тільки скінчилася війна 1768—1774 рр. й татари вже не являли загрози, вона наказала вдруге зруйнувати Січ. 4 червня 1775 р., коли більшість запорожців ще перебувала на турецькому фронті, російська армія під командуванням генерала Текелі, що повертався з війни, оточила Січ і зрівняла її з землею. Калнишевського й старшину, незважаючи на їхній проросійський курс, було заарештовано й заслано до Соловків. Найбільший загін з 5 тис. козаків знайшов собі притулок на турецькій території неподалік гирла Дунаю. Близько половини всіх запорозьких земель було розподілено між російськими вельможами, а решта передана німецьким і сербським колоністам. Катерина II намагалася стерти запорожців навіть із пам'яті народної. Оголосивши про їх ліквідацію, вона додала, що «вживання слова «запорозький козак» розглядатиметься нами як образа нашої імператорської величності». Історія Запорозької Січі має свій епілог. П'ять тисяч запорожців, що втекли до Оттоманської імперії, дістали дозвіл оселитися в гирлі Дунаю. У 1784 р., щоб створити їм противагу, російський уряд переселяє решту колишніх запорожців на землі між річками Буг та Дністер. У 1792 р. цих бузьких козаків перейменували у Чорноморське Військо й переселили на Кубань. У 1828 р. частина задунайських козаків під проводом Йосипа Гладкого повертається до Російської імперії та згодом приєднується до своїх побратимів на Кубані. З 1864 до 1921 р. вони були відомі під назвою кубанських козаків. Підкорення Кримського ханства. Протягом майже століття після катастрофічного походу 1686 р. росіяни намагалися завоювати Крим. МіЛс 1734 і 1739 рр. російським та українським військам удалося прорватися на півострів, але через хвороби та брак провізії вони мусили повертати назад. У 1774 р. вони зайняли весь півострів і, за умовами Кючук-Кайнарджийського миру, змусили турків зректися сюзеренітету над ханством. Нарешті, у 1783 р., якраз коли знищувалися останні рештки Гетьманщини, Катерина II оголосила про приєднання ханства до Російської імперії. Для історії України, як і всієї Східної Європи, це була епохальна подія. Тюркських кочовиків, чиїм останнім бастіоном в Європі було Кримське ханство і чий останній напад на Україну відбувся у 1769 р., нарешті приборкали. Степ, який тисячоліттями був джерелом небезпеки для осілого люду, що населяв його порубіжжя, нарешті став приступним для селянського плуга. Поділи Речі Посполитої. Навіть Річ Посполита з населенням II млн чоловік і територією 733 тис. кв. км не була захищеною від російського експансіонізму. Внаслідок хвалених «золотих вольностей», що фактично забезпечували польській шляхті необмежені права, країною ставало неможливо управляти. Майже цілковита анархія, заохочувана магнатами та чужоземними державами, яким було на руку послаблення центрального уряду, панувала протягом чи не всього XVIII ст. Використовуючи свою роль покровителя православних Речі Посполитої, сусідня Росія особливо ефективно зводила нанівець намагання поляків провести реформи й відродити свою державу. Зрештою у справу втрутилися три найагресивніших сусіди Речі Посполитої: Росія, Пруссія та Австрія. Внаслідок трьох поділів—1772, 1775 і 1795 рр.— польсько-литовська держава перестала існувати. Левова частка, тобто 62 % території та 45 % населення колишньої Речі Посполитої, дісталася Росії; 18 % землі та 32 % населення — Австрії; відповідно 20 і 23 % відійшло до Пруссії. Ці радикальні зміни на політичній карті Східної Європи прямо позначилися на українцях. У 1772 р. українці Галичини та Буковини потрапили під австрійське панування. До 1795 р. все Правобережжя відійшло до Російської імперії. Історія України вступила у нову фазу. Протягом майже століття Гетьманщина була центром політичного життя України. Хоч росіяни контролювали її зовнішні стосунки та воєнні кампанії, а також постійно втручалися у внутрішні справи, все ж управління та соціально-економічна політика Гетьманщини здійснювалися українцями, їм належали ключові позиції в судах, фінансах, армії. Самоврядування сприяло піднесенню української шляхетської еліти, гордої своїми традиціями. Навіть у 1767 р. старшинські посли до Законодавчої комісії відкинули реформи Катерини II, впевнено заявивши: «Наші закони найкращі». Саме Гетьманщина явила для політичних діячів України початку XX ст. прецедент українського самоврядування.

Використана література

1. Історія України / Львів: Світ, 1998.

2. Бойко О.Д. Історія України. – К.: 1999.

3. Лановик Б.Д., Матейко Р.М., Матисякевич З.М. Історія України: За ред. Б.Д. Лановика. К.: 1999.

4. Субтельний Орест.Україна: історія – К.: Либідь,1993.

5. Історія України ХVI – XVIII ст. Г.К.Швидько.